Переднє слово

Вид материала

Документы

Содержание Друга заповідь божа

Подобный материал:

• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова, 4371.33kb.
• Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне, 2215.81kb.
• Что такое Логос? Обычно с греческого языка содержание этого понятия переводят как "Слово"., 108.12kb.
• Назва реферату: о слово рідне! України слово! Розділ, 77.69kb.
• Концепция электронного портфолио Содержание, 310.79kb.
• Настали святки. То-то радость, 68.34kb.
• Сценарий праздника «День матери» («Мама, мамочка, мамуля!»), 88.69kb.
• К. Бессер-Зигмунд «Магические слова.», 1621.92kb.
• К. бессер зигмунд магические слова, 1643.56kb.

ОБІТНИЦЯ

Обітниця — це добровільна обіцянка Богу виконати будь-яку добру справу.

Обітниця — це обіцянка, дана Богові. Отже, звертаємося при тому до Бога (бодай в суді) кажучи, напр.: "Боже, обіцяю Тобі... і т.д.". Звичайне рішення ще не є обітом, бо не дає нікому (отже, і Богу) права чогось чекати від нас. Обітниця — це обіцянка добровільна. Ніхто не зобов'язаний давати обітницю (Второзак. 23, 22), не можна також нікого примушувати давати її. Вимушена обітниця неістотна; важливою є обітниця, дана зі страху перед хворобою або у хвилину потреби, тому що тоді людина завжди чинить добровільно.

Можна обіцяти Богу лише те, що Йому приємне, і ніколи, що —лихе, як це, напр., зробив Єфте: Він пообіцяв Богу перед битвою у випадку перемоги пожертувати Господу те, що першим зустріне після повернення додому. Першою побачив доньку, котра вийшла назустріч, і дійсно приніс її в жертву, щоб, дотриматися обітниці (Суд. 11). Така обітниця є нерозумною і неприємною Богові (Еккл. 5, 3). Безбожною є обіцянка, яку можна виконати лише через злочин (св. Ізид. Сев.). Такої обітниці не треба дотримуватися.

Звичайно обіцяємо Богу здійснити якусь добру справу, хоч до того нас ніхто не зобов'язує, (напр., паломництво). Можна також обіцяти щось таке, що ми зобов'язані робити, напр., дотримуватись церковних постів, святкувати неділі, бути невибагливим в їжі і т. п. Якщо такої обіцянки не дотримуємося, грішимо подвійно. Один власник фабрики пообіцяв Богу, що заборонить працювати робітникам у неділю і у свята, якщо одужає його хвора донька. Донька одужала, і він дотримав слова. Тепер він був подвійно зобов'язаний відзначати свята. Чому? Перший раз — тому, щоб виконати церковну заповідь, другий раз — тому, щоб виконати обітницю.

Деякі обітниці даються лише умовно.

Коли даємо обітницю, то, звичайно, ставимо якусь умову, від якої залежить її виконання. Отже, ніби укладаємо угоду з Богом. Яків обіцяв пожертвувати Богу десятину свого майна, якщо Бог дозволить щасливо повернутися додому його батькові (Буття 28, 22). Звичай здійснювати процесії у так звані хресні дні в Церкві латинського обряду виник біля 500 р. під час голодомору внаслі­док обітниці, даної св. Мамертом, єпископом з Вієн. Так само латинські про­цесії св. Марка були започатковані у 600 р. внаслідок обітниці, даної папою Григорієм Великим під час епідемій. Страсні видовища, які відбуваються кожних 10 років в Обер-Аммергаві, є наслідком обітниці місцевого населення, даної у 1633 р. під час якоїсь епідемії. Людовик IX — святий, король Франції, тяжкохворий, обіцяв відправитися в хрестовий похід (1248 p.). І сьогодні не один тяжкохворий або знедолений обіцяє здійснити паломництво до якогось відпустового місця або щось подарувати церкві, або поставити статую чи хрест, або що буде постити протягом якогось часу в деякі дні і т.п. Велику відпустову церкву в Марія — Цель збудував угорський король, виконуючи обіцянку, дану перед битвою з турками (1363). Церква св. Карла у Відні постала внаслідок обітниці Карла VI, даної ним у 1713 р. під час епідемії.

