Тема: «Україна в полум’ї війни 1941-1945 рр.» Мета

Вид материала

Содержание

Війна на Україні: перший етап
Війна на Україні: другий етап
Наслідки війни для України

Подобный материал:

ТЕМА: «Україна в полум’ї війни 1941-1945 рр.»

МЕТА:

1. Роз’яснити слухачам причини і характер другої світової війни, показати внесок українського народу в перемогу над фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни.

2. Виховувати у військовослужбовців почуття патріотизму, відданості військовому обов’язку, гордості за службу у внутрішніх військах.

ЧАС: 2 години (розповідь)

2 години (бесіда)

Література

Бойко О. Історія України у ХХ столітті. – Ніжин, 1994.
Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. – К., 1993.
Коваль В. Друга світова війна і доля України: причини і наслідки. (Фрагменти історичного досвіду), Сучасність. – 1999 - № 9.
Муковський І., Лисенко О. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах другої світової війни. – К., 1997.
Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991.
Сторінки історії України: ХХ століття. – Київ: Освіта, 1992.
Павловський М. Шлях України. – К., 1996.
Пугач В.Я., Олійник М.М., Ващенко І.В. ВІВВ МВС України, «Історія України. Хронологія основних подій». Харків – 2003.

Вступ

1 вересня 1939 року в Європі почалася Друга світова війна. Відповідальність за її розв'язання лежить на фашистській Німеччині та її союзниках - Італії, Японії. З їх боку війна носила несправедливий та загарбницький характер. Вони прагнули поневолити інші народи і встановити світове панування. Особливе місце відводилося Україні, як майбутньому аграрно-сировинному придатку «Великого Рейху».

Війська фашистської Німеччини, окуповуючи Польщу, стрімко наближалися до західноукраїнських і західнобілоруських земель, що були в її складі. Це підштовхнуло уряд СРСР віддати наказ Червоній Армії про вступ на територію Західної України. 22 вересня 1939 року вона зайняла Львів, столицю Західної України. Після капітуляції Польщі, 28 вересня 1939 року, в Москві було підписано договір між СРСР і Німеччиною, який остаточно визначив західні кордони Радянського Союзу, підтвердив включення західноукраїнських земель до складу СРСР.

Прихід радянських військ означав для населення Західної України, як показали подальші події, відстрочення нацистської окупації на 2 роки.

З наближенням Європи до другої світової війни українці, здавалося, мало що могли втратити внаслідок тих докорінних змін, до яких вона могла призвести. Страждаючи від ран сталінщини, а в західних частинах - від дедалі більшого гноблення Польщею, Румунією та Угорщиною, українці мали підстави сподіватися,

що будь-які, хай навіть спричинені війною, зміни принесуть покращення умов існування. Проте ті, хто так гадав, трагічно помилялися, бо хоч війна радикально змінила становище українців, їхня доля стала ще гіршою. Падіння Польщі на початку війни призвело до встановлення на Західній Україні радянського режиму. Та, витиснувши радянські війська, німецькі нападники принесли з собою нацистський режим, що сягнув на Україні вершини жорстокості. Опинившись між нацистським і радянським режимами, позбавлені власної держави, котра захищала б їхні інтереси, українці виявилися, як ніхто інший, беззахисними перед спустошеннями війни й нещадною політикою тоталітарних держав, що її вели.

Війна на Україні: перший етап

Що стосується України, то другу світову війну можна поділити на два виразних етапи.

Перший розпочався 1 вересня 1939 р., коли німці напали на Польщу, а Радянський Союз незабаром окупував її східні території. Основна риса цього етапу, який торкався лише західних українців, полягала в переході їхніх земель під протекцію нової влади, насамперед радянської.

Другий етап, про який ітиметься далі, почався з нападом Німеччини на СРСР 22 червня 1941 р. і тривав до осені 1944 р., коли німецькі війська були вигнані з України. Протягом цього часу вся Україна була загарбана нацистами.

