Geum.ru

Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Дубіна Марія Миколаївна
Послуга як економічна та правова категорія при розгляді звернень громадян
Прокуратура україни у функціонуванні механізму держави: постановка проблеми
Окремі питання реалізації основних засад судочинства
Удосконалення військового законодавства на сучасному етапі реформування збройних сил україни
Проблеми класифікації заходів державного примусу в адміністративному судочинстві
Окремі питання прокурорського нагляду за додержанням вимог антикорупційного законодавства україни
Подобный материал:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   55
Дубіна Марія Миколаївна

старший консультант Верховного Суду України

СПЕЦІАЛІЗАЦІЯ СУДОВИХ ОРГАНІВ ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (1918-1919 р.р.)

Як невід’ємна частина українського державотворчого процесу і законотворення розглядається проголошення 9 листопада 1918 року Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Судова система ЗУНР будувалася на засадах виборності населенням і територіально збігалася з адміністративним поділом республіки. Відтак діяло 12 окружних та 130 повітових судів. За час існування ЗУНР було ухвалено низку законодавчих актів: закон «Про скорочення підготовчої суддівської служби», яким передбачалося скорочення термінів стажування з трьох до двох років, закон «Про тимчасове припинення діяльності суду присяжних».

У лютому 1919 року Державний Секретаріат Судівництва розмежував компетенцію повітових та окружних судів в цивільному судочинстві. Ці суди повинні були розглядати тільки цивільні справи. А для розгляду кримінальних справ згідно з законом УН Ради (далі – Українська Національна Рада) від 11 лютого 1919 року були створені в повітах трибунали першої інстанції. Суддів цих трибуналів призначав Державний Секретаріат Судівництва, затверджувала УН Рада або її Виділ.

Вищою (другою інстанцією) по цивільних і кримінальних справах, згідно закону УН Ради від 15 лютого 1919 року, стали Вищий суд у Львові, а третьою, найвищою інстанцією – Найвищий державний суд. В той же час цей закон передбачав, що за надзвичайних військових обставин, спричинених війною, функції другої і третьої інстанцій належали, відповідно у Окремому судовому Сенату другої інстанції та Окремому судовому Сенату третьої інстанції.

16 листопада 1919 року було видане розпорядження Державного Секретаріату про організацію військового судочинства. Структура військових судів виглядала так: 1) Найвищий військовий трибунал; 2) Військові обласні суди, які діють на території трьох областей, утворених Державним Секретаріатом військових справ. Головами Львівського, Станіславівського і Тернопільського обласних військових судів автоматично ставали військові коменданти цих областей. До складу цих судів входили представники державної жандармерії та коменданти кожного з 4-х військових округів, на які ділилися області; 3) Військові окружні суди. Головами їх були окружні коменданти.

Прийняття цих нормативних актів обумовлювалось дефіцитом суддівських кадрів в ЗУНР, які б відповідали вимогам нової судової системи. Поряд з цим у судочинстві знайшли закріплення принципи гласності, змагальності, право на захист тощо. Але, внаслідок приєднання Галичини до Польщі процес становлення незалежного судочинства на території Західної України зупинився.

Таким чином, уже в період свого становлення українська судова система ввібрала демократичні засади незалежності судочинства та суддів, задекларовані у документах ЗУНР. Суд фактично став складовою державної влади, що було підкріплено не лише практичними кроками, а й відповідною правовою доктриною, яка ґрунтувалася на досвіді світової практики та вітчизняній традиції. Це створило передумови для використання переваг спеціалізації судових органів, що чітко відслідковується у процесі створення спеціалізованих судів, компетентних вирішувати адміністративні та господарські спори.


Кіщак Юрій

співробітник Заводського районного відділу

Миколаївського міського управління МВС України

Міняйло Микола

голова військового суду Миколаївського гарнізону,

полковник юстиції

ПОСЛУГА ЯК ЕКОНОМІЧНА ТА ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ ПРИ РОЗГЛЯДІ ЗВЕРНЕНЬ ГРОМАДЯН

В філософському осмисленні «категорія» – це основне логічне поняття, що відбиває найзагальніші закономірні зв’язки й відношення, які існують у реальній дійсності. У науковому пізнанні - це родове поняття, що означає розгляд предметів, явищ і таке інше або їх важливу спільну ознаку, або група однорідних предметів, осіб або явищ, що відрізняються від інших певними ознаками. В загальному розумінні «послуга» – це дія, вчинок, що дає користь, допомогу іншому; добрість, прислуга, чемність, служба. Робота, виконувана для задоволення чиїх-небудь потреб, обслуговування. Служіння, слугування.

В економічному значенні послуги розглядаються з двох точок зору: з погляду на їх конкретну функцію у суспільстві та як форма суспільних відносин. В радянській економічній науці виділяли три основних напрями вчення про послуги:
  • прихильники першого з них ототожнювали послугу з конкретним корисним ефектом, який вона надає, й обґрунтовували положення про суспільну корисність послуг. Згідно з цією теорією корисний ефект послуги є сукупністю корисних властивостей, спрямованих на задоволення потреб суспільного виробництва або безпосередньо людини, а сама послуга є корисною дією праці, що споживається, або товар (річ) чи вид діяльності;
  • послідовники другого напряму ототожнювали результати послуг з працею, яка не набуває речової форми. На їх думку, послуга – це праця, що не проявляється у продукті, або результат праці, невіддільний від процесу, який не набув речової форми. Представники цього напряму вважали, що особа, яка споживає послугу, сплачує не за її результат, а за виробничий процес, необхідний для створення цієї послуги, тобто фактично споживач послуги сплачує за чисту працю виробника;
  • представники третього напряму вважали, що послуга - це діяльність, результати якої не втілюються у речову форму.

У радянській економічній літературі категорія «послуга» не отримала чіткого визначення. В період радянської доби в економічній літературі послуги, результати яких матеріалізуються у продукті, отримали назву матеріальних, а чисті послуги - нематеріальних. Під першими розуміли частину невиробничої праці, яка виступає у формі послуги, задовольняючи своїм корисним ефектом певну потребу людини й одночасно матеріалізується у предметі праці. При наданні нематеріальних послуг, особа, яка їх надає, впливає безпосередньо на людину, яка отримує цю послугу. В результаті цього при наданні послуг нематеріального характеру має місце збіг предмета праці з об’єктом послуги, внаслідок чого відсутній вплив на будь-який матеріально-речовий предмет.

Заслуговує на увагу те, що наведена класифікація набула поширення і в юридичній літературі. Істотним у розмежуванні матеріальних і нематеріальних послуг є те, що при здійсненні перших досягнення результату може гарантуватися, а при здійсненні других - боржник не може гарантувати досягнення позитивного результату. Пояснюється це тим, що послуга, яка не набуває речової форми, невіддільна від самої діяльності, а її корисний ефект не може повністю залежати від особи, яка надає послугу, хоч економічний характер відносин від цього не змінюється. Тому досягнення корисного ефекту послуги залежить від того, як відбувається процес її споживання, чи наявні об’єктивні умови для досягнення результату. Іншими словами, корисний ефект залежить від якостей не тільки виконавця, а й споживача послуги. Відповідно й оплата діяльності особи, яка надає послугу, не залежить від досягнення позитивного ефекту послуги.

Об’єктом послуг нематеріального характеру є людина (медичні послуги чи освіта) або умови її існування у суспільстві (побутові послуги). Найхарактернішою особливістю цієї групи послуг є те, що вона охоплює коло послуг, які не набувають предметної форми, не отримують у виді речі самостійного існування окремо від виконавця послуги. Слід зазначити, що необхідно усвідомлювати умовність класифікації послуг на матеріальні та нематеріальні, оскільки покупцю одночасно з товаром надаються послуги з консультування, доставки, ремонту, технічного обслуговування.

В юридичній науці визначення категорії «послуга» викликає не менший інтерес. Після прийняття нового (2003р.) Цивільного кодексу України (ЦК) договір про надання послуг отримав законодавчу регламентацію. Незважаючи на прогресивний характер такого кроку, слід зазначити, що законодавець так і не спромігся надати визначення послуги, що, безумовно, негативно впливає на розвиток цивільно-правових відносин. Хоча визнання послуги як самостійного об’єкта цивільних прав (ст. 177 ЦК) і введення в дію глави «Послуги», яка виступає загальною нормою для всіх договорів про надання послуг, є позитивом.

С. Ємельянчик під послугою розуміє дію (діяльність), спрямовану на задоволення потреб особи, яка виражається у відсутності втілення в певному майновому результаті, що є невіддільним від самої діяльності, якість якого не може гарантуватися й який споживається безпосередньо у момент здійснення.

Адміністративна послуга стосовно розгляду звернень громадян у сфері АПК за своїм змістом має двостороннє значення. З одного боку у разі позитивного вирішення питання, наприклад проведення розрахунків за орендовану земельну ділянку або майно, заявник отримує певні матеріальні блага – відшкодування вартості орендованої земельної ділянки (майна) відповідно до укладеного договору. Тут розгляд звернення має економічний характер, оскільки задовольняє заявника у матеріальному плані – тобто результатом послуги є матеріальне забезпечення звернення. З іншого він отримує послугу щодо практичного вирішення питання безпосереднього здійснення розрахунків за орендовану у нього земельну ділянку та майно. Таку послугу надає орган виконавчої влади, зокрема головне управління агропромислового розвитку облдержадміністрації, в межах своїх повноважень та компетенції, при цьому заявник не сплачує коштів, обов’язкових для оплати судової процедури (у разі звернення до суду). Тут адміністративний суб’єкт надання послуги надає послугу нематеріального характеру.

