Вірний Богові й Україні Бути в усіх на вустах, увінчатися славою народного героя
| Вид материала | Документы |
СодержаниеУже немає озера нечимного |
- Фольклорний І літературний образ народного героя олекси довбуша вступ, 609.74kb.
- Грабовський Словосполучення "вулична демократія", 169.98kb.
- Розглянуті проблеми технологічного брокерства в Україні. Запропоновані шляхи щодо активізації, 36.71kb.
- Назва реферату: Класифікація організаційних форм І видів економічного контролю Розділ, 206.27kb.
- Героя Социалистического Труда, лауреата Ленинской премии и Государственных премий ссср,, 5732.26kb.
- Порівняльні кримінально–правові дослідження в Україні, 105.44kb.
- Примерный план характеристики героя I. Вступление. Место героя в произведении. II., 10.12kb.
- Чи може бути постійне представництво нерезидента в Україні самостійним платником пдв?, 13.8kb.
- Правила всеукраїнської гри з англійської мови «Рuzzle» Загальні положення «Рuzzle», 168.38kb.
- Інструкція про порядок підписання, поширення І направлення представникам органів влади, 83.25kb.
— З ким товаришуєте? Маю на увазі митців, політиків.
— У нас велика любов з Ніною Матвієнко. Вона для мене, мов сонечко. Коли я хворіла, вона досить часто телефонувала, цікавилася моїм здоров'ям. Товаришую з Віктором Павліком. Я — хрещена мати його сина. Маю задоволення спілкуватися з Віталієм Козловським. Був період, коли досить часто ходили в гості одна до одної з Ані Лорак. Зараз, на жаль, в усіх життєві графіки перенасичені.
Ціную давнє знайомство з Олегом Скрипкою. Торік разом з То-менком запустили акцію «Сім чудес України» та серію етнофес-тивалів. З приємністю згадую і пишаюся тим, що одним із перших гостей «Території А» був Василь Вовкун, нині міністр культури і туризму України. Він часто приходив на мої виставки, бо має своє захоплення — колекціонує українську традиційну вишивку.
— Анжеліко, ви так багато мандруєте, а чи маєте місце, де вам найзатишніше?
— Так. Найкомфортніше місце на землі — вдома.
Новий рік за старим стилем Анжеліка Рудницька зустріла в Празі. А за два дні в Страсбурзі на засіданні Ради Європи вона відкрила виставку своїх робіт. Ще за три дні вона повезе виставку до Будапешта. Ось така вона, непосидюча Анжеліка Рудницька — співачка, художниця, журналістка, мандрівниця.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ.
Еліна Бистрицька -донська козачка з Чернігівщини
тривалий час жила у Ніжині.
Дипломована акушерка
Народилася Еліна у сім'ї лікарів, 1928 року, її дитинство було безхмарним і щасливим. Дівчинка добре навчалася у школі, і рідні не сумнівалися, що вона піде батьківською дорогою. Перед війною батько Еліни — заслужений лікар — отримує призначення до Ніжина. Тут їх сім'ю і застала війна. Еліні на той час було 13 років. Батьки працювали у військовому шпиталі і дівчина вирішила, що теж повинна щось зробити для фронту.
Еліна вступила на курси медсестер і стала спочатку санітаркою, а потім лаборанткою у клініці. Вона робила перев'язки, допомагала пораненим писати листи, заспокоювала їх, а інколи і розважала. Талановита дівчина співала популярні тоді пісеньки і танцювала. Восени 1944 року, вже після звільнення нашого краю від фашистів, Бистрицька вирішує в . Ніжині набути професію [ медика.
Майбутня актриса закінчила з відзнакою акушерсько-фельдшерську школу і навіть прийняла 15 пологів. Диплом, який вона отримала, давав Еліні право на подальше навчання.
«Моїй доньці у вашому інституті не місце...»