Серед багатьох чинників, що призвели до війни, вирішальне значення були дві дипломатичні угоди, які мали на українців безпосередній вплив. Підписавши 30 вересня 1938 р. Мюнхенський пакт, західні держави на чолі з Англією вдалися до спроби умиротворення Гітлера, дозволивши йому розчленувати Чехословаччину й Закарпаття. Але замість задоволення домагань Гітлера цей вияв безхребетності західних держав лише розпалив у нацистів апетит до дальших територіальних загарбань. Ще безпосередній зв'язок з початком війни мав підписаний 23 серпня 1939 р. нацистсько-радянський пакт – один з найдивовижніших в історії угод.

Гітлер, що не приховував ненависті до радянської системи та своїх територіальних претензій на Сході, хотів, перш ніж напасти на своїх противників на Заході, нейтралізувати Радянський Союз. Сталін зі свого боку прагнув підписати з Гітлером угоду про ненапад та нейтралітет, сподіваючись тим самим спрямувати агресивність нацистів проти Франції та Англії і в такий спосіб виграти час для накопичення власних сил, поки між «капіталістами» точитиметься війна на взаємне виснаження. Крім задоволення першочергових потреб двох держав, нацистсько-радянський пакт також передбачав обмін сировиною та зброєю.

Більше того - до нього входив таємний протокол, у якому Гітлер і Сталін домовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзу передавалися майже всі західноукраїнські землі.

Маючи гарантії нейтралітету Радянського Союзу, Гітлер напав на Польщу, поклавши початок другій світовій війні. Кваплячись оволодіти своєю частиною гинучої польської держави, 17 вересня радянські війська вступили у Східну Польщу і зайняли майже всі землі, населені українцями та білорусами. За чотири тижні польська держава перестала існувати.

У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до Української Радянської республіки було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.

Навесні 1940 р. розпочалися широкомасштабні репресії – як проти українців, так і проти поляків. Найбільш поширеним і страшним їхнім різновидом стала депортація. Тисячі уявних «ворогів народу» без усякого попередження, суду чи навіть формального звинувачення арештовували, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру й Казахстану для праці у страхітливих умовах. Багато депортованих гинули, часом цілими родинами. Пізніше арешт загрожував кожному, хто ототожнювався з українським націоналізмом. За даними митрополита Андрія Шептицького, з однієї лише Галичини було депортовано близько 400 тис. українців.

Включення Західної України до складу Української РСР, без сумніву, було подією великої історичної ваги, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державної структури.

Українці під німецькою окупацією

Якщо величезна більшість західних українців потрапила на період 1939—1941 рр. під радянську владу, то деяка їх частина опинилася під німецькою окупацією. Близько 550 тис. українців Лемківщини та Холмщини, що на східних окраїнах Польщі, ввійшли до німецької окупаційної зони.

Оточені поляками та ізольовані від центрів української діяльності, мешканці цих регіонів були найвідсталішими серед усіх українців в економічному, культурному й політичному відношенні. Проте між 1939 і 1940 рр., рятуючись від переслідувань, сюди втекло з Галичини 20-30 тис. українських політичних біженців. Деякі з них розселилися серед своїх земляків, інші стікалися до Кракова, цього центру діяльності українських біженців, що був неподалік, активізуючи українські громади у Лемківському та Холмському регіонах Генерального губернаторства, як тоді називалася ця частина окупованої німцями Польщі.

Українці під угорською окупацією

Після того як у березні 1939 р. угорська армія захопила Карпатську Україну й повалила її уряд, Закарпаття ввійшло до складу Угорщини й протягом усієї війни залишалося однією з її частин. Через недобру пам'ять про вікове мадярське панування, кінець якому прийшов у 1918р., близько 550 тис. українців краю не зраділи поверненню мадярів. Намагаючись спочатку справити добре враження, угорський уряд пообіцяв надати Закарпаттю автономію. Але невдовзі стало ясно, що цього зобов'язання він не виконає, готуючи натомість для населення Закарпаття поступову мадяризацію.