Порівняння поняття «послуга» в економічній та юридичній науці свідчить, що економічне значення послуги за своєю природою є значно ширшим. Якщо з економічної точки зору послуги поділяються на матеріальні та нематеріальні, то з юридичної - розглядаються як один із видів цивільно-правових зобов’язань (де, нарівні з зобов’язаннями про надання послуг, виділяються зобов’язання про передачу майна у власність, зобов’язання про виконання робіт тощо). Виходячи з цього послуга в юридичному значенні - це у будь-якому разі послуга нематеріального характеру. Такий висновок пов’язаний з тим, що в юридичній літературі зобов’язання про надання послуг виділялися в окремі групи цивільно-правових зобов’язань. Усвідомлення наведених понятійних аспектів дозволяє виділити специфічні ознаки нематеріальних послуг:
  • в процесі надання послуги не створюється речової продукції, тобто послуга не знаходить матеріального втілення у речах;
  • збіг часу надання та споживання послуги (наприклад, перевезення пасажирів одночасно є процесом створення та споживання послуги; розгляд звернень з виїздом до заявника);
  • індивідуальність послуг. Фактично, можна вести мову про невіддільність процесу надання послуги з її споживанням. Прикладом цього є надання медичних та юридичних послуг (розгляд звернення), кожна з яких є неповторною;
  • невідчутність і неможливість зберегти послуги (ці властивості послуг пов’язані з їх економічною природою і тим фактом, що якість послуги залежить від процесу її надання та сприйняття);
  • безпосередній зв’язок між виробником послуги та її споживачем (як правило, надання послуги не може існувати поза межами індивідуального контакту між суб’єктом, який надає послугу, та особою, яка її споживає). Інша ситуація спостерігається у виробничій сфері, де між товаровиробником і споживачем може існувати група посередників, які забезпечують транспортування чи реалізацію продукції.



Кравчук Валерій

магістр права,

старший слідчий прокуратури Тернопільського району

ПРОКУРАТУРА УКРАЇНИ У ФУНКЦІОНУВАННІ МЕХАНІЗМУ ДЕРЖАВИ: ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Закономірності переходу від авторитаризму до демократії, проголошення незалежності України, необхідність законодавчого забезпечення суспільних перетворень у країні започаткували кардинальне реформування правової системи, в плані запровадження конституційних принципів демократії, гуманізму, свободи та справедливості. Цілком природно, що механізм держави в Україні також перебуває у процесі реформування в руслі розбудови громадянського суспільства і правової державності, де були б реально забезпечені, гарантовані і захищені права і свободи людини.

Процеси реформування, вдосконалення організаційно-правового статусу не оминули і такий важливий правоохоронний орган, як прокуратуру. Деякі аспекти вивчення цієї проблематики вже стали предметом наукових розробок, серед яких слід виокремити праці сучасних українських дослідників (М. Бортун, Л. Грицаєнко, В. Малюга, І. Марочкін, О. Михайленко, М. Мичко, Г. Мурашин, В. Мурза, М. Косюта, М. Руденко, Г. Середа, С. Стеценко, В. Сухонос, Б. Ференц, Ю. Шемшученко, П. Шумський, М. Якимчук) та зарубіжних авторів (В. Бессарабов, А. Габерле, В. Додонов, З. Калайджиева, В. Кашлевський, П. Кулагин, И. Сикингер, С. Холмс та ін). Разом з тим, вивчення стану розробки теми, показує, що вагомі й актуальні напрацювання науковців не вичерпали можливостей дослідження широкого кола питань, що виникають у процесі реформування органів прокуратури в Україні. На даний час, ця визначальна для державного будівництва України проблема ще потребує детального дослідження і ґрунтовного опрацювання.

Так, як відомо особливе місце в механізмі гарантій законності та правопорядку в державі належить органам прокуратури. Без цього правоохоронного органу або органу, який виконує функції прокуратури, складно уявити сучасну європейську державу. Сучасна прокуратура повністю повинна бути переорієнтована на пріоритетне забезпечення прав і свобод людини і громадянина, тобто антропологізуватися. Зміст її діяльності повинен бути переосмислений у відношенні «людина-право» у нових для України політичних, економічних, соціокультурних умовах, зокрема в контексті одного із фундаментальних положень Конституції України про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Вдосконалення системи правоохоронних органів, а особливо, прокуратури, передбачає вирішення на теоретичному рівні комплексу питань. Організація прокуратури України повинна бути якісно вдосконалена відповідно до принципів Конституції, міжнародних стандартів і нових реалій суспільного життя, що активно сприятиме позитивним перетворенням суспільства, зміцненню законності і правопорядку.

