Статистичний аналіз людських втрат ворогуючих сторін та українського народу в роки великої вітчизняної війни

Вид материала

Документы

Содержание 2.Це співвідношення для частин Червоної Армії, зформованих з резервістів було ще вищим з таких причин: А). По – перше По – друге По – третє По – перше По – друге По – третє

Подобный материал:

• Тема: «Україна в полум’ї війни 1941-1945 рр.» Мета, 174.2kb.
• Головне управління з питань внутрішньої політики, 2069.92kb.
• Дах тематичні уроки, лекції, бесіди з історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, 6.84kb.
• Мета: виховувати в учнів повагу до героїчних подвигів співвітчизників, ушанувати пам'ять, 125.7kb.
• Монастириська районна державна адміністрація, 65.1kb.
• Україна м. Хмільник Вінницької області, 35.48kb.
• Но з народами побратимами та світовим співтовариством буде відзначати найтрагічнішу, 71.49kb.
• Нака з, 62.11kb.
• "органи державної безпеки СРСР І релегійні об’єднання в україні під час великої вітчизняної, 289.88kb.
• Схвалити проект районної Програми впровадження комплексу заходів щодо збереження, 148.19kb.

СТАТИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ ЛЮДСЬКИХ ВТРАТ ВОРОГУЮЧИХ

СТОРІН ТА УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В РОКИ ВЕЛИКОЇ

ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ.


У 2008 році минуло 63 роки з дня закінчення Другої світової війни – найбільшої війни в історії людства як за чисельністю армій, які прийняли в ній участь, так і за кількістю людських жертв. Складовою частиною Другої світової війни стала Велика Вітчизняна війна 1941 – 1945 років, яку останнім часом ще називають радянсько – німецькою війною. Історія Великої Вітчизняної війни належить до найбільш сфальсифікованих сторінок світової історії, причому радянська (сталінсько – брежнєвська) історія цієї війни, за С.В. Кульчицьким “була сфальсифікована ще в процесі створення” [1]. Це й не дивно, оскільки перемога над гітлерівською Німеччиною стала головним виправданням існування радянської влади та самого тоталітарного режиму. До ідеалу були зведені жорстока дисципліна, зведення особистості до положення гвинтика державної машини, абсолютна самопожертва в ім”я держави, повна відсутність політичної опозиції та “інакомислія”. Перемога над Німеччиною продовжила на чотири з половиною десятиріччя існування як самого СРСР, так і комуністичного режиму в ньому, законсервувала в країні неефективну економічну та політичну систему.

Одним з головних питань підведення підсумків будь - якої війни, є питання втрат ворогуючих сторін у цій війні, оскільки воно відображає якість “бойової роботи“ збройних сил. Можна твердити, що питання втрат збройних сил СРСР у радянсько – німецькій війні 1941 – 1945 рр. є чи не найбільш сфальсифікованим. В роки війни обговорення власних втрат в СРСР було суворо заборонене, а ті, хто насмілювався про це говорити піддавалися, незважаючи на посади і звання, суворим репресіям. Так, генерал – лейтенант С.А. Калінін, який командував армією, одержав 25 років таборів за те, що мав необережність записати у своєму щоденнику, що Верховне Головнокомандування “не заботится о сохранении людских резервов и допускает в отдельных операциях большие потери”, а генерал – майор авіації А.А. Туржанський у 1942 році одержав “всього – навсього” 12 років таборів за те, що вважав, що повідомлення Совінформбюро “предназначены только для успокоения масс и не соответствуют действительности, так как преуменьшают наши потери и преувеличивают потери противника” [2,с.264; 3,с.361]. Надалі, аж до кінця 80 – х років, питання втрат Червоної Армії в роки радянсько – німецької війни в СРСР не піднімалося і наукові дискусії на цю тему не проводилися. Видатний демограф Б.Ц. Урланіс у своїй монографії “Войны и народонаселение Европы“ [4], яка вийшла у 1998 році репринтним виданням під іншою назвою [5], проаналізував втрати збройних сил держав Європи у всіх війнах протягом 1700 – 1945 років, але від аналізу втрат збройних сил СРСР у роки радянсько – німецької війни ухилився. Разом з тим, як відмічається в [6], у французькому перекладі своєї книги, яка побачила світ у 1972 році, він прямо писав, що втрати Червоної Армії в роки війни перевищили 10 млн. вбитих і померлих від ран. Натомість, весь цей час радянського читача “знайомили” з багатократно перевищеними втратами Німеччини та її союзників, забуваючи сказати про свої власні втрати. Дискусія на тему втрат збройних сил та населення СРСР в роки радянсько – німецької війни, яка почалася наприкінці 80 – х років, не вщухає й досі. Не в змозі заперечити величезні втрати збройних сил СРСР на фронтах війни, сучасні фальсифікатори йдуть шляхом максимального применшення втрат Червоної Армії, і, навпаки, – максимального завищення втрат Німеччини та її союзників, що наочно проявилося в колективній праці російських військових істориків [7].

Встановити точну кількість загиблих навіть у війнах невисокої інтенсивності є справою непростою. Завдання стає набагато складнішим, якщо у війнах, на зразок радянсько – німецької, рахунок йде навіть не на мільйони, а на десятки мільйонів загиблих. Тому для встановлення максимально точних втрат необхідним є всезагальний аналіз первинного актового матеріалу про втрати як Червоної Армії, так і мирного населення СРСР. Такий аналіз, як в колишньому СРСР, так і в теперішній Росії, де зберігається величезна більшість військових архівів, не проводився [3,с.309]. Більше того, Центральний архів президента Росії до цього часу недоступний [8,с.106]. Ще важчим завданням є визначення втрат України в цій війні, оскільки втрати українського народу, за справедливим зауваженням С.В. Кульчицького, завжди розчинялися в загальносоюзних втратах [9,с.21]. Отже, можна говорити тільки про наближені оцінки втрат. В зв”язку з цим пропонована стаття аж ніяк не претендує на закриття проблеми обчислення втрат ворогуючих сторін та українського народу в роки Великої Вітчизняної війни. Навпаки, метою статті є зібрання “під один дах” відомих до цього часу статистичних даних про втрати та встановлення на базі їх аналізу найбільш достовірної цифри втрат ворогуючих сторін та українського народу в роки радянсько – німецької війни. Ця цифра втрат в результаті подальших досліджень може бути уточнена. Додамо, що в посиланнях на журнал “Независимое военное обозрение” ми даємо назву цитованої статті, але не вказуємо цитовану сторінку, через те, що в процесі роботи ми користувалися Internet – виданням цього журналу.

Проте перш, ніж вести мову про кількісні оцінки втрат, необхідно дати відповідь на запитання: а чому саме в роки радянсько – німецької війни втрати збройних сил СРСР були такими величезними? Адже ні до цієї війни, ні після неї, нічого подібного не спостерігалося.

І тут доречно згадати, що в 30 – ті роки ХХ століття Радянський Союз вступив як супермілітаризована держава. Ось конкретний приклад. В 1938 році Генштаб Червоної Армії розробив новий план її розгортання, причому розробники виходили з найгіршого для СРСР варіанту – війни на два фронти. На сході – проти Японії, а на заході – проти військового блоку держав (Італія,Польща, Румунія,Фінляндія, країни Прибалтики) на чолі з Німеччиною. Згідно аналізу, проведеного радянським Генштабом, виявилося [10,с.100], що всі противники СРСР разом узяті могли виставити на обох фронтах 13.077 гармат і мінометів, 5.775 літаків та 7.980 танків. Для порівняння, Радянський Союз тільки за один 1938 рік виробив понад 12 тис. гармат, понад 5 тис. літаків, а виробництво танків ще в 1933 році досягало 3.770 одиниць – більше половини світового танкового виробництва [10,с.100]. Але і після 1938 року потужності радянських військових заводів не бездіяли. За період 1939 – першої половини 1941 року збройні сили СРСР одержали від промисловості 92.492 гармат і мінометів, 7.448 танків та 19.458 бойових літаків [11,с.445].

Проте величезні запаси зброї нічого не варті без належної бойової підготовки військ. Для того, щоб вияснити, чи були в радянського керівництва підстави сумніватися в боєздатності Червоної Армії, слід розглянути співвідношення втрат Червоної Армії та її супротивників у передвоєнних війнах та військових конфліктах, а також результати цих воєн і конфліктів. Так, конфлікт біля озера Хасан (липень – серпень 1938 року) склався для СРСР не зовсім вдало: втрати СРСР склали 960 загиблих [7,с.173], а Японії – 650 загиблих [12,т.46,с.21]. З цього були зроблені віповідні висновки (в тому числі маршал Блюхер поплатився своїм життям), і наступного, 1939 року, конфлікт біля річки Халхін – Гол (липень – серпень 1939 року) закінчився нищівним розгромом Японії. Японські втрати перевищили 61 тис. чоловік, в тому числі 25 тис. чоловік вбитими [12,т.46,с.44], втрати СРСР склали 9.703 вбитих та 15.251 пораненого [7,с.179]. Розгром біля Халхін – Голу призвів до того, що надалі ні про який другий фронт проти СРСР не могло бути і мови.

Похід Червоної Армії на Західну Україну та Західну Білорусію (17.09 – 2.10. 1939 р.) також виявився вдалим. При порівняно невеликих втратах – 1.475 загиблих та 2.002 поранених [7,с.187] була захоплена територія площею 196 тис. кв. кілометрів (50,4 % території Польщі) з населенням 13 млн. чоловік [11,с.128].

Війна СРСР з Фінляндією (1939 – 1940 рр.), хоча і закінчилася поразкою останньої і призвела до втрати 10% фінської території на якій до війни проживало 12% населення країни [11,с.171], з точки зору людських втрат не була вдалою для СРСР. Останнім часом українськими пошуковцями проведена велика робота по встановленню кількості уродженців України, які загинули під час радянсько – фінської війни. Так, в книзі [13], яка вийшла в світ у 2004 році говориться про більше, ніж 40 тис. полеглих уродженців України [13,с.57], а в книзі [14], яка вийшла наступного року, мова вже йде про понад 68 тис. уродженців України, які полягли в снігах Суомі [14,с.57]. Вказані цифри наводять на думку, що реальною цифрою втрат Червоної Армії в роки радянсько – фінської війни є не цифра 126.875 полеглих бійців та командирів Червоної Армії, яка пропагується авторами монографії [7,с.208], а цифра 200 тис. загиблих червоноармійців, яку назвав головнокомандувач фінської армії маршал Маннергейм [15,с.318 – 319]. Для порівняння – фінські втрати склали 24.923 загиблих та 43.557 поранених [15,с.318]. За уточненими даними 1.029 мирних фінських громадян загинуло від бомбардувань радянської авіації [16,с.499]. Після закінчення радянсько – фінської війни в квітні 1940 року під керівництвом Сталіна була проведена нарада, присвячена підсумкам війни, яка детально описана в [17]. На думку радянського керівництва, з цієї наради були зроблені відповідні висновки, тим більше, що два наступних походи – в Прибалтику та проти Румунії пройшли з мінімальними втратами. Прибалтійські держави – Латвія, Литва та Естонія (сукупна територія – 172,8 тис. кв. кілометрів, населення – 5,982 млн. чоловік) були захоплені в червні 1940 року, причому втрати Червоної Армії склали всього 58 загиблих та 158 поранених [11,с.193,205]. Захоплення Бесарабії та Північної Буковини (територія – 50.762 кв.кілометри, населення – 3,776 млн. чоловік) протягом 28 червня – 1 липня 1940 року обійшлося Червоній Армії в 44 загиблих та 75 поранених [11,с.232 – 233]. Громадянська війна в Іспанії (1936 – 1939 рр.) та антияпонська війна в Китаї (починаючи з 1937 року) активно використовувалися радянським керівництвом для бойового тренування вищих офіцерських кадрів, а також офіцерів технічних родів військ ( в першу чергу авіації).

Отже, результати воєн і конфліктів 1939 – 1940 років вселяли оптимізм для радянського керівництва, яке вбачало в їх результатах правильність постулату, висунутого в 1935 році маршалом Ворошиловим про те, що Червона Армія буде воювати малою кров”ю і на чужій території [18,с.104]. За винятком радянсько – фінської війни ( з результатів якої, на думку сталінського керівництва були зроблені серйозні висновки), втрати Червоної Армії були відносно невеликі, зате кількість “республік – сестер” збільшилася до 16 – ти. А тому новий, 1941 рік радянське керівництво зустрічало з оптимізмом, який вихлюпнувся на сторінках газети “Правда” за 1 січня 1941 року, у вигляді великого вірша, з якого наведемо тільки чотири, дуже характерні рядки:


…Наш каждый год победа и борьба

За уголь, за размах металлургии!

А может быть, к 16 – ти гербам

Еще гербы прибавятся другие…


Отже, радянське керівництво і в 1941 році мало намір робити те, що воно робило в 1939 – 1940 роках, а саме збільшувати територію СРСР. Ще в липні 1940 року нарком зовнішніх справ СРСР В.Молотов у розмові з міністром іноземних справ Литви В. Креве – Міцкявічусом заявив: ”Сейчас мы убеждены более, чем когда – либо еще, что гениальный Ленин не ошибался, уверяя нас, что вторая мировая война позволит нам завоевать власть во всей Европе, как первая мировая война позволила захватить власть в России…“ [11,с.421 – 422].

Чи знало радянське керівництво про план “Барбаросса” нападу Німеччини на Радянський Союз? Так, знало. Колишній міністр оборони СРСР маршал Гречко ще в 1966 році заявив, що “… через 11 дней после принятия Гитлером окончательного плана войны против Советского Союза (18 декабря 1940 года) этот факт и основные данные решения германского командования стали известны нашим разведывательным органам” [19]. В монографіях [11,с.295 – 324] та [20,глава 13] детально описано, чому радянське керівництво не вірило в можливість нападу Німеччини на СРСР. Переказ цих положень не є тематикою пропонованої статті, але все ж на один момент хочеться звернути увагу.І в [11,с.301] і в [20,с.295] прямо говориться про те, що радянське керівництво виходило з ідеї затяжної війни, і не вірило в можливість німецького “бліцкригу” проти СРСР. Якщо перекласти це положення на зрозумілу мову, то радянське керівництво виходило з того, що для війни проти СРСР потрібна серйозна підготовка, яка би включала пошиття зимового одягу для солдатів вермахту (як мінімум 6 млн. баранячих кожухів), виробництво танків з широкими гусеницями, масове виробництво лиж та лижного спорядження, зимового пального і мастил для танків, автомашин та зброї і т.д. [21,с.368]. Радянська розвідка за цим всім уважно стежила і ніяких ознак серйозної підготовки війни Німеччини проти СРСР не знаходила. В. Суворов згадує [21,с.366], що в Академії ГРУ вивчалося 8 способів, якими перевірялися добуті плани Гітлера. Так от всі 8 способів дали негативну відповідь: Німеччина до війни не готова, а добуті плани – явна дезінформація. Тобто, аж до 22 червня 1941 року радянське керівництво точно не знало: план “Барабаросса” – це дійсний план війни, чи підроблений папірець і не вірило, що в умовах війни з Англією Гітлер наважиться на авнтюру.

З іншого боку, якщо Німеччина мала тільки один план “Барбаросса” (директива на розробку плану дана 21 липня 1940 року, остаточне затвердження – 18 грудня 1940 року) [22,с.77], то Генштаб Червоної Армії розробку плану на випадок війни з Німеччиною почав ще з жовтня 1939 року, причому упродовж 1940 – 1941 рр. було розроблено, як мінімум чотири варіанти оперативного плану Червоної Армії, зміст яких свідчить тільки про підготовку наступальних дій радянських військ [11,с.497 – 498]. Стосовно переходу в наступ Червоної Армії існують такі дати: В. Суворов називає датою наступу 6 липня 1941 року [23,с.333], до цієї ж дати схиляється і Б. Соколов [3,с.60]. М. Мельтюхов називає дату 15 липня 1941 року [11,с.499] як нижню межу термінів можливого нападу СРСР на Німеччину (операція “Гроза”).

Станом на 22 червня 1941 року протистоячі угрупування військ за даними М. Мельтюхова були такими [11,с.478]:

	Червона Армія	Німеччина та союзники
Дивізії	190	166
Особовий склад	3.289.851	4.306.800
Гармати та міномети	59.787	42.601
Танки та штурмові гармати	15.687	4.171
Літаки	10.743	4.846

Проте Б. Соколов вважає кількість німецької техніки завищеною. За його даними вермахт насправді мав 3.350 танків та штурмових гармат та 3.583 літаки [3,с.74], а Червона Армія мала близько 5,5 млн. бійців за рахунок призову запасних [3,с.73]. Але як би там не було, після проведення усіх мобілізаційних заходів на Німеччину мало бути націлено 247 дивізій (81,5% особового складу Червоної Армії), тобто 6 млн. чоловік, близько 70 тис. гармат та мінометів, понад 15 тис. танків та близько 12 тис. літаків [11,с.410], які організаційно будувалися в два ешелони. За ними формувався третій стратегічний ешелон в складі 29,30 та 31 – ї армій, в яких всі командири – від командирів взводів та відділень до командирів полків, дивізій та командувачів армій були чекістами з НКВС та НКДБ [24,с.292 – 293]. Їхнім завданням була “совєтизація” захоплених територій. Всього – ж після завершення мобілізаційного розгортання на основі плану МП – 41, Червона Армія мала нараховувати 8,9 млн. чоловік, мала мати 106,7 тис. гармат та мінометів, до 37 тис. танків, 22,2 тис. бойових літаків, а також 10,7 тис. бронеавтомобілів, 91 тис. тракторів та 595 тис. автомашин [11,с.392]. Дослідник Г.Герасимов, проаналізувавши більше 30 показників матеріального забезпечення Червоної Армії в передвоєнний період прийшов до висновку, що по основних видах техніки, боєприпасів та запасів матеріальних засобів Червона Армія була забезпечена не гірше, ніж в період переможних операцій 1944 – 1945 років [11,с.497]. Радянські збройні сили були на той час найбільшою армією в світі і багатократно перевищували збройні сили Німеччини.

Окрім кількісного моменту, слід ще проаналізувати та порівняти якість збройних сил СРСР та Німеччини. Б. Соколов, посилаючись на результати новосибірських істориків К. Калашникова, В. Феськова та ін., які провели відповідне дослідження, наводить такі дані [3,с.66 – 69]. За досвідом планування і проведення операцій вермахт переважав Червону Армію у вищій командній ланці вдвічі, а в середній та молодшій ланці – втричі. Рівень оперативно – стратегічної та тактичної підготовки у вищій ланці був рівним, але в середній та молодшій ланках перевага була в два і в три рази на користь вермахту. По якості танків радянська перевага вважається двократною по середніх та легких танках, і абсолютною – по важких (таких танків у німців тоді просто не було). Зате по якості підготовки танкістів та рівню ремонту, евакуації та техобслуговуванню танків вермахт перевищував Червону Армію втричі. Бойова підготовка радянської піхоти оцінюється в два рази нижче, ніж у вермахті, зате по якості артилерії, так і в підготовці артилеристів Червона Армія мала перевагу в 2 – 3 рази. За якістю підготовки льотчиків, люфтваффе перевищувала радянські ВПС в 2 – 3 рази.

Погнавшись за великою кількістю бойової техніки, радянське керівництво повинно було жертвувати якістю бойової підготовки. Так, радянські танкісти одержували практику водіння танків в межах 5 – 10 мотогодин, в той час, як для впевненого керування “товстошкірою” машиною потрібно, як мінімум, 25 мотогодин [3,с.62,120]. Пілоти люфтваффе йшли в бій тільки тоді, коли мали не менше 450 годин льотної підготовки [3,с.117]. Радянські льотчики за перші 3 місяці 1941 року мали всього 4 – 15,5 годин нальоту, і, хоча потім кількість годин нальоту збільшилася до 20 – 30 годин [3,с.62,117], порівняно з люфтваффе цього було малувато.

Велику роль також відігравали бойові традиції. У Другу світову війну німецька армія вступила, маючи в кожному батальйоні по 5 – 6 офіцерів, які приймали участь в Першій світовій війні [3,с.5]. Тобто більшість командирів дивізій вермахту в роки Першої світової війни командували полками, полкові командири – батальйонами, і т.д. В Червоній Армії цього не було, оскільки царське офіцерство було значною мірою винищене в роки Громадянської війни і добите репресіями 1937 – 1938 років. Згідно з [3,с.5] до 1941 року в радянській дивізії нараховувалося 4 – 5 офіцерів з бойовим досвідом Першої світової війни – менше, ніж їх було тоді в німецькому батальйоні.

Отже, кадрова Червона Армія переважала вермахт чисельністю та кількістю бойової техніки, а вермахт вказані недоліки компенсовував кращою якістю особового складу та рівнем експлуатації бойової техніки. Тобто, за сумою розглянутих вище показників протистоячі угрупування можна вважати приблизно рівносильними.

