Академічний курс Підручник для вищих навчальних закладів За загальною редакцією академіка нан україни Ю. С. Шемшученка удк 349. 6 Ббк х625. 9 Е зо

Вид материала

Документы

Содержание Принцип оптимізації 5. Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами За територіальним масштабом діяльності суб'єкти державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища поділ

Подобный материал:

• Академічний курс Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 8436.32kb.
• За редакцією доктора юридичних наук, професора, академіка апрн україни О. Л. Підопригори,, 9389.19kb.
• Під загальною редакцією І. П. Голосніченка, 9649.79kb.
• Під загальною редакцією І. П. Голосніченка, 9662.11kb.
• В. С. Журавського Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для, 7110.73kb.
• На перший курс вищих військових навчальних закладів, 324.02kb.
• Гриф «Затверджено Міністерством освіти І науки України як підручник для студентів юридичних, 3820.01kb.
• Сливка С. С47 Юридична деонтологія. Підручник. Вид. 2-е, пере-роб. І доп, 4452.28kb.
• О. Г. Мурашин Загальна теорія держави І права, 8097.86kb.
• Спецкурс для студентів вищих навчальних, 15726.17kb.

§ 5. Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з ГМО

яких одержана для людини і суспільства користь не перевищує ри­зику ймовірної шкоди, заподіяної додатковим до природного радіаційного фону опроміненням.

Принцип оптимізації — це підтримка на допустимо низькому й можливому для досягнення рівні, з урахуванням економічних і соціальних факторів, індивідуальних доз опромінення і кількості опромінених осіб при використанні будь-якого джерела іонізуючо­го випромінювання.

Отже, радіоекологічна (ядерна та радіаційна) безпека як передумо­ва і складова екологічної безпеки зумовлює такий стан розвитку суспільних відносин у сфері використання ядерної енергії, поводження з джерелами іонізуючого випромінювання, радіоактивними відходами тощо, за якого системою науково-технічних, економічних, ор­ганізаційних, державно-правових та інших соціальних заходів забезпе­чується регулювання радіаційно небезпечної діяльності, встанов­люється режим використання ядерної енергії, які забезпечують за­хист життя і здоров 'я людини від негативного впливу іонізуючого ви­промінювання та охорону навколишнього природного середовища від радіоактивного забруднення внаслідок міграції радіоактивних речовин у біосфері та їх накопичення живими організмами.

Додержання цих принципів у практичній діяльності і є переду­мовою розв'язання проблем як радіоекологічної, так і екологічної безпеки.

£ 5. Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з генетично-модифікованими організмами

У сучасних умовах науково-технічного прогресу, поширення новітніх технологій, а також сфер їх застосування невід 'ємною скла­довою екологічної безпеки стає біологічна безпека при поводженні з генетично-модифікованими організмами. В аспекті її правової регла­ментації слід ураховувати, що: а) забезпечення біологічної безпеки можливе за умови застосування системи правових, організаційно-управлінських, технічних та інших засобів, що запобігає виникнен­ню небезпечних для здоров'я людини та довкілля наслідків генно-інженерних маніпуляцій; б) досягнення біобезпеки має здійснюва­тись із дотриманням принципу застереження, зумовленого відсутністю науково обгрунтованих даних щодо міри можливої не-

153

Розділ VI. Екологічна безпека та її правове забезпечення

безпеки генетично-модифікованих організмів для біорізноманіття і здоров'я людини, та принципу запобігання заподіянню екологічної шкоди; в) біобезпека допускає наявність прийнятного рівня ризи­ку при здійсненні генетично-інженерної діяльності; г) забезпечен­ня біобезпеки зумовлює необхідність вироблення, прийняття та дотримання спеціальних правил і нормативів оцінки та управління ризиком тощо.

