Переднє слово

Вид материала

Документы

Содержание Вшанування образів святих Вшанування святих мощей Особливе вшанування бога

Подобный материал:

• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова, 4371.33kb.
• Нан україни Павло Михед Слово художнє, слово сакральне, 2215.81kb.
• Что такое Логос? Обычно с греческого языка содержание этого понятия переводят как "Слово"., 108.12kb.
• Назва реферату: о слово рідне! України слово! Розділ, 77.69kb.
• Концепция электронного портфолио Содержание, 310.79kb.
• Настали святки. То-то радость, 68.34kb.
• Сценарий праздника «День матери» («Мама, мамочка, мамуля!»), 88.69kb.
• К. Бессер-Зигмунд «Магические слова.», 1621.92kb.
• К. бессер зигмунд магические слова, 1643.56kb.

ВШАНУВАННЯ ОБРАЗІВ СВЯТИХ

Люди вшановували образи віддавна.

Відколи існує християнство, відтоді люди вшановують образи (св. Вас). Переховуючись у катакомбах, первісні християни віддавали честь образам Ісуса Христа, Матері Божої з Дитям, а також тим, на яких були зображені події зі Старого і Нового Завітів (воскресіння Лазаря, Даниїл у ямі з левами, три юнаки у вогняній печі). З часом вшанування образів набирало все більшого значення. Образи святих, статуї і хрести встановлювали не лише у святинях, але і на площах, дорогах. У VIII ст. грецькі імператори заборонили вшановува­ти образи — їх нищено, публічно спалювано, фрески на церковних стінах забілювано, а тих, хто шанував образи, переслідувано і жорстоко карано. Це була доба т.з. іконоборства. Але на Нікейському Соборі було проголошено, що вшанування образів дозволене, але заборонене лише віддавання їм Божої честі.

Образи (статуї) святих — це образи (статуї), які зображають Ісуса Христа, святих або релігійні правди.

Ісуса Христа майже на всіх образах представляють однаково: поважне і лагідне обличчя, довге волосся, високе чоло, коротка борода, на грудях палаюче серце. Матір Божу зображають по-різному: як Марію-Помічницю з Дитям на руках (що символізує Втілення), як Матір-Страдницю з тілом Ісуса на лоні (що символізує спасіння), як Непорочне Зачаття (так Вона сама себе назвала в Люрді 1858 р.), без Дитини, в білій шаті, білій заслоні, з вервицею в руках; як Царицю небес (Одкр. 12, 1) в сяючому одязі, з 12-ма зірками навкруг голови і з місяцем під ногами. Святих переважно малюють із сяйвом (ореолом) навколо голови. Таке сяйво мали деякі святі ще за життя (Мойсей, Стефан, Ісус Христос на горі Тавор і т.п.). Пап, єпископів, священиків малюють в церковному одязі, інші святі можуть бути зображені з лілією, яка означає доброчесність, з книжкою — знання, з палаючим серцем — любов до Бога, з пальмою — постійність, з оливною гілкою — лагідність. Св. Петра завжди зображають з ключами в руках; св. Матея — з Ангелом у людській постаті, починає своє Євангеліє від родоводу Ісуса Христа; св. Марка — з левом, бо його Євангеліє починається словами: "Голос вопіющого в пустині", св. Лу­ку — з волом, бо Його Євангеліє починається згадкою про жертву Захарії (Лука намалював перший образ Матері Божої, тому його зображають і як живописця), св. Йоана малюють з орлом, бо Євангеліє починається високими словами про Божество і немов підноситься над землею. До образів святих належать і образи, які представляють правди віри (напр., Пресвяту Трійцю, чистилище і т.п.) або біблійні події (Благовіщення Діви, Хрещення Ісуса Христа і т.п.).

Образи святих, які викликають чудесні зцілення або інші чуда, називають чудодійними (чудотворними).

Особлива шана віддається хресту Спасителя.

Немає Церкви, вівтаря, кладовища без хреста Спасителя. Неможливо уділити жодної Тайни, відправити жодної Служби Божої або будь-якого богослужения, якщо немає при тому хреста. Ось як високо шанує Церква святе дерево хреста. Хрест сяє на коронах князів, на грудях єпископів або, як орден, прикрашає груди заслужених людей. Хрести височіють при дорогах і на полях для потіхи подорожнього і працюючого в поті чола хлібороба. Неграмотний підтверджує хрестом правду своїх зізнань. З хрестом у руках залишає християнин цей світ і його бере з собою в домовину. В кожній христи­янській оселі повинен бути хрест; поганий знак, якщо в домі християнина є багато світських образів, а хреста немає.

Шана, яку віддаємо образу, стосується того, хто зображений на ньому, отже, або Христа, або Святих (Соб. Трид. 25).

Шана, яку віддаємо образу, стосується Того, котрий за нас вмер на хресті (св. Амвр.). Отже, ми віддаємо шану не матеріалу, з якого зроблений образ, а тому, хто на ньому зображений (2 Соб. Нік.). Коли цілуємо книгу Євангелія, то цей прояв шани не стосується ані паперу, ані друкарської фарби, але стосується слів Божих, котрі містяться в цій книзі; якщо знищити текст, книга відразу втратить у наших очах свою попередню вартість. Це ж стосується і вшанування образів Святих.

Віддаємо шану образам Святих тим, що маємо їх в своїх оселях, молимося перед ними, знімаємо перед ними головні убори, прикрашаємо їх; а також тим, що здійснюємо паломництво до чудесних образів у відпустових місцях.

Шана, яку віддаємо образам Святих, далека від славлення (віддавання їм шани Божої)! "Образ не для славлення, а для того, щоб завдяки ньому навчитися, що саме ми повинні славити" (св. Григ. В.). Коли родичі цілують своїх дітей або діти батьків, то виражають цим лише любов і доброзичливість, яку відчувають до них серцем; так само, коли шануємо образи святих, то виражаємо лише нашу любов і доброзичливість щодо тих, кого нам образ являє (св. Ніль.). Якщо запалюємо вогонь перед образами Святих і палимо кадило перед ними, то таким чином хочемо лише зримо уявити собі світло Св. Духа і доброчесності Святих (св. Герм.).

Ми ніколи не розраховуємо на допомогу самих образів, але очікуємо її від Бога завдяки заступництву Святих. Лише іновірці покладали надії на образи, приписуючи їм якусь силу. Однак, так не вважають християни-католики (Соб. Трид.). І Мойсей розраховував не на допомогу палиці, якою здійснював такі великі чудеса, а тільки на допомогу Бога.

Шануючи образи Святих, досягаємо діючої ласки, а не раз навіть надзвичайних ласк; образ допомагає нам зосередитися під час молитви і утверджує в нас добро.

Образи Бога і Його друзів отінені ласкою Св. Духа. Де б не з'явився знак хреста, він відразу виганяє з цього місця диявольську злість (св. Амвр.). Скільки ж грішних душ навернулося лише завдяки розгляданню образу якогось Святого (так навернулася Марія-єгипетська, коли розглядала образ Матері Божої в церкві св. Хреста в Єрусалимі).

