Україна в роки другої світової війни та післявоєнної відбудови (1939 початок 1950-х рр.)

Вид материала

Документы

Содержание Колективізація. Ідеологічний наступ режиму. Початок Другої світової війни. Початок воєнних дій. Німецька окупація.За Звільнення України. Урегулювання територіальних питань.

Подобный материал:

• План вступ Початок другої світової війни І Україна Окупація українських земель фашистською, 214.4kb.
• Тема: «Україна в полум’ї війни 1941-1945 рр.» Мета, 174.2kb.
• Особливості окупаційного режиму на Поділлі в роки Другої світової війни. Проблема колабораціонізму, 992.86kb.
• Уроку, 72.32kb.
• Одна з країн постсоціалістичної Європи, сучасна територія якої сформувалася після Другої, 45.85kb.
• Тової війни, колишний в`язень концтабору під час Другої світової війни та особа, яку, 24.47kb.
• Зміни у державному устрої І праві урср у період другої світової війни, 1140.09kb.
• Назва модуля: Міжнародні відносини та світова політика. Ч. 1 Код модуля, 65.52kb.
• "зусилля радянського союзу в створенні системи колективної безпеки напередодні другої, 275.34kb.
• Вадим Джувага: Українці на полях другої Світової, 63.13kb.

УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ

СВІТОВОЇ ВІЙНИ ТА

ПІСЛЯВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ

(1939 - ПОЧАТОК 1950-Х РР.)

1. Українські землі у період вересня 1939 — червня 1941 рр.: Пакт Ріббентропа-Молотова. Початок Другої світової війни. «Радянізація» Західної України.
   
2. Напад Німеччини на СРСР: Початок воєнних дій. Акт ЗО червня 1941 р. Німецька окупація. «Український фактор» та залежність від нього воюючих сторін. Україна — центральна ділянка європейського театру воєнних дій.
   
3. Рух Опору: Радянський партизанський рух. Українська повстанська армія.
   
4. Остаточне звільнення України: Звільнення України. Урегулювання територіальних питань.
   
5. Післявоєнна відбудова України: Народне господарство. Голод 1946-1947рр. «Радянізація-2».
   

Колективізація. Ідеологічний наступ режиму.

*

Українські землі у період вересня 1939 — червня 1941 рр.

Пакт Ріббентропа-Молотова. Нацистська Німеччина раніше за інші великі держави підготувалася до війни. Тому вона проводила наступальну зовнішню політику. Франція і Велика Британія у воєнному відношенні відставали і ро­били спроби направити агресію нацистів у бік Радянського Союзу. Керівників СРСР запросили у вересні 1938 р. до Мюнхена, де західні держави задовольнили всі вимоги Гітлера щодо Чехословаччини, щоб здобути від нього га­рантії «вічного миру». Гітлер проковтнув Чехословаччину, як перед тим Австрію. Наступним кроком він звернув свій погляд у бік Польщі.

Починаючи з березня 1939 р., у Москві тяглися пере­говори з представниками Великої Британії і Франції ЩОДО створення системи колективної безпеки проти країни-агре-сора, під якою розуміли Німеччину.

Гітлер вирішив запропонувати Сталіну більше. Наді­лений надзвичайними повноваженнями, міністр закордон­них справ Німеччини Й. фон Ріббентроп 23 серпня прибув до Москви. Ввечері радянсько-німецький договір про нена­пад було підписано, а наступного дня опубліковано.

До договору додавався таємний протокол, у якому роз­межовувалися сфери впливу у Східній Європі.

Згідно з першою статтею «в разі політико-територіаль-них змін» до радянської сфери впливу належали Фінляндія, Естонія і Латвія. Литва входила до зони впливу Німеччи­ни.

Стаття друга визначала зони впливу у Польській держа­ві. Більша частина Польщі в її довоєнних кордонах опиня­лася в зоні впливу СРСР. Варшавське передмістя Прага, яке було розташоване на правому березі Вісли, теж потрап­ляло до радянської зони.

Стаття третя визначала «інтереси СРСР щодо Бессара-бії». Німеччина заявила, що немає політичних інтересів у цьому регіоні.

Початок Другої світової війни. Через вісім днів після підписання договору Гітлер вторгся у Польщу. Англія і Франція 8 вересня оголосили війну Німеччині. Так поча­лася Друга світова війна.

