Пометун О. П5 5 Методика навчання історії в школі / О.І. Пометун, Г. О. Фрей-ман

Вид материала

Документы

Содержание Поняття про методи, прийоми і засоби навчання історії 1. Проблема методів навчання історії та їх класифікація 2. Прийоми і засоби навчання історії

Подобный материал:

• Методичні рекомендації щодо окремих аспектів організації навчання історії в школі, 206.38kb.
• Навчальна програма «Правознавство (практичний курс)» для 9-х класів навчальних закладів, 225.51kb.
• Ми розглянемо пасивну, активну та інтерактивну (за Пометун О., Пироженко Л.) моделі, 1488.81kb.
• Методика навчання інформатики. Інформатика в школі як навчальний предмет, 638.5kb.
• Готовність до навчання в школі, 26.82kb.
• Програма з «Методики викладання іноземних мов у середніх навчальних закладах» до державного, 238.02kb.
• Конспект відкритого заняття, 82.92kb.
• Навчання історії у профільних класах: теорія І практика, 136.83kb.
• Лекція Методика навчання математики як наука І як навчальна дисципліна в педвузі, 1079.94kb.
• Адаптація п’ятикласників до навчання у середній школі, 99.82kb.

3. Пізнавальні завдання як засіб діагностики і розвитку пізнавальних можливостей учнів у навчанні історії

Помітні зрушення у розвитку здібностей та пізнавальних можли-ностей учнів забезпечує застосування учителем спеціальних пізна­вальних завдань, що, з одного боку, діагностують психологічні особ­ливості учня, а з іншого боку - розвивають і вдосконалюють його пізнавальні можливості.

Пізнавальні завдання, які використовують на уроках історії, роз­різняються як за змістом і метою їх застосування вчителем, так і за способом виконання їх учнями.

Одні завдання носять яскраво виражений ігровий характер і цілком підійдуть для історичних конкурсів і турнірів. їхній зміст може частково чи цілком стосуватися теми, що вивчається. Наприклад:

1. Намалюйте максимальну кількість предметів, в основі яких коло, квадрат, трикутник чи т. п., пов'язаних із життям стародавніх греків, римлян або слов'ян і т. п. (діагностика невербально!' уяви).
   
2. Складіть максимальну кількість речень з одними і тими самими словами, але різних за смислом: лицарі-хрестоносці, кривава битва, князівські дружини (діагностика вербальної уяви).
   
3. Порівняйте два зображення на історичну тему і знайдіть відмін­ності (діагностика довільної уваги).
   
4. На малюнку ви бачите збільшений фрагмент якоїсь знаменитої історичної споруди (знаряддя землеробства, керамічного посуду, кар­тини тощо). По деталі здогадайтеся, що це за споруда і назвіть її (діа­гностика образної уяви).
   
5. На основі аналітичного опису намалюйте предмет, про який іде мова (діагностика репродуктивної та творчої уяви).
   
6. Картки з історичними поняттями об'єднайте спочатку в кілька груп за певною ознакою, потім ці групи понять об'єднайте у більш ве­ликі і т. д., поки всі картки не виявляться поділеними всього на дві час­тини, яким ви повинні придумати свої назви (діагностика логічного мислення) та ін.
   

* Подумайте

Працюючи в парах, спробуйте придумати подібні завдання для учнів, скориставшись одним із підручників основної школи.

Інколи завдання можуть ззовні не відрізнятись від традиційних, але, пропонуючи їх учням, учитель намагається з'ясувати, якими є індивідуальні особливості уваги, уяви, пам'яті, сприйняття, мислення, мови школярів тощо. Тому під час перевірки завдань увага звертаєть­ся не тільки на правильність відповіді, але й на оформлення учнем зав­дання: якими прийомами викладу історичних образів скористався учень, є відповідь детальною чи схематичною, цілісною чи мозаїчною, красномовний чи логічний виклад думки, притаманний учневі. На-


102

103

далі різним групам учнів можуть пропонуватися завдання різного ти­пу і різної складності.

Одночасно і самі учні можуть бути не просто «пасивним ма­теріалом для педагогічних досліджень». Вони охоче виступають як суб'єкти діагностики, якщо їм пропонується, наприклад, вибрати один з варіантів класного чи домашнього завдання. Присвячені одній істо­ричній темі, завдання розрізняються складністю, характером діяль­ності, формою викладу відповіді. Наприклад, для «Вернісажу Відрод­ження» семикласникам можна запропонувати підготувати виступ від імені художника чи історика або мистецтвознавця Середньовіччя. «Історики» мають характеризувати географічне положення й еконо­мічне становище, державний устрій і соціально-політичне положення країн, де діяли видатні майстри. «Художники» представляють на вер­нісажі одну зі своїх картин і розкривають її ідею. Мистецтвознавці мають відбирати полотна або в палац французького короля, або гол­ландського промисловця і зобов'язані задовольнити смаки своїх клі­єнтів. Ознайомившись з умовами кожної ролі, учні самі виберуть бажану для них, оцінюючи рівень і специфіку своїх здібностей. Таким чином, варіативні завдання, що розрізняються за певними параметрами, є ефективним засобом діагностики і розвитку індивідуальних пізна­вальних здібностей школярів, а також одним зі способів диференціації навчання історії.

* Подумайте

Працюючи в малих групах, придумайте пізнавальні завдання, пов'язані з можливістю учнів основної школи зробити вибір способу діяльності залежно від своїх здібностей і схильностей.

Перевірте свої знання з теми

1. Якими є способи діагностики пізнавального інтересу учнів? Коли і як учитель може їх застосовувати?
   
2. Якими способами можна визначити рівень розвитку пізнавальних здібностей учнів?
   
3. Чому пізнавальні завдання є засобом діагностики і розвитку пізна­вальних можливостей учнів у навчанні історії?
   

Як провести практичне заняття з теми

Проведіть практичне заняття з діагностування в одному з класів ос­новної школи. Об'єднайтесь у малі групи, і хай кожна група підготує матеріали для одного з запропонованих вище способів діагносту­вання учнів.

Після проведення обстеження і його аналізу та обробки обговоріть результати діагностування та напрями подальшої роботи вчителя з цими дітьми.

Оцініть, чи відповідали розроблені вами матеріали запропонованим авторами варіантам діагностування учнів.

Тема 7

ПОНЯТТЯ ПРО МЕТОДИ, ПРИЙОМИ І ЗАСОБИ НАВЧАННЯ ІСТОРІЇ

1. Проблема методів навчання історії та їх класифікація. 2. Прийо­ми і засоби навчання історії. 3. Прийоми вивчення історичних фактів на емпіричному рівні. 4. Прийоми вивчення історичного ма­теріалу на теоретичному рівні.

Основні поняття теми: методи викладання історії, прийоми, класифікація методів і прийомів навчання історії, пасивні, ак­тивні та інтерактивні методи навчання, засоби навчання, сю­жетне та образне оповідання, картинний та аналітичний опис, образна характеристика, коротке повідомлення, пояснення, дове­дення, міркування, узагальнююча характеристика, види планів, аналітична та евристична бесіда.

1. Проблема методів навчання історії та їх класифікація

Як відомо, проблема класифікації методів навчання та їх визначен­ня (дефініції) є серед пріоритетних у дидактиці. Як категорія історич­на методи навчання трансформуються відповідно до цілей і змісту освіти, що змінюються.

Однак спочатку визначимо зміст самого поняття «класифікація». Під класифікацією розуміється «система розподілу предметів, понять на класи, групи тощо за спільними ознаками, властивостями»⁷⁵.

Історичне коріння класифікації сучасних методів навчання треба шукати в теорії й практиці вітчизняної школи на початку XX ст. У 20-х pp. XX ст. словесні методи навчання взагалі були оголошені пасивними. їм протиставлялись активно-трудовий, дослідницький, практичний, лабораторний, евристичний, проектний та ін., що скла­дали групу методів активного навчання. Про них писали: в дидак­тиці - П. Блонський, Б. Ігнатьєв, В. Марков, І. Резник, С. Шацький, у методиці навчання суспільствознавчих дисциплін - В. Арнаутов, А. Гейнике, Б. Жаворонков, В. Петрович, В. Стратен, Р. Черановсь-кий, Ф. Черняхівський та ін. Однак, як відомо, ці методи не стали провідними у практиці радянської школи. У 30-50-ті pp. за часів сталінського реформування школи вони майже зовсім не використо­вувались.