Завдяки образам Святих часто досягаємо надзвичайних ласк. Доказом цього є численні дива, які Бог чинить завдяки їм. Образи Святих оберігають нас від розсіяності під час молитви. Вони — наче ті щаблі драбини, по котрих легше можемо дістатися до неба (А. Штольц.). Перед образами молимося звичайно побожніше, тому й молитву нашу Бог вислуховує швидше. Численні пожертви, які складають люди перед образами, є для нас доказом того, що їх молитви були вислухані. Образи Святих є для нас німою проповіддю, тому що вони або яскраво унаочнюють якусь правду віри (напр., Пресвяту Трійцю, чистилище, воскресіння і т. п.), або заохочують нас до наслідування Святих. Кожний образ є наче коротким життєписом особи, котра зображена на ньому (св. Герм.). Образ не раз має більшу силу, ніж проповідь. Те, що сприймається вухом, повільніше діє на душу, ніж те, що постає перед очима (Горацій). Образи служать неосвіченому народові замість книжки (св. Григ. В.). Саме тому в середні віки, коли ще не було друкованих книжок, образи Святих були широко розповсюджені (з тих часів походить вертеп, звичай споряджати Божий Гріб і т. п.). У наших церквах образи розташовані на стінах і вівтарях; для неосвіченого народу вони служать ніби коротким витягом істин цілого катехизму.


ВШАНУВАННЯ СВЯТИХ МОЩЕЙ

Людина по своїй природі охоче зберігає речі, які нагадують їй людей, котрих любила і шанувала. Діти зберігають предмети, пов'язані з родичами, ми всі шанобливо зберігаємо речі, котрі належали колись знаменитим людям.

Мощами називаємо тіла Святих або їх останки, а також всі предмети, котрі були пов'язані колись із особою Ісуса Христа або Святих.

Слово "мощі" означає речі, котрі містять в собі чудесну силу, міць. Отже, мощі — це або усе тіло Святого, його рука, нога, або хоча б маленька кістка. Такі мощі зберігаються найчастіше у вівтарях; деколи вони стають власністю приватних осіб. Правдиві мощі завжди позначені іменем Святого і печаткою єпископа. Продавати їх заборонено, а предметом купівлі може бути лише їхня дорога оправа. З давніх-давен шанують також такі предмети, котрі були пов'язані з особою Ісуса Христа або Святих, напр., хрест Спасителя, ясла, ризи Ісуса Христа, хустка св. Вероніки і т.п. Святий хрест Спасителя відшукала імператриця Олена у 325 p.; частина його знаходиться в церкві Гробу Ісуса Христа в Єрусалимі. Частина ясел Дитяти Ісуса знаходиться в Римі в церкві Марії-Маджоре. Риза (туніка) Ісуса Христа, в яку Він був одягнений перед смертю, зберігається в кафедральній церкві у Тревірі. Стіл з кедрового дерева, при котрому Ісус Христос встановив Пресвяту Євхаристію, знаходиться в лютеранській церкві в Римі. Деякі мощі Ісуса Христа знахо­дяться в церкві в Аквіграні. Полотно, яким було оповите Тіло Христа у гробі, зберігається в Турині, хустка Вероніки — в церкві св. Петра в Римі. Дорого­цінними мощами є для нас уся свята Земля. Середньовічні походи хрестоносців (з 1096 по 1270) свідчать про те, як високо завжди цінували ці мощі християни. Особливою шаною користуються у святій землі місце розп'яття Спасителя і Його гріб на Голгофі (там височить церква св. Гробу, 100 м в довжину, збудо­вана імператором Костянтином у 334 p.); печера смертної тривоги і місце Вознесіння на горі Оливній, світлиця на горі Сион, місце народження Ісуса Христа у Вифлеємі і місце Благовіщення в Назареті (хатина Пресвятої Діви знаходиться в Льоретто Італія з 1295 p.).

В усіх цих місцях височать церкви, які збудували імператор Костянтин та його матір св. Олена.

З давніх-давен шанують також ризи Святих або засоби тортур мучеників, а також місця, де ті Святі народилися або поховані. Св. Антоній Пустельник (+356) шанобливо користувався плащем, який дістався йому у спадщину від св. Павла-пустельника, і який був пошитий з фігового листя; одягав його лише у найбільші свята (св. Єр.). Над гробами Святих збудовані вівтарі і церкви, в котрих відправляються Богослужения.

Мощам, тобто останкам тіл Святих, необхідно віддавати шану тому, що тіла Святих за життя були святинею і засобом Св. Духа, і колись воскреснуть у славі (Соб. Трид. 25).

Останки померлої людини були для іновірців чимось огидним, для христи­ян же — навпаки, дорогоцінним предметом (св. Вас), тому, що були оселею Св. Духа (І Кор. З, 6; 16, 19) і є насінням, з якого в день воскресіння постане дорогоцінне тіло (І Кор. 15, 42). Сам Бог шанує мощі Святих, бо діє через них, творячи найрізноманітніші чуда. Тому тіла деяких Святих є нетлінними, напр., тіла св. Тереси і св. Франца Ксаверія. У останках інших святих лиши­лись нетлінними лише окремі члени, напр., язик св. Івана Непомука, св. Антонія з Падви, або права рука св. Стефана угорського; деякі тіла виділяють приємний аромат, напр., тіло св. Тереси. "Бог взяв Собі душі Святих, а нам залишив їх тіла" (св. Золот.).


Святих шануємо, шанобливо їх зберігаємо і відвідуємо їх.

Мойсей, виходячи з Єгипту, забрав зі собою кістки Йосифа (Вихід 13, 19); отже, бачимо, що і євреї шанобливо зберігали мощі. Ще перші християни шанували та зберігали мощі св. мучеників. Св. Ігнатія, єпископа Антіохського, кинули на розтерзання левам у римському амфітеатрі, залишилися лише його кістки. Вночі ті кістки позбирали його товариші і віднесли до Антіохії (107 p.). Коли св. Полікарп, єпископ Смирни, загинув на вогнищі (166 p.), християни зібрали його кістки, і зберігали їх із більшою шаною, ніж дорогоцінні камені. Вже тоді почали будувати над гробами мучеників церкви, каплиці або вівтарі і відправляли там Службу Божу. Мощі Святих зберігають у дорогих посудинах (хрест Спасителя або ясла Дитяти Ісуса зберігають у срібних оправах). Тіла деяких Святих зберігаються у срібних домовинах, напр., тіло св. Івана Непомука в церкві св.Віта у Празі. Деякі мощі зберігають навіть у золоті, напр., мощі св. Боніфатія у Фульді. Так вшановує Церква мощі своїх Святих.

З давніх-давен існує звичай здійснювати паломництва до гробів Святих. До гробу св. Петра і Павла в Римі, а також до Св. землі здійснюються палом­ництва протягом 10 століть. Ще перші християни тисячами відправлялися в Св. землю; той, хто не відвідав Св. землі, вважався менш побожним, ніж інші (св. Єр.). Оріґен, найвидатніший християнський учений свого часу (+254), зробив обітницю здійснити паломництво до гробів Верховних Апостолів у Римі. "Відвідуємо гроби Святих і падаємо на землю перед ними, аби випросити для себе в Бога якусь милість" (св. Золот.).

Вшановуючи св. мощі, можемо заслужити собі у Бога багато благ (Соб. Трид. 25).

Мощі є для нас джерелом спасіння, з якого пливуть від Бога численні блага (св. Іван Дам.). Як зі скелі у пустині прорвалася вода (Вихід 16, 35), бо такою була воля Божа, так і біля мощів Святих спадають на нас численні блага, тому що так хоче Бог (св. Іван Дам.). Тіла Святих і гроби мучеників відганяють диявольські напасті і сприяють зціленню від найтяжчих хворіб (св. Юст.). Отже, шанування тіл померлих сприяє зціленню тіл живих. Св. Августин розповідає про численні випадки оздоровлень і два випадки воскресіння малих дітей, які одужали біля мощів св. Стефана у Північній Африці. Ще у Старому Завіті розповідається про те, як один померлий ожив, коли його тіло зіткнулося з кістками пророка Єлисея (І Цар. 13, 21). Ще за життя Святих творив Бог чудеса через їх тіла. Хвора жінка одужала, лише доторкнувшись до краю одягу Ісуса Христа (Мат. 9, 22). Одужали й ті, хто потрапив у тінь від постаті св. Петра (Діян. Ап. 5, 15) чи доторкнувся до хустки чи поясу св. Павла (Діян. Ап. 19, 12). Зрозуміло, що це не мощі творять чудеса, а Бог заради заслуг Святих. Отже, не слід вважати забобоном те, що побожні люди здійснюють паломництва до святих місць, де Бог завдяки мощам і образам Святих творить чудеса (св. Авг.).

ОСОБЛИВЕ ВШАНУВАННЯ БОГА

Бога вшановуємо, присягаючи або даючи обітницю.

Присягаємо або даємо обітницю не кожен день, а тільки у надзвичайних випадках. Присяга потрібна тоді, коли звичайного людського свідчення не вистачає; обітницю даємо добровільно. За допомогою присяги вшановуємо Бога, бо урочисто визнаємо його всемогутність, справедливість і святість. За допомогою обітниці складаємо Йому своєрідну жертву, тому що зобов'язуємося виконати якусь приємну Богу справу (Ґурі).


ПРИСЯГА

Не раз буває, що якійсь особі не хочемо або не можемо вірити. Якщо ж ця особа пошлеться на свідка, а свідок підтвердить сказане, тоді швидше їй повіримо, а ще швидше повіримо тоді, коли знатимемо, що той свідок є чесною людиною. Може статися так, що людина покличе собі за свідка Бога, щоб Своєю всемогутністю підтвердив правду присягаючого. Його слова набирають тоді особливого значення — це ніби Божі слова. "Як печатка існує для підтвердження розпоряджень, так присяга є печаткою, даною Богом для підтвердження правди" (Мархантий). Присяга — це золота монета найвищої вартості, на якій викарбувано ім'я живого Бога (Штольберг). Присягав Ісус Христос перед Каяфою, коли останній звертався до імені Бога для підтвер­дження зізнання (підтверджуюча присяга). Присягав Ісаак на підтвердження обітниці, даної Якову (прирікаюча присяга).

Давати присягу або присягати — значить кликати Бога за свідка, що ми сказали правду, або що хочемо дотриматися своєї обіцянки.

Даючи присягу, звертаємося або до самого Бога, або до святих речей. Якщо звертаємося до Бога, говоримо, напр.: "На Бога, як Бог жиє (Єр. 42), як Бог на небі, Бог моїм свідком (Рим. 1,9), покарай мене, Боже" і т.п. Не раз, присягаючи, звертаємося до святих речей, напр., до Євангелія, хреста, св. Тайн, до неба і т.д. "І в тому випадку звертаємося власне до Бога, як до свідка, тому що ці речі самі по собі не мають сили, щоб підтвердити або покарати брехуна" (св. Тома з Акв.). Ісус Христос сам говорить, що можна присягати на храм, на небо, на престол Бога (Мат. 23, 21). Однак, присягою не є слова "справді", "дійсно", "слово честі", "щоб я був здоров" І т.п. Присяга може бути звичайна або урочиста. Звичайну присягу люди застосовують у буденному житті, урочисту присягу приносимо найчастіше перед судом або перед державною владою (напр. присяга, яку дають солдати або державні діячі). Найчастіше застосовують під час присяги такі церемонії: присягаючий стає з відкритою головою перед хрестом, котрий знаходиться між двома палаючими свічками; це повинно нагадувати, що перед Розп'ятим Христом немає таємниць. Присягаючий підносить три пальці правої руки (для підтвер­дження віри у Пресвяту Трійцю) і говорить: "Так мені, Боже, допоможи і це св. Євангеліє". Цими словами присягаючий зазначає, що відрікається від допомоги Бога і обітниць св. Євангелія, якщо сказав не правду. Євреї присягають з покритою головою, кладучи великий палець правої руки на певну сторону тори (книг Мойсея). Мусульмани підіймають догори лише один палець на знак віри в одного Бога.


Не треба уникати присяги, бо вона є дозволеною і навіть приємною Богові.

Якщо би присяга не була дозволена, то, напевно, не присягав би і Христос (Мат. 26, 64); не присягнув би Бог Авраамові після того, як останній приніс пожертву на горі Морія, що примножить його рід, як зорі на небі і пісок у морі (Буття 22, 16). Часто застосовує присягу у своїх листах св. Павло (Рим. 1, 9; II Кор. 1, 23); звичайно, він не робив би цього, якщо б присяга не була дозволеною. Зрештою, присяга служить гідній меті, тому що сприяє виявленню правди і полагоджує суперечки (Євр. 6, 16).

Присяга приємна Богові, тому що, присягаючи, привселюдно визнаємо нашу віру в усевидющість, справедливість і всемогутність Бога, і, отже, вшано­вуємо Його. Зрозуміло, що не можна допускати до присяги відвертих атеїстів (людей, котрі не вірять в Бога). Бог хоче, щоб ми присягали лише тоді, коли присяга є украй необхідною (Вихід 22, 10). Ісус Христос говорить: "Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні; — а що більше цього, те від лихого" (Мат. 5, 37). Ці слова були пересторогою для фарисеїв перед легковажним, непотрібним присяганням, яким вони любили зловживати. Тому християни-католики не уникають присяги, як це роблять деякі релігійні сектанти. — Однак, не треба нікого примушувати присягати. Коли хтось вимагає присяги від іншого, знаючи, що останній дасть фальшиву присягу, стає гіршим від вбивці, бо вбивця вбиває лише тіло, а цей вбиває не одну, а нараз дві душі — душу присягаючого і свою власну (тому що остання спричинила смерть попередньої) (св. Ізид. Пел.).

Ми повинні присягати лише тоді, коли на це є поважна причина; наша присяга повинна бути правдивою, розумною і справедливою (Єр. 4, 2).

Христос говорить, що присяга є від лихого (Мат. 5, 37), тобто її причиною є схильність людини до злого. Якщо б люди залишилися у первинному стані святості і справедливості, присяга взагалі не була би потрібною; але у зв'язку із гріхопадінням людини щораз більше стали занепадати віра та взаємне довір'я, і тому люди змушені були звернутися до присяги (Мег.). Саме тоді, коли зло заволоділо землею, традиційною стала між людьми присяга; внаслідок підступності і розбещення людей не можна було нікому довіряти, саме тому почали звертатися до Бога, як до свідка (св. Золот.). Присяга наче ліки; одне й друге застосовуємо тоді, коли на це є поважна причина (св. Авг.). Присяга є для людини тим, чим для каліки є милиця (костур).

Ніколи не треба присягати легковажно, тобто задля безпідставних причин. Часто легковажно присягають продавці (Рим. Кат.). Звичка присягатися часто призводить до фальшивої присяги (св. Авг.). "Хто на клятви щедрий, спов­ниться беззаконням, і ніколи бич його дому не покине" (Сир. 23, 12). Отже, присягай, по можливості, якнайрідше. "Не може збрехати той, хто нічого не говорить; так само не може фальшиво присягнути той, хто не присягає" (св. Берн.). Об'єктивною підставою для присяги є виклик до державної влади або до суду. Повинні присягати правдиво, тобто говорити те, в чому ми твердо переконані, а також мати щире бажання додержати слова. Гарним прикладом у цьому є римський вождь Регуль (250 р. до Хр.). Під час війни його взяли в полон карфагенці і тримали у неволі 6 років. Виснажені довгою війною, карфагенці вислали його до Риму добиватися перемир'я; однак, перед від'їздом він змушений був присягнути, що повернеться у неволю, якщо римляни не згодяться на перемир'я. Прибувши до Риму, він переконав сенат у тому, що римляни якраз не повинні заключати перемир'я, бо карфагенці ослаблені і не будуть чинити опору. Відтак повернувся назад у неволю, хоча всі відраджували його і залишали майже силою. Зате неправдиво присягнув Петро перед палатою архієрея (Мат. 26, 72).