Біологічну безпеку у сфері здійснення генетично-інженерної діяльності можна розглядати як стан, за якого здійснюється за­побігання виникненню небезпечних для здоров'я людини та на­вколишнього природного середовища наслідків використання ге­нетично-модифікованих організмів, що зумовлено відсутністю не­допустимого ризику. Досягнення такого стану можливе за умови чіткого нормативного визначення правил проведення досліджень генетично-модифікованих організмів, порядку їх використання у закритих та відкритих системах, а також запровадження контролю за їх виконанням, визначення оптимальних рівнів допустимих ри­зиків, пов'язаних зі здійсненням генетично-інженерної діяльності.

Аналіз поняття біобезпеки тісно пов'язаний із проблемою її за­безпечення. Досягнення певної мети (в даному випадку — за­побігання можливому негативному впливу генетично-модифікова­них організмів на довкілля та людський організм) можливе шляхом застосування певної сукупності засобів різнопланового характеру, що реалізуються здійсненням відповідних заходів. Вибір конкрет­них засобів та процедури їх втілення в життя залежить від того, що потрібно отримати, яка кінцева мета такої діяльності, а також від особливостей об'єктів (суб'єктів), щодо яких ці засоби застосову­ються. Мета правового регулювання генетично-інженерної галузі в частині забезпечення її біобезпеки є зрозумілою — захист довкілля та людини від можливих небезпечних наслідків такої діяльності шляхом її належного впорядкування. При цьому необхідно виділи­ти та врахувати особливості розвитку і функціонування цієї галузі, які підлягають правовому регулюванню, а отже, мають бути закріплені та впорядковані за допомогою правових норм.

Генетично-модифіковані організми та продукція з їх вмістом є результатом застосування методів генної інженерії — одного із на­прямів новітніх біотехнологій, який, починаючи з 70-х років мину­лого століття і до сьогодні, інтенсивно розвивається. Сам термін «генна інженерія» було запроваджено Нобелівським лауреатом

154

§ 5. Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з ГМО

Е. Тейтумом ще у 1963 р. Фактичне ж її виникнення умовно відно­сять до 1972 р., коли в результаті роботи групи мікробіологів на чолі з Бергом була створена перша рекомбінантна молекула ДНК.

Досягнення в галузі біотехнології відкривають широкі перспек­тиви і знаходять своє застосування сьогодні у медицині, вироб­ництві фармацевтичних препаратів, сільському господарстві, хар­човій промисловості, зберіганні продуктів, запобіганні захворюва­ності тварин, переробці сміття, біологічному відновленні або очи­щенні довкілля тощо. Але переміщення продуктів генної інженерії за межі лабораторій і поширення їх у найрізноманітніших сферах людського життя сприймається досить неоднозначно як вченими, так і широкою громадськістю. Зумовлено це різними причинами, передусім відсутністю науково доведеного факту безпечності засто­сування генетично-модифікованих організмів для людини та дов­кілля. Тобто використання досягнень генної інженерії, з одного боку, надає людині значні можливості як у науково-дослідній, так і у прикладній сферах, з іншого — пов'язане із певним ризиком.

Тому на даному етапі необхідним є забезпечення запобігання потенційним негативним наслідкам (у тому числі віддаленим у часі) здійснення генетично-інженерної діяльності. Важлива роль у цьому процесі належить засобам правового регулювання відповідної сфери суспільних відносин. Саме тому протягом ос­танніх десятиліть в екологічному праві (насамперед міжнародному) в рамках інституту правового забезпечення збереження біологічно­го різноманіття розвивається новий напрям — правове регулюван­ня забезпечення біобезпеки при поводженні з генетично-мо­дифікованими організмами.

Регулювання питань забезпечення біобезпеки у генно-інже­нерній галузі на міжнародному рівні здійснюється передусім у рам­ках природоохоронної діяльності ООН, а також у межах регіональ­них міждержавних утворень (наприклад, Європейський Союз). Відповідно положення міжнародних документів мають враховува­тися при формуванні національного законодавства країн.