⁷⁵ Великий тлумачний словник сучасної української мови. - С. 432.

* Подумайте

Працюючи в парах, обговоріть, чому активні методи навчання за часів сталінського реформування школи майже зовсім не використо­вувались.

Провідні поняття, пов'язані з процесом навчання історії стали предметом наукового інтересу в дискусіях радянських методистів у 50-70-ті pp. XX ст. Це обумовлювалося потребою підвести підсумки розвитку методики в попередні роки і намітити нові перспективи нау­кових досліджень. В обговоренні проблеми свої варіанти класифікації методів навчання історії в різні роки запропонували всі провідні вчені, однак вони так і не прийшли до єдиної думки. Тому в сучасній методичній літературі збереглася різноманітність підходів до визна­чення понять «методи», «прийоми», «способи» навчання, різні підста­ви їх систематизації і деяка суперечливість у вживанні методичних термінів у спеціальній літературі. Це, безумовно, ускладнює аналіз пе­дагогічної практики і впровадження наукових рекомендацій.

Доцільним буде коротко познайомитись з основними напрямами цих дискусій.

До середини XX ст. у методичній літературі переважно висвітлю­валися методи викладання історії, причому чітких відмінностей між поняттями «методи» і «прийоми» не існувало. І хоча деякі автори заявляли, що різноманіття прийомів визначається «змістом і характе­ром того історичного матеріалу, що вивчається в даний момент учня­ми»⁷⁶, способи діяльності викладача не співвідносилися з особливос­тями змісту конкретного навчального предмету.

Одним з перших специфіку навчального історичного матеріалу в класифікації методів врахував учений методист 50-х pp. XX ст. В. Карцов. Виступаючи за «органічний зв'язок методики викладання історії із сутністю самого предмета», він в основу класифікації методів поклав загальноприйняту на той час філософську теорію про ступені пізнання дійсності. Він виділив: 1) методи створення історичних уяв­лень і одиничних понять (про географічне середовище, що оточує лю­дей, про самих людей, про предмети матеріальної культури, про події і типові явища); 2) методи формування загальних понять; 3) методи розкриття діалектики історичного розвитку в часі і просторі (тобто історичних закономірностей); 4) методи встановлення зв'язку історії із сучасністю і застосування історичних знань на практиці⁷⁷.

Класифікація, запропонована іншим, відомим у 60-ті pp. методис­том О. Стражевим, також носила методичний характер, тобто спира-

⁷⁶ Зиновьев М. А. Очерки методики преподавания истории. - М., 1955. -
С. 53.

⁷⁷ Карцов В. Г. К вопросу о задачах и содержании методики преподава­
ния истории // Преподавание истории в школе. - 1954. - № 4.

106

лася на особливості навчального історичного матеріалу. Взявши за основу вивчення найважливіших сторін громадського життя, він виді­ляв методи: вивчення умов матеріального життя суспільства, форму-нання понять про класи, класову боротьбу і державу, вивчення історії иоєн, культури і т. д. Однак дві останні групи методів (вивчення хро­нології і карти) не відповідали прийнятому критерію і руйнували цілісність його класифікації⁷⁸. У практичному плані характеристика кожної із семи груп методів була підмінена міркуваннями про зна­чимість вивчення визначених суспільних явищ, про прийоми і засоби передачі знань і формування історичних уявлень учнів.

