Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
Пережняк Б. А.
кандидат юридичних наук, доцент,
професор кафедри конституційного права,
декан факультету заочного навчання № 2 ОНЮА
ВДОСКОНАЛЕННЯ ДЕРЖАВНОГО КЕРІВНИЦТВА ОХОРОНОЮ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОЇ СПАДЩИНИ В УКРАЇНІ: ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ПИТАННЯ
1. Збереження пам’яток матеріальної і духовної культури є складовою культурно-виховної діяльності Української держави, піднято на рівень основних законів. Стаття 54 Конституції України проголошує, що держава забезпечує охорону та збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, які мають культурну цінність, а ст. 66 відносить збереження історичних пам’яток та інших культурних цінностей до основних обов’язків кожного громадянина.
2. Для збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища важливішою умовою є наявність оптимальної нормативно-правової бази.
Основи законодавства України про культуру встановлюють, що до культурних цінностей належать об’єкти матеріальної і духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення. Унікальні цінності матеріальної та духовної культури, а також культурні цінності, що мають виключне історичне значення для формування національної самосвідомості українського народу, визнаються об’єктами національного культурного надбання і заносяться до Державного реєстру національного культурного надбання. Держава в особі її органів влади й управління, зокрема, дбає про збереження і використання культурних цінностей, що знаходяться на території України чи за її межами; забезпечує охорону пам’яток історії та культури України, захист історичних середовищ, схоронність музейного, бібліотечного і архівного фондів (ст. 14 Основ).
За Законом України від 8 червня 2000 р. «Про охорону культурної спадщини» державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, Міністерство культури і туризму України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини (ст. 3).
До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належать:
- центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;
- орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
- органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій;
- органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування.
Орган охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органи охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій підконтрольні й підзвітні відповідним органам виконавчої влади в межах, передбачених законом.
Органи охорони культурної спадщини місцевого самоврядування з питань, передбачених підпунктом 5 пункту «б» частини першої статті 31 і підпунктом 10 пункту «б» статті 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.
Рішення (розпорядження, дозволи, приписи) органів охорони культурної спадщини, прийняті в межах їхньої компетенції, є обов’язковими для виконання юридичними і фізичними особами.
3. Стаття 4 Закону «Про охорону культурної спадщини» до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері охорони культурної спадщини відносить:
- здійснення державної політики;
- здійснення державного контролю;
- занесення об’єктів національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України;
- вилучення пам’ятки з Державного реєстру нерухомих пам’яток України;
- подання у відповідні міжнародні інстанції пропозиції про занесення пам’ятки до Списку всесвітньої спадщини;
- надання дозволу на знесення, зміну та переміщення (перенесення) пам’ятки;
- затвердження Списку історичних населених місць України, Списку охоронюваних археологічних територій України та змін, внесених до цих списків;
- оголошення ансамблів і комплексів пам’яток заповідниками чи музеями-заповідниками;
- затвердження нормативів і методик грошової оцінки пам’ятки культури і туризму України.
До повноважень Міністерства культури і туризму України у сфері охорони культурної спадщини, зокрема, належать:
- здійснення повноваження центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини та спеціально уповноваженого державного органу контролю за вивезенням, ввезенням і поверненням культурних цінностей;
- формування Державного реєстру національного культурного надбання.
4. До 2005 р. питаннями охорони культурної спадщини займалися Державна служба охорони культурної спадщини та Державна служба контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон, які діли спочатку у складі Міністерства культури і мистецтв України, перетвореного в 2005 р. в Міністерство культури і туризму України.
У 2005 р. відбулася реорганізація цих органів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2005 р. № 382 «Про утворення урядового органу державного управління у складі Міністерства культури і туризму» у складі Міністерства культури і туризму на базі Державної служби охорони культурної спадщини та Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон, що реорганізується, утворено Державну службу з питань національної культурної спадщини як урядовий орган державного управління.
Основними завданнями Держкультурспадщини є:
- участь у межах своєї компетенції у реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини та музейної справи;
- здійснення в межах своєї компетенції державного управління та забезпечення координації діяльності органів виконавчої влади у зазначеній сфері;
- здійснення державного контролю і нагляду за додержанням вимог законодавства з питань охорони культурної спадщини та музейної справи;
- виконання регуляторних та дозвільно-реєстраційних функцій у сфері охорони культурної спадщини та музейної справи;
- забезпечення розвитку міжнародного співробітництва у зазначеній сфері.
Держкультурспадщини під час виконання покладених на неї завдань взаємодіє з органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами іноземних держав, іноземними громадськими організаціями тощо.
Важливе значення у справі охорони культурної спадщини мало затвердження Кабінетом Міністрів України Порядку проведення державної експертизи культурних цінностей. Цей Порядок регулює питання проведення державної експертизи культурних цінностей, заявлених до вивезення, тимчасового вивезення та повернутих в Україну після тимчасового вивезення.
Серед нормативно-правових актів, які мали практичне значення для збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища, слід відзначити Рішення Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України від 20 серпня 1999 р. «Про заходи щодо попередження випадків розкрадань, псування, незаконного вивезення за кордон історичних і культурних цінностей держави, які знаходяться в музеях, картинних галереях, а також пам’яток археології», Постанову Кабінету Міністрів України від 30 листопада 1998 р. «Про невідкладні заходи щодо запобігання вивезенню за межі України предметів національного культурного надбання», Постанову Кабінету Міністрів України від 24 квітня 1999 р. «Про затвердження Рішення про Положення про порядок повернення культурних цінностей, що незаконно вивозяться та ввозяться», Постанову Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. «Про затвердження Положення про Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України», Постанову Кабінету Міністрів України від 12 січня 2001 р. «Про утворення Міжвідомчої ради з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей».
Соловьева Татьяна Владимировна
кандидат юридических наук,
ст. преподаватель кафедры гражданского процесса
ГОУ ВПО «Саратовская государственная академия права»
О МЕРАХ ОТВЕТСТВЕННОСТИ ЗА НЕИСПОЛНЕНИЕ РЕШЕНИЙ КОНСТИТУЦИОННОГО СУДА РФ
В 1992 году в российский парламент был внесен проект закона «Об обеспечении исполнения решений Конституционного суда Российской Федерации». Несмотря на то, что он прошел первое чтение, его принятие было отложено и до сих пор меры ответственности за неисполнение или ненадлежащее исполнение решений Конституционного Суда остаются лишь простой формальностью.
Исполнение решений Конституционного Суда в РФ является одной из сложных проблем в современном российском праве. Несмотря на то, что решения Конституционного Суда РФ являются окончательными и обязательными для всех субъектов права, это не означает, что на практике они безоговорочно и своевременно исполняются. При этом в случае неисполнения таких решений применить меры ответственности к виновному субъекту очень проблематично.
Эффективность решений Конституционного Суда Российской Федерации определяется их воздействием на законотворческую и правоприменительную деятельность, на преодоление недостатков нормативного регулирования, к числу которых следует отнести несогласованность между различными правовыми актами, частые изменения действующих нормативных актов в ущерб стабильности регулируемой ими сферы общественных отношений, слабую аналитическую и прогностическую оценку последствий принимаемых нормативных актов, бессистемность в их разработке, а также медлительность в корректировании законодательства с учетом изменений в социальной, экономической, правоприменительной, международной и иных областях, нечеткость формулировок, неисправление заведомо некачественных формулировок, а также неоправданно длительное (в организационном плане) неисполнение прямого требования нормы закона в социальной сфере.
Решения КС РФ по своей сути, последствиям и механизму реализации практически не отличаются от законов, указов Президента, иных нормативных актов, которыми отменяются те или иные правовые нормы, именно поэтому в случае неисполнения, ненадлежащего исполнения либо воспрепятствования их исполнению возникает, ответственность, установленная ст. 80 ФКЗ «О Конституционном Суде». Отметим, что данная норма является отсылочной.
Федеральный конституционный закон «О Конституционном Суде Российской Федерации» определяет процедуру обеспечения решений Конституционного Суда правотворческими органами в общем виде: если решение Конституционного Суда требует осуществления законодательного регулирования, соответствующий законопроект не позднее трех месяцев после опубликования такого решения должен быть представлен Правительством Российской Федерации на рассмотрение Государственной Думы, обязанной рассмотреть его во внеочередном порядке (пункт 1 статьи 80); если решение Конституционного Суда предполагает необходимость нормативного регулирования Президентом Российской Федерации или Правительством Российской Федерации, они должны принять соответствующий акт не позднее двух месяцев после опубликования этого решения (пункт 2 статьи 80).
