Наукових праць

Вид материала

Документы

Содержание Образ гуманної людини як джерело ціннісних орієнтацій сучасної молоді Компетентнісний підхід до навчання української мови в 6–7 класах у процесі вивчення розділу «морфологія» The article is devoted to the problem of use competence approach to teaching the Ukrainian language at 6–7 forms at the procces

Подобный материал:

• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Вимоги до оформлення статей у збірнику наукових праць пдату, 24.02kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Бібліографічний покажчик наукових праць, 3125.96kb.
• Наукова робота за 2008-2009, 347.53kb.
• Реферат цикл наукових праць "Інформаційно-еволюційна економіка І проблеми її становлення, 196.89kb.
• Основні види студентських наукових досліджень види науково-дослідної продукції, 366.46kb.
• Список наукових праць, 17.93kb.
• Список наукових праць, 140.8kb.

УДК 37.034

А.С. Ушаков

кандидат педагогічних наук, доцент,

Східноукраїнський національний

університет імені Володимира Даля


ОБРАЗ ГУМАННОЇ ЛЮДИНИ ЯК ДЖЕРЕЛО ЦІННІСНИХ ОРІЄНТАЦІЙ СУЧАСНОЇ МОЛОДІ


У статті представлено погляд на образ гуманної людини як втілення еталонних якостей особистості та його потенціал щодо формування ціннісних орієнтацій. Образ представляється уявлюваною моделлю, що репрезентує сутнісні характеристики та узагальнені риси у суспільній свідомості. Вважається продуктивною ідея виховання духовно-моральної особистості через образ гуманної людини.


Image of a humane man as an embodiment of etalon qualities of personality and its potential regarding formation of value orientations are presented in the article. Image is treated as an imaginary model which represents essential characteristics and generalized traits in public consciousness. The idea of upbringing of a spiritual and moral personality through the image of a humane man is believed to be productive.


В основі ціннісних орієнтацій людини є світоглядні настанови, освоєння дійсності через практичну діяльність. Формою узагальнення практичних дій є образ, що закладається у свідомості людини. Образ людини виступає як смисловий початок і координує буття індивіда, одночасно своїм змістом залишаючись відкритим до доповнень та змін. Час глибоких суспільних трансформацій в українському суспільстві позначився на образі сучасної людини та цінностях молоді.

Світ цінностей людини безмежний і містить ті універсальні цінності, що мають безсумнівне значення для будь-якої сфери діяльності. До таких цінностей відносимо доброту, гуманність, толерантність, працелюбність, чесність. Проявом негараздів у суспільстві є падіння значення цих цінностей, в противагу їм домінування конформістських цінностей (наприклад, поведінка та вчинки для показу).

У соціально-філософській та психологічній літературі проблема ціннісних орієнтацій особистості розглядається в дослідженнях М. Алексєєвої, Б. Ананьєва, Б. Бакірова, Г. Балла, М. Бобнєвої, М. Боришевського, А. Вардемацького, В. Василенко, Є. Головахи, Г. Головних, О. Здравомислова, Г. Костюка, О. Леонтьєва, С. Максименка, А. Маслоу, В. М’ясищева, К. Роджерса, С. Рубінштейна, А. Ручки, В. Сусленко, А. Табунса, В. Тугаринова, В. Франкла, В. Ядова та інших.

Природа сутності ціннісних орієнтацій як спрямованості людини, що реалізується у поведінкових актах розглядалася в працях Л. Виготського, І. Зязюна, І. Кона, В. Ольшанського, С. Рубінштейна, О. Фортової та ін. Роль та вплив цінностей та ціннісних орієнтацій на становлення особистості висвітлено у працях Є. Барбіної, І. Беха, А. Богуш, М. Боришевського, В. Бутенка, Т. Бутківської, І. Зязюна, Л. Крицької, Л. Ломако, Л. Савченко, Р. Скульського, В. Струманського, І. Тараненко, Л. Хомич та ін.

Педагогічні аспекти проблеми формування, розвитку ціннісних орієнтацій розглянуто та проаналізовано за різними напрямками: аксіологічним (О. Булинін, В. Гриньова, М. Нікандров, В. Повзун, А. Сєрий, В. Сластьонін, Т. Смирнова та ін.), діяльнісним (В. Анненков, Т. Брайченко, С. Вершловський, В. Воронцова, Н. Нікітіна, С. Новікова, З. Павлютенкова, Л. Разживіна, В. Тамарін, С. Хмара, М. Чорнобаєва, Є. Шиянов та ін.), особистісним (В. Дзюба, О. Медведенко та ін.), системним (Є. Андрієнко, І. Лушніков, М. Ситнікова, О. Ярмоленко та ін.).

Проблема образу людини розглядається класиками сучасної філософії в контексті існуючої картини світу – Ж. Бодрийар, Ж. Делез, Ж. Ліотар, А. Чучін-Русов, К. Юнг. Сутність образу людини висвітлена в роботах російських філософів початку ХХ ст. (М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Соловйов, П. Флоренський, П. Юркевич та ін.)

Філософське осмислення проблема ідеального знаходить в працях О. Булигіна, Д. Дубровського, Е. Ільенкова, М. Ліфшица та ін.

Дослідження факторів формування образу людини здійснено у працях вітчизняних філософів (Ю. Апресян, В. Баришніков, А. Гуревич, В. Зінченко, О. Ломако, М. Мамардашвілі, Б. Маркова, І. Фомічева.)

В працях Т. Антоненко, В. Бутенка, Л. Бутенко, І. Бужиної, В. Горащука, Є. Зеленова, О. Ігнатович, І. Карпенка, I. Котєневої, Н. Фунтікової, Г. Шевченко розкрито шляхи формування духовності особистості засобами мистецтва, в якому закріплено образ гуманної людини.

Пошук шляхів формування духовно-моральних цінностей дозволяє звернутися до образу гуманної людини, зміст якого репрезентує найкращі, еталонні якості особистості. Практичне використання виховного потенціалу образу гуманної людини передбачає урахування специфіки представлення його змісту відносно сфери гуманітарних знань.

Метою даної статті є висвітлення актуальності наукового дослідження формування духовно-моральних цінностей молоді через образ гуманної людини. Досягнення зазначеної мети передбачається вирішенням наступних завдань:

• розкрити сутність образу людини як складової світогляду особистості;
  
• розглянути шляхи формування духовно-моральних цінностей молоді через образ гуманної людини.
  

Змалку людина сприймає зразки рідної культури, вчиться поводитися згідно з її нормами, засвоює форми мислення у просторі її буття. Засвоєння людиною цінностей, що притаманні рідній культурі відбувається через творчу взаємодію із культурним середовищем: від простих зразків способів діяльності до прикладів вчинків. Люди, які виявляють себе носіями певної культури, демонструють когнітивну, емоційну та поведінкову спорідненість. Основний шлях, через який особистості відкривається простір культури – опанування способів взаємодії зі світом, заснованих на уявленнях про нього. Процес оволодіння культурним досвідом характеризується сприйняттям прикладів, програм, засобів, що яскраво представлені в народних традиціях, творчості, мистецтві – всьому тому, що є результатом прояву людського духу.

Образ – складне явище і потребує багатоаспектного розгляду з позицій різних галузей знання. Так у психології розрізняють образи уявлень та образи відображення. Образи уявлень вторинні відносно образів відчуття та сприйняття. Збережені у пам’яті, вони покращують орієнтацію тварин у середовищі, а в людини стають надбанням духовного життя, підсумком чуттєвого пізнання світу, основою прогнозу для пізнання та дії. Образ уявлення – вихідна форма розвитку та розгортання психічного життя особистості. Серед закономірностей передусім важлива узагальненість образу [1, 349].

На думку О. Леонтьєва, образ є ознакою предмета. З цього випливає: у будь-якому відчутті, сприйнятті, понятті образ є «шматочком», «стороною», «моментом» об’єктивності, предметності з самого початку. З самого початку «межа предметності» є межею, що визначає об’єкт як незалежно існуючий. Інакше кажучи, не Образ мислить себе (об’єктивується), а об’єкт через діяльність людини, роботу її мозку мислить себе в Образі. Функція образу – самовідображення світу. Це функція «втручання» природи в саму себе через діяльність суб’єктів, опосередковану образом природи, тобто образом об’єктивності, тобто образом світу [2, 73].

Важливим засобом морального виховання є використання створених в культурі на різних етапах історичного розвитку моральних ідеалів, тобто прикладів моральної поведінки та вчинків, які є еталонами і бажаними у суспільстві. Через ідеал суб’єкт виявляє своє ставлення до різних аспектів дійсності, яке узагальнюється в образ.

Ідеал – (від франц. іdeal, від грецьк. iδέa – ідея, першообраз) – це образ бажаного (суспільством, вихователем, вихованцем, якщо він став уже суб’єктом процесу) майбутнього як позбавленого недоліків, досконалого. Найважливіша функція ідеалу – орієнтація на гуманістичні цінності, які в результаті педагогічних заходів, що стимулюють їхнє засвоєння, стають ціннісно-смисловими особистісними новоутвореннями вихованців, збагачують їхні настанови, відношення, світогляд.

Ідеал є основою ціннісних орієнтацій особистості. В ідеалі реалізуються прагнення особистості поєднати бажане, необхідне з досконалим. Ідеал має відношення до майбутнього, відображаючи сучасний стан речей, показуючи ступінь досконалості. Основою ідеалу, на нашу думку, є уявлення про належне та досконале. Ідеал відображає спрямованість особистості, виявляючи її інтереси та потреби. Як відображення буття ідеал є координатою, орієнтиром, виступає критерієм оцінки дійсності.

У кінці 80-х – початку 90-х рр. минулого сторіччя наступає період втрати попередніх ідеалів. Вакуум, що склався, почав заповнюватися іншими ідеалами, причому дуже різними: від природного бажання кращого життя – до прагнення швидкого збагачення будь-яким шляхом; від повернення до загальнолюдських ідей гуманізму, кращих вітчизняних духовних традицій – до ксенофобії та нетерпимості до інакомислячих та інаковіруючих [3, 4–7]. М. Бердяєв підкреслював, що історично образ людини не завжди розкривався і міг би бути у потенційному стані, але зараз відбулися серйозні зміни: «образ людини похитнувся та почав розпадатися після того, як він розкрився» [4, 325]. Це говорить про істотні зміни у світоглядній сфері людини.

У соціальній психології прийнято розрізняти «статистичну структуру» особистості, під якою розуміють гранично відвернуту від реально функціонуючої особистості абстрактну модель, що характеризує основні аспекти, пласти або компоненти психіки індивіда та «динамічну структуру» особистості, що фіксує основні компоненти в психіці індивіда вже не в їхній абстрагованості від щоденного існування людини, а в безпосередньому контексті людської діяльності. Відповідно до цих зовнішніх (поведінкових) та внутрішніх (інтроспективних) аспектів доцільно виявити об’єктивації значень «мови віри», з одного боку, у соціально-культурних зразках і індивідуально-культурних моделях інтимної значущості – з іншого. У першому випадку йдеться про відношення до «людини взагалі», відношенні фіксованому, перш за все на рівні «колективного несвідомого» у формоутворювальних структурах схвалюваних моделей. У іншому випадку ми маємо на увазі «особистісне несвідоме», у якому разом з трансформованим культурним значенням абстрактної людини на перший план виступає її індивідуальна самоцінність, значення, саме її життя.

Визначаючи образ людини, як він структурується і відтворюється у вигляді суспільних зразків і об’єкта етичної оцінки, С. Бородавкін пропонує скористатися методикою класифікації соціальних типів характеру і сформулювати узагальнений тип людини «взагалі». Основою образу виступає динамічний стереотип сприйняття як достатньо стійка готовність індивіда до сприйняття об’єкту під назвою «людина». Цей стереотип містить у якості елементів уявлення про головні особливості людини, характерні для неї цінності тощо. В одних випадках цей «образ» (або «характер»), об’єктивуючись у текстах (наприклад, у міфах або літературних творах), виражається «відкрито»; в інших – завуальовано, оскільки прихований не тільки від дослідника, але часто не усвідомлюється і самим індивідом.

Акт, що надає об’єкту значення, додає йому і деякої цінності. Образ людини постає як втілення провідних цінностей. Дійсний зміст цінності виявляється через контекст її вживання. Моральні нормативи вчинків людей виступають зразком культури. У якості зразка культури здатні виступати моральні нормативи вчинків людей, засоби та механізми поведінки [5, 294]. Конкретним втіленням образу в культурному середовищі може слугувати: приклад історичного героя, образ святого та улюблений художній образ. Узагальнюючи головні риси образу людини, як вони представлені в українській культурній традиції, слід назвати соборність, або «общинний дух»; безсрібництво як байдужість до накопичення та перманентне очікування чуда. Соборне переживання і покірливість Долі викликали відповідну поведінку, яка цуралася інтелекту та, швидше, орієнтувалася на образ та емоцію, ніж на логіку.

Слід звернути увагу на те, що формування образу людини відбувається при співвіднесенні зовнішніх ознак з особливостями особистості та інтерпретації на цій основі її вчинків.

Образ є лише носієм тих якостей особистості, які виступають як головні. Разом з оцінкою якостей «людини взагалі», культура оцінює і характер певних відносин між цими «людьми», фіксуючи його у схвалюваних моделях. Ціннісне відношення є моментом соціального відношення, а точніше, спілкуванням суб’єктів. Норми такого спілкування (іншими словами, заохочувані моделі) об’єктивуються в інституті моралі. Прикладом такої норми, що виявляється в домінуючих якостях, є відношення до цінності іншого життя [6, 169].

Світогляд людини є універсальним регулятором поведінки людини. Мотиви визначаються домінуванням тих чи інших цінностей. Вчинок набуває сенсу, якщо його зміст має значення і цінність. Як справедливо говорив В. Сухомлинський, «між людьми, вчинки яких викликаються одними й тими ж мотивами, існує духовна спільність» [7, 76].

Історія знає безліч прикладів, коли під впливом художніх образів здійснювалися моральні, а часом і героїчні вчинки в реальному житті. Зразки тургенівських дівчат, наприклад, мали великий вплив на моральну психологію дівчат-народниць. У роки Великої Вітчизняної війни книга Б. Польового «Повість про справжню людину» допомогла тисячам людей знайти силу волі, мужність для подолання тяжких захворювань та повернення до життя [8, 33–34].

Гуманістичний світогляд є основою формування моральних ідеалів, де головною цінністю є людина, через який вона дає оцінку об’єктивній реальності та своєму місцю у світі. Погляди та переконання визначають ставлення до навколишнього природного та соціального середовища, виражають характер зв’язків між людьми. Гуманність – це інтегральна характеристика особистості, яка містить комплекс її властивостей, що виражають відношення людини до людини. Гуманність представляє собою сукупність морально-психологічних якостей особистості, які виражають усвідомлене та співпережите відношення до людини як найвищої цінності.

Образ гуманної людини не є відокремлений, а формується у суспільстві і узагальнює ідеал лише у зв’язку з величезною кількістю індивідуального «я». Такі поняття, як гуманізм, гуманність, доброта, мораль, духовність закріплюються через образ гуманної людини і стають більш зрозумілими.

Як феномен образ людини, розкривається в тому, що робить людина, чим вона зайнята, які дії та вчинки заповнюють її життя та ще тим, як вона здійснює особисті вчинки. Образ людини ґрунтується на її зовнішньому та внутрішньому вигляді.

Психолого-педагогічний аналіз образу гуманної людини дозволяє нам стверджувати, що рівень його сформованості буде зримим через ставлення людини до десяти заповідей, сформульованих В. Лихачовим. Запропоновані заповіді мають такий вигляд:

1. Не вбий та не починай війни;

2. Не помисли народ свій ворогом інших народів;

3. Не вкради та не присвоюй праці брата свого;

4. Шукай у науці тільки істину та не користуйся нею у зло чи заради користі;

5. Поважай думки та почуття братів твоїх;

6. Поважай батьків та прабатьків своїх та все створене ними зберігай та шануй;

7. Поважай природу як матір свою та помічницю;

8. Нехай праця та думки твої будуть працею та думками вільної людини, а не раба;

9. Нехай живе все живе, мислиться мислиме;

10. Нехай вільним буде все, бо народжується вільним [9, 423].

Наша увага саме до цих заповідей зумовлена їхнього ємністю, глибоким смислом, вираженням загальнолюдських цінностей та тим, що їх дотримання не залежить від віросповідання та етнічної належності.

Сукупність уявлень про людину у певний історичний час формувала її образ і закріплювалася у колективній свідомості через культурні пам’ятки. Базою ідеалу є відображення реальності через призму уявлень про певний «шматочок» дійсності, що систематизується у цілісний образ. Образ не існує відокремлено у свідомості і відображає ситуацію, що була в основі його виникнення. Продуктивною для педагогіки є ідея, що будь-яка ситуація, в якій опиняється індивід вимагає його свідомої причетності. Саме свідоме, емоційне переживання дійсного є базою формування й закріплення образу, який має виховний характер через свій моральний зміст.

Процес формування духовно-моральних цінностей через образ гуманної людини характеризується розвитком таких особистісних якостей, як щирість, людяність, доброзичливість, милосердя, розвинуте почуття власної гідності й поваги до гідності іншої людини.

Вищевикладене дозволяє зробити висновки про те, що образ гуманної людини є узагальненою формою втілення провідних духовно-моральних цінностей, що має безперечне значення для процесу виховання. Перспективним бачиться формування образу гуманної людини на основі зразків, ідеальних моделей, що дають мистецтво, література, музика, народна творчість.

Умовою ефективного використання образу гуманної людини є не тільки пасивне засвоєння прикладів, але й активне його творення через вчинкову діяльність. Образ гуманної людини як стійке формування проникає у свідомість людини і може потенційно впливати на її поведінку, якщо він є відображенням її ціннісної сфери.


ЛІТЕРАТУРА

1. Словарь практического психолога. – Минск: Харвест, М.: «Издательство АСТ», 2003. – 800 с.
   
2. Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Академия, 2004. – 352 с.
   
3. Загвязинский В.И., Амонашвили Ш.А., Закирова А.Ф. Идеал, гармония и реальность в системе гуманистического воспитания // Педагогика. – 2002. – № 9. – С. 3–11.
   
4. Бердяев Н.А. Философия свободного духа. – М.: Республика, 1994 – 480 с.
   
5. Кононенко Б.И. Большой толковый словарь по культурологии. – М.: ООО «Из-во «Вече 2000», ООО «Из-во АСТ», 2003. – 512 с.
   
6. Бородавкин С.В. Гуманизм в культуре и культура в гуманизме // Вопросы философии. – 2004. – № 5. – С. 163–177.
   
7. Сухомлинский В.А. Нравственный идеал молодого поколения. – М., 1963. – 152 с.
   
8. Волченко Л.Б. Гуманность, деликатность, вежливость и этикет: ценности культуры и морали. – М.: Изд-во МГУ, 1992. – 115 с.
   
9. Образование взрослых на рубеже веков: вопросы методологии, теории и практики. В 4-х томах. – Екатеринбург, 2000. – Том 2. – Кн. 2. – С. 93–127.
   

УДК 371.3:811.161.2’366

К.В. Черниш

аспірант кафедри методики навчання,

стилістики та культури української мови,

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького


КОМПЕТЕНТНІСНИЙ ПІДХІД ДО НАВЧАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В 6–7 КЛАСАХ У ПРОЦЕСІ ВИВЧЕННЯ РОЗДІЛУ «МОРФОЛОГІЯ»


Стаття присвячена проблемі застосування компетентнісного підходу до навчання української мови в 6–7 класах у процесі вивчення розділу «Морфологія»


The article is devoted to the problem of use competence approach to teaching the Ukrainian language at 6–7 forms at the procces of study «Morphology»


Сучасна освітня парадигма спрямована на особистісно орієнтоване навчання особистості, що передбачає становлення та розвиток повноцінної людини, здатної активно функціонувати в усіх сферах життєдіяльності суспільства, адекватно реагувати на будь-які зміни в реаліях життя, успішно й оперативно вирішувати проблеми, що виникають. Основним освітнім завданням нашої держави є дати якісну освіту кожному громадянину України, що в умовах сьогодення передбачає модернізацію системи освіти, переорієнтацію та переосмислення всіх компонентів навчального процесу, забезпечення такого навчання, яке б відбувалося відповідно до потреб та запитів суспільства в контексті глобалізації, гуманізації, демократизації педагогічної взаємодії, спрямованої на формування та розвиток самодостатньої, активної, творчої особистості. Реалізація завдань, що зазначені вище, передбачає орієнтацію на компетентнісно-зорієнтоване навчання, формування компетентної особистості.

Проблему компетентнісного навчання розглядають К. Бабанов, М. Бершадський, Т. Волобуєва, І. Єрмаков, М. Кларін, В. Кожевніков, О. Локшина, О. Овчарук, В. Петровський, Є. Полат, О. Пометун, О. Савченко, К. Ушаков, А. Хуторськой, О. Чернишов, Л. Чернікова, П. Якубовський.

Інноваційні процеси та технології, інформаційні методи, інтерактивну методику навчання активно досліджують такі педагоги та методисти сучасності, як Л. Ващенко, І. Єрмаков, А. Ковальчук, А. Коломієць, Л. Крикунова, Л. Пироженко, О. Пометун.

С. Бойко, І. Богослов, С. Ковпак, З. Таран, Р. Чалабієв присвятили свої праці реалізації проектної діяльності та технології.

На реалізацію особистісної орієнтації розвитку системи освіти звертають увагу психологи Г. Балл, І. Бех, В. Вершинін, Т. Волковська, С. Волковський, І. Зязюн, Г. Костюк, С. Максименко, Л. Овчаренко, К. Петриненко, С. Подмазін, О. Савченко, Г. Сизоненко, А. Фасоля, В. Шадріков, І. Якиманська, О. Якуніна.

Аналіз сучасних досліджень і спрямування сучасної освітньої парадигми на особистісно-зорієнтоване навчання дають нам змогу зосередити увагу на реалізації компетентнісного підходу до навчання. Зазначене вище передбачає формування компетентної особистості, здатної до саморозвитку, самоосвіти, самореалiзацiї та самовдосконалення, індивідуально спрямований розвиток самостійної, ініціативної, відповідальної та творчо мислячої особистості, що уможливлює ефективну діяльність індивіда у розв’язанні завдань і проблем сьогодення.

Мета статті: виявити випадки формування мовленнєвої компетенції учнів 6–7 класів у процесі вивчення розділу «Морфологія».

Закон України «Про освіту» поставив перед педагогічними працівниками задачу не просто дати людині певні знання, уміння та навички, а сформувати компетентну особистість.

Орієнтація навчальних програм на компетентісний підхід та запровадження його ефективних, дієвих механізмів є одним із основоположних і пріоритетних напрямів реформування змісту освіти й навчання в Україні. Знання, вміння та навички, котрі молодь сьогодні набуває в процесі навчання в школі, безперечно, є дуже важливими. Однак усе більшої актуальності набуває проблема компетентності учня, набуття ним набору компетенцій. Здобуття учнями знань, умінь і навичок спрямоване на їхню реалізацію та перетворення у компетентність особистості. Тому важливим є усвідомлення поняття компетентності індивіда, що являє собою новий індикатор визначення готовності учня до життя, сукупність життєво важливих компетенцій для його подальшого розвитку, становлення й активного функціонування у життєдіяльності людства, швидкоплинному розвиткові суспільства та інформативному просторі.

Реформування загальної середньої освіти відповідно до Закону України «Про загальну середню освіту» передбачає реалізацію принципів гуманізації, демократизації освіти, методологічну переорієнтацію процесу навчання на розвиток особистості учня, формування його основних компетенцій.

Аналіз праць, присвячених компетентнісному навчанню, засвідчив відсутність одностайної думки щодо визначення та тлумачення поняття «компетентність» та «компетенція». Багато науковців ототожнюють ці два поняття і вживають їх поряд в одному контексті. Нами здійснено спробу розмежувати ці поняття, виявити сферу їхнього застосування у науковій літературі та дати адекватне визначення цим термінам.

У науковій літературі існує багато тлумачень поняття «компетентність». Так, деякі вчені розглядають компетентність як здатність особистості сприяти й відповідати на індивідуальні та соціальні потреби, комплекс взаємовідносин, цінностей, знань і навичок, здатність кваліфіковано виконувати завдання чи роботу. У «Стандарті загальної освіти» зазначено, що компетентність – це готовність учня використовувати засвоєні знання, навчальні вміння і навички, а також способи діяльності в житті для вирішення практичних і теоретичних задач. А. Хуторськой розуміє під компетентністю не тільки індивідуально-психічну особливість, а й загальну якість, стандартизовану для багатьох індивідів, яка вводиться як загальна норма [5]. Г. Мельничайко вважає, що компетентність – це складне особистісне утворення, що складається зі знань, умінь і навичок, які дають можливість особистості ефективно функціонувати в певній діяльності [2]. Ми розуміємо під компетентністю учня загальну здатність особистості використовувати засвоєні знання, вміння та навички, досвід і здібності для здійснення активної практичної діяльності, вирішення проблем і задач, що виникають; оволодіння відповідним набором компетенцій.

Постало питання, що ж таке компетенція та в чому полягає її відмінність від компетентності. Під поняттям «компетенція» звичайно розуміють сукупність повноважень (прав і обов’язків) державного або громадського органу, службової особи, що встановлюються законом, статутом цього органу або іншими нормативними актами; знання, вміння та навички з галузей лінгвістики (іншомовна комунікативна компетенція, соціокультурна компетенція, мовна компетенція тощо). Більшість науковців та педагогів вважають, що компетенція – це загальна здатність, яка основана на знаннях, досвіді, цінностях, набутих завдяки навчанню. Тобто компетенція – можливість встановлення зв’язку між теорією та практикою, які формують здатність до виконання будь-якої діяльності, орієнтації в певній ситуації. У словнику методичних термінів компетенція трактується як сукупність знань, умінь і навичок, що формуються в процесі вивчення того чи іншого предмета, а також як здатність до будь-якої діяльності. О.І. Пометун зазначає, що компетенція – це загальна здатність, яка базується на знаннях, досвіді, цінностях, здібностях, набутих завдяки навчанню [4, 65]. Спираючись на розуміння компетенції сучасними вітчизняними та зарубіжними дослідниками, кваліфікуємо її як особистісно-зорієнтовану якість індивіда, що базується на досконалому адекватному володінні знаннями, вміннями та навичками, одержаними протягом навчання, здатність вміло використовувати їх у життєвих ситуаціях. Отже, поняття «компетенція» не зводиться лише до знань і навичок, а належить до сфери складних умінь і якостей особистості.

Формування компетентної особистості полягає у сформованості всіх її ключових життєво необхідних компетенцій. До найважливіших (ключових) компетенцій, яких потребує сучасне життя та які повинні бути сформовані в загальноосвітній школі зараховують такі: соціальні ( готовність особистості до відповідальності, до активної діяльності у прийнятті рішень, у суспільному житті); полікультурні (взаємоповага до мови, релігії, культури інших людей, народностей); інформаційні (оволодіння інформаційними технологіями, уміннями здобувати, критично осмислювати й використовувати інформацію); компетенції саморозвитку та самоосвіти (потреба і готовність постійного самовдосконалення та самореалізації в житті суспільства); компетенції, що реалізуються у прагненні та здатності до раціональної продуктивної, творчої діяльності; комунікативні компетенції (сукупність знань, умінь і навичок, які дають змогу ефективно реалізовувати комунікативний процес залежно від потреб людини). Останні ми розглянемо докладніше, оскільки рівень комунікативної компетенції сучасного школяра дуже низький. Проблема формування україномовної особистості залишається актуальною для нашого суспільства, не дивлячись на тривалий період існування України як незалежної держави, розвиток української мови як державної. Комунікативна компетентність полягає в умінні учнів активно діяти в ситуаціях спілкування, вирішувати його завдання; висловлювати свою точку зору й аргументовано її доводити; правильно користуватися лексико-семантичними одиницями мови; брати учать у дискусії. Комунікативна компетенція проявляється в існуванні таких компетенцій:

Мовна (лінгвістична) компетенція передбачає володіння системою відомостей про мову, знання одиниць мови всіх рівнів (фонетичного, лексичного, словоформуючого, морфологічного, синтаксичного).

Мовленнєва компетенція передбачає володіння чотирма видами мовленнєвої діяльності: аудіюванням, говорінням, читанням та письмом як засобом спілкування; а токож володіння способами формування і формулювання думок за допомогою мови й уміння користуватися такими способами в процесі сприйняття і породження мови. Мовленнєва компетенція проявляється як здатність реалізовувати мовну компетенцію в різних умовах мовного спілкування, ефективно спілкуватися, застосовуючи знання норм і правил української мови, реалій національної культури країни.

Спираючись на сучасні підходи до вивчення української мови в школі, ми вважаємо пріоритетним розвиток і формування мовленнєвої компетенції учнів, оскільки вона визначається нами як здатність до адекватної мовленнєвої поведінки у спілкуванні, що передбачає високий рівень володіння учнями нормами та принципами української мови, дотримання правил українського мовленнєвого етикету, правильне і доречне вживанням лексичних і граматичних структур, готовність особистості до змін у сьогоденні. Формування мовленнєвої компетенції учнів забезпечується знаннями морфології, сполучуваності лексем, уважним ставленням до українського слова, збагаченням активного словникового запасу, правильним використанням у мовленні одиниць мови, вживанням власне української лексики, побудовою власних висловлювань українознавчої тематики різних жанрів, типів і стилів мовлення, побудовою власних діалогічних і монологічних висловлювань.

Навчання української мови в школі має бути спрямоване на формування мовленнєвої компетенції особистості учня, основна мета курсу української мови в загальноосвітній школі – навчити учнів вільно володіти багатствами рідної мови в різних виявах комунікації. Реформа навчального процесу розширює можливість формування мовленнєвої компетенції учнів за допомогою новітніх інформаційних технологій навчання, сприяє побудові навчального процесу, максимально наближеного до реалій життя.

У результаті аналізу підручників з української мови для 6–7 класів, установлено методи формування мовленнєвої компетенції учнів під час вивчення розділу «Морфологія». Вже на початку його вивчення педагог повинен сформулювати в учнів мотивацію до засвоєння частин мови, оскільки вона є одним із пріоритетних напрямків заохочення дитини до навчання, зацікавлення учнів, пробудження в них бажання спробувати свої сили, активізувати емоції та дії.

Варто зазначити, що автори підручників багато уваги приділяють ситуативному мовленню, коли учні розігрують мовленнєві ситуації за допомогою малюнків, уявляючи та презентуючи певну ситуацію з реального життя, або ж пояснюють вивчений матеріал однокласникам. На уроках зв`язного мовлення у процесі вивчення «Морфології» увага учнів не зосереджується на тих частинах мови, що вивчаються або вже засвоєні, хоча в таких випадках доречно було б закцентувати увагу школярів на сполучуваності слів у реченні, використанні того чи іншого епітета або закінчення іменника, а також на тому, чи можливий текст без однієї з вивчених частин мови.

Учні активно складають діалоги (на тему, за ситуацією, за малюнком, репродукцією або ж за допомогою поданих слів та словосполучень). Особлива увага приділяється розвитку монологічного мовлення: учні складають роздуми, описи, твори-оповіді в усній та письмовій формах, вправи на продовження прочитаного тексту, доповнення авторського роздуму, переказують прочитане, намагаються доводити власну думку, інколи аргументуючи її. У підручнику вміщено лише кілька вправ на редагування, виявлення помилок у написаному тексті, але, на жаль, майже не акцентується увага на особистому мовленні школярів та їхніх однолітків, виявлення помилок та недоречностей, зумовлених вживанням у мовленні кальок, суржику, невласне української лексики. Багато завдань запропоновано на складання словосполучень, речень із поданими словами, але достатньою мірою не наголошено на правильності та доцільності використання мовних структур, необхідності їхнього адекватного вживання. Вправи на перетворення іменників у прикметники, завдання вставити потрібні прикметники в речення, поставити потрібні закінчення морфологічних одиниць повинні мати на меті закцентувати увагу учнів на правильності їхнього мовлення (усного та писемного), доцільності вживання саме цих закінчень (складні випадки закінчень іменників І, ІІ (залежно від групи), ІІІ та IV відмін; числівників), що безпосередньо впливає на формування мовленнєвої компетенції школярів. Під час вивчення відмінкових форм іменника учнів просять довести, що ці форми служать для зв`язку слів у словосполученні й реченні. Окрім того, доречно було б зазначити, що тим самим вони слугують для побудови зв`язного висловлювання.

Виявлено групу вправ, де використовуються власне українські прислів’я, приказки, загадки, які формують в учнів уявлення про власне українську лексику, розширюють світогляд школярів. При виконанні таких вправ варто наголосити на тому, що прислів’я, приказки, афоризми, фразеологізми та загадки увиразнюють наше мовлення та формують україномовну особистість. Автори підручників частково вводять в ужиток використання такого методу, як «мозковий штурм». Цей метод дуже популярний, оскільки дає змогу швидко реагувати на запити сьогодення, відповідати на складні й неоднозначні питання шляхом обміну думками та ідеями. Учні вчаться працювати творчими групами, толерантно ставитися один до одного, вислуховувати думки інших та аргументовано доводити свою, вносити цікаві пропозиції й активно засвоювати навчальний матеріал. Метод стимулює творче мислення особистості. Велике значення відіграє атмосфера, в якій відбувається проведення мозкового штурму, вона повинна бути вільною, комфортною. Учитель не критикує учнів, а заохочує, підтримує, вислуховує, є учасником дії. Тому ми радимо ширше використовувати цей метод на практиці під час вивчення української мови в школі, оскільки мозковий штурм – це технологія колективної творчості.

У процесі аналізу підручників нами було виявлено чималу кількість однотипних вправ суто теоретичного характеру, в яких акцент робиться лише на засвоєнні вивченого матеріалу, а не на формуванні мовленнєвих вмінь і навичок.

Ми вважаємо за доцільне введення в практику навчання української мови інноваційних методик, які всебічно розвивають особистість школяра, готують його до активної діяльності не лише в школі, а й за її межами. З-поміж сучасних методів навчання української мови в 6–7 класах відзначимо метод проектів. Проектна методика передбачає розвиток пізнавальних, дослідницьких, творчих навичок учнів, критичне осмислення отриманої інформації, формування навичок як самостійної, так і групової роботи, максимальну наближеність до життєвих ситуацій. Використання методу проектів є доречним у процесі подачі нового теоретичного матеріалу, який важко дається учням, а також у процесі формування мовленнєвої компетенції школярів, їхніх творчих здібностей.

Сучасні технології та методики навчання допомагають учням краще засвоювати теоретичний матеріал, застосовувати його на практиці, створюють мотивацію до вивчення складних, а інколи й незрозумілих для них правил. Інноваціні технології забезпечують доступний, цікавий виклад матеріалу, забезпечують формування необхідних мисленнєвих операцій, заохочують учнів до розвиваючого навчання, творчої активної діяльності, забезпечують створення нових ідей, конструкцій, які вдосконалюють уже досягнуте, реконструюють його, формують нове. Інноваційні методи навчання передбачають свідоме повторення розумових і практичних дій з метою формування компетентної особистості, закріплення й удосконалення її вмінь і навичок. Зазначені технології сприяють формуванню вмінь, дають можливість трансформувати набуті знання, вміння та навички у ситуації максимально наближені до реального життя, а звідси готують особистість до активної, адекватної, повноцінної діяльності в усіх сферах життєдіяльності людства.

Формування компетентної особистості передбачає розвиток і становлення її основних життєвих компетенцій, однією з пріоритетних вважаємо мовленнєву компетенцію, оскільки вона є показником високорозвиненої, незалежної україномовної особистості, здатної саморозвиватися, самовдосконалюватися та самореалізуватися. Реалізація вищезазначеного є ефективною при застосуванні інноваційних методик і технологій навчання, спрямованих на розвиток повноцінної особистості.