Майже одразу мадяри розпочали всеохоплюючий наступ на українофілів. Сотні їх було розстріляно, тисячі заарештовано, близько 30 тис. утекли до сусідньої Галичини (де в свою чергу багатьох із них депортували до Сибіру). Було заборонено всі українські видання та організації.

Війна на Україні: другий етап

22 червня 1941 року о 4-й годині ранку фашистська Німеччина завдала раптових масованих ударів авіацією і сухопутними військами на фронті від Балтійського моря до Карпат. Розпочалася Велика Вітчизняна війна СРСР проти фашистської Німеччини.

Уздовж фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км., тримільйонні війська Німеччини та її союзників атакували радянські сили, які налічували понад 2 млн. чоловік.

У надзвичайно тяжких, украй невигідних умовах, ослаблені політично і духовно сталінським терором розпочали народи Радянського Союзу цю війну. Час, який надавав укладений у 1939 році радянсько-німецький пакт про ненапад, не було використано для посилення боєздатності армії.

Мали місце прорахунки в оцінці часу очікуваного нападу Німеччини на СРСР. Насамперед Сталіним було проігноровано розвідувальні дані про можливий напад фашистських агресорів. Крім того Сталін помилково, всупереч настанові Генерального штабу, визначив головний напрямок можливого удару агресора з відповідним перегрупуванням військ (із західного на південно-західний напрямок).

Глибока віра Сталіна в те, що Гітлер не порушить нацистсько-радянського пакту, призвела до того, що радянський уряд, знехтувавши численними застерігаючими сигналами про напад, був захоплений ним цілком зненацька. До того ж було допущено стратегічної помилки, розташувавши завелику кількість військ надто близько від кордону. Це дало змогу швидкохідним танковим колонам німців великими обхідними маневрами оточити й знищити їх.

Найбільша частина німецьких сил – група армій «Південь» - мала захопити Україну. І саме на Україні німці здобули ряд вражаючих перших перемог, головна серед них - знищення у вересні 1941 р. величезних радянських сил у районі Києва й захоплення 650 тис. полонених. Унаслідок цього через чотири місяці від початку вторгнення німці окупували майже всю Україну. До грудня 1941 р. вони контролювали близько 80 млн. чоловік, або 42 % населення Радянського Союзу, й велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8 млн. радянських військовополонених (із них 1,3 млн. становили українці).

На Західній Україні, де Радянська влада була особливо непопулярною, німців часто зустрічали як визволителів. На Східній Україні загальна реакція на прихід німців була більш настороженою, але поширювалася думка що вони принесуть полегшення порівняно зі сталінським режимом. Тому так часто в німецькій пресі з'являлися фотографії українців, котрі радісно вітають німців традиційним хлібом і сіллю.

Відступ Червоної армії мав трагічні наслідки для тисяч політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Не в змозі вчасно евакуювати їх, протягом тижня, з 22 по 29 червня 1941 р., було проведено масове винищення в’язнів без огляду на те, які звинувачення проти них висувалися. Масові вбивства відбулися у Львові, Самборі та Станіславі, що в Галичині, де загинуло близько 10 тис. в'язнів, та Рівному і Луцьку на Волині, де загинуло ще 5 тис.

Долаючи початкове безладдя, радянські власті стали організовувати більш упорядкований відступ. Вони застосовували традиційну російську тактику „спаленої землі”, що, за словами Сталіна, мала «зробити нестерпним життя в тилу ворога». Відтак усі промислові підприємства, якими могли б скористатися німці, підлягали знищенню.