Прокуратура України повинна не тільки сама адаптуватися до нових світових реалій в соціальній і правовій сферах життєдіяльності, але й активно сприяти позитивним перетворенням українського суспільства, ствердження у реальному житті вже проголошених державою прав людини. Необхідно дати відповідь на питання про природу прокурорських владних повноважень та дослідити історичний розвиток істино Української прокуратури, виявити її основні закономірності та особливості, і на основі детального опрацювання базових засад функціонування прокуратур узагальнити досвід для використання у сучасному прокуратурознавстві та розбудові правоохоронних органів. Адже вітчизняні науковці у своїх працях не в повній мірі опрацювали історичне надбання розвитку цього інституту на початку ХХ ст., а поверхнево відзначують, що за часів Української Центральної Ради, гетьманату П. Скоропадського (Української Держави), Західноукраїнської Народної Республіки та УНР Директорії існували прокуратури, не надаючи деталізації цим фактам та належної правової оцінки, натомість зосереджують увагу переважно на дослідженні радянської прокуратури на території України.

Вже давно назріла потреба у вироблені, з використанням сучасних методів дослідження, уніфікованого концепту, теоретичної моделі нової української прокуратури шляхом детального обгрунтування типології, повноважень, структури, загальних принципів, самої філософії діяльності прокуратури та закріплення цих базових засад в законодавстві і зосередженні всіх зусиль на реалізацію їх у практичній діяльності цього важливого та дієвого правоохоронного органу, в першу чергу у визначенні її місця і функціональної ролі в механізмі держави.

Сьогодні, в період інтенсивного розвитку вітчизняної правової і політичної науки, інтерес до правового забезпечення діяльності прокуратури та пошуку оптимальної моделі вітчизняної схеми прокурорської діяльності зростає, проте, певне коло питань залишається поза межами систематизованих теоретико-правових досліджень.

Так, зокрема, вважаємо за необхідне в сучасних умовах грунтовно та всебічно провести історико-правове дослідження передумов формування та організаційно-правових засад діяльності прокуратури, особливо у період Української Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського (Української Держави), Західноукраїнської Народної Республіки та УНР Директорії. Для досягнення такої мети слід провести аналіз не досліджених архівних документів та ввести їх в науковий обіг.

Крім того, наукового опрацювання й аналізу потребує, на наш погляд, проблема місця прокуратури в механізмі Української держави, зокрема, позиціонування її в системі судової влади (аналіз переваг, недоліків, проблем реалізації), а також формулювання основних рис прокуратури сучасного періоду державотворення України, в тому числі її місце у забезпечені конституційності в суспільстві.

Необхідною умовою реформування органів прокуратури є насамперед вироблення теоретичних засад її розвитку, тому неабиякого значення набуває також пошук антропологічних напрямків розвитку прокуратури (спрямування її діяльності на людину, на правове забезпечення її процвітання, на надання нею висококваліфікованої правової допомоги, формування високої правової свідомості, моральності), інших конкретних кроків щодо удосконалення організаційно-правового статусу прокуратури в механізмі новітньої Української держави.

Таким чином, вказана тематика наукових пошуків є вагомим напрямом теоретико-правового та практично-прикладного дослідження розбудови важливого правоохоронного органу – прокуратури України, яка виконується у плані розробки кафедрою теорії та історії держави та права ТНЕУ держбюджетної теми «Становлення та розвиток держави і права України в першій половині ХХ ст.», державний реєстраційний №0103U008046


Лунін Сергій Вікторович

Голова апеляційного суду Автономної Республіки Крим

ОКРЕМІ ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ ЗАСАД СУДОЧИНСТВА

Основні засади судочинства, закріплені у ч. 3 ст. 129 Конституції України є наріжним каменем для процесуальної діяльності судів усіх рівнів. Українські вчені В.В. Комаров та Н.В. Сібільова зазначають, що у режимі судочинства конституційні засади судочинства не допускають ніяких винятків, і їм притаманна найвища стабільність. Невиконання приписів процесуальних норм, що містяться у процесуальному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування рішень і пов’язується з суттєвим порушенням судових процедур, які в більшості випадків не сумісні з правом на судовий захист та унеможливлюють належну його реалізацію.

У цьому аспекті необхідно розрізнити основні засади на декілька категорій (груп, видів тощо), та розглянути з точок зору їх практичної реалізації через призму їх відношення до суду та учасників судового процесу. Зокрема, така засада судочинства як законність стосується всіх без винятку учасників судового процесу і самого суду. Ця засада є універсальною для всіх учасників судового процесу та всіх видів судочинства без виключення.

