Наукових праць

Вид материала

Документы

Содержание Декоративно-прикладне мистецтво і його навчально-виховний потенціал Метою написання статті Студентський активізм у країнах західної європи Постановка проблеми Аналіз сучасних досліджень Викладення основного матеріалу

Подобный материал:

• Реферат циклу наукових праць к е. н. Яроцької Ольги Валентинівни, 132.07kb.
• Вимоги до оформлення статей у збірнику наукових праць пдату, 24.02kb.
• Ають до приймальної комісії університету разом з необхідними документами, передбаченими, 438.7kb.
• Правила представлення рукописів в міжнародний збірник наукових праць Луцького національного, 74.13kb.
• Бібліографічний покажчик наукових праць, 3125.96kb.
• Наукова робота за 2008-2009, 347.53kb.
• Реферат цикл наукових праць "Інформаційно-еволюційна економіка І проблеми її становлення, 196.89kb.
• Основні види студентських наукових досліджень види науково-дослідної продукції, 366.46kb.
• Список наукових праць, 17.93kb.
• Список наукових праць, 140.8kb.

ЛІТЕРАТУРА

1. Гузар Є. Практичний проповідник для науки релігії в школі і в церкві. – 2-ге доп. вид. – Львів, 1909. – 322 с.
   
2. Лисак В. Релігійна та педагогічно-просвітницька діяльність Михайла Зубрицького / Історія релігії в Україні. Праці ХІ-ї міжнародної наукової конференції – Львів: Логос, 2001. – С. 273–278.
   
3. Наумова А. Советы о воспитаніи дітей. – Санктпетербургъ: Типографія Департамента Удђловъ, 1861. – 32 с.
   
4. О. Корнилій Сеник. Правила приличности въ товаришеской жизни для селянъ. – Львовъ: Типографіи Ставропигійского Института, 1896. – 96 с.
   
5. Обер Жан-Марі Сімейна і сексуальна мораль // Моральне Богослов’я. – 2-ге вип. вид. – Львів: «Стрім», 1997. – С. 212–253.
   
6. Стельмахович М.Г. Українська народна педагогіка: Навчально-метод. посібник. – К., 1997. – 232 с.
   
7. Центральний державний історичний архів України у Львові. – ф. 684, оп. 1, С. 3318, арк. 8.
   
8. Центральний державний історичний архів України у Львові. – ф. 684, оп. 1, С. 3325, арк. 7.
   
9. Центральний державний історичний архів України у Львові. – ф. 684, оп. 1, С. 3310, арк. 9.
   
10. Шептицький А. Правдива віра: Пастирський лист до вірних на Буковині, Станиславівської єпархії, 1900 р: Репринтне видання Том 1. – Монастир монахів Студійського уставу. – Лівів: «Свічадо», 1994. – С. 50–77.
    

УДК 745/749(07)

С.І. Ошурко

аспірант кафедри трудового навчання

Тернопільського національного педагогічного

університету імені Володимира Гнатюка

ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНЕ МИСТЕЦТВО І ЙОГО НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ


У статті розкрито вплив декоративно-прикладного мистецтва на виховання підлітків. Охарактеризовано його класифікацію та функції. Розкрито педагогічні умови, які доцільно враховувати під час трудового навчання школярів засобами декоративно-прикладного мистецтва.


Influence of the decoratively applied art on education of teenagers are exposed in the article. His classification and functions is described. Pedagogical terms which it is expedient to take into account during the labour studies of schoolboys by facilities of the decoratively applied art are exposed.


На сучасному етапі розвитку нашої держави актуальною залишається проблема збереження та примноження культурної спадщини українського народу. Пам’ятками народної культури, носіями традицій попередніх поколінь є твори декоративно-прикладного мистецтва.

Декоративно-прикладне мистецтво одна із найбільш розвинутих галузей творчості, твори якого відомі, близькі та зрозумілі усім верствам населення.

Окремі питання декоративно-прикладного мистецтва неодноразово знаходили своє відображення у працях науковців, зокрема Є. Антонович, К. Духанін, обґрунтували підходи до класифікації видів декоративно-прикладного мистецтва; Р. Захарчук-Чугай, М. Каган, О. Рудницька охарактеризували функції декоративно-прикладного мистецтва. Національно-патріотичне виховання на традиціях українського народу розглядали у своїх працях багато сучасних педагогів, такі як Ю. Бондаренко, О. Вишневський, В. Довбищенко, Р. Захарченко, П. Ігнатенко, В. Каюков, О. Онищук, С. Павх, Б. Ступарик, О. Ярмоленко та ін.

Про могутній психолого-педагогічний і виховний потенціал народних художніх ремесел, їхній просвітницький та культурний вплив на особистість свідчать дослідження О. Єнтіс, Н. Кузан, Т. Мацейків, В. Мусієнка, В. Радкевич, Л. Савки, С. Чебоненка та ін.

Метою написання статті є висвітлення впливу декоративно-прикладного мистецтва на виховання підлітків.

Народне декоративно-прикладне мистецтво є невичерпним джерелом культури народу, яка має унікальні можливості впливу на особистість та формування в неї національного світогляду, характеру, духовності. Для народного декоративно-прикладного мистецтва притаманна особлива якість представляти собою споконвічні прагнення українського етносу, разом з тим і багатоетнічну загальнолюдську систему культури.

Існують різні підходи до класифікації видів декоративно-прикладного мистецтва. Наприклад, К. Духанін класифікує цей вид мистецтва наступним чином: кераміка (теракота, майоліка, фаянс, порцеляна); скло (художній посуд, вази, будівельні деталі, мозаїка); художнє різьблення (деревини, каменю, кістки, пластмаси); художні вироби з металу (побутові речі, ювелірні вироби, настільна скульптура, архітектурні деталі, освітлювальні вироби тощо); меблі; текстиль (набивні і декоративні тканини, килими, шпалери, оксамит, вишивка, мереживо); іграшки. Є. Антонович, залежно від технік і технологій художньої обробки матеріалів, диференціює декоративно-прикладне мистецтво за певними домінуючими виражальними ознаками, а саме: поліхромна група (ткацтво, килимарство, вишивка, батик, вибійка, писанкарство, емалі, розпис); монохромна група (інкрустація, випалювання, чернь, гравіювання); пластична група (різьблення, тиснення, карбування, пластика малих форм); ажурно-силуетна група (ковальство і слюсарство, просічний метал, скань, мереживо, витинанки, ажурно-сюжетна пластика) [1, 27].

Декоративно-прикладне мистецтво як елемент суспільної й індивідуальної свідомості виконує певні функції. Однак дослідники не мають щодо них спільної думки. Так, О. Рудницька визначає п’ять функцій декоративно-прикладного мистецтва: святкову, зокрема у культурі одягу; утилітарну, за якою вироби народного мистецтва використовуються як необхідні предмети; комунікативну, що набуває особливого значення у міжнародних контактах; сувенірну, поширену внаслідок туризму і культурних зв’язків з країнами світу; естетичну, яка охоплює всі попередні і виступає необхідною умовою їхньго виявлення [9, 179]. Дві функції творів декоративно-прикладного мистецтва М. Каган визначає у праці «Про прикладне мистецтво»: життєво-важливу або утилітарну та художньо-естетичну [6]. Р. Захарчук-Чугай розглядає декоративно-прикладне мистецтво як важливу художню цінність, що «виконує пізнавальну, комунікаційну, естетичну та інші функції» [1, 24].

За свідченням Р. Захарчук-Чугай, декоративно-прикладне мистецтво – складне, багатогранне явище, що «розвивається в історичній послідовності як колективна художня діяльність та існує на основі спадковості традицій, локальних і загальних законів, що передаються з покоління в покоління, збагачуючись новими елементами» [1, 22].

Декоративно-прикладне мистецтво завжди було і залишається важливою частиною життя народу, виконуючи у побуті біфункційну роль – розважально-компенсаторну (як засіб психологічної розрядки при постійній напруженості в праці) та морально-естетичну, виховну у структурі духовних потреб людей [2].

Функціональне призначення декоративно-прикладного мистецтва досить точно визначив один з його дослідників В. Воронов: «Не виділяючи з мірного плину буденних днів, мудро розподіляючи свої дарунки на всі грані, сторони і кути побуту, з великою простотою і неослабною силою випромінюється це мистецтво з надр народного духу і рівномірно висвітлює весь людський побут» [2, 38]. Цю своєрідну функцію безпосереднього впровадження у народний побут декоративно-прикладне мистецтво виконує завдяки образно-символічному відображенню природних об’єктів, предметів матеріального побуту людей, виражаючи в символах найбільш істотні сторони естетичних властивостей: симетрії, ритмічності, гармонії форм як об’єктивних передумов естетичного ставлення до дійсності. Це сприяє мимовільному, постійному розвитку творчої фантазії, виражаючи прагнення до ідеальних форм, гармонізуючи відносини матеріально-практичної і духовної діяльності. У цьому виражається важливе призначення декоративно-прикладного мистецтва: розвивати духовну культуру, і, насамперед, естетичні смаки.

У різноманітній соціальній діяльності функції виховних традицій українського народу, систематизовані за сферою впливу, і які передаються соціальними цінностями, реалізуються, насамперед, у виховному процесі [4].

Пошук нових підходів до виховання підлітків з використанням трудових традицій і звичаїв українського народу може бути результативним лише за умови врахування досягнень сучасної педагогічної науки, гармонійно поєднаних із здобутками народної педагогіки.

Культура українського народу, його традиції, звичаї та обряди, декоративно-прикладне мистецтво складають національні цінності. Використання національних цінностей в навчально-виховному процесі сприяє формуванню в учнів відповідних рис характеру і вдачі, національних якостей, в тому числі громадянських і патріотичних, менталітету. Це дає змогу пізнати витоки своєї духовності, зрозуміти власний родовід, що є складовою частиною історичного розвитку народу, правильно розв’язувати актуальні проблеми сьогодення, збагачувати майбутнє свого народу і загальнолюдської цивілізації.

Практично залучаючись до традицій, звичаїв, обрядів, декоративно-прикладного мистецтва, учнівська молодь вбирає в себе їхній філософський, моральний, психологічний та естетичний зміст, поступово розширюючи і зміцнюючи зв’язок з рідним народом.

Під впливом української національної культури у молодого покоління формуються вміння осмислювати історію, культуру, традиції, моральні цінності свого народу і давати їм правильну об’єктивну оцінку, віра в свій культурно-духовний потенціал. Адже національна культура і її важливий складник – декоративно-прикладне мистецтво здатна на самовідтворення й самозбереження, розкриває самобутні, неповторні риси своєї нації [5, 13].

Декоративно-прикладне мистецтво виступає одним із джерел, яке дозволяє зрозуміти особливості національно-патріотичного виховання, збагнути особливості сприйняття та осмислення своєрідності свого буття. Воно відзначається багатством художніх засобів, за допомогою яких втілюються певні ідеї відродження об’єктивного життя народу. Декоративно-прикладне мистецтво є вищою формою естетичних смаків, художніх оцінок, уявлень, поглядів та ідей, які стихійно склалися в народному середовищі на рівні буденної свідомості, масової психології.

Народне мистецтво виступає універсальним засобом уявлення та тлумачення митцем усьому суспільству реальностей світу, подій, явищ, відносин та життєдіяльності людства, перетворення зовнішніх культурних сенсів людства у духовний світ особистості. Народне мистецтво включає в себе уявлення і знання про національну спільність, історичне минуле і сучасне, історичний розвиток матеріальної і духовної культури.

Мистецтво через сприймання й почуття відображає глибину душі, переживання і пристрасті. Воно є основним чинником впливу на людину, її світогляд та формування духовних цінностей. Мистецтво спонукає молоде покоління до діяльності, впливає на мислення, волю особистості, підносить людину до досконалості, гармонії з суспільством.

Декоративно-прикладне мистецтво є невід’ємною частиною всього народного мистецтва, яке своїм естетичним потенціалом, образним характером постійно впливає на духовний світ підлітка, його настрій, ставлення особистості до навколишнього середовища, художньо й естетично формує її матеріальне становище. Декоративно-прикладне мистецтво здатне пробудити і хоча б частково реалізувати творчий потенціал, який закладений в кожній особистості [3].

Декоративно-прикладне мистецтво невіддільне від матеріальної культури, тісно пов’язане з відповідним побутовим укладом, його місцевими етнічними й національними особливостями, з соціально-груповими і класовими відмінностями. Декоративно-прикладне мистецтво є показником духовного багатства народу, його рівня культури, творчого потенціалу.

З раннього дитинства декоративно-прикладне мистецтво є невід’ємною частиною життя українця. Воно органічно і ненав’язливо входить в наш побут, створює те навколишнє предметно-просторове середовище, в якому проходить все наше життя. Твори декоративно-прикладного мистецтва, народжені почуттям, розумом, волею та творчістю народних майстрів, є предметами побуту, одягу, архітектури.

У ХХІ столітті ставлення до значущості декоративно-прикладного мистецтва і застосування його в загальноосвітніх закладах характеризується неоднозначністю і обумовлюється соціально-політичними умовами.

Нині актуальність використання декоративно-прикладного мистецтва в педагогічній практиці не викликає сумніву, адже у більшості загальноосвітніх навчальних закладів займаються цим видом творчості. На сучасному етапі у змістовому компоненті української національної школи елементи декоративно-прикладного мистецтва використовуються на заняттях з народознавства, образотворчого мистецтва, музики, трудового навчання, рідше – на уроках із навчальних предметів інших освітніх галузей, а також у позаурочній діяльності.

Активне використання народних промислів на уроках трудового навчання відкриває широкі перспективи підвищення ефективності навчально-виховного процесу. Спілкування учнів з творами народного мистецтва, їхня участь у самому процесі виготовлення корисних і потрібних речей відіграє суттєву роль для загального художнього розвитку дітей.

Трудове навчання школярів засобами народного мистецтва буде ефективнішим, якщо враховувати такі педагогічні умови [8]:

• оптимальне використання в навчально-виховному процесі різноманітних засобів навчання;
  
• оптимальне поєднання на кожному занятті форм і методів навчання;
  
• врахування вікових потреб та інтересів учнів;
  
• створення відповідного емоційно-естетичного і предметного середовища та відповідної матеріально-технічної бази;
  
• цілеспрямоване використання у виховній роботі сукупності масових заходів, які створюють ефект взаєморозуміння і співчуття, атмосферу радості.
  

Оволодіння учнями великим діапазоном різновидів декоративного мистецтва дасть їм можливість усвідомити зміст естетичних категорій. У декоративній діяльності учні знайомляться з художнім образом, змістом, композицією, зображально-виражальними засобами, різними жанрами. Використання всього комплексу декоративного мистецтва в навчально-виховному процесі сприяє розвитку пізнавальних сил школярів, їхніх інтелектуальних і творчих здібностей.

Ефективність уроків, пов’язаних із вивченням декоративного мистецтва набуває важливого значення в становленні особистості, у розвитку самостійної творчої манери та оригінальності творчої діяльності. Пізнавши виражальні можливості матеріалу, а також засоби зображення і техніки, учень прагне творчо трактувати і втілювати свій задум. Цьому сприяє емоційне, естетичне сприйняття навколишньої дійсності і творів декоративного мистецтва, які розвивають схильність до творчої діяльності [7].

Сьогодні ми долучаємо школярів до історичної спадщини українського народу, до її прадавньої культури, до мистецтва. Декоративно-прикладна творчість на уроках трудового навчання є тим могутнім джерелом, яке наповнює дитячі душі українською минувшиною, українськими народними традиціями.


ЛІТЕРАТУРА

1. Антонович Є.А. Декоративно-прикладне мистецтво: Навч. посіб. / Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. – Львів: Світ, 1993. – 272 с.
   
2. Воронов В.С. О крестьянском искусстве: Избр. труды / Воронов В.С. – М.: Сов. художник, 1972. – 349 с.
   
3. Гевко О. І. Національно-патріотичне виховання студентів вищих педагогічних закладів засобами декоративно-ужиткового мистецтва: Дис. … канд. пед. наук: 13.00.07 / Гевко Оксана Іванівна. – К., 2003. – 210 с.
   
4. Дейкун Д.І. Як змінюється світ освіти / Д.І. Дейкун // Радянська школа. – 1991. – № 7. – С. 3–4.
   
5. Дем’яненко Т. Д. Народознавство в школі: досвід, проблеми, пошуки / Дем’яненко Т.Д. – К.: Освіта,1993. – 80 с.
   
6. Каган М. Г. О прикладном искусстве / Каган М.Г. – Л.: Художник СССР, 1961. – 156 с.
   
7. Ковальов О. Декоративно-прикладне мистецтво в школі. 1–7 класи: Навчальний посібник / Олександр Ковальов. – Суми: Університетська книга, 2005. – 144 с.
   
8. Кузан Н.І. Виховання підлітків на традиціях народного декоративно-прикладного мистецтва західної України: Дис. канд. пед. наук.: 13.00.01 / Надія Іванівна Кузан. – К., 1998. – 162 с.
   
9. Українське мистецтво у полікультурному просторі: Навч. пос. За ред. Рудницької О. – К.: ЕксОб, 2000. – 208 с.
   

УДК 378 (4-15)

А.В. Ржевська

кандидат педагогічних наук, доцент,

Луганський національний університет

імені Тараса Шевченка


СТУДЕНТСЬКИЙ АКТИВІЗМ У КРАЇНАХ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ


У пропонованій статті розкрито сутність, історію та результати політичного руху студентів західноєвропейських університетів, виокремлено чинники, що визначають успіх студентського активізму, подано порівняння сучасного студента західноєвропейського й українського університету.


The article focuses on history, characteristics, and outcomes of student political activism in West European Universities. Conditions for student activism success and comparison of Ukrainian and West European student are also considered.


Постановка проблеми. Професійна підготовка фахівців у різні історичні періоди була й залишається важливим завданням суспільства та держави. У період глобалізації й інтеграції, посилення взаємозалежності держав у світі розвиток і вдосконалення національної вищої освіти перебуває в безпосередній залежності від своєчасного використання найкращого педагогічного досвіду та прогресивних освітніх досягнень інших країн. У цьому плані вивчення особливостей сучасної університетської освіти в країнах Західної Європи, де університети мають багатовікову історію та досвід забезпечення автономії й академічної свободи, є особливо актуальним.

Предметом дослідження в цій роботі ми обрали студентську політичну діяльність у країнах Західної Європи. На матеріалі новітніх закордонних джерел автор аналізує сутність та основні характеристики цього явища та його роль у сучасному університетському управлінні в порівнянні з Україною.

Аналіз сучасних досліджень. Вища освіта стала окремою галуззю дослідження в Західній Європі порівняно нещодавно, у другій половині ХХ століття. Методологічні засади проведення досліджень у цій сфері висвітлено в роботах Д. Адамса, С. Еверса, Дж. Ківса, В. Міттера, Дж. Уокера, О. Фултона, Т. Хусена. Найбільш відомими фахівцями в галузі компаративної педагогіки вважаються Ф. Альтбах, Р. Арнов, Л. Бреслер, М. Екштейн, М. Карноу, Г. Келлі, Г. Ноа, Ф. Реймерс, К. Торрес, Дж. Фарелл, Б. Хоумс та інші.

Викладення основного матеріалу. Уявлення про університети як бастіони істини і знань, надійно захищених від політики й розбратів, є ідеалізованими. Фактично університети є установами, надто політизованими, в яких суперечності й дискусії з політичних питань – норма життя. Головні представники академічного співтовариства – викладачі і студенти – часто залучаються до політичної боротьби як у межах, так і поза стінами вузу. Політика є часткою і управління, і процесу створення-розповсюдження знань, заради якого університет і існує [1, 1438].

До нашого часу активістська діяльність студентів західноєвропейських країн не отримала серйозного теоретичного обґрунтування. Водночас, вивчення особливостей політичної діяльності студентів важливе для самого європейського академічного співтовариства, оскільки націлює на використання цієї сили на користь розвитку університетів. Як свідчить досвід, студентські хвилювання можуть легко підірвати академічну діяльність, спрямувати гнів політичної влади на освітні заклади, тому дуже важливо, щоб адміністрація вищих навчальних закладів добре розуміла сутність і причини студентського руху. Для самих студентів як політичних лідерів знання з історії студентського руху необхідні для того, щоб не повторювати помилок минулого, а для влади – для недопущення ексцесів, виходу ситуації з протестами з-під контролю і громадських хвилювань. У контексті європейських прагнень України вивчення особливостей функціонування західноєвропейських університетів є дуже актуальним і для вітчизняної компаративної педагогічної науки.

Як відомо, студентські рухи мають декілька стадій розвитку. У останні десятиліття в більшості західноєвропейських країн студентські рухи не були активними або успішними. У всьому світі спостерігається тенденція до згасання студентського активізму, хоча загальновизнаним є і той факт, що політична активістська діяльність студентів – явище дуже складне і багатогранне, його важко пояснити і ще складніше спрогнозувати [2, 258].

Так, 1960-і рр. в Західній Європі пройшли під знаком демократизації та забезпечення рівної участі в управлінні університетами. На думку У.Техлера, саме тоді університети почали розглядатися як засіб забезпечення соціальної рівності, рух соціальними сходами від низу до верху. Зміцнення зв’язку університету з суспільством полягало, в тому числі, і в участі молодих викладачів і студентів в політичному русі того часу. У цей період спостерігалися багаточисельні протести молодшого викладацького складу і студентів проти засилля академічної аристократії. Застосування сучасних методик менеджменту у вищій освіті, краща координація адміністративних структур із традиційним управлінням на факультетах, а також, у деяких країнах, об’єднання вищих навчальних закладів в більші й централізовані центри – ось неповний перелік методів підвищення ефективності адміністрування того часу. Робота з поліпшення й демократизації управління, що почалася в 60-х рр., до цього часу є однією з провідних тенденцій реформ вищої освіти країн Західної Європи [3].

Причини, які спрямовують студентів на активістську діяльність, стосуються в основному політики й ідеології, і найчастіше студенти – вихідці з добропорядних та забезпечених сімей – відстоюють не власні, а суспільні інтереси. Ідеалістичний характер руху може бути як стимулом, так і чинником обмеження для тривалості й успішності активістської діяльності студентів. Окрім того, студенти турбуються про свою майбутню кар’єру, можливості, ролі в суспільстві після закінчення навчання, і хочуть змінити ситуацію на краще заздалегідь.

Студентські лідери в західноєвропейських університетах в основному вивчають суспільні науки й гуманітарні дисципліни, частіше соціологію й політологію, а також математику. Слід зазначити, що політичні орієнтири й цінності студентів та викладачів факультетів суспільних наук більш опозиційні й радикальні, ніж у студентів і викладачів інших, особливо прикладних наук. Активісти зазвичай належать до найспроможніших і високопоставлених родин, де в обох батьків вища освіта, ліберальні погляди, і які частіше живуть у місті [2, 253].

Однією з основних характеристик активістського руху є його короткочасний характер. Студентські хвилювання, в основному, тривають не більше року, хоча були випадки і тривалішої активістської діяльності. Складно передбачити початок і кінець цього руху, все визначається безліччю чинників. Оскільки традиційна європейська університетська система навчання передбачає відсутність проміжних іспитів і самостійність студентів в організації процесу навчання, у студентських лідерів є блискуча можливість повністю присвятити себе політичній діяльності, маючи статус студента. Для більш впорядкованої американської системи, з її регулярними іспитами і кредитово-модульною системою, явище тривалої активістської діяльності менш характерне [2, 249].

Безумовно, студенти мають значний культурний вплив на суспільство. Ставлення студентства до культурних норм зазвичай більш лібералне, ніж загальне ставлення до цих норм широкої громадськості. Сучасні університетські тенденції формують майбутні оцінки суспільством того або іншого явища, так, наприклад, рухи на користь фемінізму, за право на аборт, за стосунки до весілля зароджувалися в стінах університетів. Часто те, що прийнято вважати за авангардні течії, швидко розповсюджується саме в академічному середовищі. У США в 1960-х роках студентські протести актуалізували питання рівного доступу до вищої освіти для жінок і афроамериканців, з’явилися перші дослідження в цій сфері [2, 255].

Реакція засобів масової інформації, урядів й університетів на активістський рух буває різною, хоча і значущою для його успіху-неуспіху. На Заході основним методом уряду є ігнорування студентських протестів і надання університетам можливості вирішувати проблеми студентського руху. Тільки коли демонстрації набувають серйозного характеру, уряд може відреагувати, використовуючи відносно толерантні методи, хоча часто мають місце і випадки насильства, що призводить до зростання войовничих настроїв серед студентства і залучення додаткових симпатій на їхній бік. Окрім того, в деяких країнах урядові установи використовують політику залякування студентських активістів або відповідають на студентський рух репресіями [2, 253].

Іноді засоби масової інформації надають особливої уваги активістським рухам і вимогам студентів, іноді навпаки, студентська політика взагалі не отримує належного розголосу. Звичайно ж, засоби масової інформації надають більшої уваги потужним соціальним протестам. Реакція навчальних закладів теж може бути різною, залежно від історичних чинників, зовнішнього впливу й особливостей управління в університеті. Академічні установи – це головна арена активістської діяльності студентів. Коли студентський рух серйозно порушує нормальне функціонування університету і піддає його значному зовнішньому тиску, це, природно, призводить до негативної реакції як в стінах вузу, так і в суспільстві. У 70-х рр. в Західній Європі студентські хвилювання сприяли втраті вузами суспільної довіри і значному скороченню державного фінансування вищої освіти.

Вивчення європейської та української літератури з питання позанавчальної діяльності молоді, а також власні спостереження за студентами в університетах Великобританії, Іспанії, Італії, Португалії дозволяють нам говорити про те, що завдяки західному менталітету студенти західноєвропейських університетів візначаються більшою, в порівнянні з українськими студентами самостійністю, серйозним ставленням до навчання, прагматичністю, повагою до своїх і чужим прав. Вони відчувають себе відповідальними за свій розвиток, кар’єру, особисте життя, а також за розвиток суспільства в цілому, і тому охоче беруть участь у виступах, спрямованих на вирішення політичних і соціальних проблем, особливо якщо це пов’язано з реалізацією їхніх прав, поліпшенням умов їхньої майбутньої роботи або якщо шанси на успіх перетворень достатньо великі.

Для України характерним є керований характер молодіжного руху. Оскільки в суспільстві існують сильні установки колективізму, студенти рідше протиставляють себе групі або намагаються поодинці змінити суспільство. Виховна робота в українських університетах також не втратила своєї актуальності, і енергія молоді доволі успішно спрямовується на участь у культурних або суспільно-корисних заходах. Для українського співтовариства студентський активізм не являє загрози, це, швидше, політичний барометр, хоча залишається значною вірогідність використання молодіжних груп у політичній боротьбі окремих партій.

На думку ж самих європейських дослідників, студентський політичний рух має значно більше шансів на успіх саме не в індустріально розвинених країнах, оскільки, по-перше, в таких країнах не вистачає політичних інститутів, що зміцнилися, і структур, тому будь-якій організованій групі, у тому числі і студентській, легко впливати на уряд безпосередньо. По-друге, в країнах, що не належать до індустріально розвинених, студенти з самого початку формування держави були залучені до руху за незалежність, тобто були частиною політичної системи. Через це, у протилежність Заходу, де значна частина суспільства розцінює студентську активістську діяльність як відхилення й незаконне втручання в політику, у країнах, що розвиваються, студенти, які беруть участь в політиці – явище цілком зрозуміле й законне. По-третє, активістській діяльності сприяє розташування університетів у великих містах, що полегшує організацію демонстрацій і вплив на владу. По-четверте, відносно невелика кількість країн, що розвиваються, має розвинену демократичну систему, внаслідок чого студенти часто виступають від імені широких мас. З цієї точки зору, не дивлячись на їхню невелику кількість, в їхніх руках зосереджена певна влада. В окремих випадках порівняно невеликі агітаційні студентські компанії призводили до потужних громадських акцій і провокували непередбачувані для влади наслідки. Студенти в країнах, що розвиваються, в деякому розумінні, є «совістю» суспільства і, за допомогою своїх батьків, які обіймають високі посади, легко дістають прямий доступ до впливових сегментів суспільства [2, 255].

Висновки. Студентська політична діяльність у Західній Європі – це характерна особливість університетської освіти, обумовлена історично. Студентський активізм був успішний у Західній Європі в 60-70-х рр. минулого століття і спричинив істотні перетворення в університетському й культурному житті західноєвропейських країн, зокрема, демократизацію управління університетами й актуалізацію проблеми забезпечення рівного доступу. У наш час західноєвропейські студенти беруть участь в управлінні університетами доволі формально, наприклад, студент є учасником комісій з оцінювання вузу або навчальних програм, входить до складу ради факультету або інших структур управління. Загалом студентський політичний рух в усьому світі йде на спад, хоча непередбачуваність його виникнення також не заперечується.

Успіх руху багато в чому залежить від зовнішніх чинників – від реакції засобів масової інформації, уряду, визнання активістського руху легітимним з боку громадськості. Студентський рух в Західній Європі не настільки сильний, щоб скидати уряди, його успіх або неуспіх залежить від ідеї і ступеня законності. Вивчення студентського активізму як у період його яскравого прояву, так і на спаді активності дозволяє краще зрозуміти молодіжну політику і спрогнозувати політичні реалії майбутнього. В європейській традиції прийнято сприймати студентський активізм як рух протесту проти сталих правил суспільного або університетського життя, в основі якого лежать економічні, психологічні, соціальні мотиви, як до деякої міри загрозу академічній діяльності. Студентський активізм в Західній Європі, перш за все, пов’язується з такими реаліями університетської освіти, як особливості академічної професії, академічна свобода й автономія. В українській науці стійким є погляд на студентів як на об’єктів і суб’єктів виховної роботи; політичний потенціал українського студентства до останнього часу не піддавався аналізу.