Масовій евакуації за Урал та до Середньої Азії підлягали зброярні заводи, кваліфікована робоча сила та важливі учені спеціалісти. У результаті чи не найбільшої в історії евакуації радянський уряд вивіз поза межі досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн. чоловік; понад третину всього цього було евакуйовано з України. Місцем перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа, що на Уралі. Ця масова евакуація промислових підприємств і населення значно посилила здатність СРСР продовжувати війну.

Роки, скільки б їх не минуло, не зможуть стерти з пам’яті поколінь подвиг наших прикордонників і авіаторів, танкістів і артилеристів, моряків та піхотинців, воїнів внутрішніх військ - усіх, хто у запеклих боях, стікаючи кров'ю, на межі сил стримував шалений натиск добре вишколених і озброєних військ ворога.

3 11 липня по 26 вересня 1941 року тривала героїчна оборона Києва. Воїни Червоної Армії, ополченці-кияни, курсанти київських військових навчальних закладів, військовослужбовці внутрішніх військ стійко, мужньо відстоювали кожну п'ядь землі на підступах до Києва, ведучи тяжкі, криваві оборонні бої.

Водночас з наступом на Київ 4-а румунська армія за підтримки німецьких військ на початку серпня 1941 року розпочала наступ на Одесу. Захисники Одеси оборонялися 73 дні. Загарбники втратили тут близько 200 тисяч убитими, пораненими і полоненими. Героїчна оборона Севастополя в 1941 -1942 роках - одна з найбільш драматичних сторінок Великої Вітчизняної війни на півдні України. Понад 250 днів і ночей (з 30 жовтня 1941 року по 4 липня 1942 року) відстоювали цю фортецю бійці Приморської армії, моряки Чорноморського флоту, народні ополченці.

Героїчна оборона Києва, Одеси та Севастополя зірвала визначені ворогом темпи наступу на південно-західному та південному напрямах, що дало радянському командуванню час, необхідний для мобілізації головних сил Червоної Армії, підготовки великих стратегічних резервів, проведення важливих оборонних заходів на підступах до Москви. Проте ворог, використовуючи чисельну перевагу, продовжував рватися вперед.

У травні-червні 1942 року радянські війська зазнали двох великих поразок на території України - в районі Харкова і на Керченському півострові. На кінець липня 1942 року гітлерівці повністю окупували Україну.

27 липня 1942 року радянськими військами був залишений останній населений пункт Луганської області.

Німці розчленували українські землі, порушивши їх історичну цілісність. Вони встановили в окупованій Україні режим кривавого терору: було закатовано 3 млн. 898 тис. чоловік мирного населення й 1 млн. 367 тис. військовополонених, 2,3 млн. чоловік вивезено на каторжні роботи до Німеччини.

Галицькі землі в складі Львівської, Дрогобицької, Станіславської (тепер Івано-Франківська), Тернопільської (за винятком її північних районів) областей були приєднані до генерал-губернаторства (центральної та південної частини Польщі) під назвою «дистрикт Галичина». Чернівецька, Ізмаїльська, Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до Румунії під назвою «Трансіністрія».

З більшої частини українських земель було утворено «Рейхскомісаріат Україна», до складу якого увійшли Рівненська, Волинська, Кам'янець-Подільська (тепер Хмельницька), Житомирська області, північні райони Тернопільської та Вінницької областей. Київська, Полтавська. Чернігівська, Сумська, Дніпропетровська та Кримська області. Центром рейхскомісаріату стало місто Рівне. Інші українські окуповані області - Харківська, Сталінська (тепер Донецька) та Ворошиловградська (тепер Луганська) були включені загарбниками до так званої воєнної зони, яка цілком перебувала під владою німецького військового командування.

Політика нацистів в Україні була викладена у розробленому ще в листопаді 1941 року генеральному плані «Ост», за яким передбачалося переселити до Сибіру з України, Білорусії, Прибалтики 31 мільйон чоловік, щоб звільнити місце для німецької колонізації.

Фашисти вважали, що для населення українських окупованих земель «достатньо наявності чотирикласної народної школи». Мета цієї «народної школи», як писав один з фашистських теоретиків, - навчити простого рахунку, вміння розписатися і переконати, що Божа заповідь зводиться до того, щоб коритися німцям. Ось таким чином вирішувалася доля населення України під німецько-фашистською окупацією.

На думку істориків другої світової війни, з усіх східних територій, захоплених Третім рейхом, найважливішою, без сумніву, була Україна. Вона являла собою найбільшу радянську республіку, цілком окуповану німцями, і як джерело продуктів та робочої сили не мала собі рівних. Вирішуючи, як розпорядитися цим цінним трофеєм, нацистське керівництво розглядало два основних варіанти. Перший, зводився до того, щоб здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини. Інший варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії, цілком нехтував інтересами українців і передбачав їх нещадну експлуатацію на користь нацистської імперії.

Згідно з расовою доктриною нацистів усі слов'яни були людьми другого сорту, і їхня роль зводилася до того, щоб служити німецькій расі. Гітлер і більшість його товаришів по партії вважали Україну першочерговим об'єктом німецької колоніальної експансії, а українців - майбутніми рабами німецьких колоністів. Перші перемоги утвердили переконання Гітлера в тому, що йти на поступки українцям немає потреби. Тому коли настав час призначення нацистського правителя України, Гітлер вибрав Еріха Коха - адміністратора, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян.

Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення до євреїв і військовополонених. За кілька місяців окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС, замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік.

Майже таким же нелюдським було ставлення нацистів до радянських військовополонених. У перші шість місяців війни у полон потрапило мільйони червоноармійців. Впевнені в перемозі, поспішаючи ліквідувати «надлишок» слов'ян, нацистські власті позганяли полонених в оточені колючим дротом табори, де вони без даху над головою вмирали від холоду, голоду та хвороб. Нерідко вони просто страчували захоплених солдатів. Як наслідок, до кінця війни з 5,8 млн радянських полонених, що потрапили до рук німців, загинуло близько 3,3 млн, із них майже 1,3 млн на Україні. Таке ставлення до полонених було не лише варварством, а й не завбачливістю. Коли до червоноармійців по інший бік фронту долетіли звістки про сумну долю товаришів, їхній опір посилився, а втрати німців зросли.

Звірства і безчинства окупантів не поставили народ України на коліна, він піднявся на боротьбу проти ворога. В русі опору фашистському режиму в Україні взяли участь патріоти незалежно від соціального стану, віку, статі і політичних поглядів.

Значна частина українців, зіткнувшись з жорстокою колонізаторською політикою окупантів, доходила висновку, що фашизм є непримиренним і заклятим ворогом України та українського народу, а не тільки радянської влади. Вони стали переходити в підпілля, організовуючись для боротьби з німецькими окупантами.

У 1942 році розпочала свої дії проти німецьких окупантів Українська повстанська армія, яка проводила операції в районах Волині та Полісся.

Значно активізувався партизанський рух в Україні. 1942 року був створений Український штаб партизанського руху на чолі з Т. А. Строкачем. Весною 1943 року в Україні було сім партизанських з'єднань і 35 загонів. Найбільші з них - з'єднання на чолі з О. Ф. Федоровим, Я. І. Мельником, С. А. Ковпаком. Загалом у цих партизанських з'єднаннях і загонах налічувалося близько 40–50 тис. чоловік, але учасників партизанського руху було набагато більше. За весь період війни в ньому взяло участь близько 220 тис. чоловік.

Історична перемога Червоної Армії під Сталінградом поклала початок корінному зламу в ході Великої Вітчизняної війни. З цього часу стратегічна ініціатива у військових операціях перейшла до радянського командування. Становище на фронті докорінно змінилося внаслідок перемоги радянських військ під Курськом у липні 1943 року.