Найтяжчі обітниці — це обітниці чернечі; це добровільне принесення Богові обіцянки зберігати три євангельські ради.

Обітниці монахів — це обітниці вбогості, чистоти і послуху. Ними людина переборює три основні джерела гріха (гордість, похіть і спокусу) набагато успішніше, ніж за допомогою молитви, посту та милостині. Чернечими обіт­ницями людина повністю відмежовується від світу, щоб краще служити Богу. Ці обітниці дуже приємні Богу, тому що, складаючи їх, присвячуємо Йому не лише наші добрі справи, але й себе самих. Хто дає не лише плоди з дерева, але ціле дерево разом із плодами, дає більше (св. Анз.). Багато хто приносить у дар Богу, напр., одяг, оливу, віск і т.п.; однак, найкраще чинимо, коли приносимо в жертву Богу свою душу (св. Авг.). Чернечі обітниці можуть бути урочистими і звичайними; це залежить від того, як Церква їх приймає. Урочистий обіт поєднується зі свого роду самопожертвою (св. Тома з Акв.). Хто дає урочисту обітницю, той остаточно присвячує себе службі Богу (Лємкуль). Від урочистих обітниць може звільнити лише Папа, зважаючи на дуже поважні причини. Той, хто хоче дати урочисту обітницю, спочатку повинен відбути протягом року новіціят, а відтак дати спочатку на три роки звичайну обітницю (Пій IX, 19. III. 1857). Від звичайних обітниць може звільнити єпископ або настоятель монашого чину. (Про чернечі обітниці і чернечі чини дивися розділ "Засоби досягнення досконалості").

Складаючи обітницю, робимо добру справу, приємну Богу. Отже, того, хто дає якусь обітницю, Бог швидше вислу­хає і швидше доведе до досконалості.

Складаючи обітницю, засвідчуємо Богу нашу вірність, приносимо дар Богу, зобов'язуючись чинити лише добро. Отже, якщо хтось, напр., постить унаслі­док обітниці, — виконує справу досконаліше, ніж якщо би він постив без неї (св. Франц Сал.), звичайно, якщо чинить це з неменшим почуттям любові до Бога. Саме тому й досягає швидшого вислуховування молитов той, хто дає обітницю. Мешканці Обер-Аммергава у 1633 р. під час епідемій склали обіт­ницю і з тієї хвилини не помер там від епідемії жоден мешканець. Побожна Анна дала обітницю, просячи Бога про нащадка; Бог дав їй сина, великого пророка Самуїла (І Цар. 1, 11). Цю істину підтверджують також численні вдячні таблиці з жертвами у відпустових місцях, численні статуї при дорогах і дорогоцінні речі в деяких церквах. Складаючи обітницю, людина швидше досягає досконалості (св. Франц Сал.). Саме обіт примножує наші сили для здійснення доброї справи, тому що зміцнює нашу волю (св. Франц Сал.). Пам'ять про дану Господу Богу обітницю є для нас сильним поштовхом до здійснення доброї справи. "Найсвятіші мужі часто давали побожні обітниці, щоб таким чином зв'язатися узами Божого покарання" (св. Григ. В.).

Той, хто не дотримує даної обітниці, ображає Бога так само, як і той, хто без причини відкладає здійснення обіту (Второзак. 23, 21).

Якщо ми даємо слово людині і мусимо його дотримати, то тим більше ми повинні дотримати слова, даного Богу. "Ліпше тобі не обрікатись, ніж обректись і не виконати" (Проповід., 5, 4).

Облудного боржника, котрий не дотримує слова, суд може притягнути до відповідальності; а якщо хтось не дотримується обіту, даного Богові, то хіба він може бути непокараним? (св. Петро Дам.). Хто не дотримується обіту, скоює гріх (тяжкий або легкий) у залежності від того, якої — важливої чи менш важливої — справи стосувався обіт). Людина може одночасно скоїти два тяжкі гріхи, якщо вона не дотримається обіту, який стосувався якоїсь заповіді Божої. Якщо хтось не може здійснити свій обіт із якихось причин, незалежних від нього, той не грішить, але повинен бодай стільки зробити, скільки може.