У 60-70-ті pp. вчені відійшли від методичного напряму в класи­фікації методів і активно використовували дидактичні підходи, тобто такі, які не були пов'язані зі специфікою конкретного предмета і за­стосовувались до навчання в цілому. Відповідно до джерел отримання знань було запропоновано кілька схожих класифікацій, що включали: методи усного викладення, методи наочності, методи роботи з друко­ваними і письмовими текстами (Н. Андріївська, О. Вагін, П. Лейбен-груб). Відчуваючи недостатність основного критерію, деякі прихиль­ники класифікації методів за джерелами знань змушені були розробити додаткові її варіанти, відбивши в них ступінь розвитку самостійної пізнавальної діяльності учнів (П. Лейбенгруб) чи ланки процесу на­вчання (О. Вагін).

У 60-х - першій половині 70-х pp. відбулося часткове повернення до ідей активізації пізнавальної діяльності учнів у навчанні. Були обґрунтовані і введені у практику проблемне навчання, евристична бесіда, програмоване навчання тощо. Саме тоді радянський дидакт Є. Голант запропонував розподіл методів навчання на «пасивні» та «активні», залежно від участі учнів у навчальній діяльності. Зро­зуміло, що термін «пасивні» застосовувався умовно, оскільки будь-який спосіб навчання обов'язково передбачає певний рівень пізна­вальної активності учня, інакше досягнення результату, навіть мінімального, неможливе. В даній класифікації Є. Голант скоріше використовував «пасивність» як визначення низького рівня актив­ності учнів, переважно репродуктивної діяльності при майже повній відсутності самостійності й творчості.

Загальнодидактичну класифікацію методів з урахуванням специ­фіки цілей і змісту навчання, особливостей способів його засвоєння, характеру пізнавальної діяльності учнів поширив на процес навчання історії І. Лернер. Він докладно охарактеризував пояснювально-ілю­стративний, репродуктивний, дослідницький, частково-пошуковий чи евристичний методи, метод проблемного викладу⁷⁹. На відміну

⁷⁸ Стражев А.И. Методика преподавания истории. - М., 1964.

⁷⁹ Лернер И.Я. Развитие мышления учащихся в процессе обучения исто­
рии.-М., 1982.-С. 43-51.

107


від визначення методів за джерелами знань, що І. Лернер вважав фор­мальним і невизначеним підходом, до достоїнств свого варіанта він відносив: поєднання в методах викладацької і учнівської діяльності; обґрунтованість класифікації сутністю змісту освіти і способами його засвоєння; актуалізацію проблем розробки творчих видів пізнаваль­ної діяльності; єдність освітніх, виховних і розвиваючих функцій ме­тодів навчання.

Своєрідною в класифікації методів навчання історії була позиція П. Гори. Вважаючи, що проблема методів повинна розглядатися тільки на дидактичному рівні, він запропонував як головні ознаки поняття «методи навчання» способи викладання і навчання і взаємо­залежну з ними розумову діяльність учителя й учнів і на цій основі сформулював визначення: «Методи шкільного навчання - це способи, за допомогою яких на основі глибокої розумової діяльності вчитель викладає, а учні засвоюють і застосовують на практиці наукові знання, різноманітні уміння і навички розумової і фізичної праці, розвивають у собі під керівництвом учителя пізнавальні і творчі здібності»⁸⁰.1 хоча класифікація методів на основі способів навчання вийшла дуже тра­диційною: метод наочного навчання; методи словесного навчання, що складаються з методу усного навчання і методу вивчення друкованих текстів; практичний метод - вона зосереджувалась не на зовнішніх оз­наках процесу навчання (джерело чи характер навчальних дій), а на внутрішній єдності викладання і навчання, цілісності освіти, виховання і розвитку школярів у процесі навчання. На основі загальнодидактич-ної системи методів П. Гора разом зі співробітниками своєї кафедри Московського педагогічного інституту протягом 30-ти років розроб­ляв методичну систему прийомів навчання, що відбиває специфіку історії як навчального предмета.

Як відзначено вище, наукова дискусія 50-70-х рр. не привела до на­родження єдиного погляду на проблему методів навчання історії че­рез складність предмета, що обговорювався, і неможливості створити несуперечливу модель за якою-небудь окремою ознакою. Кожна із за­явлених позицій була піддана скрупульозному аналізу і критиці, а їхні автори продовжували розвивати і пропагувати свої ідеї. Однак вони сприяли розвитку методичної думки, акцентували увагу на різних ас­пектах і компонентах процесу навчання історії, стимулювали розроб­ку перспективних напрямів педагогічної теорії і практики.

* Подумайте

Проведіть невеличку дискусію з питання: чому дискусії навколо кла­сифікації методів навчання історії тривали такий довгий час і в чому полягала користь таких обговорень для практики навчання.

⁸⁰ Гора П.В. Методические приемы и средства наглядного обучения исто­рии в средней школе: Пособие для учителей. - М., 1971. - С. 17.

У складних умовах розбудови національної системи шкільної істо­ричної освіти в Україні в 90-ті роки, принципового відновлення її цілей і методології, створення сучасних підручників і т. п. проблема методів навчання відійшла на другий план. Тому в методичній літера­турі і до сьогодні зберігається різнобій термінів і підходів до характе­ристики навчальної практики педагогів і школярів.

Нова хвиля зацікавленості активними методами припала на межу 80-90-х pp., коли у дидактиці, зокрема українській, був представлений широкий спектр різноманітних методів активізації навчально-пізна­вальної діяльності. У той час було визначено поняття «активізація процесу навчання» як «удосконалення методів і організаційних форм навчально-пізнавальної роботи учнів, яка забезпечує активну й са­мостійну теоретичну і практичну діяльність школярів у всіх ланках навчального процесу»⁸¹. В літературі (О. Савченко, В. Лозова, М. Сметанський, Г. Троцко та ін.) були представлені різні варіанти їх класифікації. В конкретних методиках методистами й учителями було напрацьовано значний арсенал конкретних прийомів і засобів ак­тивізації навчання, які складають підґрунтя ефективності сучасної шкільної і вузівської освіти⁸².

Виходячи із сучасних уявлень дидактів про зміст поняття «метод навчання»⁸³ як упорядкований спосіб взаємопов'язаної діяльності вчителя і учнів, можна визначити метод навчання історії. Метод на­вчання історії - це впорядкований спосіб взаємодії учасників навчаль­ного процесу, спрямований на досягнення цілей і завдань шкільної історичної освіти. Відповідно критерієм для класифікації методів на­вчання історії може бути характер цієї взаємодії, насамперед між учи­телем і учнями. Виходячи з цього критерію і враховуючи класифіка­цію Є. Голанта, розподіляємо методи навчання історії на пасивні (умовно-пасивні), активні та інтерактивні.

При використанні пасивних методів учні виступають в ролі «об'єкта» навчання. Вони засвоюють та відтворюють матеріал, що пере­дається педагогом - джерелом історичної інформації (інколи такі методи, за І. Лернером, називають пояснювально-ілюстративними і репро­дуктивними). Як правило, це відбувається шляхом застосування лекції-монологу, читання, демонстрації, опитування учнів щодо вивченого змісту. Учні між собою не спілкуються і не виконують творчих завдань.

Якщо мова йде про активні методи, учні стають «суб'єктами» на­вчання, виконують творчі завдання, беруть участь у діалозі з учителем.

⁸¹ Гончаренко СУ. Український педагогічний словник. - К.: Либідь,
1997.-С 21.

⁸² Див.: Комаров В. До питання про систему методів навчання історії в
школі (Загально-методичний аспект) // Історія в школах України. - 2003. -
№4-5.

⁸³ Гончаренко СУ. Український педагогічний словник. - К: Либідь,
1997.-С 206.


108

109

Такі методи пов'язані з виконанням творчих завдань (часто вдома), питаннями від учня до вчителя і вчителя до учня, розвивають творче мислення. За І. Лернером, до таких методів відносяться частково-по­шуковий чи евристичний, проблемний і дослідницький. Хоча учні в цьому випадку більш активні, основною формою взаємодії часто за­лишається і монолог. Спочатку педагог у монологічній формі здійснює передачу знань учням, а потім останні повертають йому ці знання, шляхом монологічних відповідей. Інколи навчання відбуваєть­ся у діалозі вчителя й учня, шляхом бесіди, однак викладач виступає як своєрідний полюс, навколо якого концентрується вся комунікація учасників процесу навчання.

Сутність інтерактивних методів у тому, що навчання відбувається шляхом взаємодії всіх тих, хто навчається і навчає. Це співнавчання (навчання у взаємодії та співпраці), в якому і вчитель, і учні є суб'єкта­ми навчання. Основний принцип інтеракції: постійна взаємодія учнів між собою, їх співпраця, спілкування, співробітництво, на відміну від активних та «пасивних» методів, коли спілкування відбувається між учнями і вчителем. Учитель тільки організатор і координатор інтерак­тивної взаємодії. На відміну від активних методів навчання, які буду­ються на однобічній взаємодії (її організовує і постійно стимулює учитель), інтерактивні методи принципово змінюють схему взаємодії учасників навчального процесу.

Інтерактивні методи дають найбільший простір для самореалізації учня у навчанні і найбільше відповідають особистісно-орієнтованому підходу.

Інтерактивні методи орієнтовані на реалізацію пізнавальних інте­ресів і потреб особистості, тому особлива увага приділяється орга­нізації процесу ефективної комунікації, в якій учасники процесу вза­ємодії більш мобільні, більш відкриті і активні. Основою інтеракції є принцип багатосторонньої взаємодії, яка характеризується відсутні­стю полярності, і мінімальною сконцентрованістю на точці зору вчи­теля. Організації процесу такої взаємодії сприяє використання відповідних методів навчання. Такими методами є:

• груповий (взаємодія між учасниками процесу навчання реалізує­ться через співпрацю у малих групах);
  
• колективний (багатостороння взаємодія є полілогом, у якому бере участь кожен учень класу);
  
• колективно-груповий (коли робота малих груп поєднується з ро­ботою всього класу).
  

*Подумайте

Працюючи в малих групах, визначте, чим відрізняється запропонова­на авторами класифікація від інших, у чому її переваги та недоліки.

Перевірте себе

1. Що таке метод навчання історії?
   
2. Які класифікації методів навчання історії вам відомі?
   

3. За якими критеріями можна класифікувати методи навчання іс­торії?
   
4. Що таке пасивні, активні та інтерактивні методи навчання?
   

2. Прийоми і засоби навчання історії

Складовою частиною кожного методу навчання є прийоми і засо­би навчання. Прийом навчання - спосіб взаємодії вчителя й учнів, що може бути виражений у переліку (алгоритмі) дій учителя, спрямо­ваних на організацію пізнавальної діяльності учнів за допомогою прийомів навчальної роботи, адекватних специфіці матеріалу, що вивчається. Коли застосовують термін «прийоми навчання», то мова йде про поєднання прийомів викладання (діяльність учителя) і при­йомів учіння (діяльність учня): у своїй сукупності вони складають прийоми навчання - найважливішу частину організації навчального процесу.

Внутрішньою розумовою (інтеріоризованою) стороною прийомів учіння є різноманітні пізнавальні процеси: пам'ять, мислення, уява, рефлексія тощо. Зовнішня (екстеріоризована) сторона прийомів - це матеріалізовані (тобто такі, що виражаються в усній чи письмовій відповіді, малюнку, таблиці та ін.) дії учнів, які обумовлюють про­тікання відповідних пізнавальних процесів, визначають відповідні розумові дії. Відповідно можна розрізняти прийоми розумової діяльно­сті (внутрішня сторона) та прийоми навчальної роботи (зовнішня сто­рона) учнів. Зовнішня і внутрішня сторони прийому завжди реалізу­ються у взаємодії: учень не може здійснювати ніякі навчальні операції, не обдумуючи їх, так само він застосовує розумову діяльність тільки з метою подальшої матеріалізації її результатів у слові чи дії. Вчитель, застосовуючи прийом навчання, керує розумовою діяльністю учнів (внутрішньою стороною учіння) через зовнішню сторону - організую­чи навчальну роботу учнів за допомогою відповідних прийомів.

Таким чином, продумане використання й удосконалення прийомів навчальної роботи у процесі шкільного навчання історії благотворно позначається на розвитку інтелектуальних умінь і здібностей учнів.

Отже, структуру методу можна представити схемою 6.

*Подумайте

Працюючи в парах, визначте, у чому полягає різниця між поняття­ми «прийом викладання», «прийом навчання» і «прийом учіння», «прийом навчальної роботи» та «прийом розумової діяльності». Запропонуйте академічній групі обґрунтовану відповідь.

Як уже зазначалось, прийоми навчальної роботи слугують не тіль­ки методичним інструментом учителя і учнів, але і є органічною час­тиною змісту навчання. Одночасно з основами історичних знань, учні опановують знання про способи навчальної роботи і застосовують їх


110

111






Схема 6. Структура методу навчання історії

на практиці спочатку за зразком (пам'яткою), а потім усе більш само­стійно. Здатність учнів свідомо і послідовно застосовувати всю сукуп­ність навчальних дій, що складають прийом, при вивченні нового історичного матеріалу чи при вирішенні оригінальних пізнавальних задач свідчить про високий ступінь сформованості прийому, що до­зволяє характеризувати його вже як уміння.

У визначенні прийому підкреслена і головна ознака цього поняття як категорії методичної: його адекватність (відповідність) навчально­му історичному матеріалу. Зміст прийомів навчальної роботи має від­бивати структуру навчального історичного матеріалу, відповідати їй.

Раніше в результаті аналізу навчального історичного матеріалу ми виділили два узагальнених компоненти, що якісно відрізняються один від одного: факти і теорію.

Відповідно до них прийоми навчальної роботи можна умовно роз­ділити на 2 групи: 1) прийоми формування уявлень (емпіричний рівень пізнання) - образів зовнішнього боку історичного факту у свідомо­сті учня; 2) прийоми засвоєння теорії (теоретичний рівень пізнання): історичних понять, зв'язків та тенденцій історичного розвитку.

Зауважимо, що саме ця класифікація прийомів на методичному рівні дозволяє описувати й аналізувати процес навчання конкретного предмета. Іноді одні й ті самі прийоми входять у різні групи цієї кла­сифікації: наприклад, картинний і аналітичний опис застосовується для формування образів навколишньої природи, матеріальних пред­метів, образів людей, статичних цілісних образів історичних фактів. Інформативне повідомлення - для вивчення неголовних статичних фактів і історико-статистичного матеріалу. Пояснення - для вивчення всіх чотирьох елементів теоретичного матеріалу і т. п. На наш погляд, це не порушує цілісності і раціональності даної класифікації, а гово-

рить про універсальність окремих прийомів і їх складну структуру. і іншого боку, така логіка дозволяє на практиці оцінити своєрідність структурних елементів навчального історичного матеріалу і нерозум­ність застосування тільки двох-трьох розбіжних прийомів (зазвичай, це розповідь і пояснення) для його вивчення.

Методичні засоби, так само як прийоми, можна визначити як скла­дові частини методів, тобто способів навчальної роботи вчителя й учнів, за допомогою яких досягаються цілі і завдання навчання кон­кретного предмета. У цю категорію входять усі види першоджерел і навчальних посібників, що можуть бути використані для вивчення істо­ричного минулого. Як методична категорія, засоби навчання історії теж адекватні різному за характером навчальному матеріалу і можуть бути об'єднані у дві групи. Деякі засоби успішно використовуються для вивчення декількох видів історичних фактів чи теоретичних поло­жень. Наприклад, карти і навчальні картини - для формування об­разів навколишньої природи і цілісних динамічних образів; навчальні пам'ятки - для складання характеристики історичних діячів і ви­значення причинно-наслідкових зв'язків; описи в документальній, науковій, художній і іншій літературах - для відтворення образів різних за змістом і структурою історичних фактів. У той же час деякі засоби: макети, моделі і муляжі матеріальних предметів; місця пам'ят­них історичних подій; скульптурні, фотографічні і словесні портрети, карикатури і шаржі та ін. адекватні елементам навчального історич­ного матеріалу.

Щодо методичних засобів також важливо відзначити, що це засо­би і викладання, і навчання. Тільки у поєднанні з адекватними прийо­мами навчальної роботи вони сприяють досягненню цілей навчання історії.