Гітлер чекав, коли СРСР почне реалізацію своєї частини пакту. Тим часом німецькі війська успішно просувалися. Союзники Польщі не могли надати їй негайної допомоги. Внаслідок нерівності сил опір поляків швидко згасав. Ста­лін із допомогою зволікав. На думку С.Кульчицького, в той час він опрацьовував ідеологічну концепцію вторгнення.

Ідеологічне виправдання вторгнення почалося з газетної кампанії, в якій польський уряд звинувачувався в погано­му ставленні до українців і білорусів — громадян Польської держави.

17 вересня Червона армія вторглася в Польщу. Поль­ського посла у Москві повідомили, що вона перейшла кор­дон, щоб узяти під захист життя та майно «братів по крові» — населення західноукраїнських і західнобілоруських земель, тому що вони опинилися у небезпеці в результаті «розпаду Польської держави».

Гітлер був розлючений такою ліцемірною інтерпрета­цією. Тому 19 вересня він опублікував спільне радянсько-німецьке комюніке, в якому стверджувалося, що мета ра­дянської акції полягала в тому, щоб «відновити мир і по­рушений внаслідок розпаду Польщі порядок ».

27 вересня до Москви прибув Ріббентроп, щоб укласти новий німецько-радянський договір, який би враховував факт розгрому Польщі і визначив долю її території та на­селення.

До укладеного 28 вересня договору «Про дружбу і кор­дон» додавався секретний протокол, і згідно з яким СРСР обмежувався тільки приєднанням Західної України і За­хідної Білорусії. В обмін на цю «поступку» Сталін добився переведення Литви до радянської сфери впливу. Відмовою від загарбання Люблінського і частини Варшавського во­єводств Сталін попередив виникнення в Радянському Со­юзі польського питання і надав своїй агресивній політиці пристойну ідеологічну інтерпретацію: допомога «братам по крові».

За рахунок західноукраїнських земель Гітлер планував перетворити Радянський Союз на тимчасового союзника і можна стверджувати, що йому це вдалося.

Таємний протокол пакту Молотова-Ріббентропа дав згодом радянському керівнику можливість мирним шляхом розв'язати питання про передачу СРСР Бессарабії і Пів­нічної Буковини.

Молотов 26 червня 1940 р. вручив румунському послу в Москві ноту ультимативного характеру з вимогою передачі Радянському Союзу Бессарабії і Північної Буковини.

Наступного дня радянський уряд направив новий уль­тиматум румунському урядові з вимогою протягом чоти­рьох днів, починаючи з 28 вересня, звільнити від румун­ських військ територію Бессарабії і Північної Буковини. Румунія змушена була підкоритися.

VII сесія Верховної Ради СРСР 2 серпня 1940 р.включи­ла заселені переважно українцями Північну Буковину, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бесса­рабії до складу УРСР. Після возз'єднання населення рес­публіки зросло на 8,8 млн чоловік.

«Радянізація» Західної України. З початку своєї першої окупації Західної України, що тривала 21 місяць, радян­ський режим намагався справити на західних українців враження «українськості» нового режиму. Намагаючись надати своїм діям на західноукраїнських землях легітим­ного характеру, радянське керівництво організувало там вибори до так званих Народних Зборів Західної України, які відбувалися, зрозуміло, на безальтернативній основі, під контролем та за безпосередньої участі радянських військ, органів влади та спецслужб.

Народні Збори Західної України, які відбувалися 26-28 жовтня 1939 р. у Львові, одноголосно прийняли декларації про встановлення радянської влади на всій території Захід­ної України і возз'єднання з радянською Україною, про націоналізацію банків і великої промисловості, про конфіс­кацію поміщицьких і монастирських земель. Так рішенням Народних Зборів було розв'язане питання про суспільний і державний устрій Західної України.

Позачергова сесія Верховної Ради СРСР 1 листопада 1939 р., заслухавши заяву Повноважної комісії Народних Зборів, прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР.

На західноукраїнських землях сталінське керівництво проводило політику радянізації. Радянізація — це соціаль­но-політичні, економічні перетворення в Західній Україні, що ґрунтувалися на моделі побудови соціалістичного су­спільства в СРСР у 1930-ті рр. (індустріалізація, колекти­візація, культурні перетворення). Замість старої системи управління впроваджувалася нова, радянська. На керівні посади було призначено працівників партійного і держав­ного апарату з УРСР.

Радянізація передбачала такі заходи:

• У державній розбудові: проведення виборів до Рад; створення робітничих загонів, селянської міліції; утворення селянських комітетів; ліквідація поперед­нього адміністративного апарату.
  