Кожний, хто хоче скласти якийсь обіт, повинен добре обмір­кувати, чи зможемо дотримати обіцянки.

Якщо збираємося щось будувати, спочатку складаємо кошторис і обмір­ковуємо, чи зможе довести цю справу до кінця (Лук. 14, 18). Так само треба добре замислитися перед тим, як давати обіт. Нерозумно давати обіт відразу на все життя; краще взяти на себе зобов'язання на певний (короткий) проміжок часу, а відтак можна його продовжити. Св. Франц Салезій дав обіт щоденно відмовляти протягом усього життя цілу вервицю, а пізніше не раз шкодував, що пообіцяв це, не подумавши. Св. Альфонс дав обіт ні хвилини не перебувати без справи; але перед тим довгий час пробував, чи можливе здійснення такого обіту.

Перед тим, як дати складний обіт, краще звернутися за порадою до досвід­ченого священика. Саме тому Церква вимагає, щоб чернечим обітам передував цілий рік новіціяту. Хто відбуває новіціят, повинен добре зважити, чи має покликання до чернечого життя. Хто ж помітить у собі брак покликання, а всупереч тому дасть обіт, повинен відтак звинувачувати себе самого, а не свій стан.

Хто не в змозі дотримати обіт, повинен звернутися за пора­дою ДО священика. Священик щось порадить або відішле до єпископа, щоб останній або ліквідував обіт, або змінив його. Єпископ має на це право, бо Ісус Христос сказав Апостолам: "... все, що ви розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мат. 18, 18). Єпископ може замінити обіт на якусь добру справу, яка може бути корисніша для спасіння душі того, хто дає обіт; найчастіше пропонує прийняття св. Тайн. Є п'ять обітів, від котрих може звільнити лише Папа, а саме: обіт вступу до чернечого стану, обіт довічної чистоти, обіт паломництва до гробів Верховних Апостолів у Римі, обіт палом­ництва до св. Гробу в Єрусалимі і обіт паломництва до гробу св. Якова в Компостеллі. Від цих обітів єпископ може звільнити лише у критичних випадках або, якщо їх дали умовно, без повної свободи, без належних роздумів, або, врешті, без усвідомлення наслідків обіту. В ювілейні дні священики мають право заміняти майже всі обіти іншими добрими справами.

Той, хто дав обіт, може замінити його кращим. За це Бог не буде ображатися, як не ображається людина, якщо хтось хоче їй віддати більше, ніж винен (св. Берн.).

ДРУГА ЗАПОВІДЬ БОЖА

Ця заповідь говорить: " Не взивай імені Господа Бога твого надармо", тобто не промовляй імені Бога без належної шани. Під іменем Божим тут розуміємо не лише саме ім'я Бога, котре складається з тих чи інших букв, але велич Бога (Рим. Кат.).

У другій заповіді Божій Бог нам наказує виявляти належну шану його Божій величі і забороняє все те, що шкодить належній Йому шані.

Богу належиться найвища шана від нас тому, що Він є Господом безмежної величі і безмежної доброти.

Шана — це поєднання остраху, любові і поваги. Якщо знаєш, що той або інший правитель має мільйони підданих і сотні тисяч солдат, котрі за його наказом готові у будь-яку хвилину піднятися на боротьбу, що одним своїм словом може ощасливити людину або зробити її нещасною, відчуваєш острах перед ним; та якщо знову ж таки знаєш про його доброту і бажання ощасли­вити своїх підданих, будеш любити його і поважати. Так само ставимося і до Бога, коли розуміємо Його безмежну досконалість і безмежну любов до нас (Ґалюра). Отже, поміркуймо над досконалістю Бога. На нашій планеті живе багато людей. І кожну людину Бог знає, керує нею і утримує її; вислуховує її молитви, допомагає їй у потребі, нагороджує або карає найчастіше вже тут, на землі. Яким же безмежним повинно бути знання того найвищого Єства!

У всьому всесвіті рухаються мільйони велетенських небесних тіл, і всіх їх створив Бог, Він керує ними, а вони існують для Його слави.

Якою ж великою повинна бути Його сила! А невидимий світ — мільйони небесних духів! Усіх їх Бог знає, утримує і керує ними, усі вони славлять Його! Якою ж незмірною повинна бути Його велич! Хто ж подібний до Тебе серед велетнів, Господи? "Хто, як ти, Господи, між богами, хто, як ти, у святості величний, страшний у славі, що твориш чудеса? (Вихід, 15, 11). (Про доброту Бога дивись частину І.). Ми повинні боятися Божої величі, і схилятися перед Його добротою. Поєднання боязні з любов'ю — це і є шана.

Ми повинні часто взивати з побожністю і сердечністю ім'я Боже. Робимо це, розпочинаючи якусь важливу справу, вітаючись, прохаючи чогось чи в хвилину смерті.

Євреї вважали, що взагалі не треба промовляти імені Бога, однак така точка зору є помилковою. Церква, навпаки, прагне, щоб ми часто зверталися до Божого імені. За постійне звертання до св. імен Ісуса і Марії Церква встановила відпуст 25 днів; а хто протягом усього життя постійно звертався до цих імен, той у годину смерті досягає повного відпусту (Клим. XIII, 5. IX. 1759). Кожний побожний християнин схиляє голову стільки разів, скільки разів вимовить під час молитви ім'я Ісуса.

Ми повинні звертатися до Божого імені завжди, коли розпочинаємо якусь важливу справу, а насамперед вранці. "І все, що б ви тільки говорили й робили, — все чиніть в ім'я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через нього" (Кол. З, 17). Отже, перед кожною роботою говори: "В ім'я Боже" або "В ім'я Ісуса", або бодай перехрестися. Саме таким чином заслужиш благословення Божого і щастя у праці, а за кожну, навіть незначну справу — велику нагороду, бо Спаситель обіцяє, що віддячить навіть за чашу холодної води, подану ближньому від Його імені (Мар.9, 40). У християн віддавна існує звичай промовляти ім'я Боже вітаючись; саме цим вони і відрізнялися від іновірців, котрі, вітаючись, виявляли добрі бажання (напр., "Будь здоров!" "Вітаю тебе"), але не згадували при цьому імені Божого. Християнські привітання "Слава Ісусу Христу", "Щасти, Боже", "З Богом" є одночасно наче коротким виявленням віри. Протестантський поет Кльопшток розповідає, що його завжди глибоко зворушувало це католицьке привітання. Однак, не треба, вітаючись, промовляти ім'я Боже бездумно і легковажно. Людина не зобов'язана, вітаючись з невіруючим, вживати ім'я Боже. Ісус Христос говорив: "Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свинями" (Мат. 7, 6). Сам Христос користувався часто вживаним серед народу привітанням: "Мир вам". Потребуючи чогось, ми повинні звертатися до імені Божого. Бог сам говорить: " І клич до мене за лихої години, я визволю тебе, і ти мене прославиш!" (Пс. 49,15). У хвилину смерті ми теж повинні звертатися до імені Ісуса. Найкраще говорити, як св. Стефан: "Господи Ісусе, прийми дух мій!" (Діян. Ап. 7, 58). Згадаймо також останні слова вмираючого Спасителя. Звертання до імені Ісуса у хвилину смерті є необхідним, щоб досягти передсмертного відпусту.

Ми повинні звертатися до імені Ісуса з особливою побожністю. Ми повинні розуміти, що це — наймогутніше ім'я, завдяки котрому можна всього досяг­нути. Все, про що лише будемо просити з іменем Ісуса, дасть нам Бог (Йоан 16, 23). З іменем Ісуса творили чудеса Апостоли і Святі. До кульгавого від народження говорить св. Петро на порозі храму: "В Ім'я Ісуса Христа Наза­рянина, встань і ходи!" (Діян. Ап. 3.). Звертаючись до імені Ісуса, вірні мо­жуть виганяти чортів, як це проповідував Ісус Христос (Мар. 16, 17). Якщо звертаємося до імені Ісуса, Він бореться з нами проти диявола; тому втікають вороги, коли почують ім'я Ісуса Христа (св. Юст.). Ім'я Ісуса допомагає нам у будь-якій небезпеці; воно є своєрідним засобом боротьби з будь-яким злом усього (св. Вінк. Фер.). "І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спасителя" (Діян. Ап. 4, 12). Варто задуматися над словами, сказаними св. Бернардом: "Ім'я Ісус є для мене медом на вустах, приємним звуком у вухах і блаженством у серці!" Однак, невідомо, чи здатен побожно звернутися до того Імені той, хто живе у смертному гріху; бо "ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого" (І Кор. 12, 3).

Ми повинні віддавати велику шану всьому, що призначене для вшанування Бога, передусім слугам Божим, святим місцям і речам, релігійним обрядам і святим словам.

Ми повинні віддавати високу шану слугам Божим. Гарний приклад цьому дав нам Рудольф з Габсбургу. Одного разу він був на полюванні і зустрів священика, котрий ішов з Найсв. Тайнами до хворого. Рудольф відразу зліз із коня і віддав його священику, а сам пішов пішки. Пізніше цього коня не хотів забирати назад, а подарував його церкві. Той священик сказав йому тоді, що його чекають висока шана і велике щастя. Через 9 років після цієї зустрічі (1272 р.) німецькі князі, зібравшись у Франкфурті, проголосили Рудольфа королем. Ісус Христос вимагає шани для священиків, кажучи: "Хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, мною гордує" (Лук. 10, 16).

Чи не знаєте, що шану, яку віддаєте священикові, віддаєте самому Богу? (св. Золот.). (Дивися про це ще в розділі про святі посвячення). Бог вимагає від нас поваги до святих місць і святих речей. На Мойсея, котрий наблизився до палаючого куща, крикнув: "Не наближайтеся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш — земля свята" (Вихід 3, 5). У Старому Завіті було строго заборонено торкатися Кивота Завіта (Числа 4,15). "Шануйте Мою святиню" (Левіт 26, 2). Не входи ніколи до Божого дому інакше, ніж ти входив би на небо; не говори і не роби там нічого, що б тобі нагадувало землю (св. Ніль).

"... домові твоєму личить святість" (Пс. 92, 5). Саме тому побожні християни охоче приносять пожертвування на відновлення або для оздоблення Божого дому, на відновлення статуй, які з часом втрачають свій первісний вигляд.

Ми повинні віддавати шану релігійним обрядом і з повагою ставитися до них. Св. Єлизавета, угорська королева, під час кожної Служби Божої знімала з голови корону і ніколи не одягала дорогоцінностей, ідучи до церкви. Деякі вірні мають гарний звичай стояти на колінах протягом усієї Служби Божої.

Шану святим словам віддаємо передусім тим, що встаємо під час читання Євангелія. До святих речей треба ставитися по-святому.

Ми найчастіше повинні славити Бога заради Його безмежної досконалості і доброти; передусім ми повинні це робити тоді, коли отримуємо від Бога різні блага. Три юнаки в палаючій печі почали співати величальні пісні, коли побачили, що Бог оберігає їх від вогню (Дан. 3). Товит почав славити Бога, як тільки прозрів (Тов. 11, 17). Згадаймо, як прославляла Бога Діва Марія, коли зустрілася з Єлизаветою; або оздоровлений Захарія (Лук.1). Говори й ти після кожного отриманого блага: "Дякувати Богу" або "Слава Отцю і Сину і т.д." А якщо через недугу не можеш славити Бога вустами, то прославляй Його у своєму серці. Бог не потребує звуку твого слова; Він охочіше шукає серця і задовольняється волею (св. Авг.). "Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє — Його святе ім'я. Благослови, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств Його ніколи" (Пс. 102, 1-2). "Благословлю Господа повсякчасно, завжди хвала Його в устах у мене" (Пс. 33, 2). "Нехай ім'я Господнє буде благословенне віднині і повіки. Від сходу сонця до його заходу хвальне ім'я Господнє" (Пс. 112, 2-3). Якщо славимо Бога, — чинимо добро і заслуговуємо собі тим благословення Боже.

З пошани до Бога ми повинні остерігатися легко­важного звертання до імені Божого і до інших святих імен.

Деякі люди люблять при будь-якій дрібниці бездумно кликати: "Боже", "Ісусе", "Ісусе, Маріє, Йосифе" і т.п. Треба відвикати від цього і звертати увагу іншим, котрі так легковажно зловживають ім'ям Божим. Легковажне звертання до імені Божого і до інших святих імен — це щонайменше легкий гріх. "...Той, хто клянеться ім'ям Господа постійно, чистим від гріха не залишиться" (Сир. 23, 10). "Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає його ім'я марно" (Вихід 20, 7). Треба остерігатися, щоб не зловживати Божим ім'ям, котре гідне найвищої шани (св. Золот.). Євреї не мали сміливості (через забобони) промовляти ім'я Бога "Єгова" (Рим. Кат.); завжди називали Бога лише "Господом".

Ми повинні остерігатися прокльонів (бажання Божого прокляття якійсь особі або речі).

Прокляття Бога — це нещастя тимчасове і вічне; це антипод Божого благословення. Прокльонів треба остерігатися, як вогню. З уст християнина повинно звучати лише благословення (І Петро 3, 9).

Бог часто карає того, хто проклинає, не раз прокляття здійснюється.

Св. Августин розповідає про матір, яка прокляла своїх синів, котрі її били. Сини відразу захворіли і пішли блукати по світу. Двоє з них прийшли нарешті до міста Гіппо у Північній Африці, де св. Августин був єпископом і тут були оздоровлені біля мощів св. Стефана. Не один оре і сіє з прокльоном на вустах; отже, справедливо, якщо його Бог покарає неврожаєм. Інший проклинає свою худобу; не дивно, що вона відтак марніє або й гине. Ось як Бог вислуховує прокльони: "Любив прокляття: хай же спаде на нього!" (Пс. 108, 18).

Погана звичка вживати прокльони наражає людину на небезпеку втратити спасіння.

Проклін — це гріх пекла, який не лише заслуговує пекла, але і в пеклі знайде своє продовження (Прунер.). Диявол проклинає і богохульствує, але як дух, він ще зберіг деяку шану й острах перед Богом; коли чує ім'я Ісуса, дрижить і зникає. Зате людина має сміливість промовляти без належної шани імена "Ісус", "Бог". Така розмова у деякій мірі гірша від розмови диявола (св. Григ. Наз.). Злоречиві загинуть (Пс. 36, 22). Злоречиві не досягнуть Царства Божого (І Кор. 6, 10). Треба з належною повагою ставитися до осіб, котрі посвячені Богу, до святих місць, речей, обрядів і слів.

Зневажання священиків стосується самого Бога, бо Ісус Христос говорить: ^а... хто гордує вами, мною гордує" (Лук. 10, 16). Хто ображає священика або зневажає його, той зневажає Бога і заслуговує такого самого покарання, як євреї, котрі ображали і зневажали Сина Божого (Марія Лят.).

Ображаємо Бога і тоді, коли непристойно поводимося в церкві: розмов­ляємо, сміємося, розглядаємося і т.п. Не годиться в церкві плювати, особливо біля вівтаря або біля сповідальниць, де люди найчастіше стають на коліна. Про тих, котрі ведуть себе непристойно в церкві, св. Амвросій говорить: "Приходять до церкви з малими гріхами, а вертаються додому з великими". Непристойна поведінка у храмі ображає Бога найбільше. Ми теж дуже боляче реагуємо на образу, заподіяну нам у нашому власному домі. Не дивно, що й Спаситель, лагідний і добрий, розгнівався на купців у храмі і вигнав їх, кажучи: "Дім мій домом молитви буде зватись, — ви ж чините з нього печеру розбійників" (Мат. 21, 13). Того, хто зневажає Божий храм, Бог занапастить (І Кор. З, 17). Ту саму шану, яку віддаємо святим місцям, ми повинні віддавати і святим речам. Гріх чинить той, хто заважає виконанню релігійних обрядів чи висміює їх. Такі вчинки карає і світська влада як образу релігії. Вартий покарання також звичай уживати святі слова жартома. Ще Тридентський Собор застерігав, щоб не зловживати святими словами.