Уже на другому курсі медичного технікуму Бистрицька приходить у художню самодіяльність. Тоді ж вона вступає до музичної школи, при якій є балетний клас. Тоді ж, під час виступу у самодіяльному спектаклі Бистрицька почула на свою адресу чарівне слово — талант. Пізніше актриса зізнавалася, що це буквально заворожило її. І вже з впевненістю, що має дар, дівчина поїхала вступати до Київського театрального інституту.
Рідні не схвалювали бажання доньки грати на сцені, її батько — Авраам Бистрицький — поїхав з Еліною до Києва. Він був людиною суворих правил і сказав, що хоче подивитися, який там інститут. Але, увійшовши до кабінету директора театрального інституту, звернувся з одним проханням: «Поясніть, будь ласка, моїй нерозумній доньці, що їй у вашому інституті не місце». Ректор був шокований, а Еліна зі сльозами на очах вибігла геть.
Вперта Еліна
Н е розлучалася з мрією стати актрисою.
Бистрицька організувала свій театральний гурток, який успішно виступав. За це Еліну нагородили поїздкою у будинок відпочинку профспілки працівників мистецтва. Там Еліну побачила на сцені актриса Наталія Олександрівна Гебдовська. Вона порадила дівчині обов'язково іти в театр.
Еліна забирає документи з педагогічного і вже за рік вона — студентка Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Тоді ж Бистрицька вперше вийшла на знімальний майданчик. Еліні потрібні були гроші, і, щоб підзаробити,
актриса пішла зніматися у масовці до фільму «Тарас Шевченко».
Бистрицька успішно закінчила Київський театральний інститут у 1953 році. Вона, щоправда, не одразу знайшла місце роботи. Перший режисер, який приїхав із Херсона добирати актрис, дозволив собі деякі вільності у поводженні з Еліною. Вона ж цього не могла терпіти все життя. Коли ж Бистрицька сама домовилася з режисером одного з московських театрів, заздрісні однокурсники відправили тому кілька анонімок, у яких розповідали про Бистрицьку всілякі неподобства.
Врешті, Еліна поїхала на канікули до батьків — у Литву. Там вона і знайшла роботу. Три сезони Бистрицька працювала у Вільнюському російському драматичному театрі, де й прийшов до актриси перший успіх.
Знову лікарка
Всесвітнє визнання Еліні Бистри-цькій принесли ролі в кіно. Вільнюській театр був на гастролях у Ленінграді, коли її' запросили одразу на дві ролі: Віоли у «Дванадцятій ночі» та лікаря Єлизавети Максимівни у фільмі «Незакінчена повість». Еліна, звичайно ж, вирішила зіграти людину відомої їй професії. Ще з молодості, після роботи у військовому шпиталі, вона добре знала, як працюється медикам.
Щоправда, зйомки цього фільму для Еліни Бистрицької пов'язані з неприємними переживаннями. Виконавець головної ролі Сергій Бондар-чук якось на знімальному майданчику сказав щось образливе на адресу актриси. А вона зі своїм гордим характером не схотіла цього терпіти. І навіть планувала відмовитися від ролі. Але режисер пообіцяв знімати її у деяких епізодах окремо від Сергія.
Через безкомпромісність характеру, загострене почуття справедливості і небажання миритися з хамством Еліна Бистрицька не раз втрачала чи відмовлялася сама від гарних ролей. Були часи, коли вона декілька років не знімалася взагалі.
«Хочу бути Аксиньєю...»
Коли у 1955 фільм «Незакінчена повість» вийшов на екрани, Бистрицьку назвали найкращою актрисою року і включили до складу офіційної делегації на тиждень радянського фільму в Парижі. Під час поїздки Еліна дізнається, що Сергій Герасимов розпочинає набір акторів для зйомок «Тихого Дону».
Прилетівши до Москви, Бистрицьказ аеропорту телефонує режисеру додому з проханням допустити до проб. Герасимов відповів: «Приїздіть зараз — тут один Григорій Мелехов уже сидить». Еліна Аврамівна пізніше розповідала, що вона колись намагалася грати Аксинью ще в інституті. Але тоді викладач сказала, що ця роль — не для неї.
Коли Бистрицька приїхала до Ге-расимова, він дав їй читати той же провальний уривок, що дістався Еліні і в інституті. І актриса відмовилася, сказавши, що тільки з дороги, потрібно підготуватися, і вийшла впевнена, що провалилася. Одразу ж поїхала у Вільнюс. Але вже на початку січня 1956-го Еліна Бистрицька з Москви отримала запрошення взяти участь у зйомках «Тихого Дону».
Почесна козачка
На роль Аксиньї претендували і Емма Цесарська, яка виконувала її у першій екранізації роману, і Нон-на Мордюкова — вже відома на той час актриса. Але вибір на користь Еліни зробив сам Михайло Шолохов. Коли йому показали всі відзняті проби, він, побачивши ту, в якій знімалася Бистрицька, вигукнув: «Так вотже Аксинья!» Працюючи над цією роллю, Еліні довелося стати практично іншою людино-ю. З витонченої міської панянки потрібно було перетворитися на справжню козачку — жительку степового хутора. Актриса набрала 15 кілограмів. Кожного дня вона їла мед та сметану. Справжні жительки Дону вчили її' говорити, ходити і навіть пускати бісики очима, як вони. І Еліна Бистрицька стала для всієї країни уособленням жінки-козачки. Коли фільм вийшов на екрани, тридцять донських старійшин запропонували актрисі назватися Аксинією Донською. Проте вона відповіла, що залишить прізвище батьків. За роль Аксиньї Еліні Бистрицькій присвоїли звання почесної козачки.
Все життя на сцені
Перші серії «Тихого Дону» вийшли на широкий екран у 1957-му і мали величезний успіх. Картину назвали найкращим фільмом року. У 1958-му вона зібрала врожай призів на різноманітних кінофестивалях: у Брюсселі, Москві, Карлових Варах, Мехіко. Того ж року Бистрицька перебралася до столиці Радянського Союзу.
Зігравши ще в одному фільмі — «Добровольці» — вона переходить у трупу Малого театру. Там наша землячка зіграла і зараз продовжує грати безліч цікавих ролей.
На знімальному майданчику Еліна довго не з'являлася. Тривала перерва була пов'язана знову ж таки з її' небажанням грати посередні ролі. І лише у 1997 році Бистрицька повернулася в кіно. У фільмі Булата Мансурова «Теплі вітри давніх болгар» вона зіграла княгиню Ольгу. Пізніше, у 2002-му, була роль у фільмі «Бабин Яр». У1998-му — у дні ювілею актриси — на сцені Кремлівського Палацу відбувся її' бенефіс. У виставі за п'єсою Фер-динанда Брукнера Еліна Бистрицька зіграла королеву Єлизавету Англійську.
За роки роботи у театрі Бистрицька знялася більш яку десяти фільмах, які стали класикою кіно. Мало який актор має стільки нагород, як вона. Еліна Бистрицька є членом президії Академії російського мистецтва, має звання академіка Російської академії природничих наук та академії «Еліта світу».
Підготувала Ірина ЛОМОНОС.
ДУХОВНІСТЬ
УЖЕ НЕМАЄ ОЗЕРА НЕЧИМНОГО
Казкова лісова водойма, що надихнула Лесю Українку написати драму-феєрію «Лісова пісня», нині – не інакше, як болото
Озеро — природна або штучна водойма, заглибина, заповнена водою.
Болото — грузьке місце з надмірно зволоженим грунтом, часто із стоячою водою та вологолюбною рослинністю; багно, трясовина.
(«Великий тлумачний словник сучасної української мови». К.; Ірпінь: ВТФ «Перу н», 2003р.).
За святами суті не помітили?
Настав час з гіркотою визнати, що озера Нечимного вже немає. На місцині, де водяним плесом милувалася Леся Українка, непрохідне болото. Таке, як у Карелії. Пам'ятаєте фільм «А світанки тут тихі»? І хоча протягом останніх років в урочищі Нечимному проводиться, можна сказати, всеукраїнське свято «Лісова пісня», справжньої ситуації, схоже, дотепер не усвідомили. Так, є саморобна сцена для виступів, неподалік колишнього озера створено музей «Лісової пісні» (сектор Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки), що під опікою райвідділу культури Ковельської райдержадміністрації, означені місця, де стояла хата дядька Лева, впорядковано криницю, з якої брала воду поетеса, зроблено чимало іншого, але не «враховано» головного героя — самого озера. Вміють же на Волині святкувати й відзначати, хоча за цим часто не помічають головного.
Заказник державного значення «Нечимне» займає 40 гектарів угідь Скулинського лісництва, саме ж озеро колись простягалось майже на 5 гектарах. Його спіткала доля багатьох поліських озер — береги невпинно заростають, рослинність з часом перетворюється на мул; так з'являється болото.
Кілька років тому в урочищі відновили хатину з експонатами, бо попередню «невідомі» спалили під час бучного полювання. Сюди відкрили екскурсійний маршрут Колодязне—Нечимне, на берегах (знову ж — колишніх) поставили дерев'яні фігури героїв «Лісової пісні» — Мавки, Лукаша, дядька Лева, Водяника, потерчат... Є тут і велетенський трьохсотлітній дуб, що нашіптував казкові рядки Лесі Українці, розрослися дерева, посаджені Максимом Рильським,
Кос-Анатольським, Ростиславом Братунем, Петром Махом... Ще кілька років тому громадськість Ковельщини була дуже занепокоєна, що ось-ось озеро щезне. Але що з того? На шляху для врятування вже змілілого і зарослого водяного плеса постав статус Нечимного, бо урочище є ландшафтним заказником загальнодержавного значення і належить до природно-заповідного фонду. А отже, в Нечимному заборонені роботи, які можуть негативно вплинути на збереження його природного комплексу, бо фауна і флора цього заказника має більше тридцяти рідкісних видів, що охороняються законом.
Стежками Лесі
Волинський письменник Степан Скоклюк у повісті «Нечімле» писав, що у Скулині можна довідатись: на галявині коло озера Нечімлого (за місцевою вимовою) стояла хата дядька Лева. Він справді мав ім'я Лев, а прізвище Бас, був розумною людиною, цікавим оповідачем. Ще в ті далекі часи берег Нечимного був «непевний», в трясовині тонула худоба і навіть люди. За словами письменника, урочище породжувало фантастичні оповідання про вовкулаків, русалок, куців, відьом. Про різну таємничу силу ще можна почути і тепер. Леся Українка чимало пісень записала від дівчини з села Білин Ковельського району, котру Косачі називали Білі-нкою. А ось про Нечимне розповіла інша дівчина — із сусіднього села Скулин. Сестра Лесі Ольга Косач-Кривинюк згадуватиме: «Мати, брат Михайло, Леся і я поїхали з нею до Скули-на. їхали ми весь час лісом, переїздили кілька великих лісових бродів, переїздили через село Білинь, де жила наша співуча приятелька «Білянка». Пробули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечімле з великим лісовим озером.
З одного боку озера був смарагдово-зелений облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступитись до самої води, а з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був густий великий листяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого — переходив у старезний сосновий бір, що простягався на багато верстов.
У дядька Лева в Нечімлому була хатина і шо-па сіна з трьома стінами і стріхою, з четвертого боку шопа була відкрита якраз у бік озера.
В тій шопі на сіні ми ночували. Тоді саме були місячні ночі і Леся навіть вночі мала перед очима той краєвид з «Лісової пісні», який був би найдосконалішою декорацією до неї, коли б я була малярем, то намалювала його, як пам'ятаю досі. Видко, що і Леся його пам'ятала, пам'ятала і все те, що їй мріялось, коли вона на нього дивилася, бо все в тому ж листі до матері каже: «...і над Нечімлим вона (Мавка) мені мріла як ми там ночували — пам'ятаєш, у дядька Лева Скулинського... Зачарував мене сей образ на весь вік».
У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огні ще надворі і варив страву, там і грівся вночі, ночуючи надворі біля огню та раз у раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою та людьми».
Бути чи не бути озеру
Місцеві патріоти докладають чимало зусиль, аби з Ковеля до Нечимного зробити туристичний привабливий маршрут. Жар їхніх сердець хочуть підтримати й органи влади усіх рівнів, та цього замало. Як зазначили експерти, відновлення водного режиму колишнього озера може грубо порушити природну зміну екосистеми. Та все ж Рада громадських екологічних організацій Волинської області запропонувала переглянути охоронний статус озера, аби він став культурно-історичним, що зобов'яже відповідні організації очистити водойму, максимально зберегти природні ландшафти Нечимного. Ще позаторік інститут «Волиньводпроект» розробив план відновлення озера Нечимного. Водне плесо має займати коло 5 гектарів і матиме глибину коло 4 метрів. Передбачені й оптимальні умови для подальшого розвитку водної рослинності, а також розмноження багатьох видів риби. Проект очищення озера екологічно безпечний. Мул та сапропель видобуватимуться за допомогою земснаряда, що матиме електросилове обладнання і живитиметься від трансформаторної підстанції. Одначе і це не все так просто. Крім того, необхідно буде спорудити підвідний канал протяжністю майже 200 метрів для направлення плаваючого снаряда на місце колишнього озера, час спрацював не на користь тих, хто хотів і ще хоче порятувати озеро. Нині реалізація цього проекту обійдеться в 6 мільйонів гривень. Сумнівно, що суттєву частину вдасться компенсувати видобутим сапропелем. Порятунок Нечимного — питання державної ваги, і тільки від позиції високопосадовців залежить бути йому чи ні. Звичайно, мені теж дуже хочеться, аби в урочищі Нечимному була можливість милуватися голубим плесом, а не поодинокими блюдечками води серед густих заростів. Але не так давно під час обговорення техніко-економічного обґрунтування майбутнього робочого проекту була й інша позиція в екологів. Зрештою, Міністерство екології не затвердило цього техніко-екологічного обґрунтування. Бо відповідно до «Положення про ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Нечимне», затвердженого ще у 1993 році, «забороняється осушення або затоплення земель та виконання будь-яких гідрологічних, шляхових та інших будівельних робіт, добування корисних копалин загального та спеціального призначення, проведення геологорозвідувальних робіт та інші обмеження, які можуть негативно вплинути на навколишнє природне середовище». Як не крути, а статус Нечимному заважає...
Як би там не було, а поліське село Скулин завдяки туристичному маршруту розбагатіло на асфальтівку, а місцеві жителі не нарікають, що живуть на самому кінці світу, бо до Нечимного прямують з усієї України шанувальники прекрасної поетеси; самі ж скулинці та жителі сусіднього Білина на щорічне свято «Лісова пісня» прямують неначе на прощу.
З погляду вічності
— Коли мова заходить про Нечимне, то варто пам'ятати, що проблема стосується не тільки цього озера,— каже незалежний волинський експерт-еколог Михайло Химин, котрий чимало зробив для збереження волинського довкілля.— Озеро, як і людина, має свій час народитися і померти. Надмірне заростання водойм і накопичення у них сапропелю — нормальна реакція природи, водної системи на ті негативні зрушення, що створилися у Верх-ньоприп'ятському басейні. Свого часу Верхньопри-п'ятським басейном хвалилися, що він найбільший у Європі. Але вмирання озер — свідчення про негативні тенденції у нашому регіоні. Ніхто не знає, що вийде з того, якщо людина втрутиться і почне поглиблювати, розчищувати озеро Нечимне.
Так, ніхто не знає, що там, на дні легендарного озера, яке надихало Лесю Українку. Чи не буде воно схоже на «впорядковане» озеро Бурків, що в межиріччі Турії та Стоходу? Воно, на думку Михайла Химина, й на озеро тепер не схоже, радше — велетенська копанка. Заходи щодо врятування Нечим-ного можуть сколихнути екосистему, наслідків ніхто не може передбачити. До речі, крім звичайного запуску земснаряда — виведення його в акваторію озера, є й інша слушна думка: земснаряд ставлять на «робоче місце» за допомогою гелікоптера, існують також сучасні технології з виготовлення сапропелю.
Звісно, можна погодитися з Михайлом Химиним, що в нас посилена увага до екології напередодні виборів. А ще коли треба відмити гроші. «За добрими справами часто, дуже часто стоять чиїсь інтереси. Я за те, щоб у Нечимному велися відповідні роботи для збереження озера, але хотів би, щоб цим займалися люди з якоїсь сусідньої держави. Одна з причин — використання передових методів...»—зауважив еколог.
Я поважаю думку Михайла Химина, котрий має багатющий досвід по збереженню довкілля Волині, і розумію, що він може продовжити про причини, а ті «по-друге», «по-третє» зовсім не гріють серце і не можуть втішити тих волинян, що переймаються проблемою Нечимного і заявляють про це на повний голос. Бездіяльність у цьому випадку — теж не вихід. Ситуація незвичайна, бо висновки екологів невтішні, а діяти треба у напрямку врятування ( радше — відновлення) озера.З проблемою навколо Нечимного на Волині поки що затишшя, бо пристрасті відносно зміни влади затихли, чиновники взялися за портфелі і очікують наступних виборів. У цей же банальний час представники обласного осередку Партії зелених України нещодавно провели перемовини з головою Волинської обласної ради паном Анатолієм Грицюком і, схоже, знайшли спільну мову. Збереження Нечимного залишається на часі, та, як варто було очікувати, зрушення з місця цієї справи вперлося в кошти. Лідер волинського осередку Партії зелених зауважує: «В Україні немає фундаментальної науки стосовно відновлення таких озер, як Нечимне. І хоча знайшлися бізнесмени, що готові взятися за порятунок Нечимного, це стане можливим лише після остаточного компетентного рішення. Обласна Рада вивчила це питання, сподіваємося, що недалеко той час, коли отримаємо рішення екологів щодо проведення рятувальних робіт озера Нечимного. Ми маємо бізнесменів, готових укласти кошти в реалізацію проекту, але вони хочуть, аби держава внесла свою частку — хоча б 20 відсотків».
Так, щодо того бути чи не бути у Нечимному озеру, є різні думки. Саме ж озеро, як сказано вище, тепер у такому стані, що від нього залишилася тільки назва. Але відродити озеро — справа не безперспективна. Звичайно, з часом воно знову буде заростати, міліти, але це довгий процес. Краси цього озера на наш вік вистачить, як і для наступних поколінь. За умови, що за водоймою буде належний догляд. Адже вичищають, за доброю прадідівською традицією, занедбані криниці, і вони віддячують людям сторицею. Але поки що багато залежить від чиновників Міністерства екології України. Звичайно, інструкції для них — велике діло. А що підказують розум і серце? Так, діяти необхідно у правовому полі, яке вдосконалюється начебто в ім'я народу і задля його блага. А попередні дослідження свідчать про ще живу гідросистему, на жаль, вже колишнього озера.
Німці, фіни, шведи, канадці вже давно займаються очищенням озер та інших водойм, видобувають у них мільйони тонн дорогоцінного сапропелю і не мають катаклізмів, яких і тепер побоюються в Україні. Можливо, недовіра до відродження озера посіяна недавнішнім радянським минулим, коли з природою не рахувалися, і меліоратори осушували все те ,що треба і не треба. А швидше за все — в Україні не готові усвідомити, що в озер, які можна називати болотом, забирати мул, все, що є зайве, не означає нищити природу. Ось тут повинні екологи бути на висоті і керуватися не лише документами а й совістю, мати чітку громадянську позицію. А коли щось незрозуміле, можна повчитись у сусідів. Західна Європа поруч.
Сергій ГУПАЛО. «Не руш, не ріж, не убивай...»
Це слова Лесі Українки. У дитячому музично-драматичному театрі на Подолі відбулася моно-вистава її міфічноїдрами-феєрії «Лісова пісня». Акторів, що грали на виставі, можна перерахувати на одній руці, точніше, на одному пальці - це була єдина і неповторна Раїса Недашківська.