Geum.ru

Вірний Богові й Україні Бути в усіх на вустах, увінчатися славою народного героя

Вид материалаДокументы

Содержание


Зловмисник тарзан
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8

Леся Українка написала «Лісову пісню» ще в 1911 році, та цей твір і досі є унікальним художнім явищем в українській літературі. Драма — одна з найперших неоромантичних інтелектуальних драм слов'янської літератури.

Головною у творі стає людина, її психологічний стан і ціна духовних надбань, виявлені через інтимні переживання, які надалі набувають загальнолюдської значимості, всесвітнього звучання. Глибокий, сповнений національного пафосу, цей твір закорінений у народну свідомість українця. Він вражає доцільністю і багатством образів, глибиною ліризму, красою І величчю Ідей, казковою національною символікою. Але всі сюжетні й образні чинники спираються на реалізм духовного й соціального життя українців.

У «Лісовій пісні» з усією гостротою і новизною художнього втілення були поставлені вічні загальнолюдські проблеми: сила матеріального і духовного, краса людської душі й тягар побутового гніту; духовне і національне начала цілісної людини.

Особливістю композиційної організації драми стає органічне поєднання двох світів — світу надприродного й світу реального. Надприродне — в образах Мавки, Лісовика, Того, що греблі рве, Русалки Водяної, Злиднів, Водяника, Перелесника, Русалки Польової, Ку-ця, Потерчат, Пропасниці. Лісові істоти набувають рис людських, вони живуть і діють як люди. Але в них своє, особливе, світосприйняття, у кожного свій характер, своє завдання у житті. З цими надприродними істотами живуть і спілкуються звичайні люди, волинські селяни.

Передусім у драмі пролог. Місцем дії є простора лісова галявина, яка стає межею між світом лісу і світом озера. Природою заволоділа весна. Казкові істоти слухають як гарний парубок Лукаш грає свою чарівну пісню на сопілці. Від музики прокидається у вербі Мавка. Вона закохується і в музику, і в музиканта.

Поезією і музикою розкривається висока поетичність душі людини і Мавки. І поетичним символом вічного кохання Мавки є зірка, що піснею Лукаша впала їй на серце. Традиційна для поезії Лесі Українки контрастність проявляється у змалюванні кохання дівчини як поєднання щастя і страждання.

Наступна картина — пора пізнього літа. Достигла природа символізує напруження, переживання Мавки. Лукаш починає віддалятися од Мавки, він перестає слухати поезію природи і розуміти її красу під тиском побутових проблем. А Мавці важко зрозуміти нещирі й меркантильні людські взаємини, вона здатна до самопожертви заради інших. Так, Мавка ріже собі руку серпом, щоб не жати пшениці, бо для неї то не їжа, то коси Русалки Польової.

Це різне світобачення і призводить до трагедії. Лукаш зраджує Мавку. Вона змінюється сама, змінюються її переконання, міняється світ її цінностей. І як найлегший спосіб звільнитись від страждань з'являється символічний образ Смерті — Той, що в скалі сидить. Він уперше запрошує жінку до свого царства тіней. Ідея невмирущості любові, як найбільшої життєдайної сили, проявляється у відмові Мавки, вона говорить загадками: «Я в серці маю те, що не вмирає».

Третя дія стає кульмінаційною. Пейзажна картина пізньої осені творить сумний настрій. Лукаш оженився з удовою Килиною, за що був жорстоко покараний справедливим Лісовиком — перетворився Лукаш на вовкулаку. Закохана лісова царівна не зважає на мудрі, але холодні попередження Лісовика і хоче врятувати коханого. Та проклята Килиною, жінкою зі злою душею, стає старою вербою біля оселі Лукаша, наче нагадування про справжнє покликання людини і митця.

В останніх рядках драми проголошується реалістична і абсолютно земна творча доктрина авторки — життя нездоланне, краса нездоланна, людська творчість і наполегливість створять нову красу і нову мрію. Драма-феєрія «Лісова пісня» стає маніфестом, що відображує філософські переконання самої поетеси.

Мавка — це образ поетичної творчості, у якій відображено і національну самобутність українського народу і загальнолюдську значущість духовної глибини кохання. Вона стає символом торжества високих ідеалів, прориву до правди і духовної волі над кайданами буденного, матеріального світу.

Раїса Недашківська прекрасно справляється з цим образом, вона неперевершено тендітно поєднує сучасність з вишуканою, поетичною українською мовою та вибагливим сюжетом. Раїса — геніальна актриса, такому вмінню перетворюватися одразу в 11 різних образів можна тільки позаздрити. Вперше Недашківська зіграла роль Мавки ще в 10-му класі, тож вона вже понад 40 років у полоні цієї драми.

Сьогоднішня вистава була просто унікальною зі своєю музично-літературною композицією. Назва «Лісова пісня» вже звучить музикою, тому слухати її треба всім серцем.

Музику до феєрії написав відомий композитор Скорульський. В оркестровій ямі — оркестр дитячого музично-драматичного театру, за диригентським пультом — Олексій Баклан. Вистава присвячена світлій пам'яті Анатолія Пазенка, вчителя Раїси Недашківської.

Вистава «Лісова пісня» проходила в рамках всеукраїнської медіа-акції «Відчуй смак рідної мови». Мета акції — створення нових медіа-проектів, що пробуджують інтерес людини до свого коріння, рідної мови та рідного краю. Організатори акції — оргкомітет Навколосвітнього Каравану «ІНТЕРКУ-ЛЬТУРА» в Україні та представництво Міжнародного руху «НА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНИХ МОВ ТА КУЛЬТУР» в Україні.

Дуже добре, що в нас проводяться такі акції, адже в нашій мові — безсмертя нашого народу. Не берегтиме мову — знищимо народ, націю, державу.

Валентина САЇВ,

студентка Київського національного університету. Зміна культурних акцентів як код майбутнього


«Україна — зона культурного спротиву». Таку зміну у боротьбі з українськими проблемами в культурологічній сфері пропонують учасники засідання круглого столу, що відбувся за участі літераторів, перекладачів, літературознавців та журналістів, які незатишно почуваються у зоні культурного лиха. Рівень винесених на обговорення проблем, на перший погляд — надто пафосний. Адже конкретних відповідей на запитання адекватного рівня так ніхто і не почув. На песимістичний настрій настроїла сама назва заходу: «Палімпсест української культури, або Код майбутнього». Своїми роздумами на тему девальвації літературної справи поділилися редактор часопису «Київська Русь», літературознавець Дмитро Стус; письменниця, редактор газети «Слово Просвіти» Любов Голота і редактор відділу критики журналу «Всесвіт», автор книги «Код майбутнього» Дмитро Дроздовський. Книга видана коштом гранта Президента України для молодих літераторів за сприяння Мінкультуризму та Національного університету Києво-Могилянська академі-я. Тож з коментарів ідеолога коду майбутнього у сфері українського книговидання варто і почати. Ідея пана Дро-здовського грунтується на засадах, які він виклав у своєму творі. Читали його фахівці-літературознавці, але з усього почутого можна зробити висновки: наріжним каменем ідеї реформування сучасної української літературної ситуації можна вважати літературу минулих тисячоліть, яку потрібно перечитати і, як мінімум, перевидати. Найкориснішими з таких перевидань, на думку пана Дмитра, є поезія Розстріляного Відродження, яка була і є дефіцитом. Навіть література, яку ми знаємо як творчість шістдесятників, на його глибоке переконання, не є надто ефективною для формування здорової свідомості сучасних та майбутніх поколінь, адже представникам цього періоду творчості важко було уникнути кон'юнктури. Тож для розвитку прогресивної ідеї — лише впровадження творів літераторів-дисидентів у програму навчальних закладів може призвести до зміни контексту розвитку сучасної літератури і літературознавства загалом.

Звісно, радикальні оцінки молодого покоління — не дивина. Отож і не здивувало ставлення до літературного процесу та освіти досить адекватне і висловлене учасниками прес-конференції такими словами: «Сьогодні літературна посередність, графоманія і нео-цинізм перетворюють літературний простір на систему хитку і непривабливу для зовнішнього світу. Час української Незалежності перетворився на без-часся українського безкультур'я. Анти-естетика сформувала свідомість нового покоління, яке не прагне розуміння національної історії, яке не потребує національних концептів мислення. Ситуація в середній школі, після тестування, показала надзвичайно низький рівень грамотності, незнання української мови і літератури. І саме новітня псевдолітература культивує безграмотність і непотрібність історії, національного мислення для людини XXI століття. Поняття естетики та відповідальності девальвоване. Але поруч із канонізованими неоцинізмом і посередністю існують самобутні поети і прозаїки, критики і мистецтвознавці, які не потребують галасу навколо себе. На тлі вищесказаного не може не виникнути запитання, а для чого ж тоді галас зчиняти? Але тим не менше, даруйте, ще процитую: „Велика культура створює велику державу...» У нашій ситуації девальвації ідеалів та естетики маємо фактично і відповідні результати, коли поруч з Ліною Костенко у рейтингу стоїть Оксана Забужко. Туди ж мають шанс потрапити так звані поети-модерністи штибу Сергія Жадана. Молодь їх знає і читає. А от де можна придбати твори Ліни Костенко? (ім'я поетеси використовується як еталон літературно-естетичного рівня. — Авт.). І не знайдете, і не придбаєте, бо їх просто не перевидають. А твори шістдесятників, як зразок лицарського письма? Де їх можна придбати і хто їх видає? Натомість, маємо прогноз стосовно вибуху рейтингу літератури, яка містить елементи викривленого ставлення до українських ідеалів. І це лише окремі причини відсутності дійових механізмів розвитку мистецтва у державі, адже вектор попиту, на думку доповідачів, повинен формуватися Міністерством культури». Тут пригадуються слова іншого дискусанта. На думку Дмитра Стуса, всі наші проблеми навкололітературного плану від того, що ми не можемо відродити здорове літературне ремесло, яке й повинне стати прибутковою частиною у книговиданні. Він наголошував на потребі визнання, що на сьогодні ми просто — неконкурентоспроможні, бо для представлення української літератури потрібно опрацювати і ,як мінімум, перевидати класиків у новому прочитанні. На цю роботу держава коштів не знаходить, а ентузіастів — одиниці. Простіше видати книгу, ніж залучити до серйозної справи серйозних науковців. Тож і доводиться синові Василя Стуса майже самотужки піднімати справу видання поета і літератора, яким усе життя був його батько. Хоча Дмитро не скаржиться, адже впродовж року на місцях, тобто у містечках та селищах люди на гідному рівні організували вечори пам'яті. Йому тільки звітуються, бо знають, що це підтримає його дух. А ювілейний рік поета доводиться святкувати за відсутності тих же книжок Василя Стуса у книгарнях. Але це й радує, бо 240 тисяч примірників розійшлися дуже швидко, а цей тираж на сьогодні — вражає. Готується багатотомне видання, яке де-юре підтримується державою, а де-факто — доводиться шукати спонсорів. Суми пожертв вистачає лише на видання, а роботу науковців-літературознавців доводиться тягнути самому, адже поезія Василя Стуса — не просте явище. Вона ситуативна і кожна ситуація написання твору має цікаві і фактичні коментарі. Так і відзначаємо ювілейний рік борця і поета, старцюючи на видання необхідної літератури та відкладаючи дату до кращих часів. Саме тому учасники розмови про код майбутнього переконані, що теза «Україна — зона культурного спротиву» як ніколи актуальна і повинна об'єднати зусилля всіх учасників процесу творення великої культури та популяризації її у світі. І насамкінець. Автор далеко не в усьому погоджується з дискусантами. Зокрема, переконана, що літераторів нам треба багато — хороших і різних. Не досить, скажімо, канонізувати Ліну Костенко й закидати (чи не заздрість тому причиною?) епатажність Оксані Забужко. Та й молодь у нас не настільки безграмотна й літературно неосвічена, як це прагнули показати «противники справжніх літераторів». І, власне, Сергій Жадан — подія в нашому культурному житті, хоч як би хто до його письма ставився. Принаймні вміє «глаголом жечь сердца людей» — отож і функцію письменника виконує. А щодо „палімпсесту», то він, нагадаємо, означає — пам'ятник писемності, зокрема, пергамент, з якого стерто попередній текст і на його місце вписано новий. Проте — повернути на місце попередній текст не так уже й важко. Властивості пергаменту такі, що попередній текст інколи проявляється навіть під впливом свіжого повітря.

Власне, свіже повітря нашій, упродовж десятиріч стогнуючій, культурі потрібне над усе. Але, погодьтесь, саме свіже — а не намагання найрізноманітніші течії багатогранної (й саме тому справжньої) літератури спрямовувати в одному напрямку.

Леся САМІЙЛЕНКО.


КРИМІНАЛ

ЗЛОВМИСНИК ТАРЗАН


Історія, що згодом переросла у вартий літературного втілення сюжет, розпочалася з повідомлення у міліцію про напад на водія таксі в одному з мікрорайонів обласного центру. Уже за три хвилини після повідомлення міліцейські патрульні наряди, які того вечора чергували поблизу місця події, прибули за викликом. Але, як з'ясувалося, допомога вже була отрібна не так таксистові, на якого напали,... як самому нападникові.

Навколо автомобіля «Део-Ланос», у якому замкнувся зловмисник, зібралося до сорока екіпажів таксі різних служб. Вони заблокували під'їзні шляхи, а півсотні розлючених громадян, серед яких були водії й їхні пасажири, буквально штурмували транспортний засіб з розбійником.

До приїзду міліції вони розбили вікна автівки і намагалися витягти злодія назовні, щоб, за словами того ж таки натовпу, «повісити цю наволоч»! Аби посадити затриманого у міліцейський «УАЗ», міліціонерам та воякам внутрішніх військ довелося вдатися до хитрощів, щоб відвернути увагу розлючених людей, створити живий коридор і провести ним зловмисника. Як з'ясувалося згодом, цей інцидент був лише невеличким епізодом цілої епопеї, яка почалася за кілька днів до того і мала цікаву передісторію та вражаюче завершення.

Щоб краще зрозуміти події, повернімося на кілька років назад у одну з виправних колоній Хмельниччини. Там впродовж п'яти років відбували покарання двоє мешканців області. Чоловіки потрапили за грати за крадіжки, пограбування, розбої та підробку документів. У місцях позбавлення волі мешкали в одному бараці і навіть товаришували. Один із засуджених вийшов на волю у вересні 2006 року і з нетерпінням чекав товариша. Той вийшов на волю лише в жовтні 2007 року. Весь цей час вони підтримували стосунки,листувалися.

Коли обидва «зеки» були на свободі, вони зустрілися в обласному центрі, де винайняли квартиру у самотнього 52-річного чоловіка. Власник помешкання був дещо дивакуватим чоловіком, тому нерідко квартиранти розраховувалися з ним за житло пляшкою спиртного або ж давали стусанів замість грошей. Мешкаючи у Хмельницькому, колишні ув'язнені для сторонніх очей удавано шукали постійну роботу, а насправді взялися за давно знайоме злочинне ремесло. Розпочали з крадіжок у електричках: проїдуть кілька зупинок від одного населеного пункту до Іншого — І ось у когось зник гаманець чи мобільний телефон. Згодом перейшли до серйозніших злочинів — вчинили пограбування та розбійний напад. Під час розбою, погрожуючи двом хме-льничанам предметом, схожим на пістолет, відібрали в них верхній одяг, мобільні телефони, срібний перстень, годинник та посвідчення учасників бойових дій. Оскільки один із нападників свого часу відбував покарання за підробку документів, то дуже швидко у чужих посвідченнях з'явилися фотографії зловмисників.

Як зізналися пізніше розбійники, вони мали намір використовувати підробні документи для отримання різноманітних соціальних пільг та безкоштовного проїзду. Одну куртку та перстень злодії швидко продали, а гроші витратили на спиртні напої та харчі.

Наступного дня злочинний тандем замислив обзавестися транспортним засобом. Для цього чоловіки вирішили напасти на водія будь-якого таксі. Викликавши вночі до залізничного вокзалу автомобіль служби «062», вони назвали адресу, але, не доїхавши до пункту призначення, попросили водія зупинитися і трохи зачекати. Той не заперечував, але спочатку запросив з пасажирів розрахунок. Це звичайне прохання дуже розлютило молодиків і один з них, витягши з-під поли сокиру, двічі ударив обухом таксиста по голові. Той, втрачаючи свідомість, все ж встиг вискочити з машини та покликати на допомогу водіїв маршрутних таксі, які зупинялися неподалік. На допомогу потерпілому одразу кинулися не тільки колеги, а й пасажири маршруток.

Зрозумівши, що справа повернулася не так, як планувалося, один із грабіжників вистрибнув з таксі і кинувся тікати. Інший не встиг і вирішив забарикадуватися в машині. Що було далі — ми вже розповідали. Він, напевно, вдячний працівникам міліції, які врятували його від самосуду.

Шляхом опитування свідків та інших оперативно-пошукових заходів правоохоронцям вдалося встановити місце, де міг переховуватися зловмисник. Це була та квартира, яку він винаймав з товаришем у мікрорайоні Гречани. Туди одразу прибула слідчо-оперативна група. Двоє міліціонерів залишилися під будинком, поруч зі службовим автомобілем, а ще двоє піднялися на п'ятий поверх.

У відповідь на дзвінок з другого боку дверей почулися кроки. Немолодий, судячи з голосу, чоловік запитав: «Хто?». Почувши, що прийшли працівники міліції, пообіцяв відчинити тільки-но візьме ключі. Одразу після цього у квартирі почулися глухі удари, потім дзвін розбитого скла. Правоохоронці ще раз покликали власника квартири, і, запідозривши погане, вирішили вибивати двері. У цей час правоохоронці, які стояли під будинком, спостерігали таку картину. Слідом за друзками скла з вікна на п'ятому поверсі вистрибнув молодий чоловік. Причому він зовсім не був схожий на самогубця, котрий зібрався звести рахунки з життям. Здавалося, розраховував стрибнути на дерево, що росте під вікнами будинку. Щоправда, він трохи не розрахував сили і, пролетівши крізь крону, застряв у розвилці стовбура. Помітивши працівників міліції, які біжать до нього, спритник дістав небезпечну бритву і почав нею погрожувати правоохоронцям, їм довелося діяти, як кажуть, підручними методами. Один з міліціонерів, озброївшись уламком знайденої неподалік дерев'яної штахетини, вибив лезо з рук злочинця. І лише тоді заходилися знімати його з дерева. Лікарі карети «швидкої допомоги», яку викликали для стрибуна, були неймовірно здивовані: він обійшовся лише кількома подряпинами!

Коли ж правоохоронці почали зводити факти і події цього насиченого вечора, з'ясувалося, що сучасний Тарзан — один з нападників на таксиста. Після того, як йому вдалося втекти з місця злочину, він вирішив відсидітися у найманій квартирі, але не думав, що його так швидко знайдуть, бо був упевнений, що спільник не викаже. (Останній і справді, аби виграти час і дати втекти напарникові, назвався у відділку міліції чужим іменем. Дізнатися справжні його дані вдалося лише завдяки відбиткам пальців). Отож поява правоохоронців у будинку стала несподіваною для злочинця. Зрозумівши, що господар квартири за якусь мить впустить міліціонерів у помешкання, чоловік убив його, вдаривши кілька разів по голові і тілу куском залізної арматури, обмотаної гумою. А тоді вирішив рятуватися, вистрибнувши з вікна...

Нині обидва спільники затримані. їх звинувачують у вчиненні восьми тяжких злочинів, серед яких вбивство та замах на вбивство, пограбування, розбійний напад, підробка документів та опір працівникам міліції. Але слідчі впевнені, що це далеко не весь «послужний список» і в ході розслідування може з'ясуватися ще чимало цікавих речей.

Віктор КОВЕРЗЮК,

начальник відділу зв'язків

із громадськістю УМВС України

у Хмельницькій області.


Плата за легковажність


Жорстокі убивства трьох чоловіків розкрили працівники Хмельницької міліції. Вчинені вони були упродовж двох останніх років за однаковою схемою одними й тими людьми.

Усе розпочалося з розшуку трьох хмельничан. Один з них зник ще восени 2006 року, другий — за кілька місяців по тому, а третій — у грудні минулого року. Розшукувати було дуже важко — оператив-ники спочатку ніяк не пов'язували зникнення кожного між собою, але згодом з'явилася ниточка, яка розкрила страшну таємницю і привела працівників міліції до людей, безпосередньо причетних до вбивств.

Заява про те, що щез безслідно 46-річний хмельничанин з проблемами психіки надійшла ще наприкінці 2006 року. Відпрацьовували різні версії, оскільки така людина схильна інколи до непередбачува-них вчинків.

Наступним став 68-річний дідусь. А в грудні 2007 року зник 29-річ-ний працівник одного з агентств продажу нерухомості.

Шукаючи одного з них, працівники міліції з'ясували важливу обставину — напередодні зникнення їх бачили у компанії однієї і тієї ж дівчини. Оскільки ця незнайомка стала єдиною зачіпкою для прояснення ситуації, оперативники спробували встановити її особу. Зробити це було не надто складно, оскільки з ясувалося, що розшукувана дама належала до категорії дівчат «легкої поведінки». Причому вона належала до так званої «касти трасовичок», тобто її робочим місцем переважно були окружні траси та дешеві придорожні кав'ярні. Ця зовсім молода пані вже встигла отримати дві судимості — за зберігання наркотиків та крадіжки. У 2005 році народила дитину, яку покинула на виховання матері, і зовсім не цікавилася її долею.

Як з'ясувалося, 24-річна дівчина надавала сексуальні послуги усім трьом чоловікам, комусь — неодноразово. І всі вони напередодні загибелі проводили час у її' компанії. Коли спробували щось дізнатися про особисте життя дівчини, вийшли на її хлопця, з яким та була у близьких стосунках впродовж останніх двох років. 22-річний юнак, уродженець Красилівщини, раніше був засуджений за крадіжки. Після відбуття покарання додому, де мешкала його мати, не поїхав, поселився на полі поблизу Хмельницького у двокімнатній землянці, яку збудував власноруч. Згодом познайомився з своєю майбутньою співмешканкою, яка виявилася ще й його землячкою. Спочатку він кілька разів був її клієнтом, а потім запропонував разом мешкати. Дівчина продовжувала займатися своїм ремеслом, тільки тепер клієнтів приводила до землянки.

За словами затриманого юнака, перше убивство вони вчинили у 2006 році — через ревнощі він спересердя вдарив клієнта коханої сокирою по голові. Після цього жертву пограбували і поховали на полі неподалік свого помешкання. Наступною жертвою цієї парочки став пенсіонер, якого дівчина також привела у своє імпровізоване житло. Правда, насолодитися радощами платного кохання йому так і не судилося, оскільки клієнтові спочатку запропонували випити. Потім до застілля долучився і співмешканець повії, який після кількох випитих чарчин просто задушив клієнта, заволодівши його речами. Пояснює, що теж через ревнощі. Дідуся чекала доля попередника — бідолаху закопали на полі. З останньою жертвою, 29-річним молодиком, дівчина познайомилася 17 грудня 2007 року у магазині, де „розкрутила його на випивку, а потім і запропонувала свої послуги. До землянки вони дістались на таксі, вийшовши на трасі поруч з полем. Коли дівчина привела клієнта у свій дім, співмешканець помітив у нього теку з документами і вирішив, що подруга привела працівника міліції. Оскільки обоє були раніше засуджені, то долю нещасного чоловіка вирішили миттєво — його убили лопатою та забрали мобільний телефон, золотий ланцюжок і гроші. Оскільки земля була промерзлою, вирішили не морочитися з копанням могили і, підпаливши труп, скинули його в каналізаційний рів.