СВЯТОТАТСТВО

Святотатством грішить той, хто зі зневагою ставиться до речей, які призначені для Бога. Здійснив святотатство вавилонський цар Балтазар, наказавши у нетверезому стані принести до столу святий посуд і користуючись ним (цей посуд було викрадено з єрусалимського храму, а призначений він був для вшанування правдивого Бога) (Дан. 5). Святотатствуе також той, хто недостойно приймає Св. Тайни, хто грабує церковне майно, краде в церкві і т.п.

БОГОХУЛЬСТВО

Богохульством грішить той, хто зневажає Бога, Його Святих або речі, призначені для вшанування Бога (св. Тома з Акв.).

Богохульством грішить той, хто говорить про Бога з презирством, а також той, хто річ, властиву Богу, приписує якійсь істоті (св. Бонав.). Так згрішили ті, котрі слухали розмови Ірода Аґріпи і говорили" "Це голос Бога, не людини" (Діян. Ап. 12, 22). Частими були випадки богохульства серед євреїв; тому нарікає Бог вустами пророка Ісайї: "... безнастанно, щоденно скверниться моє ім'я" (Іс. 52, 5). Богохульствує також той, хто висміює Святих. Хваліть Господа в святих Його (Пс. 150, 1). Саме тому і зневаження Святих є зневаженням Бога (св. Тома з Акв.).

Богохульство — один з найтяжчих гріхів. Це гріх, притаманний лише дияволам і осудженим (св. Тома з Акв.). Як Св. Дух промовляє вустами добрих, так диявол — вустами богохульників (св. Бернардин). — Богохульник гірший від пса, бо пес не кусає свого пана, від котрого зазнав багато добра, хоча пан навіть б'є його. Богохульник безчестить язиком Бога, від котрого отримав стільки благ; і не зважає на те, що Бог, навіщаючи його, прагне для нього лише добра (св. Берн.). — В порівнянні з богохульством всі інші гріхи здаються дрібними (св. Єр.). Богохульствуючи, грішимо власне проти самого Бога, а не проти Його подоби. "Богохульник відкрив свої вуста проти Всевиш­нього" (св. Єр.). Богохульство — це найбільша образа маєстату, бо зневажає Царя царів. Всі інші гріхи беруть свій початок або в людському безсиллі, або в несвідомості; але богохульство походить із злоби серця (св. Берн.). У євреїв за богохульство карали смертю (св. Тома з Акв.). Богохульство — це смертний гріх.

Бог тяжко карає богохульство ще тут, на землі, а після смерті чекає богохульника вічний осуд.

"... з Богом жартувати не можна" (Гал. 6, 7). Асирійський цар Сеннахериб ганьбив Бога, коли боровся проти ізраїльтян, тому і втратив біля 200 000 солдат, а, повернувшись додому, загинув від рук власних синів, які замор­дували його у храмі. Один ізраїльтянин ганьбив Бога у пустелі. Мойсей наказав його ув'язнити і спитав Господа, що повинен з ним вчинити. Бог сказав, що увесь народ повинен його укаменувати (Левіт 24, 14). Ісус Христос говорить, що хто зневажає ближнього, той заслуговує пекельного вогню (Мат. 5, 22); чого ж заслуговує той, хто зневажає свого Бога?! Хто зневажає свого батька і матір, той заслуговує смерті (Вихід 21, 17). Таким був закон Старого Завіту в ті часи, коли люди ще не пізнали Бога так досконало, як сьогодні. Які ж страждання чекають на того, хто досконало володіє знаннями про Бога, і зневажає не батька і матір, а самого Бога і Господа! (св. Золот.). Всі будуть засуджені, хто Тебе зневажав би (Тов. 31, 16). — В багатьох країнах суд карає за богохульство в'язницею. Французький король св. Людвик IX оголосив у своїй країні закон, згідно з яким кожному богохульнику слід припікати вуста розпеченим залізом. Перший раз цей закон був застосований щодо одного багатого міщанина з Парижа. Це призвело до прекрасних наслідків — ніхто більше не насмілювався богохульствувати.

СВЯТОКУПСТВО

Святокупством або симонією грішить той, хто продає духовні речі за гроші.

Слово "симонія" походить від імені Симона-чародія, котрий, знаючи, що Апостоли уділяють Св. Духа, покладаючи руки на голови вірних, пожертвував їм (Апостолам) велику суму грошей, промовляючи; "Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого я покладу руки, прийняв Святого Духа" (Діян. Ап. 8, 19). В середні віки симонією грішили досить часто. Увійшло у звичай віддавати приходи і єпископства тим, хто дорожче за них заплатить. Проти цього виступив папа Григорій VII. Святокупством грішить той, хто жертвує гроші священикові за розгрішення, хто продає мощі або бере більшу суму за посвячені хрести, ніж за звичайні. Хто грішить святокупством, на того чекає прокляття (Пій IX, 12 жовтня 1869). Саме таких людей стосуються слова св. Петра: "Срібло твоє нехай з тобою буде на погибель, бо ти за гроші думав придбати дар Божий..." (Діян. Ап. 8, 20). Той, хто хоче купити Св. Духа, втрачає Його (св. Петро Дам.). Однак не вважаємо симонією те, що ми даємо гроші на Службу Божу, тому що це наче милостиня, яку даємо іншому з проханням про молитву. Сплата треб за виконання священицьких дійств також не є симонією, бо це не є плата суто за літургічні дії, а лише внесок за працю на утримання священика. Якщо би це була симонія, то св. Павло не написав би: "...ті, які коло святого працюють, їдять із святого, і ті, які служать жертовникові, мають частку з жертовника... Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити" (І Кор. 9, 13-14).

Щоб перепросити Господа Бога за богохульство і за неповагу, потрібно вшановувати св. Обличчя Ісуса.

Відомо, що коли Спаситель ніс хрест на Голгофу, Вероніка стерла хусткою піт із Його обличчя, і на тій хустці залишився Його образ. Хворий римський імператор Тиверій наказав привезти ту хустку до Риму і одужав (Кат. Еммеріх.). Вероніка вручила хустку св. Климентієві, котрий допомагав св. Петру, і котрий пізніше став Папою. Так потрапила та хустка до церкви св. Петра, де зберігається по сьогоднішній день (На Різдво Христове у 1849 р. її було виставлено для огляду, і сталося чудо — протягом трьох годин хустка сяяла надзвичайним блиском). На хустці і сьогодні можна чітко розпізнати риси обличчя Спасителя. Нещодавно були зроблені відбитки з хустки Вероніки (раніше не дозволяли цього робити Папи) і їм також почали віддавати шану. Чи подобається Господу Богу таке вшанування, бачимо на прикладах чудес. В іспанському місті Аліканте під час посухи 1849 р. учасники багатолюдної процесії несли образ, на якому було відбито Святе Обличчя. Раптом всі побачили, як з правого ока образу скотилася сльоза, чистіша від кришталю, а під час проповіді, яка відбулася пізніше, побачили на хмарах два чудесні образи св. Обличчя, і відразу після цього випав дощ. У Франції, в Турі, з 1861 р. знаходився образ Обличчя Ісуса Христа, перед котрим відбулося багато чудесних зцілень. З ініціативи побожного Діпонта (+1876) тут виникло Братство св. Обличчя Ісуса Христа, метою якого було перепрошувати Бога за гріхи богохульства. Це Братство Лев XIII 9 вересня 1885 р. підніс до рангу Архібратства, якому підпорядковані всі інші подібні Братства. Наскільки приємне Господу Богу таке богослужіння, можемо дізнатися із слів Ісуса Христа, сказаних до св. Гертруди: "Шанувальники образу Мого Обличчя будуть осяяні блиском Мого Божества до самого дна душі". А до сестри від св. Петра у 1845 р. Спаситель говорить: "Чим більше будете намагатися відновити Моє Обличчя, осквернене богохульниками, тим краще відновлю ваше обличчя, заплямлене гріхом, щоб стало гарним, як під час Хрещення".