Переднє слово

Вид материала

Документы

Содержание Обов'язок великодньої сповіді і св. причастя Заказаний час Четверта божа заповідь Гріхи проти четвертої божої заповіді Обов'язки щодо влади П'ята заповідь божа Цінність життя Обов'язки щодо нашого особистого життя Чи можна бажати собі смерті? Обов'язки щодо життя ближнього

Подобный материал:

• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова, 4371.33kb.
• Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне, 2215.81kb.
• Что такое Логос? Обычно с греческого языка содержание этого понятия переводят как "Слово"., 108.12kb.
• Назва реферату: о слово рідне! України слово! Розділ, 77.69kb.
• Концепция электронного портфолио Содержание, 310.79kb.
• Настали святки. То-то радость, 68.34kb.
• Сценарий праздника «День матери» («Мама, мамочка, мамуля!»), 88.69kb.
• К. Бессер-Зигмунд «Магические слова.», 1621.92kb.
• К. бессер зигмунд магические слова, 1643.56kb.

ОБОВ'ЯЗОК ВЕЛИКОДНЬОЇ СПОВІДІ І СВ. ПРИЧАСТЯ

У четвертій заповіді Церква наказує нам у великодній час приступати до Тайни Покаяння і Євхаристії.

Св. Причастя — пожива нашої душі, тому ми повинні часто його приймати. Спаситель говорить: "Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним" (Йоан 6, 54). Перші християни причащалися щодня; пізніше стали причащатися на Різдво Христове, Великдень і Зелені свята. У середні віки люди почали нехтувати цією небесною поживою, тому Латеранський Собор (1215р.) прийняв рішення, щоб усі християни, які можуть розрізняти добро і зло, хоча б раз на рік сповідалися і у великодний час (від початку Чотири­десятниці до Вознесіння) приймали Пресвяту Євхаристію (Кан. 21).

Пресвяту Євхаристію слід приймати незадовго до Великодня, бо саме в цей час вона була встановлена Ісусом Христом.

Як Ісус Христос воскрес на Великдень, так і ми, добре висповідавшись воскресаємо духовно, у стані важкого гріха наша душа є духовно мертва. Ми можемо оживити її тільки через Тайну Покаяння.

Тому, хто за життя не мав звичаю приймати на Великдень св. Тайн і помер без жалю за Свої гріхи, можна відмовити у християнському похороні (Лат. Соб. 1215).

ЗАКАЗАНИЙ ЧАС

У цей час заборонені гучні забави та громадські гуляння.

П'ята церковна заповідь забороняє справляти весілля та влаштовувати громадські гуляння під час усіх постів, а також від Різдва Христового до Богоявления і від Воскресіння до Томиної неділі.

Час посту — це час покаяння і жалю за гріхи, тому нерозумним було б у цей час забавлятися. До заказаного часу відносить Церква і великі свята радості Церкви — Різдво Христове і Великдень, бо хоче, щоб не мішали радості Церкви зі світськими утіхами. Єпископ може дозволити тихий шлюб — святкове вінчання в цей період може дозволити лише Папа. Заборонені насамперед танці — концерти можуть відбуватися.

Шоста церковна заповідь застерігає нас від книжок шкідливого змісту, від неморальних видовищ у театрах, кіно, на телебаченні, стадіонах і т.д.


ЧЕТВЕРТА БОЖА ЗАПОВІДЬ

У цій заповіді Бог наказує нам шанувати Його заступників на землі (батьків, духовну і світську владу).


ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО БАТЬКІВ

Ми повинні шанувати своїх батьків, бо вони є заступниками Бога і нашими найбільшими добродіями.

Ми, по суті, є дітьми лише небесного отця, бо каже Христос: "...отця собі ...не йменуйте на землі: один бо у вас Отець — той, що на небі" (Мат.23, 9). Наш Отець у небі віддає нас нашим земним батькам, щоб вони нас годували і виховували. Виховуючи нас, наші батьки заступають Бога. Вони дали нам життя, і тому ми повинні поважати їх. Хто зневажає родичів — зневажає Бога. Син Божий поважав своїх Матір та Опікуна. Ми повинні брати з Нього приклад.

Наша повага до батьків виявляється у шанобливому ставленні до них, в любові і послусі.

Ми зобов'язані шанувати і любити своїх батьків протягом усього життя, слухати їх до того часу, поки не подорослішаємо і не розпочнемо самостійне життя.

Пошану до батьків ми повинні виявляти за допомогою слів і вчинків. Але насамперед ми повинні мати це почуття в серці. Пошана лише на словах облудна. Ми повинні шанувати своїх батьків, не зважаючи на їх убогість, чи нижче становище, чи, навіть, на не дуже порядний спосіб життя. "Ділом та словом шануй твого батька, щоб його благословення зійшло на тебе" (Сир. З, 9).

Любимо батьків тоді, коли бажаємо їм лише добра і чинимо для них добро.

Ми повинні любити батьків не лише тому, що вони є нашими ближніми (створеними за образом Божим), але ще й тому, що вони люблять нас як своїх дітей і живуть для нашого добра. Суть любові полягає в бажанні добра тому, кого любиш, і у творенні того добра. Свою любов ми повинні доводити своїми вчинками. Ми повинні допомагати своїм батькам у кожній потребі, молитися за них. "Дитино, допомагай твоєму батькові у старості і не засмучуй його за його життя" (Сир. З, 12).

Послух щодо батьків полягає у тому, що ми повинні викону­вати усі їх справедливі накази доти, доки живемо разом із ними і є залежними від них.

"Діти, слухайтеся батьків у всьому, бо це Господеві вгодне" (Кол. З, 20). Обов'язок батьків — виховувати дітей, обов'язок дітей — слухати батьків. Проте діти зобов'язані слухати батьків тільки в справах чесних і дозволених. Коли ж накази батьків суперечать наказам Бога, тоді слід чинити так, як учив Апостол: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Діян. Ап. 5, 29). Батьки, які наказують щось, суперечне волі Бога, підривають свій авторитет в очах дітей — вони ніби стинають галузку, на якій сидять. Діти повинні слухати батьків доти, доки залежать від них. Накази батьків можуть стосува­тися домашніх справ, сімейної злагоди, поведінки дітей, способу їх життя, кола їх знайомств і т. п. Проте, батьки не мають права змушувати дітей до вибору професії, до якої вони не мають нахилу. Діти, зі свого боку, завжди повинні шанувати погляди батьків і прислухатись до їх порад. Батьки, як люди, старші віком, завжди мають більше життєвого досвіду, і, звичайно, бажають своїм дітям тільки всього найкращого. Вони для своїх дітей є найщирішими і найдоброзичливішими порадниками. Тому і нагадує св. Письмо: "Слухай, мій сину, настанови батька твого, не відкидай поучування матері твоєї..." (Прип. 1, 8).

Крім обов'язків щодо батьків, маємо подібні обов'язки щодо тих, хто їх заступає (учителів, опікунів, хлібодавців і, зрештою, усіх людей, старших віком).

Ми повинні шанувати старших, бо старість вже сама по собі заслуговує на повагу. Поради старших мудрі та розумні. Молоді - часто нерозважні і непостійні, старші — розважливі і послідовні. Ми не повинні зневажати старість, бо самі колись постаріємося.

Дітям, які шанують своїх батьків, Бог обіцяє довге

життя, щастя і благословення на землі. Добродійство, яке робимо своїм батькам, ніколи не забудеться.


ГРІХИ ПРОТИ ЧЕТВЕРТОЇ БОЖОЇ ЗАПОВІДІ

Проти четвертої Божої заповіді грішить той, хто не шанує своїх батьків, не виявляє до них любові чи не слухає їх.

Не шанує батьків той, хто поводиться з ними грубо, обмовляє їх, встида­
ється ними і т.п. Не любить батьків той, хто виявляє до них ненависть
обкрадає їх, не допомагає їм у потребі і т.п.

Дітям, які не шанують своїх батьків, грозить Бог соромом і приниженням на землі, нещасною смертю і вічним осудом.

Того, хто не пам'ятає своїх батьків, забуде і Бог.


ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО ВЛАДИ

Хтось мусить керувати суспільством, інакше не було б ніякого порядку.

Влада походить від Бога. Ті, хто знаходяться при владі, є слугами Божими. У св. Письмі сказано: "Це бо Господь дав вам владу, від Всевишньо­го — зверхність" (Мудр. 6, 3). Св. Павло вчить: "Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом" (Рим. 13, 1).

Для керівництва людським суспільством Бог установив дві влади: духовну і світську.

Влада духовна веде людей до вічної мети, а світська влада дбає про дочасне добро.

Духовній владі Бог доручив людські душі, світській — турбо­ту про лад і ми між людьми. Отже, кожна з них має своє поле діяльності, бо одна від одної не залежить.

Найвищою духовною владою Бог наділив Папу.

Ми повинні ставитися до Папи і до того, хто керує державою так, як до Бога, бо вони є заступниками Бога на землі.

Ми повинні слухати Папу в усіх духовних справах, бути йому вірними, поважати його, допомагати йому в його нелегкій праці молитвою або пожертвами.

Наші обов'язки щодо того, хто стоїть на чолі держави: ми повинні дотримуватися державних законів, поважати керів­ника держави, молитися за нього і т.п. Ми повинні сумлінно сплачувати податки, а також пам'ятати про свій обов'язок захищати Вітчизну. Християни-католики, беручи участь у виборах, повинні виявляти пильність, щоб до влади прийшли порядні, достойні та побожні люди.

Той, хто грішить проти духовної або світської влади, накликає на себе ще на землі Боже покарання, а після

смерті чекає на такого вічний суд"... хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягають" (Рим. 13,2).

Християнин не повинен прагнути посісти той чи інший пост, якщо не має нахилів і здібностей до виконання обов'язків, пов'язаних з цим постом.

Той, кого Бог покликав до того чи іншого високого уряду, не повинен гордитися тим, а повинен насамперед думати про відповідальність, яка пов'язана з ним.

Той, хто посідає високий пост, повинен працювати задля добра людей, бути справедливим у вирішенні справ, добрим і порядним. Він повинен завжди служити прикладом для інших.


П'ЯТА ЗАПОВІДЬ БОЖА

У п'ятій заповіді Божій Бог забороняє нам посягати на власне життя або на життя ближнього; а також бути жорстокими у ставленні до тварин.


ЦІННІСТЬ ЖИТТЯ

Під час прийняття кожної Тайни на нашому тілі здійснюються обряди, котрі мають певне значення. Саме цим свята Церква хоче підкреслити гідність нашого власного тіла і хоче дати нам зрозуміти, що тіло має велику вартість.

Життя тіла — це дуже цінне благо, бо тіло є оселею і знаряддям душі.

Здоров'я вартує більше, ніж численні багатства (Сир.3О. 17). Наше тіло створене для того, щоб бути оселею безсмертної душі. Від стану цієї оселі часто залежить і стан душі. Чим є мешканець у хаті, тим є душа в тілі. В нездоровій хаті мешканці, звичайно, хворіють; подібне діється також із душею у хворому тілі. Це розуміли ще давні римляни, котрі говорили: "В здоровому тілі — здоровий дух". Треба також врахувати, що тіло людини є не її влас­ністю, але власністю Бога (І Кор. 6, ІЗ). Наше тіло належить Богові не тільки тому, що Бог його сотворив, але і тому, що Христос викупив його за велику ціну через справу спасіння (І Кор. 6 19). Отже, тіло є власністю Бога, а чужу власність треба шанувати. Ми не маємо права завдавати шкоди своєму тілу, котре є оселею нашої душі, створеної Богом, і котре належить Йому. "З нашим тілом ми повинні обходитися так, як з чужою власністю" (св. Верн.). Наше тіло є знаряддям душі. Господь Бог довірив нам наше тіло, щоб за його допомо­гою ми заслужили собі вічне життя. Тілом, як і будь-яким знаряддям, можна зловживати, а цього треба остерігатися. Згадаймо слова св. Апостола Павла, котрий наставляє вірних, щоб не віддавали членів тіла, як знаряддя, неправді (Рим. 6, 13). Бог колись зажадає від нас звіту за ті таланти, котрими Він нас наділив (Мат. 25, 19), а, отже, і за користування тілом. Наше тимчасове життя— це пора сівби. Чим довше живе людина, тим більше добрих справ вона може здійснити, отже, тим більше вона може зібрати скарбів, яких ані іржа не з'їсть, ані хробак не знищить, ані злодії не можуть викопати і вкрасти (Мат. 6, 20). Як бачимо зі слів четвертої заповіді Божої, довге життя — це дар Бога.

ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО НАШОГО ОСОБИСТОГО ЖИТТЯ

Ми зобов'язані дбати про те, щоб наше життя було чистим, поміркованим, порядним, ми повинні дбати про своє здоров'я.

Ми шануємо наш одяг, щоб мати його якнайдовше; тим більше ми повинні шанувати наше тіло, яке є одягом душі. Уважай передусім на чистоту свого тіла, на чистоту білизни й одягу, житла і постелі. Слідкуй також за тим, щоб у кімнаті завжди було свіже повітря (не забувай щоденно добре перевітрювати квартиру). Чистота — це запорука здоров'я. Необхідно також дотримуватися поміркованості в їжі та питві. Стриманість у їжі та питві підтримує здоров'я тіла і продовжує життя. Даниїл і три юнаки при дворі Навуходоносора дотри­мувались поміркованості в їжі, і тому виглядали здоровішими, ніж інші (Дан. 1). Св. Павло не раз згадує у своїх листах, що мав слабке тіло, а однак скільки він зміг зробити!

Необхідно чинити так, щоб у всьому був порядок: у їжі, спанні, праці і т.д. Ніколи не лінуйся. Праця не лише дає нам хліб насущний, але й підтримує наше здоров'я. Саме праця сприяє правильному кровообігу і корисно впливає на травлення. Однак, праця повинна відповідати нашим силам. Люди, котрі без потреби тяжко працюють у неділю, грішать не лише проти третьої, але й проти п'ятої заповіді Божої. Врешті, ми зобов'язані у випадку хвороби вживати відповідні ліки. Грішить той, хто, будучи тяжкохворим, не звертається за допомогою до лікаря і не вживає ліків. "Вшановуй належно потрібного тобі лікаря, бо й він існує з Господньої установи" (Сир. 38, 1). Всевишній сотворив ліки з землі і розумний не нехтує ними (Сир. 38, 4).

Однак, наше намагання підтримувати своє здоров'я і життя не повинно бути настільки великим, щоб ми забували заради цього про наше вічне щастя.

Тимчасові блага, в т.ч. життя і здоров'я тіла, не мають вартості самі по собі і не треба прагнути цього заради них самих, але лише через те, що вони ведуть нас до вічного життя. Дух Божий не мешкає в людині, котра є лише тілом (Буття 6, 3), тобто котра має схильності до речей тілесних, ніби в ній не мешкає розумна душа. "... прагнення тіла (веде) до смерті, а прагнення духа — до життя і муки" (Рим. 8, 6). Чим більше піклуємося про тіло і прикрашаємо його, тим більше занедбуємо і псуємо душу (св. Авг.). Тому наставляє нас Христос не турбуватися понад міру про їжу й одяг. Небесний отець знає, що ми того потребуємо, і коли годує небесне птаство і одягає польові лілеї, хоча вони не працюють, то тим більше буде пам'ятати про людей та їхні потреби (Мат. 6, 25 і наст.).

Ми повинні відкинути усе, що могло б пошкодити нашому здоров'ю і життю.

Тому грішить той, хто легковажно ставить під загрозу своє життя, хто шкодить своєму здоров'ю або відбирає сам собі життя.

Багато людей легковажно ризикують своїм життям, або виконуючи небезпечні вправи, або через необережність.

Ті, котрі демонструють різні трюки на канаті, в цирку і т. п., живуть в стані тяжкого гріха, тому що повсякчас легковажно ризикують своїм життям (хіба що застосовують різні засоби безпеки і зовсім усувають загрозу). Такого роду ремесла взагалі є морально шкідливими і недозволеними. Те саме стосується людей, котрі надто необережно і відчайдушно скачуть на конях, плавають, долають гірські вершини і т.д.; рідко хто з них вмирає природною смертю. Багато хто грішить необережністю. Треба пам'ятати про відповідні засоби захисту від хвороби під час епідемій; лише священики, лікарі та ті, хто доглядає за хворими, зобов'язані спілкуватися з хворими, але вони можуть також покладатися на особливу опіку Бога. Отже, будь завжди обережним та поміркованим і ніколи не ризикуй своїм життям!

Люди завдають шкоди своєму здоров'ю, віддаючись надмір­ним розвагам, користуючись негігієнічним одягом або зловжи­ваючи шкідливою їжею.

До надмірних розваг належить, напр., забава на цілу ніч, пристрасне куріння тютюну, надмірне вживання напоїв і т.д. "З ненажерства численні вже вмерли" (Сир. 37, 31).

Закінчують життя самогубством звичайно люди безбожні, котрі потрапили у велику біду або в тяжкі гріхи і сумніваються в допомозі Бога і в Його милосерді.

В тяжкому становищі опинився цар Савл, коли його пораненого оточили вороги; в розпачі він кинувся на свій власний меч і загинув (І Цар. 31). Наглядач в'язниці у Филипах прийшов у відчай, коли побачив відчинені двері приміщення, в якому був замкнений св. Павло, і хотів у першу мить закінчити життя самогубством (Діян. Ап. 16, 27). Юда, коли відчув тягар своїх гріхів, упав у розпач і повісився (Мат. 27, 5). Трапляється, що люди закінчують життя самогубством в приступі миттєвого божевілля або у результаті тяжкої нервової хвороби і в ту хвилину самі не усвідомлюють, що роблять. Саме тому треба остерігатися занадто швидкого і безпричинного осуду кожного самогубця. Головною причиною самогубств є, в основному, байдужість до релігії, відсутність віри в загробне життя, надії на допомогу і милосердя Бога. Досвід показує, що із занепадом духу, ростом невіри у Бога збільшується число самогубств. Церква відмовляє самовбивцям у християн­ському похороні, за винятком тих, хто скоїв самогубство несвідомо, і це доведено та підтверджено. Але і в такому випадку Церква уникає урочистого похорону. Відмова самовбиці у похороні не означає, що Церква його засуджує, це лише прояв огиди до гріха і відлякуючий засіб для інших. Самогубство — дуже тяжкий гріх. Оскільки життя не є власністю людини, самовбивця зухвало втручається у справи Бога. Він проявляє до Бога зневагу, бо самовільно відкидає Його найцінніший дар життя. Самовбивця чинить насправедливо і стосовно своєї родини, бо виставляє її на сором і осуд; він творить нечувану жорстокість і щодо себе самого. Отже, самогубство зовсім не вважається героїчним вчинком, а, навпаки, ознакою боягузтва.

Героїзмом, якраз, вважається мужнє знесення усяких життєвих знегод. Здійснюючи самогубство, зовсім не досягаємо бажаного щастя і не звільняємо себе від страждань, а, навпаки, потрапляємо, якраз, у справжню, вічну нужду.

Зате дозволеною справою, і, навіть, великою заслугою, є жертвування свого здоров'я або життям заради якоїсь завдяки цьому отримуємо вічне життя, або якщо можемо цим важливої справи, якщо врятувати тілесне або духовне життя ближнього.

Так вважали і чинили всі св. Мученики. Вони ладні були швидше пожерт­вувати своїм тілом, аніж згодитися скоїти гріх. За це заслужили вічне життя, бо Спаситель сказав: "Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде" (Мат. !0. 39).

Дозволено також ризикувати своїм життям заради порятунку ближнього у нещасних випадках (напр., коли людина знаходиться в охопленому вогнем будинку, або потопає і т.д.); або жертвувати своє життя під час війни для захисту своїх співвітчизників. Христос сам дав нам приклад самопожертви, бо вмер на хресті, щоб урятувати людей. "Людська душа має таку велику цінність, що для її спасіння треба не лише жертвувати земними благами, але й ризикувати своїм життям" (св. Вінк. з П.). Очевидно, що в таких випадках єдиним нашим наміром повинно бути здійснення благородної справи, а не пошуки смерті; інакше ми скоїмо гріх.


ЧИ МОЖНА БАЖАТИ СОБІ СМЕРТІ?

Якщо людина бажає смерті, спонукувана чесними мотивами, напр., тому, щоб уже не згрішити, щоб Господа Бога досконаліше любити, — тоді бажання смерті не є гріхом. Якщо ж людина бажає собі смерті, спонукувана злими намірами, напр., через звичайні неприємності, — тоді це є тяжкий гріх. Однак, дуже часто люди бажають собі смерті в гніві, не усвідомлюючи, що роблять, а коли гнів пройде, вони шкодують, що погарячкували. Якщо бажання смерті було неусвідомленим, воно не є важким гріхом.

ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО ЖИТТЯ БЛИЖНЬОГО

Грішить той, хто завдає шкоди здоров'ю ближнього, викликає його на двобій або двобій приймає, хто, врешті, несправедливо і навмисно вбиває ближнього.

Можемо завдати шкоди здоров'ю ближнього сварками і бійками, шкідливими продуктами, небезпечними жартами або необережністю, гідною покарання. Сварячись, дратуємо ближнього, позбавляємо його внутрішнього спокою, і цим підриваємо його здоров'я. Бійка не обійдеться без пошкодження тіла; за бійку і суд карає арештом або в'яз­ницею. Розповсюдженим явищем сьогодні є підробка продуктів споживання; звичайно, такі продукти шкодять здоров'ю, отже, люди, котрі цим займають­ся, є вбивцями. Небезпечні жарти також не раз стають причиною хвороби, каліцтва або, навіть, і смерті. Причиною нещасних, а деколи і смертельних випадків є звичайна необережність (напр., хтось неуважно переходить вулицю, хтось необережно обходиться з рушницею під час полювання і т. д.). Грішать матері, котрі залишають без нагляду дітей, грішить лікар, котрий нечітко випише рецепт і через те аптекар видасть не ті ліки, і вони можуть зашкодити даному пацієнту.

Тих, хто викликає на двобій і приймає двобій, також можна назвати вбивцями. Церква карає їх тим, що відмовляє їм у християнському похороні і накликає на них прокляття (Сор. Трид. 25, 19).

Найчастіше причиною двобою є образа честі. Той, котрий викликає против­ника на двобій, стягає на себе подвійну провину, тому що має намір убити людину, а, крім того, ризикує також і своїм життям. Тому слушно погрожує Церква тяжкою карою всім тим, хто бере будь-яку участь у двобої або присутній при ньому. Католик ніколи не повинен приймати виклик на двобій, хоч би навіть знав, що за це назвуть його боягузом або через це втратить своє становище (Вен. XIV). Відвага у недозволених справах є не відвагою, а лише відчайдушністю і зухвалістю. Саме у двобої ми втрачаємо свою честь, хоч, ніби, хочемо її врятувати. Для захисту честі ображеного існують світські суди, і до них треба звертатися. А якщо прагнемо заслужити перед Богом ласки, то вибираймо таку помсту, якої навчав Ісус Христос словом і прикла­дом, — віддячуймо за зло добром. Зносити терпляче несправедливість — ось найдосконаліший прояв справжньої відваги.

Грішить той, хто свідомо і несправедливо позбавляє життя свого ближнього. Таку людину називаємо вбивцею.

Вбивцею був Каїн, бо вбив свого брата Авеля. Сам Бог сказав тоді, що кров Авеля закликає небо до помсти (Буття 4). Вбивця, позбавляючи життя ближнього, одночасно позбавляє його змоги домогтися великих заслуг у майбутньому і приготуватися до смерті. Хто ж вбиває людину мимоволі, не маючи наміру позбавити її життя, той не є вбивцею (Второзак 19, 4); однак, звичайно, така людина не є вільною від тяжкого гріха, бо найчастіше таке вбивство буває наслідком злочинної необережності. Кат, котрий вбиває злочинців за наказом влади, також не є вбивцею.

Хто ненавидить ближнього, той наче вбиває його думкою і волею; ненависть також дуже часто призводить до справжніх мордувань.

Хто ненавидить, той дуже часто думає про помсту (Буття 27, 41); (І Цар. 24). Брати Йосифа ненавиділи його і вбили б, якщо б їхній брат Рувен не став на перешкоді (Буття 37). Немає різниці між тим, хто ненавидить, і тим, хто вбиває (Сальвіян). У Пана Бога бажання важить стільки, скільки і сам учинок. Саме тому говорить св. Йоан: "Кожен, хто ненавидить брата свого, душогубець" (І Йоан 3, 15). Ісус Христос також говорить, що той, хто гнівається на брата свого, заслуговує перед Богом такого самого покарання, як і той, хто вбиває (Мат. 5, 21 і сл.). Дехто вважає, що у своєму серці має ненависть, коли відчуває незадоволення тим, або жаль до того, хто чинить зле, — при цьому, однак, прагне, щоб та особа зійшла з недоброї дороги і просить про це Пана Бога. Якщо це дійсно так, то таке почуття не є ненавистю. Напр., якщо матір плаче, тому що її син веде неправильний спосіб життя, пиячить, гуляє і т.п., а вона ненавидить такий спосіб життя, — така мати любить свого сина, але ненавидить його гріхи.

Ще тяжче грішить той, хто руйнує духовне життя ближнього звабою або поганим прикладом.

Ти є вбивцею, якщо намовляєш свого ближнього чинити зло (св. Авг.). Це — тяжчий гріх, аніж убивство, бо життя душі цінується більше, ніж життя тіла.

Зваблювати, спокушати — значить намагатися когось схиля­ти до скоєння гріха.

Так Єва підштовхнула до скоєння гріха Адама. Той, хто зваблює (спокус­ник) наслідує диявола, котрий ще перших людей у раю хитро спокутував до непослуху щодо Бога. Майже всіх Мучеників перед тим, як винести вирок, намагалися схилити до заперечення віри або до злочину проти Божих заповідей підступними намовляннями, обітницями, погрозами або муками. Звабником є також той, хто стримує інших від добрих справ.

Недобре чинить той, хто своєю поведінкою (або лихим сло­вом, або порушивши заповідь, або недобре вчинивши) підштов­хує другого до скоєння гріха.

Своїми вчинками людина спокушає Інших, якщо, напр., працює в неділю або у свято на полі, якщо веде себе непристойно під час Богослужіння, висміює в часописах церковні правила і закони, релігійні істини і т.д. Грішить людина і тоді, коли у присутності дітей проклинає, веде непристойні розмови, виступає проти св. віри і т,п. Грішить також той, хто, порушивши Божі заповіді, спокушає інших до цього ж (напр., у неділю або свята без поважної причини пропускає Службу Божу, не молиться і т.п.). Отже, така поведінка призводить до того, що інші чинять так само, або викликає незадоволення інших. Найчастіше така поведінка дорослих негативно впливає, у першу чергу, на дітей, адже діти люблять усе копіювати. Людину, котра приховує нещирість, фальш, зловмисність удаваною щиросердністю та доброчесністю, називаємо фарисеєм або лицеміром. Саме таким лицемірством грішить батько, котрий насміхається над побожністю своєї дитини або богохульствує. Але грішить і та дитина, котра прислухається до лицемірних слів свого батька. З цього приводу говорить Спаситель Апостолам, щоб не вболівали за такими людьми. Він говорить: "Лишіть їх: це сліпі проводарі сліпих!" (Мат. 15, 14).

В іншому місці Христос говорить, що в день страшного суду скаже Ангелам зібрати докупи в Його царстві лицемірів та фарисеїв і накаже кинути їх у піч вогненну. Там буде плач і скрегіт зубів (Мат. 13, 41). З цих слів зрозуміло, що лицемірство і непристойна поведінка є тяжким гріхом. Однак, якщо кривда, завдана такою поведінкою іншій людині, є невеликою, тоді це не є тяжким гріхом.

Треба намагатися не показувати злого прикладу іншим.

Справи, які ми можемо виконати, можуть бути різного роду: справа, яку Господь Бог наказує нам виконати; справа добра, але вона є лише порадою, а не наказом Божим; справа, дозво­лена в окремому випадку (напр., комусь з певних причин дозволено їсти м'ясо в заборонені дні).

Якщо якась справа є наказом Божим, її ніколи не можна залишати, хоч би, навіть, ця справа комусь пошкодила; однак, треба намагатися, цю шкоду усунути відповідним роз'яснен­ням.

Якщо виконуємо якусь добру наказану справу, то показуємо цим лише гарний приклад. В такому випадку грішить той, хто не хоче виконати цієї справи. Христос знав, що євреї будуть незадоволені, якщо Він у суботу буде зцілювати хворих, але, однак, зцілював, а одночасно навчав євреїв: "Чи є якийсь між вами, що, мавши одну вівцю, не візьме її і не витягне, коли вона впаде в суботу в яму? А скільки ж чоловік над вівцю вартісніший! Тим то й у суботу можна добро чинити" (Мат. 12, 11-12).

Якщо якась справа не є наказом Божим, то людина зобо­в'язана знехтувати нею, щоб не зробити цією справою зла.

Так само людина повинна знехтувати тією справою, на вико­нання якої має дозвіл, якщо ця справа зашкодить іншій людині (котра не знає про дозвіл). Якщо ж цій людині дадуть роз'яс­нення про дозвіл, тоді вже можна користуватися ним.

Якщо, напр., під час посту, хворому дозволено їсти м'ясо, то він не повинен зловживати цим перед іншими, а, при необхідності, пояснити, чому він це робить. Якщо ж все-таки інший, здоровий, чинить так, як хворий, останній не винен. Краще однак уникнути негативного впливу, наслідуючи св. Павла, котрий говорить: "... якщо страва призводить брата мого до гріха, повік не буду їсти м'яса, щоб не спокутувати мого брата" (І Кор. 8, 13).

Однак, дозволено нам поранити ближнього і навіть убити його, якщо він зазіхає на наше життя або намагається насильницьким шляхом позбавити нас майна, але тільки в тому випадку, коли не можемо захистити себе інакше. Таке право називається правом необхідної оборони.

Необхідна оборона не є злом, бо в такому випадку нашим наміром є не смерть ближнього, а лише захист власної особи. Дозволено нам у такому разі лише захищатися, але не чинити помсти. Якщо це можливо, то треба втекти. Якщо ж для захисту вистачить поранення противника, то не треба його вби­вати. В такому випадку не має значення та обставина, що нападник був або нетверезий, або божевільний — і тоді можна захищатися. Дозволено нам також в ім'я любові до ближнього захищати життя іншої особи. Так учинив Мойсей — він захищав єврея перед єгиптянином і вбив останнього (Вихід, 2). Того, хто зазіхає на нашу власність, можна вбити лише у тому випадку, коли без цієї власності не є можливим наше життя; бо в цьому випадку захищаємо наше життя.

Має право карати смертю злочинців влада; солдатам під час війни дозволено ранити або вбивати ворога.

Влада, звичайно, влада законна, котра заступає Бога, має право карати злочинця мечем. Тому говорить св. Павло, що влада не тримає меча марно, але для того, щоб помститись тому, хто чинить лихе (Рим. 13,4). Повага до влади є повагою до Бога; отже, якщо влада наказує вбити, то це не вона вбиває, — лише Бог; так і удар меча приписуємо не мечу, а лише руці, котра його тримає (св. Авг.). Однак, влада не повинна чинити самовільно; вона може застосовувати смертну кару лише тоді, коли це необхідно для суспільства. Присуд смерті — це, властиво, лише самооборона або обов'язкова оборона суспільства. Зрозуміло, що злочин повинен бути доказаний. "Краще, щоб злочин був непокараний, ніж невинний мав би бути засуджений" (Траян.). Військова служба не є недозволеною. В Євангелії ніде не говориться про те, щоб солдати уникали військової служби, а лише вказується, щоб вони вдовольнялися своєю платнею і не допускали насильства (св. Авг.). Не треба думати, що люди, які служать в армії, не можуть подобатися Богу, — навпаки, не один з них був навіть симпатичний Богу, як, напр., Давид або сотник Корни лій у Кесарії, до котрого Бог послав Ангела (св. Авг.). Авраама, котрий боровся з розбійниками, які напали на Лота, за наказом Божим благословив Мелхіседек (Буття 14). Однак не можна солдату під час війни бути немилосердним і жорстоким щодо роззброєного, не здатного вже до боротьби ворога; це було би злочином і підлістю. Не можна воювати слугам Церкви, тому що це не відповідає їхньому святому стану. Тому майже в кожній державі католицькі священики звільнені від військової служби.

Хто несправедливо заподіяв зло своєму ближньому (тілесно чи духовно), той зобов'язаний, по можливості, це зло виправити.

Якщо ж людина не хоче виправити заподіяне зло, то вона не отримає від Пана Бога прощення гріхів. Убити людину, котра скоїла тяжкий гріх, — це злочин, який ніяк не можна буде виправити; те саме стосується і людей, котрі спокусили (звабили) ближнього і таким чином стали причиною втрати ним вічного спасіння. Тому не дивно, що навмисне вбивство називається гріхом, котрий взиває до неба про помсту, а тому, хто спокушає іншого, Спаситель говорить: "Горе тому, через кого приходять спокуси" (Лук. 17, 1). Найтяжча покута за такий вчинок є замалою.