Geum.ru

Вірний Богові й Україні Бути в усіх на вустах, увінчатися славою народного героя

Вид материалаДокументы

Содержание


Україна та світ
"Коли об’єднує спільна пам’ять - сили знайдуться
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8


Катерина КАЛЕТЧУК.


УКРАЇНА ТА СВІТ

Крістіан ВАННЕСТ, сенатор Франції;

"Українці, пресингуйте французьких депутатів!"


Франція поки що не належить до тих країн, які визнали Голодомор геноцидом українського народу. Однак у цьому питанні останнім часом відбулися суттєві зрушення. Один з провідних французьких дослідників теми голоду, історик НіколяВерт, спираючись на знайдені документи, доходить у своїх статтях висновку, що події в Україні 1932-33 років були геноцидом. Хоча раніше месьє Верт уникав такої інтерпретації.

У французькому парламенті було три пропозиції щодо закону про визнання Голодомору геноцидом. Перша 2002 року зібрала лише два підписи, друга 2006-го — десять, а третя, яка датується початком жовтня 2007 року, отримала тридцять підписів. Аби подати її на голосування під час пленарного засідання необхідно 100 голосів підтримки.

Автором пропозиції щодо Голодомору в Національній асамблеї (парламенті) Франції є депутат Крістіан Ваннест, який уже двічі пропонував проект такого закону. Ось що він сказав нам під час розмови, яка відбулася в його кабінеті в приміщенні Національної асамблеї Франції.

— Пане сенаторе, як ви оцінюєте перспективи ухвалення такого рішення Національною асамблеєю?

— Я знаю — це буде нелегко. Існує три головні перешкоди. По-перше, історіографія Франції схиляється радше до лівої інтерпретації, ніж правої. Це стосується не лише істориків, а взагалі французьких інтелектуалів — преси, наприклад. Недавно заарештували одного з лідерів камбоджійського геноциду. І коли точно відомо, що він знищив третину населення Камбоджі, в нашій пресі однак це дуже мало висвітлювалося.

По-друге, ми проголосували низку «законів про пам'ять», які наразі є джерелом конфлікту. Багато депутатів нинішньої більшості воліють обминати такі теми. Але найголовніше — потрібен пресинг з боку громадськості. Українська громада у Франції нечисленна, проте особисто я закликаю всіх українців, які живуть у Франції, створити цей пресинг. Хоча й розумію, що українська громада не є виразником значної частини електорату. Але саме так діяла тут вірменська діаспора. Велика роль у цьому питанні належить медіа, особливо телебаченню. Можливо, варто було б почати з французьких телеканалів історичного спрямування, запропонувавши їм нові документи, які відкривають правду про Голодомор. А завершити державним телебаченням Франції.

Треба «бомбардувати» депутатів листами, електронною поштою.

— Коли ви говорите про документи, то маєте на увазі документи архівні?

— Будь-який документ, який може презентувати шляхом образу про те, що відбулося в 1932-33 роках. Це нелегко, бо таких документів небагато, і їх непросто знайти у Франції.

Коли я починав працювати над цим питанням, то бачив насамперед радянськість, а не українськість цього питання. Коли прочитав цифри, вони мене приголомшили. Ми знаємо про голод, скажімо, в Казахстані. Але втратити 6 мільйонів життів на родючих українських землях...

— Чи ви знаєте про те, що кордони України були закриті,

аби селяни не могли виїхати з України? 225 тисяч українців, які хотіли втекти від голоду, були затримані...

— Я мав нагоду почитати деякі тексти про репресії в Радянському Союзі. Так дізнався про великий голод 1932-33 років в Україні. Ці драматичні події мене сколихнули. Французьке поняття історії є дуже неправильним, неврівноваженим. Ми знаємо про злочинні дійства правих проти лівих, але уникаємо говорити про злочини лівих проти правих. Під час французької революції, особливо під час другої її частини, відбувалися вбивства французьких селян у регіоні Вандея, які багато в дечому уподібнюються до 1933-го року в Україні. Ми також прирекли власних селян на голод. І оскільки всі про це мовчать, я вирішив, що про це треба говорити.

Розмовляли

Юлія КОСИНСЬКА, Олег КРУК. Київ — Париж.


Президент України наполягає на вилученні російської з кінотеатрів


«Молодь України» першою виклала власне бачення проблеми (№ 4 від 17 — 21 січня 2008року) щодо рішення Конституційного суду України, який визнав незаконним розповсюдження і демонстрацію іноземних фільмів, Ідо не дубльовані (не озвучені українською і не субтитровані).

І ось продовження. Витримавши паузу, 28 січня глава держави доручив уряду «забезпечити виконання рішення КС». У листі на ім'я Юлії Тимошенко Ющенко наполягає на збільшенні українського кіновиробництва в поточному році, на звільненні від ПДВ квитка на український фільм і зарубіжний (якщо той для показу в кінотеатрах дубльований на державну мову) і на відшкодуванні з держбюджету витрат на дубляж іноземних фільмів, якщо ті належать до «високохудожніх або експериментальних» творів кіномистецтва.

Така жвава реакція на загалом прогнозоване рішення КС викликала у кількох російськомовних регіонах України реакцію, близьку до панічної. Кореспондент «МУ», у відповідь на прохання прокоментувати президентський лист, почув від керівників кінопрокату Півдня України, м'яко кажучи, невтішні фрази щодо «примусової українізації кіноекрана». Мовляв, навіть якщо держава й покриє витрати на дублювання «імпортних» фільмів, хто ж їх дивитиметься в російськомовних Криму, Одесі або Миколаєві?..

— Ми вже почали підраховувати ймовірні збитки від нововведення, — констатує одна із спеціалісток у сфері кінобізнесу, яка не побажала «світити» в газеті своє прізвище. — А що буде влітку, коли до нас приїдуть відпочивальники з Росії та інших республік СНД? Як їм розібратися в хитросплетіннях сюжету і діалогах акторів, — за допомогою перекладача з української на російську?!

Іншої точки зору дотримується київський політолог, доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв:

— Проблема «нерозуміння» україномовних і дубльованих на українську кінокартин — надумана. Причинам'— в традиційному сприйнятті українців російською масовою свідомістю. Попри всі ритуально-офіціозні фрази про «братський український народ», в Росії, як і раніше, громадян України сприймають наче своєрідну етнографічну групу на кшталт архангельських поморів або донських козаків. Ці міфічні уявлення укорінялися і в сфері кіномистецтва: українці в масі своїй звикли чути в американських, німецьких, французьких та інших кінострічках російський, а не український переклад.

На Заході України, навпаки, після появи листа Президента, пришвидшеними темпами реанімується акція «Не піду на фільм з російськомовним перекладом!». Щоправда, не всі львів'яни, івано-франківці й тернополяни поспішають до неї приєднатися. Частина жителів краю схиляється до думки про те, що останнє рішення КС України передбачає обов'язкове дублювання (переклад) субтитрування фільмів з Європи, США і решти зарубіжних країн; радянські ж і російські фільми зрозумілі всім і без «надмірностей» з ідеологічним присмаком.

Обізнаніші з проблемою вбачають в обов'язковості дубляжу фільмів на українську безперечний позитив. Не секрет, що Україна в минулі роки була своєрідним «відстійником» для кінострічок з Росії, які там провалилися на основних екранах. Тепер їхні продюсери навряд чи стануть якомога глибше запускати руку до своєї кишені, аби заплатити за україномовний дубляж. Планка якості фільмів з РФ, завдяки цій обставині, напевно, значно підніметься.

...Варто нагадати: спроби «українізувати» кіноекран траплялися в нас і раніше. Зазвичай все стихало при першому ж «жорсткому зіткненні» з фінансовою дійсністю. Держбюджет на дублювання і субтитрування гроші, як правило, виділяв і виділяє, як кіт наплакав.


Олег БАЗАК.


Наталка ПАСТЕРНАК:

"КОЛИ ОБ’ЄДНУЄ СПІЛЬНА ПАМ’ЯТЬ - СИЛИ ЗНАЙДУТЬСЯ


Що єднає українців, які з волі обставин живуть поза межами Батьківщини? Пам'ять про коріння роду, мова батьків, яку не просто зберігати без середовища, і таке зрозуміле бажання відчувати надійне плече однодумця. Українці Франції гуртуються завдяки спільним акціям, які організовують в усіх регіонах країни — там, де живуть наші колишні земляки.

Наталка Пастернак — голова Репрезентативного комітету українських організацій Франції, каже, що заходи, які проводить їхня громада, допомагають французам відкривати для себе Україну. Ми познайомились з пані Наталкою під час однієї з таких масштабних акцій — вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, які відбувалися, зокрема, і в Парижі.

Основу Спілки українців у Франції, говорить вона, складають ті вихідці з України, що мешкають у Парижі чи побіля нього. В інших регіонах осередки значно менші, проте й вони не бездіяльні.

— Наш репрезентативний комітет, скажімо, дбає про покладання квітів на могилу Симона Петлюри на цвинтарі Монпарнас у Парижі, — розповідає Наталка Пастернак. — Робимо це завжди спільно з Українською бібліотекою імені Симона Петлюри в Парижі. У квітні традиційно вшановуємо річницю чорнобильської трагедії. А в травні щороку їдемо до міста Санліс, де 1049-го відбулася урочиста шлюбна церемонія доньки Ярослава Мудрого з Генріхом І, і Анна Ярославна стала королевою Франції.

Під час травневих заходів, які проводимо в Санлісі, у місцевій церкві співає український хор Святого Володимира Великого, відбувається Служба Божа. (До речі, в самому хорі є і корінні французи). Торік ми запросили приєднатися до нас представників мерії міста. Хочемо привернути увагу францу-

зів до тих місць, де українці залишили свій слід. А заразом і налагодити співпрацю з ними.

— Які акції проводять регіональні громади?

— У місті Лілль живе така активна українка Марійка Войнаровсь-ка. Вона весь час продукує ідеї і об'єднує однодумців, аби втілити задумане. Недавно, скажімо, українці в цьому місті організували виставку про Україну, на якій були представлені українські рушники, писанки. Громада українців у Каннах робила фотовиставку, видала книжку про українців у Нормандії. У Ліоні пані Євгенія Кузен, голова асоціації «Україна-33», проводить активну діяльність. Зокрема, читає лекції ліцеїстам і студентам про сумні події 1932-1933 років в Україні. І не тільки під час чергових роковин Голодомору, а впродовж року. У Тулузі є також громада, яка долучається до всіх наших спільних акцій.

— А скільки українців сьогодні живе у Франції?

— Є різні дані. Хтось говорить про 50 тисяч, інші наводять цифру 70 тисяч.

— Чи є контакти між представниками старшої хвилі еміграції І тими, хто приїхав до Франції недавно?

— Намагаємось налагоджувати зв'язки, хоча це й нелегко. Кожен зайнятий щоденними клопотами, а надто ті, хто приїхав сюди на заробітки. То нелегкий хліб, і часу вільного залишається обмаль. Але, скажімо, коли відбуваються спільні футбольні матчі між Францією й Україною, ми збираємось разом вболівати за наші команди. Вперше це відбулося в 1998 році, але тоді українців з України на трибунах було небагато. 2004-го нас зібралося близько тисячі, а торік — 1500.

Представники нової хвилі еміграції співають у хорі Святого Володимира Великого, вони також є членами Союзу українок.

— Маєте контакти з самою Україною?

— Мій чоловік Іван-Петро — голова Спілки української молоді Франції. Його тато народився в Україні, їздимо щороку в Україну — і родина у нас там велика, і знайомих багато. Наш репрезентативний комітет є членом СКУ, тому підтримуємо тісні зв'язки з українцями всього світу.

— Складно організувати акції такого штибу, як нинішня?

— Найважче зібрати людей. А щодо акції до роковин Голодомору... Небагато залишилося свідків тих жорстоких років. Але я пам'ятаю їхні розповіді, страшні свідчення... Вони пережили такий жах, але вистояли і брали участь у житті громади. То я думаю, що ми сьогодні також маємо знаходити сили. Крім того, я не сама — мені допомагає багато людей.

2008-го, у листопаді, відзначатимемо 75-річчя великого голоду в Україні. Хочемо організувати різні акції не тільки безпосередньо до дати, а й упродовж року. Французи мають знати про Голодомор. І не тільки депутати, від рішення яких залежить визнання Голодомору геноцидом. Плануємо звернутися до міністерства освіти і науки Франції, щоб у французьких підручниках, нарешті, писали правду про цю страшну трагедію українців. Сподіваюся, резолюція ЮНЕСКО сприятиме нам у цьому.

— Як оцінюєте перспективи ухвалення відповідного закону Національною асамблеєю Франції?

— Думаю, буде складно. Але ми докладатимемо всіх зусиль, щоб прості французи знали більше історичної правди.


Розмовляла Юлія КОСИНСЬКА.

Київ — Париж.


Звичайний фашизм можливий і в 21 столітті


75років тому фашизм прийшов до влади в Німеччині. ЗО січня 1933 року Адольф Птлер був призначений канцлером (по-нашому прем'єр-міністром) Німеччини. Але ми затіяли цю розмову не тільки з нагоди круглої дати. Вірогідність приходу фашистів до влади все Іде велика, але цього разу загроза виходить не від Німеччини, а від наших північних сусідів. І ось чому.

Німеччина понад усе!

Адольф Гітлер, «фюрер німецького народу», заходи щодо знищення демократії в Німеччині почав з першого години свого ка-нцлерства. ЗО січня 1933 року — перше засідання кабінету міністрів Гітлера (до речі, спочатку фашистів в уряді було всього двоє: канцлер Адольф Гітлер і міністр поліції Герман Герінг). На засіданні обговорювалися заходи проти Компартії Німеччини. Далі фашизм покотився країною, як снігова лавина:

— 1 лютого — розпуск німецького парламенту (рейхстагу). Нові вибори призначені вже на 5 березня. Мітинги комуністів заборонені;

— 2 лютого — указ Президента Гінденбурга «Про захист німецького народу» (фактична заборона зборів і газет з критикою фашизму);

— 7 лютого — указ міністра Герінга «Про стрілянину», що дозволяє поліції застосовувати зброю. На поміч поліцейським залучаються фашистські організації СА, СС і організація ветеранів 1 світової війни «Сталевий шолом»;

— 27 лютого — провокаційна пожежа рейхстагу. У ніч на 28 лютого — арешт приблизно 10 тисяч комуністів і демократів. Заборона Компартії і частини організацій соціал-демократів;

— 28 лютого — указ Президента «Про охорону народу і держави» (фактично, в країні введено надзвичайний стан з усіма його наслідками);

— 12 березня — запроваджено нові державні прапори: 1) із свастикою і 2) чорно-біло-червоний, як в довоєнній кайзерській Німеччині;

— 21 березня — указ Президента «Про зраду», спрямований проти висловів, які шкодять «благополуччю рейху і репутації уряду». Створення «надзвичайних судів». Перша офіційна згадка концтаборів;

— 29 березня — введення страти через повішення;

— 31 березня — перший закон про позбавлення прав окремих земель. Розпуск земельних парламентів;

— 4 квітня — заборона вільного виїзду з Німеччини;

— 14 квітня — вигнання 15% професорів з університетів;

— 2 травня — призначення в окремих землях «імперських наміс-

ників», що підкорялися Гітлеру;

— 10 травня — публічне спалювання заборонених книг у Берліні та інших університетських містах;

— із 27 червня по 14 липня — саморозпуск усіх ще незаборонених партій;

— 1 вересня — відкриття в Нюрнберзі «З'їзду переможців», чергового з'їзду нацистської партії.

Як бачимо, менш ніж за рік в Німеччині була повністю знищена демократія, поховано права і свободи людей. Але сьогодні ми не тільки пригадаємо події 1930-х років, але і поговоримо про перспективи відродження фашизму в наші дні.

Росія понад усе і усіх?

Якщо порівняти Німеччину початку 20 століття і Росію кінця 20 — початку 21 століть, то по спині пробігає неприємний холодок, яким зазвичай супроводжується відчуття небезпеки. Погляньмо на ситуацію разом.

Об'єднана Німеччина з 1871 по 1918 рік не знала поразок. Це були 47 років воєнних і економічних успіхів, освоєння африканських і острівних колоній. Росія (у формі Радянського Союзу) теж 46 років не знала серйозних поразок. Із 1945 по 1991 роки контролювала величезні території, весь світ боявся її ядерної зброї. Радянські фахівці успішно освоювали неосяжні простори Сибіру і першими вийшли в космос. А потім для обох імперій настав швидкий обвал і втрата колоній. Ті, хто ще 5-6 років тому їх боявся, тепер кпинив з них. Образливо? Звичайно.

З цієї образи в Німеччині народилося бажання помсти, реваншу. Далеко не всі німці хотіли нової війни, але «партія війни» в слушний момент виявилася сильнішою. Ядро реваншистів — німецькі військові, ветерани світової війни (серед них Гітлер). Це ядро реваншистів скористалося економічною кризою 1929-33 років і прорвалося до влади.

У сучасній Росії багато людей, що ностальгують за СРСР, але воювати за відновлення Радянського Союзу мало хто готовий. Та в Росії початку 21 століття, так само як і в Німеччині 1920-30-х років, є своє реваншистське ядро, готове до конфронтації з усім світом, і воно це протистояння вже почало. Мистецтвом зовнішньої політики завжди вважалося вміння мати якомога менше ворогів і більше союзників. Німецька зовнішня політика передодня обох світових воєн показала неперевершену здатність створювати собі ворогів. А створивши їх, нарікала, що країні загрожують з усіх боків, що країна в оточенні. Само собою зрозуміло, що ворогами робили тих, за чий рахунок збиралися поживитися. Але був ще один момент: штучне створення відчуття «обложеної фортеці» допомагало нагнітати усередині країни напруження, мілітаристський психоз, полегшувало пропагандистську обробку нації, сприяло придушенню будь-якого опозиційного руху.

Путінська Росія йде шляхом Німеччини: свариться з усіма сусідами, в першу чергу з християнськими країнами Прибалтики, з православними Україною і Грузією, і при цьому розраховує знайти друзів в особі комуністичного Китаю. Це помилковий шлях, Китай лише використовує Росію в своїх інтересах.

Чекаю заперечень: «У Росії такого не трапиться! На останніх виборах партія Путіна «Єдина Росі-я» отримала понад 2/3 голосів до парламенту! Комуністи і фашисти ледь пройшли до Державної Думи!».

Ці заперечення відмітаю і ось чому: на останніх виборах, що проходили під сильним тиском з боку влади, комуністи і ЛДПР Володимира Жириновського пройшли-таки до парламенту, зберігши себе тим самим для політики. Для Путіна проходження цих двох партій в Думу — міна сповільненої дії, провал усієї його внутрішньої політики. Ці дві недемократичні сили тільки й чекають кризи, щоб скинути з себе кремлівських чиновничків і захопити владу. Вони себе ще покажуть, коли в країні почнеться економічна криза.

Крім того, німецьким фашистам довелося своїми руками громити демократів і комуністів. У Росії ж Путін заздалегідь розчищає дорогу майбутньому «фюрерові російського народу», громить демократичні партії. Та і з мілітаризацією країни Путін багато що робить для майбутнього «російського Гітлера»: якщо в Німеччині переозброювалися з побоюванням, постійно чекаючи суворого окрику переможців у Першій світовій війні (Англіїта Франції), то путінська Росія діє сміливо і особливо не зважає на світову думку.

Хочеш миру - готуйся до війни

Після закінчення 1 світової війни в 1921-29 роках Німеччина оклигала від потрясінь війни, налагодила економіку, але світова економічна криза швидко зруйнувала цю картинку успіху і стала трампліном для фашистів.

Нині в світі починається чергова економічна криза (вони бувають з регулярністю в 10 і 50 років). Якщо ця криза затягнеться, то попит на нафту і газ (а це понад 75% російського експорту) різко впаде, і ціна на ці енергоносії взагалі може відчутно знизитися. В такому разі Росія, що вже звикла до нафто- і га-зодоларів, дуже збуриться. Ось тут себе й покажуть фашисти й комуністи. Найнеприємніше в цій ситуації те, що і фашизм, і комунізм — це обов'язково війна. І головними ворогами оголошено нас, українців. З нас почнеться будівництво «тисячолітнього рейху російського народу». Отже, нас чекають окопи, бомбардування, воші, епідемії, смерть і голод.

Єдиним виходом із ситуації, що створилася, є вступ до блоку НАТО.

У штаб-квартирі блоку НАТО автор цих рядків побував майже 2 роки тому. Напевно, я єдиний мешканець Луганської області і один з небагатьох українців, що відвідали ту установу. Тому прошу вас повірити мені на слово: блок НАТО не-агресивний, він абсолютно не схожий на жорстку структуру, наприклад, Варшавського договору (нагадаю молодим людям, що не знали часів СРСР — що це був військовий блок соціалістичних країн на чолі з СРСР). На мій погляд, блок НАТО навіть занадто м'якотілий. Але фашисти і комуністи всіх країн його бояться, бо він не дає розгорітися новій світовій війні, він гасить конфлікти у зародку. Тому нам з ними тимчасово, років на 20, по дорозі.


Володимир ЧЕРНИШ.


Вітрина на щастя Оксанин феномен


Чи можна уявити собі щастя людини, коли, здавалося б, така далека мрія дитинства раптом стає реальністю? Я відчула це, коли побувала на презентації вже другої відеороботи новоспеченої поп-ви-конавиці Аріни Домскі «Невозмо-жно». Радість та вдячність юної зірки були очевидними — блиск очей, який наповнював усю залу затишного ресторанчику «Липсь-кий особняк», де відбувалося дійство, просто-таки засліплював людськими емоціями. Неймовірно, що лише одна пара очей змогла увібрати в себе яскраве світло усіх поглядів, котрі захоплено споглядали за милою, відвертою та харизматичною особистістю.

Музичний талант Аріни спантеличував та привертав увагу багатьох представників шоу-бізнесу, ще коли, будучи юною, артистична та перспективна_дівчинка давала сольні виступи, її запрошували на різноманітні фестивалі та конкурси. Аріна закінчила Вище музичне училище ім. Р. М. Глієра, а нині навчається в Національній музичній академії ім. П. І. Чайковсь-кого.

Хоча й раніше Аріна намагалася вести концертну діяльність, серед-ньостатистичному споживачеві шоу-бізнесової продукції виконавиця стала відома вже як учасниця проекту «Фабрика зірок». Проект, незважаючи на те, що Аріна затрималась там не надовго, надав змогу молодій зірочці засяяти на багатомільйонну аудиторію. Тепер на рахунку співачки вже два відеоклі-пи. Перший було знято на пісню «Никто не виноват». Режисером обох робіт став відомий український кліпмейкер Макс Паперник. Протягом усього вечора презентації відчувалися досить теплі стосунки між маленькою принцесою Арі-ною та мужнім Максом Паперником, що, звичайно, обоє відчайдушно заперечували. Але, цілком можливо, що в недалекому майбутньому Україна почує про ще одну солодку зіркову парочку... Хтозна, як розгортатимуться події надалі. Сьогодні героїня нового кліпу вбачає ідеального мужчину в образі мовчазного та холодного манекену (саме такий сюжет відеокліпу «Не-возможно»), а завтра побачить втілення усіх на світі чеснот у життєрадісному та привабливому Папер-нику. Хоча це лише припущення. А поки що Аріна та Макс напівжартома освідчилися одне одному в коханні, а потім молода зірка присвятила «улюбленому режисерові» пісню «Не торопи любовь».