Geum.ru

Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материалаДокументы

Содержание


Актуальні питання вдосконалення конституційного процесу в україні
Критеріальні ознаки обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина
Функції верховної ради україни та питання становлення і розвитку локальної демократії в україні
Конституционное регулирование принципа разделения властей в республике казахстан
Питання реалізації актів місцевих референдумів
Особливості захисту права на інформацію в системі захисту прав людини
Подобный материал:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   55

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ ВДОСКОНАЛЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

У зв’язку з тим, що 27 грудня 2007р. Президент України видав Указ «Про Національну конституційну раду» № 1294/2007, яким утворив Національну конституційну раду, поклавши на неї підготовку концепції системного оновлення конституційного регулювання суспільних відносин в Україні та проекту нової редакції Конституції України, виникають питання, що потребують не лише практичної реалізації а й додаткового теоретичного осмислення.

На нашу думку, актуальним на сьогоднішній день є, насамперед, питання уточнення процедури вдосконалення Основного Закону, оскільки в чинній Конституції порядок ухвалення нової редакції Конституції України не передбачений.

Ми вважаємо, можна погодитись з тим, що необхідність нової Конституції зумовлюється потребою внесення суттєвих змін у конституційні основи, засади конституційного ладу; натомість змінення чинної Конституції, в тому числі ухвалення її нової редакції, не пов’язується із закріпленням принципово нових засад конституційного ладу країни.

В Указі Президента України виділено п’ять етапів процесу підготовки нової редакції Конституції: підготовка пропозицій щодо концепції основних положень проекту нової редакції Конституції України; громадське обговорення основних положень проекту; узагальнення внесених під час громадського обговорення пропозицій і підготовка з їх урахуванням проекту нової редакції Конституції України; проведення експертизи проекту нової редакції Конституції України Венеціанською комісією, іншими міжнародними організаціями; ухвалення нової редакції Конституції Верховною Радою України і внесення Президентом України прийнятого проекту на затвердження всеукраїнським референдумом.

При цьому не виключається проведення всеукраїнського конституційного референдуму за народною ініціативою у разі, коли народні депутати не зможуть дійти згоди щодо цілісного проекту Конституції.

Отже, запропонований порядок ухвалення нової редакції Основного Закону відрізняється від встановленого розділом XIII Конституції України.

Разом з тим, варто вказати й на інші пропозиції щодо порядку прийняття нової редакції Конституції України. Так, на розгляд Верховної Ради України групою народних депутатів України внесено законопроект «Про процедуру підготовки проекту нової редакції Конституції України». В цьому законопроекті визначається процедура розробки проекту нової редакції Основного Закону з участю спеціального суб’єкта – Конституційної Асамблеї, та зазначається, що проект Конституції повинен виноситись на затвердження всеукраїнським референдумом. Автори законопроекту передбачають три етапи підготовки проекту нової редакції Конституції України: 1) ініціювання процесу підготовки проекту нової редакції Конституції України; 2) скликання та діяльність Конституційної Асамблеї України; 3) винесення на всеукраїнський референдум проекту нової редакції Конституції України.

В законопроекті зазначено, що процес підготовки проекту нової редакції Конституції України має розпочатися за народною вимогою про проведення всеукраїнського референдуму щодо затвердження нової редакції Конституції України, або за ініціативою Президента України шляхом подання до Верховної Ради України проекту нової редакції Конституції України, або за ініціативою не менш як половини від конституційного складу Верховної Ради України шляхом подання до парламенту проекту нової редакції Конституції України. За законопроектом Президент України видає указ про скликання Конституційної Асамблеї України протягом двох місяців з моменту отримання народної вимоги про проведення всеукраїнського референдуму щодо затвердження нової редакції Конституції України, або з моменту реєстрації в апараті Верховної Ради України проекту нової редакції Конституції України. Президент України негайно після прийняття Конституційною Асамблеєю рішення про винесення проекту нової редакції Конституції на затвердження всеукраїнським референдумом призначає всеукраїнський референдум з відповідного питання.

Основними завданнями Конституційної Асамблеї України автори законопроекту визначають забезпечення: реалізації права Українського народу на самовизначення; вираження суверенної волі громадян у Конституції України; підготовки проекту нової редакції Конституції України для винесення його на затвердження всеукраїнських референдумом.

Склад Конституційної Асамблеї – триста народних обранців Конституційної Асамблеї України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування на засадах комбінованої виборчої системи відповідно до закону.

