Переднє слово

Вид материала

Документы

Содержание Християнська надія Про заповіді взагалі Дві заповіді любові

Подобный материал:

• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова, 4371.33kb.
• Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне, 2215.81kb.
• Что такое Логос? Обычно с греческого языка содержание этого понятия переводят как "Слово"., 108.12kb.
• Назва реферату: о слово рідне! України слово! Розділ, 77.69kb.
• Концепция электронного портфолио Содержание, 310.79kb.
• Настали святки. То-то радость, 68.34kb.
• Сценарий праздника «День матери» («Мама, мамочка, мамуля!»), 88.69kb.
• К. Бессер-Зигмунд «Магические слова.», 1621.92kb.
• К. бессер зигмунд магические слова, 1643.56kb.

ХРИСТИЯНСЬКА НАДІЯ

Християнська надія — це очікування з повним упованням усіх тих благ, які нам обіцяв Ісус Христос, якщо ми сповнимо Божу волю.

Надія, з одного боку, є певною тугою за обіцяним, бажанням обіцяного, очікуванням на нього, а, з другого — переконанням, що Бог дотримає слова і виконає обітницю.

У нагороду за виконання Божої волі Ісус Христос обіцяв нам вічне щастя і засоби, потрібні для його осягнення: Божу ласку, дочасні добра, прощення гріхів, допомогу в потребах і вислухання наших молитов (І Йоан 2,25; 14,2,14; 19,23 І Тим.2,4; Мат. 6,25-32).

Ісус Христос навчив нас молитви "Отче наш".

У цій молитві просимо вічного щастя, ласки, потрібної для його досягнення, дочасних благ для підтримання життя, відпущення гріхів, допомоги в потребі; тобто тут перераховано все те, чого ми можемо надіятися від Бога.

Християнська надія випливає з віри, бо надіємося на обіцяне Богом у переконанні, що Бог — найвірніший, всемогутній і наймилосердніший і що Ісус Христос Своєю смертю заслужив ці добра для нас.

"Держімо непохитне визнання надії,— бо той, хто обіцяв, вірний" (Євр. 10, 23). "Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас, — як же разом із ним не подарує нам усього?" (Рим. 8, 32).

Ми лише тоді можемо надіятися на обіцяне Ісусом Христом, коли дотримуємося Божих заповідей, чи, принаймні, щиро жаліємо, переступивши їх.

"Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! — ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі" (Мат. 7,21).

Надія без чесноти є зухвалістю (св. Берн.). Марна надія на Господа, коли не маєш за собою добрих справ.

Ісус Христос каже: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться" (Мат. 6, 33).

Ми слуги Бога. Ми виконуємо Його волю, а Він дбає про наші потреби і дає нам заплату. "Усяку журбу вашу покладіть на нього, бо він піклується про вас" (І Петро 5, 7). Проте ми зі своєї сторони теж повинні старатися про ті блага. Не слід чекати від Бога чуда. До осягнення чогось треба докласти І своїх рук. Працюй, і Бог тобі допоможе.

Християнська надія мусить поєднуватися зі страхом перед гріхом.

"... працюйте над спасінням вашим в острасі та трепеті..." (Фил. 2, 12). Ніхто не може бути впевненим, що належить до вибраних. Християнин повинен жити у постійному страсі, бо ніколи не може бути певним, що встоїть перед спокусою. Недовір'я самому собі є опорою надії (св. Авг.). Надія веде нас уперед, страх робить нас обережними.

Християнська надія є Божим даром, ми можемо спромогтися на неї, лише отримавши освячуючу ласку.

Хто надіється на Бога, той тішиться Його особливою опікою.

"ТІ, які звіряються на Господа, — подібні до гори Сіон" (Пс. 124, 1).

Хто надіється на Бога, той може всього досягнути (Мар. 11, 23). Людина отримує стільки, на скільки надіється (св. Іван від Христа).

Того, хто надіється на Бога, Бог обдаровує надзвичай­ною силою духа; така людина стає безстрашною, виносливішою і незламною.

