О. Ю. Висоцький українські

Вид материала

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 15

Показово, що в багатьох країнах світу провідну роль відіграють насамперед соціалістичні партії. Приміром, зараз у Швеції, Данії, Фінляндії, Німеччині, Австрії, Франції, Великобританії та інших європейських країнах соціалісти знаходяться при владі. З їх діяльністю у політичній системі демократичних суспільств в основному пов’язано гарантування у рівній мірі реалізації як громадсько-політичних, так і соціально-економічних прав громадян, а також рух суспільства у напрямку здійснення ідеалів держави добробуту та соціальної демократії. З огляду на це наукове пізнання діяльності саме соціалістичних сил на національному підґрунті має першорядне значення для оптимального соціально-політичного розвитку України.

Актуальність вивчення історії національних соціалістичних партій, передусім УСДРП і УПСР, пояснюється і тим, що саме ці партії виступили провідними політичними силами Української революції 1917-1920 років, з якою, як відомо, був пов’язаний перший у ХХ столітті досвід українського державотворення. Саме їх специфіка як політичних інституцій у значній мірі визначила особливості і долю Української революції. У даному зв’язку видається виправданим історико-порівняльний підхід до дослідження таких суб'єктів політики, як УСДРП і УПСР, оскільки він дозволяє чітко розмежувати їхній внесок у розвиток українського національного руху, визначити специфіку ролі та ступінь впливу кожної з цих партій на хід революційних подій 1917-1920 років в Україні. Крім того, історико-порівняльне вивчення української соціал-демократії та есерівщини, будучи орієнтованим на виявлення спільного та особливого у цих ідейно-політичних течіях, уможливлює більш глибоке розуміння генезису й сутності національного соціалістичного руху Наддніпрянщини перших двох десятиліть ХХ століття.

Відзначимо, що дослідження діяльності українських соціал-демократів та есерів є важливим не лише з точки зору адекватного та комплексного осмислення українського історичного процесу, але й відносно пізнання спільного та особливого у всесвітньому соціалістичному русі як невід’ємної складової політичної історії людства. Це передбачає цілісне сприйняття історії УСДРП і УПСР, що обумовлює дослідження усього періоду діяльності зазначених партій на наддніпрянських землях.

Конкретно-історичні реалії існування радянської України в складі СРСР не сприяли неупередженому, об’єктивному вивченню українських національних політичних сил, насамперед, соціалістичних партій. Покликана виправдовувати існування «комуністичного» тоталітарного режиму, заідеологізована історична наука була схильна до замовчування або фальсифікації діяльності національного партійно-політичного руху, до кваліфікації його лише як прояву українського буржуазного націоналізму та контрреволюції. Можливості для об’єктивного осягнення історії УСДРП і УПСР з’явилися лише після переходу України від тоталітаризму до демократії. Але ці можливості ще далеко не використані. Багато наукових робіт із цієї проблеми відзначаються у значній мірі, з одного боку, суб’єктивністю, однобокістю, тенденційністю, емоційним навантаженням, спрощеністю та поверховістю в оцінках, що, у свою чергу, є ознакою їх недостатньої науковості. А з іншого – фрагментарністю, відсутністю цілісного та контекстного осмислення, не говорячи вже про історико-порівняльний аналіз діяльності УСДРП і УПСР на Наддніпрянщині.

Все це в сукупності визначило науковий інтерес автора даного дослідження й обумовило його звернення до історико-порівняльного вивчення УСДРП і УПСР.

Об’єктом дослідження є Українська соціал-демократична робітнича партія і Українська партія соціалістів-революціонерів як суб’єкти політичного розвитку українського суспільства та діяльність цих партій у реалізації ідейного потенціалу. Предметом вивчення є ідейно-ціннісні основи, цілі, засоби, методи та форми діяльності УСДРП і УПСР; процеси утворення й еволюції цих партій, їх взаємодія; умови, характер, спільні й особливі риси їх участі у революційному та державотворчому процесах в Україні.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від лютого 1900 року до листопада 1920 року. Нижня хронологічна межа збігається з виникненням у Харкові першої на Наддніпрянській Україні національної партії соціалістичної орієнтації – Революційної української партії, що в її лоні відбувалося як формування соціал-демократичного напрямку соціалістичного руху Східної України, який згодом оформився в УСДРП, так і розвиток неонародницького напрямку, що здобув організаційне оформлення з появою УПСР. Верхня межа обумовлюється повним припиненням діяльності УСДРП і УПСР на Наддніпрянській Україні внаслідок остаточної поразки цих партій у революційних подіях 1917-1920 років та неможливості їх функціонування під більшовицькою владою.

Мета даної роботи полягає в тому, щоб, виходячи зі ступеня наукової розробки проблеми, існуючої джерельної бази та історіографічної спадщини, комплексно вивчити й узагальнити спільне й особливе у політичних доктринах і діяльності українських соціал-демократів та есерів, проаналізувати їх роль у революційних подіях в Україні 1917-1920-х років, розкрити її зміст та наслідки в контексті поразки Української революції.

