Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
Розділ II
КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО
Пушкіна Олена Вікторівна
д.ю.н., доцент, завідуюча кафедрою права
Дніпропетровського університету економіки та права
РОЗВИТОК ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ І ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА
Важливим засобом забезпечення прав людини в Україні є формування та планомірне запровадження в життя цілісної концепції державної правової політики, яка б включала в себе не лише систему мір сприяння становленню інститутів охорони і захисту прав людини, але й містила в собі чіткі приписи, які б визначали основні напрями розвитку системи законодавства, міри щодо його вдосконалення, усунення правових колізій, пробілів у законодавстві в галузі прав людини тощо. На жаль, на сьогоднішній день ця концепція досі знаходиться лише в стані прийняття, тоді як об’єктивні вимоги сучасного суспільно-правового життя вже засвідчують необхідність її безпосередньої практичної реалізації. При цьому серед основоположних структурних елементів державної правової політики маємо вказати на державну політику законодавчої діяльності. В цьому плані, особливого значення набуває процес розробки, прийняття та реалізації державних програм законодавчої діяльності, оскільки саме завдяки вчасному та планомірному прийняттю необхідних законів досягається не тільки закріплення прав людини і громадянина, але й створюється дієва система механізмів їх забезпечення та захисту. На думку автора як таке поняття «державна програма розвитку законодавства», має бути закріплено на законодавчому рівні (наприклад, в законі «Про закони та законодавчу діяльність»), де крім визначення того, чим є державна програма розвитку законодавства, важливо вказати порядок прийняття цих програм та зазначити норми відповідальності конкретних суб’єктів щодо їх реалізації.
Визначення серед конституційних пріоритетів державного розвитку постання України як соціальної держави накладає на неї цілий ряд зобов’язань стосовно гарантування соціальних, економічних і культурних прав людини і громадянина. При цьому забезпечення зазначеної групи прав людини накладає певні умови як на характер організації державної влади (це має бути ex definitio демократична і правова держава), так і на побудову її економічного ладу. В зв’язку з чим слід визнати, що сучасна соціальна держава, тобто така, що об’єктивно в змозі сприяти реалізації соціальних, економічних і культурних прав громадян, розбудовується лише на основі ринкової економіки, стимулювання конкурентного середовища, в якому ініціативні, соціально й економічно активні індивіди здатні реалізовувати свої права, забезпечуючи тим самим гідний рівень життя для себе та своїх близьких, а також, завдяки системі солідарної допомоги, дбати про підтримку соціальної злагоди у суспільстві.
Специфічною властивістю проблем забезпечення соціальних та економічних прав людини і громадянина в Україні (що є необхідною умовою та складовою її становлення як соціальної держави) є те, що їх розв’язання передбачає паралельне вирішення на державному рівні принаймні трьох цілей стратегічного державотворчого характеру, якими є: а) забезпечення економічної стабільності та економічного росту як об’єктивної основи всієї сукупності цієї групи прав людини, реалізація державних програм спрямованих на розвиток інститутів, пов’язаних з окремими соціальними та економічними правами людини і громадянина; б) розробка і запровадження ефективної соціальної політики, яка б одночасно визначила як основні орієнтири та цінності у діяльності органів державної влади та її посадових осіб, так і конкретні завдання для всіх уповноважених елементів державної влади, діяльність яких безпосередньо покликана створювати належні умови для забезпечення соціальних та економічних прав; в) продовження законотворчої робити, ліквідація існуючих пробілів у сфері соціального законодавства, проведення кодифікаційної діяльності, прийняття нових законів, покликаних підвищити рівень забезпеченості та гарантованості соціально-економічних і культурних прав громадян (в тому числі й завдяки посиленню відповідальності держави, її органів та посадових осіб за невиконання своїх соціальних функцій).
Процес забезпечення соціальних та економічних прав людини в Україні передбачає не лише розробку відповідних законодавчих та інших нормативно-правових актів, які б регулювали складну гаму трудових, економічних, соціальних відносин (мається на увазі вдосконалення нормативно-правової бази у сфері праці та її охорони, охорони дитинства і материнства, соціального забезпечення та соціального страхування, медицини, освіти, науки, культури), але й безпосередню роботу спрямовану за законодавчий захист та сприяння окремим категоріям населення. В цьому сенсі особливої ваги набуває прийняття та реалізація загальнодержавних і регіональних програм, що мають на меті підтримку молоді, соціальну допомогу для осіб похилого віку, соціальний та економічний захист матері і дитини, адаптацію та працевлаштування інвалідів, людей з фізичними вадами, підтримку освітнього і наукового процесу тощо. Зазначений напрям роботи органів державної влади та чисельних недержавних організацій виявляє свою значущість з огляду на те, що він дозволяє сконцентрувати зусилля на вирішенні конкретних питань окремих категорій населення, і тим самим забезпечити по відношенню до них найбільш сприятливий режим користування конституційними соціальними, економічними і культурними правами людини та громадянина.
Фактично, процес розвитку соціального законодавства розпочався паралельно із проголошенням незалежності України як самостійної та суверенної держави, в якій найвищу юридичну силу мають закони, що приймаються парламентом як вищим органом народного представництва. Тому принципово не можна погодитись з тими авторами, які аргументують думку про те, що фактичним стартом для формування повноцінної системи соціального законодавства стало лише прийняття Конституції України в 1996 році. Зазначений процес становлення системи соціального законодавство часто уповільнювався.. Втім, головною проблемою у цій сфері стала відсутність спільної основи, яка б забезпечували реальну системність тих законодавчих та інших нормативно-правових актів, які регулюють та забезпечують реалізацію соціальних прав людини та громадянина в Україні.
Бальцій Ю.Ю.
к.ю.н., асистент кафедри конституційного права ОНЮА
ЩОДО ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ КОМПЕТЕНЦІЇ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ
В Європейській хартії місцевого самоврядування, Конституції та інших законодавчих актах України, в юридичній літературі широко застосовуються терміни «компетенція місцевого самоврядування», «сфера компетенції місцевого самоврядування», «повноваження місцевого самоврядування», «компетенція органів місцевого самоврядування», «повноваження органів місцевого самоврядування», «предмети відання місцевого самоврядування та його органів» тощо. В той же час відсутність нормативних визначень цих термінів обумовила їх різне тлумачення. При цьому висловлюються різні точки зору як щодо сутності компетенції, так і щодо змісту цього поняття, його співвідношення з іншими близькими поняттями та термінами.
Ці обставини спонукають до необхідності детального та всебічного аналізу такого складного правового явища, як компетенція місцевого самоврядування, що може стати предметом окремого наукового дослідження. Не вдаючись до надмірного теоретизування доцільно, на наш погляд, чітко визначитися зі змістом наведених вище понять, що сприятиме однозначному застосуванню відповідного категоріального апарату в законодавстві та літературі.
Сам термін «компетенція» походить від латинського competentia (від. competo – взаємно прагну; відповідаю, підходжу) і у широкому вжитку ним позначають коло повноважень якої-небудь організації, органу, особи або коло питань, в яких відповідна особа має знання та досвід. В національному законодавстві України та у вітчизняній юридичній літературі термін «компетенція» застосовується, як правило, для характеристики сукупності юридичних (тобто таких, які визначені в законі) предметів відання прав та обов’язків органу публічної влади. При цьому в структурі компетенції органу виділяють: предмети відання – сфери суспільного життя, на які спрямована його регулююча діяльність. Це означає, що кожний орган публічної влади функціонує лише в тих сферах суспільних відносин, які визначаються метою його утворення та закріплюються законом. Іншими словами, предмети відання органу – це визначене законодавством коло його діяльності, питання, які згідно з законом може і повинен вирішувати орган публічної влади, вони виступають юридичним вираженням функцій відповідного органу; повноваження – права та обов’язки органу, якими він наділяється стосовно його предметів відання, тобто для вирішення тих питань, що становлять ці предмети відання. Наявність у органу прав і обов’язків (повноважень), наданих для здійснення відповідних владних дій, характеризують його юридичну компетентність. Слід підкреслити, що поняття «компетенція органу публічної влади» охоплює лише ті його повноваження, що спрямовані на зовнішні об’єкти управління (зовні органу). Такі повноваження отримали в юридичній літературі назву компетенційні повноваження. Що стосується повноважень, які пов’язані із вирішенням питань самоорганізацією органу – самоорганізаційні повноваження, – то вони не входять до складу його компетенції.
Можна виділити кілька основних наукових підходів до розуміння сутності компетенції. Основною їхньою відмінністю є чи наявність відсутність у структурі цього поняття такого елемента, як «предмети відання». Щодо самого визначення «предмети відання» у юридичній літературі немає кардинальних розбіжностей у думках, суть різних трактувань зводиться до того, що це сфери громадського життя («коло суспільних відносин», «сфери керівництва, «області життєдіяльності населення»), у яких конкретний орган здійснює свої повноваження. Суперечки ведуться й зараз щодо того, чи входять «предмети відання» у поняття компетенції органа. Але спираючись на доктринальні положення більшості вчених, які займаються конституційною проблематикою, можна впевнено сказати, предмети відання нерозривно пов’язані з компетенцією органа, будучи одним з її основних елементів.
З компетенцією тісно зв’язана також категорія «функція». Однак якщо «предмети відання» є одним з елементів поняття «компетенція», то «функцію» можна назвати близькою, але не тотожною категорією «компетенції». Функції будь-якого органа – це основні, головні напрямки його діяльності, які обумовлені природою цього органа і цілями, що повстають перед ним, і завданнями.
Основним напрямком діяльності органів місцевого управління є здійснення управління на місцях. Таким чином, основною функцією їхньої діяльності є управління, тобто – управлінська функція. У залежності від ступеня узагальненості, а також важливості, можна розрізняти основну (сутнісну, провідну) функцію місцевого самоврядування – управлінську і допоміжні, що розкривають і конкретизують основну управлінську функцію.
Компетенція органів місцевого управління є складною, комплексною категорією. Як наукове поняття, воно містить у собі компетенцію органів, що здійснюють публічну владу на місцях, тобто компетенцію місцевих органів виконавчої влади (місцевих державних адміністрацій) і компетенцію органів місцевого самоврядування.
Таким чином, компетенція органів місцевого самоврядування включає: по-перше, предмети відання цих органів, у межах яких здійснюються їхня основна і допоміжна функції; по-друге, повноваження цих органів, тобто закріплені в законодавстві їх права й обов’язки; по-третє, територіальну сферу їхньої діяльності, тобто місцевий рівень (село, селище, місто, район, область).
Основною задачею органів місцевого самоврядування, на виконання якої спрямована реалізація їхньої компетенції, є здійснення ефективної, раціональної управлінської діяльності з метою забезпечення всебічного розвитку відповідних територій. Для цього органи місцевого самоврядування повинні мати достатні правові, організаційні та інші ресурси. Основним методологічним принципом визначення компетенції органів місцевої публічної влади повинний бути критерій «достатності» їхніх повноважень.
Білоскурська Олена
к.ю.н., доцент кафедри економічної теорії
Чернівецького торговельно-економічного інституту КНТЕУ
СИСТЕМА КОНСТИТУЦІЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ
Конституція України 1996 р. обов’язки людини і громадянина закріпила в другому розділі – «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» – і цим самим визначила їх систему.
Конституційні обов’язки людини і громадянина відрізняються від інших обов’язків за змістом та формою закріплення, наділені особливим соціальним призначенням, займають домінуюче положення у всій системі юридичних обов’язків та охоплюють політичну, економічну, соціальну, екологічну та духовну сфери життя і діяльності індивіда в суспільстві.
Загальновідомо, що обов’язки є різноманітними за своїм характером та змістом, але разом з тим вони виражають сутність відносин, які складаються, насамперед, між державою – Україна та її громадянами. У зв’язку з чим кожний обов’язок необхідно розглядати як окремо, так і в системі всіх передбачених Основним Законом конституційних обов’язків людини і громадянина.
Загалом під системою, як відомо, розуміють певний цілісний комплекс взаємопов’язаних елементів, які виступаючи системою більш низького рівня, одночасно являють собою елемент системи більш високого рівня. Відповідно система конституційних обов’язків людини і громадянина є однією із складових та доповненням системи основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.
Становлення та розвиток інституту конституційних обов’язків людини та громадянина свідчить про те, що вони виступають гарантіями прав і свобод, а також гарантіями конституційного ладу та громадянського суспільства. Такий факт підтверджує наявність системного зв’язку як з правами людини та громадянина так і внутрішньосистемні зв’язки між окремими обов’язками в системі конституційних обов’язків людини та громадянина, оскільки, безумовно, вказана система повинна виступати єдиним цілим, єдиним правовим елементом, усі складові якого мають бути узгодженими та взаємодіяти між собою. Дану систему можна охарактеризувати наступними рисами, зокрема:
- здійснення одних конституційних обов’язків є підставою та об’єктивною умовою для реалізації інших. Наприклад, громадянин України, виконуючи встановлений військовий обов’язок (ст. 65 Конституції України), сприяє реалізації обов’язку додержуватися Конституції України та законів України (ч. 1 ст. 68 Конституції України);
- невиконання окремих встановлених Конституцією України, законами обов’язків прямо позначається на реалізації інших обов’язків. Зокрема, порушення обов’язку не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині (ст. 66 Конституції України) є прямим порушенням вимог екологічного законодавства. В свою чергу, відповідні дії є прямим порушенням конституційного обов’язку кожного додержуватися Конституції України та законів України (ч. 1 ст. 68 Конституції України).
Таким чином, система конституційних обов’язків людини і громадянина полягає у її внутрішній будові, яка обумовлена тими зв’язками, які існують між її елементами та визначають основи диференціації цих елементів і їх інтеграції в правове утворення, що наділене ознаками складової системи, а також структуру цього інституту. Крім того, система конституційних обов’язків людини і громадянина становить основу всіх інших обов’язків, що закріплюються нормами галузевого законодавства і на першому місці у вказаній системі стоїть обов’язок додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, передбачений ч. 1 ст. 68 Конституції України.
Так, зазначений обов’язок перебуває у постійному взаємозв’язку з іншими конституційними обов’язками і, крім того, доповнюється та конкретизується іншими обов’язками в спеціальних сферах взаємовідносин держави та особи, що є підтвердженням системного зв’язку між конституційними обов’язками людини і громадянина. У зв’язку з чим, обов’язок додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей є одним із елементів вказаної системи, сприйняття якого вимагає врахування та аналізу всіх складових даної системи, яка, в свою чергу, є частиною Конституції України.
Отже, конституційні обов’язки є важливим, необхідним та невід’ємним елементом конституційно-правового статусу людини і громадянина, мають свою якісну відмінність від прав, здійснюють певний вплив на всю систему юридичних обов’язків загалом і визначають характер усіх інших юридичних обов’язків людини та громадянина, які закріплюються галузевим законодавством.
Сукупність конституційних обов’язків утворює цілісну систему із особливими рисами, яка є однією із складових та доповненням системи основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, що має внутрішньосистемні зв’язки між окремими обов’язками, з яких вона складається, виступає єдиним правовим елементом, усі складові якого є взаємоузгодженими, взаємопов’язаними між собою та охоплює своїм впливом різнобічні сфери життєдіяльності людини і громадянина.