Хто надіється на Бога, той не дбає про ласку сильних світу цього, ані про людську думку, як не дбав про це св. Павло (І Кор. 4, 3).

Надія на Бога спонукає до добрих справ і чеснот. Надія веде нас до спасіння.

Ніколи не надійтеся на власні сили, чи на сили ближніх, чи на дочасні речі більше, ніж на Бога.

"Ліпше до Господа прибігти, ніж покладатися на людину" (Пс. 117, 8).

Ніколи не треба впадати в розпуку і думати, що Бог, можливо, не простить нам гріхів або не допоможе в нещасті.

Перед тим, як вчинити гріх, лякайся справедливості, а, вчинивши гріх, май надію на милосердя Бога (св. Григ. В.).

У найбільших нещастях допомога Бога є найближча.

Хто сумнівається в Божому милосерді, той зневажає Бога так само, якщо б сумнівався в існуванні Бога (св. Авг.).

Ніколи не слід надмірно надіятися на Боже милосердя, тобто постійно грішити з думкою, що милосердний Бог нікого не осудить.

Не можна тільки боятися Бога без надії, але не можна і надіятися без страху. Нерозумним є той, хто пам'ятає лише про милосердя, але забуває про Божу справедливість.

Ніколи не слід спокушати Бога, тобто наражати себе на небезпеку в надмірній надії на Божу допомогу.

На Божу допомогу можемо надіятись лише тоді, коли робимо те, чого Бог вимагає від нас. Того ж, хто не дбає про волю Бога і діє легкодушно, Бог покине.

Щоб людина спаслася, у її душі повинні поєднатися віра, надія і любов.

"Той, у кого мої заповіді, і хто їх береже, той мене любить. Хто ж мене любить, того мій Отець полюбить, і я того полюблю і йому об'явлю себе" (Йоан 14,21).


Друга частина


Наука звичаїв


ПРО ЗАПОВІДІ ВЗАГАЛІ

Як небесні тіла рухаються за певними знаками, встановленими Богом (Пс. 148, 6), так і люди повинні жити за Божими законами (заповідями).

Господь Бог дав нам заповіді для нашого тимчасового і вічного щастя.

Заповіді Божі — це дороговказ до неба. Вони ж одночасно вказують нам дорогу до земного щастя. Коли батько забороняє дитині брати в руки зброю, то робить він це лише для її добра. Так і з заповідями Бога. "Бог, як коли що приказує, то лише для добра тих, котрим приказує" (св. Авг.). Бог наказує лише тому, щоб мати за що нагороджувати (св. Павлин). Сам наказ Божий є вже ласкою для нас (св. Павлин). Один поганський мудрець каже: "Без законів (заповідей) людство було б лише чередою хижих тварин, з котрих сильніші душили б і пожирали слабших".

У душу кожної людини вклав Господь Бог природний закон; цей закон подає основні правила, як людина в цьому житті повинна поводитись.

Коли мала дитина, яка ще не чула про десять заповідей Божих, зробить щось недобре, напр., скаже неправду, вкраде і т.п., вона стає неспокійною, боїться та встидається і не може відверто дивитися в очі старшим; вона усвідомлює, що вчинила недобре. Те саме буде відчувати і дорослий поганин, котрий також не читав десяти Божих заповідей і нічого про них не знає. Звідси випливає, що людська душа вже від природи має вроджене усвідом­лення деяких заповідей, або, іншими словами, людина має в собі природний закон. "Цей закон не є написаний, а вроджений" (св. Амвр.). Як ластівка від природи знає, як будувати гніздо, а бджола — як будувати соти, так і людина від природи знає, як повинна розумно чинити. Св. Павло навчає, що поган сама природа спонукає робити те, про що говориться в десяти Божих заповідях, і, отже, в день суду їх буде судити Бог за законом природи (Рим. 2, 14-16). У наших серцях виписаний, о Господи, Твій закон, якого не може знищити жодна злоба (св. Авг.). Цей закон можна завуалювати, але знищити неможливо (Терт.). Немає людини, котра б не відчувала закону, який вложив Бог в її дух (Рим. Кат.). Цей природний закон подає нам найважливіші правила мораль­ності, як напр.: "Найвищому Єству належиться ця почесть", "кожний повинен любити самого себе", "кожний повинен також любити своїх родичів і рідню", "ми не повинні робити ближньому нічого такого, що для нас самих є немилим", "до неможливих речей не можна нікого зобов'язувати" і т. п. З цих найваж­ливіших правил моральності виходять, як певні узагальнення наступні пра­вила, які і становлять зміст десяти Божих заповідей (за винятком святкування суботи). Отже, природний закон є не лише якимось рядом розумових правд, а певним наказом Божим (висловом наказуючої волі Божої), котрий у деяких випадках ми усвідомлюємо за допомогою розуму. (Цей стан усвідомлення називаємо совістю, про що говоритимемо нижче). Помиляються, отже, ті, котрі вважають, що сам розум є природним законом.