Отже, можна констатувати принципову відмінність між позицією глави держави та позицією народних депутатів України, як у самій процедурі прийняття нової редакції Основного Закону, так і щодо складу, статусу та порядку формування суб’єктів цього процесу.

Якщо узагальнити міжнародну практику ухвалення нової редакції Основного Закону, то можна констатувати, що єдиного способу розробки та ухвалення нової Конституції не існує.

Так, в пункті 3 статті 135 Конституції Російської Федерації передбачається розробка проекту нової Конституції Конституційними Зборами, а прийняття – Конституційними Зборами чи шляхом всенародного голосування.

У чинній Конституції Болгарії також передбачено порядок прийняття нової Конституції. Для цього скликаються Великі народні збори, які діють як установчі збори і можуть виконувати законодавчі функції(ст.157-163).

За Конституцією Швейцарії повний перегляд основного закону проводиться або за народною ініціативою, або Федеральними зборами. Нова Конституція вступає в силу тільки після всенародного референдуму(ст.138,193).

Процедура прийняття нової редакції Конституції також передбачена в Основних Законах Австрії, Албанії, Бельгії, Іспанії, Нідерландів, та інш.


Туру О.О.

аспірант Маріупольського державного гуманітарного університету

КРИТЕРІАЛЬНІ ОЗНАКИ ОБМЕЖЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНИХ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Проблематика обмеження прав і свобод людини і громадянина займає особливе і основне місце в ліберальній концепції прав людини. У онтологічному аспекті обмеження прав і свобод людини і громадянина, тобто фактичне встановлення меж свободи особи в суспільстві і державі, є один з найважливіших типологічних і алгоритмічних аспектів взаємин, що виникають в системі координат «людина – держава». Вказане обмеження, що знаходить свій вираз в нормативній оцінці, фактично ілюструє смислове навантаження і телеологічне призначення існування природного права, як і будь-якого іншого права, спрямованого на стереотипність, типізацію людської поведінки. Воно виражається, з одного боку, в наданні особі відповідної сфери зовнішньої свободи, а з іншої – в обмеженні цієї свободи.

Слід вказати, що в історичній ретроспективі формування норми про обмеження прав і свобод людини і громадянина безпосередньо пов’язано з історичними умовами формування людського співтовариства і державною організацією соціуму. Так, аналіз витоків походження інституту обмежень прав і свобод, сприяє виявленню певних закономірностей в його прояві. Так, ще «при первіснообщинному устрої склалася своєрідна система соціального регулювання, що була орієнтована, перш за все, на обмеження» (Ю. Бромлей); в період формування права «в суспільстві виникла потреба в тому, щоб обмеження, що були сформовані звичаєм і традицією, фіксувати як законні обмеження» (К. Маркс); у Росії цар Олександр I, наприклад, затвердив своїм указом перелік «дворянських» блюд, які не можна було подавати в трактирах і на заїжджих дворах людям в кожухах, свитках і іншому одязі простолюдинів.

Фактично парадигма обмеження прав вперше знайшла своє нормативне закріплення в ст. 6 Французької декларації прав і свобод людини і громадянина, де закріплено, що: «Свобода є властива людині можливість робити все, що не заподіює збитку правам інших». «Свобода людини виражає, перш за все, зовнішнє обмеження дій людини нормами позитивного права, що існують в даному суспільстві... Вона є продукт регламентації...». Звідси, свобода має свої межі, кордони, а, звідсіля, об’єктивується і актуалізується необхідність розмежування сфери свободи індивіда з правовим статусом інших володарів прав і свобод і сферою прав і інтересів держави і суспільства. Таким чином, виникаючий системний комплекс дихотомій «права і свободи одного – права і свободи інших» і «права і свободи одного – права і інтереси держави і соціуму», вимагає своєї нормативної регламентації.

Проте офіційне закріплення на пострадянському просторі норма про загальні умови обмеження прав і свобод отримала тільки на початку 90-х рр. минулого століття в Декларації прав і свобод людини і громадянина СРСР. Частина 2 ст. 2 Декларації свідчить: «Права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені законом тільки в тій мірі, в якій це необхідно в цілях захисту конституційного ладу, моральності, здоров’я, законних прав і інтересів інших людей в демократичному суспільстві».

Практично, вказане положення з’явилося інтерпретацією п. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р., яка встановлює, що «при здійсненні своїх прав і свобод, кожна людина повинна піддаватися тільки таким обмеженням, які встановлені законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві».

Нормативний концепт «обмеження прав і свобод людини і громадянина» в Україні знайшов своє закріплення в розд. II «Права, свободи і обов’язки людини і громадянина» Конституції України 1996 р. Парадигмою обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина тут виступає визначення меж свободи людини і меж втручання держави в цю свободу. Звідси можна зробити вивід, що обмеження прав і свобод небезцільно. Воно носить строго телеологічний характер і може застосовуватися ради забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки держави, для підтримки правопорядку, створення сприятливих умов економічної діяльності, а в широкому сенсі – в ім’я забезпечення конкретної особи гарантованою свободою (її визнання, легалізації, легітимації, охорони, захисту, гарантій тощо).

Разом з тим, обмеження прав і свобод людини і громадянина і це особливо важливо, є правовим обмеженням, тобто таким обмеженням, яке закріплюється за допомогою права. Звідси можна сформулювати критеріальні параметри (характеристики) правових обмежень прав і свобод людини і громадянина, які: 1) у онтологічному аспекті безпосередньо пов’язані і конституюються за несприятливих умов для здійснення власних інтересів суб’єктів (загроза або позбавлення певних цінностей), направлені на їх заборону і одночасно – на задоволення суспільних інтересів в охороні і захисті; 2) по своїй правовій природі і правовим наслідкам носять негативний характер, тобто при їх реалізації передбачено використання переважно примусових, силових засобів; 3) у аксіологічному і прагматичному аспектах означають зменшення обсягу можливостей, свободи, а значить, і прав людини, що здійснюється за допомогою своєрідних «нормативних хитрувань» - шляхом встановлення обов’язків, заборон, засобів захисту, покарань тощо, що зводять різноманітність в поведінці суб’єкта до певного «граничного» і одночасно стереотипного, зразкового, такого, що типізується, еталонного стану; 4) по своїй телеологічній домінанті мають, перш за все, спрямованість на охорону суспільних відносин, індивідуальної і колективної свободи.


Український С.С.

аспірант Маріупольського державного гуманітарного університету

ФУНКЦІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ ТА ПИТАННЯ СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ЛОКАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ В УКРАЇНІ

Парламенту України - Верховній Раді України належить провідна роль і пріоритетне місце в системі органів державної влади Української держави. Вказана роль і місце обумовлені, перш за все, функціями, що реалізує Парламент держави. Згідно розд. IV Конституції України Верховна Рада України виконує функції законодавчої влади (ст. 75 Конституції); бере участь у формуванні органів виконавчої і судової влади (ст.ст. 83, п. 26, 27 ст. 85); здійснює бюджетні повноваження (п. 4 ст. 85); визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики (п. 5 ст. 85); представляє народ і є виразником його волі.

Таким чином, основними функціями Парламенту України є представницька, законодавча, засновницька, фінансова (бюджетна), парламентського контролю, зовнішньополітична тощо.

Парламент України в процесі реалізації своїх функцій тісно співробітничає з іншими органами державної влади і суб’єктами політичної системи – політичними партіями, громадськими організаціями громадян та іншими суб’єктами, утворюючи, таким чином, системний симбіоз державних і суспільних структур, легалізованих за допомогою участі останніх в діяльності парламенту (політичні партії) в єдиний механізм розробки, ухвалення і реалізації рішень, спрямованих на державне управління складними процесами і явищами, що відбуваються в системі державно-правової дійсності.

Особливу роль функції парламенту і їх реалізація грають в процесах становлення і розвитку місцевого самоврядування (далі – МСВ) в Україні. Слід вказати, що інститут МСВ є порівняно новим державно-правовим, соціально-правовим і нормативно-правовим інститутом, який вперше знайшов своє законодавче закріплення і легалізацію в Конституції України 1996 р. Тому роль законодавчої функції Верховної Ради України в його появі має не тільки неминуще, а й конституююче і інституціональне значення.

Легалізація інституту МСВ, системи його суб’єктів і органів в Основному Законі держави, з’явилося не тільки революційною і справді історичною подією в житті держави і суспільства, що свідчить про прихильність України до загальнодемократичних світових і європейських цінностей і міжнародних стандартів, але й ознаменувала собою легально-нормативне формування феномена публічної влади, її структуризацію на публічну державну і публічну самоврядну (муніципальну) владу (див. ст. 5 Конституції України), а також закріплення МСВ в якості однієї з основ конституційного ладу держави (ст. 7 Конституції України).

