Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
Дмитришин Юрій
здобувач кафедри історії держави, права та політико-правових учень
Львівського національного університету ім. Івана Франка
ОРГАНІЗАЦІЯ СУДОВОЇ СИСТЕМИ НА ОСНОВІ ХЕЛМІНСЬКОГО (КУЛЬМЕНСЬКОГО ПРАВА)
Хелмінське право є одним з різновидів магдебурзького права. Правовою основою для його створення стала Кульменська (Хелмінська) локаційна грамота 1233 року, надана містам Хелмно і Торунь.
Важливу роль у діяльності органів міського самоврядування у Торуні відігравала міська рада. На відміну від міст, що володіли магдебурзьким правом, міська рада міста Торуня була вищим апеляційним судом для міст Прусії, що володіли хелмінським правом. Хелмінська (Кульменська) грамота 1233р. надала місту хелмінське право, з певними особливостями для поселенців. На функціонування хелмінського права мало вплив фламандське право.
До компетенції міської ради відносилось адміністративно-поліцейські та судові повноваження. Міська рада брала участь у виборах міських службовців - солтиса, бургомістра та інших. Міська рада видавала міські статути, які регулювали різні сфери міського життя.
До компетенції міської ради також відносились повноваження у галузі судочинства. Поступово до юрисдикції міської ради почали відноситися найважливіші цивільні і кримінальні справи. За ухвалою (вількером) 1480р. міська рада розглядала судові справи щосереди. Засідання міської ради відбувались у міській ратуші.
Важливу роль у функціонуванні апарату міської ради та у її діяльності відігравала канцелярія, основна роль в якій належала міському писарю. Окрім ведення протоколів засідань міської ради, до його компетенції входило також ведення міської кореспонденції з органами державної влади, інших держав та інших міст.
Міський писар, який обіймав найважливішу посаду в структурі органів міського самоуправління призначався міською радою та виконував свої повноваження пожиттєво. Писар був присутній на кожному засіданні міської ради, де володів правом додаткового голосу. Писар виконував повноваження керівника канцелярії та був наділений урядово-представницькими повноваженнями. Окрім ведення протоколів міської ради вносив записи до міських книг у судових справах, що вела міська рада.
Поряд із судочинством, яке здійснювала міська рада, судові справи розглядались лавниками. Перші згадки про лавників Старого міста Торуня відносяться до 1258р. На перших порах лавників дообирали інші лавники, а з кінця XIIІст. початку ХІVст. їх обирала міська рада. Спочатку до її складу входило 7 лавників, потім 12. Керівником колегії лавників був солтис-суддя. Після надання Торуню хелмінського права до солтис отримав також і адміністративні повноваження. Спочатку солтиса обирали мешканці міста, погоджуючи його кандидатуру з представниками Тевтонського Ордену.
Окрім солтиса до складу суду входив старший лавник, який серед складу міської лави згадувався на першому місці. Старшого лавника обирали інші лавники. Старший лавник зберігав ключі від приміщень засідань міської лави, та шафи, у якій зберігалися міські книги і привілеї. До повноважень старшого лавника відносилось також підготовка засідань лавничого суду, надавав дозвіл на виїзд лавників за межі міста, працював разом з іншими лавниками над питаннями правильного тлумачення і використання норм хелмінського та магдебурзького права.
У складі лавничого суду перебували допоміжні судові службовці, важливе місце серед яких відігравав возний. Возного призначала міська рада і до його компетенції відносилось запрошення лавників і солтиса на судові засідання, та повідомлення інших учасників судового процесу про початок розгляду справи. Возний також мав забезпечувати таємницю під час розгляду судової справи. Поряд з возними у судових засіданнях брали участь судові захисники, які називалися «прокуратор» і «адвокатус». Судовий захисник (прокуратор) брав участь у судових засіданнях за рішенням суду або на прохання однієї із сторін.
До допоміжних судових службовців міста Торунь відносився кат. Кат виконував судові рішення та здійснював тортури під час досудового розгляду справи і під час судових засідань. Особисто кат виконував смертні вироки через відрубування голови, колесування, четвертування, та спалення засудженої особи. Кат забезпечував примусову явку сторін до суду.
У хелмінському праві, як і в магдебурзькому передбачався колегіальний розгляд справи і не існувало єдиного міського суду. Тут діяв цілий ряд судів, що володіли різною компетенцією. До них відносились бурграбський суд, потрібний суд, гостинний суд та кримінальний суд. Бурграбський або звичайний суд відбувався кожні 14 днів, до його складу входили солтис та не менше 6 лавників. У випадку коли суд не міг зібратися в повному складі, засідання могло проводитися за наявності трьох, а у виняткових випадках двох лавників. До компетенції даного суду належала основна кількість цивільних та кримінальних справ. В окремих випадках, що вимагали негайного розгляду справи відбувались так звані надзвичайні суди. До них належали потрібний, гостинний та кримінальний суди. Потрібний суд відбувався у надзвичайних випадках.
До юрисдикції потрібного суду відносилися злочинці, затримані на місці вчинення злочину.
У випадках, коли стороною процесу були мешканці інших населених пунктів, то дані справи розглядав гостинний суд. З юрисдикції гостинного суду були вилучені справи, що стосувалися нерухомості міщан. До компетенції кримінального суду входили кримінальні справи міщан.
Рішення бурграбського, потрібного, гостинного та кримінального суду можна було оскаржити до міської ради Торуня, яка була судом апеляційної інстанції.
На перших порах до компетенції міських лавничих судів відносилися лише цивільні справи, а кримінальні справи розглядалися загальнодержавні суди Тевтонського Ордену. З кінця 1346р. великий магістр Тевтонського Ордену надав місту Торунь право на створення Великих і Малих міських судів, що могли розглядати і кримінальні справи.
За привілеєм Великого магістра Тевтонського Ордену Г. Тузмера 1346р. було створено окремий лавничий суд для передміщан. З апеляцією на рішення даного суду можна було звертатися до міської ради міста Торуня.
Житарєв Є.В.
асистент кафедри державно-правових дисциплін
Нікопольського факультетк ОНЮА,
аспірант ОНЮА
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ МОДЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ЯК ЗАСОБУ ГАРМОНІЗАЦІЇ ПРАВОВОГО ПОЛЯ
Відомо, що основною метою існування модельного законодавства є його втілення в національних нормах тієї або іншої країни, що входить до складу співдружності, у рамках якої й існує модельне законодавство. Багато вчених на сьогоднішній день критикують модельне законодавство й називають його малоефективною або зовсім неефективною формою гармонізації законодавства країн учасниць. Виникає питання - у чому ж неефективність даної форми? Сам по собі модельний акт не може через якісь причини служити для втілення зазначених цілей (те середовище, у якому він намагається «вижити» і принести користь є недосконалим) або складність у процесі трансформації модельного законодавства в національне. Обидві точки зору знаходять своє відображення в юридичній доктрині й мають свою аргументацію, а значить і контраргументацію.
Ні в кого на сьогоднішній день не виникає сумніву, що процес глобалізації не зупинити й подальша ефективність розвитку людства прямо залежить від того наскільки згуртованими будуть зусилля різних країн і націй. Процес гармонізації й уніфікації правового поля різних країн є однією з площин, у якій необхідне вироблення діючого механізму їхньої реалізації. Однією з декількох форм гармонізації законодавства і є модельне законодавство, тому що уніфіковані акти служать для іншої мети - уніфікації законодавства.
У результаті аналізу модельних нормативних актів створюваних Генеральною Асамблеєю СНД, Парламентською Асамблеєю Ради Європи, Загальнонаціональною комісією представників всіх штатів США розроблених разом з Американським інститутом права й Американською асоціацією адвокатів можна зробити наступні висновки: модельні нормативні акти носять рекомендаційний характер (є «м’яким» правом), є «передправом» по своїй суті й головна їх ціль - відбиття їхніх положень у національному законодавстві; модельні нормативні акти містять нормативні рекомендації а також варіанти можливих правових рішень тих або інших питань певної сфери суспільних відносин. Але модельні акти, наприклад, США й СНД якісно відрізняються між собою рівнем юридичної техніки й змістом. Модельні акти СНД найчастіше не регулюють відносини, а лише містять норми-дефініції й норми-принципи, до того ж дублюють по предмету регулювання національні нормативні акти, суперечать один одному, не відповідають міжнародній практиці й т.і.
Які ж перспективи розвитку модельного законодавства як засобу гармонізації законодавства на міжнародній арені?
На імплементацію в національне законодавство модельних норм у різних сферах регулювання впливає безліч факторів. В економічній області впливають такі фактори, як: внутрішнє політичне протистояння еліт (Грузія, Україна, Киргизія); різний економічний рівень розвитку країн СНД; велика непогашена заборгованість перед міжнародними кредиторами (Молдавія, Грузія). Розглядаючи тексти модельних документів, можна відзначити, що вони складалися виходячи із цих позицій для задоволення всіх учасників Співдружності й копіювалися з іноземних зразків. У результаті цього вони виходили розпливчастими, неясними, якого-небудь діючого правового регулювання від них очікувати було важко. Ще однією істотною перешкодою на шляху модельної законотворчості як основи економічної інтеграції є відсутність обов’язкової чинності й прямої дії модельних актів. Це дає підставу деяким авторам стверджувати, що вони не є правовими актами. Однак інші дослідники вважають, що відсутність обов’язкової чинності таких актів не позбавляє їх юридичної характеристики, а лише виключає застосування прямих санкцій за їх невиконання. На теперішній час можна сказати, що модельне законодавство не виправдало себе як засіб гармонізації законодавства в економічній сфері. Цьому є чимало причин, як об’єктивних, так і суб’єктивних. Так, імплементація модельних законів передбачує вирішення комплексу міждержавних проблем, що вимагають, як показує світовий досвід, тривалих строків, великих фінансових витрат, нормальних умов функціонування національних економік, налагодженої, постійно діючої системи міждержавного спостереження за виконанням прийнятих зобов’язань. У цілому можна сказати, що імплементація норм модельного законодавства знайшла своє відбиття тільки у вузькоспеціалізованих програмах співробітництва. У цьому зв’язку можна констатувати, що рішення існуючих економічних і політичних проблем не вбачається через призму модельних законів.
Для правової науки може становити чималий інтерес вивчення досвіду Європейського співтовариства. Інструментом уніфікації економічного законодавства в ЄС служать регламенти й рішення - акти, подібні з федеральними законами. Інструментами гармонізації права служить директива, а в сфері кримінального права й кримінально-процесуального - рамкове рішення. Пряма дія є також важливим фактором. Якби у відношенні згаданих вище актів ЄС, які видаються тисячами, застосовувалася б така громіздка процедура, яка застосовується в країнах СНД, необхідність самостійної імплементації кожного з них у національні правові системи викликала б повний параліч співтовариства.
Незважаючи на всі перераховані недоліки модельного акту як інструмента гармонізації, іншої форми, що була б настільки універсальна поки ще немає. Що стосується недосконалості юридичної техніки модельних актів, те це скоріше питання правотворчого суб’єкта, а не форми законодавства. Можливо необхідне залучення вузьких фахівців, юристів-теоретиків і практиків і т.д. До того ж сам процес трансформації модельного законодавства в національне непростий.
У результаті можна зробити висновок, що в першу чергу недостатнє теоретичне обґрунтування такої форми законодавства, як модельне і є головною причиною повільної динаміки розвитку цього засобу гармонізації законодавства.
О.М. Іванченко
асистент кафедри теорії держави та права ОНЮА
ВПЛИВ СУЧАСНИХ ЗАРУБІЖНИХ ПРАВОВИХ ДОКТРИН НА НАЦІОНАЛЬНЕ ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
Нове тисячоліття характеризується складністю існуючих проблем. Процеси ідентифікації сучасних держав у світовому співтоваристві актуалізують звернення до аналізу закономірностей та проявів їх політико-правового розвитку, до тенденцій функціонування права в умовах інтеграції та глобалізації. Сучасну правову реальність досить важко відобразити за допомогою дуже вузьких конструкцій. Необхідні більш широкі конструкції, що дозволять здійснювати відповідно і більш гнучкі та адекватні наукові операції, досягати більш високих рівнів узагальнення, абстракції.
Масштабні інтеграційні процеси у сучасному світі додають особливу актуальність дослідженням концепцій правової системи.
Термін «правова система» набув широкого поширення як у вітчизняній, так і в зарубіжній правовій доктрині у другій половині ХХ ст. Аналіз досліджень, присвячених проблематиці системності у праві, демонструють, що правова категорія «правова система» використовується інтенсивно і представляє собою неоднозначне та багатофункціональне явище, яке відноситься, як й інші підсистеми універсальної соціальної системи у цілому, до складних утворень.