• У промисловості і фінансах: націоналізація великих промислових підприємств і всіх банків; створення робітничих комітетів; установлення контролю над виробництвом і розподілом продукції; запроваджен­ня 8-годинного робочого дня; укрупнення і рекон­струкція підприємств.
  
• У сільському господарстві: конфіскація поміщицьких і монастирських земель і розподіл цих земель, а також засівного матеріалу, худоби, сільгоспзнарядь між селянами; створення перших колгоспів.
  
• У соціальній сфері: зміцнення системи охорони здо­ров'я; створення нових шкіл і навчальних закладів; створення системи соціального забезпечення.Радянізація супроводжувалася українізацією, що від­повідало інтересам населення. Проте паралельно з цими реформами Ради почали демонтувати створені західними українцями політичні, соціально-економічні та культурні інфраструктури.
  

Навесні 1940 р. режим відкинув маску демократичності та розпочав широкомасштабні репресії. Найбільш пошире­ним різновидом стала депортація. Тисячі «ворогів народу» без усякого попередження, суду чи навіть формального звинувачення арештовували, заганяли у вагони й вивозили до Сибіру й Казахстану. Перша хвиля депортованих скла­далася з провідних політичних діячів, землевласників, чиновників, юристів, священиків. Пізніше арешт загрожу­вав кожному, хто ототожнювався з українським націона­лізмом.

Хотілося б відмітити, що прихід Червоної Армії у верес­ні 1939 р. на західноукраїнські землі викликав піднесення і сподівання на краще. Але спроби засобами ідеологічного впливу і методами фізичного терору підпорядкувати на­селення волі держави викликало опір.

Порятунком для багатьох із них від комуністичних ре­пресій стали втечі у німецьку зону окупації — так зване Генеральне губернаторство, куди належала й частина ет­нічних українських земель (Лемківщина, Посяння, Холм-щина і Підляшшя). Протягом 1939-1940 рр. сюди втекло від 20 до ЗО тис. чол., передусім члени політичних партій, діячі кооперації, науки і культури. У Кракові і в інших місцях виникали українські громадсько-культурні організа­ції, відкривалися школи, комітети самодопомоги, коопера­тивні, молодіжні та спортивні організації. Навесні 1940 р. було створено координаційний орган під назвою Україн­ський центральний комітет (УЦК), який очолив відомий учений Володимир Кубійович.

Єдиною політичною силою, що не лише зберегла свою структуру, а й значно розширила її, стала Організація українських націоналістів. Значною перешкодою на шляху організаційного зміцнення націоналістичного руху був розкол, який стався після вбивства Є. Коновальця. Він при­звів до утворення двох окремих і непримеренних організа­цій. ОУН(Б) — бандерівської, або революційної, очолюваної С. Бандерою, та ОУН(М) — мельниківською, очолюваної А. Мельником, які впродовж багатьох років поборювали одна одну. Проте ОУН залишалася й надалі єдиною організованою політичною силою, яка боролася за незалежність і соборність України.

Що ж до польського руху опору, то він, на відміну від ОУН, не мав достатнього досвіду підпільної роботи і прак­тично був розгромлений радянськими каральними орга­нами.

Одним із найбільших опонентів режиму була церква, насемперед греко-католицька. Завдяки авторитету митро­полита А. Шептицького його протестаційні акції виклика­ли значний резонанс у суспільстві. Відомі його протести проти ліквідації монастирів, податків на церкву та духо­венство, проти примусового вписування дітей до піонер­ських та комсомольських організацій, проти заборони ре­лігійної обслуги хворим і вмираючим по шпиталях.

Напад Німеччини на СРСР

Початок воєнних дій. 18 грудня 1940 р. Генеральний штаб збройних сил Німеччини завершив розробку плану «Барбаросса», що передбачав напад на Радянський Союз.

22 червня 1941 р. о 4-й годині ранку Німеччина напала на СРСР (разом з нею у війну вступили її союзники: Італія, Румунія, Словаччина, Угорщина і Фінляндія). її армія на­ступала у трьох напрямках: група «Північ» на Ленінград, група «Центр» — на Мінськ і Смоленськ (з Москвою як по­дальшою ціллю), група «Південь» — на Житомир і Київ.

Український напрям був одним з найголовніших. Гітлер прагнув якнайшвидше захопити Україну і позбавити Мо­скву надзвичайно важливої ланки в економічному і стра­тегічному плані і водночас посилити воєнну економіку Німеччини.