В п.п. 4 и 5 ст.80 ФКЗ установлено, что если законодательным органом субъекта Федерации по истечении 6 месяцев, а высшим должностным лицом субъекта Федерации по истечении 2 месяцев после опубликования решения Конституционного Суда РФ не будут приняты предусмотренные ст.80 меры в связи с решением Конституционного Суда РФ, то применяется механизм ответственности, предусмотренный федеральным законодательством.
В качестве примера можно привести статью 3.1. Федерального закона «Об общих принципах организации законодательных (представительных) и исполнительных органов государственной власти субъектов Российской Федерации», которая устанавливает, что органы государственной власти субъектов Российской Федерации несут ответственность за нарушение Конституции Российской Федерации, федеральных конституционных законов и федеральных законов, а также обеспечивают соответствие Конституции Российской Федерации, федеральным конституционным законам и федеральным законам принимаемых (принятых) ими конституций и законов республик, уставов, законов и иных нормативных правовых актов краев, областей, городов федерального значения, автономной области, автономных округов и осуществляемой ими деятельности.
Данная статья Федерального закона предусматривает возможность применения одного из видов юридической ответственности - конституционную ответственность. Основанием привлечения органов государственной власти к конституционно-правовой ответственности является конституционное правонарушение (деликт).
Неисполнение решения Конституционного Суда РФ может быть основанием и для применения мер уголовной ответственности за неисполнение судебного акта (ст.315 УК РФ). При этом субъектами преступления могут быть представители власти, государственные служащие, служащие органов местного самоуправления, служащие государственного или муниципального учреждения, коммерческой или иной организации. Субъективная сторона данного преступления характеризуется виной в форме прямого умысла. Виновный сознает злостный характер своих действий, направленных на неисполнение вступившего в законную силу судебного акта, либо что препятствует его исполнению, и желает этого. Для привлечения должностного лица к уголовной ответственности, в данном случае, необходимо доказать, что оно имело умысел, что является проблематичным моментом.
Подводя итог, отметим, что для решения поставленной проблемы необходимо осуществление комплекса действий, а именно, установить персональную ответственность должностных лиц за неисполнение решений Конституционного Суда, определить виды наказаний, которые возможно было применять. А во избежание применения мер ответственность необходимо повышать правовую культуру общества в целом, предотвращать появление неконституционных актов, активизировать деятельность судов по выявлению неконституционных актов.
Москальчук К.М.
старший викладач кафедри конституційного права та державного управління
Міжнародного гуманітарного університету,
здобувач кафедри конституційного права ОНЮА
ГАРАНТІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА ДОСТУПУ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ ДО СЛУЖБИ В ОРГАНАХ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ.
1. Конституційне право доступу громадян України до служби в органах місцевого самоврядування має бути гарантованим, оскільки однією з найважливіших ознак правової держави, розвинутої демократії – є реальне забезпечення прав людини і громадянина.
Поняття «гарантії» походить від франц. garantie – забезпечення і у самому загальному плані під ними визнається сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав та свобод, на усунення можливих перешкод їх повного або належного здійснення, де об’єктивні чинники являють собою певні умови для користування людьми правами та свободами і виконання державою, її органами, уповноваженими ними особами відповідних обов’язків, а суб’єктивні полягають у здійсненні охорони і захисту реалізації прав і свобод людини і громадянина відповідними суб’єктами належними їм правовими засобами.
За змістом свого гарантуючого впливу гарантії права доступу громадян України до служби в органах місцевого самоврядування згідно з сучасною науковою концепцією поділяються на дві основні групи: нормативно-правові та організаційно-правові, які власно й складають зміст правового механізму гарантування вищезазначеного права.
2. Нормативно-правові гарантії права доступу громадян України до служби в органах місцевого самоврядування – це сукупність, передбачених Конституцією і законами України, міжнародними актами з прав людини, правових норм, що визначають умови і порядок реалізації конституційного права доступу громадян України до служби в органах місцевого самоврядування, його охорони і захисту на випадок порушень. Вони в системі гарантування даного права мають пріоритетне значення. До них відносяться норми-принципи, процесуальні норми, обов’язки суб’єктів правовідносин у сфері реалізації даного права, юридична відповідальність.
Безпосередньо з нормативно-правовими гарантіями пов’язані організаційно-правові гарантії право доступу громадян України брати до служби в органах місцевого самоврядування, які являють собою організаційно-правові форми і способи їх здійснення. Значення організаційно-правових гарантій полягає в тому, що вони носять допоміжний характер. З цього приводу є слушною точка зору Ж.М. Пустовіт, яка пише, що навіть за наявності прогресивної і добре налагодженої правової системи, системи прав і свобод людини та громадянина реалізація їх може і не відбутися, якщо державними органами, посадовими особами та громадськими організаціями не здійснюватиметься спеціальна організаційна робота по забезпеченню прав та свобод людини і громадянина. Це загальна умова реальності прав та свобод людини і громадянина, всієї системи їхніх гарантій. Звідси право доступу громадян України брати до служби в органах місцевого самоврядування забезпечуються організаційно-правовою діяльністю державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, громадських організації, їх посадових осіб, спрямованою на створення сприятливих умов для реальної безпосередньої участі громадян України у здійсненні державної влади і місцевого самоврядування.
3. Конституційне право доступу громадян України до служби в органах місцевого самоврядування забезпечується усією системою, в першу чергу, нормативно-правових та організаційно-правових гарантій, сукупність яких дає підстави стверджувати, що воно є найбільш реальним і забезпеченим у порівнянні з іншими політичними правами, що є результатом цілеспрямованої, свідомої діяльності держави та її органів.
Науковці пропонують розробити та ухвалити наукову концепцію розвитку національного законодавства, в якій необхідно передбачити механізми переорієнтації чинного законодавства на правове забезпечення прав людини, його гарантування та приведення його у відповідність до міжнародних стандартів щодо прав людини, прийняти Концепцію реалізації та захисту прав, свобод людини та громадянина в Україні. Ця концепція передбачатиме фундаментальні й ситуаційні цілі; реалізацію та захист прав і свобод людини та громадянина; нормативну основу, тобто перелік нормативно-правових актів в галузі прав людини; певну інституційну структуру; механізм реалізації суб’єктивних прав, а саме конституційне право доступу громадян України до служби в органах місцевого самоврядування.
Неможливо не погодитися з висловлюванням науковця І.В. Дробуш, що зазначені пропозиції є слушними, але вони матимуть позитивний результат лише за умови зростання суспільно-політичної активності громадян та рівня правової культури громадян, і посадових осіб усіх гілок влади, які своєю діяльністю повинні реалізувати принцип пріоритету прав людини.
Палєєва Юлія Сергіївна
викладач кафедри права Дніпропетровського університету економіки та права
АБСЕНТЕЇЗМ
Проблема абсентеїзму досить гостра як в Україні, так і в багатьох зарубіжних державах. У США та Японії абсентеїзм нерідко перевищує 50% чисельності зареєстрованих виборців. Але перед тим, як розглядати цю проблему необхідно зрозуміти, що таке абсентеїзм. Абсентеїзм – ухилення, відсторонення громадян від участі у голосуванні на виборах, пасивний протест населення проти існуючої форми правління, політичного режиму. Традиційно активність виборців на виборах президента більш висока, ніж на виборах у парламент і нижча за все на виборах місцевого самоврядування. На президентських виборах не участь значно вища у другому турі. За даними Міжнародного інституту демократії та сприяння виборам (Стокгольм, Швеція), який проводив аналіз активності виборців на загальних парламентських і президентських виборах у 163 країнах світу, середньостатистичний показник явки виборців знизився за останні роки з 70 до 64%.
Дана проблема майже відсутня в тих країнах, де встановлена адміністративна чи кримінальна відповідальність за не участь у виборах. Такими країнами є Австрія, Австралія, Бельгія, Греція, Італія, Туреччина, країни Латинської Америки. В Австралії, наприклад, абсентеїзм досягав 40.6% у 1922 році, але він одразу спустився до 8.6% у 1925 році з веденням обов’язкового голосування.
Голосування в Італії розглядається як цивільний обов’язок (ст.48 Конституції Італії). Абсентеїзм без поважних причин фіксується в судових органах протягом п’яти років, але матеріальних чи карних санкцій за собою не тягне. Згідно ст. 52 Конституції Еквадору голосування є загальним, рівним, прямим, таємним та обов’язковим для всіх, хто вміє читати і писати і факультативним для не писемних.. Частина 5 ст.. 51 Конституції Греції закріплює, що здійснення виборчих прав є обов’язковим. Виключення та кримінальні санкції визначаються законом.
За ухилення від виборів накладаються штрафи, обмежується право займатися підприємницькою діяльністю, обмежується право вступу на державну службу, позбавлення водійських прав.
Наприклад в Австрії особа, яка ухиляється від участі у виборах піддається штрафу у розмірі 1 тис. шилінгів, в Єгипті – 1 дол. США, у Туреччині – 14 дол. США, в Бельгії – 25 франків, в Австрії – 1000 шилінгів, в Люксембурзі за повторну неявку встановлено штраф до 240 дол. США, в Пакистані передбачено кримінальну відповідальність у вигляді каторжних робіт до 5 років і штрафу в розмірі 5 тис. рупій, в Аргентині позбавляють можливості займати державні посади. Однак, ці санкції не поширюються на осіб, для яких участь у голосуванні є факультативним – пенсіонери, інваліди (в Бразилії – особи старші 70 років). При злісному ухиленні можливо позбавлення політичних прав (латиноамериканські країни). Крім того, застосовуються моральні санкції – вивішується список виборців, які без поважних причин ухиляються від участі у голосуванні на виборах, практикується опублікування у засобах масової інформації прізвищ, які не з’явилися на вибори.
На Кубі, у В’єтнамі, Лаосі це явище відсутнє через існування в країнах тоталітарного режиму. Виборці побоюються небажаних політичних наслідків неявки на виборчі округи, а влада жорстко контролює виборчий процес. В Албанії публікувалися дані про 100% явку на вибори, виключенням був випадок, коли один виборець проголосував проти і процент «за» склав 99.999%.
В.В. Маклаков зазначає, що показник пасивного ставлення до голосування як до масової політичної кампанії не може оцінюватися тільки негативно. Високий рівень абсентеїзму до обрання представницьких органів меншою частиною виборців, в той час, як обрані органи, висловлюючи волю меншості, поширюватимуть свою владу на всіх виборців.
Найбільш активною соціально-демографічною групою населення на даний момент є пенсіонери, тобто люди, які пройшли радянську систему мобілізаційної політичної участі. Жінки значно менше ніж чоловіки приймають участь у політиці. Молодь становить основу абсентеїстів сучасності.
Аналіз політологічних і соціологічних досліджень виявляє такі причини абсентеїзму: низька політична і правова культура населення, яка породжує байдужість до політичного процесу взагалі, низький рівень особистого розвитку, освіченості, втрата віри у свої сили, загальносоціальні і загальнополітичні причини, прикладом яких є економічні труднощі, на рішення яких результати виборів не впливають, низький рівень довіри до органів влади, низький престиж депутатського корпусу перед населенням, байдужість до суспільних справ, протест частини виборців до існуючих порядків, проти гри одних і тих же політичних сил, недосконалість законодавства і роботи виборчих комісій, причини пов’язані з особливостями конкретної виборчої кампанії, нецікава агітація, непривабливий кандидат, відсутність істотної різниці між партіями і їх програмами, причини випадкового характеру, такі як погодні умови, невдало вибраний день, хвороба виборця знаходження у відпустці.
Шляхи подолання політичного абсентеїзму: підвищення політичної культури суспільства (викладання у школах політології, виборчого права, проведення тематичних ігор-виборів, організація студентських партій), облік впливу соціальних факторів у передвиборчій кампанії, подолання соціальної кризи (підвищення престижу держави в очах її громадян).
Для зменшення абсентеїзму вводиться голосування по почті та по довіреності, в Андоррі застосовується не покарання, а заохочення, у Російські Федерації створюються умови, щодо підвищення активності виборців. Пропонуються різні форми роботи з молоддю – олімпіади, ділові ігри, загальнополітичні дискусії, молодіжні форуми.
Таким чином, абсентеїзм в політичній науці оцінюється неоднозначно. З одного боку це негативне явище для держави, яке знижує легітимність влади і є свідоцтвом відчуження від неї громадян, з другого боку абсентеїзм є проявом існування у населення змоги вільно, самостійно визначати свою поведінку по відношенню до політики, трактується як нормальне для сучасних демократій явище, яке підвищує компетентність політичного вибору за рахунок того, що у голосуванні не приймає участь той хто далекий від політики.
Пилипчук І.Ю.
викладач кафедри «Право» ЛІРоЛ Університету «Україна»
ЗАКОНОПРОЕКТ КОНСТИТУЦІЇ ВІД ПРЕЗИДЕНТА
31 березня 2009 року, під час виступу зі щорічним посланням до Верховної Ради про внутрішнє та зовнішнє становище України, Президент Віктор Ющенко презентував свій проект Закону про внесення змін до Конституції України і визначив його для розгляду парламентом як невідкладний.
Основними положеннями нового проекту Конституції стали зміна структури Верховної Ради України, впровадження двопалатного парламенту з дуже широким колом повноважень верхньої палати. Здійснено аналіз функцій і повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Суттєво допрацьованими є у президентському проекті конституційних змін розділи І «Загальні положення» та ІІ «Права і свободи громадян».
Зміст законопроекту фактично пропонує нову редакцію Конституції з досить серйозними змінами у політичному устрої. Постає питання, наскільки обґрунтованим є прийняття саме нової редакції Конституції. Недоліки існуючої Конституції, більш пов’язані із змінами 2004 року та відсутністю реалізації певних положень, ніж з концептуальними положеннями самого тексту Основного Закону України. Крім того, не можна забувати, що оригінал Конституції України 1996 року мав дуже позитивні відгуки з боку Ради Європи та Венеціанської Комісії щодо високого рівня захисту прав людини. Необхідно перевірити і правомірність запропонованого механізму прийняття нової редакції Основного Закону України. Наскільки розпочата Президентом процедура кардинального оновлення Основного Закону Української держави відповідає Конституції та відповідним тлумаченням Конституційного Суду України.
Запропонована редакція Конституції України повністю не вирішує питання розподілу влади. Розподіл повноваження між гілками влади забезпечує необхідний взаємний контроль і взаємообмеження. Кожна галузь державної влади в своїх правах є рівна іншим двом, тобто кожна знаходиться в тій самій площі, що й інші, а всі разом вони несуть відповідальність за керування країною. Втім, Конституція повинна забезпечувати не лише принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, проте після аналізу проекту нової редакції Конституції України не складається враження, що всі три гілки влади є рівноправними.
В Україні існувала та існує досі потреба в забезпеченні незалежності судової гілки влади. Зрозуміло, що зволікання із цим гальмують розвиток Української держави породжують правовий хаос у суспільстві та зневіру громадян у неупереджений суд. Вже багато разів було наголошено, що якщо ми говоримо про верховенство права, то так само, як в економічній сфері не може бути ринкової системи без приватної власності, не може існувати верховенства права без незалежності суду. Нова редакція Основного Закону України чітко передбачає незалежність суддів так само як і чинна Конституція. Втім, незалежність судової влади забезпечується не лише проголошенням цього в Конституції, а й побудовою державної системи стримувань і противаг таким чином, щоб унеможливити втручання виконавчої та законодавчої гілок влади у діяльність суду. Судова влада має бути рівноправною з іншими гілками влади і незалежною від них.
Даному проекту Конституції притаманна одна з основних негативних рис конституційної дискусії останніх років – розробка конституційних змін з метою посилення позицій певного угруповання у поточній політичній боротьбі. Очевидно, що Президенту було би зручніше працювати із двопалатним парламентом, вносити кандидатури керівників силових відомств до обраної в мажоритарних округах верхньої палати та самостійно їх звільняти, призначати глав адміністрацій без подання Кабінету Міністрів тощо, а після завершення строку повноважень зберегти вплив на події в країні у статусі довічного сенатора. При цьому збалансованість системи державної влади та демократичність проекту нової Конституції залишаються поза увагою його авторів.
Братковський А.В.
здобувач Донецького юридичного інституту ЛДУВС ім. Е.О. Дидоренка
ПЕРСПЕКТИВИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН У СФЕРІ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ДЕПОРТОВАНИХ ЗА НАЦІОНАЛЬНОЮ ОЗНАКОЮ
В останні десятиріччя в Україні з’явилася проблема відновлення прав депортованих у радянський період за національною ознакою етнічних груп, осіб, що до них належать, та їх нащадків. Це питання залишається вкрай гострим та політизованим, створює небезпеку для міжетнічного та міжконфесійного миру в Україні, його вирішення потребує від держави та громадянського суспільства значних організаційних зусиль та фінансово-матеріальних витрат. В Україні досі не ухвалено спеціальний акт законодавства про відновлення прав депортованих; водночас нагальні потреби відповідної категорії населення обумовлюють постійне вжиття владою адміністративних заходів із відновлення прав депортованих, у напрямку вдосконалення відповідної нормативної бази, створення структурних та програмних механізмів вирішення проблеми депортованих.
При цьому є відсутнім фундаментальний, комплексний адміністративно-правовий аналіз відповідних адміністративних та фінансових механізмів, які склалися на державному та регіональному рівнях. Відповідні аспекти розглядалися насамперед у політологічних, історико-правових та конституційно-правових дослідженнях; при цьому поточним проблемам державного регулювання у сфері повернення депортованих осіб на історичну батьківщину, надання їм відповідних пільг та гарантій, бюджетного і цільового програмного забезпечення відповідних процесів у правничих дослідженнях відповідна увага не приділялася. Абсолютно невисвітленою у наукових роботах залишається роль правоохоронних органів – прокуратури, СБУ та системи МВС України у процесах забезпечення інтеграції раніш депортованих осіб в українське суспільство, відновлення їх прав тощо.
У дослідженні правових механізмів відновлення прав депортованих за національною ознакою в Україні особливу увагу слід звернути на особливості депортації за національною ознакою, як міжнародного злочину та на її адміністративно-правові наслідки. Також слід визначитись із розвитком правового статусу осіб, депортованих за національною ознакою, з моменту депортації по сучасний період, проаналізувати міжнародні стандарти та іноземний досвід вирішення проблеми відновлення прав депортованих за національною ознакою, проаналізувати норми законодавства України, які мають відношення до проблеми депортованих за національною ознакою а відповідних законопроектів. При цьому особливу увагу слід звернути на поточні організаційні механізми відновлення прав депортованих за національною ознакою в Україні.
Вважаємо, що депортація є актом дії влади СРСР у цілому та уповноважених нею посадових осіб, який є міжнародним злочином та полягав у примусовому переселенні осіб з місць постійного мешкання за етнічною ознакою та у наступній офіційній або фактичній забороні чи протидії поверненню на історичну батьківщину і супроводжувався грубим порушенням прав людини та етнічних прав. Депортація, як міжнародний злочин, не має терміну давності, питання відповідальності за вчинення депортації є предметом судового розгляду в судах України та компетентних міжнародних судах і трибуналах. Депортація кримськотатарського народу є складовою геноциду кримськотатарського народу, який був вчинений владами Російської імперії та СРСР. Фактична протидія органів публічної влади поверненню депортованих на історичну батьківщину є складовою злочину депортації, незалежно від національної або політичної природи цих органів влади.
Депортовані можуть бути визначеними, як фізичні особи, що постійно мешкали на території сучасної України та зазнали депортації за етнічною ознакою, а також члени їх сімей, які примусово або добровільно поїхали у місця депортації, та їх прямі нащадки, що народилися до моменту остаточного повернення власних депортованих родичів з місць депортації на історичну батьківщину. На належність до депортованих не впливає громадянство, висування владою СРСР додаткових звинувачень депортованій особі та фактичне місце перебування особи на підконтрольних владі СРСР територіях на момент депортації. Права депортованих слід розуміти, як колективні (етнічні) та індивідуальні права депортованих на реституцію, компенсацію та сатисфакцію, наявність яких є обумовленою попереднім порушенням прав депортованих злочином депортації. При цьому реституція – це відновлення порушених та обмежених при депортації етнічних прав та прав людини, зокрема політичних, громадянських економічних, соціальних та культурних прав. Компенсацію слід розглядати, як матеріальне відшкодування державною владою факту порушення та обмеження при депортації етнічних прав та прав людини, зокрема політичних, громадянських економічних, соціальних та культурних прав. Сатисфакція – це моральне відшкодування державною владою та громадянським суспільством факту порушення та обмеження при депортації етнічних прав та прав людини. Вважаємо, що відповідні правові категорії мають полягти в основу Закону України про відновлення прав депортованих за національною ознакою, необхідність в ухваленні якого є передбаченою у Конституції України та Законі «Про національні меншини в Україні».
Куненко І.С.
здобувач кафедри правового регулювання економіки
Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана