Переднє слово

Вид материала

Документы

Содержание Любов до себе самого Десять заповідей божих Перша заповідь божа Вшанування бога

Подобный материал:

• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова, 4371.33kb.
• Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне, 2215.81kb.
• Что такое Логос? Обычно с греческого языка содержание этого понятия переводят как "Слово"., 108.12kb.
• Назва реферату: о слово рідне! України слово! Розділ, 77.69kb.
• Концепция электронного портфолио Содержание, 310.79kb.
• Настали святки. То-то радость, 68.34kb.
• Сценарий праздника «День матери» («Мама, мамочка, мамуля!»), 88.69kb.
• К. Бессер-Зигмунд «Магические слова.», 1621.92kb.
• К. бессер зигмунд магические слова, 1643.56kb.

ЛЮБОВ ДО СЕБЕ САМОГО

З усіх людей найближча нам наша власна особа. "Не знайдемо нічого, що було б для людини ближчим, ніж вона сама собі" (Сальвіян). Тому кожен повинен самого себе любити.

Ми повинні самих себе любити, бо Ісус Христос говорить: "Люби ближнього, як себе самого". Отже, любов до самого себе має бути правилом і мірилом любові до ближнього. "Як може хтось любити іншого, якщо не любить самого себе?" (св. Клим. Р.). Вчися любити насамперед Бога, відтак самого себе, опісля свого ближнього, як самого себе окремої заповіді любові до самого себе Бог не дав, тому що кожен любить самого себе вже силою, даною Творцем закону природного (св. Авг.) і тому, що ця заповідь міститься в заповіді любові до ближнього (св. Тома з Акв.). Ми повинні любити себе також тому, що ми створені за образом і подобою Бога. Якщо шануємо цю подобу в ближньому і навіть у ворогові, то повинні також шанувати її в собі самому. А якщо любимо себе лише для Бога, то не важко зрозуміти, що "справжня любов до себе зростає настільки, наскільки збільшується в нас любов до Бога" (св. Тома з Акв.). Треба пам'ятати і про те, що ми відкуплені високою ціною." ...не тлінним золотом чи сріблом ви були вибавлені від вашого життя" суєтного..., а дорогоцінною кров'ю Христа (І Петро 1, 18). Ми куплені великою ціною (I Кор. 6, 20). Значення і ціну нашої особи підносить, урешті, й те, що ми покликані до безмежного і вічного щастя на небі. Прекрасно говорить про це папа Лев В.: "Пізнай, християнине, свою гідність!" Ти став учасником Божої природи і членом христового Тіла. Згадай, що тебе вирвано з-під влади пекельних сил і призначено до слави небесного Царства! Зваж на те, що Син Божий став людиною, а отже, твоїм братом, і що ти сам є Божою дитиною (І Іван 3, 1); що Св. Дух живе в нас (І Кор. 6, 19), що Ангели служать нам (Євр. 1, 14). Чи цього не вистачає, щоб високо цінувати самих себе, а, отже, і любити себе? Любов до себе є нічим іншим, як любов'ю до ближнього, яку відчуваємо до власної особи, отже, любити самого себе — значить високо цінувати самого себе (справа розуму), бажати собі добра (справа почуття) і не завдавати шкоди самому собі, а, навпаки, робити добро (справа волі). Таку любов можна назвати "справжньою", на відміну від фальшивої любові, котра виявляється в гордості, зарозумілості, розпусті, вульгарності.

Справжню любов до самого себе виявляємо тоді, коли намагаємося усвідомити, що саме гарантує нам справжнє щастя.

Хто відчуває справжню любов до самого себе, той керується словами Христа: "Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться" (Мат. 6, 33). Така людина дбає про своє здоров'я, одяг, їжу, житло і т. д., а смуток не оволодіває нею понад міру (Мат. 6, 25-32).

Любов до самого себе є фальшивою, якщо людина, замість того, щоб дбати про вічне щастя, прагне лише до тимчасових благ, або коли зневажає ті блага, які допомагають досягнути спасіння.

Деякі люди вважають найвищою метою не Бога, а свою власну особу; а тимчасові блага не є для них засобом до досягнення спасіння, але засобом до заспокоєння їх почуттєвих прагнень. Тому вони пишаються тимчасовими благами, як, напр., славою, майном, становищем, і нічим з того не поступилися б заради Бога. Така любов до самого себе є фальшивою, є грішним само­любством. Хто земні речі ставить над вічністю, той не любить себе, той є ворогом собі, тому що за коротке і мниме щастя прирікає себе на вічну загибель. "Ті, котрі спонукають гріх і беззаконня, є ворогами своєї душі (Тов. 12, 10). Деякі схожі на того скнару, котрий сказав собі: "Душе, користуєшся багатьма благами, призначеними на багато років; відпочивай, їж, пий, спожи­вай". В той же час Бог сказав йому: "Нерозумний, — ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготував?"... (Лук. 12, 20). Тяжко працюєш, щоб прогодувати і одягнути своє тіло; чому ж не працюєш так тяжко, щоб нагодувати і одягнути свою душу? (св. Берн.). Що допоможе людині, якщо вона здобуде увесь світ, а душу свою занапастить? (Мат. 16, 26). Гарно говорить св. Августин: "Вчися любити себе через те, що не будеш себе любити". З другого боку, помиляються також і ті, хто зневажає тимчасові блага, які допомагають досягнути спасіння, таким чином нехтуючи самим спасінням Чи можна похвалити людину, котра зовсім не турбується про своє життя, легковажно ставить Його під загрозу, або навіть відбирає його в себе?



І як перестав Господь розмовляти з Мойсеєм на Синай-горі, дав йому дві таблиці свідоцтва, таблиці кам'яні, записані пальцем-перстом Божим Вихід 31, 18.

ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ БОЖИХ

Десять заповідей Божих дав Бог євреям на горі Синай.

Їх проголошення відбулося на 50-ий день після відходу євреїв із Єгипту. Проголошенню заповідей передували такі слова Бога: "Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе із землі єгипетської, з дому неволі" (Вихід 20. 2). Бог зробив так, як робить монарх, котрий у вступі ставить своє ім'я і вказує титули, якщо видає якісь розпорядження, і робить це тому, щоб його слова мали більшу значимість (Мег.). Бог написав заповіді на двох таблицях, щоб підкреслити, що вони є лише роз'ясненням двох заповідей любові. Мойсей розбиває ці таблиці, а це значить, що Ісус Христос повинен ті заповіді вдоско­налити. ЦІ десять заповідей називаємо "заповідями Божими", бо Бог є їх творцем; називають їх також "декалогом", тобто десятьма словами.

Церква, надані євреям десять Божих заповідей, модифіку­вала в християнському дусі.

Єврейський декалог охоплював спочатку такі заповіді: заповідь шанувати лише справжнього Бога, заборона шанувати образи і статуї, заборона знева­жати ім'я Боже, наказ святкувати суботу, наказ шанувати родичів, заборона вбивати, чужоложити, красти, неправдиво свідчити і бажати чужих речей (Вихід 20,1-17). Св. Церква дещо змінила ці десять заповідей (але не зменшила ваги (сили) цих заповідей. Другу заповідь, котра стосується шанування образів, об'єднала з першою. Десяту Божу заповідь св. Церква розділила для того, щоб підняти гідність християнської жінки і щоб показати, що бажання дружини ближнього є дещо іншим, ніж бажання речей ближніх. Заповіді, що стосуються шанування родичів, Церква доповнила додатком: "аби тобі добре велося на землі". Св. Церква зробила це з огляду на слова св. Павла в листі до ефесян (6, 3). Наказ святкування суботи Церква змінила на наказ святкування неділі. Переконання євреїв, що на кожній таблиці Бог написав по 5 заповідей, не є безпідставними, якщо зважимо, що перші 5 заповідей єврейського декалогу стосуються Бога і Його заступників на землі, а решта заповідей стосується просто людини та її ближніх. Про це свідчить також та обставина, що Спаситель, відповівши багатому євангельському юнакові, почи­нає перераховувати Божі заповіді від заборони вбивати (Мат. 18, 18), а св. Павло вважає останні 5 заповідей єврейського декалогу (відповідно останні б заповідей християнського декалогу) як такі, котрі об'єднуються в одне ціле (Рим. 13, 9).

І ми, християни, зобов'язані дотримуватися десяти Божих заповідей, бо їх вклав Бог в серце кожної людини, а Ісус Христос проголосив ще раз, удосконаливши їх.

Десять заповідей Божих стосуються і нас, християн (Соб. Трид. 6, Кан. 19). Бог вклав їх в серце кожної людини. А що це Боже світло затьмарилося в людині (через довготривалу зневагу звичаїв), тому Господь Бог роз'яснив його знову через законодавство на горі Синай (Рим. Кат.). На таблицях написане те, чого люди не хотіли читати у своїх серцях (св. Авг.). Божі заповіді повторює Ісус Христос в розмові у багатим юнаком (Мат. 19, 18) і додає, що прийшов не ліквідувати закон, а лише доповнити його (Мат. 5, 17). В нагорній проповіді Ісус Христос удосконалив багато заповідей декалогу, як, напр., другу (коли сказав, що кожна зайва обіцянка є гріхом), п'яту і восьму (коли заборонив ненависть і образу ближніх, коли наказав чинити добро своїм ворогам), а також шосту (забороняючи усяке грішне бажання) (Мат. 5).

Десять заповідей Божих чітко впорядковані.

Перші три заповіді охоплюють наші обов'язки щодо

Бога; Бог, як наш найвищий владика, вимагає від нас для Себе в першій заповіді — поваги та вірності, в другій — шану­вання, в третій — служіння.

Четверта заповідь охоплює наші обов'язки щодо заступників Бога на землі, котрі одночасно є нашими найбільшими добродіями серед людей.

Подальші шість заповідей вказують нам на обов'язки щодо нас самих і щодо наших ближніх. П'ята заповідь зобов'язує охороняти життя, шоста — охороняти невинність, сьома — оберігає власність, восьма — честь, дев'ята і десята — родину та майно ближнього.

Хто дотримується всіх заповідей Божих, того Бог на землі обдаровує Своєю ласкою і дає Своє благословення, а після смерті — вічне спасіння.

В розмові з багатим юнаком Христос говорить, що дотримання Божих заповідей веде до спасіння (Мат. 19, 17). До неба можемо дійти лише через міст покори, який стоїть на десяти опорах (св. Вінк. Фер.). Та Бог так розпоря­дився, що те, що веде нас до спасіння, є причиною і нашого тимчасового щастя. "... благочестя на все корисне, бо має обітницю життя теперішнього й майбутнього" (І Тим. 4, 8-9). Хто дотримується заповідей Божих, той найдосконаліше пізнає Бога, отримує внутрішнє задоволення, здоров'я, майно і честь. "Твоїми заповідями я став розумний" (Пс. 118, 104). Справжня насолода — це не що інше, як приємне усвідомлення того, що наші вчинки узгоджуються з волею Бога. "Блажен чоловік..., що в Господа Законі замилу­вання має... і все, що чинить він, йому вдається" (Пс. 1, 1-3). Той, хто дотримується Божих заповідей, переборює будь-які страждання і муки. На камені збудований дім його і не пошкодять йому ні зливи, ні дощі, ні бурі (Мат. 7, 25). Праведна людина схожа на дерево, посаджене над потоком (Пс. 1, 3). Ще за життя, на землі нагороджує Бог праведних людей, як це бачимо на прикладах Авраама, Йосифа, Давида; але ще більшою буде нагорода на небі, бо перевершить усі наші надії, буде безмірною і нескінченною (св. Золот.). А дотримується обітниці той, хто виконує обіцянку досконаліше, ніж ми сподівалися (св. Єр.).

Хто тяжко завинить, порушуючи хоча б одну з тих заповідей, на того чекає або тимчасове покарання або вічна кара.

Хто порушує заповіді, той схожий на рибу, спійману вудкою, або на поїзд, котрий зійшов із рейок. Звичайно тимчасові покарання за гріх такі: незадо­волення, хвороби, втрата честі або майна, голод, тяжка смерть. Таких покарань зазнали мешканці Содому, блудний син, Авесалом, сини Іллі, Валтазар, цар Антіох, Юда. Той, хто не дотримується Божих заповідей, не може очікувати на Божу допомогу в нещасті. Про такого Ісус Христос говорить, що його дім збудований на піску, і як тільки почнеться буря, дощ або вітер, він завалиться (Мат. 7, 27). Громи і блискавиці на горі Синай символізували ті покарання, які чекають на тих, котрі порушують 10 заповідей Божих (Рим. Кат.). Хто тяжко провинився, порушивши хоча б одну заповідь, той загинув, хоча би він дотримувався інших заповідей. Він схожий на горобця, котрого піймали в сильце за одну лапку. Тому говорить св. Яків: "Бо хто ввесь Закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, стає у всьому винуватий" (Як. 2, 10). Це тому, що всі заповіді являють собою єдність і так тісно між собою з'єднані, що одна без другої не можуть існувати (св. Золот.). Хто порушує хоча би одну заповідь, той грішить проти любові, від якої залежать всі заповіді (св. Авг.). Це подібне до ланцюга; або до моста — якщо з десяти підпор моста завалиться хоча б одна, вже неможливо перейти через міст. "Пекло повне засуджених, котрі дотримувались багатьох заповідей, і котрі засуджені тому, що не дотримувалися усіх" (Мег.).

Неважко дотримуватися заповідей Божих, тому що Бог допомагає кожній людині доброї волі.

Тому говорить Ісус Христос до своїх учнів: "Ярмо бо Моє любе, й тягар Мій легкий" (Мат. 11, ЗО). А св. Йоан говорить: "... заповіді його не тяжкі" (І Йоан 5, 3). Насправді цей тягар важкий, але Бог Сам Своєю ласкою допомагає нам нести його, коли Бога про це просимо. "Якщо тобі Бог наказує, то закликає робити те, що можеш, і просити про те, чого не можеш, відтак допомагає тобі, щоб ти міг" (св. Авг.). "Я можу все в тому, хто укріплює мене" (Филип. 4, 13). Слушно говорить св. Августин: "Якщо міг цей і той, чому не міг би ти, Августине?"

ПЕРША ЗАПОВІДЬ БОЖА

На горі Синай Бог сказав: "Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене" (Вихід 20, 3), а це значить: "Лише Мене повинен шанувати як справжнього Бога, а не вшановувати чужих богів" (Рим. Кат.). У першій заповіді Бог бажає від нас внутрішнього і зовнішнього вшанування (св. Альф.). Цю заповідь має на увазі Ісус Христос, коли говорить до диявола: "Геть, сатано! Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся і йому єдиному будеш служити" (Мат. 4, 10).

У першій заповіді Божій Бог нам наказує, щоб ми Його вшановували, і забороняє будь-яке ідолопоклонство і фальшиве шанування Бога.

ВШАНУВАННЯ БОГА

Ми поважаємо і шануємо звичайно таких людей, котрі чимось перевер­шують нас, — чи то силою, чи досвідом, чи знанням і т. п. Поважаємо прави­телів, старців, вчених мужів і т.д. Чим вище хто стоїть над нами, тим більшою буде наша повага, наша шана до нього. Бог є найвеличнішим від усіх, а ми — нічим порівняно з Ним, отже, Йому належить наша найбільша і незрівнянна повага. Таку повагу називаємо "величанням" або "поклонінням".

Ми повинні возвеличувати Бога, бо Бог є найвеличнішим серед усіх нас і серед усіх істот, а також тому, що ми і всі істоти повністю залежимо від Нього, як від нашого Творця.

Зупинімося дещо на розважаннях про безмежну велич Бога. Поміркуймо спочатку про Його всемогутністю, котра так гарно виявляється в зоряному небі: "Небеса оповідають славу Божу, славу і діло рук Його проголошує твердь небесна" (Пс. 19, 2). Поміркуймо про Божу вічність: "... один день перед Богом, як тисяча літ, і тисяча літ, як один день" (II Петро 3, 8). Поміркуймо про мудрість Його, про те, як чудово Він усе у всесвіті впорядкував, що навіть зло перетворює у добро. "О глибино багатства, мудрости і знання Божого!

Які незбагненні його постанови і недослідимі Його дороги" (Рим. 11, 33). Оцінімо Його батьківську турботу, котра не обминає навіть найдрібнішого створіння. Про Своє народження Бог сповіщає, пастухам і поганам, вбогу дівчину обирає Собі матір'ю, простих рибалок — Апостолами, убогим наказує проповідувати Євангеліє і т. д. "Хто, як Господь, Бог наш, що возсідає на престолі, що дивиться униз, на небо і на землю?" (Пс. 113, 5). Яка ж безмежна прірва відділяє нас від Бога! "Любимо Бога, бо пізнаємо Його, а возвеличуємо, бо не розуміємо Його" (св. Григ. Наз.). Ми всі повністю залежимо від Бога як нашого Творця, "... бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо" (Рим. 14, 8). Ми є власністю Бога. Від Нього маємо тіло, силу нашої душі, наше Існування, Він урятував нас від вічної смерті. Якщо би хтось віддав тобі втрачені руки, очі, ноги, чи не був би ти вдячним його слугою до самої смерті? А ось Бог дав тобі не лише руки, очі і ноги, але й усі можливі блага тілесні і душевні. Тому справедливо, що ми повинні Йому служити і возвеличувати Його (св. Франц. з А.). Величання Бога — це дорогоцінна мазь, котра приготована з розважання над Божими добродійствами (св. Берн.). Треба також зважити на те, що ми зовсім не могли б існувати без допомоги Бога. Відбере в нас Бог їжу, — ми загинемо; забере в нас життя — ми помремо; дасть чортові більшу владу над нами, то скоїмо тяжкі гріхи. Те саме можна сказати і про всі інші створіння, — і вони повністю залежні від свого Господа і Творця. "Достойний ти, Господи й Боже наш, прийняти славу і честь, і силу, бо Ти створив усе, і волею Твоєю воно існує і створено" (Одкр. 4, 11). "Ходіть, поклонімося, і ниць припадім; припа­дімо на коліна перед Господом, творцем нашимі Бо Він наш Бог, і ми народ Його пасовиська і Його руки отара" (Пс. 95, 6-7).

Возвеличувати Бога — значить визнавати Його Володарем всесвіту і виявляти повну залежність від Нього.

Ще бойовий клич Архангела Михаїла "Хто яко Бог?" був виразом вшану­вання Бога. Бог не є залежним від жодної істоти, а кожне створіння залежить від Нього, хто це визнає, — вже вшановує Бога. "Шанувати Бога — значить визнавати не свою мізерність, але силу Бога" (М. Лят.). Хто шанує Бога, той може говорити за Давидом: "...вік мій — немовби ніщо перед тобою" (Пс. 39, 6), Пошана Бога виявляється передусім у внутрішній покорі перед Богом, а відтак зовнішніми проявами (св. Тома з Акв.). Людину, котра по-справж­ньому вшановує Бога, називаємо побожною.

Внутрішньо вшановуємо Бога через віру, надію і любов.

Якщо віримо всім висловлюванням найправдивішого Бога, то шануємо Його як найвищу Правду. Якщо надіємося на всемогутнього і найкращого Бога — творця всього доброго, то шануємо Його як джерело усіх благ. Якщо любимо Бога і лише Його бажаємо, то обожнюємо Його як нашу найвищу мету. Належне пізнання Бога є найкращим свідченням початку поваги до Бога (св. Авг.); тому що неможливо пізнати Бога і не вшановувати його. "А якщо хто знає всемогутність Бога і Його готовність робити добро, чи ж може не надіятися на Бога?" (Рим. Кат.). Чи міг би не любити Бога той, хто знає, скількома добродійствами він завдячує Богові? "Чи може будь-яке створіння пізнати Бога і не любити Його?" (Св. Тома Віль). А за любов'ю обов'язково йде пошана та величання, "бо ми шануємо те, що любимо" (св. Авг.). Між любов'ю до Бога і побожністю (величанням Бога) немає ніякої різниці, як між вогнем і полум'ям (св. Франц. Сал.). Вшанування Бога складається з трьох частин: віри, надії, любові (св. Берн.). Бога потрібно шанувати вірою, надією та любов'ю (св. Авг.). Зовнішнє служіння Богові є нічим іншим, як лише вираженням віри, надії та любові.

Внутрішню пошану проявляємо зовні тим, що даємо пожертвування, приймаємо св. Тайни, молимося, стаємо на коліна, б'ємо поклони, складаємо руки в молитві, б'ємося в груди і т. п.

Пожертва перевершує всі інші прояви пошани, як сонце перевершує зірки, тому що пожертва єднається із зреченням. Пожертва — це віддання чи зни­щення видимого дару Божого, щоб таким чином возвеличити Бога, найвищого Господа. Пожертвою заявляємо, що Бог є нашим найвищим добром і нашим щастям, що ми готові віддати заради Нього усе майно і життя, словом, все, що лише маємо найдорожчого; коли ж знищуємо жертовний дар, визнаємо зазначуємо, що Бог є найвищим Господом світу і що перед Ним ми всі є нічим.

Порівняно з пожертвою всі інші зовнішні вшанування є лише тінню, тому що пожертвою визнаємо нашу підпорядкованість Богу не лише словом (як при усній молитві), не лише знаком (коли стаємо на коліна, або б'ємо себе в груди), але ділом. Приймання Св. Тайн — це дійства, встановлені Ісусом Христом; вони сприяють нашому освяченню.

Приймаючи св. Тайни, виражаємо нашу залежність від Бога. Коли стаємо на коліна або б'ємо поклони (як це робив Ісус Христос на Оливній горі), засвідчуємо, що перед Богом ми є маленькими; складанням рук визнаємо, що ми зв'язані або безсиллі самі по собі; коли б'ємо себе в груди (як митар у храмі), засвідчуємо, що ми заслуговуємо биття, тобто покарання. Знімання головного убору означає свободу в служінні Богу. І, навпаки, покрита голова (як це прийнято у євреїв) є знаком підкорення закону (І Кор. 11, 4-10).

Ми повинні віддавати Богу зовнішню пошану тому, що й тіло повинно Бога возвеличувати, а також тому, що зовнішня пошана примножує у нас внутрішню пошану; і, нарешті, тому, що зовнішня пошана відповідає потребам нашої людської природи.

Як душа, так і тіло — це справа Бога, тому одне й друге повинні віддавати шану Богові і коритись Йому. — "Всезнаючому не потрібні зовнішні прояви" (складання рук, ставання на коліна і т.д.), бо ж Йому добре відомі наміри того, хто молиться; ці знаки, однак, є важливі для людини тому, що розпа­люють скриті порухи серця і зумовлюють зростання внутрішньої пошани" (св. Авг.). Зовнішня пошана наче кора внутрішньої пошани. Дерево, позбавлене кори, гине; подібно гине в нашому серці почуття пошани, якщо не проявляємо його зовні. Це закладено в людській природі, — те, що відчуваємо в душі, проявляється і назовні; тому у кожної людини почуття втіхи, гніву, суму і т.д., проявляється у виразі обличчя. Те саме стосується і почуття пошани до Бога. Якщо в якомусь будинку виникне пожежа, то вона виявиться полум'я, або бодай димом; так само й вогонь пошани до Бога, котрий горить в серці людини, повинен проявитися і назовні. Людина змушена була б піти наперекір своїй природі, якщо 6 хотіла вшанування Бога обмежити виключно своїми думками і почуттями. Тому, що зовнішні обряди під час молитв є лише засобом для досягнення мети (засобом для примноження внутрішньої побожності), можна їх і пропустити, якщо б перешкоджали внутрішній пошані. Якщо, напр., хтось змучений, тоді може молитися й сидячи. Можна також молитися стоячи або ходячи, якщо знаємо з досвіду, що так побожніше молимося. "Не мучся довгим стоянням на колінах, бо не зможеш зосередитися. Вистачає, коли духом стоїш на колінах перед Богом із належною побожністю" (св. Тер.).

Якщо людина вшановує Господа Бога ззовні, то повинна при тому завжди пробудити в собі відповідне внутрішнє почуття.

Хто падає на коліна, складає руки, б'ється в груди і т. п., а не думає при цьому про Бога, той є лицеміром, бо виявляє назовні те, чого не відчуває всередині. А скільки ж людей не раз виконують згадані релігійні обряди зовсім без думки, лише за звичкою! Так не повинно бути! Це ж не буденні вітання на вулиці, коли люди говорять один одному: Добрий день, добрий вечір, моє шанування і т.п., а не раз і не думають навіть про те, що говорять. Обряди, яких ми дотримуємося, щоб ушановувати Бога, повинні бути відображенням і виявом того, що відчуваємо в серці. Недарма говорить Ісус Христос до самарянки: "Бог-Дух. Ті, що йому поклоняються, повинні у дусі й правді поклонятися"(Йоан 4,24), тобто зовнішній вияв поваги до Бога спочатку повинен зародитися у нашому серці (дусі) і повинен повністю відпо­відати почуттю внутрішньої пошани (опиратися на правду). "Не виявляй ніколи побожності, якої не маєш, і навіть ту, яку маєш, можеш приховати" (св. Тер.). Дехто з грішників любить демонструвати свою ніби-то повагу до Бога, щоб таким чином показати себе перед людьми у кращому світлі і скрити своє грішне життя. Але це все одно, що жувати пахучі цукерки, щоб скрити неприємний запах від зуба, який псується. У давніх єгиптян був звичай баль­замувати тіла померлих, щоб запобігти їх розкладу і позбавити неприємного запаху. Диявол чинить так само з грішником, щоб скрити неприємний запах гріха. Він бальзамує тіло пахощами різних показних доброчесностей, щоб не кожний зауважив, що воно мертве (Вен.). Таких показних "святих", — лице­мірів найкраще можна розпізнати по тому, що вони не мають любові до ближнього і намагаються постійно звертати на себе увагу. Найчастіше вони моляться у публічних місцях, сильно б'ють себе у груди, завертають очима, зітхають, як ковальські міхи. Вони належать до багатьох церковних товариств, вважають занедбання сповіді у призначений час сповіді злочином (однак можуть скрити під час сповіді тяжкі гріхи), щораз звертаються до Божого імені і т. п. Але, разом з тим, з кожним живуть у незгоді і вороже ставляться один до одного, постійно обмовляють ближніх, не дають милостині, заздрять іншим у найдрібніших речах. "Лицеміри — це жалюгідні мученики диявола" (св. Верн.). Показна побожність таких лицемірів не є довготривалою, тому що не випливає з внутрішнього вшанування Бога. "Небесні тіла, комети і планети дуже схожі між собою; однак комети зникають безслідно, а планети ж існують і блищать. Подібна ситуація і у випадку щодо справжньої побожності і лицемірства" (св. Франц Сал.)- Лицеміри жартують собі з релігії і відвертають не одну людину доброї волі від виконання релігійних обрядів, за що не мине їх заслужена кара.

Віддаючи Господу Богу зовнішню шану, ми повинні уникати будь-якого надміру у виявленні своїх почуттів, а також пам'я­тати про сумлінне виконання своїх безпосередніх обов'язків.

Вшанування Бога повинно бути вільним від усякого перебільшення. "Справжня побожність проявляється не у звішуванні голови, не в удаваній печалі, не у посоловілому обличчі і т. п., ні, — справжня побожність має в собі радість" (Зайлер.). Людина помиляється, якщо вважає, що лише тоді буде вшановувати Бога, коли буде дотримуватися багатьох релігійних обрядів. Коротка молитовка, проказана сто разів щиро, від серця, не раз вартує більше, ніж сто різних молитов (св. Франц Сал.). Якщо хтось ушановує Господа Бога, повинен пам'ятати про те, щоб не занедбувати своїх обов'язків. Людина вша­новує Господа Бога найкраще тоді, коли сумлінно виконує свої обов'язки. "Хто ревно і з любов'ю до Бога виконує свої обов'язки, той є по-справжньому побожною людиною" (св. Франц. Сал.).

Божу пошану можемо віддавати лише самому Богу, бо лише Він є найвищим Володарем неба і землі.

Тому говорить Ісус Христос дияволу, котрий Його спокушав: "Написано бо: Господу, Богу твоєму, поклонишся, і йому єдиному будеш служити" (Мат. 4,10). Я образив би знаменитого мужа, якщо б відвернувся від нього і зайнявся б іншою людиною, не такою знаменитою. Так само було б образою Божою, якщо б людина усі свої думки звертала на якесь створіння, а Пана Бога знева­жала. Однак потрібно шанувати і створіння, поскільки вони є відображенням Божої досконалості. Таке вшанування не є уславленням; воно має свій початок у Богові і до Нього відноситься. Тому й вшанування Святих дозволене та й наказане Церквою.