Необхідно зазначити, у юридичній науці відсутня єдність поглядів щодо поняття правової системи. І це пояснюється не тільки відмінністю індивідуальних підходів до даної проблематики, а й їх приналежністю до різних напрямків у юриспруденції. Об’єднуючою рисою цих підходів майже до кінця ХХ ст. є використання категорії «правова система» для характеристики правових явищ, засобів та процесів, що існують усередині конкретної держави та для груп держав. Правова система переважно розглядається в контексті зв’язку із державою як основним носієм публічної влади.
Американські професори М. Каплан і Н. Катценбах, які одні з перших застосували в своїх дослідженнях метод системного аналізу міжнародного права, стверджують, наприклад, що «міжнародно-правова система відрізняється від інших систем відносин між державами своєю горизонтальною організацією, тобто відсутністю ієрархії через розподіл влади між формально рівними елементами системи – суверенними державами».
Погляди прихильників «мінімізації» ролі міжнародного права в міжнародній системі отримали втілення в теоріях політичного і юридичного реалізму, що виникли в США в другій половині XX століття. Свого часу вони були піддані аргументованій критиці ученими.
Основи концепції «політичного реалізму» були закладені американським вченим Г. Моргентау. «Визнання того факту, що міжнародне право існує, – стверджував він, – не означає, проте, що воно є такою ж ефективною правовою системою, як національні правові системи, і, особливо, що воно є ефективним інструментом регулювання і заборони процесу боротьби за владу на міжнародній арені... Міжнародне право – це примітивний тип права тому, перш за все, що воно є майже повністю децентралізованим правом.
Проте було б неправильним вважати, що західна міжнародно-правова доктрина другої половини XX століття розвивалася тільки в рамках реалістичних шкіл. В цей же період в її рамках розвивався цілий ряд теорій більш ліберального спрямування. Так, наприклад, американський професор О. Шахтар, наголошуючи на значному впливі, який сила здійснює на відносини між державами і на формування міжнародно-правових норм, визнає також існування цілісного міжнародного співтовариства, і підкреслює, що «держави могутні і менш могутні, в цілому дотримуються міжнародного права».
Значного розповсюдження в зарубіжній міжнародно-правовій доктрині отримала інституційна теорія, прихильники якої, як і «реалісти», вважають, що первинними і визначаючими відносинами на міжнародній арені є відносини між державами. Проте, на відміну від «реалістів», вони вважають, що ефективна співпраця держав в рамках міжнародного співтовариства можлива і що значну допомогу в цій співпраці державам покликані надавати міжнародні інституційні структури.
Прихильники «ліберальної теорії», що набула найбільшого поширення e 90-х роках ХХ ст. в Європі, також відзначали, що ключовими суб’єктами в системі міжнародних відносин є не держави, а індивіди і приватні групи. На їх думку, прихильність держав розпорядженням міжнародного права визначається перш за все ступенем їх «ліберальності». Тому чим вище рівень захисту прав приватних осіб в тій або іншій державі, чим демократичніший характер регулювання відносин, що виникають з участю цих суб’єктів, тим більше законослухняною в міжнародно-правовому плані буде така держава.
Початок ХХІ століття характеризується складними та суперечливими процесами суспільного розвитку, що носять комплексний характер та охоплюють майже всі сторони життя держав та світового співтовариства у цілому. Це обумовлює інтенсифікацією процесів взаємодії національної правової системи з міжнародною. Процес глобалізації впливає на розвиток вчення про правову систему як в рамках загальної теорії права, так і в рамках міжнародно-правової доктрини. Саме тому відмінною рисою багатьох розробок зарубіжних учених останніх років є більш зважене відношення до поняття і змісту термінів «правова система держави» і «міжнародно-правова система».
Значний вплив глобалізаційних процесів на зміст концепцій як в нашій країні, так і за межами, проявився у тенденціях світового суспільного розвитку, що привели до розпаду системи міжнародних відносин, що склалася після Другої світової війни, заснованої на протистоянні блоків соціалістичних і капіталістичних держав. На зміну біполярному світу часів «холодної війни» прийшла нова, динамічна, складна світова система, що розвивається, що характеризується багато полярністю і багатовимірністю всіх її складових.
Вказані зміни відродили надії багатьох зарубіжних політичних і наукових діячів на суттєве зближення Сходу і Заходу і, як наслідок, побудову єдиної світової спільноти, заснованої на універсальних цінностях, принципах взаємодопомоги і співпраці всіх держав світу.
Родова єдність міжнародного і національного права як сукупності загальнообов’язкових правил поведінки юридичного характеру дає підставу стверджувати, що перше, як і друге, лежить в основі своєї власної правової системи, що знаходиться в постійній тісній взаємодії з правовими системами окремих держав. Тільки в даному випадку йдеться не про національну, а про міжнародну правову систему, володіючою певною специфікою.
Ільїна Юлія Павлівна
асистент кафедри цивільного
та господарського права і процесу
Міжнародного гуманітарного університету
ЗНАЧЕННЯ «ПОЛОЖЕННЯ ПРО НОТАРІАЛЬНУ ЧАСТИНУ» 1866 РОКУ ДЛЯ РОЗВИТКУ НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ
Зародження нотаріату в Україні можна віднести до доби Київської Русі, оскільки документальні свідчення про його існування у більш ранні часи до нас не дійшли.
З приєднанням більшої частини України до Росії спостерігалося поширення російської правової та адміністративної системи на Україну. Одночасно із судовою реформою в Росії 1864 р. був реорганізований і нотаріат, що привело до поширення єдиного, універсального нотаріату як форми публічної діяльності незалежних нотаріусів. Вони були уповноваженими представниками держави.
Відповідно до «Положення про нотаріальну частину» затверджене 14 квітня 1866 р. Імператором Олександром ІІ, в містах запроваджувалися посади нотаріусів, які були підвідомчі судам і призначалися старшими головами судових палат. Для обіймання посади нотаріуса встановлювалися досить обтяжливі цензи, які стосувалися в першу чергу внесення значної на той час грошової застави. Крім того, претендент складав іспит на вміння юридично грамотно укладати різноманітні угоди, знання нотаріального діловодства та необхідних для нотаріуса законів. Проте варто зазначити, що сам іспит був нескладний, число осіб, які на той час мали вищу юридичну освіту, було невелике, що призводило до зайняття посад нотаріусів особами, які недалеко відійшли під старих маклерів. Хоча формально нотаріуси були службовими особами, вони не отримували державну платню, а утримувалися коштами клієнтів. Встановлювалась такса грошових винагород за укладання нотаріальних угод і засвідчення документів. Водночас закон дозволяв нотаріусу стягувати за свої дії не тільки за таксою, а й за добровільною угодою з клієнтом, що надавало нотаріальним конторам статусу комерційних закладів, які конкурували між собою за вигідну клієнтуру.
Негативний вплив на якісний підбір нотаріусів справляла відсутність в іспитових комісіях нотаріусів-практиків, суб’єктивний підхід старших голів судових палат щодо призначення і звільнення цих посадових осіб. Не був розроблений і законодавчо оформлений порядок нагляду і контролю за нотаріусами судами, який на практиці зводився, як правило, до дисциплінарних заходів.
Основними в «Положенні про нотаріальну частину» були питання про місце нотаріату в системі державних органів, про приналежність нотаріусів до державних службовців, про можливість і необхідності оплати їх праці з боку держави. По первісному проекту від 14 липня 1863 р. нотаріуси вважалися державними службовцями, але без права на отримання чину й без права на пенсію. Платня від держави їм не призначалося, але надавалося право стягувати плату за кожну нотаріальну дію. Зазначений проект пропонував доручити складання актів про нерухоме майно нотаріусам, а їх затвердження – судовим органам за місцем перебування нерухомого майна, звільнивши тим самим останніх від обов’язку по збору різного роду відомостей. Інший погляд на цю проблему сформулювали судові комісії: перша судова комісія підкреслювала, що нотаріальна діяльність не може дати достатнього доходу, а отже, призначення державою платні, повинна бути необхідною умовою функціонування нотаріальної частини; друга судова комісія пропонувала створити дві категорії нотаріусів – державних нотаріусів і публічних й відповідно диференційовано підходити до розв’язання питання про оплату їх праці.
За підсумками проведених дебатів Державна Рада ухвалила вважати нотаріусів, що перебувають але державній службі із присвоєнням їм 8-го класу за посадою, але без права на отримання чину й без права на пенсію.