Фашистська агресія спочатку не усвідомлювалася сус­пільством як смертельна загроза самому його існуванню. Завищена оцінка сил і можливостей Червоної армії в по­єднанні з недооцінкою воєнного потенціалу й агресивних намірів Німеччини, що панували серед вищого керівництва країни, позначалися і на настроях населення. Люди вірили, що Червона армія швидко розгромить агресора і війна за­кінчиться.

Реалізуючи план «Барбаросса», в Україну вдерлися війська групи армій «Південь». 23 червня 1941 р. берлінське радіо урочисто повідомило всьому світові, що концентрація військ на радянсько-ні­мецькому кордоні є найбільшою за всю історію людства. Німцям протистояли 80 дивізій Київського й Одеського військових округів, реорганізованих на початку війни в Південно-Західний та Південний фронти, що простяглися майже на 1 тис. км. Концентрацію в республіці цього най-чисельнішого радянського військового угруповання спри­чинило припущення Сталіна про те, що саме південний захід буде метою головного удару німецької армії.

А в кінці червня найтяжчого удару німецька армія за­вдала на центральному напрямі. Співвідношення в живій силі було на користь радянських військ. Те ж саме можна сказати про техніку.

Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті відразу набув несприятливого для Червоної армії характеру. На багатьох ділянках фронту могутні танкові клини розчлено­вували радянські військові порядки, а мотопіхота швидко їх оточувала. Найстрашнішим виявилося те, що протягом перших годин війни було втрачено, по суті, всю авіацію першої лінії — 1200 бойових машин. З наших літаків було знято стрічки з патронами, злите пальне. Льотний склад відпустили на добовий відпочинок. Як наслідок: до 6-ї го­дини ранку 22 червня радянські прикордонні аеродроми перетворилися на страшні кладовища металобрухту.

Подібне діялося на всіх 66 польових аеродромах Півден-но-Західного фронту. Найвідчутніших втрат зазнали час­тини, в яких були літаки нових конструкцій, сховані в ангарах. Невдовзі Червона армія залишилася без прикрит­тя з повітря.

Досліджуючи питання II Світової війни, М.Коваль осо­бливу увагу звертає на ретельність, з якою німецькі гене­рали готувалися до «східного походу». На думку вченого про цей факт можно судити з того, що в бойових діях на території СРСР було застосовано особливу тактику. Попе­реду військ рухалися передові загони, що складалися з мотоциклістів, бронемашин, бронетранспортерів із при­чепленими до них протитанковими гарматами та кількох легких і середніх танків. Ці загони просувалися зі швид­кістю 40 км за годину. Слідом за ними йшла основна маса танків, що підтримували постійний радіозв'язок із передо­вим загоном і готові були негайно розгорнутися в атакуючі порядки, якщо авангард наштовхнеться на опір. Позаду танків, в ар'єргаді, йшла змішана група з мотопіхоти й артилерії. Танкова дивізія в такий спосіб розтягнулася під час наступу на 10-16 км.

Не дивно, що німецькі передові танкові частини надвечір 22 червня зуміли прорватися по сухих непошкоджених шляхах на глибину 30-50 км.

Уже на початковому етапі війни в перебігу прикордон­них боїв радянські війська, по суті, залишилися не тільки без розгалужених оборонних рубежів, а й без важкої бойо­вої техніки, передусім без літаків і танків. У військах пере­важали настрої розгубленості.

На жаль, випадків тривалої, добре організованої відсічі ворогові було надто мало. У ворожому кільці опинялися, пропадали безвісті цілі дивізії, навіть корпуси. Історія цієї війни не знає прикладів, щоб їх бодай раз спробували ви­ручити.

Учасник війни письменник О.Карп'юк свідчив: «Нічо­го на світі не було страшнішого, ніж оточення. У резуль­таті — натовпи очманілих бійців гарячково метушилися в пошуках хоч якогось виходу. Створювалося враження, що серед них зовсім немає командирів, а ті, хто був, якось за­губилися в загальному натовпі, котрий виявився майже беззбройною сірошинельною масою. І всі вони дуже легко потрапляли в полон до німців».

За перших три тижні війни Червона армія втратила 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Зі 170 дивізій діючої армії боєздатність зберігали тільки 70. Німецькі бойові втрати в живій силі були на цей час майже в 10 разів менші. За лічені дні захопили Луцьк, Львів, Чернівці, Рівне, Станіслав, Тернопіль, Проскурів, Житомір і вийшли на підступи до Києва, Одеси.

У стані розпачу Сталін наказав Берії через болгарського посла (агента радянської розвідки) зв'язатися з Гітлером і запропонувати йому в обмін на припинення бойових дій Україну. Болгарський дипломат відмовився бути посеред­ником у цій справі. Та й навряд чи Гітлер погодився б на це, тому що розумів, що сприятливішої ситуації для успіш­ної війни проти Радянського Союзу вже не буде.

Період з липня по вересень 1941 р. був на території Укра­їни неймовірно важким для частин Червоної армії, яка в нерівних бойях намагалася затримати просування полчищ ворога. Гостро не вистачало передусім зброї, навіть стрі­лецької. На двох бійців нерідко припадала лише одна гвинтівка застарілого дореволюційного зразка. Новобранцям наказували зброю здобувати в бою.

Ставка Верховного головнокомандування, Генеральний штаб вживали всіх можливих заходів для переформування й зміцнення боєздатності частин і з'єднань.

Після того як не вистояв Західний фронт і німці захопи­ли майже всю Білорусію, вирішальні бої розгорнулися на житомирсько-київському напрямі.

В такій складній ситуації Сталін зосередив свою увагу на психологічному тиску на населення, що опинилося втяг­нутим у війну.

Він вимагав від партійних і радянських організацій при­фронтових областей вести «нещадну боротьбу» проти шпи­гунів, диверсантів, ворожих парашутистів і панікерів, розповсюджувачів чуток. З приводу розповсюдження чуток був навіть виданий спеціальний указ президії Верховної Ради СРСР, за яким винні в цьому «злочині» засуджували­ся на термін від двох до п'яти років тюрми.

Коли радянські війська відступали, під впливом паніки або за браком засобів транспортування, замість евакуації ув'язнених більш як на три роки, тобто «політичних» роз­стрілювали. Одночасно спеціальним указом Верховної Ради СРСР 12 липня 1941 р. звільнялися з місць ув'язнення в районах, де оголошувався воєний стан, особи, засуджені на термін до трьох років за так звані «побутові» злочини.

Несправедливі звинувачення і терор торкнувся і фрон­тових частин. Були сформовані особливі відділи із чекістів, їх завданням було стежити за командирами, їм доручалося розстрілювати на місці будь-кого, незалежно від військо­вого звання, за однією лише підозрою в намірах дезертиру­вати або здатися в полон.

Наступним лихом був таємний наказ Сталіна від 12 ве­ресня 1941 р. про створення у прифронтовому тилу загоро­джувальних загонів із військ НКВС. їхнім призначенням було розстрілювати відступаючих.

Відступаючи, радянські власті застосували традиційну тактику «спаленої землі». Відтак усі промислові підпри­ємства, якими могли б скористатися німці, підлягали зни­щенню. Визначна риса відступу Рад полягала в масовій евакуації за Урал та до Середньої Азії зброярних заводів, кваліфікованої робочої сили та учених-спеціалістів. У ре­зультаті такої евакуації радянський уряд вивіз поза межі досяжності німців близько 1500 заводів і понад 10 млн чоловік; понад третину всього цього було евакуйовано з України. Місцем перебування українського радянського уряду стала столиця Башкирської автономної республіки Уфа. Ця масова евакуація промислових підприємств і на­селення значно посилила здатність СРСР продовжувати війну.

До кінця 1941 р. було окупувано майже всю Україну (за винятком східних районів Харківської, Сталінської та Во-рошиловоградської областей). 22 липня 1942 р., після за­хоплення німцями м. Свердловська на Ворошиловоградщи-ні (нині Луганщина), вся українська територія була оста­точно окупована.

Акт ЗО червня 1941 р. Після нападу А. Гітлера і Й. Ста­ліна у вересні 1939 р. на Польщу оунівці у Західній Украї­ні втратили свого давнього ворога. Водночас вони придбали нового ворога — радянську владу. Під час радянізації За­хідної України підпільні осередки ОУН сильно постражда­ли. У західних областях УРСР діяли осередки обох ОУН, але безперечною була перевага бандерівців.

Між вереснем 1939 р. і червнем 1941 р., за характери­стикою С. Кульчицького, відносини між нацистами й укра­їнськими націоналістами були майже безхмарними. Це пояснювалося досить логічно: оунівці були ворогами Поль­щі і через це — друзями Німеччини.

Хоча були заборонені всі ненімецькі організації, провід ОУН розгорнув у Кракові підготовчу роботу зі створення в Україні майбутніх державних структур. Бандерівці ство­рили «Державну комісію ОУН», мельниківці — «Комісію державного планування». Не контактуючи, обидві комісії розробляли структуру державних органів, функції і повно­важення установ на випадок «утворення самостійної дер­жави». Утворити таку державу вони планували після по­разки СРСР. Хоча ніхто з керівників Німеччини їм не обі­цяв, що після завоювання України передасть її територію у розпорядження ОУН.

Переконаність українських націоналістів, на думку С. Кульчицького, ґрунтувалася на таких чинниках:

• несумісність стратегічних інтересів нацистської Ні­меччини і Радянського Союзу на європейському континенті;
  
• зацікавленність Німеччини після перемоги у німець­ко-радянській війні у знищенні СРСР як держави, що могло відбутися, на думку оунівців, тільки перетворенням національних союзних республік на незалеж­ні держави — союзні Німеччині й ворожі Росії;
  
• особливе геополітичне положення України;
  
• подібність ідеологій націонал-соціалізму й україн­ського «інтегрального націоналізму», що перетворю­вало ОУН на єдину політичну силу, якій Гітлер міг би довіряти справу утворення союзної Третьому рей­ху Української держави;
  

У рамках підготовки до нападу на СРСР німецька адмі­ністрація за активного сприяння обох проводів ОУН про­водила підготовку кадрів з числа українців для диверсійно-розвідувальної роботи на території СРСР. Завербовані українці проходили підготовку у навчальних центрах аб-вера, у спеціально створених поліцейських школах.

У березні-травні 1941 р. у складі спецпідрозділів абвера було створено два батальйони — «Роланд» і «Нахтігаль».

Факти свідчать, що українські емігрантські організації не могли здійснювати самостійних дій, тобто вони не спів­працювали з німецькою адміністрацією, а використовува­лися нею.

Лише Революційний провід ОУН, маючи в Україні влас­ну реальну силу, намагався налагодити справжню співпра­цю з німцями, тобто не тільки служити їм, а й використо­вувати їх у своїх інтересах.

Контакти німецької адміністрації з українськими на­ціоналістами між вереснем 1939 р. і червнем 1941 р. мали виражену антирадянську спрямованість.

У квітні 1941 р. в Кракові відбувся II великий збір ОУН. Головною метою ОУН оголошувалося створення незалежної і соборної України. Загони ОУН(Б) почали просуватися в Україну з першого дня німецького вторження. Вони скла­далися з оперативних груп по 12 чоловік, які мали встанов­лювати контакти одночасно з населенням і командуванням наступаючих частин вермахту.

Завданням груп було налагодження міського управлін­ня і підтримання громадського порядку. Усі загони об'єд­нувалися в три регіональні групи: «Північ» — напрям на Київщину, «Центр» — на Харківщину, «Південь» — на Одещину і Крим.

29 червня оунівці підняли повстання у Львові, яке при­скорило відхід радянських військ. Похідна опергрупа ОУН(Б) зібрала певну кількість місцевої інтелігенції і на­дала цьому зібранню статус «законодавчих зборів західно-українських земель». Увечері ЗО червня «законодавчі збори» проголосили Акт відновлення Української держави. На чолі Державного управління став Ярослав Стецько. Керівництво ОУН зобов'язало провести маніфестації всіх обласних провідників на підтримку Акта. Маніфестації слід було проводити із запрошенням представників вермахту.

Повідомлення про події у Львові викликали обурення. 5 липня 1941 р. у Кракові був арештований С. Бандера. 5 серп­ня було видано наказ заарештувати «мандрівних пропаган­дистів груп Бандери». Українські батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» були розформовані. 15 вересня були проведені перші масові арешти і розстріли членів ОУН(Б). За вказів­кою С. Бандери ОУН у краї перейшла у підпілля і розпо­чала підготовку до складної боротьби проти обох тоталітар­них режимів. 1 серпня 1941 р. край було приєднано до Краківського генерал-губернаторства.

Німецька окупація.За розробленим ще в 1940 р. стра­тегічним «Генеральним планом «Ост»» щодо України перед­бачалися такі заходи.

1. Онімечування населення українських земель.
   
2. Фізичне винищення слов'янських народів.
   
3. Масові депортації українців (65%) до районів Сибі­ру-
   
4. Переселення німців на українські землі протягом ЗО років.
   

Німці вдалися до розчленування України як історично-географічної та політичної цілісності. Як відомо, Закар­паття ще у березні 1939 р. було передано німецькій союз­ниці — Угорщині. Буковина, Ізмаїльщина та «Трансні-стрія» — Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей були приєднані до іншої союзниці Німеччини — Румунії. Галицькі області — Дро­гобицька, Львівська, Станіславська та Тернопільська, як « дискрит Галичина» були включені до Генерал-губернатор­ства, створеного на території окупованої Польщі. З більшої частини українських земель було утворено т. зв. Рейхско-місаріат Україна зі столицею у Рівному. Донбас і Слобожан­щина передавалися у підпорядкування фронтового військо­вого командування. Всі частини розділеної України були ізольовані одна від одної, спілкування між ними забороня­лося.

На окупованих землях України був встановлений на­цистський «новий порядок», який означав фізичний і моральний терор проти расовонеповноцінних народів: слов'ян, євреїв, циган, а також представників радянської влади і комуністів. Гітлерівським командуванням був прийнятий план фізичного знищення євреїв на окупованих територіях. Масове знищення єврейського населення нацистами та їх прибічниками одержало назву Голокост (від грец. — спа­лені повністю). Нацисти застосовували жахливі засоби страти: отруєння у газових камерах, спалення у кремато­ріях, голодомор. На підвладних територіях створювалися конценраційні табори та гетто для євреїв. Голокост забрав життя 6 млн європейських євреїв, четверта частина цих жертв припадає на Україну. Терор фізичний супроводжу­вався моральним терором: заборонялося користуватися залізницею, міським транспортом, поштою, телеграфом, аптеками, були зачинені школи й вищі навчальні заклади. Було дозволено відкривати в Україні лише початкові шко-ли.На вулицях міст і сіл влаштовувалися публічні страти комуністів, комсомольців, представників радянської влади. Вводилася примусова трудова повинність, людей силоміць вивозили на роботи до Німеччини. З України вивозилися продовольство, сировина, цінності.

«Український фактор» та залежність від нього вою­ючих сторін. Гітлеру і третьому рейху в їх змаганні за світове панування Україна потрібна була як постачальник продовольства й сировини. Після захоплення нацисти сприймали Україну не тільки як колоніальне володіння. Фюрер та його стратеги у своїх глобальних планах розгля­дали українську територію як дуже зручний плацдарм для проникнення німецьких військ до бакинського нафтового району, а згодом — на Близький Схід, аж до Індії, із захоп­ленням якої з'являються шанси на зруйнування Британської імперії. Воюючи з Радянським Союзом, фашистське військо­ве керівництво особливу увагу приділяло саме українському театру бойових дій. Уже на початку серпня 1941 р. фюрер наказав повернути з центрального напрямку на південний значні сили для якнайшвидшого захоплення України, щоб "оволодіти продовольчими запасами та корисними копа­линами України й Донбасу, виходом до Криму справити відповідний вплив на Туреччину і, не в останню чергу, створити собі трамплін для стрибка на Кавказ за необхідною Німеччині нафтою".

Втрата України в 1944 р. була найвідчутнішим воєнно-стратегічним ударом по Німеччині та її збройних силах. Не змирившись із цим, німецькі стратеги і в 1944 р. розробля­ли плани повернення України під владу рейху як умову сприятливого для Німеччини повороту в світовій війні.

Так само міцно за Україну тримався й Сталін. Україн­ський геостратегічний фактор у його глобальних розрахун­ках також посідав провідне місце і як найважливіший театр воєнних дій, де на базі вигідних природних умов було спо­руджено розгалужену систему українських районів та обо­ронних рубежів, і як наріжний камінь усього радянського воєнно-промислового комплексу.

Саме залежність воюючих сторін від українського еко­номічного, сировинного потенціалу, людських ресурсів зумовила вкрай безкомпромісний, запеклий характер бо­йових дій на території республіки.

Україна — центральна ділянка європейського театру воєнних дій. З Україною пов'язувалися основні події на радянсько-німецькому фронті (4,5 тис. км), який був ви­рішальним у системі фронтів Другої світової війни.

Саме тут відбулися такі великомасштабні операції 1941 р., як зустрічна танкова битва в районі Луцьк — Броди — Рів­не, Київська та Одеська оборонні операції. У 1941 р. хоча і невдалі операції поставили під сумнів бездоганно продума­ний графік гітлерівського «бліцкрігу».

Стратегічне місце Україна зберігала і в 1942 р. Саме з її території після поразки радянських військ під Харковом почався німецький генеральний наступ на Волгу й Кавказ. Та після перемоги радянських військ під Сталінградом, здобутої значною мірою за допомогою фронтів, що відсту­пали з України, саме тут, на українській землі, набирав сили процес визволення території СРСР. А після Курської битви (вона також географічно пов'язана з Україною, оскільки закінчилася здобуттям Харкова) розпочалося фронтальне вигнання гітлерівців.