Аналіз норм міжнародно-правових актів, які регулюють відно­сини у сфері поводження з генетично-модифікованими організма­ми, свідчить, що вони розроблені із урахуванням загальновизнаних положень та принципів екологічного права. Основні з цих прин­ципів у загальному вигляді були сформовані ще у 1972 р. на Сток­гольмській конференції з навколишнього середовища у відповід-

155

Розділ VI. Екологічна безпека та її правове забезпечення

них деклараціях і надалі розвинені у Всесвітній стратегії розвитку (1980 р.), Всесвітній хартії природи (1982 р.), документах, розроб­лених Всесвітньою комісією з навколишнього середовища та роз­витку (створена у 1987 р.), Конференцією з навколишнього сере­довища та розвитку (1992 р., Ріо-де-Жанейро) та ін. Саме в них бу­ли сформульовані зобов'язальні засади збереження живої та іншої природи, які стали свого роду стратегічним дороговказом при фор­муванні нормативної бази, покликаної врегульовувати розвиток та впровадження у практику досягнень однієї з новітніх технологій — біотехнології та її складової — генної інженерії.

Головною думкою цих міжнародних документів є те, що при­родні ресурси Землі, включаючи повітря, грунти, флору і фауну, та особливо репрезентативні зразки природних екосистем, мають бу­ти збережені на благо теперішніх та прийдешніх поколінь шляхом детального планування діяльності людини і управління нею в міру необхідності; при здійсненні людиною будь-якої діяльності не по­винні порушуватися важливі екологічні процеси і системи підтри­мання життя, слід зберігати генетичне різноманіття та забезпечува­ти стале використання видів та екосистем.

Особливе значення для регулювання відносин у сфері повод­ження з генетично-модифікованими організмами мають положен­ня окремих документів, прийнятих у 1992 р. на Конференції ООН з навколишнього середовища та розвитку в Ріо-де-Жанейро. Серед них слід виділити Декларацію з навколишнього середовища та роз­витку (Декларація Ріо) та Конвенцію про біологічне різноманіття. Зокрема, в ряді принципів Декларації Ріо говориться, що з метою захисту навколишнього природного середовища держави, відпо­відно до своїх можливостей, повинні широко використовувати принцип застосування заходів застереження. Тобто у разі існуван­ня небезпеки заподіяння серйозної або непоправної шкоди неста­ча повної наукової інформації не повинна бути причиною для відмови або відкладення проведення ефективних заходів щодо запобігання забрудненню довкілля, навіть якщо їх реалізація пов'язана зі значними матеріальними витратами (фактично на цьому принципі грунтується Протокол з біобезпеки, про який йти­меться далі).

Важливу роль відіграє Конвенція про біологічне різноманіття, прийнята 5 червня 1992 р. та ратифікована Україною 29 листопада 1994 р. її метою є збереження та стале використання біологічного

156

§ 5. Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з ГМО

різноманіття, спільне отримання на справедливій та рівній основі вигод, пов'язаних із використанням генетичних ресурсів. Низка положень цієї конвенції стосується здійснення діяльності у сфері сучасної біотехнології, у тому числі генної інженерії. Зокрема, у ній визначається: доступ до генетичних ресурсів; передача біотех-нологій; розподіл вигод, пов'язаних із використанням біотехно­логії; питання біобезпеки. У ст. 19 конвенції звертається увага на необхідність прийняття додаткового документа, який визначав би порядок безпечної передачі, використання та застосування гене­тично-модифікованих організмів, що є результатом біотехнології та здатні негативно впливати на збереження і стале використання біологічного різноманіття; умови міждержавного обміну наявною інформацією про правила використання таких організмів та поря­док дотримання техніки безпеки при поводженні з ними, а також про потенційно можливий шкідливий вплив генетично-модифіко­ваних організмів на довкілля тощо.

Крім безпосередньої вказівки на необхідність прийняття спеціального документа, який регламентував би порядок повод­ження з генетично-модифікованими організмами, потреба у прий­нятті такого роду нормативного акта пояснювалася цілою низкою причин. Серед них можна виділити такі взаємозумовлені обстави­ни, як: швидкий розвиток та поширення сучасної біотехнології; надходження продуктів генної інженерії на світовий ринок товарів; ймовірність неконтрольованого вивільнення генетично-модифіко­ваних організмів у довкілля; наявність потенційного ризику для здоров'я людини та навколишнього природного середовища при поводженні з генетично-модифікованими організмами та про­дукцією із вмістом генетично-модифікованих компонентів. Оскільки зупинити розвиток біотехнології сьогодні неможливо і не потрібно, то важливим фактором стає розробка заходів її безпеки щодо довкілля та здоров'я людини, а також механізму їх ефектив­ної реалізації. Це було ще одним чинником, який зумовлював по­требу прийняття спеціального документа. Оскільки на час обгово­рення питання про доцільність чи недоцільність прийняття відповідного спеціального міжнародного документа щодо генетич­но-модифікованих організмів факт розміщення на ринку продуктів біотехнології вже відбувся, то, безумовно, виникла потреба у ви­робленні таких міжнародно-правових норм, які б, не перешкоджа­ючи розвиткові торговельних відносин на світовому ринку про-

157


Розділ VI. Екологічна безпека та її правове забезпечення

дукції, забезпечували при цьому належний захист довкілля та здо­ров'я людей.

У результаті тривалої роботи, яка супроводжувалася бурхливими дебатами, 29 січня 2000 р. у Монреалі (Канада) було підписано Протокол з біобезпеки до Конвенції про біологічне різноманіття, який набув чинності 11 вересня 2003 р. Основною метою Прото­колу є забезпечення належного рівня захисту людини та навко­лишнього природного середовища у сфері передачі, обробки та ви­користання генетично-модифікованих організмів, які є результа­том сучасної біотехнології, при цьому основна увага приділяється транскордонному переміщенню.

Цей документ розроблений з урахуванням принципу застережен­ня, який має застосовуватись у разі «прийняття рішень в умовах наукової невизначеності щодо шкідливих наслідків запропонованої діяльності для навколишнього середовища та здоров'я людей»¹ і є одним з найважливіших у процесі запобігання заподіянню шкоди довкіллю ще до того, як вона виникне. Зокрема, у ст. 11 цього Протоколу зазначається, що «відсутність наукової достовірності у зв'язку із нестачею відповідних наукових інформаційних даних та знань, які стосуються масштабів можливого несприятливого впли­ву живого зміненого організму на збереження та стале використан­ня біологічного різноманіття в Стороні імпорту, з урахуванням та­кож ризиків для здоров'я людини, не є перепоною для Сторони імпорту у прийнятті відповідного рішення стосовно імпорту тако­го живого зміненого організму, призначеного для безпосереднього використання як продовольства або корму чи для обробки, з ме­тою запобігання або максимального обмеження такого можливого несприятливого впливу»². Це положення Протоколу є суттєвою новелою в сучасному міжнародному екологічному праві³, адже вперше в міжнародно-правовому документі знайшли закріплення юридичні наслідки поведінки, які базуються на застосуванні прин­ципу застереження.

¹ Кравченко С.М., Андрусевич А.О., Бонайн Дж. Актуальні проблеми міжнародно­
го права охорони навколишнього середовища. — Львів, 2002. — С. 32—33.

² Картахенский протокол по биобезопасности к Конвенции о биологическом
разнообразии // Збірник міжнародно-правових актів у сфері охорони довкілля. —
Львів, 2002. - С. 347.

3 Тустановська І. Правова регламентація поводження з генетично-модифікова­
ними організмами в деяких міжнародних документах //Вісник екологічної адвока­
тури. - 2001. - № 16. - С. 16-17.

158

§ 5. Правові аспекти біологічної безпеки при поводженні з ГМО

Щодо сфери дії Протоколу з біобезпеки, то він застосовується до транскордонного переміщення, транзиту, обробки та викорис­тання усіх генетично-модифікованих організмів, які можуть не­сприятливо вплинути на збереження та стале використання біологічного різноманіття, з урахуванням також ризиків для здо­ров'я населення. Проте є окремі випадки, на які сфера дії доку­мента не поширюється. Наприклад, згідно зі ст. 5 положення Про­токолу не застосовуються до генетично-модифікованих об'єктів, що мають форму фармацевтичних препаратів для людини.

Отже, Протокол з біобезпеки встановлює правила поводження з генетично-модифікованими організмами. При цьому вони є різними залежно від типу діяльності щодо генетично-модифікова­них організмів, зокрема виділяються такі її види, як: транзит гене­тично-модифікованих організмів; використання їх у закритих сис­темах; транскордонне переміщення для цілеспрямованого вивільнення у довкілля; транскордонне переміщення генетично-модифікованих організмів, що призначені для використання як продовольства, кормів або для переробки. Ці види діяльності вчи­няються із застосуванням відповідних процедур, а саме: процедура попередньої обґрунтованої згоди; процедура щодо генетично-мо­дифікованих організмів, які призначені для використання як про­довольства, корму або для переробки; обробка, транспортування, упаковка та ідентифікація; інформування громадськості та її участь.

У 2002 р. Україна приєдналась до Протоколу з біобезпеки. Це лише один із перших кроків на шляху до формування сукупності нормативно-правових актів, призначених врегульовувати відноси­ни у сфері поводження з генетично-модифікованими організмами. В українському законодавстві немає спеціального закону про за­безпечення біобезпеки при здійсненні генетично-інженерної діяль­ності.

Оскільки протягом 90-х років минулого століття генетично-мо­дифіковані організми з'явилися на території України, виникла на­гальна потреба у виробленні та нормативному затвердженні певних правил, які регламентували б діяльність щодо них. Серед перших документів, покликаних врегулювати цю сферу суспільних відно­син, можна виділити кілька урядових актів. Це зокрема, розпоряд­ження Кабінету Міністрів України від 2 березня 1998 р. про ство­рення Міжвідомчої ради з питань регламентації випробувань,

159

Розділ VI. Екологічна безпека та її правове забезпечення

реєстрації і використання трансгенних рослин в Україні при Дер­жавній комісії по випробуванню та охороні сортів рослин Мінагро-прому України. Наступним кроком стало затвердження урядом 17 серпня 1998 р. Тимчасового порядку ввезення, державного ви­пробування, реєстрації та використання трансгенних сортів рослин в Україні. Даний документ приймався для посилення правового регулювання відносин, що виникали у результаті розвитку генетич­но-інженерної галузі. 14 грудня 2001 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про утворення Міжвідомчої ради з питань новітніх біотехнологій». Фактично цими кількома нормативно-правовими актами Кабінету Міністрів України й обмежується за­конодавство, призначене для регулювання відносин у сфері гене­тичної інженерії.

Поряд з цим протягом останніх років до ряду законів були вне­сені зміни та доповнення, якими частково врегульовано й відноси­ни у сфері поводження з генетично-модифікованими об'єктами. Йдеться, зокрема, про Закон України «Про забезпечення санітар­ного та епідемічного благополуччя населення», ст. 1 якого після внесення змін і доповнень серед ряду факторів середовища життєдіяльності виділяє й біологічні, до яких віднесено вірусні, пріонні, бактеріальні, паразитарні тощо.

Про можливість виробництва різного роду продуктів за допомо­гою генної інженерії йдеться також у Законі України «Про тварин­ний світ». Так, згідно з вимогами ст. 51 цього закону створення но­вих штамів мікроорганізмів, біологічно активних речовин, виве­дення генетично змінених організмів, виробництво інших про­дуктів біотехнології здійснюється лише на підставі позитивних висновків державної екологічної експертизи. Використання цих організмів та речовин без позитивних висновків екологічної екс­пертизи забороняється. До того ж, як зазначено у ст. 53 Закону Ук­раїни «Про охорону навколишнього природного середовища», їх виробництво і використання здійснюється тільки після проведен­ня комплексних досліджень їх впливу на здоров'я і навколишнє природне середовище за дозволом Міністерства охорони здоров'я України і Міністерства охорони навколишнього природного сере­довища України. Отже, зазначені організми є об'єктами еко­логічної експертизи. Таким чином, до них мають застосовуватися положення, закріплені в інших законах України екологічного спрямування. Зокрема, йдеться про Закон України «Про охорону 160

Рекомендована література

навколишнього природного середовища» (ст. 53, 57) та Закон Ук­раїни «Про екологічну експертизу» (ст. 13).

Важливими є норми, що містяться в Законі України «Про за­хист прав споживачів». їх належне застосування також сприятиме досягненню необхідного рівня біобезпеки. Так, ст. 18 закону закріплює право споживачів на інформацію про товари (роботи, послуги). Згідно зі змінами, внесеними до цього закону 10 січня 2002 р., до такої інформації належить також обов'язкова позначка на відповідному товарі, яка свідчить про «застосування генної інженерії під час виготовлення товарів». Це положення закону співзвучне з відповідними вимогами міжнародних документів, на­приклад, Картахенського протоколу з біобезпеки (ст. 18), де закріплені вимоги щодо обов'язкового маркування продукції, яка містить або складається з генетично-модифікованих організмів.

Рекомендована література

1. Альгин А. П. Риск и его роль в общественной жизни. — М.,
   1989.
   
2. Андрейцев В. І. Екологічне право: Курс лекцій: Навч. посібн.
   для юрид. фак. вузів. Загальна частина. — К., 1996.
   
3. Андрейцев В. І. Право екологічної безпеки: Навч. та наук.-
   практ. посібн. — К., 2002.
   
4. Балюк Г. І. Ядерне право України: стан і перспективи розвит­
   ку. Правові аспекти радіоекології: Монографія. — К., 1996.
   

5. Балюк Г. І. Правові аспекти забезпечення ядерної та
радіаційної (радіоекологічної) безпеки в Україні: Монографія. —
К., 1997.

6. Дубовик О. Л. Зкологическое право: Учебник. — М., 2004.
   
7. Дудов В. И., Голиков А. Г., Потехин О. Е., Красовский О. А.
   Правовьіе вопросьі межграничного перемещения генетически из-
   мененньїх живьіх организмов // Биотехнология. — 1999. — № 6. —
   С. 80-85.
   
8. Екологічне право України: Підруч. для студ. юрид. вищ. навч.
   закладів / В. К. Попов, А. П. Гетьман, С. В. Разметаєв та ін.; За
   ред. В. К. Попова та А. П. Гетьмана. — X., 2001.
   
9. Екологічне право: Особлива частина: Підруч. для студ. юрид.
   вузів і фак.: Повний акад. курс / В. І. Андрейцев, Г. І. Балюк,
   

6 5-200 161

Розділ VI. Екологічна безпека та її правове забезпечення

М. В. Краснова та ін.; За ред. акад. АПрН України В. І. Андрейце-ва. - К., 2001.

10. Кравченко С. М., Андрусевич А. О., Бонайн Док. Актуальні
проблеми міжнародного права охорони навколишнього середови­
ща: Підручник / За заг. ред. проф. С. М. Кравченко. — Львів, 2002.

- С 272-287.

11. Красовский О. А. Правовые основы генной инженерии. —
    М., 1998.
    
12. Микієвич М. М., Андрусевич Н. І., Будякова Т. О. Європейсь­
    ке право навколишнього середовища: Навч. посібн. — Львів, 2004.
    

- С. 179-184.

13. Нурмухаметова Э. Ф. Международный экологический пра­
    вопорядок и экологические права человека. — М, 2004.
    
14. Обеспечение безопасности населения и территорий (органи­
    зационно-правовые вопросы). — М., 1994.
    
15. Попова Т. Е., Попова Е. В. Биотехнология и социум. — М.,
    2000.
    
16. Правовое регулирование проблем безопасности / Под. ред.
    Н. А. Махутова. — М., 2002.
    

17. Тустановська І. Правова регламентація поводження з гене­
тично-модифікованими організмами в деяких міжнародних доку­
ментах // Вісник екологічної адвокатури. — 2001. — № 16. —
С 15-18.

162

Розділ VII

Державне управління в галузі охорони навколишнього природного середовища

§ 1. Поняття державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища

Поняття державного управління в галузі охорони навколиш­нього природного середовища є похідним від поняття державного управління в цілому. Під останнім розуміють певний вид діяль­ності органів держави, що має виконавчий і розпорядчий характер, полягає в організуючому впливі на суспільні відносини шляхом застосування державно-владних повноважень¹.

Державному управлінню притаманні всі ознаки виконавчої вла­ди. З урахуванням цього державне управління в галузі охорони на­вколишнього природного середовища є видом діяльності органів вико­навчої влади по реалізації внутрішньої і зовнішньої екологічної політи­ки держави, її внутрішньої і зовнішньої екологічних функцій.

Це управління здійснюється на засадах, передбачених Консти­туцією України, Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища», природоресурсними та іншими актами екологічного законодавства, а також законодавства, яким регу­люється діяльність органів державного управління в цілому.

Метою державного управління у даній галузі відповідно до За­кону України «Про охорону навколишнього природного середови­ща» є реалізація екологічного законодавства, контроль за додер­жанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення

Юридична енциклопедія: У 6 т. - К., 1999. - Т. 2. - С. 119-120.

163

Розділ VII. Державне управління в галузі охорони ... природного середовища

ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських ор­ганів у галузі охорони навколишнього природного середовища (ст. 16).

Органами державного управління, які здійснюють ці функції, є: Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади та їх територіальні підрозділи, місцеві державні адміністрації, а також органи виконавчої влади сільських, селищних та міських рад, яким делеговані певні повноваження органів державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Ці суб'єкти відрізняються один від одного масштабом, напряма­ми, характером діяльності, з урахуванням чого здійснюється розме­жування їх повноважень.

За територіальним масштабом діяльності суб'єкти державного управління в галузі охорони навколишнього природного середовища поділяють на загальнодержавні та місцеві.

Загальнодержавними органами державного управління є: Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. На ці органи покладається формування та ре­алізація національної екологічної політики, розробка і здійснення загальнодержавних екологічних програм, прийняття у випадках та в порядку, передбачених законами, нормативно-правових актів з питань охорони навколишнього природного середовища, викорис­тання природних ресурсів.

До місцевих органів державного управління належать: Рада міністрів Автономної Республіки Крим, районні та обласні дер­жавні адміністрації, виконавчі органи сільських, селищних, міських рад, територіальні підрозділи центральних органів вико­навчої влади (зокрема, підпорядковані: Мінприроди України — державні управління екології та природних ресурсів в областях, містах Києві та Севастополі, Державна інспекція охорони Чорного моря; Держкомзему України — обласні, районні, міські управління (відділи) земельних ресурсів; Держводгоспу України — обласні уп­равління по меліорації і водному господарству та басейнові уп­равління водних ресурсів; Міністерству охорони здоров'я України — санітарно-епідеміологічні служби Автономної Республіки Крим, областей, районів, міст Києва та Севастополя, міст з районним поділом тощо). Ці органи забезпечують реалізацію 164