У ході дослідження автор намагався вирішити такі завдання:

визначити, враховуючи досвід попередників і вимоги сьогодення, особливості генези та становлення УСДРП та УПСР як самостійних політичних сил;
шляхом критичного аналізу історичних джерел та історіографічних набутків простежити спільні й особливі риси ідеологій української соціал-демократії та есерівщини впродовж перших двох десятиліть їх існування;

відтворити цілісну картину політичної діяльності УСДРП і УПСР у добу Української революції;
з’ясувати вплив вітчизняних соціал-демократів та есерів на формування і здійснення на практиці політики УНР у часи Української Центральної Ради та Директорії;
виявити особливості опозиційної діяльності УСДРП і УПСР щодо політичного режиму гетьмана П.Скоропадського;
висвітлити вплив екстремальних обставин воєнного часу на реалізацію українськими соціал-демократами й есерами своїх програмних положень у 1919-1920 роках;
узагальнити досвід політичної і соціально-економічної діяльності УСДРП і УПСР у добу Української революції, визначити як позитивні, так і негативні його результати.

Як відомо, нині історичне пізнання перебуває у стані кризи та пошуків її подолання. На території колишнього СРСР внаслідок розпаду системи тоталітарної свідомості з властивими їй пріоритетами гносеологічного монізму, авторитарності мислення, абсолютизацією матеріалістичного світосприйняття та класового принципу у царині суспільних наук відкрилися широкі можливості для об’єктивного осягнення історичного минулого. Але ці можливості залишаються в основному невикористаними. «Докори на адресу істориків щодо їх догматизму, однобічності, замовчування фактів, викривлення та прикрашування минулого, - пише А.Голуб, - продовжують лунати в Україні і в наші дні»^¹.

Це є результатом того, що для значної частини дослідників переосмислення історичного минулого відбувалося швидше на соціокультурному, ціннісному рівні ніж на науково-гносеологічному. Іншими словами, крах моделі тоталітарного соціалізму та внаслідок цього зміна суспільних значень, насамперед щодо напрямку розвитку суспільства, який тепер мислиться не як шлях до комунізму, а як сходження до вищої форми процвітання української держави, цілком природно привели багатьох вітчизняних істориків до відмови від сприйняття історичного процесу у попередніх категоріях та схемах. Можливо, з цим також пов’язана тенденція відходу від формаційного підходу у бік цивілізаційного. Проте ситуація визначення соціокультурними, ціннісними підставами особливостей історичного пізнання, на наш погляд, не сприяє його науковості, призводить до суб’єктивізації його результатів, фактично до міфотворчості.

Вихід з цього становища може бути знайдений лише у відмові дослідника від власних ціннісних орієнтирів при реконструкції історичної реальності. «…Там, де людина науки приходить зі своїм власним ціннісним судженням,- писав М.Вебер, виступаючи проти суб’єктивної упередженості в науці,- вже немає місця повному розумінню фактів»^². За необхідність звільнення історичної інформації від суб’єктивізму дослідника виступають такі сучасні вчені, як В.Смолій, В.Солдатенко, С.Кульчицький, В.Визгін, А.Епштейн та інші^³.

Прагнення до об’єктивності в історичному дослідженні обумовлюється бажанням вбачати в історії науку, що спрямована на отримання достовірних знань про історичну дійсність, а не мистецтво, що створює більш-менш правдоподібні образи минулого у залежності від соціально-політичних, ідеологічних, культурних уподобань історика. «Ми так чи інакше, - пише О.Михайлюк, - залежимо від минулого, і якщо ми не хочемо його знати, заміняємо знання про нього різного роду міфологемами, ця залежність не усувається»^⁴.

На нашу думку, подолати суб’єктивність в історичному пізнанні можливо лише шляхом повного підпорядкування дослідження певній науково обґрунтованій методології, яка повинна відіграти вирішальну роль у науково-пізнавальній діяльності, виконувати функцію нормативу, регулятора у процесі дослідження. Важливе значення при цьому має постійне удосконалення самої методологічної бази історичного пізнання з метою як надання досліднику якомога більших когнітивних можливостей для видобування нового знання про предмет вивчення, так і забезпечення нею більшої науковості одержаних результатів. Тому на зміну політико-ідеологічному плюралізму в історичному пізнанні, наявність якого, за влучним висловом І.Колесник, «загрожує розмиванням “змістовного ядра”, сенсу пізнавальної діяльності»^⁵, повинен прийти гносеологічний плюралізм, «який би максимально об’єднував в єдине ціле, - пише Г.Павленко, - різні філософсько-історичні і теоретико-методологічні підходи до вивчення історії людства»^⁶.

Безпосередньо розглядаючи теоретико-методологічні основи нашого дослідження, назвемо низку принципів, які є своєрідними нормативними вимогами щодо застосування методів дослідження і забезпечення вірогідності його результатів.

Одним із найважливіших принципів є принцип об’єктивності, який зобов’язує розглядати історичні явища і події у всій їх складності, багатогранності й суперечливості, з урахуванням усієї сукупності позитивних і негативних сторін їх змісту, незалежно від того, чи подобаються вони дослідникові, чи ні, виявляти тенденції та закономірності соціально-політичного розвитку українського соціалістичного руху.

Blog

О. Ю. Висоцький українські