На території республіки відбувалися й найбільші успіш­ні наступальні операції 1944 р.: Донбаська та Нікопольська-Криворізька, Кримська та Львівсько-Сандомирська, на-ймасштабніше на той час оточення великої маси військ противника — Корсунь-Шевченківська битва, унікальні за складністю операції, пов'язані з форсуванням Дніпра та подоланням гірських масивів Карпат.

Війна на території України не припинялася ні на годи­ну — з 22 червня 1941 р. до 28 жовтня 1944 р. З цих 40 місяців 35 припадають на активні бойові дії регулярних військ. На території України відбулася майже половина страте­гічних операцій. У бойових операціях на території респуб­ліки взяло участь 54 армії Збройних сил СРСР.


Остаточне звільнення України

Звільнення України. Перемога під Сталінградом у лю­тому 1943 р., розгром німецьких військ у Курській битві в серпні 1943 р., а також самовіддана праця мільйонів людей в тилу під гаслом «Все — для фронту, все — для перемоги» створили необхідні передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту.

У 1944 р. було проведено ряд операцій, які дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецьких військ «Південь» і групу «А», зайняти всю Укра­їну і Крим. Так, в результаті успішної Житомирсько-Бер-дичівської операції війська 1-го Українського фронту до середини січня 1944 р. майже повністю очистили від ні­мецьких військ Житомирську, частково Київську, Вінницьку і Ровенську (тепер Рівенську) області. Війська 2-го Українського фронту під час Кіровоградської операції не тільки відкинули ворога від Дніпра, а й створили загрозу Корсунь-Шевченківській групі німецьких військ, оточеній 28 січня 1944 р. 17 лютого вона перестала існувати. Одно­часно з Корсунь-Шевченківською операцією праве крило 1 -го Українського фронту провело Рівенсько-Луцьку опера­цію, після чого радянські війська вийшли з болотисто-лісо­вої місцевості на оперативний простір. У березні 1944 р. на величезному фронті від Луцька до гирла Дніпра майже одно­часно почали наступ три Українські фронти. За час з 4 до 17 квітня 1944 р. війська пройшли до 350 км, оволодівши Він­ницею, Проскуровим (тепер Хмельницький), Тернополем й Чернівцями. Окремі частини 25 березня 1944 р. вийшли на державний кордон з Румунією. Успішно розвивали радян­ські війська наступ на півдні України: 13 березня вони взяли Херсон, 28 березня — Миколаїв, 10 квітня — Одесу, 12 травня повністю зайняли Крим.

10 червня 1944 р. почалася літня кампанія радянських військ. Наступаючи на захід, 17 липня передові частини перейшли кордон СРСР і вступили на територію Польщі. Після розгрому оточених німецьких військ під Бродами радянські частини 27 липня ввійшли у Львів і в Станіслав. Гітлерівське командування поспішно відводило війська до Карпат. У результаті Карпатсько-Ужгородської операції закінчилося звільнення від фашистської окупації території України в її довоєних кордонах. 28 жовтня 1944 р. завер­шилося звільнення Закарпатської України. Остання подія створила умови для возз'єднання українських земель.

Урегулювання територіальних питань. Найважливі­шим питанням, що його вирішила війна, стало включення Західної України до складу СРСР. У 1945 р. на Ялтинській конференції СРСР вдалося примусити відновлену Польську державу поступитися своїми претензіями на Галиччину та Волинь і провести кордон із Радянським Союзом по так званій «лінії Керзопа». Оволодівши Галичиною, Сталін дістав вигідну стратегічну позицію щодо Польщі, Угорщи­ни та Чехословаччини. Але українські землі — 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини, в яких проживало близько 800 тис. українців, назавжди віддава­лися Польщі як дарунок за соціалістичний вибір.

9 вересня 1944 р. була підписана двостороння угода про українсько-польський кордон і взаємне переселення укра­їнського населення з Польщі до УРСР, а польського — з України до Польщі. Акція переселення відбувалася ви­ключно примусово. В цей час єдиним захисником україн­ського населення знову стали загони УПА.

Одразу після війни Москва «переконала» також Чехо-словаччину й Румунію відмовитися від претензій відповід­но на Закарпаття та Буковину. Відтак Західна Україна з її понад семимільйонним населенням та 110 тис. кв. км тери­торії стала складовою СРСР.