В таких умовах, тим більше, коли обидві сторони планували розв”язувати власні бойові завдання наступом, величезну перевагу одержувала та з них, яка б нанесла удар першою. Відомо, що радянський напад на Німеччину спочатку планувався на 12 червня 1941 року [11,с.411], але потім термін нападу був перенесений на липень 1941 року.Цей термін (12 червня 1941 року) М. Мельтюхов вважає найбільш оптимальним для нападу Червоної Армії, оскільки на той час Німеччина не мала сил відбити радянський удар [11,с.504 – 505]. Більше того, на кінець 1941 року, в цьому випадку радянсько – німецький фронт стабілізувався би там, де він проходив наприкінці 1944 року – по річках Нарев та Вісла, а на Балканах глибина просування Червоної Армії лімітувалася би тільки інерцією радянського удару [11,с.506]. Зрозуміла річ, збройна баротьба потягла би в могилу сотні тисяч жертв, але втрати не були б такими величезними, як в роки Великої Вітчизняної війни. На думку М.. Мельтюхова, впустивши можливість напасти на Німеччину 12 червня 1941 року, Червона Армія втратила можливість “разгромить наиболее мощную европейскую державу, и выйдя на побережье Атлантического океана, устранить вековую западную угрозу нашей стране” [11,с.509]. Те, що напад Червоної Армії на Німеччину планувався 6 – 15 липня 1941 року підтверджується генералом армії С. Івановим, який, констатуючи факт нападу німецьких військ 22 червня 1941 року, разом із тим зауважує, що “немецко – фашистскому командованию буквально в последние две недели перед войной удалось упредить наши войска…” [25,с.211 – 212].

Випереджувальний удар німців 22 червня 1941 року мав для Червоної Армії катастрофічні наслідки. Була розгромлена кадрова армія, яка в передвоєнних війнах і конфліктах накопичила бойовий досвід, розбиті всі мехкорпуси, втрачена авіація. До 1 грудня 1941 року Червона Армія втратила вбитими, полоненими, тими, хто пропав безвісти 7 млн. чоловік, близько 22 тис. танків, до 25 тис. бойових літаків [26,с.620]. Б. Соколов [18,с.180] наводить дещо меншу кількість втрачених бойових літаків – 17,9 тис., з них 10,3 тис. було знищено в боях. В. Суворов додає [27,с.145], що було втрачено 101.100 гармат та мінометів, 6,29 млн. одиниць стрілецької зброї та понад 1 млн. тонн боєприпасів. Але трагедія полягала ще й в тому, що були втрачені потужності по виробництву зброї та боєприпасів. В. Суворов [24,с.126] з посиланням на книгу Н. Вознесенського “Военная экономика СССР в период Великой Отечественной войны “ за 1947 рік, наводить такі дані: в 1941 році німцями було захоплено 303 радянських порохових, патронних та снарядних заводи, які мали річну продуктивність випуску 101 млн. снарядних корпусів, 32 млн. корпусів артилерійських мін, 24 млн. корпусів авіабомб, 61 млн. снарядних гільз, 30 млн. ручних гранат, 93.600 тонн пороху та 3.600 тонн тротилу. Це все складало 85% потужностей Наркомату боєприпасів СРСР. Треба додати, що в результаті раптового нападу німців була знищена військово – топографічна служба, без якої армія неспроможна воювати. Наприклад, в результаті раптового нападу німців в 1941 році на всю 186 – ту стрілецьку дивізію Червоної Армії припадала всього одна топографічна карта [28,с.249].

Отже, в 1941 році чудово озброєна кадрова Червона Армія, яка і так за деякими параметрами поступалася німцям, через несподіваний напад була розгромлена і понесла величезні втрати, які, як ми покажемо нижче, набагато перевищували втрати вермахту. Надалі залишки цієї армії (до кінця 1941 року збереглося всього 7% її початкової кількості [26,с.620] ) поповнювалися за рахунок набагато слабше підготовлених, аніж кадровики, резервістів. На це все накладалися катастрофічна нестача зброї, боєприпасів, топографічних карт і т.д.

З”єднання Червоної Армії, сформовані головним чином з резервістів несли більші втрати, аніж бойові частини вермахту з таких причин: