Наукові записки

Вид материала

Содержание

Феномен громадянської релігії сша як одне із джерел консолідації нації
Учення про передвизначення у творах східних отців церкви

Подобный материал:

1 ... 29 30 31 32 33 34 35 36 37

ЛІТЕРАТУРА

Бойцова О. Є. Іслам в Криму: національно-релігійна ідентифікація кримських татар (друга половина ХV – кінець ХVII ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / О. Є. Бойцова. – К., 2000. – 18 с.
Бондаренко В. Релігійна ситуація в Україні: перспективи її розвитку / В. Бондаренко // Релігія і суспільство в Україні: фактори змін : [матеріали міжнародної конференції 15–16 травня 1998 р.]. – К., 1998. – 150 с.
Етнос і релігія : [збірник наук. праць] / ред. Б. Лобовик. – К., 1998. – 256 с.
Кирюшко М. Етнозберігаюча роль ісламу в житті тюркомовних народів України / М. Кирюшко // Етнос і релігія: теорія і контекст сьогодення. – К. : Знання,1998. – 120 с.
Кирюшко М. Іслам в України: геополітичний контекст / М. Кирюшко // Регіональна політика України: концептуальні засади, історія, перспективи. –К., 1995. – 138 с.
Кирюшко М. Іслам на українських землях // Історія релігії в Україні : [навчальний посібник ; за ред. А. Колодного]. – К. : Знання, 1999. – 456 с.
Кирюшко М. Мусульмани в незалежній Україні / М. Кирюшко // Людина і світ. – 2000. – № 5. – С. 7–12.
Кирюшко М. Мусульмани у незалежній Україні / М. Кирюшко // Історія релігій в Україні. – К. : ТЛО ; Дрогобич, 2003. – 340 с.
Кримський А. Мусульманство і його будучність / А. Кримський. – Львів, 1904. –120 с.
Рибачук М. Національне відродження і релігія / М. Рибачук, О. Уткін, М. Кирюшко. – К. : Асоціація „Україна”, 1995. – 208 с.
Сміт А. Національна ідентичність / А. Сміт. – К. : Основи, 1994. –223 с.

Пустенький Сергій

Науковий керівник – Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор

ФЕНОМЕН ГРОМАДЯНСЬКОЇ РЕЛІГІЇ США ЯК ОДНЕ ІЗ ДЖЕРЕЛ КОНСОЛІДАЦІЇ НАЦІЇ

У статті розглядається феномен громадянської релігії США та визначається її роль у консолідації американської нації.

Ключові слова: громадянська релігія США, консолідація, нація.

The phenomenon of the civil religion in the USA and its role in the consolidation of American nation is considered in this article.

Key words: civil religion in USA, consolidation, nation.

Упродовж двадцяти років Україні вдалось вирішити низку важливих завдань щодо гармонізації суспільних відносин, але консолідації нації як цілісного і єдиного організму й досі не відбулося. У цьому контексті актуальним є дослідження феномену громадянської релігії США як важливого чинника консолідації поліконфесійного і багатонаціонального населення цієї країни. Сполучені Штати завжди були країною, де плюралізм і мультикультуралізм був і залишається характерною рисою суспільного устрою. Попри те що ця країна залишається федеративною, їй вдається упродовж століть зберігати і посилювати тенденції до консолідації.

Термін „громадянська релігія” вперше був вжитий французьким філософом-просвітителем Ж. Ж. Руссо (1712–1778) у праці „Про суспільний договір”. Цей термін відразу привернув до себе увагу і широко обговорювався громадськістю [6]. Але в суспільно-політичній літературі XIX–XX ст. він рідко співвідносився з ідеологічним життям США, хоча окремі думки стосовно існування „віри в Америку” як надрелігії були висловлені такими мислителями, як К. Маркс, А. Токвиль, М. Вебер [терміни „віра в Америку” і „громадянська релігія” слід уважати синонімами. – С. П.]. Інтерес до обговорення феномену віри в Америку був актуалізований американським філософом Робертом Нілі Белою. 1967 р. в журналі „Дедалус” ним була опублікована стаття „Громадянська релігія в Америці” [9]. Саме йому ми зобов’язані тим, що дискусії з цього приводу не припиняються вже більше сорока років. У відповідних публікаціях радянської доби термін „громадянська релігія” почав з’являтися з 1980-х рр. Ним послуговувалися філософ Л. Мітрохін, релігієзнавець Д. Угринович та історик Д. Фурман [8]. У вітчизняній науці вивченням цього феномену займаються, зокрема, такі відомі науковці як О. Гриценко, А. Колодний. О. Гриценко провів ретельне дослідження явища громадянської релігії на предмет наявності міфології [1], А. Колодний опублікував статтю „Громадянська релігія як корелят громадянського суспільства в Україні” [3]. Проте цілісного вивчення особливостей громадянської релігії США та її ролі у консолідації американського народу у вітчизняній науковій літературі немає.

Метою статті є розгляд феномену громадянської релігії США. Завдання дослідження полягає у визначенні розуміння поняття „громадянська релігія” за Р. Белою, з’ясуванні причин, за якими мислитель уважає це явище саме релігією. Необхідно також визначити роль феномену громадянської релігії в консолідації американського суспільства.

У Сполучених Штатах втілена в життя сепараційна модель церковно-державних відносин, де на офіційному рівні релігія відокремлена від держави ще з XVIII ст. Згідно з твердженням Р. Бели, феномен громадянської релігії є невід’ємною частиною політичного життя народу. І хоча в цій країні відокремлення не має – на відміну від Західної Європи – антагоністичного характеру, усе ж таки, виникає питання: чи справді можливо, щоб релігія у будь-якому вигляді була невід’ємною частиною політичного життя? Мислитель пояснює це тим, що відділення церкви від держави не заперечує існування релігійного виміру, притаманного політичним реаліям. У своїй статті він підкреслює два принципових фактори, які утворюють специфіку американської громадянської релігії: її „незлиття” з жодною з існуючих конфесій а також „незлиття” із державою. Явище громадянської релігії у цьому контексті ідентифікується ним як надрелігія [5].

Щодо першого твердження, слід зазначити, що громадянська релігія не є альтернативою традиційним конфесіям, – вона існує на іншому рівні. Традиційні релігії визначають приватне життя людини, а громадянська релігія – суспільне. У традиційних релігіях людина шукає особистого порятунку, натомість за допомогою громадянської релігії людина отримує сенс свого існування у соціумі, і, що не менш важливо, сенс існування самого соціуму. Фактор „незлиття” громадянської релігії з іншими конфесіями Р. Бела пояснює поліконфесійністю населення, але підкреслює, що релігія у всі часи відігравала важливу роль у суспільному житті американської нації. Тому сам факт наявності громадянської релігії є цілком органічним явищем.

Другий аспект специфіки американського феномену громадянської релігії слід розуміти у тому сенсі, що громадянська релігія не є поклонінням державі, насадженим зверху, а навпаки, є сутнісним релігійним вираженням американської нації. Це релігійно-символічне самовираження виявляється у вірі в унікальність американської держави, в її особливу роль у світовій історії. Феномен громадянської релігії існує доти, поки має місце її духовна складова. „Громадянська релігія перестане існувати тільки тоді, – стверджує Р. Бела, – коли в американців зникне розуміння спільної відповідальності перед Богом, оскільки будь-яка релігія не може існувати без укоріненості в суспільстві” [9].

Громадянська релігія, за Р. Белою, є „неконфесійним” релігійним виміром публічного американського життя. Вона є виміром, який є сутнісним вираженням американської нації, об’єднує всіх її членів незалежно від їхнього віросповідання, конфесійної належності і етнічного походження. Її духовна складова глибоко вкорінена у суспільстві, сукупність загальносуспільних цінностей піднята на дещо вищій рівень щодо вузькоконфесійних (у США суперечки міжконфесійного характеру вже давно сприймаються як ознака невихованості та відсталості).

Будь-яка країна має свою державну ідеологію, яка покликана виконувати консолідуючу функцію і визначати її місце у власній та світовій історії. Без державної ідеології жодна країна не в змозі довго проіснувати як цілісний суб’єкт, але ці державні ідеології ми не ідентифікуємо як релігії чи надрелігії. Однак Р. Бела американський варіант ідентифікує як феномен громадянської релігії. Він аргументує це тим, що при офіційному відокремленні церкви від держави американське політичне життя наділене всіма тими складовими, що й релігія – наявність власної догматики, символів, агіографії, гомілетики та свят [4].

Щодо догматики, можна вирізнити чотири основних догмати американської громадянської релігії: Бог існує; Його воля може бути виявлена і реалізована через демократичні процедури; Америка – це головний інструмент Бога в сучасній історії, а американці – Богом обраний народ; нація – це головне джерело самоідентифікації для американців як в релігійному, так і політичному сенсі. Із цих догматів випливає, що нація наділена функціями церкви, а держава набуває сотеріологічної функції, що відмінна від сотеріологічної функції церкви. Легітимності таке твердження набуває через визнання існування Вищої Трансцендентної сили – Бога, який обрав американський народ як особливу націю.

На символічному рівні аксіоматика громадянської релігії реалізується як в ідеальних, так і матеріальних символах. До ідеальних символів можна віднести сакральні тексти, якими є Американська Конституція, Декларація незалежності, Гетизберзьке звернення Лінкольна та білль про права. Також привертає до себе увагу особлива публічна політична риторика (God-talk, God words), яка використовується, наприклад, в інаугураційних промовах президентів, їхніх зверненнях до конгресу та публічних виступах політичних лідерів. Як у будь-якої релігії, наявна і своя „понятійна” символіка – „американська мрія”, „свобода”, „вибраний народ”, „місто на пагорбі” та ін. Сюди належить також низка невербальних символів: американський прапор, герб (велика державна печатка), посада президента та ін. Матеріальними символами, наприклад, є статуя Свободи та Дзвін Свободи. Слід зазначити те, що ідеал свободи і демократії обожнюється в американському суспільстві. Символічно звучить надпис на Статуї Свободи в Нью-Йорку: „Приведіть до мене усіх втомлених, бідних та бажаючих дихати повітрям свободи”, що відразу нагадує нам слова Христа: „Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!” (Мт.11:28). Таким чином „богиня-свобода” виконує ту ж функцію, що й Христос – функцію Спасителя.

Слід відзначити й наявність у суспільно-політичному житті своєї власної агіографії. У США існує окрема група людей („святих”), які є символами американської національної культури. До них належать отці-засновники (Founding Fathers), перші президенти та президент-визволитель Лінкольн.

Усталені характерні ознаки промов американських президентів та інших представників влади дають підстави говорити й про власну гомілетику. Промови під час інаугурації президента, звернення до нації та промови інших представників влади багато у чому нагадують християнську проповідь. У них є посилання на авторитети, цитування вищезгаданих сакральних текстів, заклики до певних дій та нагадування про спільну відповідальність перед Богом. При цьому, дії наповнюються духовним змістом, а нація розглядається як свого роду церква.

Громадянська релігія США, як і будь-яка релігія, має й свої свята. Найпершим американським святом є День подяки, який почали відзначати ще пуритани у Массачусетсі на знак вдячності за благословення свободи і процвітання на Новій Землі. У пам’ять про підписання Декларації незалежності четвертого липня нація святкує День незалежності. Святкується також „Президентський день”, що був утворений у результаті злиття святкування Днів народжень Вашингтона і Лінкольна. До свят громадянської релігії належить також День пам’яті, який почав відзначатися після Громадянської війни, а сьогодні є днем пам’яті загиблих у всіх війнах. Схожим святом є День ветеранів, який святкується з часів Першої світової війни, а сьогодні є днем вшановування ветеранів усіх війн [4].

Вищезгадані компоненти релігії є невід’ємною частиною суспільного та політичного життя американського населення, що дає підстави погодитись з думкою Р. Бели щодо ідентифікації цього явища саме як релігії та говорити про наявність феномену громадянської релігії США. Звичайно, цей символіко-ритуальний простір ми можемо називати релігійним, квазірелігійним або навіть крипторелійним, але він концептуалізується в традиційних релігійних рамках і фіксується за всіма правилами оформлення релігійного культу.

Отже, за Р. Белою, громадянська релігія США характеризується „незлиттям” ані з будь-якою конфесією, ані з державою. Вона є „надрелігією”, явищем, яке межує між національною культурою, політичною ідеологією та безпосередньо релігією. Вона по особливому співвідносить світські і сакральні цінності, виражаючи специфіку світорозуміння американців, які уявляють себе богообраним народом, „нацією під Богом”, перед яким вони несуть відповідальність за долю світу. Громадянська релігія США ідентифікується саме як релігія, а не як різновид державної ідеології, оскільки їй притаманні такі основні компоненти релігії, як наявність догматики, символіки, агіографії, гомілетики та свят. Громадянська релігія США є одним із джерел консолідації, завдяки якому багатоконфесійне та багатонаціональне населення Америки стає єдиним цілісним організмом.

ЛІТЕРАТУРА

Гриценко О. А. „Своя мудрість”: Національні міфологїї та „громадянська релігія” в Україні / О. А. Гриценко. – К. : УЦКД, 1998. – 184 с.
Задорожнюк И. Е. Гражданская религия в США, или „вера в Америку”: социальные функции, история и современность : монография [Электронный ресурс] / И. Е. Задорожнюк. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Колодний А. Громадянська релігія як корелят громадянського суспільства в Україні / А. Колодний // Релігійна панорама. – 2004. – № 6. – С. 53.
Легойда В. Гражданская религия: pro et contra [Электронный ресурс] / В. Легойда. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Легойда В. Религиозность в безрелигиозную эпоху: гражданская религия США [Электронный ресурс] / В. Легойда. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Руссо Ж.-Ж. Об Общественном договоре, или Принципы политического права [Електронний ресурс] / Ж.-Ж. Руссо. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Уолцер М. О терпимости [Электронный ресурс] / М. Уолцер. – Режим доступа : ссылка скрыта.
Фурман Д. Е. Религия и социальные конфликты в США / Д. Е. Фурман. – М. : Наука, 1981. – 256 с.
Bellah Robert. Civil Religion in America [Electronic resource] / Robert Bellah. – Retrieved from : ссылка скрыта.

Собко Вадим

Науковий керівник – Жилюк С. І., доктор історичних наук, професор

УЧЕННЯ ПРО ПЕРЕДВИЗНАЧЕННЯ У ТВОРАХ СХІДНИХ ОТЦІВ ЦЕРКВИ

Ця стаття розглядає вчення про спасіння людства в творах трьох визначних особистостей періоду ранньої церкви, а зокрема Григорія Ніського, Івана Златоуста і Орігена, які зробили чималий вплив на формування теології східної церкви. Варто відзначити, що вони дотримуються синергізму в більшості випадків, різко критикуючи передвизначення.

Ключові слова: сотеріологія, детермінізм, передвизначення, синергія, теологія, Григорій Ніський, Іван Златоуст, Оріген.

This article examines the doctrine of salvation of mankind in the works of three prominent individuals of the early church period, in particular: Gregory of Nyssa, John Chrysostom and Origen. They have considerable influence on the formation of Theology of the Eastern Church. It is worthy to note that they keep to synergism in most cases, sharply criticizing predestination.

Key words: soteriology, determinism, predestination, synergism, theology, Gregory of Nyssa, John Chrysostom, Origen.

Актуальність проблеми полягає в тому, що частково, про передвизначення у роботах східних отців церкви говорить Іван Меєндорф. Досить ґрунтовно опрацювали тему цієї статті К. Прохоров і Хусто Л. Гонсалез.

Новизною роботи є те, що хоча сотеріологія отців церкви розглядається в кожному підручнику з патристики, але дуже мало критиків розглядають наявність елементів ідеї передвизначення в роботах східних отців церкви. Метою дослідження є спроба проаналізувати ставлення до ідеї передвизначення Григорія Ніського, Івана Златоуста та Орігена.

Для того, щоб зрозуміти теологію передвизначення східних отців церкви, не обов’язково вивчати всіх отців, тому що їхнє ставлення до цього питання було схожим. Причиною цього є вплив Олександрійської школи і спільне географічне положення – східна частина імперії. Отже, так само як вчення Августина стало еталоном католицизму, Східна церква орієнтувалася на вчення Великих Каппадокійців: Григорія Ніського, Івана Златоуста та Орігена (його традиційно не відносять до отців церкви).

Ставлення Орігена до вчення про передвизначення найкраще видно з роботи „Про початки”. У третій книзі він пише „Про свободу волі”. Свої арґументи він починає як істинний філософ на основі „руху”, одного з трьох філософських понять (Рух, Час і Простір). Оріген стверджує, що рух може мати дві причини – внутрішню і зовнішню. Зовнішні причини характерні неживим предметам (каміння, колоди і т. д.), внутрішні – живим (тварини, дерева або навіть вогонь чи джерела). Людину він звісно відносить до останніх і ускладнює її позицію ще й тим, що вона цей рух, або потяг до чогось, може оцінювати, оцінювати, як тягу до доброго чи до злого. „Саме через суд розуму людина і може керувати своїми бажаннями (рухом) і скеровувати їх до похвального життя. Але оскільки природа цього розуму, який належить людині, має в собі силу розрізняти добро і зло, і при цьому розрізненні розуму властива здібність вибирати те, що вона вважає правильним, то з цього випливає, що, вибираючи добре, людина справедливо визнається достойною похвали, а наслідуючи гріховне і зле, достойною покарання” [2, с. 173]. Він говорить, що подразники, які нас тягнуть є зовнішніми, тому над ними ми влади не маємо. Тобто ми не можемо змусити ці подразники не спокушати нас, але річ вибору, піддатися їм чи спрямувати наш рух в іншому напрямку, це, як каже Оріген, „справа нікого іншого як притаманного нам розуму” і впевнено стверджує, „це полягає вирішити нам” [2, с. 174]. Оріген зазначає, що несправедливо вважати, що якісь зовнішні чинники людина не в змозі побороти, але якщо хтось так думає, то він радить поспостерігати за собою, тому що „в час виникнення будь-якого бажання нічого не відбувається, перш ніж не буде дано дозвіл душі, перш ніж лукавій думці не буде даний дозвіл розуму” [2, с. 174], який наче суддя вирішує чому статись, а про що потрібно забути. Оріген виносить виключно філософський погляд, говорячи, що не коректно порівнювати людей із камінням чи колодами, причина руху яких приходить іззовні. Така позиція приймається тільки для того, щоб відкинути волю вибору і зняти з людини відповідальність за її вчинки.

„Вести хороше життя – це наш обов’язок, і Бог вимагає цього від нас не так ніби це залежить від Нього чи від когось іншого, або, як думають деякі, від долі, але вимагає наших справ” [8]. Ісая говорить: „Як захочете ви та послухаєтесь, то будете добра землі споживати. А коли ви відмовитеся й неслухняними будете, меч пожере вас, бо уста Господні сказали оце!” (Іс. 1:19–20). І Михей: „Було тобі виявлено, о людино, що добре, і чого пожадає від тебе Господь, нічого, а тільки чинити правосуддя, і милосердя любити, і з твоїм Богом ходити сумирно” (Мих. 6:8), а також Повтор. 30:15, Пс. 80:14–15, Мф. 5:39, а ще „Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові” (Мт. 5:22), „Я вам кажу, що кожен, хто на жінку подивиться із пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм” (Мт. 5:28). У всіх цих місцях, за словами Орігена, видно, що відповідальність за вчинки покладається на людей.

Не менш цікаво, як Оріген пояснює місця, які підтверджують передвизначення. Наприклад, історія про фараона. Бог, згідно з писанням, зробив його запеклим, унаслідок чого останній довго не відпускав Ізраїля і Бог міг показати свою велич в десяти карах, які були наслані на Єгипет. Як заявляє Оріген, деякі інославні вважають, що він був запеклим через свою загиблу природу, яка була призначена для смерті духовної. Потім Оріген проводить нас по ланцюжку логічних висновків. Чи земної природи був фараон? Скоріше всього, що не небесної! Якщо ж він був земний за природою, „то можна сказати, що людина земна за природою і так не підкоряється Богу; а якщо вона не покірна, то для чого робити ще більш запеклим її серце, і це ж не один, а багато разів? Також Оріген звертає увагу на важливість враховування всіх атрибутів Бога. Як можна водночас говорити, що Бог зробив запеклим його серце, і вважати, що Бог благий і праведний, навіть якщо брати до уваги тільки праведність. Як праведний Бог може залишатись ще й справедливим, якщо він через його запеклість приговорює фараона до духовної смерті, хоча сам і зробив його запеклим. Звісно не обходиться й без улюблених методів. „Земля, яка п’є дощ, який падає на неї і ростить рослини, корисні тим, хто їх обробляє, приймає благословення від Бога, але та, яка родить тернину і будяки, – негідна і близька до прокляття, а кінець її спалення” (Єв. 6:7–8). „Чудеса, зроблені Богом, це як дощ, але ґрунти, на які він випав, – різні. Як різна земля оброблена і необроблювана, хоча обидві мають за змістом одну природу” [6].

Вивчаючи ідею передвизначення в теології східних отців церкви необхідно приділити увагу Великим Каппадокійцям та Івану Златоустому, оскільки саме вони зробили найбільший вплив на формування східної традиції в теології.

У своєму катехізисі Григорій Ніський перед тим, як розглянути поняття спасіння, досить чітко акцентує на тому, що не було достатньою мірою враховано Августином – балансі всіх атрибутів Бога у відношенні до спасіння. Григорій запевняє, що в „побудуванні спасіння” (сам термін багато вже говорить про його позицію) повинні проявлятися всі позиції Божої Особистості, а „могутність, відділена від справедливості і премудрості не є доброю і потрібною тому, що така могутність насильницька і безжалісна. Так само можна сказати і про зворотнє: якщо мудрість вийде з рамок справедливого, або якщо справедливе не буде разом з могутнім і добрим, то таке поєднання краще назвати недоліком” [5, с. 168]. До речі, не можна не помітити мови, якою він висловлюється. У своїх творах він у 10 разів менше використовує біблійні цитати, а набагато більше – складні філософські терміни. В. Генке зазначає, що „писати злагоджено він не вмів: стиль в нього був важкий, багатослівний і нескладний. Але яка глибина в його роботах! Яке тонке розуміння істин Христових!” [1, с. 130].

На думку Августина, Христос прийшов у той час, коли передбачив, що саме тоді будуть жити люди, передвизначені для спасіння. Григорій згоджується, що Христос прийшов саме в той час, коли це було потрібно, але не згідно з передвизначенням, а відповідно до Божого спостереження, тому що до того часу гріх не проявив себе повною мірою, „не виявився ще гріх розбещених при Ної, не з’явилась ще жорстока хвороба содомського беззаконня, ні богоборство єгиптян, ані всього іншого, що згадується в історії, коли корінь зла багатообразно проріс в людських вчинках” [5, с. 222]. Тільки після того, як сукупність всіх цих чинників під загальною егідою „гріховної хвороби” вразила єство людства, прийшов „Всезагальний Лікар”, який міг повністю вилікувати хворобу, тому що знав, що вона більше не набуде нових форм. Підсумовуючи, можна сказати, що позиція Григорія відображена в двох коротких виразах які відзначив Меєндорф: Бог „не хоче зла, не хоче смерті” людини через гріх, а „людина – сама причина всіх своїх страждань” [3, с. 199].

Поряд із Великими Кападокійцями стоїть Іван Златоуст. Людина надзвичайних ораторських здібностей і твердої волі. У своїх роботах він притримується думки що людина має волю вибору, Бог керується не передвизначеням, а передбаченням, і діти помирають через передбачення їхньої гріховності в майбутньому житті. Тому що „якщо Бог з таким довготерпінням дозволяє жити тим, які все життя роблять зло, то тим більше не допустив би смерті тих дітей, про яких передбачив би, що вони зроблять щось велике” [4]. Зрештою він цитує Мат. 10:22 „Чи не два горобці продаються за гріш? А на землю із них ні один не впаде без волі Отця вашого”, підтверджуючи думку про те, що все, що діється на цій Землі, відомо Богу. Якщо навіть щось сталося дуже нам неприємне, то тільки тому, що Бог піклується про нас і знає, що для нас краще. Зверніть увагу, із погялду августинівського передбачення, Бог, хоча й любить нас, проте виконує те, що вважає за потрібне. Златоуст вважає, що Бог, знаючи наперед, що для нас краще, корегує наше життя згідно зі своєю волею. „Отже, чим ми зможемо виправдатись, якщо після того, як стільки вже було зроблено для нашого спасіння, самі все це зробимо не корисним і через своєю ліниву безвідповідальність втратимо спасіння. Тому, прошу, пильнуймо, щоб ми не робили так, як інші, але кожен день нам потрібно перевіряти своє життя і дивитися, де ми згрішили і що зробили доброго, виправляючи наші гріхи, щоб нам отримати милість і бути до вподоби Богу і отримати Царство Небесне” [4].

Щодо його ставлення до ідеї первородного гріха, він проти того, щоб ми виправдовували свої гріхи з позиції впливу на нас перворідного гріха. „Багато хто говорить: моя природа змушує мене робити гріх; я люблю Христа, але природа спричиняє в мені необхідність грішити. Якщо б ти справді грішив через змушення проти власної волі, для тебе було б ще помилування. Але якщо ти падаєш через ліниву безвідповідальність, то не може бути тобі ніяких поблажок” [4]. Більше того, він наполягає на тому людська, що природа більш придатна до добра, тому що гріх сам по собі неприємний для людини і, щоб його зробити, нам потрібно перебороти самого себе. Як доказ, він наводить приклад вбивства: нам неприємно вбивати, і треба себе перебороти, щоб застромити комусь в шию ножа.

Розглядаючи роботи Златоустого, потрібно знати, що „у викладі догматичного вчення Він не займає значимого місця серед вчителів Церкви”, і хоча він був неперевершений в тлумаченні писання „його позицію неможливо викласти систематично” [7, с. 225].

Іван Златоуст у своїх „Бесідах на послання до римлян”, підсумовуючи думку ранніх отців, говорить про передвизначення, яке базується на передбаченні Богом людей, яке не залишає останніх без свободи: „Спасіння покликаних звершено не одним покликанням, але й передбаченням, покликання ж не було насильницьке чи примусове. Отож, усі були покликані, але не всі прислухалися” [7]. К. Прохоров із неприхованим сарказмом відзначає, що те, що тут критикує Златоуст, як позицію язичників, схоже на майбутню позицію Августина і пізніше цілої низки реформаторів. Узагальнюючи можна сказати, що Златоуст не надає первородному гріху значення основної причини нашої гріховності, хоча й згоджується з його великою руйнівною силою. Він постійно акцентує на здібності людини до змін і необхідності особистих духовних потуг для освячення. Для нього навіть малі гріхи – це нечистота і бруд. Погані слова, прокляття, брехня – усе це. на його думку, не малі а навіть великі гріхи, „настільки великі, що відбирають у нас Царство Небесне” [7, с. 228].

Підсумовуючи можна сказати, що східні отці церкви, на відміну від детерміністичного вчення про визначеність Богом спасенних і неспасенних, яке остаточно прийняла Західна церква після Августина, дотримувалися синергії, тобто співпраці Бога з людиною в здобуванні останньої свого спасіння. Характеризуючи позицію кожного з них, можна помітити більш філософський характер робіт Орігена і Григорія Ніського та більш риторичний, промовницький зміст робіт Златоуста, що спричинено родом діяльності кожного з них. Для Златоуста, як для проповідника, важливий практичний вимір цього вчення, саме тому він акцентує на відповідальності людей за свої вчинки. У його роботах важливу роль відіграє слово „треба”, треба освячуватись, треба відповідати за свої вчинки. Проте, кожен з отців наголошує на важливості волі людини в процесі спасіння власної душі і кожен з них висуває свої аргументи проти передвизначення Божого, як про можливий сценарій розвитку людства, звертаючи очі до Бога, який рахується з думкою своїх творінь.

Blog

Наукові записки

Содержание