Засада рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом стосується лише суду по відношенню до учасників процесу у всіх видах судочинства. Сторона у процесі вільна у своєму відношенні до іншої сторони та до закону, яким обґрунтовує свою правоту (вимоги чи заперечення). Засада забезпечення доведеності вини, на нашу думку, обмежується тим, що суд забезпечує участь у судовому кримінальному процесі державного обвинувача та потерпілого. Ця засада стосується кримінального процесу і не може бути застосована в інших судових юрисдикціях.

Реалізація засади підтримання державного обвинувачення в суді прокурором притаманна тільки кримінальному процесу і містить суб’єктивний фактор, що не залежить від суду, оскільки прокурор може відмовитися від підтримання державного обвинувачення. За таких обставин суд зобов’язаний роз’яснити потерпілому та його представникові їх право вимагати продовження розгляду справи і підтримувати обвинувачення. Однак, якщо і потерпілий не реалізовує надане йому право, суд своєю ухвалою закриває справу. Засада забезпечення обвинувачуваному права на захист відповідає призначенню суду в сенсі захисту прав і свобод людини та перекликається з засадою забезпечення доведеності вини. Тільки одночасне поєднання цих двох засад є гарантією забезпечення рівності учасників судового розгляду у судовому процесі, передумовою змагальності сторін.

Засада гласності судового процесу – це свого роду показник «прозорості» судового процесу, визнання пріоритету прав громадян, один із індикаторів демократизації суспільства. Засада гласності судового процесу та його повне фіксування технічними засобами носить суто об’єктивний характер і не залежить від волі, бажання суду чи учасників судового процесу. Ця засада є двоскладовою, при чому, перша її частина реалізується у всіх судових юрисдикціях, і є обов’язковою, тоді як друга є обов’язковою лише для кримінального судочинства, а щодо цивільного, господарського чи адміністративного то її недотримання не тягне за собою негативних наслідків,

Засада забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, стосується апеляційних та касаційних судів. Роль місцевого суду в даному випадку зводиться до суто канцелярської роботи, що полягає в своєчасному направленні судової справи до вищої судової інстанції. Засада обов’язковості судових рішень за своєю практичною реалізацією по суті має змішаний, суб’єктивно-об’єктивний характер. Судові рішення набувають статусу обов’язкового лише при умові пред’явлення виконавчого документа до виконання.

Розглянемо реалізацію такої конституційної засади судочинства, як змагальність сторін. У разі відсутності сторін чи однієї з сторін говорити про судовий процес як про змагальний, неможливо. У цьому сенсі судочинство в України є універсальним. Його універсальність полягає в тому, що процесуальне законодавство передбачає ведення судового процесу як при наявності сторін, так и без їх участі. А судочинство, що здійснюється Конституційним Судом України, взагалі не передбачає ні змагальності сторін, ні участі сторін у судовому конституційному процесі. Таким чином, за певних обставин судовий процес взагалі не носить змагального характеру, або є обмеженим наданими раніше поясненнями та доказами. Отже, конституційну засаду змагальності сторін треба розуміти як таку, що зобов’язує суд створити всі необхідні умови для реалізації сторонами своїх прав та обов’язків, а процесуальне законодавство встановлює порядок створення та реалізації таких умов і містить перелік, за якими можливе вирішення правового спору без дотримання цієї засади.

Таким чином, на суд покладається чи не найважча частина у протиборстві двох сторін: а) забезпечення процесуальних прав сторін; б) контроль за виконанням сторонами своїх процесуальних обов’язків; в) правова оцінка наданих та досліджуваних доказів; г) прийняття законного та обґрунтованого рішення по суті правового спору. Отже, змагальність сторін носить суб’єктивний фактор, а її практична реалізація лежить через волю і бажання всіх сторін судового розгляду.

Таким чином, якщо основні засади судочинства розглядати через призму їх реалізації, то можливо стверджувати, що вони мають як об’єктивний, так і суб’єктивний характер. Одні підлягають застосуванню безумовно, інші – за бажанням; мають відношення до всіх учасників судового процесу, або вибірково; стосуються суду безпосередньо, або мають відношення до суду опосередковано; мають відношення до всіх видів судочинства, або до певних його видів.


О.І. Погібко

полковник юстиції, начальник управління (Центру) забезпечення реалізації договорів,

Міністерство оборони України

УДОСКОНАЛЕННЯ ВІЙСЬКОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РЕФОРМУВАННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

На сучасному етапі стан Української держави, саме через призму безпеки, обумовлює завдання щодо розвитку сучасних військових формувань, діяльність яких спрямована на забезпечення оборони і захист суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості України. Конституція України наголошує що, найголовнішим суб’єктом забезпечення національної безпеки є держава. Отже здійснення визначених завдань неможливе без відповідного правового наукового фундаменту, що, в свою чергу, зумовлює здійснення наукового дослідження військового законодавства України. Підґрунтям цієї проблеми є аналіз військового законодавства як ускладненої системи, багатоступеневого характеру, та розкриття внутрішньої організації системи, основних закономірностей її розвитку та поліпшення якості її складових елементів.

Важливо, Конституцією України юридично закріплено напрями розвитку українського суспільства – до суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, у якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються найвищою соціальною цінністю. Характерно, ці поняття закладено у Законі України «Про основи національної безпеки України». Саме тому у Конституції України знайшли своє відображення такі соціально-політичні категорії, як національні інтереси, державна, воєнна, інформаційна, екологічна, економічна безпека та інші складові національної безпеки.

Процеси реформування та розвитку військових формувань складових Воєнної організації держави відбуваються в сучасній воєнно-політичній обстановці і характеризуються наступними чинниками:

розробкою та удосконаленням законодавчої бази в військовій сфері;

розширенням масштабів та спектру нових викликів і загроз міжнародній безпеці, і, в першу чергу, проявів міжнародного тероризму;

збільшенням зони колективної безпеки в Європі;

активізації інтеграційних процесів на глобальному і регіональних рівнях;

зміцненням довіри та поширення міжнародного співробітництва і верифікації.

Ефективне реформування та розвиток військових формувань є обов’язковою умовою забезпечення національної безпеки і оборони та ключовою складовою курсу на євроатлантичну інтеграцію, проголошеного Україною. Відповідно для проведення ефективного реформування армії з урахуванням соціальних аспектів цього процесу необхідна удосконалена нормативно-правова основа. На думку М.І.Карпенка процес створення збройних сил нового зразку супроводжується суттєвими змінами існуючої та розробленням нової законодавчої бази. Для цього необхідно прийняття законодавчих актів, які визначають основні аспекти державної політики в сфері національної безпеки і оборони та військового будівництва, а також внесення змін до чинних актів з метою вдосконалення матеріально-технічного і інших видів забезпечення Збройних Сил України. Курс державної політики на повномасштабну євроатлантичну інтеграцію є етапом розвитку її державності, утвердження, як невід’ємної частини єдиної, стабільної, демократичної Європи, а також вирішенням проблеми національної безпеки шляхом активної участі у створенні оновленої системи світової та євроатлантичної безпеки.

На сьогоднішній день, має місце розгалужена система військового законодавства. Тому вирішення вищенаведених проблем слід розпочинати з дослідження саме військового законодавства, яке на сьогодні містить значну низьку нормативно-правових актів, а також визначитись із складовими законодавства України. Важливо, перший етап розбудови (з 1991 по 1996 рр.) характеризується формуванням правових основ створення як збройних сил, та інших військових формувань України;

другий етап (з 1997 по 2000 рр.) свідчить про подальший розвиток законодавчої бази стосовно будівництва військових формувань України;

третьому етапу (з 2001 по 2005 рр.) притаманне подальше удосконалення законодавства щодо реформування та розвитку військових формувань України.

І насамкінець, можливо стверджувати, що з початком 2006 року розпочався четвертий етап розвитку військового законодавства, який в межах правового поля урегульовує реалізацію заходів реформування та трансформацію військових формувань держави в Україні. Сучасною є думка Є.Ф.Шелеста підкреслюючого, що Україна повинна мати відносно невелику і боєздатну армію спроможну забезпечити національні інтереси держави. Виходячи з того, що військове будівництво - це система економічних, соціально-політичних, правових, власне військових і інших заходів держави, що здійснюються в інтересах її обороноздатності, з метою забезпечення цього процесу, з перших днів незалежності в Україні почалось напрацювання та створення власного військового законодавства.

Першим таким нормативно-правовим актом стала прийнята Постанова Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року № 1431-ХІІ «Про військові формування на Україні», згідно з якою були підпорядковані Верховній Раді України всі військові формування, дислоковані на території України, поставлено завдання утворення Міністерства оборони України, а Урядові України покладено завдання щодо формування Збройних Сил України та інших військових формувань. Важливість цього завдання витікає з того, що важливим і необхідним атрибутом державності кожної суверенної держави є збройні сили, які призвані гарантувати її суверенітет, територіальну цілісність та забезпечити надійний захист національних інтересів від воєнних загроз.

Наступними правовими актами, які узаконювали розпочатий процес військового будівництва в Україні, стали Закони України «Про основи національної безпеки України», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про Цивільну оборону України», «Про Службу безпеки України», «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України», Стратегія національної безпеки України, Воєнна доктрина України та інші.

Однак, необхідно удосконалення та розробка документів, які б заклали фундамент наступних широкомасштабних перетворень: створення функціональних структур збройних сил, подальшої оптимізації їх чисельності, структури, удосконалення системи комплектування, тощо. Новий концептуальний документ повинен синтезувати в собі усі найбільш раціональні сучасні підходи до розв’язання законодавчих, оборонних, соціально-економічних, науково-технологічних, екологічних та інших проблем стосовно реформування та розвитку збройних сил та інших військових формувань України.

На думку автора, можливо підкреслити характерні ознаки етапів військового будівництва, серед них: недостатнє формування правової основи діяльності збройних сил і інших військових формувань; непродумана реорганізації складових структур; несвоєчасне створення відповідних систем управління; недостатнє забезпечення та відсутність сталого фінансування армії і інших елементів, необхідних для їх функціонування. Разом з тим і наявна нормативно-правова база законодавства, у сфері оборони, недостатньо регламентує окремі процеси, що відбуваються, в першу чергу, у Збройних Силах України, «відстає» від темпів їх реформування та трансформації, тому виникають законодавчо неврегульовані проблеми. Вочевидь, в результаті змін геополітичної ситуації та сучасних реалій виникає потреба щодо постійного удосконалення, уточнення, вирішення розбіжностей та проблемних питань, з урахуванням особливостей розвитку держави, Збройних Сил України та інших військових формувань. Таким чином, не втрачає своєї актуальності проблематика дослідження військового законодавства та військового права України.


Трещова О.Р.

суддя Окружного адміністративного суду АРК

ПРОБЛЕМИ КЛАСИФІКАЦІЇ ЗАХОДІВ ДЕРЖАВНОГО ПРИМУСУ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Державний примус в адміністративному судочинстві поняття неоднорідне і складається з сукупності правових засобів примусового впливу, які мають різні підстави та умови застосування. Складний характер поняття примусу в адміністративному судочинстві, різноманітність заходів, що входять до його змісту, обумовлюють практичну необхідність класифікації зазначених заходів, приведення їх до певної системи.

У наукових кругах не існує єдиної точки зору на систему заходів примусу та пропонуються різні критерії для їх класифікації. Чітка класифікація заходів процесуального примусу має не тільки теоретичне, але й практичне значення з наступних причин:

по-перше, вона дозволяє глибше зрозуміти сутність процесуального примусу та відмежувати його від інших форм та видів державного примусу;

по-друге, класифікація дозволить визначити види конкретних його заходів та критерії віднесення певних заходів до того чи іншого виду;

по-третє, класифікація дозволить визначити єдині підстави, умови та порядок застосування процесуальних заходів для кожного їх виду, що зменшить можливість помилок у практичному їх застосуванні;

по-четверте, наукова класифікація дозволить вести теоретичні дослідження як над всім інститутом державного примусу в адміністративному судочинстві, так і над адміністративно-правовим примусом взагалі.

Питання класифікації заходів процесуального примусу в адміністративному судочинстві є новим та відкритим для дослідження. Науковці протягом тривалого часу займалися систематизацією заходів адміністративного та кримінального примусу, але так і не прийшли до єдиної думки щодо класифікаційних груп, ознак заходів примусу. В останній час також є спроби в українських та російських наукових кругах класифікувати примусові заходи в цивільному процесі. Приймаючи до уваги, що сутність примусу в різних галузях права є дуже схожою, необхідно спробувати створити систему заходів процесуального примусу на підставі досліджень у вказаних галузях, а також в загальній теорії права, з урахуванням особливостей адміністративного судочинства та його місця в системі адміністративного права.

На сьогодні існують такі класифікації заходів адміністративного примусу. Так, Г.І. Петров розглядав дві класифікаційні групи: адміністративні стягнення, під якими він розумів каральні заходи, і заходи адміністративного забезпечення, тобто заходи примусового впливу, що застосовуються з метою попередження правопорушень або забезпечення виконання органами управління покладених на них обов’язків. Д.М. Бахрах наділяє усі заходи адміністративного примусу санкційними властивостями, виділяючи заходи запобігання, адміністративно-відновлювальні заходи та адміністративні стягнення (покарання).

Найбільш приємним критерієм для класифікації заходів процесуального примусу та визначення його виду виступає процесуальна мета застосування. Більшість вчених-адміністративістів, таких як В.П. Авер’янов, Ю.П. Битяк, В.В. Зуй, М.І. Єропкін, А.Т. Комзюк вважають найбільш сприйнятою класифікацію заходів адміністративного примусу на заходи адміністративного попередження, заходи адміністративного припинення і адміністративні стягнення. За основу класифікації була покладена потрійна мета їх застосування: а) попередження можливих правопорушень та настання небезпечних для суспільства наслідків; б) припинення протиправних дій; в) покарання осіб, винних у вчиненні адміністративних проступків.

Більш розширена система заходів адміністративного примусу була запропонована Л.М. Розіним, який також пов’язував підстави та порядок застосування примусового заходу з метою його застосування, та виділяв 1) адміністративні стягнення; 2) заходи адміністративного припинення; 3) заходи процесуального примусу, які дають можливість встановити факт правопорушення, особу правопорушника, скласти передбачені законом документи; 4) відновлювальні заходи, призначені для поновлення порушеного правопорядку; 5) адміністративно-примусові заходи, що застосовуються з метою попереджання правопорушення.

Що стосується науковців в галузі цивільно-процесуального права, то, наприклад А.В. Цихоцький залежно від характеру заходів примусу поділяє їх на заходи відповідальності, заходи захисту правопорядку та превентивні заходи.

Таким чином, незважаючи на наявність різних критеріїв класифікації заходів примусу найбільш доцільною є класифікація саме за метою їх застосування. Але поряд з заходами попередження, припинення та покарання в адміністративному судочинстві існує цілий пласт заходів впливу, який застосується судом з метою захисту та поновлення певного правового стану, які не можуть бути віднесені ні до жодного з перелічених видів примусу.

Тому слід запропонувати наступну систему заходів процесуального примусу в адміністративному судочинстві, яка класифікована за критерієм мети їх застосування:

1) заходи юридичної відповідальності (мета їх застосування – покарання правопорушника);

2) заходи захисту суб’єктивних прав та забезпечення виконання обов’язків (мета – поновлення правовідносин)

3) превентивні заходи (мета застосування виявляється у попереджанні можливого у майбутньому правопорушення)

4) заходи припинення (мета – припинення наявного правопорушення).

Ця класифікація дозволить, на наш погляд, урахувати усі заходи процесуального примусу в адміністративному судочинстві.


Умрихін Олег

помічник прокурора прокуратури Первомайського району Миколаївської області

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ПРОКУРОРСЬКОГО НАГЛЯДУ ЗА ДОДЕРЖАННЯМ ВИМОГ АНТИКОРУПЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про боротьбу з корупцією» нагляд за виконанням законів у сфері боротьби з корупцією здійснюється Генеральним прокурором України й уповноваженими ним прокурорами.

У 2004 році видано наказ Генерального прокурора України № 10 гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законодавства у сфері боротьби з корупцією». Цим наказом заступникам Генерального прокурора України, начальникам структурних підрозділів Генеральної прокуратури України, прокурорам Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, військовим прокурорам регіонів і Військово-Морських Сил України, міським, районним, районним у містах, міжрайонним, а також прирівняним до них прокурорам, тобто прокурорам усіх рівнів запропоновано забезпечити ефективну організацію наглядової діяльності щодо виявлення, запобігання та протидії корупції. Відповідальність за організацію нагляду за додержанням законів у сфері боротьби з корупцією у прокуратурах міського і районного рівня покладено безпосередньо на прокурорів.

Отже, прокурорський нагляд за додержанням вимог антикорупційного законодавства віднесено до функції прокуратури з нагляду за додержанням і застосуванням законів, яка передбачена у п. 9 «Перехідних положень» Конституції України та функції нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, яка передбачена у п. 5 ч. 1 ст. 121 Конституції України.

Завдання прокурорського нагляду сформульовано в ст. 4 Закону «Про прокуратуру» і визначено як діяльність органів прокуратури, що спрямована на утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку та має своїм завданням захист від неправомірних посягань: 1) закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної системи, прав національних груп і територіальних утворень; 2) ґарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина; 3) основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих рад, органів самоорганізації населення. Основні завдання прокурорського нагляду - забезпечити верховенство Конституції України, правовий захист прав громадян.

Вважаємо, що прокурорам необхідно посилити превентивну роботу у боротьбі з корупцією шляхом прокурорського нагляду за фактам приховування заяв і повідомлень про вчинення злочинів з ознаками корупції.

Здійснюючи нагляд за законністю оперативно-розшукової діяльності, забезпечувати вивчення кожної оперативно-розшукової справи щодо підготовлюваних чи вчинених корупційних злочинів та злочинних груп з корумпованими зв’язками. Засобами прокурорського нагляду сприяти повноті проведених по них оперативними підрозділами заходів, прийняттю законних рішень.

Щодо функції координації то у цьому разі слід зазначити, що саме Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори координують діяльність правоохоронних органів у боротьбі із злочинністю.

Отже саме прокуратура за своїми функціями координує діяльність всіх правоохоронних органів, у тому числі й у боротьбі з корупцією. Тому у цілях забезпечення координації діяльності органів у вказаному напрямі, прокурорам необхідно скликати координаційні наради, організовувати робочі групи, витребувати статистичну та іншу необхідну інформацію; за участю керівників силових структур проводити міжвідомчі наради, в ході яких аналізувати недоліки та прорахунки в роботі.