Протягом літа й осені 1943 року Червона Армія визволила Харків, Чернігів, Полтаву. Запоріжжя, Дніпропетровськ.

Київську наступальну операцію по визволенню столиці України здійснив 1-й Український фронт під командуванням генерала армії М. Ф. Ватутіна. На Київському напрямку розгорнулася найбільш запекла боротьба.

Звільненню від гітлерівців Правобережжя сприяла важлива перемога радянських військ під Корсунем-Шевченківським (25 січня – 17 лютого 1944 року). У ході успішної воєнної операції 1-го і 2-го Українських фронтів було оточено велике (десять дивізій) угруповання німців, яке втратило 55 тисяч вбитими і пораненими, понад 18 тисяч полоненими.

Відступаючи з України, німці, як і Червона армія у 1941 р., вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна... Ворогові повинна дістатися цілковито спалена й винищена земля». В результаті у 300-кілометровій смузі вздовж лівого берега Дніпра насильної евакуації зі своїх країв зазнали цілі маси людей, а значні частини міст Полтави, Дніпропетровська та Кременчука було спалено. Правобережжя не так потерпіло від широкомасштабних руйнувань, хоч і не змогло уникнути масової евакуації.

Нових успіхів в очищенні від ворога території України радянські війська досягли у другій половині 1944 року. У ході літнього наступу було оточене значне угруповання німецьких військ під Бродами (Львівська область) – вісім дивізій загальною чисельністю до 60 тисяч військових. У боях знищено понад 38 тисяч солдатів, офіцерів противника та 17 тисяч узято в полон. 27 липня 1944 року було визволено Львів.

Внаслідок успішного здійснення Львівсько-Сандомирської та Яссько-Кишинівської операцій територія України майже повністю була очищена від загарбників. Під час Карпатсько-Ужгородської операції закінчилось визволення від окупації території України в її довоєнних кордонах. 28 жовтня 1944 року завершилось визволення Закарпатської України.

Битва за визволення України, що тривала довгі 22 місяці, стала одним із найважливіших етапів на шляху до Великої Перемоги.

Наслідки війни для України

Друга світова війна відіграла особливу роль в історії України, ставши одним із найважливіших, найвизначніших її періодів. Війна двічі пройшла землею України. Лежали в руїнах 714 міст, понад 28 тисяч сіл, унаслідок чого безпритульними лишилося близько 10 млн. чоловік.

Навіть побіжний перелік втрат свідчить про той страшний відбиток, що його наклала друга світова війна на Україну та її населення. Людські втрати України сягнули від 8 до 10 мільйонів - четверта частина довоєнного населення.

Оскільки війна завдала Україні більше руйнувань, ніж будь-якій іншій країні Європи, втрати в економіці сягали приголомшуючих масштабів. Цілковите чи часткове знищення понад 16 тис. промислових підприємств означало втрату великої частини того, що Україна здобула такою великою ціною у 30-х роках. Підраховано, що загальні збитки економіки України сягали 40 %. Таким чином, удруге за трохи більш як десять років Україна тяжко постраждала від жорстоких ексцесів тоталітарних режимів.

За даними головної редколегії зведеної Книги пам'яті України, український народ дав збройним силам країн антигітлерівської коаліції понад 6 млн. воїнів. Кожен другий загинув на радянсько-німецькому фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом. Український народ дав збройним силам сотні полководців та воєначальників. У тому числі найвидатніших. Це прославлені маршали й генерали І.Д. Черняхівський, Р. Я. Малиновський, А. А. Гречко. П. Ф. Жмаченко, А. Г. Кравченко, Д. Д. Лелюшенко. П. С. Рибалко, К. С. Москаленко, К. С. Тимошенко. Досить сказати, що більш як половину з 15 фронтів, які діяли у період війни, очолювали маршали та генерали - українці за походженням.