Слова присяги не повинні містити в собі жодної двозначності (Інок. XI.). Саме тому Моруса, канцлера Англії, король Генріх VIII наказав кинути до в'язниці за те, що він критикував дії короля щодо католицької Церкви. Йому було обіцяно свободу, якщо він присягнеться таким чином: "Підкорюся розпорядженням мого пана і короля". Знайомі радили йому, щоб дав таку присягу, адже, промовляючи ці слова, може мати на думці Бога, як найвищого Господа і Царя. Та канцлер на це відповів: "Не вільно мені так чинити, бо мушу присягати в правді". При присязі не виключені і помилки, можна також бути звільненим (як виняток) від виконання даної присяги, якщо дійсно неможливо її виконати, напр., внаслідок хвороби або втрати маєтку.

Ми повинні присягати розсудливо, тобто наперед добре замислитися, чи буде правдивим наше зізнання, або чи зможемо дотриматися даної присяги, а також чи доцільно її дотримуватися. Ірод під час бенкету присягнув нерозумно, бо присягнув танцюючій дівчині дати все, чого вона тільки забажає. А вона, за порадою матері, зажадала від нього голови Івана Хрестителя (Мар. 6, 23).

Повинні присягати справедливо, тобто не зарікатися ані не обіцяти нічого такого, що є недозволеним. Сорок ворогів св. Павла присягнули, що не будуть їсти і пити, поки не вб'ють його (Діян. Ап. 23, 12). Сьогодні ще дають масони присягу, що на смертному одрі не приймуть св. Тайн. Присяга такого роду є несправедливою, неприємною Богові, і нічого не вартує, тому що вона не зобов'язує.

Хто присягає фальшиво, той чинить страшне богохульство, викликає на себе прокляття Бога і вічне осудження.

Фальшиву присягу називаємо також кривоприсягою. Хто присягає фаль­шиво (заприсягає неправду або обіцяє під присягою щось, чого не збирається зробити), чинить, як людина, котра зловживає державною печаткою, що ніколи не минає безкарно (Марк.). Хто присягає фальшиво, — учиняє смертний гріх (Іннок. XI). Ніякий меч не ранить так тяжко, як кривоприсяга, ніякий меч не вбиває так жорстоко, як фальшива присяга (св. Золот.). Боже прокляття падає на кожного, хто присягає фальшиво (Зах. 5, 3). Бог часто карає тих, хто фальшиво свідчить, швидкою і несподіваною смертю. Седекія, юдейський цар, дав Навуходоносору присягу вірності і порушив її. Відразу ж через пророка Єзекиїла прорік йому Бог тяжке покарання і смерть у Вавилоні (Єз. 17); і, дійсно, прийшов Навуходоносор, наказав вибрати очі і відправити в неволю до Вавилону, де невдовзі Седекія помер (II Цар 25). Владислав, угорський король, уклав мир із султаном Муратом II і закріпив його присягою. Однак перший розпочав війну, в результаті якої під Варною загинув король Владислав, а з ним і цвіт його лицарства (1444 p.). Тих, хто присягає фальшиво, світські суди карають ув'язненням. Карл Великий видав в своїй державі закон, згідно з яким відрубувано праву руку кожному, хто фальшиво присягав; пізніше таким відрубувано лише три пальці правої руки, які вони піднімали, даючи присягу. Хто присягає легковажно, — учиняє щонайменше гріх легкий. Однак, хто має таку недобру звичку, що лрисягае при будь-якій нагоді чи на правду, чи на неправду, — живе в стані смертного гріха, якщо присягає свідомо (Ґурі). Якщо хтось присягнув несправедливо, — не повинен дотриму­ватися присяги, лише повинен за нею жалкувати. Так повинен був зробити, напр., цар Ірод.

Порушення присяги є гріхом тяжким або легким, відповідно до того, великої чи малої ваги була обітниця.