Після розгляду проекту судовими комісіями в «Положенні про нотаріальну частину» залишилася тільки відсильна норма, що встановила, – чинність нотаріальних актів визначається на підставі Статуту цивільного судочинства 1864 р., який закріпив лише доказову чинність нотаріальних актів і ніяких переваг при їхньому виконанні не передбачав.
Інші засади щодо діловодства нотаріусів, яке стало міститися у «Положенні…», це наявність архіву, заборонних і дозвільних книг, а також реєстрів, актів, документів, печаток і підписів нотаріусів.
Істотні зміни були внесені у вимоги до кадрового складу нотаріальних органів. «Положення про нотаріальну частину» 1866 р. значно розширило й посилило вимоги, що висуваються до кандидата на нотаріальні посади. Тепер майбутній нотаріус зобов’язаний був мати російське підданство, бути повнолітнім, не мати судимості й суспільних стягнень, а також не займати ніяких інших державних і суспільних посад. Посада нотаріуса надавалася бажаючому лише після його випробування головою окружного суду, старшим нотаріусом і прокурором на знання законів і форм нотаріального діловодства, на вміння викладати нотаріальні акти. Будь-яка особа, що задовольняла зазначеним вимогам, мала можливість пройти випробування. Не допущений до випробувань одержував постанову із вказівкою причин відмови й міг шукати подальшого захисту своїх прав. Повторне проходження випробування допускалося не раніше ніж через рік. Призначення нотаріусів на посаду й відсторонення їх від виконання своїх обов’язків проводилося за поданням голови окружного суду старшим головою судової палати. Закон надав нотаріусові як органу публічної діяльності, що виконував від імені держави складання й засвідчення юридичних актів, досить широкі повноваження й покладав на нього певні обов’язки. Право вибору місця для своєї нотаріальної контори було залишено на розсуд нотаріуса. Нотаріусові не заборонялося вести комерційну діяльність, бути засновником і учасником різних організацій.
«Положення про нотаріальну частину» 1866 р. було основним нормативним актом, що регламентувало функціонування нотаріальних органів Російської імперії до 1917 р.
Каплій Олена Володимирівна
здобувач кафедри конституційного права ОНЮА
викладач кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА
РЕФОРМУВАННЯ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ У КРАЇНАХ СХІДНОЇ ЄВРОПИ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ
Фундаментальні трансформації 90-х років ХХ ст. докорінно змінили політичні системи посткомуністичних країн. На всьому пострадянському просторі відбувається активний пошук нових моделей політичних, економічних і соціальних стосунків у суспільстві. Одним із важливих напрямків цих реформ стала модернізація системи місцевого самоврядування.
Процеси реформування місцевого самоврядування протікають досить нерівномірно в різних країнах, що відображає загальний рівень демократичного розвитку кожного суспільства.
У процесі реформування місцевого самоврядування в Україні може бути корисним досвід не тільки західних демократій, а й досвід найближчих сусідів - держав Східної Європи.
У країнах Східної Європи питання децентралізації і розвитку системи місцевого самоврядування вирішувалося спочатку в перехідний період, що було обумовлене прагненням країн колишнього соціалістичного табору до швидкого вступу до Європейського Союзу. В зв’язку з цим протягом першого десятиліття політичних трансформацій були реструктуровані політичні механізми, економічні системи, інститути і практика управління. При цьому реформування місцевої влади розглядалося як базовий компонент політичних змін, а також як важлива умова, чинник економічного розвитку. В ході цих реформ були розроблені різні моделі устрою місцевих органів влади, причому процес становлення систем місцевого самоврядування регулювався безпосередньо центральними органами влади.
Вже у 1990 році парламенти Польщі, Угорщини та Чехії ухвалили закони або спеціальні акти про розвиток місцевого самоврядування на самоврядування дозволили їм вже на початку 90-х років ХХ ст. приєднатися до Європейської хартії з місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування складає одну із засад конституційного ладу. «Принцип місцевого самоврядування визнається в національному законодавстві і, у міру можливості, в конституції» – зазначено в ст. 2 Хартії. Сьогодні конституційне закріплення інститутів місцевого самоврядування є загальною практикою. Якщо так звані «старі» конституції з об’єктивних причин майже ігнорували відповідну сферу суспільних відносин, то вона стала об’єктом досить детальної регламентації у нових і новітніх конституціях. Але найбільшою мірою остання теза стосується основних законів, прийнятих у першій половині 90-х років минулого століття в так званих постсоціалістичних і пострадянських країнах. Переважна більшість з них містить досить великі за обсягом відповідні структурні частини. Як приклад можна навести конституції Угорщини (глава ІХ «Місцеве самоврядування»), Словаччини (частина четверта «Органи місцевого самоврядування») тощо.
У Чехії закон «Про муніципальні органи влади» був прийнятий в 1990 році. Згідно цьому закону органи місцевого самоврядування отримали повноваження не тільки політичних, але і економічних суб’єктів. У конституції 1992 року як одиниця місцевого самоврядування закріплений муніципалітет, якому законами гарантуються право власності і фінансова самостійність. На сьогоднішній день в Чехії функціонує більше 6000 муніципалітетів. У 2001 році уряд Чехії прийняв закони про проведення другої фази децентралізації. На цьому етапі створюються 14 регіональних органів місцевого самоврядування, для чого приймається спеціальний конституційний закон про вищі територіальні самоврядні одиниці.
Реформа місцевого самоврядування в Польщі розпочалася після 1989 р. Першим її етапом стало прийняття 8 березня 1990 р. Закону про місцеве самоврядування. Наступними кроками були прийняття Конституції Республіки Польща У 1997 р. і Закону про самоврядування повітів і воєводств У 1998 р. Були ухвалені також інші закони, які регулюють правову систему місцевого самоврядування, основними з яких є Закон про громадські фінанси, Закон про вибори до рад гмін, повітів і сеймиків та Закон про референдум у гміні.
Реформування системи самоврядування в Угорщині здійснювалося протягом 90-х років ХХ ст. і проходило в два етапи. Перший етап почався з ухвалення в 1990 році парламентського закону «Про місцеве самоврядування», який створив правову основу для здійснення процесу демократизації і реформи політичної системи. Ця система почала діяти з ухвалення і реалізації в тому ж році закону «Про місцеві вибори».
В Угорщині діють два базових рівня місцевої влади - муніципалітети та графства (області), кожний з яких має власні незалежні сфери обов’язків та повноважень. Муніципалітети є основною одиницею системи самоврядування. Столиця Будапешт має особливий правовий статус. Між двома рівнями самоврядування не існує ієрархічних відносин. Згідно Конституції Угорщини, всі органи місцевого самоврядування мають рівні основні права.
Таким чином, в процесі реформування та інституалізації місцевого самоврядування в постсоціалістичних країнах виділяються основні напрями: створення нормативно-правової бази, формування територіальною, фінансовою, організаційною основ місцевого самоврядування, вироблення основних принципів розподілу повноважень і взаємодії з державною владою. Становлення інституту місцевого самоврядування стикається також із загальними проблемами, характерними для даних країн (фрагментованість територіальної структури; перерозподіл повноважень, часто не відповідний принципу субсидіарне; напружені відносини з державними органами; низький рівень автономії місцевого самоврядування, складнощі у взаєминах місцевої влади з населенням місцевих співтовариств).
Інституалізація місцевого самоврядування і реформування по основних напрямах в Угорщині і в Польщі в цілому успішно закінчилася. В Україні поки реформа місцевого самоврядування не завершена, продовжуються формування більш досконалої нормативної бази, створення ефективних організаційних форм, вироблення принципів розподілу повноважень і розподілу ресурсів.
Важливими і необхідними складовими реформування місцевого самоврядування на постсоціалістичному просторі є розвиток інститутів громадянського суспільства, підвищення ініціативи з боку місцевого населення, формування демократичних цінностей, оскільки члени місцевих співтовариств - це основні суб’єкти місцевого самоврядування. Для ефективного виконання функцій місцевого самоврядування в Україні необхідні механізми взаємодії з населенням, оскільки багато проблем у процесі становлення місцевого самоврядування пов’язано саме з недооцінкою ролі такої взаємодії.
Досвід реформування системи місцевого самоврядування в умовах демократизації в країнах Східної Європи показує, що формування цієї системи відбувається ефективніше, якщо за основу береться дуалістичний підхід, який відкидає ідею відділення місцевого самоврядування від загальнодержавного управління, і місцеве самоврядування розглядається як нижній рівень в системі влади.
Коробочкіна Л.Л.
викладач кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА