Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй зміцнення управління та фінансової стійкості національної системи природоохоронних територій в україні короткий опис

Вид материала

Содержание

Розділ d: додаткова інформація
Політичний та економічний розвиток
Сільське господарство
Частина D.II Землеволодіння та процес планування, призначення, створення управління ПТ в Україні
Природні та біосферні заповідники
Функціональні зони природоохоронних територій
Зв'язок між плануванням ПТ та плануванням лісівництва
Частина D.III Огляд українського екологічного законодавства

Подобный материал:

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 22

РОЗДІЛ D: ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ

Частина D.I Україна: Демографія, екологія, соціально-економічний стан

Демографія. За даними національного перепису населення, проведеного в 2001 році, чисельність населення України становить 49,5 мільйонів – це п’ята найбільш населена країна в Європі після Німеччини, Італії, Великобританії та Франції, і 21-а в світі. 68% населення мешкає в містах та містечках, 31% - у сільській місцевості. Середня щільність населення в країні становить 85 осіб на квадратний кілометр. Показник зростання населення є від’ємним (-0,8).
Екологія: Загалом, 19,7% території України вважається відносно неушкодженим природним середовищем з лісами, луками та заболоченими територіями, з яких 12,7% вважаються природними , особливо в Карпатському регіоні, в гірських частинах Криму та в Поліссі (лісова зона). Екологія країни значно постраждала внаслідок економічних інтересів держави за радянських часів, коли природа та природні ресурси використовувалися в нераціональний та виснажливий спосіб для забезпечення економічних потреб Радянського Союзу (Україна постачала 70% сировини). Негативні наслідки такої діяльності на навколишнє середовище стали об’єктом серйозного занепокоєння серед науковців та загального населення країни, що призвело до активізації природоохоронних зусиль (перший природний заповідник в Російській імперії був створений в Україні – це всесвітньовідомий степовий заповідник «Асканія-Нова»). Визначальним моментом в історії України стала Чорнобильська атомна катастрофа, яка в середині 1980-х років поставила країну на межу екологічної кризи. Наслідки цієї катастрофи виходять далеко за межі суто екологічної сфери, спричинивши цілу низку соціально-економічних, медичних, біологічних, психологічних, етичних, ідеологічних та культурних проблем. Історичні традиції несталого розвитку стали однією з причин рішення незалежної України включити екологічну політику до основ своєї національної політики.
Політичний та економічний розвиток. Після здобуття незалежності 1991 року Україна пережила дуже складне десятиріччя, під час якого економічне виробництво та життєвий рівень в країні значно знизилися. Однак, після 2000 року в країні почалося економічне зростання, що призвело до певного підвищення якості життя більшості українців – але не для всіх. Економіка країни – це перехідна модель вільної ринкової економіки. Валовий внутрішній продукт в останні роки зріс у десятки разів. Показники зростання ВВП в 2006 році становили 7,1%. Як один з найголовніших компонентів економіки Радянського Союзу (як промисловий, так і сільськогосподарський), українська економіка зазнала в 1990х роках значних коливань, в тому числі – гіперінфляцію та різкі падіння економічного виробництва; вперше зростання ВВП спостерігалося в 2000 році. Наразі реформи в країні продовжуються. В 2005 році ВВП України становив 82,88 мільярдів доларів США, а валовий дохід на душу населення – 1 520 доларів США.
Сільське господарство відіграє важливу роль в економіці України і становить приблизно 10% ВВП. Головними сільськогосподарськими культурами є зернові, насіння соняшнику та цукор. Україна – це п’ятий найбільший експортер зернових в світі. Одним з найважливіших природних ресурсів України є земля.. Дві третини земель країни – це чорнозем (надзвичайно родючий грунт). За оцінками спеціалістів, четверта частина усіх чорноземів світу знаходиться в Україні. Після здобуття Україною незалежності в 1991 році внаслідок розвалу Радянського Союзу, сільське господарство поступово розвивається. Державні та колективні господарства були офіційно анульовані, і раптова втрата значних державних субсидій в агропромисловий комплекс мало дуже серйозний вплив на кожний аспект українського сільського господарства. З 60 мільйонів гектарів усіх земель України приблизно 42 мільйони га вважаються землями сільськогосподарського призначення, в тому числі – культивовані землі (зернові, технічні культури, фураж, картопля та овочі, а також землі під паром), плодові і фруктові сади, виноградники, постійні луки і пасовища. Після 1991 року моделі використання земель у сільському господарстві значно змінилися. У період між 1991 та 2000 роком площа орних земель знизилася на 5 відсотків – з 32 мільйонів гектарів до 30,4. Території засівання майже кожної культури зменшилася, окрім технічних культур (зокрема, соняшнику). Насадження фуражних культур знизилося майже на 40 відсотків: це пояснюється поступовим зниженням кількості поголів’я та потребою у їх вигодовуванні.
Лісівництво відіграє важливу роль у лісових регіонах України, насамперед у Поліссі та Карпатах. Загальна площа лісових земель (лісовий фонд) становить 10,8 мільйонів гектар. 9,4 мільйони гектар вкриті лісами. Ліси займають приблизно 15,6% території України (або 16,4% території без водних басейнів). Після закінчення Другої світової війни відсоток лісового покриття збільшився в півтора рази. Об’єм живої деревини наразі становить 1,7 мільярдів кубічних метрів. Середній річний приріст коливається від 5 кубічних метрів на гектар у Карпатах до 2,% кубічних метрів на гектар у степовій зоні. Територіальний розподіл лісів є нерівномірним – найбільше лісів сконцентровано в Поліссі та в Карпатах (57%). Українські ліси є державною власністю і керуються різними урядовими структурами: Державним комітетом лісового господарства (68,3%), Міністерством аграрної політики (24,0%), Міністерством оборони (2,2%), Міністерством з надзвичайних ситуацій і захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи (1,6%), Міністерством охорони навколишнього природного середовища (0,8%), та іншими (3,1%). Оскільки ліси є надзвичайно важливими для української екології, Державний комітет лісового господарства постійно розширює лісові заповідники та території, де заготівля лісу є обмеженою. Ліси під юрисдикцією Державного комітету включені до приблизно 2 800 ПТ, які займають площу біля одного мільйона гектарів. Доля лісів першої групи (з обмеженою експлуатацією) у державних лісових підприємствах зросла з 34% до 50% починаючи з 1961 року. Абсолютна заборона на вирубку лісу діє на 40% територій, вкритих лісом.
Дедалі зростаючий туристичний сектор обіцяє стати одним з ключових стимулів зростання економіки України. Наразі це – одна з галузей економіки, яка розвивається найбільш динамічно. 2005 року країну відвідали 11,2 мільйони туристів з-за кордону, що на 5,6 відсотків більше, ніж в 2004. Ґрунтуючись на калькуляціях, рекомендованих СОТ, в 2005 році закордонні відвідувачі принесли в Україну 2,2 мільярди доларів США. В 2000 році туристичні агенції, готелі та курорти України (всього 5 744 одиниць) надали послуги, що дорівнювали 1,32% ВВП України, і 3,3% за статтею «вплив послуг». В країні існує величезна кількість надійних ресурсів для приваблення відвідувачів (незабруднені, незаймані гори, старовині міста з великою кількістю історичних принад, унікальна традиційна культура та курорти з мінеральними джерелами, що залишилися з минулого) і туристів у таких сферах, як мистецтво і архітектура, активний відпочинок, історія та культура, жива природа, духовно-релігійні теми, сільський туризм. Довготривала національна стратегія з туризму окреслена в Державній програмі розвитку туризму на 2002-2010 рік (прийнята постановою Кабінету Міністрів 29 квітня 2002 року). Головною стратегічною метою цієї програми є створення потужної національної туристичної індустрії, здатної пропонувати конкурентноздатний туристичний продукт, ґрунтуючись на спадщині та можливостях України бути важливим центом профілактичного і терапевтичного лікування, туризму та відпочинку для дітей, коли Україна була частиною СРСР. Державна адміністрація України з туризму доклала значних зусиль на розвиток сільського зеленого туризму. Сьогодні в різних куточках країни близько 1 500 сільськогосподарських підприємств готові приймати туристів, і цей потенціал може вирости вдвічі.
Рівень людського розвитку в Україні значно погіршився у першій половині 1990х років, але, за даними HDI (індекс людського розвитку), у другій половині цього десятиліття розпочалося його поступове зростання. Між 1990 та 1995 роком HDI України знизився на 21%. Однак у період між 1995 та 2000 роком цей індекс «повернув» собі половину від страченого за перші п’ять років і становив 12%. Якщо говорити про все десятиліття, то за шкалою людського розвитку Україна опустилася з 45 на 80 місце зі 173 країн. Навколишнє середовище є важливим фактором зниження якості життя українців.