Природно, роль Верховної Ради України в конституційній легалізації інституту МСВ (див. ст. 7, Розд. XI Конституції України), за допомогою реалізації нею своїх законодавчої і засновницької функцій, уявляється безперечною. Але, як обґрунтовано думається, вказані функції мають вельми високий нормотворчий потенціал, бо Парламент України, відповідно до своїх конституційних повноважень, володіє величезними можливостями щодо впливу на процеси статутарного та перспективного розвитку, діяльності інституту МСВ в умовах ординарного і екстраординарного функціонування державності, в питаннях розробки його концептуальної і нормативно-правової моделі, що охоплює цілий ряд проблемних питань, серед яких суб’єктний і об’єктний склад локальної демократії, визначення і встановлення компетенції органів і суб’єктів МСВ, її модифікація і перерозподіл між органами МСВ різних рівнів, а також між органами державної виконавчої влади і органами МСВ, легалізація нових і розширення вже закріплених в законодавстві форм безпосередньої демократії, а також розробка і затвердження нових організаційно-правових форм діяльності органів і суб’єктів МСВ усередині територіальної громади і з суб’єктами права, що знаходяться за її межами.

Демонстрацією правоти такого твердження, є результати здійснення систематичного аналізу повноважень і функцій Верховної Ради України, що стосуються функціонування інституту локальної демократії на території суверенної демократичної держави. Такі профільні повноваження і функції Парламенту України виявляються таким чином:

- з історичних позицій, вони продовжують славні традиції самоврядування, що своїм корінням йдуть до витоків українського конституціоналізму (грецькі міста-поліси і римські муниципії на територіях сучасної України, Магдебурзьке право міст на українських територіях, Запорізька Січ з її традиціями самоврядування, земства тощо);

- вони формуються в умовах правової демократичної державності;

- вони є наслідком глибоких демократичних процесів, що відбуваються в посттоталітарному соціумі і посттоталітарній державній організації, що формується на його базі;

- вони є наслідком істотної модифікації всієї управлінської парадигми державного будівництва, що обрала шлях децентралізації державної влади і деконцентрації її повноважень з подальшою їх передачею з центрального на регіонально-локальний рівень;

- вони демонструють органічний зв’язок між різними рівнями публічної влади, стабілізуючи і інтенсифікуючи діяльність державних інститутів і інститутів громадянського суспільства, до яких відноситься МСВ;

- вони дають можливість рецепції зарубіжного досвіду становлення, розвитку і функціонування інституту МСВ за допомогою визнання, сприйняття і подальшої легалізації міжнародних стандартів МСВ, що містяться в міжнародних угодах, які ратифіковано Україною та які у відповідності до ч. 1 ст. 9 Конституції України, стають частиною національного законодавства;

- вони формують власну компетенцію МСВ, за допомогою здійснення перманентної законопроектной діяльності по вдосконаленню чинного законодавства України про МСВ;

- вони виробляють певний алгоритм і парадигму законодавчої діяльності у сфері МСВ.


Хамитов Талгат

соиcкатель КазНУ им. аль-Фараби

КОНСТИТУЦИОННОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ПРИНЦИПА РАЗДЕЛЕНИЯ ВЛАСТЕЙ В РЕСПУБЛИКЕ КАЗАХСТАН

Эффективным инструментом обеспечения прав и свобод человека является принцип разделения государственной власти. В Казахстане, также как и ряде других стран СНГ, реализации данного принципа сопровождалась и усложнялась борьбы между законодательной и исполнительной властью. Здесь первым шагом в сторону разделения властей стало учреждение поста Президента КазССР 24 апреля 1990г. Первым Президентом КазССР депутаты Верховного Совета избрали Н.А.Назарбаева. В основу концепции президентской власти в современном Казахстане легли следующие обстоятельства. В начале 90-х.гг. ХХв. страна, раздираемая противоречиями, нуждалась в силе, способной консолидировать общество, предложить четкую программу реформ. Предполагалось, что президентская власть, отличающаяся большей оперативностью и персональной ответственностью, будет и более эффективной. В этих целях был принят целый ряд законодательных актов, в соответствии с которыми Президент наделялся широкими полномочиями, как в отношении исполнительной власти, так и в отношении власти законодательной.

Одной из причин «двоевластия», противостояния между Парламентом и Президентом в Казахстане, считалось несовпадение взглядов по поводу приоритетов дальнейшего развития страны. Президент РК Н.Назарбаев, выступая за кардинальные рыночные реформы, олицетворял собой реформаторские силы. Основная суть его идей на тот момент и сегодня заключается в следующем: «сначала экономика, потом политика». Это означает: главная цель – экономическое развитие, даже за счет политического. Президент своим волевым усилием целенаправленно внедрял данную идею в жизнь. Парламент же выступал, прежде всего, за создание более надежных гарантий прав человека, в том числе и институциональных: развитие парламентаризма, независимого суда, усиление органа конституционного контроля и др., то есть на первое место ставилось политическое развитие.

В первой Конституции независимого Казахстана, принятой 28 января 1993г. Верховным Советом РК, были закреплены основные признаки президентской формы правления: Президент возглавлял единую систему исполнительно власти, с согласия Верховного Совета назначал на должность Премьер-министра, его заместителей и министров ряда важнейших министерств, Кабинет министров ответствен перед Президентом РК.

Верховный Совет в соответствии с Конституцией РК 1993г. стал постоянно действующим профессиональным органом законодательной власти. Он обладал достаточно широкими полномочиями, которые характерны для парламентов демократических стран.

По Конституции РК 1993г. предусмотрено три высших суда – Верховный, Высший Арбитражный и Конституционный суды. Судебная власть по Конституции РК 1993г. выступала значительным противовесом законодательной и исполнительной ветвям власти в немалой степени благодаря полномочиям Конституционного суда РК.

Несмотря на все достоинства Конституции РК 1993г. по истечении немногим более двух лет на всенародном референдуме 30 августа 1995г. была принята новая Конституция. Инициатором принятия новой Конституции РК 1995г. является Президент Казахстана Н.А.Назарбаев. Необходимость принятия новой Конституции заключалась, по его мнению, в том, что первая Конституция РК стала Конституцией компромиссов. По ряду вопросов в ней не были окончательно решены вопросы перехода к рыночной экономике и либеральному обществу. После принятия новой Конституции 1993г. усугубилась проблема взаимоотношений между высшими органами государственной власти. Это произошло во многом из-за нараставшего экономического кризиса. На тот момент стране требовались неотложные меры по стабилизации экономической ситуации. Экономический кризис усугублял политическую ситуацию в стране. Политические противоречия вылились в массовый самороспуск Советов народных депутатов. 13 декабря 1993г. Верховный Совет XII созыва был объявлен самораспустившимся. В марте 1994г. состоялись выборы Верховного Совета РК XIII созыва. Но слаженной работы между ветвями власти не сложилось. На тот момент стало ясно, что требуется совершенствовать нормы Конституции, регулирующие деятельность высших органов государственной власти, для создания более эффективного механизма разрешения конфликтов между ветвями власти.Дальнейшие события того периода показывают, что надежды Президента на поддержку своих идей в Парламенте не оправдались, и он был вынужден использовать другой путь для реализации своих идей. Для этого 1 марта 1995г. Указом Президента была образована Ассамблея народов Казахстан, на первой сессии которой получила одобрение идея проведения всенародного референдума по вопросу о продлении сроков полномочий Президента. Чем бы закончили отношения между Президентом и Верховным Советом сейчас трудно предугадать, но 6 марта 1995г. по решению Конституционного Суда РК выборы были признаны незаконными, а Верховный Совет – нелегитимным. 29 апреля 1995г. прошел всенародный референдум, в ходе которого народ проголосовал за продление сроков полномочий Президента. Подготовленный к июлю 1995г. проект Конституции выносится на всенародное обсуждение. 30 августа 1995г. состоялся всенародный референдум и 8.212.773 граждан (т.е. 89,14% населения) высказалось за принятие Конституции РК. По Конституции РК 1995г. центром политической системы Казахстана становится Президент, который фактически возглавляет исполнительную власть, но формально он не относится ни к одной из них, обеспечивает согласованное функционирование все трех ветвей. В качестве высшего суда здесь представлен только Верховный суд. Конституционный Суд был преобразован в Конституционный Совет, полномочия которого не столь весомы.

