Переднє слово

Вид материала

Документы

Содержание Любов до ворогів Релігійна терпимість Ставлення християнина до представників іншої національності

Подобный материал:

• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова, 4371.33kb.
• Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне, 2215.81kb.
• Что такое Логос? Обычно с греческого языка содержание этого понятия переводят как "Слово"., 108.12kb.
• Назва реферату: о слово рідне! України слово! Розділ, 77.69kb.
• Концепция электронного портфолио Содержание, 310.79kb.
• Настали святки. То-то радость, 68.34kb.
• Сценарий праздника «День матери» («Мама, мамочка, мамуля!»), 88.69kb.
• К. Бессер-Зигмунд «Магические слова.», 1621.92kb.
• К. бессер зигмунд магические слова, 1643.56kb.

ЛЮБОВ ДО ВОРОГІВ

Ворогом називаємо таку людину, котра нас ненавидить і намагається нам шкодити. Лише той по-справжньому любить ближ­нього, хто любить також і своїх ворогів. Великий вогонь не гасне від вітру, а, навпаки, розгоряється. Так само справжня любов до ближнього не зникає, якщо один одного образить, а, навпаки, міцніє. "Це найкращий прояв справж­ньої любові до ближнього, якщо любимо навіть того, котрий нас образив" (св. Ангеля Фал.) Не заслуговуємо високої нагороди, якщо любимо лише тих, котрі нас люблять (Мат. 5, 46). Якщо любимо наших друзів, любимо їх для себе; зате ворогів любимо для Бога (К. Гуго).

Ми повинні любити наших ворогів, бо так наказує Ісус Христос, говорячи: "Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас" (Мат. 5, 44).

Ісус Христос сам дав нам прекрасний приклад любові до ворогів; Він на хресті молиться за своїх ворогів, а на горі Оливній лікує солдата, якому Петро відрізав вухо. Сам Бог Отець на небі дає нам приклад любові до ближ­нього, бо наказує світити сонцю на добрих і злих та посилає дощ на праведних і неправедних. Отже, хто любить своїх ворогів, той стає схожим на Бога, і є справжньою дитиною небесного Отця (Мат. 5, 45).

Ми повинні любити наших ворогів також тому, що й вони створені за образом Божим, і часто вони навіть є зброєю Бога.

Ворог створений за образом Божим. Портрет володаря треба завжди шану­вати, незалежно від того, краще чи гірше він зроблений, чи на золоті викарбу­ваний, чи на олові. Так само заслуговує нашої пошани і любові портрет Божий, тобто кожна людина, незважаючи на те, праведна вона, чи грішна (Мег.). Адже ми любимо не гріх, а особу нашого ворога. "Людина є витвором Бога, а блуд — справою людини. Люби те, що зробив Бог, а не те, що зробила людина!" (св. Авг.). Треба також пам'ятати, що наші вороги часто є зброєю Бога. "Лихі люди — це зброя в руках Бога" (св. Авг.), хоча вони і не знають про це. Як лікар використовує п'явки, щоб допомогти людині видужати (св. Григ. Вел.), так і Бог використовує наших ворогів, щоб очистити нас від недоліків. Без­божні є тим для добрих, чим є напильник і молот для заліза (св. Авг.), чим є плуг для ріллі (св. Золот.). Вороги корисні для нас і в тому розумінні, що звертають нашу увагу на наші помилки і дають нам можливість удоскона­люватися в доброчесності. Вороги подібні до бджіл; вони боляче жалять, але зате дають мед (Урб. IV). Якщо тебе ранить злий язик, радій тому, що оси не торкаються поганих фруктів (Бірґер). Прислів'я говорить: "Більше воро­гів — більше честі". Не забудьмо, врешті, і те, що хто любить Бога, тому жодний ворог не в силі по-справжньому завдати шкоди, бо "тим, які люблять Бога, — покликаним за його постановою, усе співдіє на добро" (Рим. 8, 28). Прикладом цього є життя єгипетського Йосифа. Пам'ятаймо це, і не здригне­мося перед найтяжчими випробовуваннями.

Любов до ворогів проявляється в тому, що ми не чинимо їм помсти їм, а відплачуємо добром за зло, а передусім молимося за них і радо їм прощаємо.