Частина D.II Землеволодіння та процес планування, призначення, створення управління ПТ в Україні

Землеволодіння

Тільки держава може бути власником ключових територій біосферних заповідників, територій природних заповідників, а також повних (ключових) територій національних природних парків, ботанічних садів та зоопарків. Території інших природоохоронних територій можуть перебувати як у державній, так і в приватній власності, або у власності міської (районної) влади. Ці питання вирішуються під час процесу визначення території, який називається «узгодження» з кожним землекористувачем. Міські чи обласні органи влади можуть виступати співвласниками таких територій у випадках, якщо ПТ охоплює чи межує з людськими помешканнями. Приватна власність (в основному – сільське господарство, присадибні земельні ділянки та фермерські господарства) є типовою для заказників, не ключових зон НПП та РЛП. Слід зазначити, що якщо приватний власник, чиї землі включаються до території ПТ під час її визначення (з його письмової згоди), передає власність, то згідно з законом, природоохоронний статус території повинен зберегтися. Землі, на яких створюються заказники, не відбираються у чинних землевласників. Це правило діє і стосовно більшості земель, на яких розташовані регіональні ландшафтні парки. Це означає, що створення заказника або регіонального ландшафтного парку повинно координуватися з кожним землекористувачем окремо.
Процес планування призначення, створення та управління
Положення Міністерства охорони навколишнього природного середовища України про розробку географічних та управлінських планів національних природних парків для національних природних парків передбачає єдину послідовність заходів, які слід здійснити для визначення і затвердження географічних кордонів та управлінських планів НПП після затвердження Указу Президента України про створення НПП. Виділяють наступні етапи підготовки Управлінського плану НПП: (i) Розробка ТЗ, відбір та укладання підрядного договору з компанією, спроможною виконати завдання; (ii) Створення «проектної групи» з консультаціями з керівництвом НПП, органами місцевої влади та представниками Мінприроди. Проектні групи також можуть включати в себе НУО, наукові інститути та «зацікавлених осіб»; (iii) Географічна область національного природного парку пропонується на основі критеріїв екологічного відбору та ареалах існування. Провадиться дослідження біологічних, геоморфологічних та гідрологічних параметрів; (iv) Території НПП можуть включати в себе державні, приватні та муніципальні землі. Тільки державні землі вважаються «тимчасовою власністю НПП»; приватні та муніципальні землі залишаються у власності своїх власників; (v) НПП може здійснювати природоохоронні заходи без проведення консультацій тільки на землях, які знаходяться у тимчасовій власності НПП. Якщо природоохоронні заходи повинні також провадитися і на приватних та муніципальних землях, така діяльність повинна узгоджуватися з землекористувачами. Такі природоохоронні заходи повинні плануватися з урахуванням, насамперед, екологічних критеріїв, однак повинні містити рішення, які слугуватимуть стимулом для приватних та муніципальних землекористувачів і не викличуть протестів; рішення повинні бути спрямовані на підтримку розвитку місцевого бізнесу та працевлаштування. Слід сприяти розвитку таких напрямків, як відпочинок, туризм, екологічно безпечне / органічне сільське господарство. Управлінський план також передбачає оцінку критичного навантаження різних видів діяльності на екосистеми, пропонує плани конкретної рекреаційної діяльності, зокрема природні стежки і маршрути, туристичну інфраструктуру, маркетингові дослідження, плани платних послуг для туристів. У плані уточнюється час, коли ті чи інші види діяльності у тій чи іншій зоні заборонені – наприклад, туризм чи збір трав під час сезонів цвітіння, міграції чи розмноження. План може передбачати залучення волонтерів (студентів сусідніх навчальних закладів) для патрулювання ПТ у такі періоди. Загальна схема Управлінського плану НПП міститься в Частині D.XIII.
Управлінські плани НПП розробляються на строк 10 років, однак плани можуть переглядатися позачергово. Перед остаточним затвердженням план НПП слід перевірити на предмет відповідності з управлінськими планами лісових господарств, що знаходяться на території НПП та іншими економічними планами. Після затвердження, до основного тексту плану можуть бути розроблені додаткові спеціальні управлінські плани щодо окремих видів, які стають невід’ємною частиною управлінського плану НПП. Хід виконання плану оцінюється щороку; відповідний звіт надається науковим відділом НПП. Для вдосконалення плану можуть бути розроблені відповідні рекомендації.
Природні та біосферні заповідники створюються за тією ж моделлю затвердження кордонів і управлінських планів, що й НПП. Регіональні ландшафтні парки (РЛП) створюються місцевими або обласними адміністраціями чи окремими інституціями/особами, які керують ними у консультації з представниками обласного управління Мінприроди. РЛП створюються, в основному, з метою збереження цінних місцевих або регіональних особливостей біорозмаїття, а також задля поширення і сприяння відпочинку, дружнього до навколишнього середовища. Закон вимагає від кожного регіонального ландшафтного парку розробки фізичного, природоохоронного планів, а також плану організації відпочинку. Процес його розробки доволі простий; план затверджується адміністрацією чи структурою, яка бажає створити такий парк.
Згідно з законом, НУО мають право брати участь в управлінні природоохоронних територій, однак ще донедавна роль НУО обмежувалася допомогою у визначенні та призначенні нових ПТ, участю в процесі оцінювання екологічного впливу, контролем за дотриманням встановлених режимів, підвищенням громадської обізнаності та просвітою.

Функціональні зони природоохоронних територій

Біосферні заповідники мають 3 функціональні зони: (i) повні природоохоронні території; (ii) буферні зони, та (iii) зони антропогенних ландшафтів (останні включають в себе території з населеними пунктами, зони, де здійснюється лісозаготівля чи сільськогосподарські роботи, зони відпочинку). При створенні біосферного заповідника на базі регіональних ландшафтних парків чи заказників, тут можуть бути організовані зони регульованого управління охороною природи. Національні природні парки мають 4 функціональні зони: (i) повні природоохоронні території, де забороняється провадити будь-яку економічну діяльність, окрім наукових досліджень; (ii) регульовані зони відпочинку^¹⁸ які передбачають місця для короткострокового перебування туристів, природні стежки та маршрути, пам’ятники природи та історії, території збору ягід, грибів та лікарських трав, місця для риболовлі, річкові та озерні пляжі, території для полювання, зони пікніків; (iii) постійні зони відпочинку, де розміщені санаторії, пансіонати, кемпінги, мотелі; та (4) зони ведення економічної діяльності, що містять комунальні споруди та місця для харчування; території, що знаходяться у використанні землекористувачів, але включені до території парку (за їхньою згодою та за умов визнання того, що їхня економічна діяльність може шкодити біорозмаїття парку).
Регіональні ландшафтні парки можуть розділятися на зони (але не обов’язково), аналогічні до зон національних природних парків. Природні заповідники, так само, як і заказники, на зони не розподіляються. Заказники можуть бути кількох видів: ландшафтні, лісові, ботанічні, зоологічні, орнітологічні, ентомологічні, іхтіологічні, гідрологічні, геологічні, палеонтологічні, карстові. Пам’ятники природи можуть бути ареальними, ботанічними, зоологічними, гідрологічними чи геологічними. Зони захисту природи повинні створюватися вздовж кордонів природних заповідників. Такі зони можуть бути створені і вздовж кордонів національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам’ятників природи, природоохоронних територій, ботанічних та дендрологічних парків, зоопарків та міських парків. Головний принцип створення таких зон – унеможливити спорудження промислових та інших об’єктів, які можуть зашкодити цілісності ПТ. Науковці здійснюють спеціальне оцінювання того, які межі зон захисту природи слід встановлювати у кожному окремому випадку.

Зв'язок між плануванням ПТ та плануванням лісівництва

Усі українські ліси підпадають під одну з чотирьох категорій: (i) природоохоронні ліси (з функцію охорони водних ресурсів та ґрунтів); (ii) рекреаційні та санітарні ліси (для відпочинку, лікування та покращення стану здоров’я); (iii) ліси природоохоронного значення, ліси для наукових досліджень, ліси культурної та історичної цінності; та (iv) ліси для економічного використання. Кожного разу при проведенні інвентаризації лісів кожна ділянка підпадає під одну з 4 категорій. Інформація про стан лісу після надання відповідного статусу регулярно оновлюється, враховуючи поточну діяльність та будь-які зміни. Незалежно від категорії, лісозаготівельним підприємствам забороняється займати будь-які види дерев чи рослинності, які були внесені до Червоної книги України. Збір ЛРОД (лісові ресурси окрім деревини) у лісах з такими видами повинен здійснюватися без їх ушкодження.
Загалом ліси з унікальним біорозмаїттям отримують категорію 3 і включаються у ПТ. Таким чином, їх ціль, відповідно до Лісового кодексу (забезпечення захисту цінних природних ценозів, видів флори і фауни, включених до Червоної та Зеленої книг України, додатків до міжнародних угод і конвенцій, ратифікованих Україною, до Червоної книги IUCN, Європейської Червоної книги та інших переліків цінних видів дерев) співпадає з метою ПТ стосовно управління лісовим господарством. Стосовно таких лісів затверджуються інструкції, згідно з якими лісозаготівля має бути обмежена або заборонена; головним критерієм затвердження такої інструкції є наявність видів, що опинилися під загрозою, кордонів біотопів таких видів; груп кількох популяцій взаємозалежних індикаторних, ендемічних видів та видів, що опинилися під загрозою; наявність ареалів біологічного існування, класифікованих як такі, що опинилися під загрозою. Таким чином, один ліс категорії 3 може складатися з кількох ділянок з різними «режимами лісокористування». Наразі ця система проходить доопрацювання з тим, щоб бути включеною в новий законодавчий документ «Класифікація лісів та визначення лісів з метою збереження природного середовища» (очікується, що документ буде ухвалено в 2007 році). Якщо користувачам лісів категорії 3 буде дозволено користуватися землями після створення ПТ, вони повинні будуть дотримуватися вимог щодо збереження біорозмаїття, які передбачають як генетичний захист біорозмаїття, так і догляд за видами флори і фауни, що опинилися під загрозою.
Коли мова йде про лісівництво, то управлінські плани ПТ і зонування ПТ керуються тими ж правилами та положеннями, що стосуються лісів категорії 3. Між вимогами до лісів категорії 3 та правилами щодо ПТ існує тісний взаємозв’язок (у цьому можна пересвідчитися, проглянувши зразок управлінського плану НПП у Частині D.XIII). Зокрема, управлінський план ПТ уможливлює збір ЛРОД та полювання за умов, якщо така діяльність не шкодитиме біорозмаїттю ПТ. Проблема полягає не у відсутності відповідності між різними документами та інструкціями, а в нездатності введення і дотримання вимог щодо лісів категорії 3, тому часто виникають порушення (наприклад, інтенсивна вибіркова лісозаготівля, яка призводить до вирубки дерева чи групи дерев, які слугують біотопом для рідких чи цінних птахів). Та такі проблеми не є надто серйозними і не становлять реальної загрози для системи ПТ.

Частина D.III Огляд українського екологічного законодавства

Таблиця 15 Огляд природоохоронного законодавства

Назва закону/ стратегії	Яке відношення має цей документ до природоохоронних територій та захисту біорозмаїття	Недоліки
Закон про захист навколишнього середовища (останню поправку внесено 27 листопада 2003 року)	Визначає правові, соціальні та економічні засади захисту навколишнього середовища в Україні задля існуючого та наступних поколінь. Закон містить 14 «основних принципів захисту навколишнього середовища», які включають в себе «необхідність забезпечувати охорону ландшафтів, біологічного розмаїття та цілісності природних територій і комплексів», «необхідність наукового обґрунтування економічної діяльності, яка може зашкодити екологічній цілісності» та «забезпечення захисту довкілля через міжнародне співробітництво». Закон визначає права та обов’язки громадян України у сфері захисту природного середовища, зокрема право на подання клопотань, ініціювання та участі в громадських слуханнях, створення НУО. Закон також визначає права Верховної Ради України, Кабінету Міністрів та місцевих рад щодо створення правових засад захисту довкілля. Далі описано екологічний моніторинг, інформаційні системи та освітня діяльність. Визначається поняття оцінки впливу на екологію. Стаття 41 цього закону, яка визначає можливі економічні механізми охорони природного середовища, була нещодавно змінена і сьогодні дозволяє «надання громадянам, компаніям та інституціям право на звільнення від податків та кредитні стимули, якщо вони застосовують ресурсозберігаючі технології та здійснюють інші ефективні заходи у сфері охорони оточуючого середовища. У законі зазначено, що уся діяльність у сфері захисту навколишнього середовища підпадає під юрисдикцію Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, але лише Кабінет Міністрів може створювати спеціальні служби для вирішення проблем першочергової важливості. Ця умова була використана для створення Державної служби заповідної справи. Розділ XII окремо присвячений природним зонам особливого значення, які включають в себе (1) природоохоронні території (які докладно визначаються в Законі про природно-заповідний фонд України), (2) оздоровчі території та (3) зони відпочинку. Згідно з законом, головним інструментом збереження і захисту рідкісних видів флори і фауни є Червона книга України..	Закон встановлює загальні екологічні рамки і є надзвичайно важливим правовим документом для усіх видів природоохоронної діяльності. Закон коротко торкається питань захисту біорозмаїття та інших екологічних проблем, а питання управління природоохоронними територіями згадується лише поверхнево.
Постанова Кабінету Міністрів України № 827 «Про перелік послуг, що їх можуть надавати ПТ для отримання доходів» (останню поправку внесено 2 червня 2003 р)	Це комплексний перелік послуг (екотуризм, громадське харчування, збір коштів тощо), який слугує для ПТ своєрідним контрольним списком послуг, які можуть приносити їй доходи. Детально цей список розглядається в частині «Фінансовий аналіз ПТ», Частина D.VI. Комплексна природа цього списку пропонує ПТ різноманітні можливості для генерування доходів..	З усіх вказаних послуг ПТ реально користуються і застосовують лише декілька. Причина полягає у відсутності культури бізнес-планування, яка може ґрунтуватися на цих сприятливих правових положеннях.
Закон про природно-заповідний фонд, останню поправку внесено 11 грудня 2003 року	Цей закон є головним правовим документом, який створює засади врядування, збереження та ефективного використання природоохоронних територій України. Закон встановлює класифікацію природоохоронних територій. Визначено права власності на ПТ для кожного типу території. Стаття 8 містить перелік заходів, які повинні використовуватися для забезпечення належного захисту ПТ, які включають в себе економічні механізми для стимулювання доходів для природоохоронної діяльності, відновлення екосистем та міжнародного співробітництва. Стаття 10 визначає права громадян щодо користування ПТ. Розділ II Закону визначає систему врядування ПТ, а саме авторизовані державні структури, групи управління ПТ, роль НУО. У Розділі III обговорюється управління різних типів ПТ, зважаючи на їхній статус, зонування, природоохоронні заходи, процеси створення. У Розділі V містяться наукові засади для системи управління ПТ. Розділ VI присвячено економічним механізмам підтримки ПТ. Стаття 47 надає групам управління ПТ право отримувати кошти від продажу власної продукції та послуг та утримувати 100% таких коштів. Величина платні може встановлюватися самими управлінськими групами. Крім того, Стаття 48 уможливлює створення фондів природоохоронних територій чи природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, ботанічних та дендрологічних садів, зоопарків. Стаття 48 передбачає, що такі фонди можуть бути отримані з (1) штрафів за порушення законодавства про ПТ, (2) вартості конфіскованих товарів на території ПТ, (3) частини платежів з боку структур, які не є власністю ПТ, але розташованих та території ПТ, які забруднюють зону або користуються її ресурсами [зверніть увагу: сьогодні ці платежі надходять до місцевих та обласних адміністративних бюджетів]; добровільні пожертви. Таким чином, отримані фонди можуть бути використані виключно для реалізації управлінських планів ПТ. Для управління фондами формується спеціальна рада, яка може складатися з адміністрації ПТ, державних службовців у сфері охорони навколишнього середовища, представників НУО, науковців. Для створення такого фонду необхідно розробити ТЗ та подати його до Мінприроди на затвердження. Стаття 49 передбачає привілеї та фінансові стимули для ПТ. Кошти, які спрямовуються безпосередньо на природоохоронну діяльність, звільняються від оподаткування. Субконтракти на проведення дослідницької діяльності в ПТ, звільняються від податків на 50%. Внески та контрибуції до фонду природоохоронної території податками не обкладаються. Якщо до ПТ приєднуються додаткові території, які знаходилися у власності державі (землі сільськогосподарського призначення чи ділянки лісозаготівель), ПТ не повинна сплачувати компенсацію державному сільськогосподарському чи лісозаготівельному підприємству за втрату доходів; якщо сільськогосподарські чи лісові ділянки знаходяться у приватній власності, їх включення супроводжується компенсацією, яка сплачується з державного бюджету. Адміністрації ПТ та структури, які знаходяться на території ПТ, не повинні сплачувати земельний податок. Розділ VII містить опис процесу призначення ПТ. Далі у законі описана інвентаризація ПТ, ведення кадастру, моніторинг ПТ, охорона та контроль; приклади випадків порушення закону та механізми правозастосування, міжнародне співробітництво.	Деякі механізми, встановлені законом, діють на практиці, включаючи звільнення від податків та збір доходів від продажу власної продукції та послуг ПТ для 100-відсоткового повторного інвестування в управління ПТ та природоохоронні заходи. Інші механізми (наприклад, фонди ПТ, описані в Статті 48), на практиці не працюють, оскільки ця позитивна теоретична можливість конфліктує з існуючими практиками, оскільки платня за використання ресурсів та їхнє забруднення структурами, які не є власністю ПТ (незважаючи на те, що вони знаходяться на території ПТ) передається через бюджети місцевих адміністрацій, а не до ПТ: існує потужне лобіювання з боку обласної та місцевої влади проти змін у статус-кво. Механізми компенсацій приватним землекористувачам за втрати сільськогосподарської/лісівницької продуктивності унеможливлюють щороку Законом про Державний Бюджет (уже 5 років поспіль). Таким чином, сьогодні цей механізм не працює.
Постанова Кабінету Міністрів України про Державну службу заповідної справи, останню поправку внесено 15 грудня 2005 року	Ця постанова встановлює спеціальний статус Державної служби заповідної справи України.
Земельний кодекс. Останню поправку внесено 27 листопада 2003 року	Одними з головних принципів законодавства щодо землекористування, передбачених Земельним кодексом, є забезпечення «раціонального землекористування та захисту земель», а також «екологічна безпека». Згідно з Земельним кодексом, усі землі в Україні поділено на 9 категорій за метою їх кінцевого користування. Це наступні категорії: - землі сільськогосподарського призначення - землі для житлової та нежитлової забудови - землі природоохоронних територій - землі оздоровчих закладів - землі для відпочинку - землі історичного та культурного призначення - лісові землі - водні землі - землі під промисловими об’єктами, дорогами, енергетичним сектором та оборонними об’єктами. Землі з невизначеною власністю чи правами користування називаються «резервними» і де-факто є власністю держави. Рішення щодо передачі земель зі зміною призначення користування приймається місцевою владою. Такі рішення приймаються у пакеті з рішенням щодо оновленої чи нової власності на землю, а також – разом з затвердженням нового фізичного плану чи рішенням про створення природоохоронної території. Навіть якщо земельна ділянка перебуває у приватній власності, визначається її цільове призначення, а зміни затверджуються місцевою владою, незважаючи на тип власності. Якщо приватні власники ігнорують цю вимогу, проти них може бути порушена судова справа. Розділ 7 Земельного кодексу окремо присвячується землям природоохоронних територій. Природоохоронні території можуть створюватися на землях, що перебувають у державній, приватній чи муніципальній власності.	Обсяг Розділу 7 – лише пів сторінки. Він стосується «законодавства щодо спеціальних захищених територій».
Програма дій щодо захисту біорозмаїття та управління природоохоронними територіями до 2020 року. Затверджена Кабінетом Міністрів України в лютому 2006 року	Метою Програми дій (тут і надалі – Програма біорозмаїття та управління ПТ 2020) є «впровадження скоординованої національної політики щодо управління природоохоронними територіями, активізація створення мережі природоохоронних територій, гармонізація міжвідомчих зв’язків з питань сталого використання природних ресурсів, підтримка міжнародного співробітництва у сфері природоохоронних територій і загалом – забезпечення прав громадян України на безпечне і стале середовище». Програма є основним базисним елементом, на якому ґрунтується проект. Програма передбачає: - Створення репрезентативної мережі природоохоронних територій з якісним управлінням. Відповідно до програми «ЕкоНет 2015», створення екологічної мережі в Україні буде завершено до 2020 року. В свою чергу, «Програма 2020» віддає перевагу представництву лісистих, степових, лугових, прибережних та заболочених територій, з особливою увагою до створення транскордонних територій. Щоб досягти цієї мети, «Програма 2020» передбачає, між іншим, заснування регіональних структур Державної служби заповідної справи. - Покращення фінансування ПТ та управління біорозмаїттям в Україні. - Ширше застосування природоохоронних заходів на місцях стосовно окремих біологічних видів та ареалів. - Врегулювання економічної діяльності в ПТ та завдань захисту біорозмаїття шляхом підтримки нових стратегій та практичних підходів. - Наукова підтримка біорозмаїття та системи управління ПТ. - Підтримка професійного навчання, підвищення обізнаності та просвіти. - Підтримка міжнародного співробітництва.	Одним з пробілів, який є типовим для усіх аналогічних стратегій, ухвалених на законодавчому рівні, є відсутність детального планування. Як така, програма ґрунтується на програмі «ЕкоНет 2015», слугуючи її певним вдосконаленням. Водночас, між програмами існує часткове перекриття, наприклад обидві стратегії передбачають підтримку створення Державного кадастру, проведення наукових досліджень та забезпечення міжнародного співробітництва. Це вказує на відсутність координації між програмами.
Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 рр. Ухвалена законом від 21 вересня 2000 року.	Ця програма є другим найважливішим базисним елементом проекту. Завданням цієї програми є створення екологічної мережі в Україні до 2015 року, яка була б сумісною з європейською мережею «ЕкоНет». Програма (тут і надалі – «Програма ЕкоНет 2015») містить визначення таких важливих термінів, як біорозмаїття, буферні зони, екологічна мережа, захист земель, природний регіон, природний коридор, природний ландшафт, екосистема, біоценоз. За визначенням, екологічна мережа може включати в себе не тільки природоохоронні території, але й цінні природні ландшафти (які не мають природоохоронного статусу), а також зони відпочинку та території захисту водних ресурсів. «ЕкоНет» розрізняє три види територій: природні регіони (які зазвичай повинні містити природоохоронну територію), буферні зони та коридори. Природні регіони можуть мати міжнародне, національне та місцеве значення. Пріоритетними природними зонами / комплексами є Карпати, Крим, Донецькі та Приазовські пагорби, Полісся, малі річки, басейни великих рік та прибережні території. Одним з ключових завдань Програми «ЕкоНет» є розширення її покриття і звідси – забезпечення підтримки максимальної кількості екосистем у їхньому природному стані, що уможливить провадження сталої економічної діяльності (як всередині, так і за межами природоохоронних територій). Програма має на меті забезпечення більш високого рівня захисту біологічних видів під час міграції та зимівлі; розширення шляхів міграції; підтримка найвищого рівня біорозмаїття рослин, тварин та фітоценозу; здійснення заходів для забезпечення цілісності природних ареалів існування у їх природних кордонах та обмеженнях, створених людиною (наприклад, дороги). Одним із завдань програми є визначання та надання природоохоронного статусу зонам особливої важливості, багатим на біорозмаїття, особливо ландшафтам та видам, які знаходяться під загрозою. Іншим елементом програми є створення та підтримка транскордонних територій з тим, щоб перетворити український «ЕкоНет» на невід’ємний компонент загальноєвропейської екологічної мережі. В програмі окремо згадується Прип’ять-Стохід як одна з потенційних транскордонних територій, яка створюватиметься на кордоні з Білоруссю. Програма встановлює правове підґрунтя для провадження ренатуралізації (з особливою увагою до відновлення екосистем степів, луків та заболочених територій), включення екологічних питань до таких галузей, як сільське господарство, лісівництво, мисливство та рибальство.	Програма «ЕкоНет» була розроблена насамперед як інструмент реалізації Всеєвропейської стратегії збереження біорозмаїття 1995 року. Вона містить визначення, вказані у стратегії. Визначення «ЕкоНет» є ширшим, аніж визначення мережі природоохоронних територій, тому до певної міри відсутня координація між цим документом (який є досить загальним) та Програмою дій щодо захисту біорозмаїття та управління природоохоронними територіями до 2020 року. Рівень деталізації планування та бюджетування є дуже низьким, що значно ускладнює оцінку того, як насправді можна реалізовувати амбіції та цілі Програми «ЕкоНет».
Лісовий кодекс, останню поправку внесено 27.11.2003	Лісовий кодекс охоплює не тільки лісові землі, але й усі території, які знаходяться під наглядом Державного комітету лісового господарства: сюди входять заболочені території, певні землі сільськогосподарського призначення і пустирі. Лісовий кодекс визначає ролі та відповідальність різних державних інституцій різного рівня (починаючи з парламенту) у зв’язку з управлінням лісовим господарством. Відповідно до Лісового кодексу, усі ліси розподіляються на дві групи: саме ліси Групи I мають природоохоронну функцію. Що стосується «інструкцій щодо використання лісів на природоохоронних територіях», Лісовий кодекс містить посилання на Закон про природно-заповідний фонд.	Лісовий та водний кодекси є вузько галузевими документами, тобто вони згадують питання захисту біорозмаїття дуже коротко, з посиланням на Закон про природно-заповідний фонд. Однак, що стосується лісівництва, то подальші підзаконні акти та положення забезпечують досить послідовний зв'язок між законодавством, що керує «заповідним статусом» лісів, та законодавством щодо природоохоронних територій. Це детально розглядається в розділі Зв’язки між плануванням ПТ та плануванням лісівництва
Водний кодекс, останню поправку внесено 27.11.2003	Водний кодекс визначає ролі та обов’язки державних інституцій у сфері водного господарства. Розділ IV повністю присвячено захисту водних ресурсів. В Главі 19 йдеться про водні ресурси на території природоохоронних зон. Пропонуємо повний текст Глави 19: «Водні об'єкти, віднесені у встановленому законодавством порядку до територій та об'єктів природно-заповідного фонду, охороняються та використовуються відповідно до вимог, встановлених Законом України "Про природно-заповідний фонд України". На водних об'єктах, віднесених до природно-заповідного фонду, забороняється здійснення будь-якої діяльності, що суперечить їх цільовому призначенню.”
Регіональна стратегія економічного та соціального розвитку Волинської області на 2004-2015 рр	Стратегія є базисним документом довготривалого розвитку регіону. Одним з пріоритетів стратегії є транскордонне співробітництво з Польщею та Білоруссю, включаючи такі галузі, як зелений туризм та управління природоохоронними територіями.	Стратегія носить рамковий характер і не передбачає детального плану дій з бюджетом.

Частина D.IV Фінансовий аналіз системи природоохоронних територій в Україні

Blog

Содержание

РОЗДІЛ D: ДОДАТКОВА ІНФОРМАЦІЯ