Geum.ru

Порівняльні кримінально–правові дослідження в Україні

Вид материалаДокументы

Содержание


Досягнення вітчизняної юридичної науки
Врахування норм міжнародного кримінального права
Без втрат для державного суверенітету
Подобный материал:

Порівняльні кримінально–правові дослідження в Україні

(сучасний етап)


Починаючи з 90–х років минулого тисячоліття, через відоме державне перебудування, юридична наука пострадянського простору "струсила" з себе ідеологічну оболонку (такий собі бренд) і розпочала сміливо, об'єктивно, заінтересовано вивчати "буржуазне" законодавство. І, чого й варто було очікувати, ми стали буквально відкривати для себе багато цікавого й корисного (не в останню чергу тому, що змінилася творча мотивація, наше мислення). З'ясувалося, що не все є таким поганим і страшним, як нам подавали чи як ми повинні були "трубити". Більше того, виявили для себе безліч оригінальних законодавчих новел і готових "для вживання" рекомендацій, які заслуговують бути імплементованими в національне законодавство. Правду кажучи, іншого (щодо прозріння) і бути не могло.


Досягнення вітчизняної юридичної науки

Помітним досягненням української юридичної науки у сфері порівняльного пізнання слід визнати досягнення юристів, які досліджують кримінально–правові системи законодавства відповідних держав. Серед них можна виділити, наприклад, кандидатські дисертації за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право і кримінологія; кримінально–виконавче право: Сахарук Т.В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним правом України та зарубіжних країн: порівняльний аналіз (Київ, 2006); Полянський Є.Ю. Призначення покарання за кримінальним правом США (Одеса, 2007); Лисько Т.Д. Кримінальна відповідальність за згвалтування (порівняльно–правовий аналіз) (Київ, 2008).

Однак найбільш значущою науковою подією необхідно визнати захист двох дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук, а саме: Хавронюк М.І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації (науковий консультант професор Ю.В. Баулін); Савченко А.В. Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки (науковий консультант професор А.А. Музика).

Вартий уваги той факт, що успішний захист зазначених дисертацій відбувся в одному й тому самому навчальному закладі – Київському національному університеті внутрішніх справ (перша – 16 січня, інша – 20 лютого 2008 р.).


Цілком резонним сприймається запитання: хіба можливо у межах дисертації (навіть докторської) здійснити подібні дослідження? Адже предмет дослідження обох робіт охоплює безліч національних кримінально–правових систем, відповідні правові акти ООН, Ради Європи і Європейського Союзу (у М.І. Хавронюка), чи навіть системи, що належать до різних правових сімей (у А.В. Савченка). Зазначені сумніви не безпідставні, особливо якщо взяти до уваги вимоги ВАК України щодо положень наукової новизни результатів дослідження і складність у цьому розумінні відповідного використання порівняльно–правового методу пізнання.

Насправді, в дисертації не можна обмежитися примітивними твердженнями за формулою "у них так – у нас інакше; це у них краще – треба запозичити". Від дисертанта вимагається справжній науковий результат. У цьому зв'язку особливо важливим є чітке формулювання мети дослідження. І треба відзначити, що в обох дисертаціях згаданий елемент викладений неформально і містить відповіді на запитання: нащо здійснено таке дослідження? У чому полягає наукова і практична сфера застосування його результатів?

У М.І. Хавронюка мета дослідження передбачає "виявлення спільного та відмінного у кримінальному законодавстві України та інших держав континентальної Європи і моделювання можливих меж його гармонізації, яка є необхідною для удосконалення кримінально-правових засобів спільної протидії новим проявам злочинності в Європі".

Оригінальний підхід до визначення мети дослідження продемонстрував А.В. Савченко: "Мета праці грунтується на усвідомленні глобального характеру злочинності, необхідності раціонального запозичення позитивного досвіду іноземного нормотворення та зумовлена потребами посилення ефективності вітчизняного правового регулювання відповідних суспільних відносин, що забезпечують виконання завдань Кримінального кодексу України. Вона полягає в тому, щоб на основі результатів порівняльного дослідження: а) сформувати засади праворозуміння сучасного стану федерального кримінального законодавства США; б) створити наукову концепцію системного оновлення основних положень кримінального законодавства України (пріоритетні напрями – гуманізація, справедливість, розумність).

Дисертація не має на меті ідеалізувати американський досвід нормотворення у сфері кримінального права та не є "виразником" (окрім гуманістичного напряму) будь–якого світогляду, ідеології. Водночас результати дослідження не спрямовані на формування хибного почуття згубної недосконалості КК України".

З наведеного тексту видно, що визначенню власне мети дослідження передує "закладений" автором логічний фундамент, на якому і збудована мета, а також окреслена її зумовленість. Окрім того, А.В. Савченко зробив застереження стосовно неприпустимості повернення до минулого – "не з'їхати" б на якусь ідеологічну платформу (у нашому випадку йдеться про євроатлантичну інтеграцію). І, звичайно, він не створював собі кумира в образі американського кримінального законодавства і водночас автор не в розпачі від чинного КК України, який у цілому заслуговує на позитивну оцінку.


"Точки дотику" національного і зарубіжного

Масштабність аналізованих досліджень зумовлена глобальним підходом до проблем порівняльного правознавства. Подібні праці виправдані передусім їх відсутністю. Вони вельми потрібні для загального уявлення про сутність відповідного законодавства, системного визначення його особливостей і можливого запозичення позитивного досвіду нормотворення, для з'ясування "точок дотику" національного і зарубіжного у сфері протидії міжнародній злочинності. Все це розширює предмет науки вітчизняного кримінального права і збагачує наші знання. У цілому, таким чином, формується сучасне праворозуміння ролі й місця кримінального закону в охороні та регулюванні певних суспільних відносин у нашому крихкому світі. Глобальний характер злочинності, її сучасні модифікації, котрі враховують науково-технічні досягнення людської думки, визначають взаємозалежність національних кримінально-правових систем, що висуває на порядок денний вимогу більш тісної міжнародної співпраці у правоохоронній сфері.

Необхідно враховувати і те, що автори зазначених досліджень не претендують на істину в останній інстанції, не оцінюють свою працю як завершену у всіх деталях. Наприклад, М.І. Хавронюк наголошує на важливості більш ретельного, додаткового вивчення зарубіжного нормотворчого досвіду стосовно: специфічних видів покарань, невідомих КК України; кримінально-правового регулювання заміни призначеного (і не виконаного) покарання іншим – як правило, більш суворим – видом покарання; своєрідних, проникнутих справедливістю та милосердям правил призначення покарання і обставин, що пом'якшують або обтяжують покарання; єдиних для усіх статей відповідних розділів Особливої частини КК України розмірів майнової шкоди. Цим самим автор, коли "виніс за дужки" своєї дисертації низку наукових проблем, актуалізує їх значущість і необхідність подальшого дослідження, надає своєрідну, адресну допомогу своїм колегам, які будуть у подальшому розвивати і збагачувати аналізований науковий напрям.

Дещо в іншому варіанті подібну "послугу" пропонує і А.В. Савченко. Ним, зокрема, визначена система типових помилок, що трапляються при дослідженні кримінального законодавства США (у тому числі і в російських джерелах). Виявлені автором вади можуть бути використані юристами як запобіжні настанови при здійсненні ними подальших порівняльно-правових розробок. Це – помилки, пов'язані з перекладом; політичний підтекст проблеми; твердження про непорівнянність і некодифікованість федерального кримінального законодавства США, неврахування його широкої джерельної бази та специфічної структури, ототожнення з кримінальним законодавством окремих штатів чи з Модельним КК США; неврахування нових законодавчих змін і доповнень; розуміння категорії "злочин" лише як суспільно небезпечного діяння, відмінного від адміністративних деліктів; думка про існування начебто професійного та повного перекладу федерального кримінального законодавства США з англійської на українську чи російську мови.

Не можна не торкнутися законодавчого досвіду США в частині унікальної регламентації призначення покарання. При визначенні виду і міри покарання федеральні судді спираються на Керівництва з призначення покарань, які спрямовані проти судової дискреції і можливих зловживань при відправленні правосуддя. Зазначені Керівництва видаються Комісією США з призначення покарань, починаючи з 1987 р. (їх обсяг – понад 600 стор. друкованого тексту); вони пропонують раціональну систему кримінальних покарань, в 1989 і 2005 рр. відповідними рішеннями Верховного суду США цей нормативний акт визнаний конституційним.

Докладний юридичний аналіз Керівництв з призначення покарань міститься у згаданій раніше дисертації Є.Ю. Полянського.


Врахування норм міжнародного кримінального права

Розмірковуючи про успіхи українських вчених-юристів і значення їх праць, потрібно зупинитися ще на одному оригінальному порівняльно–правовому дослідженні – докторській дисертації, захищеній в Інституті законодавства Верховної Ради України 18 жовтня 2007 р. за спеціальністю 12.00.11 – міжнародне право. Вона, без сумніву, становить інтерес і для фахівців у галузі кримінального права. Це праця Н.А. Зелінської (дочки талановитого радянського та українського вченого А.Ф. Зелінського) "Міжнародно–правова концепція міжнародного злочину" (науковий консультант професор С.В. Ківалов). У дисертації аналізуються, передусім, дискусійні проблеми теми. Міжнародний злочин і міжнародна злочинність розглядаються у контексті взаємодії кримінальних правосистем – національних і міжнародної. Фундаментальна монографія Наталії Анатоліївни за темою дисертації опублікована російською мовою – "Международные преступления и международная преступность" (Одесса, "Юридическая литература", 2006. – 568 с.).

Вивчення останньої праці додатково переконує в тому, що гармонізація національних кримінально-правових систем неможлива без врахування нормативної бази міжнародного кримінального права. Зокрема, для багатьох держав (у тому числі і для України) актуальним є ратифікація Статуту Міжнародного кримінального суду, прийнятого на Дипломатичній конференції у Римі. У цьому зв'язку Генеральний секретар ООН заявив: "В суде должны быть соответствующим образом представлены различные правовые системы мира, поскольку глобализация отнюдь не означает гомогенизацию. Ни одна страна не должна быть исключена из этого исторического процесса…"1. Тому новим рівнем кримінально-правової компаративістики могли б стати макропорівняльні системні дослідження відповідного законодавства держав континентальної Європи, а також США, Великобританії (представників різних правових сімей) і нормативного масиву міжнародного кримінального права. На нашу думку, такий підхід надав би можливість зробити реальний внесок у процеси зближення правових систем у цілому. Не можна залишати без уваги і проблеми уніфікації кримінального законодавства в державах–учасницях СНД.


Без втрат для державного суверенітету

Серед окремих вчених-юристів побутує думка (її, до речі, поділяє і М.І. Хавронюк) про те, що міжнародне кримінальне право має наднаціональний характер і що це – позитивний фактор. Очевидно, такий висновок навряд чи можна вважати однозначним. Насамперед варто мати на увазі, що ця проблема зачіпає надзвичайно тонкі "нервові закінчення" державного суверенітету будь–якого суб'єкта відповідного міжнародного договору. Не випадково щоразу таким довгим виявляється процес підготовки останнього і в цілому – шлях до його підписання, досягнення консенсусу. А потім ще багато пройде часу в очікуванні ратифікації подібних актів.

Водночас буде хибним вважати, що підписання певним суб'єктом міжнародних відносин будь-якої конвенції означає втрату ним "частинки" свого державного суверенітету. Цікаво дізнатися (якщо підрахувати всі підписані і ратифіковані конвенції, інші міжнародні договори, угоди), скільки ще залишилося українського (російського чи іншого) державного суверенітету? Звичайно, у таких випадках завжди йдеться про державні інтереси (про загрозу останнім, їх захист), а державний суверенітет як щось ціле – неподільний. Він є чи його немає, він не вимірюється у відсотках.

Державний суверенітет – це "визначальна і невід'ємна якість держави, що відображає її верховенство на своїй території та незалежність (самостійність) у міжнародних відносинах"2. Визнається, що реальне обмеження суверенітету можливе у практиці конкретних держав, але передбачає їх згоду на це. Однак навіть за наявності відповідної згоди відсутність у однієї із сторін суверенітету, зокрема незалежності в міжнародних відносинах, означає відсутність суверенітету в цілому. У той самий час наявність міжнародно-правових зобов'язань держави абсолютно не свідчить про обмеженість її зовнішньої незалежності. Навпаки, активна участь у міжнародних відносинах засвідчує незалежність держави, її самодостатність як суб'єкта міжнародного права3.

Будь-яка держава в законодавчому порядку чітко визначає своє ставлення до аналізованої проблеми. Наприклад, ст. 9 Конституції України передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Основному Закону України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Міжнародне співробітництво держав спрямовано на забезпечення їх національних інтересів і безпеки, здійснюється з урахуванням загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Зазначеним принципам і нормам не притаманний наднаціональний характер. Навіть етимологічно саме слово міжнародне відображає сутність цього права – воно регулює відносини між народами, а не височіє над ними. Наприклад, безліч антикримінальних конвенцій (як результат компромісу) встановлюють мінімальні стандарти, яких держави мають дотримуватися в інтересах узгодженості своєї діяльності. Зазвичай ці стандарти кримінально-правової заборони містять у собі мінімум ознак, стосовно включення яких у вигляді елементів складу злочину держави досягли згоди. Держави-учасниці можуть перевищувати такі стандарти, оскільки кожна держава зберігає за собою право не обмежуватися ними4. Де тут наднаціональний характер?

Інша річ – Нюрнбергський і Токійський прецеденти. Міжнародне право реалізувало ними "свою собственную конструкцию международного преступления, обнаружив способность криминализировать деяние, не являющееся преступлением по национальному праву"5.

Отже, питання про наднаціональний характер міжнародного кримінального права слід віднести до спірних. Враховуючи важливість і делікатність цого питання, воно заслуговує на саму прискіпливу увагу з боку вчених–компаративістів. А в цілому, по-справжньому ефективна протидія міжнародній злочинності неможлива без розумної гармонізації національних кримінально–правових систем і положень міжнародного кримінального права.

Загалом все викладене свідчить про те, що в Україні здійснено науковий прорив у сфері порівняльних кримінально-правових досліджень, чим не може похвалитися жодна з держав пострадянського простору.

––––––––––––––––––––

1 (Последующие меры по итогам Саммита тысячелетия. План осуществления Декларации тысячелетия Организации Объединенных наций: Доклад Генерального секретаря. – UN Doc. A/56/326).

2 (Шаповал В.М. Суверенітет державний, суверенітет держави // Юридична енциклопедія: в 6 т. /Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова рекол.) та ін. – К.: "Укр. енцикл.", 1998. – Т. 5: П–С.– 2003. – С. 684).

3 (Зазначене джерело. – С. 685).

4 (Зелінська Н.А. Міжнародно–правова концепція міжнародного злочину: Автореф. дис. … докт. юрид. наук. – Київ, 2007. – С. 18).

5 Зазначене джерело . – С. 33.


Анатолій Музика,

заступник Керівника Голової служби з питань

діяльності правоохоронних органів

Секріторіату Президента України

доктор юридичних наук, професор