Ми не повинні мстити ворогам, тобто платити злом за зло. Гарний приклад тому дає нам Давид, котрий два рази мав можливість убити свого переслі­дувача, царя Савла, та, однак, не зробив йому нічого злого (І. Цар. 24, 26). Фарисеї неодноразово ганьбили і чорнили Христа (Мат. 11, 19; Йоан 8, 48)), Христос, однак, "не злословив" (І. Петро 2, 23). Мешканці одного самарян­ського міста не прийняли одного разу Ісуса Христа, тому що Він був євреєм; обурені цим Апостоли хотіли це місто спалити небесним вогнем. Та Христос картає їх за це (Лук. 9, 55). Один батько обіцяв подарувати діамант тому синові, котрий учинить найблагородніше; і дістав його той син, котрий побачив сплячого над прірвою ворога, але не скинув його вниз (Ліхтвер.). Один єпископ сказав: "Коли ти чиниш помсту, тоді ти лише людина, і, навпаки, коли ти прощаєш, стаєш нарівні з Богом". Св. Письмо виразно говорить про те, що помста належить не нам, а лише Богові (Рим. 12, 19). Ми повинні терпіти, а не чинити помсти, і цьому навчає нас Ісус Христос: "Тому, хто б'є тебе в одну щоку, підстав і другу" (Лук. 6, 29). "Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром" (Рим. 12, 21). Чини помсту своїм ворогам, але так, як це робили Святі, а саме: плати за зло добром; це справжня небесна помста (св. Альф.). Йосиф у Єгипті відплачує своїм братам за зло добром. Св. Стефан молиться за своїх катів. "Гірка доля його переслідувачів викликала у св. Стефана більший біль, ніж усе зло, яке він від них витерпів. Тому молився за них" (св. Фульг.). Св. Яків, Апостол і єпископ єрусалимський, молився за своїх убивць коли євреї скинули його з даху храму. Це вершина благород­ства — робити добро своїм ворогам. Ми також повинні радо прощати нашим ворогам. Ісус Христос вимагає від нас, щоб ми не сім разів, а сімдесят разів по сім прощали нашому братові (Мат. 18, 22). Хто чинить добро своїм ворогам, той схожий на лілію серед терну, який її безнастанно коле, а вона не перестає прикрашати його (св. Верн.).

Хто не чинить помсти ворогові, а, навпаки, робить йому добро, той соромить його і роззброює, а в Бога заслуговує вина­городи; хто ж мстить ворогу або ненавидить його, той грішить.

Давид два рази мав можливість убити свого ворога Савла, однак не зробив йому нічого злого. Цим благородним вчинком він обеззброїв його і так зворушив, що Савло ревно розплакався (І Цар. 24, 26). Блаженного Климентія Гофбавера проклинала одного разу на вулиці у Відні якась жінка. Він підійшов до неї і підняв хустину, що випала у неї з кишені, а коли подавав їй цю хустину, сказав їй кілька добрих слів. Засоромлена, жінка відійшла. "Як хробак перегризе найтвердіше дерево, хоча має дуже м'яке тіло, так поступливість обеззброює найзавзятішого ворога і найбільшого простака" (Беда). Роблячи добро своєму ворогові, ти згортаєш розпалене вугілля йому на голову (Рим. 12, 20). Це значить, що ворог не зможе встояти перед твоєю любов'ю, як перед жаром вогню. Хто не чинить помсти ворогові, той може надіятися на винагороду Бога.

"Не є то легка справа — молитися за ворогів; для цього необхідна боротьба з самим собою, Зате великою буде і винагорода у майбутньому житті" (св. Авг.). — Хто чинить помсту ворогові, — той грішить. Така людина подібна до бджоли: вона мстить І жалить, та через це повинна загинути. Хто творить помсту, поступає дуже нерозумно. Він схожий на пса, котрий гризе кинутий у нього камінь; така людина не задумується над тим, що її ворог є лише зброєю в Руках Бога (Корн, а Л.).

Хто прощає своїм ворогам, тому і Бог прощає його гріхи; хто ж не прощає ворогам, тому і Бог не прощає.

Прощати ворогові — це справа милосердя, це найбільша милостиня (св. Авг.). Якщо прощаєш іншим, заслуговуєш прощення для себе самого (св. Золот.).

Хто любить свого ворога, той одержує милосердя Бога. Якщо ж не прощаєш своєму ворогові, — викликаєш на себе Боже прокляття, скільки разів відмовляєш "Отче наш" (св. Анаст.). Ісус Христос говорить: "Коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших" (Мат. 6, 15). Те саме знаходимо в притчі про немилосердного слугу (Мат. 18, 23).

РЕЛІГІЙНА ТЕРПИМІСТЬ

Розрізняємо терпимість речову і особисту. Правда як така не знає терпимості речової, зате зазнає особистої терпимості.

Математика вчить, що 2x2=4. На щось інше, напр., що 2x2=5, математика ніколи не згодиться, тому що це невірно. Отже, математика виключає речову терпимість. Однак жодна освічена людина не буде переслідувати, зневажати або бити того, хто скаже, що 2x2=5. Та терпимість щодо людини, котра помиляється або думає інакше, називається особистою терпимістю. Саме так чинить Церква; блуду вона не терпить, зате вчить, що треба мати терпимість для особи, котра помиляється.

Науці і справам Ісуса Христа притаманна велика терпимість щодо тих, хто помиляється.

Ісус Христос велить любити ближнього, любити ворогів, бути терплячим і лагідним і т. д., тобто спонукає людину до терпимості щодо ближніх, а передусім щодо тих, хто помиляється. Знаємо також, яким лагідним був завжди Ісус Христос щодо грішників, напр., щодо Магдалини в домі Симона (Лук. 7), або щодо жінки, котру фарисеї привели до Нього в храм і хотіли укаменувати (Йоан 8). Саме тоді Спаситель сказав пам'ятні слова: "Хто з вас без гріха, — нехай перший кидає у неї камінь" (Йоан 8, 7). Суворо виступав Ісус Христос лише проти злої волі і лицемірства і за це неодноразово картав фарисеїв (Мат. 23, 27). Христос спеціально вишукував тих, хто помиляється, і радо розмовляв із ними, як, напр., з самарянкою біля криниці Якова. Він говорив: "Здорові не потребують лікаря, лише хворі" (Мат. 9, 12).

Переслідування іновірців несумісне ані з духом Христа, ані з намірами Церкви.

Ісус Христос велів Апостолам не переслідувати іновірців, а приєднувати їх до правди через повчання. Церква також не переслідує іновірців, а, навпаки, молиться за них під час кожної Служби Божої. Католицька Церква вчить, що й іновірці можуть досягти спасіння, якщо живуть чесно, а помиляються через несвідомість. При укладенні мішаних шлюбів Церква зобов'язує като­лицьку сторону намагатися довести другу сторону до пізнання правди через повчання і добрий приклад, а не примусом. Ніколи католицька Церква не навчала тому, щоб єретиків карати смертю. Якщо б якийсь католицький вчений оголосив такий принцип, то це приписали би його недоумству. Якщо колись і були переслідування іновірців, то не Церква, а вони самі були в цьому винні. Єретики намагались змінити державний лад, виступали проти шлюбу, власності або влади. Тому їх переслідувала світська влада. Так, напр., в 1415 р. в Констанції спалено на вогнищі єретика Яна Гуса. Однак не єпископи були причиною цього жорстокого вироку, — вони були проти цього; король сам, спираючись на державні закони, виніс вирок Гусу як бунтівникові. Доказом того, що Гус справді був бунтівником, є гуситські війни, які він викликав. Часто переслідували іновірців також тому, що останні намагалися підступністю і насильством добитися влади в державі, через що наживали собі багато заздрісників і ворогів. Отже, іновірців переслідували не так із релігійних, як швидше з політичних причин; Церква завжди стояла осторонь таких суперечок і не чує за собою жодної провини. Лише політичні причини, суперечки про владу в державі довели до страшної різні в ніч св. Варфоломея (24 серпня 1572 р., за Карла IX), коли за одну ніч у Парижі було замордовано 2000, а в усій Франції 30000 гугенотів. У 1578 р. Рудольф II запровадив у Відні процесії на честь Пресвятої Євхаристії. Він сам із своїм двором брав участь у процесіях. Розлютовані цим протестанти напали на процесію, а цісар під охороною солдат ледве встиг утекти до своєї палати. Результатом цього було те, що він заборонив відправляти у Відні протестантські богослужіння і вигнав з країни лютеранських проповідників. А якщо б навіть і правдою було те, що часом невинно переслідували іновірців, то треба врахувати, що люди завжди залишаються людьми і злих завжди багато, та що ніхто не витерпів стільки релігійних переслідувань, як католики.