Через те, що люди, ведучи грішне життя, перестали належно пізнавати цей природний закон, Бог об'явив їм Свою волю ще раз.

Як забруднений образ неможливо впізнати, так і природний закон затьма­рився в серцях людей унаслідок розпусного життя. Дійшло до того, що люди вже не були в силі відрізнити добре від злого. Щоб цьому запобігти, Бог об'явив людям природний закон, одночасно пояснивши і доповнивши його. "Яку вдячність ми повинні відчувати до Господа Бога за те, що об'явив нам ще раз Свою святу волю!" (Рим. Кат.),

Бог об'явив людям заповіді, щоб донести до людських сердець природний закон, пояснити його і доповнити.

Бог об'явив заповіді, тобто говорив до людей і сповістив їм Свою волю; згадаймо, напр., зустріч Бога з Мойсеем і законодавство на горі Синай. До об'явленого закону відносяться Передмойсеєвий закон, даний Ною та Аврааму (Ною, напр., заборонив Бог вживати м'ясо з кров'ю (Буття 9), Аврааму об'явив заповідь обрізання (Буття 17, 11); Мойсеевий, закон який Господь Бог дав євреям через Мойсея. Цей закон складається з 10 заповідей Божих, Богослу­жебних (церемоніальних) приписів і громадянських законів.

Десять заповідей Божих пізніше доповнив Ісус Христос, як про це сам заявляє у Матвія (5, 17). Церемоніальні приписи, які стосуються жертв, святині і т. п. виникли самі по собі із смертю Ісуса Христа (рішення апостоль­ського Собору), бо церемонії Старого Заповіту були лише прообразами Спасителя.

Міський закон, котрий упорядковував суспільні відносини у євреїв, стосувався виключно їх.

Християнський закон, котрий містить дві заповіді любові, вимагає пере­дусім виконання милосердних учинків (Матв. 25, 35) і внутрішнього святого настрою, тобто, освячення (Йоан 4, 24); а єврейський закон більшу увагу приділяв обрядам. Мойсеїв закон був написаний на кам'яних таблицях, а дві заповіді любові написав Св.Дух в наших серцях (Євр. 8, 10). Що це значить? Це значить, що Св. Дух освічує наш розум, щоб ми ті дві заповіді докладно пізнали, і спонукає нашу волю, вливаючи в наші серця Божу любов, щоб ми тих заповідей дотримувалися. Попередні заповіді були недосконалі (Євр. 7, 19), а християнський закон є досконалим, його дотримання наближує людину до її кінцевої мети — вічного щастя. Дві заповіді любові є досконалішими від 10 заповідей Божих, бо ці останні лише забороняють шкодити ближньому, а заповіді любові ближнього наказують, щоб йому допомагати в потребі. Недос­коналий Мойсеевий закон об'явив Бог Мойсееві через Ангелів (Гал. 3,19), зате новий, досконалий закон оголосив людям сам Син Божий.

Крім об'явлених вже законів, Бог дає людям через Своїх заступників на землі, через духовну та світську владу інші закони — церковні і державні.

Церква дає накази ім'ям Христа, бо Христос сказав Апостолам: "Хто слухає вас, мене слухає, а хто гордує вами, — мною гордує" (Лук. 10, 16). Світська влада має владу від Бога, бо св. Павло говорить, що хто противиться світській владі, той протистоїть Богу (Рим. 13, 1). До церковних законів належать, напр., 5 церковних заповідей; до державних законів, напр., закон про військо­ву службу, карний закон, закон про податки, закон про пресу і т. п. Останні закони грунтуються на розумі. Церковний і державний закони відрізняються від Божого закону (природного і об'явленого) тим, що перші стосуються лише наших справ і слів, а Божий закон наших думок і бажань (св. Тома з Акв.).

Закони, видані заступниками Бога, є лише тоді правдивими, якщо не суперечать ні природному, ні об'явленому законові.

Немає закону над закон Божий. Коли, напр. правитель наказує щось, а його намісник щось інше, то треба слухати правителя. Так і коли намісники Бога наказують щось таке, що Бог забороняє, треба пам'ятати слова Апостолів: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Діян. Ап. 5, 29). Пам'ятали про це і три юнаки у вогненній печі, і Маковейські брати.

Заповіді Божі не позбавляють людину свободи — через гріх людина стає невільником гріха. Суть свободи полягає не в тому, що людина може творити добро чи зло, а в тому, що людина може робити лише добро. Якщо б сила свободи полягала в тому, що людина може творити добро або зло, то тоді вільна людина перевершила б Пана Бога. Чому? Тому, що Господь Бог не може бажати чогось такого, що є морально злим; а однак кожний повинен визнати, що Господь є найвільнішим. Якщо ж людина гово­рить, що має повну свободу і може творити добро або зло, як їй заманеться, то та свобода творення зла є не досконалістю, а слабістю. Коли ж людина творить лише добро, дотримується Божого закону, то така людина наближає свою волю до Найсв. волі Пана Бога. Така свобода не відрізняється від святості і чесноти, і така свобода називається християнською свободою. Про неї говорить Ісус Христос так: "Коли Син вас визволить, то справді, станете вільні" (Йоан 8, 36). Про неї говорить також св. Павло: "Господь же — дух, а де Господній дух, там воля" (II Кор. З, 17). А св. Яків християнську релігію називає досконалим правом свободи (Як. 1, 25). Служити Богу — значить панувати. Навпаки ж, хто грішить, той позбавляється тієї свободи і стає слугою гріха (Йоан 8, 34).

Саме тому воля тих, котрі служать своїм злим бажанням і не намагаються стримуватись від злого, подібна до зігнилого червивого яблука, — такі люди хочуть позбутися Пана Бога та Його заповідей. Їх воля базується на засадах, щоб жити так, ніби Пана Бога нема. Вони намагаються такі зловорожі засади прищепити і молоді через засоби інформації, газети та книжки.

Деякі розуміють свободу так, щоб самому бути вільним, а інших гнобити. Прикриваючись гаслами боротьби за свободу, вони намагаються знищити права тих людей, котрі є слабшими від них.

СОВІСТЬ

На пізнанні закону формується совість. Совість - це усвідомлення того, чи якась справа є дозволена законом, чи не дозволена.

Це усвідомлення породжується в нас розумом. Якщо ми беремось за якусь справу, він підказує, як ми повинні чинити згідно з відомими нам законами.

Розум, отже, породжує в нас усвідомлення самого закону і наших обов'язків щодо закону. Це усвідомлення називаємо совістю. Отже, совість — це вплив розуму, що спонукає нашу волю до добра. Через те, що совість звертає нашу увагу на Божу волю, багато Святих називають її також "голосом Божим". Совість — це голос Бога, котрий проголошує себе законодавцем і суддею (св. Тома з Акв.). Совість, як слова проповідника, що в Божім домі заохочує, грозить або тішить, розраджує, проникає у святині душі (св. Золот.).

Совість перед тим, як ми розпочнемо якусь справу, заохочує до неї або стримує, а після того, як ми закінчимо її, викликає в нас спокій або неспокій, залежно від того, чи добра була справа, чи недобра.

Каїна та Юду непокоїла совість. Суддю, людину, деколи можна підкупити, улеслити або залякати погрозою, а трибунал совісті — ніколи (св. Золот.). Отже, совість є або добра, або зла. Добра совість веселить і розганяє сум, як сонце хмари (св. Золот.). Добра совість осолоджує, полегшує будь-яке горе в житті так, як солодкий мед найбільш гірке осолоджує (св. Авг.). Найбільшу потіху приносить добра совість у годину смерті. "Добра совість — це передсмак неба" (св. Золот.). Зла совість робить нас неспокійними і незадоволеними; зла совість — то черв, що, народився з гріховного бруду (Св. Тома з Акв.), і який ніколи не вмирає (Мр. 9, 43). Нечиста совість отруює нам будь-яку радість, кожну хвилину життя; вона подібна до Дамоклового меча, що кожну годину, кожну хвилину грозить згубою. Людина з нечистою совістю подібна до зло­чинця, якого засуджено на смерть, і котрому будь-яка розкіш в останню мить життя не дає справжнього задоволення (св. Берн.). Зла совість прояв­ляється часто і зовні, напр., через неспокійний погляд і непевність у поведінці.

Зусиллям волі людина може приглушити в собі совість на деякий час. Тому один має чуйну совість, а інший — сплячу.

Чуйна совість перестерігає нас перед найменшою помилкою, а спляча не підносить свого голосу навіть при скоєнні найбільшого гріха. Чуйна совість наче вага, якою важиться золото, і яка є дуже точною.

Спляча совість подібна до ваги, якою важиться сіно, і яка під тягарем одного кілограма ледве піддається. Чуйну совість мали Святі, котрі боялися гніву Бога, як вогню. Сплячу совість мають звичайні люди, котрі майже не звертають уваги на те, що є очевидним тяжким гріхом. Такі люди часто приділяють багато уваги дрібницям; вони відціджують комара, а верблюда ковтають (Мат. 23, 24). Людей із чуйною совістю називаємо совісними, а людей із сплячою совістю — несовісними.

Хто звикне до недобрих учинків, той буде мати спокійну совість. Протилежною спокійній совісті є неспокійна совість.

Хто має спокійну совість, той уважає найбільші гріхи дозволеною справою. Така людина пояснює свої вчинки по-різному: людям властиво помилятися, інші також так чинять і т. п. Хто живе в гріху, той не зважає вже на докори совісті, як людина, котра мешкає біля водоспаду (або залізниці), поступово звикає до гуркоту, і він їй перестає заважати (св. Вінк. Фер.). Людина з неспокійною совістю, навпаки, вважає гріхом навіть дозволені заняття (напр., спів і т. п.). Неспокійний схожий на полохливого коня, який боїться навіть тіні дерева. І неспокійний уявляє собі небезпеку там, де її немає, а через це якраз легко потрапляє в непослух та інші гріхи (Скар.). Такий неспокій вини­кає зовсім не із злого пізнання, а з почуття, яке втратило рівновагу, яке затьмарює розум. "Причиною будь-якого неспокою є гордість" (св. Франц. Сал.).

Кожна неспокійна людина є боягузом і не може ніколи дійти до доскона­лості. Вона схожа на боязкого вояка, котрий боїться стати до боротьби з ворогом і відразу складає зброю. Неспокійна, занепокоєна людина ніколи не повинна довго перебувати у своїх сумнівах. Сумніви подібні до слини або клею, який тим міцніше чіпляється, чим більше до нього торкаємося (Скар.). Неспокійна людина повинна намагатися відкинути занепокоєння і робити якраз те, від чого цей неспокій її стримує (св. Альф.). Вона повинна передусім якнайточніше слухати поради свого сповідника, бо інакше не вилікується від неспокою ніколи (св. Альф.). Занепокоєна людина не повинна довіряти власним переконанням і поглядам, а, навпаки, зовсім ними не керуватися і відмовитися від них; тоді лише вона цілком позбудеться того неспокою, який походить найчастіше з гордості і впертого дотримання власного погляду (Марія Лят.). Хто хоче зробити щось велике для Бога, повинен оберігатися зайвої боязливості. Якби Апостоли були боязливими, то вони б ніколи не піднялися до навернення світу (св. Ігн. Льой.).

Хто чинить проти власної совісті, той грішить.

Совість — це ніщо інше, як закон, застосований до окремих випадків. Отже, хто чинить проти совісті, той чинить проти закону. Хто, напр., у четвер переконаний, що це п'ятниця, але їсть м'ясні страви, той грішить. З тієї самої причини не мають жодної вини іновірці, котрі твердо (хоч і помилково) переконані в правдивості своєї релігії і дотримуються її.

ДВІ ЗАПОВІДІ ЛЮБОВІ

Найважнішими заповідями є дві заповіді любові, а саме любові до Бога і ближнього, бо вони охоплюють всі інші заповіді.

Коли одного разу книжники запитали Ісуса Христа, яка заповідь є найваж­ливіша, — Ісус Христос відповів їм: "Люби Господа, Бога свого, усім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї!" (Це заповідь перша!) А друга (подібна до неї): "Люби свого ближнього, як самого себе!" (Мар. 12, 30-31). Подібними словами наказував Бог у Старому Завіті любов Бога (Второзак. 6, 5) і любов ближнього (Левіт. 19, 18). Дві заповіді любові містять у собі всі інші заповіді, бо ці дві заповіді впливають на всі сили душі людини (розум, почуття і волю), а також і на її діла. Як галузки дерева виростають із спільного пня, так всі заповіді випливають з подвійної заповіді любові. Інші заповіді лише деталізують те, чого вимагають від людини заповіді любові. Тому говорить Христос: "На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять" (Мат. 22, 40). Всюди: в родинах, краях, державах і громадах не потрібні були б інші заповіді, крім заповіді любові, якби всі і всюди належно їх дотримувалися (Аліолі).

У заповіді любові до Бога містяться чотири перші заповіді Божі, а в заповіді любові до ближнього — всі подальші заповіді Божі, а також заповідь, що наказує діла милосердя.

З десяти Божих заповідей перші чотири стосуються Бога. Як наш най­вищий Цар, прагне Бог від нас у першій заповіді величання (поклоніння) і вірності, в другій — почесті, в третій — служіння Йому, а в четвертій — почесті для Його заступників на землі. Наступні шість заповідей Божих стосуються ближнього і забороняють завдавати йому шкоди у житті (п'ята заповідь), у невинності (шоста заповідь), у власності (сьома заповідь), у честі (восьма заповідь), у щасті і родинному майні (дев'ята і десята заповіді). Наказ Ісуса Христа виконувати діла милосердя, доповнює другу частину Божих заповідей, які стосуються ближнього. Цей наказ зобов'язує нас допомагати ближньому в потребі, хоча Божі заповіді виразно цього не вимагають. Про тісний зв'язок між останніми шістьма Божими заповідями говорить Ісус Христос у відповіді, яку дав багатому молодику, у ній починає Христос перелічувати заповіді, котрі стосуються ближнього, від п'ятої заповіді (Мат. 19, 18; Лук. 18, 20). Св. Павло теж уважає шість останніх заповідей Божих окремою, замкненою в собі цілістю (Рим. 13, 9).

Хто дотримується заповідей любові до Бога і до ближнього, той дотримується всіх заповідей і дістає спасіння.

Хто дотримується двох заповідей любові, той дотримується всіх заповідей, бо всі інші заповіді містяться в цій подвійній заповіді. Тому говорить св. Павло: "Любов не чинить зла ближньому, тож любов — виконання Закону" (Рим. 13, 10). Без любові до Бога і до ближнього немає спасіння, бо говорив св. Йоан: "... хто брата не любить, пробуває той у смерті'" (І Йоан 3, 14). Хто живе без любові, той мертвий (св. Франц. Сал.) "Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий!" (І Кор. 16, 22).

Як без обох ніг не можна ходити, так не можна дійти до неба і до Бога без любові до Бога і до ближнього (св. Авг.). Птах може злетіти в небо лише тоді, коли має два крила, а ми — лише тоді, коли маємо любов до Бога і до ближнього. Св. Августин кличе до Бога: "Чим же є чоловік, що Ти хочеш, аби він Тебе любив і грозиш йому великими карами, коли б оцю любов забув?"

Заповідь любові до ближнього рівноцінна заповіді любові до Бога, бо важко дотримуватись одної заповіді без другої.

Любов до Бога нерозривно пов'язана з любов'ю до ближнього. Любов до ближнього міститься в любові до Бога, як майбутня рослина в насінні. "Обидві заповіді любові є того роду, що не можна виконати одної без другої" (св. Авг.). Тому св. Письмо говорить часто лише про одну заповідь; то про заповідь любові до Бога, то про заповідь любові до ближнього. Звідси бачимо, що одна заповідь міститься в другій (св. Авг.) "Якщо хто скаже: "Я Бога люблю", та ненавидить брата свого, той неправдомовець" (І Йоан 4, 20). Хто любить Бога, той не може ненавидіти людей, а хто ненавидить людину, не може любити Бога (св. Єр.). Любов, а саме любов до Бога "... довготерпить, мило-сердстує, не заздрить, любов не величається, не підноситься; не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого" (І Кор. ІЗ, 4-5). Любов до ближнього, отже, є найкращим проявом любові до Бога. Хто гнівається на свого ближнього (хоча б лише на одного), хто його ненавидить, заздрить йому або шкодить (у здоров'ї, невинності, майні або честі), хто нерадо дає милостиню, той не має в собі Божої любові. Несправедливості, які хто дозволяє собі чинити, є доказом, що він не має Божої любові (св. Авг.) Заздрість виявляє цілковиту нестачу любові до Бога (св. Єфр.). Хто має любов до ближнього, той дотримується обох заповідей любові, а одночасно і всіх інших заповідей.

Св. евангелист Йоан завжди наставляв християн такими словами: "Діточки, любіть одне одного!" Коли його запитали, чому так часто він повторює ці слова, св. Йоан відповів: "Якщо любите один одного, — виконуєте цілий Закон". На цю необхідність взаємної любові часто звертав увагу також св. Павло (Рим. 13,8; Гал. 5, 14). Вже за саме виконання цих Божих заповідей, які стосуються ближнього, обіцяє Спаситель вічне життя (Мат. 19, 18). В іншому місці Христос говорить, що той здобуде вічне щастя, хто допомагав ближньому в потребі, а, отже, виконував справи милосердя (Мат. 25, 31).

Здатність любити Бога і ближнього отримуємо одночасно з освячуючою ласкою.

Самі по собі ми не в силі любити Бога понад усе. Ми схожі на пальму, пересаджену в нашу землю. Вона намагається родити, але її плоди несмачні й недостиглі; вони достигають лише в тих землях, де сприятливий клімат. Те, ж відбувається і з нашим серцем після гріха первородного. Воно жадало би любити Бога, та не має до того сили; лише оживлене небесною ласкою, може дійти до справжньої любові до Бога (св. Франц. Сал.). "... бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу" (Рим. 7, 18). Лише Св. Дух, якщо затримається в нас через Хрещення або Покаяння, вносить ласку Бога до наших сердець. Тому і каже св. Павло: "... любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам" (Рим. 5, 5). Разом з любов'ю до Бога наповнює наші серця також любов до ближнього (св. Авг.). Любов до Бога і до ближнього — це одна любов, лише предмет любові різний. Це неначе два потоки, що випливають з одного джерела. Тому Ісус Христос двічі дав Апостолам Св. Духа, а саме, коли дмухнув на них і під час Зелених свят; так само і ми отримуємо із Св. Духом подвійну любов (св. Авг.). Св. Дух посланий з неба на землю, щоб ми любили Бога, щоб ми любили ближнього (св. Гонорій).