Geum.ru

Вірний Богові й Україні Бути в усіх на вустах, увінчатися славою народного героя

Вид материалаДокументы

Содержание


Чи варто міняти київщину на крим?
Планета людей
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Перший заступник голови меджлісу Рефат Чубаров в коментарі журналістам назвав дії Сімферопольської міськради цинічними і провокаційними. «Нам не подобається хамство, цинізм і відкрита ворожість більшості депутатів Сімферопольської міськради. Одна з них сказала мені в кулуарах: ми не хочемо бачити ваші храми в нашому місті. Ось їхня позиція!» — розповів Чубаров. При цьому він висловив тверду впевненість у

тому, що соборна мечеть буде неодмінно побудована на запланованій ділянці — на вул. Ялтинській. «Будувати її' ми будемо тут обов'язково», — заявив Чубаров. Разом з тим він підкреслив, що починати самовільне будівництво мечеті кримські мусульмани не мають наміру. «Ми обов'язково отримаємо проект відведення землі і після цього приступимо до будівництва», — запевнив Чубаров. Він також сподівається, що правоохоронні органи і, перш за все, прокуратура зобов'яжуть міськраду виконати відведення земельної ділянки.


У свою чергу, муфтій мусульман Криму Аджі Емиралі Аблаєв сказав журналістам, що з моменту отримання проекту відведення ділянки на вул. Ялтинській в 2004 році ДУМК витратило на узгодження документів близько 70 тис. грн. «На новій ділянці нам по-новому доведеться все погоджувати. Так не піде!» — сказав він. Дії міськради муфтій охарактеризував як «неповагу до мусульман, що живуть у Криму».

Отримати коментар у мера Симферополя Геннадія Бабенка журналістам не вдалося — він в закордонному відрядженні. Секретар Симферопольської міськради Володимир Блінов провів прес-конференцію, в ході якої зазначив, що рішення про місцерозташу-вання земельної ділянки для будівництва мечеті може бути переглянуте міською владою. Він допустив, що серед симферопольців буде проведений місцевий плебісцит на предмет того, де саме в місті повинен стояти головний храм кримських мусульман (!). Разом з тим Блінов визнав, що рішення міськради про місцерозташуван-ня мечеті на вулиці Луговій, а не на вулиці Ялтинській, як вимагала мусульманська громада, було «спонтанним, не зовсім підготовленим». У ході прес-конференції також, з'ясувалося, що однією із головних причин для перенесення місця під будівництво мечеті було колективне звернення членів розташованого поряд з ділянкою на Ялтинській, садово-городного товариства, які виступили проти сусідства з мусульманським храмом.

Георгій ВЕРВЕС.

(Влас. кор. «Молоді України»

по Криму).


ЧИ ВАРТО МІНЯТИ КИЇВЩИНУ НА КРИМ?

Прокурор їде на оглядини


Генеральний прокурор України Олександр Медведько направив у Верховну Раду Криму подання на узгодження кандидатури нинішнього прокурора Київської області Володимира Бойка на пост прокурора АРК. Згода кримських депутатів по цій кандидатурі повинна бути дана на лютневому пленарному засіданні парламенту.

Нагадаємо, що крісло прокурора АРК залишається вакантним з листопада 2007 року, коли Віктор Шемчук перейшов на депутатську роботу у Верховну Раду України. У Києві хотіли б бачити на цій посаді 46-річного Володимира Бойка, який з лютого 2005 по липень 2007 року вже обіймав пост заступника прокурора АРК, опікуючись у кримській прокуратурі слідчим управлінням. На початку серпня минулого року він був призначений прокурором Київської області. За деякою інформацією, його призначення на цю посаду тоді «активно просовував» Шемчук.

Відповідно до Конституції АРК і Закону України «Про прокуратуру», кандидатура кримського прокурора повинна бути узгоджена з парламентом автономії. Проте більшості керівників фракцій у ВР Криму прізвище Бойко практично не відоме, тому своє ставлення до даної кандидатури вони готові висловити лише після обговорення, на засіданнях фракцій. «Я Бойка не знаю, — зізнався журналістам спікер кримського парламенту і за сумісництвом лідер фракції «Блок «За Януковича!» Анатолій Гриценко. — Мені однаково, яке прізвище буде в прокурора АРК, головне, щоб ця людина керувалася винятково законами України».

«Я не знаю, хто такий Бойко, я його в очі не бачив», — сказав журналістам керівник фракції «Комуністи» В'ячеслав Захаров. Нічого не чув про можливого нового прокурора і лідер фракції «Курултай — Рух» Ремзі Ільясов. Він зізнався, що «взагалі не в курсі, хто ця людина».

У свою чергу, заступник голови фракції «Союз» Володимир Кличников вважає, що в депутатів від однойменної партії «немає підстав голосувати проти» кандидатури Бойка. «Відверто кажучи, для всіх він залишається отакою сіренькою мишкою», — додав Кличников. А лідер фракції «Крим» Сергій Куні-цин зауважив, що перш ніж проголосувати за нового прокурора, його колеги-депутати «повинні познайомитися з цією кандидатурою», після чого буде винесено ухвалу.

За словами представника фракції «Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція», керівника Постійної комісії з правових питань, правопорядку та надзвичайних ситуацій Людмили Лубіної, вона не дуже добре знає Бойка, тому не може охарактеризувати його «як особу, як працівника, як професіонала». «У нас в Криму дуже багато невирішених питань, тому, залежно від того, які ми отримаємо відповіді, і ухвалюватиме рішення наша фракція», — відзначила Лубіна. Депутати з фракції «Солідарність», за словами її' лідера Юхима Фікса, також визначаться по кандидатурі нового прокурора лише після зустрічі з ним.

«Ми б хотіли бачити прокурора, перш за все здатного боротися з тією корупцією, яка існує в Криму, з тими злочинними кланами, які сформувалися в автономії за останні два роки роботи нинішньої влади», — сказала голова фракції БЮТ у ВР АРК Тетяна Звєрєва. При цьому Бойка вона охарактеризувала як людину досить «принципову та серйозну». Проте остаточне рішення по його кандидатурі буде ухвалене на засіданні фракції БЮТ.

Георгій ВЕРВЕС.

(Влас. кор. «Молоді України»

по Криму).


Стипендією забагатіє


Уряд підвищує майже до розміру прожиткового мінімуму студентські стипендії. Підвищення відбудеться двома етапами: з першого січня і з першого вересня. Зрозуміло — нинішнього року. На це в Державному бюджеті закладено 2,1 мільярда гривень.

Із першого січня 2008 року для учнів професійно-технічних навчальних закладів розмір ординарної, тобто звичайної академічної стипендії підвищився до 150 гривень на місяць.

Стипендії у вищих навчальних закладах першого-другого рівнів акредитації збільшилися до 200 гривень, третього-четвертого — до 300 гривень. А з нового навчального року вони зростуть до 400 і 530 гривень відповідно.

Нагадаємо, мінімальну академічну стипендію визначають на основі середнього прожиткового мінімуму. Студентам-відмінникам надається надбавка до академічної стипендії у розмірі 25 відсотків.

Передбачається більший соціальний захист студентів з числа ді-тей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Так, уже з 1 січня 2008 року розмір стипендій для таких категорій дітей, що навчаються в училищах, зросте у 3,2 разу і становитиме 500 гривень на місяць. А для сиріт — студентів внз

стипендія зросте ще в більше разів, вони отримуватимуть 1060 гривень на місяць. Для забезпечення цих виплат у бюджеті додатково враховано 0,2 мільярда гривень. Крім того, для виплат допомоги зазначеній категорії дітей також додається 0,1 мільярда гривень.

Навіть коли обминула стипендія, напризволяще студенти не покинуті. Хтось має гуртожиток — також благо за нинішньої дорожнечі житла. Усе-таки понад 450 тисяч студентсько-учнівської молоді там мешкає. Нинішній Уряд обіцяє 92 мільйони гривень на їхню реконструкцію та ремонт. Кожний студент має пільговий проїзд. Діятиме впродовж року, включаючи літні канікули. На цю компенсацію в бюджеті заплановано 38, 3 мільйона гривень. Передбачається бюджетом виділити 14, 7 мільйона гривень на державне пільгове довгострокове кредитування на здобуття освіти. Заплановано 15, 4 мільйона гривень спрямувати на підтримку молодіжних громадських організацій. Ще 76,1 мільйона гривень підуть на кредитування молодим сім'ям для отримання власного житла.

Нехай не все, але щось з цього перепаде кожному студентові. Головне, щоб задеклароване Урядом втілилося в життя.

Ніна МАКАРЕНКО.


Євро-2012 очистить річки


Про цікаву ідею повідав цими днями перший заступник голови Полтавської облдержадміністрації Іван Близнюк. Під час будівництва об'їзних автошляхів територією області пропонується заразом прочистити річки, які течуть поблизу, — Сулу, Псло, Ворсклу. А намитий річковий пісок використають на будівництві та ремонті доріг. Адже для того, щоб Полтавщина гідно зустріла Євро-2012, того піску потрібно аж 5 млн. м3.

Ясна річ, біля розчищених річок можна створити рекреаційні зони і розвивати туристський бізнес.

Ідея дуже актуальна. Полтавські річки жахливо замулилися, позаростали очеретами, у багатьох місцях стали курці по коліна. Більшість їхніх русел не знала людської уваги ще від тих часів, коли селяни розчищали їх лопатами.

Ганна ДЕНИСКО. (Влас. кор. «Молоді України».


ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ

У ДОЛІ - СВОЯ ВЕСНА


Анжеліка РУДНИЦЬКА - заслужена артистка України, співачка, журналістка, телеведуча, художниця, мандрівниця. І все ж, у її житті переважають музика і журналістика. Закінчила факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Була учасницею студентського голодування «Революція на граніті». Невдовзі майдан отримав назву - Незалежності. Трудову діяльність розпочала на Першому каналі Українського телебачення в редакції науково-пізнавальних програм. У листопаді 1994 року разом з поетом Олександром Бригинцем створила Мистецьку агенцію «Територія А». Наступного року вже вела щоденний «Хіт-парад Території А».

1998 року на пропозицію фестивалю «Мелодія двох сердець» Анжеліка із сестрою Інною записала пісню Володимира Івасюка «Удолі своя весна», а у 1999 році - запропоновану Віктором Павліком пісню «Диво» (дует) та Володимиром Бебешком пісню «Іграшка». Саме ця пісня і стала початком сольної кар'єри Рудницької.

Раптом сталося непередбачуване. Кілька років томуАн-желіку паралізувало. Та тендітна, сильна і мужня Анжеліка знайшла в собі сили, найулюбленіше заняття, а водночас і перемогла тяжку хворобу.

Коли не можеш ходити, треба літати

З Анжелікою Рудницькою ми зустрілися на <Радіостанції Голос Києва». Тут вона записує Програму «Анжеліка Рудницька. План Б». Щойно в гостях у неї був Володимир Гришко. Відбулася розмова — щира і відверта.

— Головне в житті — залишатися оптимістом, ні в якому разі не втрачати надій на краще, плекати крила, — переконана Анжеліка.

— Ви така енергійна й творча людина. І раптом, саме у розквіт кар'єри, біда.

— Згадувати боляче, але про це треба говорити. Адже зараз є багато людей у такій ситуації. І сьогодні їм слід розповідати про мій випадок, аби вони не втрачали надії і повірили у видужання.

Сталося це 2004 року. Я лежала паралізована. Кажуть, що від перевтоми, а ще старі спортивні травми додали проблем, нетреновані м'язи. У хребті заклинило нерв, водночас паралізувало ногу. Коли одна нога не працює, рухатися неможливо. Біль нестерпний. Та головне — не зневіритися, не впасти у відчай. Я ж була переконана, що одужаю. І ось в один момент (я постійно нерухомо лежала на спині) побачила, що малюю на білій стелі. І так кілька днів. Стеля стала моїм полотном. Сказала про це друзям, які мене оточували. А вони мені у відповідь: «Так малюй!» Взяла папір, альбом, олівець і почала малювати. Але малювати чорним по білому — це сумно. Мені не вистачало чогось яскравого, не вистачало позитивних емоцій.

— І тоді, кажуть, на допомогу вам прийшла мама...

— Так. Саме мама нагадала мені, що я вмію вишивати. І коли почула про моє бажання взяти голку, одразу привезла багато-багато ниток. З мамою завжди легко порозумітися. Коли мене не влаштовував якийсь відтінок ниточки, то я говорила мамі, що мені потрібен такий колір, як он та моя футболка або як та квіточка, що у тебе на підвіконні...

Та хоч я і не байдужа до традиційної української вишивки, хотіла знайти власну ідею. Свої роботи я виконую гладдю, але не прив'язуюсь до правильної техніки. Для мене важливо достеменно передати ідею. Аби в мене була можливість малювати фарбами, я б творила картини. Але зараз у мене вже є понад півсотні робіт, намальованих голкою. Мистецтвознавці мої твори визначають подвійно: голкова техніка або вишиваний живопис.

Перша робота, яку я створила, — це «Дерево-птах», яке летить, яке відірвалося од землі, бо в нього немає коріння. Воно таке ніжне, у рожевих тонах, можливо, в ньому є і якась беззахисність, але є й вихід із ситуації, бо, коли ти не можеш ходити, — треба літати. Ця робота ще має назву «Незриме коріння». І вже від неї народився цикл. А перша виставка так і називалася — «Незриме коріння», яка відбулася у галереї «Гончарі», що на Андріївському узвозі. Там було всього 9 робіт.

— Але в успіх треба повірити. Хто вас підтримав і змусив повірити в перемогу?

— Звичайно, я не робила це для виставок, навіть подумати про те не могла. Я просто почала прокидатися не тому, що мені боляче, а тому, що хотіла продовжувати працювати. Я навіть тривалий час нікому не показувала свої роботи. Звичайно, одним із перших, окрім мами, яка не відходила од мене, був Олександр Бригинець, який сказав: «Рудницька, так ти талановита художниця, а ми про це раніше не знали!» І тоді певно щось відкрилося в мені. Якщо Бог у тебе щось забирає, то щось інше дає. Мене часто запитують, мовляв, звідки сюжети береш? Звідки перемальовуєш їх? Кажу відверто, що Бог мені на вушко шепоче. Тому й творю те, що відчуваю. А тема в мене одна: це дерева, дерева, дерева....

Якось після хвороби я поїхала до Москви на запис програми Андрія Малахова. Там був психолог, який подивився мої роботи і сказав, що я вилікувала себе сама не тільки цим мистецтвом, а ще й тому, що вибрала особливий образ

— дерево — символ роду, життя. Навіть коли дерево зрізають, коріння пускає пагони. Це потужний символ. І своє одужання я собі зашифрувала сама.

— До речі, мені пощастило виставку ваших робіт побачити у музеї «Пласт-Арт», коли разом з делегацією дружин дипломатів перебувала у Чернігові. Де ще можна побачити ваші роботи? І чи можна їх придбати?

— Торік відбулася ціла серія моїх персональних виставок по Україні. Це, насамперед у Києві, у Музеї українського декоративного мистецтва на території Києво-Печерської лаври, в музеї «Писанка», що в Коломиї.

Так, багато хто бажає придбати мої роботи. Але, на жаль, я ще не продаю їх. Так, їх високо оцінили мистецтвознавці. На них уже записалися в чергу колекціонери. Але гроші для мене не є цінністю. На виготовлення однієї картини йде майже два місяці. Щось не пускає мене продавати ці роботи.

— Ви продовжуєте дивувати своїх прихильників новими ідеями? Не так давно у вас з'явилися вишиті подушки-думочки...

— Моя мама раніше багато вишивала. Але вона просто зберігає народні традиції, її роботи — це рушники, серветки, накидки, скатертини. Є багато й подушок.

А ось у мене з'явилися подушки, виконані іншим способом. Вони зроблені на основі фотоприн-ту, який наноситься на шовк. Це — фотопринт з моїх робіт. Ми робимо спеціальний дизайн на основі моїх картин. Цю колекцію я називаю — етногламур. Але на цьому я не збираюся робити великі тиражі. Дехто із моїх друзів уже отримав їх у подарунок. Такої честі удостоївся і Міністр культури і туризму України Василь Вовкун.

Від «території А» до «Анжеліки Рудницької. План Б»

Торік після важких випробувань Анжеліка Рудницька повернулася до реалій життя. Лише одинадцять разів вона виїздила на гастролі за кордон. Була в Білорусі, Литві, Латвії, Естонії, Фінляндії, Швеції, Ізраїлі...

Мала концерти в різних залах: від двох тисяч глядачів до елітних клубів з особливими правилами поведінки та умовами.

— Анжеліко, не, секрет, що прихильники пам ятають вас ще з «Території А»?

— Так, це був яскравий проект. Ми започаткували його з Олександром Бригинцем. То був великий шанс для української музики. Ним скористалася велика кількість молодих виконавців. Мені, як ведучій, не важливо було — хто переможе: Таїсія Повалій чи Ірина Бі-лик, Юрко Юрченко чи Скрябін, Олександр Пономарьов чи Віктор Павлік. Для мене був важливим сам музичний процес. Та, на жаль, було багато заздрісників, які не могли пережити, що наша програма така популярна й успішна. Вони не знали, як її знищити, і, врешті-решт, — розтоптали! Мене, наприклад, намагалися морально роздавити, позбавити всього, чого тільки можна. Пропонували викупити касети за божевільні гроші. Та я їх не викупила, бо у мене не було такої суми, адже кожен журналіст знає, що чесною працею в журналістиці багато не заробиш. Тому тоді подумала: я людина розумна, завжди знайду собі вихід із ситуації.

Мене запрошували на телебачення вести музичні програми. Та на той час у мене була відраза й алергія до телебачення.

— І тоді Анжеліка Рудницька вийшла на сцену і... заспівала? Багато прихильників до сьогодні пригадують яскравий кліп на пісню «Іграшка».

— Так, деякі пісні я записувала ще під час «Території А». Але одна справа їх записувати, а інша — виконувати публічно. Я весь час думала, що людина, яка критикує й оцінює інших, не має виносити свій талант на люди. Я ж сама дивувалася з ведучих, які у півгодинній програмі умудрялися поставити три своїх кліпи. Як професійний журналіст, собі цього дозволити не могла.

Першою піснею, яку записала, справді була «Іграшка». А згодом і кліп з'явився. Тоді я справді багатьох здивувала. Далі була пісня «У долі своя весна», яку я фактично якоюсь мірою відродила. І коли Юрій Рибчинський готував свій концерт, я її заспівала. У нашій родині всі дуже люблять Софію

Ротару. А мою бабусю по татовій лінії звали Софія Михайлівна Ротару. На жаль, я її ніколи не бачила, бо загинула вона під час Другої світової війни.

— Після довгої перерви ви знову повертаєтеся на кін, як співачка. Торік мали багато гастролей і в Україні, і за кордоном. Що запам'яталося? Чим дивували глядачів?

— Усі виступи — неповторні й пам'ятні. Можливо, значною подією була поїздка до Ізраїлю на міжнародний фестиваль «Ейлат». Інша країна, інші люди, інший менталітет. Я співала дві пісні: одну — українською, другу — французькою мовами. Після виступу до мене підходили люди, дякували. Інша справа, коли ти виступаєш в Україні, де тебе знають і аплодують вже при виході на сцену. А тут такий іспит і раптом після виконання пісні я йду не під стукіт підборів, а під шалені оплески. Власне, для артиста оце і є перемога.

Нині я записала франкомовний альбом. Це — монолог, адресований одній конкретній людині. Звісно, чоловікові. В альбомі — і сльози, і любов, і вибачення. Він настільки емоційний, що сподобається навіть людям, які не знають французької.

— Нещодавно ви дебютували з новим авторським радіопрое-ктом. Будь ласка, кілька слів про нього.

— Директор «Радіостанції Голос Києва» Андрій Васін запропонував мені вести авторський ра-діопроект. Називається він «Анжеліка Рудницька. План Б». Уже вийшло в ефір чотири програми. Моїми гостями були Ніна Матвієн-ко, Євген Коваленко. Щойно був на запису Володимир Гришко. Слухати програму можна щочетверга з 21-ї до 23-ї години.

— Анжеліко, а що ви можете сказати про сучасну українську естраду?

— Є багато талановитих виконавців. Є багато хороших пісень. Немає структур. Немає двигуна. На жаль, держава не хоче бути цим двигуном. Із державних структур лише Національне радіо щось намагається робити. Ще зберігаються музичні фонди. Але це дуже мало при тому обсязі музики, що є. На жаль, цього не можна сказати про національні телеканали. Це тема, про яку просто не хочеться говорити. Здається, Україна боїться всього свого. Певно легше й вигідніше купити чужий серіал, чужий формат, чужу програму. Я сама запитую усіх, хто приходить до мене на програму: як захистити українську музику? Що зробити, щоб україномовна пісня існувала? Більшість відповіді на це не знаходить. Володимир Гришко каже, що треба займатися духовністю нації загалом. Думаю, що це справді важливо. Та є ж якісь механізми, які відпрацьовані в інших країнах. Хочеться вірити, що дійде час і до цього важливого питання.

Найкомфортніше місце на землі

— Як співачка ви багато гастролюєте. Але ж не завжди вистачає часу заглянути до музею, помилуватися парками, архітектурою?

— Це правда. Але торік на день народження я зробила собі подарунок — поїхала до Барселони. Я тиждень ходила пішки по місту й отримувала море задоволення. Я побувала в Фігерасі, відвідала музей Сальвадора Далі, побувала в музеї улюбленого художника Пабло Пікассо, відвідала знаменитий музей видатного архітектора Антоніо Гауді. Це спрацював справжній мистецький творчий поштовх. Я шукала натхнення і знайшла його. Це був тиждень щастя й величезного задоволення.

Я повернулася до Києва й почала ділитися враженнями з друзями. А вони тут же мені запропонували: ти ж професійна журналістка, сядь і все це запиши, бо враження швидко стираються з пам'яті. І я вдячна цим порадам. Мої враження надрукували кілька глянцевих журналів. І тепер це ще одне моє хобі. Вирішила: де б я не була, буду їздити з журналістським блокнотом.

— Певно журналістський хист ви унаслідували від тата?

— Мабуть, що так. Минулий рік для тата також був успішним. У нього в різних видавництвах одразу вийшло три книжки: історичний роман, збірка п'єс та збірка віршів, які він писав ще в юності.

Я пишаюся тим, що, будучи студенткою, друкувалася на шпальтах газет. Особливо ціную зустрічі з людьми, які мені подарувала журналістська доля. Серед них одне з перших інтерв'ю з патріархом автокефальної церкви Мстиславом, на жаль, уже покійним. Пощастило мені записувати телевізійне інтерв'ю з Оленою Павлівною Скоропадською, донькою останнього українського гетьмана.

— Що ще, окрім вражень, привозите із закордону?

— Якось так сталося, що одного разу на день народження мені подарували три різні настінні декоративні тарелі. А перед тим я привезла досить цікаву гуцульську тарілку. Коли була в Туреччині, також не оминула неймовірної краси виріб з коштовним камінням. Відтоді захопилася й почала збирати колекцію. Часом розглядаю вироби і пригадую місця, де побувала. Це добрі спогади, приємні враження. Людина сиділа й творила таку неймовірну красу. Якось я купувала виріб у митця, який розповідав мені, що цей розпис творять лише у їхньому високогірному селі й ніде подібної речі ви не знайдете.