Релігійні переслідування найбільше далися взнаки католикам.

Хто зрікається правди, той пристрасно виступає проти неї і проти тих, хто їй служить. Нечиста совість часом перетворює таких людей у диких звірів. І, навпаки, того, хто служить правді, нелегко вивести з рівноваги і переконати у протилежному. Тому неважко зрозуміти, чому саме католики витерпіли і терплять стільки переслідувань заради своєї релігії. Ще аріянські імператори наполегливо переслідували католиків, котрі не хотіли зректися своєї релігії; вони карали їх в'язницею або топили. Відомо також, що вже в нові часи в Англії, Ірландії, Данії, Швеції і Шотландії було введено смертну кару за проповідування католицькій релігії. Англійський король Генріх VIII засудив на смерть 20 єпископів і кількасот священиків лише за те, що вони лишилися вірними католицької релігії. Єретик Кальвін (+1564) у Женеві (Швейцарія) прирік багатьох католиків на тортури і смерть. Іспанського лікаря Михайла Сервета, котрий був проїздом у Женеві, Кальвін наказав у 1553 р. палити на малому вогні за те, що він був іншої думки, ніж Кальвін, щодо науки про Пресвяту Трійцю. Таких прикладів ми могли б навести тисячі. Отже, зовсім несправедливо звинувачувати католицьку Церкву у переслі­дуванні іновірців.

Не можна навертати когось до справжньої релігії силоміць, а лите через повчання, любов до ближнього та добрий приклад.

Нікому не можна чинити проти власної совісті, хоч би, навіть, голос совісті помилявся; хто робить інакше, той грішить. Тому не можна залучати когось до Церкви примусом; треба намагатися переконати його в правді. Немає у Бога вартості те, що робиться примусом. Мусульмани керуються неправильним принципом у поширенні своєї релігії (вогнем і мечем).

Іновірців треба переконувати з гідністю, стримано, помірковано, без пристрасті й образливих слів. Витримка якраз і є знаком і доказом правди. Хто виступає пристрасно, фанатично, той викликає сумнів. Найбільшого досягається через прояв любові до ближнього, бо любов до ближнього — це найголовніший принцип, яким керуються і який проповідують учні Христа. Отже, хто любить іновірців і цю любов проявляє на ділі, той доводить, що знаходиться недалеко від джерела правди. Якщо ми, християни, повинні любити ворогів, то повинні ми любити також і іновірців, котрі є нашими братами, хоча їхня віра помилкова. Папа Пій IX, не роздумуючи, влаштував за свій кошт у художню академію в Римі одного протестанта, а коли побачив на вулиці зомлілого єврея, відвіз його у власному повозі додому. Так чинять мужі великого духу і глибокої віри.

Висміювати когось або ображати через його віросповідання є прикладом поганого виховання.

Те саме стосується і тих, котрі примушують іновірців виконувати якусь релігійну практику проти їх совісті.

СТАВЛЕННЯ ХРИСТИЯНИНА ДО ПРЕДСТАВНИКІВ ІНШОЇ НАЦІОНАЛЬНОСТІ

Любов до ближнього проявляється передусім у терпимості щодо людей іншої національності.

Під національністю розуміємо громаду людей, яка користується однією спільною мовою і має більш-менш спільне походження, історію та інші духовні та фізичні ознаки. Слово "національність" не те саме, що "держава", тому що кілька національностей (націй) можуть об'єднатися в одну державу на основі спільності інтересів або відповідного географічного розташування. Належність до якоїсь національності кожен успадковує від своїх родичів; якщо ж батько і матір різних національностей, тоді, звичайно, вирішує вплив оточення і виховання, або, як у нас, сини йдуть за батьком, а доньки — за матір'ю.

Різні національності виникли за допустом Бога, з одного боку, для покарання людської гордості, а, з другого боку, для добра окремих народів.

За словами св. Письма, спочатку була лише одна спільна мова для всіх людей. Наукові дослідження свідчать про те, що всі світові мови розвинулися з кількох первісних мов. Як каже св. Письмо, Бог змішав мови при побудові вавилонської вежі з тією метою, щоб утихомирити тодішніх людей і змусити їх розійтися (Буття 11). Однак, як завжди, так і тоді, обернув Бог покарання людей на добро. Різноманітність національностей повинна була спонукати людей до здорового суперництва, а, звідси, — до поступу і прогресу цивілізації. Ця різноманітність повинна була також перешкоджати поширенню релігійного і морального занепаду. Як змішання мов ніби зруйнувало величну справу в Вавилоні, так пізніше різниця між національностями повинна була бути загальною, котра б охороняла окремі народи від ідолопоклонства та моральної гнилі. Різноманітність мов повинна, врешті, давати поштовх до прославлення Бога, як дає поштовх до цього дивовижна різнородність в цілому світі.

Християнин може і повинен любити свій народ і свою націю більше, ніж будь-яку іншу: ця любов є вродженою, і християнська релігія не заперечує, а, навпаки, схвалює її.

Християнин не тільки може, але навіть повинен любити свою націю. Любов до себе самого і любов до родичів є не лише дозволеною, але й обов'язковою. Ми повинні любити народ, до котрого належимо, бо він являє собою одну велику родину, один великий союз споріднених. Якщо рідню любимо силь­ніше, ніж чужих, то повинні любити і власний народ сильніше, ніж будь-який інший. Як дитина любить свою матір сильніше, ніж чужу, так і ми повинні любити свою націю сильніше, ніж чужу; однак, ми не повинні знева­жати та ненавидіти іншу націю. Отже, любов до народу або до вітчизни базується на законі природи, тобто на волі Творця. Як вдихнув Творець у наші серця сильнішу любов до родичів, ніж до інших людей, так само вдихнув у наші серця і сильнішу любов до народу, до котрого належимо. Також цілком природно і те, що люди, котрі говорять тією самою мовою, згуртовуються між собою тісніше.

Отже, любов до свого народу є вимогою природного закону, а християнство не заперечує таких вимог. Ісус Христос виразно заявляє, що не прийшов ліквідувати закон, а лише доповнити його (Мат. 5, 17). Отже, Бог є творцем і любові до нації, і любові до релігії; одна й друга любов — наче близнюки, котрі мають одного Отця-Бога. А що Бог не може суперечити Самому собі, отже, не може також любов до релігії заперечувати любов до народу. Тому бачимо, що сам Ісус Христос, пророки, Апостоли, Матір Божа І майже всі Святі палко любили свій народ. Зауважимо також, що особиста діяльність Спасителя простягається майже виключно на ізраїльську землю, отже, Ісус Христос працював насамперед для власного народу. Він сам говорить, що післаний у першу чергу до загублених овечок дому Ізраїля (Мат. 16, 24). Палку любов до Вітчизни знаходимо у пророків (Єремія гірко плаче на руїнах Єрусалиму), у єврейських Мучеників (один з братів Макавейських посилаєтья при смерті на "батьківські закони" (II Мак. 7, 2), у Матері Божої (див. "Величання"), у Апостолів (св. Павло згоджується на осуд, якщо це допоможе врятувати його народ (Рим. 9, 2 і 10). Сам Бог намагався пробудити в євреях почуття національної гідності, про що свідчать слова, сказані до Мойсея з палаючого куща: "Я — Бог батька твого, Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова" (Вихід 3, 6). Доказом цього є святкові дні і субота, які Господь Бог узаконив для євреїв; бо, як субота, так і свята були національними торжествами, які одночасно вшановували Спасителя. Тому і католицька Церква завжди рахува­лася з національними почуттями різних народів. Проповідниками і священи­ками в тому чи іншому краї Церква по можливості призначала людей тієї ж національності, що було добром і для самої релігії. У кожній країні Церква встановлювала народні свята, а саме свята покровителів краю. Наверненим іновірцям Церква завжди залишала їхні народні звичаї та обряди, яких дотри­мувалися ще їхні предки. Церква намагалася змінити або усунути лише народні зловживання, вади і недосконалості.

Любов до вітчизни проявляється в тому, що ми високо цінуємо свою націю, сприяємо її прогресу і захищаємо її.

Кожна людина серед усіх інших людей найбільше любить і цінує свою матір, хоч розуміє, що є багато жінок розумніших і кращих за неї. Але любов до мате-pi — особлива любов. Те саме можна сказати і про любов до своєї нації. Однак, це не значить, що ми повинні переоцінювати свою націю і вважати її кращою від усіх інших. Якби так думав кожний, тоді всі нації повинні були б бути найкращими, а це неможливо. Будь-яку річ цінуємо тим вище, чим більше пізнаємо її; отже, кожен повинен намагатися пізнати особливості своєї нації, її розвиток та історію. Не треба, однак, вважати вади та недосконалості нації її достоїнствами, бо така любов до нації була б і сліпою, і нерозумною. Будь-які вади треба спочатку пізнати, а потім намагатися, по можливості, їх усунути. Розвитку і достатку нашої нації сприяємо тоді, коли маємо на увазі благо наших земляків. Щодо цього дають нам гарний приклад євреї, котрі вміють дуже дбайливо піклуватися про своїх бідних. Того, що і ми, християни, повинні дбати передусім про близьких нам людей, вчить нас і св. Павло, коли нагадує, щоб ми чинили добро в першу чергу своїм співвітчизникам (Гал. 6, 10). До захисту своєї нації ми повинні бути готові перш за все тоді, коли хтось нас пригноблює і переслідує нашу рідну мову.

Тому грішить той, хто байдужий до своєї нації або навіть відмовляється від своєї належності до неї; однак, грішить також і той, хто вважає національність найвищим благом людини.

Якщо небезпечною є релігійна байдужість (індиферентність), то небез­печною є також і національна байдужість; вона підтверджує недостатність поваги до власної особи та співчуття до своїх земляків. Хто не цінує най­меншого блага — національності, той легко перестане цінувати і найвище благо — релігію, бо хто зневірюється у дрібницях, той зневірюється і в важли­вих справах. І, навпаки, хто одухотворений любов'ю до народу, той швидше зважиться присвятити своє життя великим справам заради людства. Історія народів дає цьому чимало підтверджень. Хто знову ж таки словом або ділом відрікається від належності до своєї національності (напр., через матеріальні погляди, як це найчастіше у нас буває), той чинить нечесно й підло, як той, хто встидався б своїх родичів і рідні. Національність є цінним благом, однак, не є найвищим благом людини, тому що в такому випадку, сама належність до якоїсь нації повинна була б зробити людину дійсно щасливою, але це не так. Зрештою, смерть вирівнює і ліквідовує будь-які національні відмінності.

Різнорідність мов є карою за гріх, отже, не може існувати на небі між вибраними, бо там немає кари. Тому всі народи величають Бога на небі спільними піснями (Одкр. 7, 9). Перед трибуналом вічного Судді нічим нам не допоможе належність до тієї чи іншої нації. Отже, перебільшення значення любові до народу вже не є справжньою любов'ю, лише пристрастю, а, як така, вона є шкідливою і непостійною. Національний фанатизм, шовінізм — це лише різновиди ідолопоклонства, тому що в цьому випадку належна увага приділяється нації, а не Богу.

Любов до своєї нації не повинна породжувати в нас самолюбства, недостатньої любові або несправедливості щодо членів іншої нації. Ми повинні пам'ятати, що люди різних національностей є дітьми одного Отця на небі, а, отже, братами по відношенню один до одного, і що католицька Церк­ва об'єднує всі народи в одну велику Божу родину.

У національних відносинах також є важливим християнський принцип: "Не роби ближньому того, що тобі не миле". Любов до свого народу не повинна перетворювати людину в дикого звіра, а, навпаки, повинна породжувати в нас гуманність і людяність. Хто по-справжньому любить свою націю, не буде зневажати людей іншої нації, а буде прагнути того, щоб його нація користу­валася любов'ю і повагою інших; не буде викликати суперечок, ворожнечі та кривавих воєн, але, навпаки, буде прагнути спокою і достатку для свого краю. Тому всі генії, всі великі люди намагаються бути добродіями не лише для власної вітчизни, але й для цілого людства. Любов до своєї нації і любов до всього людства зовсім не виключають одна одну, а, навпаки, взаємно допов­нюють. Хто не поважає чужої нації, той не вартий своєї.

Ми повинні любити людей будь-якої нації, — цього вчить Ісус Христос у притчі про милосердного самарянина. Св. Павло говорить: "Нема юдея, ані грека... — бо всі ви одно у Христі Ісусі" (Гал. З, 28). Всі люди є дітьми Бога, а, звідси, братами. Всі звертаються до Бога "Отче наш". Саме тому католицька Церква об'єднує всі нації в одну велику Божу родину і вимагає, щоб усі члени цієї родини були з'єднані спільними узами любові. Релігійна єд­ність — це одне з найбільших добродійств людства; вона полагоджує будь-які національні протиріччя, сприяє миру між народами. І, навпаки, релігійні розмежування шкодять взаєморозумінню між окремими народами і викли­кають страшні війни. Тому Ісус Христос заснував католицьку всесвітню Церкву, єдину для цілого світу, а не окремо для кожної нації. Чудесний дар спілкування різними мовами, даний Апостолам у день Зелених свят, якраз мав бути вираженням єднання народів в одній вірі і в одній Церкві, як вира­женням того є спільна церковна мова, котру запровадила Церква; на Схо­ді — грецька і старослов'янська, на Заході — латинська. До такого єднання народи колись прийдуть, бо, як говорить Ісус Христос, колись прийде такий час, коли буде лише один пастир і одна отара (Йоан 10, 16). Треба пам'ятати і про те, що ми повинні відчувати вдячність до інших народів за те, що їх далекі предки проголосили нашим пращурам Євангеліє і йшли на смерть заради блага нашого народу, а також за те, що користуємося їхніми винахо­дами, приймаємо від них ліки, продовольчі товари та інші необхідні речі.

Грішить недостатньою любов'ю і несправедливим ставлен­ням до іншої нації той, хто свого ближнього вважає гіршим від себе або ненавидить його тому, що він належить до іншої нації; хто за образу або за зло, яке йому заподіяла людина іншої національності, усю відповідальність перекладає на націю.

Нікого не треба відразу засуджувати без достатніх на це причин. Хоча, можливо, не одна нація має якісь недоліки і робить помилки, але завжди знайдемо серед її представників і чесних людей. Грішними були люди в час потопу, однак знайшовся серед них праведний Ной, як серед людей пізніших часів Авраам, Лот та інші. Євреї зневажали Спасителя, говорячи: "Та хіба ж може бути з Назарету що добре?" (Йоан 1, 46). Однак, як вони помилялися! Саме тому християнська мораль вчить: нікого не треба осуджувати, доки не маємо на те очевидних підстав.

Хто, без достатніх причин, думає погано про інших, той грішить підозрою. Зате не є гріхом звичайна обережність. Якщо, напр., якась нація "просла­вилася" тим, що недостатньо дбає про чесність і порядність, то, природна річ, треба бути обережним у стосунках з людьми цієї нації, хоча не треба їх зневажати і засуджувати. Ніхто, напр., не здивується, якщо ми пильно будемо стерегти наш дім, коли почуємо, що наближаються цигани. Ненависть між народами народилась у далекому минулому. Римляни називали всі інші народи "варварами", зневажали і ненавиділи їх. Не треба дивуватися цьому. Римляни бачили, що інші народи чатують лише на те, аби напасти на їхню країну, змінити суспільний лад, убивати, грабувати, нищити. Тепер інші часи. Майже всі народи — християнські, цивілізовані, бажають лише миру і прогресу (Толстой). Отже, не маємо жодної причини ненавидіти інші народи чи пере­кладати відповідальність за вчинки окремих їх представників на всю націю. Чи можна було засудити усіх Апостолів разом із Христом за зраду Юди? Чи повинні за одного поганого священика відповідати усі священнослужителі, або за одного поганого вчителя усі вчителі? Те саме стосується кожної нації та її членів.