Geum.ru

Статистичний аналіз людських втрат ворогуючих сторін та українського народу в роки великої вітчизняної війни

Вид материалаДокументы

Содержание


2.Це співвідношення для частин Червоної Армії, зформованих з резервістів було ще вищим з таких причин: А).
По – перше
По – друге
По – третє
Подобный материал:
1   2   3   4   5

1. Основним видом бойових дій, згідно з радянською військовою доктриною вважався наступ. В роки Великої Вітчизняної війни 70% операцій Червоної Армії носили наступальний характер [22,с.481], і тільки 30% операцій - оборонний характер. А в наступальних операціях втрати наступаючої сторони перевищують втрати сторони, яка обороняється, приблизно у співвідношенні 3:1.

2.Це співвідношення для частин Червоної Армії, зформованих з резервістів було ще вищим з таких причин:

А). Погане забезпечення озброєнням та боєприпасами особового складу, особливо в 1941 – 1942 роках. Наприклад, під час битви під Москвою на 4 – х ополченців припадала тільки одна гвинтівка [29]. Ще один приклад. Полковник Ілля Капров, командир 1075 стрілецького полку, в складі якого билося 28 панфіловців, на допиті 10 травня 1948 року показав, що для оборони Москви, за умови майже повної відсутності артилерії, йому були виділені кілька французьких музейних гармат [3,с.174]. Не кращою була ситуація і в 1942 році. Наприклад, в травні 1942 року під Харковом, 41 – а стрілецька дивізія нараховувала 11.487 чоловік особового складу, проте всього 6.885 гвинтівок, 180 пістолетів – кулеметів та 76 ручних кулеметів [30,с.125]. Виходить, що 4.346 червоноармійців взагалі не мали зброї. Сам автор монографії [30] стан цієї дивізії характеризує, як жалюгідний [30,с.125].

Б). Бойові частини, як правило поповнювалися не підготовленими маршовими підрозділами, а слабонавченим маршовим поповненням. Командири скаржилися, що “ … необстрелянные и недостаточно обученные люди сразу вливаются в боевые порядки и начинают вести бой. Получалась большая диспропорция в боевых качествах между бойцами, закаленными в боях, и новичками, которые далеко еще не были обстреляны. Первые в боевой обстановке дрались хорошо. Вторые были менее устойчивы и часто вначале поддавались панике “ [3,с.329]. Як наслідок, бойові частини, в яких було багато малонавчених новачків, не виконували бойових задач і несли великі втрати.

В).Масовий характер радянського наступу. Американський дипломат А. Гарріман згадував, що американських військових завжди дивував радянський наступ, який носив масовий характер. За їх словами росіяни йшли хвиля за хвилею. Німці їх буквально косили, але в результаті одна хвиля обов”язково проривалася [2,с.258]. Тобто, для Червоної Армії мали смисл тільки сталінські накази перемагати, не рахуючись з втратами [3,с.366]. Для цього особовий склад Червоної Армії оброблявся міфами про 28 героїв – панфіловців, про Олександра Матросова та Миколу Гастелло і т.д., які нічого спільного з дійсністю не мали [2,с.378 – 424; 3, с.157 – 219].

3. Слаба підготовка резервістів призводила до великих втрат в людях та в бойовій техніці навіть у тих операціях, де Червона Армія оборонялася. Як приклад, в боях на Курській дузі Червона Армія, обороняючись, втратила 6 тис. одиниць бронетехніки, а вермахт, наступаючи, втратив тільки 1,5 тис. одиниць бронетехніки [31].

4. Бойова техніка в Червоній Армії виступала перш за все не як засіб мінімізації людських втрат, а як своєрідна самостійна цінність, заради збереження якої не гріх пожертвувати і людським життям. З цього приводу досить згадати, як маршал Жуков пояснював президенту США Д. Ейзенхауеру те, яким чином радянські війська долали німецькі мінні поля [3,с.366 – 367]. Спочатку пускали піхотинців, які ціною власного життя підривали протипіхотні міни, а потім в прохід, який таким чином утворювався, йшли сапери, які знімали протитанкові міни, щоб танки змогли пройти мінне поле без втрат.

Але слід наголосити, що це все мало місце тільки тому, що вермахт, нанісши випереджувальний удар, зумів нав”язати Червоній Армії “свою волю”. Коли першою наносила удар Червона Армія, ситуація була зовсім іншою. До наведених вище результатів передвоєнних воєн і конфліктів додамо ще два приклади.

В серпні 1941 року, коли йшли невдалі для Червоної Армії бої на радянсько – німецькому фронті, територія Ірану була захоплена Червоною Армією швидко і з мінімальними втратами, які склали всього 40 вбитих та 150 поранених [32]. Під час радянсько – японської війни (9 серпня – 2 вересня 1945 року) великі території північно – східного Китаю, північної Кореї, південного Сахаліну та Курильських островів були захоплені з порівняно невеликими для такої перемоги втратами, які склали 12.031 вбитого та 24.425 поранених [7,с.309].

Визначення втрат Червоної Армії в роки радянсько – німецької війни являє собою складне завдання через ряд обставин. По – перше, слід відмітити погану постановку обліку кадрів та погану збереженість документів, особливо за 1941 – 1942 роки. Справа в тому, що після радянсько – фінської війни рядовий та сержантський склад Червоної Армії був позбавлений посвідчень особи – книжок червоноармійця, що не тільки відкривало широкі можливості для розвідників та диверсантів противника (їм досить було мати червоноармійську форму і знати номери дислокованих в даному районі частин), але і ускладнювало визначення чисельності особового складу і величини втрат навіть у мирний час. У переддень нового 1941 року майбутній маршал Конєв підняв питання про введення в Червоній Армії похоронних команд, але Сталін відповів, що це непотрібно [33]. Очевидно вважалося, що “Красная Армия всех сильней” і в похоронних командах не буде потреби. Правда, 15 березня 1941 року з”явився наказ наркома оборони №138 “ Положение о персональном учете потерь и погребении личного состава Красной Армии в военное время” [3,с.314 – 315]. Згідно з цим наказом для бійців та командирів вводилися індивідуальні медальйони, де вказувались ПІБ, звання, рік та місце народження, адреса сім”ї його володаря. Солдати ці медальйони називали “смертниками” [33]. Але весь особовий склад Червоної Армії забезпечити медальйонами не встигли, більше того, 17 листопада 1942 року медальйони були відмінені [3,с.315]. Відміна медальйонів, хоча і диктувалася бажанням не пригнічувати військовослужбовців думами про можливу смерть (багато хто з цієї причини взагалі відмовлявся брати медальйони), але це все ще більше заплутало облік втрат. Книжки червоноармійця були введені 7 жовтня 1941 року, але ще на початку 1942 року не всі червоноармійці були ними забезпечені [3,с.315]. Через великі втрати, і, як наслідок велику плинність особового складу, питання його обліку в Червоній Армії протягом усієї війни було вкрай незадовільним. В наказі замнаркома оборони від 12 квітня 1942 року відмічалося, що на персональному обліку перебувала тільки третина дійсного числа вбитих [3,с.315], а наказ наркома оборони виданий через три роки (7 березня 1945 року) констатував, що “ …военные советы фронтов, армий и военных округов не уделяют должного внимания этому вопросу “[3,с.315]. Ось конкретний приклад, який характеризує рівень обліку кадрів у частинах Червоної Армії. За офіційними радянськими даними Кенігсберг штурмувало 134 тис. червоноармійців, зате медаль “За взятие Кенигсберга” одержало 740 тис. чоловік ! [34].

По – друге, причиною того, що “внизу” погано вівся облік кадрів, було також те, що “згори” не було єдиної структури, яка би протягом всієї війни займалася цією справою. Якщо вести мову про загиблих, то цим питанням по черзі займалися в Генеральному штабі, потім в Головному управлінні формування та укомплектування військ, потім в Центральному бюро з персонального обліку втрат особового складу діючої армії, а потім в Головному управлінні кадрів [35].

По – третє, Сталін та радянське керівництво настільки “високо” цінували пам”ять про полеглих червоноармійців, що видали в квітні 1942 року постанову Раднаркому, згідно якої завдання по похованню загиблих бійців Червоної Армії покладалася не на державу, а на виконкоми місцевих та обласних рад, тобто реально на колгоспи [33]. Постанова від 18 лютого 1946 року, окрім місцевих рад, покладала обов”язки по захороненню загиблих червоноармійців ще й на місцеві військкомати [33]. Як ці постанови виконувалися можна дізнатися з джерела [36]: станом на 2007 рік не поховано, або вважаються втраченими поховання 4 – 4,5 млн солдатів та офіцерів Червоної Армії. Потрібно додати ще таке. У випадку санітарних поховань залишків радянських воїнів, документи, які знаходили у загиблих, передавалися у військкомати, де вони в більшості випадків таємно знищувалися [36]. Причина цього була проста: сім”я солдата, який загинув на фронті, в 50 – х роках отримувала щомісячну допомогу в розмірі 5 рублів, а сім”я того, хто пропав безвісти, не одержувала нічого [36]. На кожному “невідомому солдату” держава економила, таким чином 60 рублів щороку. Сума невелика, але не слід забувати, що на кінець війни нараховувалось від 5 до 9 млн. тих, хто пропав безвісти [36]. В наш час знаходять у середньому 1 медальйон на 100 загиблих червоноармійців [33]. Останній приклад з України: в травні 2007 року на Донеччині з 150 залишків загиблих червоноармійців вдалося ідентифікувати по книжці червоноармійця тільки одного [37]. З огляду на вищесказане, не можна не погодитись з думкою авторів книги [8,с.227,243] про те, що в епоху сталінізму людські життя не просто не мали ніякої ціни, а й були своєрідною сировиною для досягнення вищих державних цілей. У даному випадку, для перемоги над Німеччиною.

Слід відмітити ще одну обставину, яка з огляду на питання втрат ворогуючих сторін у радянсько – німецькій війні зіграла чи не визначальну роль.Як говорилося вище, на Німеччину було націлено два стратегічні ешелони радянських військ, плюс до того формувався третій - чекістський ешелон з трьох армій, або як сором”язливо говорить автор О.Ісаєв, – 15 стрілецьких дивізій прикордонників [30,с.33]. Два стратегічні ешелони Червоної Армії являли собою величезну силу: 198 стрілецьких, 13 кавалерійських, 61 танкову, 31 моторизовану дивізії, не рахуючи великої кількості окремих бригад і полків, які були зведені в 4 фронти та в 27 армій [11,с.369]. Проте, створивши таку величезну кількість повнокровних військових підрозділів, радянське керівництво цим не обмежилось: були створені управління та “каркаси” нових дивізій, які в разі необхідності могли поповнюватися новобранцями. В цьому була своя логіка, оскільки в разі нападу Червоної Армії на Німеччину одні дивізії після активних боїв виводилися би в тил, інші дивізії займали б їхнє місце, а в тилу залишки дивізій, які побували в боях вливалися би в склад нових дивізій і т.д. В результаті такого каскаду ударів зламалася би оборона будь - якого противника. Це все було практичним втіленням теорії “перманентної мобілізації”, розробленої маршалом Шапошниковим ще до початку війни [24,гл.17]. Ось два приклади.Відома панфіловська дивізія до присвоєння їй гвардійського звання мала номер 316, причому наказ на її створення був підписаний 12 червня 1941 року [24,с.176], тобто ще до початку війни.Незважаючи на те, що в Червоній Армії була 61 танкова дивізія, українець, полковник А. Гетьман в березні 1941 року вже був командиром 112 – ї танкової дивізії [22,с.206]. І тут варто згадати, що план “Барбаросса” не передбачав створення нових дивізій (або дивізій другої лінії) вермахту [30,с.33].

Несподіваний напад вермахту 22 червня 1941 року зірвав ці плани, а тому теорію, розроблену маршалом Шапошниковим прийшлося застосовувати з урахуванням досвіду Громадянської війни в Росії [30,с.32]. Тоді, попри хаос і безладдя, в країні існувала 5 – мільйонна Червона Армія, яка утримувала фронт величезної довжини. Добре вишколеним і навченим офіцерським частинам Білої гвардії більшовицьке керівництво протиставляло наспіх навчені та озброєні, але багаточисельні формування Червоної Армії. Офіцерські частини їх розбивали, але на заміну розгромленим формуванням Червоної Армії з”являлися нові формування, не менш чисельні. Врешті – решт перемогла та сторона, яка мала більше резервів. Цією стороною виявилися більшовики. Втрати Червоної Армії в громадянську війну виявилися величезними – близько 1 млн. загиблих за офіційними даними [7,с.149], та біля 1,2 млн. загиблих – за неофіційними даними [5,с.399]. Для порівняння, за даними Б.Ц. Урланіса, на наш погляд перебільшеними, білі армії втратили 325 тис. чоловік загиблими (175 тис. загинуло в боях та 150 тис. померло від хвороб) [5,с.188,305 – 307], що дало співвідношення втрат Червоної Армії та білих армій, як 3,7:1. Але переможців, як відомо, не судять, тим більше, що людське життя в Росії ніколи високо не цінувалося.

В умовах раптового нападу німців, і як наслідок втрати практично усієї кадрової армії, подібну стратегію взяло за основу радянське командування. Тим більше, що за планом “Барбаросса”, як зазначалося нами вище, формування дивізій другої лінії вермахту не передбачалося, а сам план “Барбаросса” був планом війни без резервів, без великих матеріальних запасів, тобто був планом одноактної кампанії [11,с.501]. Все було підкорене ідеї першого сильного удару, який, за розрахунками німецького командування, мав вирішити результат війни найпізніше на початок осені 1941 року [11,с.501]. Цьому плану радянське керівництво протиставило своєрідний “антибліцкриг”, який базувався на наведеному вище досвіді Громадянської війни в Росії.

Після нападу Гітлера, в перші 5 тижнів війни, до Червоної Армії замість запланованих 4,887 млн. чоловік, було призвано військовозобов”язаних 14 вікових груп загальним числом 10 млн. чоловік [30,с.33], а потім 11 серпня 1941 року було прийнято рішення про призов ще 6,8 млн. чоловік [3,с.69]. Але екіпірувати новобранців було нічим, оскільки більша частина зброї та боєприпасів була захоплена німцями. Через це формування багатьох частин і з”єднань затяглося [3,с.69]. Тим не менше до 31 грудня 1941 року був сформований 821 еквівалент дивізій (483 стрілецькі дивізії, 73 танкові, 31 моторизована, 101 кавалерійська дивізії та 266 танкових, стрілецьких та лижних бригад) [30,с.28]. Всього ж, за офіційними даними, в роки війни в Червону Армію було призвано 29,4 млн. чоловік в доповнення до тих, які були в ній станом на 22 червня 1941 року [38], тобто загалом близько 35 млн. чоловік. Б.Соколов вважає цю цифру мобілізованих заниженою. За його даними кількість мобілізованих до Червоної Армії в роки війни склала 42,9 млн. чоловік [3,с.326].

Таким чином, вже перший набір в 10 млн. чоловік компенсував з надлишком (в чисельному відношенні) втрату кадрової армії. Як відмічалося в [30,с.40], темпи формування дивізій та бригад Червоної Армії влітку і восени 1941 року перевищили темпи знищення цих з”єднань в німецьких “котлах”, в оборонних та наступальних операціях.Це все перевело радянсько – німецьку війну з фази бліцкрігу в фазу затяжної війни на виснаження, де перемагає та сторона, яка має більше резервів. Цією стороною виявився Радянський Союз.

Про якість новостворених дивізій свідчать такі факти. Наприклад про нову 223 – у дивізію маршал Будьонний доповідав маршалу Шапошникову: “ Опыт с новой 223 сд показал, что новые формирования, не будучи достаточно сколоченными, не выдерживают первых ударов противника и разбегаются” [30,с.33]. Ситуація з дивізіями народного ополчення, куди побажало вступити 4 млн. чоловік [22,с.479], взагалі була катастрофічною. Навіть радянські джерела визнавали, що 60% ополченців раніше не проходили військової підготовки, причому військова підготовка ополченців проводилася 3 – 4 рази на тиждень без відриву від виробництва [22,с.479]. Що це означає дізнаємось з джерела [39]. Виявляється, що з 8.731 бійця 1 – ї дивізії народного ополчення – 5.246 не стріляли ні разу, а з 970 бійців та командирів 3 – го стрілецького полку 3 – ї дивізії народного ополчення, які приймали участь в контрольних стрільбах – 289 не виконали вправ по стрільбі з бойової гвинтівки. Це все призводило до величезних втрат в бойовій обстановці.Ось тільки один приклад, який інакше, ніж жахливим, назвати не можна. Тільки одна 323 – а стрілецька дивізія 10 – ї армії Західного фронту з 17 по 19 грудня 1941 року втратила 4.138 чоловік, в тому числі 1.686 загинули або пропали безвісти [3,с.348]. Це дає щоденний рівень втрат в 1.346 чоловік, в тому числі безповоротних втрат – 546 чоловік для однієї радянської дивізії. Для порівняння: вся німецька Східна армія (а це 150 дивізій) в період з 11 по 31 грудня 1941 року щодня втрачала 2.658 чоловік, в тому числі 686 чоловік становили безповоротні втрати [3,с.348 – 349]. Іншими словами, щоденні втрати однієї радянської дивізії майже дорівнювали втратам 150 німецьких дивізій. Так, війну з Німеччиною з фази бліцкригу вдалося перевести у фазу затяжної війни, тільки оце “затягування” здобувалося методом завалювання ворога трупами.

Вперше з радянського боку про втрати СРСР заговорив наприкінці серпня 1941 року посол в Лондоні І. Майський, який в розмові з британським міністром зовнішніх справ Ентоні Іденом навів такі дані: за 10 тижнів збройної боротьби втрати СРСР склали 700 тис. чоловік, 5,5 тис. танків, 4,5 тис. літаків та 7,5 тис. гармат [2,с.166]. На які джерела спирався І. Майський – невідомо. Б. Соколов припускає, що він їх просто вигадав [2,с.166]. В промові від 3 жовтня 1941 року, російський переклад якої опублікований у [8,с. 278 – 278] Гітлер навів такі дані радянських втрат: в полон потрапило 2,5 млн. червоноармійців, було захоплено 22 тис. радянських гармат, знищено та захоплено 18 тис. танків та понад 14,5 тис. літаків [8,с.292]. Й. Сталін у відомій промові від 6 листопада 1941 року, можливо взявши за основу цифри І. Майського, визначив втрати Червоної Армії у 728 тис. вбитих та тих, хто пропав безвісти ( в тому числі 350 тис. вбитих), а ось втрати німців визначив у 4 млн. чоловік [40,с.18]. Для того, щоб порівняти, наскільки цифри втрат Червоної Армії, наведені Сталіним, відповідали реальній дійсності, слід навести дані начальника штабу сухопутних військ Німеччини генерала Гальдера: з 22 червня і до 31 грудня 1941 року втрати вермахту склали 173.722 вбитих та 35.883 тих, хто пропав безвісти [18,с.223] . Разом – 209.605 чоловік. За період з 22 червня 1941 року і до 1 березня 1942 року загальні втрати вермахту (вбитими, пораненими, полоненими, хворими і т.д.) склали трохи більше 1 млн. чоловік [3,с.362], але аж ніяк не 4 млн. чоловік, про яких згадував Й. Сталін..

А тепер дані про втрати вермахту слід порівняти з даними про втрати Червоної Армії. Вище ми говорили, що до 1 грудня 1941 року Червона Армія втратила вбитими, полоненими, тими, хто пропав безвісти 7 млн. чоловік, близько 22 тис. танків, до 25 тис. бойових літаків [26,с.620]. Б. Соколов наводить ще вищі цифри радянських втрат: до 1 грудня 1941 року втрати Червоної Армії склали 8,235 млн. чоловік, в тому числі 3,9 млн. потрапило в полон, 1,775 млн. загинуло, близько 1,97 млн. були поранені та евакуйовані, близько 590 тис. червоноармійців захворіли і були евакуйовані [3,с.361]. Ці цифри радянських втрат попри всю їхню величезність є неповними, оскільки не враховують червоноармійців, які були розстріляні перед строєм за боягузство та панікерство. Таких червоноармійців протягом тільки 1941 – 1942 років було розстріляно 150 тис. чоловік – 16 дивізій! [8,с.240].

Наступний, 1942 рік, з точки зору людських втрат також був несприятливим для Червоної Армії. Досить сказати, що в травні 1942 року німецькі війська взяли в полон близько 150 тис. червоноармійців на Керченському півострові та близько 240 тис. – в районі Харкова [3,с.319]. Тому дані, наведені Й. Сталіним в наказі Верховного Головнокомандувача №95 від 23 лютого 1943 року про те, що за 20 місяців війни вермахт втратив на території СРСР близько 9 млн. військовослужбовців, в тому числі не менше 4 млн. вбитих [40,с.84], нічого крім гіркої усмішки, не викликають.Дані, які навів Й. Сталін в промові від 6 листопада 1943 року про те, що після завершення Сталінградської битви було підібрано і поховано 147.200 вбитих німецьких солдатів та офіцерів та 46.700 радянських військовослужбовців [40,с.104] також не викликають ніякої довіри. За даними директора музею – панорами “Сталинградская битва” Б.Г.Усика за час Сталінградської битви загинуло понад 2,5 млн. радянських воїнів та мирних громадян [41,с.31]. Якщо врахувати, що безповоротні втрати мирних жителів Сталінграду склали за останніми підрахунками 185.232 чоловік [41,с.14], то виявляється, що перемога під Сталінградом була куплена ціною життя понад 2,3 млн. червоноармійців. Про те, яким було співвідношення втрат між Червоною Армією та вермахтом, можна зробити висновок з результатів операції “Марс” (Ржевсько – Сичовська операція), яка проходила приблизно в один і той же час із Сталінградською битвою (25 листопада – 20 грудня 1942 року): втрати Червоної Армії склали 215 тис. чоловік вбитими та пораненими, а втрати вермахту – 10 тис. чоловік вбитими та пораненими [42].

Загалом, радянські дані часів війни про німецькі втрати сміливо можуть заслуговувати звання “каламутного джерела”. Ось тільки один приклад. Газета “Правда” за 5 листопада 1943 року писала, що під час Курської битви в період з 5 липня до 5 листопада 1943 року німці втратили тільки вбитими 900 тис. чоловік. Цей факт є досить дивним, хоча би з тієї причини, що все німецьке угрупування під Курськом нараховувало 900 тис. чоловік [22,с.393]. Виходить, що кожен солдат вермахту, який приймав участь в Курській битві, загинув. Але ж це не так! Для порівняння, насправді, війська німецької групи армій “Південь” в наступі проти Курського виступу за період з 5 до 23 липня 1943 року втратили близько 3,3 тис. чоловік вбитими та 17.420 пораненими [2,с.189]. Тобто, радянські джерела часів війни, аж ніяк не можна вважати достовірними. А ось втрати Червоної Армії вражають: за літньо – осінню кампанію 1943 року вони склали 5,5 млн. вбитих і поранених [43].

Поступова насиченість бойовою технікою, не в останню чергу за рахунок лендлізу, не змінила співвідношення втрат. Класичний приклад – танковий бій під Прохоровкою (Курська дуга), який відбувся 12 липня 1943 року. За радянськими даними в цій, найбільшій в історії Другої світової війни танковій битві, в якій прийняло участь з обох боків до 1.200 танків, німці втратили до 400 танків та понад 10 тис. солдат і офіцерів [22,с.394]. Справжню цифру втрат у цій танковій битві на базі німецьких архівів встановив Б. Соколов [2,с.34]. Виявилося, що в радянській 5 – й гвардійській танковій армії нараховувалося 850 танків та самохідних гармат, а в німецькому 2 – му танковому корпусі СС – 273 танки та штурмові гармати. Результати бою виявилися такими. Німці втратили безповоротно 5 танків та ще 54 танки та штурмові гармати були пошкоджені. П”ята гвардійська танкова армія втратила 334 танки та самохідні гармати, ще близько 400 одиниць бронетехніки було пошкоджено [2,с.16 – 17,34]. За цей бій Сталін хотів віддати командувача армією Ротмістрова під суд, але потім було вирішено (з пропагандистською метою) вважати поразку під Прохоровкою перемогою, що й врятувало невдаху – командарма. А радянські втрати приписали німцям. Після опублікування цих цифр втрат Союз ветеранів Росії подав на Б. Соколова в суд, але Б. Соколов цей суд виграв [44,с.616]. Здається, це був перший судовий процес на теренах колишнього СРСР, де в судовому порядку визначалася правильність підрахунку втрат в роки радянсько – німецької війни. Більш пізні обчислення результати яких наведені в [45,с.34] показали, що в результаті бою під Прохоровкою радянські втрати склали 341 танків та самохідних гармат, 10 тис. чоловік вбитими, пораненими та тих, хто пропав безвісти. Німецькі втрати - 800 чоловік, в тому числі 149 вбитих, а також 40 підбитих та знищених бронемашин.

Треба додати, що німці чудово використовували трофейну радянську бронетехніку. Так, в тій же битві під Прохоровкою в складі 2 – го танкового корпусу СС приймало участь 8 танків Т-34, але ними вже керували німецькі танкісти. Загалом, на початок 1942 року у складі підрозділів вермахту виявилося близько 300 танків Т-34 [3,с.121]. Частина танків була використана німцями за призначенням, але була модернізована: Т-34 були обладнані командирськими башенками, були встановлені радіопередавачі та нові приціли. Інша частина танків була переобладнана під артилерійські тягачі, транспорти та самохідні зенітні гармати. Останнє “поступлення” радянських танків у вермахт відбулося в березні 1943 року, коли після повторного захоплення німцями Харкова, їм дісталось 50 “тридцятьчетвірок” [3,с.121]. Рахунок підбитих танків такий. СРСР у війні з німцями втратив 96.500 танків та самохідних гармат, вермахт на всіх фронтах – 48 тис. бойових машин [39], в тому числі проти СРСР – 37,6 тис. танків та штурмових гармат [46,с.198]. Втрати в бойових літаках були наступними: СРСР безповоротно втратив 75,2 тис. бойових літаків, безповоротні втрати люфтваффе на Східному фронті склали близько 13,5 тис. бойових літаків [46,с.196].

В 1944 році якість бойової підготовки червоноармійців не змінилася на краще. За підрахунками американських істориків, у 1944 році співвідношення бойової ефективності німецьких та радянських солдатів складало, як 6:1 [47,с.263].

Чи знали західні дипломати про справжні розміри радянських втрат? Виявляється, що знали. Французький військовий атташе в Москві генерал А. Гільйом оцінював втрати Червоної Армії у 7,5 млн. вбитих та 3 млн. померлих від ран [48]. На середину березня 1945 року британська оцінка радянських втрат (вбитими, пораненими, полоненими і т.д.) складала астрономічну величину – 30 млн. чоловік! [3,с.362]. Те, що тодішні англійські дані були досить об”єктивними і навіть применшеними, свідчить той факт, що в 1984 році (тобто майже через 40 років) в газеті “Известия” було повідомлено [49], що в архівах військово – медичного музею в Ленінграді зібрано понад 20 млн. історій хвороб червоноармійців у роки війни та 32 млн. карток форми №3 – карток обліку військовослужбовців, які поступили до військово – медичних закладів. Але за оцінками співробітників музею це складало тільки 60% реальної кількості документів. Через 11 років в тій же газеті з”явилося повідомлення [50], що архів Ленінградського військово – медичного музею нараховує 32,8 млн. облікових госпітальних карточок без даних по медсанбатах.

Перша офіційна цифра радянських втрат була озвучена Й. Сталіним в інтерв”ю газеті “Правда” від 13 березня 1946 року: ”В результате немецкого вторжения Советский Союз безвозвратно потерял в боях с немцами, а также благодаря немецкой оккупации и угону советских людей на каторгу – около 7 миллионов человек”.

Ця цифра втрат не може не дивувати, оскільки станом на 1 червня 1946 року по списках військових частин, лікувальних установ, військових комісаріатів і т.д. загиблими та тими, хто пропав безвісти, числилося 8.240.362 військовослужбовці, а через рік ця цифра зросла ще на 1.678.280 чоловік [35]. Тобто,станом на середину 1947 року вже було відомо, що на війні загинуло та пропало безвісти 9.918.582 червоноармійці, і ця цифра продовжувала зростати.

Дослідження втрат СРСР проводилися також і на Заході. У 1948 році американський демограф російського походження Н. Тимашев обчислив військові втрати СРСР та втрати цивільного населення у 26,4 млн. загиблих, а разом з непрямими втратами – “дефіцитом народжень”, які склали за його підрахунками 10,9 млн. чоловік, сумарні втрати населення СРСР склали в сукупності 37 млн. чоловік [51,с.16]. Його колега, американський демограф У. Ісон загальні втрати СРСР обчислив у 45 млн. чоловік, в тому числі, за його підрахунками, 25 млн. склали загиблі військові та цивільні громадяни, а 20 млн. – дефіцит народжень [51,с.16].

У 1950 році була опублікована книга радянського полковника К.Д. Калінова, який перейшов на Захід, під назвою “ Советские маршалы имеют слово “, де він навів такі дані радянських втрат: 8,5 млн. червоноармійців полягли на полі бою, 2,5 млн. померли від ран та 2,6 млн. померли в полоні [3,с.311]. Загалом загинуло 13,6 млн. червоноармійців. Ці цифри втрат були прийняті рядом закордонних дослідників за близькі до істинних цифр втрат Червоної Армії, і потрапили в книгу “ Итоги Второй мировой войны “, яка була перекладена в СРСР у 1957 році [52,с.600].

Цифра - 20 млн. загиблих вперше з”явилася в 1961 році [3,с.311], але вже в 1965 році Л.І. Брежнєв вів мову про “понад 20 млн. загиблих” [53,с.97]. У 1965 році вчені колишньої НДР видали колективну монографію, яка через три роки була перекладена російською мовою [54]. В ній вказувалося, що Радянський Союз в роки війни втратив всього 20 млн. чоловік, в тому числі понад 8 млн. чоловік загинули на полі бою [54,с.138]. Втрати німецького народу (як військові, так і цивільних громадян) були ними визначені цифрою “понад 5 млн. чоловік” [54,с.138]. Наступного, 1969 року, в газеті “Правда” за 24 березня, прокурор СРСР П.Руденко опублікував такі цифри втрат: від фашистського терору в СРСР загинуло 6.074.857 мирних жителів та 3.912.283 військовополонених. Ця цифра втрат в Енциклопедії Великої Вітчизняної війни [22] була трохи збільшена: на території СРСР загинуло близько 7 млн. мирних жителів та близько 4 млн. військовополонених [22,с.509]. Проаналізувавши цифри втрат, наведені в цьому абзаці, можна дійти висновку, що втрати Червоної Армії, включаючи втрати серед військовополонених, склали близько 12 млн. чоловік загиблими.

В 1963 році під грифом “секретно” були опубліковані результати підрахунку втрат офіцерського складу Червоної Армії в роки війни. Згідно з підрахунками, які тривали 7 років, за всю радянсько – німецьку війну загинуло або числилося тими, хто пропав безвісти до 1963 року, 1,023 млн. офіцерів, а також сержантів і старшин, які займали офіцерські посади [3,с.127]. Ці цифри втрат офіцерського корпусу Червоної Армії можна знайти також у [7,с.430 – 435]. Безповоротні втрати радянських офіцерів сухопутних військ склали в роки війни 973 тис. чоловік [7,с.430 – 435]. І тут корисно порівняти 1.023.093 загиблих та тих, хто пропав безвісти у війну радянських офіцерів [2,с.239] з кількістю репресованих у 1937 – 1938 роках командирів і комісарів. За останніми даними [11,с.368] протягом 1937 – 1939 років з Червоної Армії було звільнено 45 тис.офіцерів, в тому числі в сухопутних військах було репресовано 17 тис. чоловік [11,с.369]. Розстріляних було ще менше. За дослідженнями О.Сувенірова – 1.634 чоловіки [11,с.368]. Іншими словами, цифра 1,023 млн. загиблих у війну офіцерів та 45 тис. звільнених у 1937 – 1939 рр. офіцерів – це різнопорядкові величини. Тобто, Сталін зовсім не вважав, що репресії такого масштабу послаблять Червону Армію перед майбутньою війною, де будуть потрібні не десятки тисяч, а сотні тисяч офіцерів. Але, з іншого боку, репресії призвели до того, що офіцерський склад, в своїй основній масі втратив ініціативність і надалі сліпо виконував вказівки вищестоячих командирів, що, в свою чергу вело до величезних втрат, про які йде мова.

Якщо з числа 973 тис. безповоротно втрачених радянських офіцерів сухопутних військ виключити сержантів і старшин, які перебували на офіцерських посадах, політпрацівників на офіцерських посадах, а також втрати 1945 року, то безповоротні втрати офіцерів радянських сухопутних військ у 1941 – 1944 рр. складуть 784 тис. чоловік [3,с.104,128]. Аналогічні втрати офіцерів вермахту за 1941 – 1944 рр., за підрахунками Б. Мюллера – Гіллебранда, склали 65,2 тис. чоловік [3,с.104,128; 55,с.354 – 409]. Отже, співвідношення втрат офіцерів Червоної Армії та вермахту складає 12,02 :1, що не може не вражати. Якщо виходити з наведеної вище цифри 8 млн. загиблих на полі бою червоноармійців, то одержимо, що на 7 загиблих рядових і сержантів припадає 1 загиблий офіцер.Але ж цього не могло бути, оскільки в Червоній Армії, як і в вермахті, в підпорядкуванні одного офіцера знаходилося, як мінімум 30 солдатів. Теорія, згідно з якою взводні командири Червоної Армії гинули частіше, аніж підлеглі їм солдати, не відповідає дійсності, оскільки у війну не менше 80% безповоротних втрат припадало на дію артилерії та авіації [3,с.129], а снаряду байдуже, на кого він падає: на солдата чи на офіцера, біжить він спереду, або ззаду. Отже, якщо втрати офіцерів Червоної Армії у війну більш – менш відомі, то проблема полягала у великому недоврахуванні втрат рядового та сержантського складу Червоної Армії.

Величину цього недоврахування можна наближено оцінити, скориставшись даними Енциклопедії Великої Вітчизняної війни [22], яка побачила світ у 1985 році. В ній годі шукати даних про втрати Червоної Армії в Московській чи в Сталінградській битвах – їх там просто немає. Зате наведено дані про втрати Червоної Армії при визволенні країн Європи від гітлерівських військ. Згідно даних цієї енциклопедії [22,с.519] при визволенні країн Європи всього загинуло 1,085 млн. радянських військовослужбовців. Саме цю цифру втрат варто порівняти з цифрою похованих в країнах Європи червоноармійців (до проблеми поховання загиблих воїнів там відносилися значно сумлінніше, ніж на території СРСР). Так от, згідно з [36] на території Європи (без Прибалтики) поховано 2.525.192 радянських воїни, що дає співвідношення реальних та задекларованих втрат, як 2,33:1. Особливо кидається в око разюча відмінність реальних та задекларованих втрат по країнах, де йшли найбільш жорстокі бої. Наприклад, за даними згадуваної енциклопедії [22,с.519] при визволенні Польщі загинуло 600 тис. червоноармійців, а джерело [36] говорить про 1.769.283 похованих на польській землі червоноармійців, що дає співвідношення реальних та задекларованих втрат 2,95:1. Аналогічно, на території Німеччини за даними енциклопедії [22,с.519] загинуло 102 тис. червоноармійців, а поховано на тій же території 394.186 червоноармійців [36], що дає співвідношення 3,86:1. Звідси висновок: реальні втрати Червоної Армії порівняно з задекларованими занижені в 2 – 3 рази, і складали не 8 млн. чоловік загиблими, як твердилося істориками колишньої НДР [54,с.138], а 16 – 24 млн. чоловік.

Кінець 80 – х – перша половина 90 – х років характеризується, без перебільшення, вибухом інтересу до дослідження втрат як Червоної Армії, так і цивільного населення СРСР в роки Великої Вітчизняної війни. За розрахунками Ю. Власьєвича прямі та непрямі втрати населення СРСР склали 46 млн. чоловік [56]. Ці цифри практично співпали з результатами дослідження У. Ісона, виконаним за 40 років до цього. Слід також відмітити роботу Б. Соколова [57,с.117] , в якій загальні втрати СРСР були визначені в 21,3 млн. загиблих, в тому числі військові втрати склали 14,3 млн. чоловік (11 млн. загинуло на полі бою та померло від ран, та 3,3 млн. померло в німецькому полоні). Співвідношення бойових втрат між Червоною Армією та вермахтом складало, за його обчисленнями, 3,7 :1 [56,с.118].

У 1988 році стали відомі підрахунки ще й інших демографів. Виходячи з того, що прямі та непрямі втрати населення СРСР складали близько 50 млн. чоловік (бралася різниця в чисельності населення СРСР станом на 22 червня 1941 року та на 1 січня 1946 року, якби не було війни, яка порівнювалася з реальною чисельністю населення СРСР станом на 1 січня 1946 року), демографи одержували різні оцінки втрат.Наприклад, А. Самсонов вважав, що прямі втрати населення СРСР склали 27 млн. чоловік, а непрямі – 23 млн. чоловік [53,с.96]. Приблизно такі – ж дані наводив А. Кваша: прямі втрати 26 – 27 млн. чоловік, непрямі втрати – 22 – 23 млн. чоловік [53,с.97]. Професор Л. Рибаковський оцінював прямі втрати населення СРСР у вилці 28 – 32 млн. загиблих [53,с.97]. Великий резонанс зробили підрахунки відомого демографа В. Козлова. За його обчисленнями з 50 млн. чоловік прямих та непрямих втрат тільки 10 млн. склали непрямі втрати, а 40 млн. чоловік – це загиблі на полі бою червоноармійці та мирні жителі [58,с.135]. Причому військові втрати склали 15 – 20 млн. чоловік, з них втрати армії – 11 – 13 млн. чоловік [58,с.138]. За підрахунками генерал – полковника Д. Волкогонова прямі втрати СРСР у війну склали 26 – 27 млн. загиблих, в тому числі 10 млн. загинули на полі бою або в полоні, причому співвідношення втрат Червоної Армії та вермахту обчислене Д. Волкогоновим як 3,2 :1 [59,с.106]. Відомий дослідник Великої Вітчизняної війни А. Мерцалов втрати Червоної Армії у війну визначив у 14 млн. загиблих, а втрати вермахту - у 2,8 млн. загиблих, що дало співвідношення бойових втрат 5:1 [60,с.137; 61].

У джерелі [6] наводяться ще такі дані. С. Максудов втрати населення СРСР визначав у 24,5 – 25,5 млн. загиблих, в тому числі військові втрати – у 9,5 млн. чоловік. Б.Ц. Урланіс з 20 млн. прямих втрат – 10 млн. вважав військовими втратами. Зарубіжні дослідники Р. Сівард та Ж.Дельма прямі втрати населення СРСР визначали відповідно у 17 млн. та 26 млн. чоловік, а військові втрати – відповідно у 8,5 млн. та 8,6 млн. чоловік. Станом на 2000 рік А. Кваша визначав втрати Червоної Армії у 14,3 млн. загиблих [6].

На середину 90 – х років автори книги “Другая война” вважали, що прямі втрати населення СРСР становлять вилку 35 – 37 млн. загиблих, в тому числі військові втрати могли, на думку її авторів могли складати 8,14, і навіть 22 млн. чоловік [62,с.419]. Колишній член Політбюро, секретар ЦК КПРС, академік А. Яковлєв загальну кількість загиблих (як військових, так і цивільних громадян) в 2005 році, незадовго до своєї смерті, оцінював, як мінімум, у 30 млн. чоловік [63]. Іншими словами, чим глибше демографи досліджували статистику втрат в роки війни, тим більше їхні оцінки втрат наближалися до оцінки втрат населення СРСР, даної В. Козловим.

Займалися статистикою втрат також військові фахівці та військові історики. Колишній міністр оборони СРСР маршал Язов 8 травня 1990 року оголосив, що у війну загинуло 27 млн. радянських людей, в тому числі військові втрати склали 8,668 млн. загибилх [64]. Ці ж самі дані були опубліковані у військово - історичному журналі [65] та в статті В. Гуркіна [66,с.220]. Ця ж цифра військових втрат фігурує і в монографії [7], хоча загальні втрати населення СРСР тут дещо зменшені і складають 26,6 млн. загиблих [7,с.229]. Але, оскільки цифра 8,668 млн. загиблих радянських військовослужбовців не включає в себе втрати партизан, народних ополченців, бійців воєнізованих формувань ряду наркоматів і т.д. [66,с.220], то багатьма дослідниками вона вважається дуже заниженою. Керівник Головної редакційної колегії “Книги пам”яті України” генерал армії І. Герасимов дав таку оцінку радянських військових втрат: 16,2 млн. безповоротно втрачених рядових і сержантів, 1,2 млн. офіцерів, та ще 3 – 4 млн. тих, хто пропав безвісти [67]. Всього 21,4 – 22,4 млн. загиблих, або тих, хто пропав безвісти, причому 17,5 млн. з цього числа втрат припадає на Росію [67].Цифри військових втрат, наведені генералом Герасимовим, близькі до даних, зібраних в електронному банку даних про загиблих та тих, хто пропав безвісти військовослужбовців Червоної Армії у роки Великої Вітчизняної війни, що знаходиться на Поклонній горі в Москві. В 1994 році там були зібрані персональні дані на 17 млн. військовослужбовців, але самі організатори банку даних припускали, що вони охопили тільки близько 90% безповоротних втрат, тобто реальна цифра радянських військових втрат складає близько 20 млн. чоловік [68]. Після уточнення в електронному банку даних була зібрана інформація про 19,5 млн. військовослужбовців Червоної Армії, які загинули, або пропали безвісти на полях Великої Вітчизняної війни [69]. Автори публікації [70], виходячи з того, що за їхніми підрахунками в Збройні сили СРСР було мобілізовано 38 млн. чоловік [70,с.176], обчислили таку ж саму цифру втрат. За їхніми підрахунками з 38 млн. мобілізованих живими залишилося 18,5 млн. чоловік [70,с.176], тобто 19,5 млн. чоловік, або 51,3% з числа мобілізованих загинули в роки війни. Цю ж саму цифру військових втрат СРСР наводив український історик М.В. Коваль [71,с.16].

Б. Соколов зробив перерахунок, як військових втрат, так і втрат цивільного населення СРСР в роки війни, що знайшло своє відображення в монографіях [2,с.219 – 272; 3,с.307 – 369]. За його обчисленнями військові втрати СРСР складають 22,4 млн. вбитих в бою та померлих від ран, хвороб, нещасних випадків, в результаті вироків трибуналів та самовбивств [3,с.321] В полоні (німецькому, фінському та румунському) померло 4 млн. червоноармійців [3.с.322]. Таким чином, за даними Б. Соколова, втрати Червоної Армії склали 26,4 млн. загиблих. В [46,с.263] він оцінює втрати Червоної Армії в межах 26,3 – 26,9 млн. загиблих. Розбіжність одержаних ним цифр втрат Червоної Армії з даними згадуваного вище електронного банку даних Б.Соколов пояснює тим, що не всі загиблі червоноармійці числилися в архівах Міністерства оборони. Він наводить такий приклад: з 5 тис. загиблих червоноармійців, залишки яких були знайдені в 1994 – 1995 роках і особи яких вдалося встановити, біля 30% не числилися в архівах Міністерства оборони, а тому не попали в комп”ютерний банк даних [2,с.291; 46,с.264]. Цьому є своє пояснення, оскільки багато призовників, особливо в 1941 році, призивалися безпосередньо у військові частини, обминаючи військкомати, а також те, що формуванням з”єднань народних ополченців, які несли в боях особливо великі втрати, займалися не військові, а партійні органи [2,с.236]. Це все могло давати недоврахування мільйонів реальних призовників.Сам Б. Соколов визнає, що точність його оцінок – плюс – мінус 5 млн. чоловік [3,с.130,46,с.268], а тому в якості нижньої оцінки військових втрат СРСР по Б. Соколову ми можемо взяти цифру 21,4 млн. загиблих. Тут доречно згадати і про так званий “картотечний метод” підрахунку військових втрат, детально описаний в [72], яким займається військовий історик та архівіст С. Ільєнков. За його підрахунками виходить, що військові втрати СРСР складають 13,85 млн. загиблих, але робота ще не доведена до кінця [72,с.17].

Отже, виходячи з наведеного вище, одержуємо такий числовий ряд, який характеризує військові втрати СРСР в роки Великої Вітчизняної війни ( цифри втрат розміщені в порядку зростання):

8 млн загиблих – дані дослідників НДР за 1965 рік;

8,5 – 8,6 млн. загиблих – дані Р. Сіварда та Ж. Дельми;

8,668 млн. загиблих – дані Міністерства оборони СРСР та російських військових істориків;

9,5 млн. загиблих – дані С. Максудова;

9,918 млн. загиблих та тих, хто пропав безвісти – дані по списках військових частин, військкоматів і т.д. на середину 1947 року;

10 млн. загиблих – дані Д. Волкогонова та Б. Урланіса;

10,5 млн. загиблих – дані А. Гільйома;

13,6 млн. загиблих – дані полковника Д. Калінова за 1950 рік;

13,85 млн загиблих – дані С. Ільєнкова;

14 млн. загиблих – дані А. Мерцалова;

14,3 млн. загиблих – дані А. Кваші;

19,5 млн. загиблих – дані електронного банку даних на Поклонній горі в Москві;

21,4 – 22,4 млн. загиблих – дані генерала І. Герасимова;

21,4 – 26,9 млн. загиблих – дані Б. Соколова.

Оскільки цифра 8,668 млн. загиблих вважається в теперішній Росії офіційною цифрою радянських військових втрат в роки війни, то її можемо прийняти за нижню оцінку втрат. Таким чином, реальна оцінка радянських військових втрат міститься в межах 8,668 – 26,9 млн. загиблих. Виникає питання: наскільки нижня та верхня межі цієї вилки втрат відповідають реальній дійсності?

Можна згодитися з автором публікації [73] в тому, що цифра 8,668 млн. загиблих радянських військовослужбовців не викликає ніякої довіри. Справа в тому, що, по – перше ця цифра втрат не включає в себе втрати народних ополченців, партизан, підпільників, воєнізованих формувань інших наркоматів, що спотворює справжню цифру втрат. Пояснимо це на прикладі. Офіційні дані твердять [7,с.273 – 276], що під час Московської стратегічної оборонної операції (30 вересня – 5 грудня 1941 року) безповоротні втрати Червоної Армії склали 514.338 чоловік, а під час Московської стратегічної наступальної операції (5 грудня 1941 року – 7 січня 1942 року) – 139.856 чоловік. Разом, таким чином, в битві під Москвою загинуло та пропало безвісти 653.924 червоноармійці. Але втрати ополченців не враховані, хоча в битві за Москву їх загинуло 320 тис. чоловік! [36] А ще в складі діючої армії налічувалося 55 дивізій внутрішніх військ та 20 бригад військ НКВС [70,с.176], втрати яких також не враховані. По – друге, при підрахунку втрат авторами монографії [7] допущено ряд грубих помилок. Ось тільки дві з них, які показують, недостовірність їхніх розрахунків.

Центральний фронт в Курській стратегічній оборонній операції (5 – 11 липня 1943 року) характеризувався такими показниками [7,с.285]



Кількість з”єднань
Чисельність військ
Людські втрати в операції
Середньодобові

Безповоротні
санітарні
всього

сд – 41,ід – 1,тк – 4, сбр – 5, отбр – 3,ур - 3
738.000
15.336
18.561
33.897
4.842


В Орловській стратегічній наступальній операції, яка почалася практично одразу після Курської оборонної операції і тривала з 12 липня по 18 серпня 1943 року показники по Центральному фронту були такими [7,с.286].


Кількість з”єднань
Чисельність військ
Людські втрати в операції
Середньодобові

безповоротні
санітарні
всього

сд – 41,ід – 1,тк – 4, сбр – 3, отбр – 4, ур – 3
645.300
47.771
117.271
165.042
4.343


Порівняймо стовпчики цих двох таблиць. Перший стовпчик вказує, що за дві операції склад військ фронту практично не змінився: вибули дві стрілецькі бригади і прибула одна танкова бригада, що могло зменшити чисельність військ фронту на 5 – 7 тис. чоловік [2,с.226]. Втрати військ фронту по першій таблиці складають 33.897 чоловік. Тоді за всіма законами арифметики на початок Орловської операції у військах фронту мало нараховуватися:

738.000 – 33.894 = 704.103 чоловік.

Але друга таблиця твердить, що кількість військ фронту складала насправді 645.300 чоловік. Куди поділося :

704.103 – 645.300 = 58.803 чоловіки?

Тим більше, що втрата згадуваних вище 5 – 7 тис. чоловік могла бути компенсована маршовим поповненням. На сусідній Воронезький фронт такі поповнення прибували [2,с.226]. Невже вони дезертирували в безлісних курських степах чи перейшли на бік німців? Ні, відповідь на це питання інша: 58.803 червоноармійців в ході Курської оборонної операції були вбиті, поранені, або пропали безвісти, але не потрапили у відповідні звіти про втрати. Таким чином, дійсні втрати Центрального фронту склали не 33.897 чоловік, а 92.700 чоловік. Тобто, реальні втрати в даному випадку в 2,73 рази перевищили задекларовані.

Інший приклад. Перед початком Вісло – Одерської наступальної операції (12 січня – 3 лютого 1945 року) 1 – ша армія Війська Польського, в якій 60% її особового складу складали радянські громадяни [7,с.450], нараховувала 90,9 тис. чоловік, об”єднаних в 5 піхотних дивізій, одну кавбригаду та одну танкову бригаду [7,с.303]. В результаті операції було втрачено 1.066 військовослужбовців [7,с.303]. Отже, слід було очікувати, що на початок Східно – Пруської наступальної операції (10 лютого – 4 квітня 1945 року), 1 – ша армія Війська Польського, склад якої не змінився (залишилося тих же 5 піхотних дивізій, та по одній танковій та кавбригаді) мала би нараховувати 89.834 військовослужбовці. Насправді, як випливає з [7,с.305], на початок Східно – Пруської операції 1 – ша армія Війська Польського нараховувала 75.600 бійців. Куди поділися

89.834 – 75.600 = 14.234 солдати Війська Польського?

Відповідь є такою ж. Вони загинули, були поранені чи пропали безвісти, але в статистичні звіти не потрапили. Тому дані авторів монографії [7] по підрахунку втрат Червоної Армії не можна вважати достовірними, а, отже, і виведена ними цифра втрат – 8,668 млн. загиблих червоноармійців не може вважатися нижньою оцінкою втрат Червоної Армії. Через те, що на середину 1947 року по списках військових частин, військкоматів і т.д. числилося 9,918 млн. безповоротно втрачених червоноармійців, оцінку безповоротних втрат Червоної Армії у 9,5 млн. чоловік, зроблену С. Максудовим також слід вважати заниженою. Більш реальною нижньою оцінкою втрат Червоної Армії є цифра 10 млн. загиблих червоноармійців, виведена Д. Волкогоновим та Б. Урланісом.

Верхня оцінка втрат Червоної Армії – 26,4 млн. загиблих червоноармійців виведена Б. Соколовим [2,с.222,245; 3,с.130,322], яка потім була зведена ним до інтервалу 26,3 – 26,9 млн. загиблих червоноармійців [46,с.263]. Автори рецензії [70,с.175] наводять цифру 26,458 млн. загиблих червоноармійців, яку також вивів Б. Соколов. Така оцінка втрат була одержана наступним чином. Бралися дані Д. Волкогонова про безповоротні втрати Червоної Армії за 1942 рік. Ці втрати складали 5.888.236 чоловік, і Д. Волкогоновим була проведена розбивка втрат по місяцях [74]. Ці дані порівнювалися з даними про уражених в боях, які наводилися в книзі колишнього начальника Головного військово – санітарного управління Червоної Армії Є. Смирнова [75]. В цій книзі наведена помісячна динаміка втрат Червоної Армії ураженими в боях з липня 1941 року по квітень 1945 року, але у відсотках. За 100% брався середньомісячний рівень втрат. Порівнюючи ці два джерела, одержується наступна числова послідовність. За січень 1942 року безповоротні втрати Червоної Армії склали по Д. Волкогонову 628 тис. чоловік [74], що відповідає 112% у Є. Смирнова [75,с.118]. За лютий 1942 року безповортні втрати, по Д. Волкогонову склали 523 тис. чоловік [74], що відповідає 98% у Є. Смирнова [75,с.118] і т.д. В якості базового Б. Соколов запропонував взяти листопад 1942 року, оскільки тоді Червона Армія майже не понесла втрат полоненими, а лінія фронту була стабільна аж до 19 числа [3,с.320]. Б. Соколов вважає, що втрати в цьому місяці мали би бути враховані повніше, ніж в інші місяці, коли швидке переміщення фронту та штабів затрудняло облік втрат. За листопад 1942 року 413 тис. безповоротно втрачених червоноармійців по Д. Волкогонову відповідає 83% у Є. Смирнова, або в оберненому рахунку виходить, що 1% середньомісячного числа уражених в боях відповідає близько 5 тис. вбитих в бою, померлих від ран та хвороб червоноармійців [3,с.320]. Таких відсотків по Є. Смирнову Б. Соколов нарахував 4.656 [3,с.321]. Перемноживши вказане число відсотків на цифру 5 тис. вбитих та померлих від ран і хвороб червоноармійців Б. Соколов оцінив втрати Червоної Армії у 23,28 млн. загиблих [3,с.321]. З цієї цифри втрат було вилучено 939.700 чоловік, які вважалися такими, що пропали безвісти, але після звільнення відповідних територій були знову призвані в армію [3,с.321]. Таким чином, була одержана цифра 22,34 млн. чоловік, яка за рахунок небойових втрат в тилових округах була збільшена до 22,4 млн. чоловік [3,с.321]. З урахуванням 4 млн. червоноармійців, які померли у ворожому полоні, була отримана цифра 26,4 млн. загиблих у Велику Вітчизняну війну червоноармійців [3,с.322]. Багато дослідників вважають цю цифру втрат завищеною. Головна претензія до методики Б. Соколова – наскільки коректно результати одного місяця бойових дій рівномірно екстраполювати на весь період війни? [72] Але сам Б. Соколов похибку своїх обчислень визначає в межах плюс – мінус 5 млн. чоловік [72,с.20]. На наш погляд, саме на таку цифру слід зменшити верхню оцінку втрат Червоної Армії.Таким чином, звужена вилка втрат Червоної Армії в роки Великої Вітчизняної війни складає 10 – 21,4 млн. загиблих. В зв”язку з цим важливе значення набувають дані електронного банку даних на Поклонній горі в Москві – 19,5 млн. загиблих червоноармійців, тим більше, що ця ж сама цифра втрат була виведена авторами публікації [70,с.176]. Слід також врахувати зауваження авторів публікацій [35] та [72,с.20] про те, що через погану постановку обліку бували випадки, коли один і той же загиблий червоноармієць фіксувався декілька разів. За даними автора публікації [35] такі помилки складають 10% усієї кількості загиблих. Віднявши від 19,5 млн. 10% цього числа, одержуємо цифру 17,55 млн. загиблих червоноармійців. Отже, вилка загиблих в роки Великої Вітчизняної війни червоноармійців, в свою чергу, звужується до 17,55 – 21,4 млн. загиблих. Нижня оцінка втрат з цієї вилки є дуже близькою до даних, одержаних В. Первишиним [76]. За його підрахунками