Думается, на том этапе такое расширение полномочий главы государства за счет сокращения полномочий законодательной и судебной ветвей власти было в какой-то мере исторически оправдано. Так, с момента принятия Конституции РК 1995г. страну практически миновали кризисы высшей государственной власти, что позволило в какой-то мере стабилизировать экономическую, социальную обстановку в стране. Однако на современном этапе РК нуждается в сокращении полномочий Президента и расширении полномочий законодательной и судебной ветвей власти.


Петрученко Катерина

аспірант Інституту законодавства Верховної Ради України

ПИТАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ АКТІВ МІСЦЕВИХ РЕФЕРЕНДУМІВ

За своїм змістом місцеві референдуми є безпосереднім вирішенням територіальними громадами питань місцевого значення, тобто питань, які випливають з колективних інтересів місцевих жителів – членів відповідної територіальної громади, віднесених Конституцією та законами України до предмету відання місцевого самоврядування.

Не зважаючи на те, що інститут місцевого референдуму на законодавчому рівні введено ще в 1991 році, на сьогодні він залишається недієвим і неефективним.

Практика проведення місцевих референдумів не отримала належного розвитку серед територіальних громад і носить епізодичний характер. Хоча предметом розгляду місцевих референдумів може бути широке коло питань, переважно на них приймаються рішення щодо адміністративно-територіального устрою, які не носять нормативний характер. Місцевий референдум не сприймається як дієвий шлях розв’язання різноманітних проблем місцевого значення та задоволення життєвих потреб громади.

Значною мірою такий стан справ пов’язаний з неможливістю громадянами безперешкодно реалізувати своє право на участь у місцевому референдумі внаслідок недосконалої нормативної бази.

Однак існуюча ситуація пов’язана також з відсутністю якісної системи реалізації актів місцевих референдумів, покликаних бути важливим інструментом безпосередньої демократії. Недостатньо прийняти акт, необхідно його реалізувати, тобто втілити приписи у діяльність територіальної громади.

Основними актами місцевого референдуму є рішення. Вони є актами локальної нормотворчості і не потребують затвердження посадовими особами чи органами місцевого самоврядування, є обов’язковим для виконання на відповідній території. Інші акти повинні видаватись з врахуванням рішень місцевого референдуму.

Реалізація акта є тривалим процесом і включає в себе інформування, виконання та контроль.

На ефективність процесу реалізації актів місцевих референдумів впливають такі чинники: 1) інституційний – полягає у недостатньому рівні взаємовідносин між органами місцевого самоврядування та інститутами громадянського суспільства; 2) психологічний - характеризується низьким рівнем правової культури та правової освіти територіальної громади.

Виконання прийнятих на місцевому референдумі може відбуватись за допомогою інших форм безпосередньої демократії – загальні збори громадян за місцем проживання, громадських слухань, консультативних опитувань, місцевих ініціатив. Реалізація рішень місцевого референдуму повинна консолідувати територіальну громаду. Участь громадян в управлінні місцевими справами може бути успішно реалізована лише за умов існування гармонійно розвинутого громадянського суспільства та функціонуванням ефективної системи інститутів безпосередньої демократії.

Труднощі при реалізації актів місцевого референдуму певною мірою пов’язані з неправильним розумінням їх змісту. Учасники відповідних відносин повинні володіти високим рівнем правосвідомості, відсутністю нігілістичних поглядів. Правильне застосування актів залежить від рівня налагодження доступу громадян правової інформації про принципи, процедури та форми виконання правових норм.

Доступ до правової інформації слід розглядати як невід’ємні вимоги по формування у громадян правової культури. Вирішення проблеми інформування населення на практиці можливе за допомогою надання вільного доступу громадян до виданих нормативно-правових актів, наприклад, через запровадження обов’язкової систематизації та зберігання в місцевих бібліотеках або інших установах, в обов’язки яких ходить обробка та забезпечення надання такого виду правової інформації. Оприлюднення нормативно-правових актів дозволяє усім зацікавленим особам отримати інформацію про їх зміст.

Якщо громадяни обізнані на достатньому рівні про власні повноваження та можливості впливу на вирішення місцевих справ і роботу органів управління, в даному випадку можна говорити про реальність вирішення питань місцевого значення безпосередньо населенням.

Контроль виступає забезпечувальною ланкою в процесі реалізації правових норм. Акти місцевого референдуму підлягають контролю як з боку безпосередньо територіальної громади так і представницьких органів місцевого самоврядування. Місцева рада може змінити або скасувати рішення місцевого референдуму не менш як двома третинами від загальної кількості депутатів з обов’язковим затвердженням на референдумі, який повинен бути проведений протягом шести місяців після внесення зміни або скасування.

Особливість реалізації актів місцевих референдумів насамперед пов’язана з питаннями, які є предметом розгляду, та суб’єктами, покликаними забезпечувати їх виконання.

З огляду на це, при удосконаленні та реформуванні інституту місцевих референдумів необхідно враховувати як загальні принципи організації та механізму їх проведення, так і фактори, пов’язані зі специфікою реалізації прийнятих актів.


Чубарук Т.В.

старший консультант,

Головне юридичне управління Апарату Верховної Ради України

ОСОБЛИВОСТІ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ІНФОРМАЦІЮ В СИСТЕМІ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Право на інформацію – є одним з основних конституційних прав людини і громадянина, які визнаються та гарантуються в Україні. Визнання та гарантії права на інформацію в країні відображають тенденцію дотримання вимог міжнародних принципів та стандартів прав людини, які знайшли своє відображення в основоположних міжнародних угодах щодо захисту прав і свобод людини (Загальній Декларації прав людини 1948 р., Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р.).

Можна погодитися з точкою зору окремих фахівців про те, що право на інформацію, що містить у собі такі конкретні можливості, які в сукупності і складають так звані інформаційні права суб’єктів інформаційних відносин:
  • право кожного вільно збирати, одержувати, зберігати, використовувати і поширювати будь-яку (масову, офіційну, правову, тощо) інформацію, за винятком обмежень, встановлених Конституцією України, чинним законодавством;
  • право особи давати згоду на збирання, зберігання, використання та поширення інформації про неї для соціально-економічних, культурних та інших соціальних цілей;
  • право громадянина мати доступ до відомостей про себе (крім, тих, що становлять захищену судом таємницю) в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, право кожного перевіряти достовірність інформації про себе і членів своєї сім’ї, право спростовувати недостовірні відомості у судовому порядку; право вимагати вилучення будь-якої інформації про себе;
  • право кожного на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про себе і членів своєї сім’ї;
  • право на забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
  • право на вільний доступ і поширення інформації про стан навколишнього середовища (екологічна інформація), про якість харчових продуктів і предметів побуту;
  • право на правову інформацію – право знати свої права і обов’язки, право на вільний доступ до нормативно-правових актів;
  • право на офіційну фінансову інформацію;
  • право на інформацію як результат творчості.

На жаль, в нашій державі до цього часу досить поширеним залишаються порушення права на інформацію, серед яких хотілося б виділити наступні: необґрунтована відмова від надання відповідної інформації; надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації чи навмисне приховування інформації; примушення до поширення або перешкоджання поширенню; поширення відомостей, які не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність особи; використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок своїх службових обов’язків; невиконання обов’язку органів державної влади інформувати про свою діяльність та ухвалені рішення; обмеження вільного доступу до інформації; надання недостовірної чи неповної інформації тощо.

Гарантією захисту права на інформацію є дисциплінарна, кримінальна, адміністративна чи цивільно-правову відповідальність.

Враховуючи особливості предмету права на інформацію, яке є особистим немайновим правом та передусім закріплене в статті 302 Цивільного кодексу України, інтерес представляють цивільно - правові способи захисту, зокрема:
  • визнання права;
  • припинення дії, що порушує право;
  • відновлення становища, яке існувало до порушення;
  • відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
  • відшкодування морально (немайнової) шкоди;
  • визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, його посадових і службових осіб.

Деякі вчені зазначають, що основним цивільно-правовим способом захисту права на інформацію повинно стати відшкодування збитків.

Але на нашу думку, зважаючи на зміст права на інформацію, особливістю захисту такого права має стати визнання права і відновлення правового становища, яке існувало до порушення. Такий захист буде мати відновлювальний та компенсаційний характер. А вже субсидіарним засобом має стати відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди. Підтвердженням думки автора є рішення Європейського Суду з прав людини, юрисдикцію якого було визнано Україною через ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., у справі «Українська Прес-Група» проти України» Рішення від 29.03.2005 р., згідно з яким основним засобом захисту права на інформацію визначено компенсацію моральної шкоди (33 тис. євро), що суттєво відрізняється від встановленого судом відшкодування майнової шкоди у розмірі 588 євро.