У другій світовій війні українці, національна свідомість яких зросла порівняно з періодом 1917-1920 рр., потрапили у лещата між радянським режимом та нацистами. На глибоке розчарування інтегральних націоналістів, вони практично не мали змоги діяти згідно з власними інтересами. На відміну від 1917-1920 рр. Українці опинилися у становищі, коли вони могли лише реагувати на події, а не впливати на них. І все ж, попри страхітливі втрати й невдачі, остаточні підсумки війни з української точки зору мали й деякі позитивні моменти. До них слід насамперед віднести те, що в результаті радянського завоювання Західної України вперше за багато століть усі українці з'єдналися у межах одного політичного цілого, тобто СРСР, а конкретніше – в межах Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Україна вийшла з Другої світової війни у новій якості. Уперше в історії вона стала соборною, зібравши у своєму складі майже всі українські етнічні землі, і так само вперше увійшла до системи світової співдружності, набувши статусу суб'єкта міжнародного права в Організації Об’єднаних Націй.

Висновки

Численні людські жертви спричинила Друга світова війна в яку було втягнуто 72 держави У країнах що брали участь у війні було мобілізовано в армію і на флот до 110 млн чоловік Після Другої світової війни кількість локальних тобто просторово обмежених воєн і воєнних конфліктів, нараховує більше двохсот В останнє десятиріччя ХХ та на початку ХХІ сторіччя у світі відбувалося 45-45 воєнних конфліктів різного ступеня інтенсивності

Друга світова війна стала чи не найбільшим випробуванням патріотизму українського народу. У жорстокій боротьбі, якої до того ще не знало людство, любов до своєї Батьківщини вела за собою українців в пекло боїв і втрат. Вистояти в цьому горнилі допомагали лише безмірна віра в перемогу і почуття особистої відповідальності за долю свого народу і держави. На попередніх заняттях з гуманітарної підготовки, присвячених участі внутрішніх військ у війні, ми мали можливість усвідомити для себе, яку цінність для існування держави має почуття патріотизму. Саме воно було вирішальним для того, щоб Перемога стала однією з найвизначніших подій у всесвітній історії та державним святом в Україні.

Далеко не всі країни мають такі приклади патріотичного руху в народі. А тому, наші історичні надбання – це наше духовне джерело, яке ніколи не повинно вичерпатися. І вже від нас, нащадків слави попередніх поколінь, залежить те, наскільки воно буде повним і живодайним.

Більшість населення України сприйняло початок війни як агресію проти своєї Батьківщини. Цим пояснюється патріотичне піднесення, яке супроводжувалося масовим добровільним вступом до діючої армії, народного ополчення, підпілля. До регулярних частин, народного ополчення, винищувальних батальйонів прямували незліченні людські потоки, які зливались у могутню ріку народного гніву та опору загарбникові.

Воїни-українці, громадяни України з честю виконали свій військовий обов’язок перед рідними і близькими, зробили свій вагомий внесок у звільнення європейських народів, які потрапили до нацистського рабства.

Пам’ять про всіх загиблих під час війни житиме в серцях українського народу і всього людства.

Друга світова війна не залишила жодних сумнівів, що війни є однією з форм існування тоталітарних режимів - вони або готуються до війни, або воюють. Не залишилось сумнівів і в тому, що третю світову війну людство навряд чи перенесе.

Примітки:

1. При розгляді навчального матеріалу керівнику доцільно детальніше розкрити по ходу заняття участь внутрішніх військ у Великій Вітчизняній війні.

2. В ході проведення бесіди по темі провести опитування, вікторину, конкурс (інші форми) на краще знання історії внутрішніх військ цього періоду.

3. При підготовці та проведенні заняття врахувати район дислокації частини, звернути увагу на події, які відбувалися саме тут, бойовий шлях частини, пам’ятки історії, наявність в групі військовослужбовців з того чи іншого регіону України.

Blog

Тема: «Україна в полум’ї війни 1941-1945 рр.» Мета

Содержание