Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
здобувач Донецького юридичного інституту ЛДУВС ім. Е.О. Дидоренка
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ВИКОРИСТАННЯ ПРАВОВИХ ПРОГРАМ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ПРАВІ
Значення програм у вітчизняній правовій системі в останні роки обумовлює інтерес дослідників до відповідної проблематики стає все більш актуальним. Ухвалення різноманітних програмних актів ставить перед теорією права закономірне питання щодо юридичних ролі та змісту цих феноменів, їх співвіднесення із усталеною класифікацією форм (джерел права), нормативних актів та соціальних регуляторів у цілому. Слід визнати, що в останні роки дещо актуалізувалася увага вітчизняних авторів до проблематики програм у вітчизняному праві. У той же відповідні роботи, навіть в рамках спроби створення теорії (концепції) програмно-управлінської діяльності носять насамперед описовий характер, не надаючи належного теоретичного обґрунтування відповідними правовим процесам та явищам.
Проаналізуємо визначення програм, які існують у законодавстві України. Згідно з п. 4 ст. 8 Господарського Кодексу України програма є формою участі держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування у господарській діяльності через правове закріплення економічної політики. Такі програми розподіляються на програми економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програми діяльності КМ України, цільові програми економічного, науково-технічного і соціального розвитку. Таким чином зазначене визначення прямо визнає програму у цілому та її основні державні форми, як правове явище. У той же час слід визнати, що інші визначення програм у вітчизняному законодавстві доволі важко систематизувати.
Так, програма економічного і соціального розвитку, згідно з нормами Закону України від 23 березня 2000 р. № 1602-III, є документом, у якому визначаються цілі та пріоритети економічного і соціального розвитку, засоби та шляхи їх досягнення, формується взаємоузгоджена і комплексна система заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем економічного і соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеризуються очікувані зміни в стані економіки та соціальної сфери. Таке розуміння програм розвитку як документу, знайшло власне відображення і на локальному рівні, зокрема у визначенні програми соціально-економічного розвитку міста одеською муніципальною владою. Подібне тлумачення програм можна зустріти і в практиці інших пострадянських держав.
Інші законодавчі акти визначають програму не як документ, а саме як певні заходи або їх сукупність. Так, у вітчизняному праві бюджетна програма визначається, як систематизований перелік заходів, спрямованих на досягнення єдиної мети та завдань, виконання яких пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до покладених на нього функцій (п. 4 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України). Регіональна цільова програма, згідно наказу Міністерства економіки України від 4 грудня 2006 р. № 367, є сукупністю взаємопов’язаних завдань і заходів. Державна цільова програма, за Законом України «Про державні цільові програми» від 18 березня 2004 р. № 1621-IV, є комплексом взаємопов’язаних завдань і заходів, спрямованих на розв’язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів державного бюджету та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.
Зарубіжна та міжнародна практика також використовує категорію комплексу заходів при визначенні програм. Окремі нормативні визначення програм взагалі уникають відповіді на питання природи цього феномену. Наприклад, державні наукові і науково-технічні програми відповідно до чинного законодавства є «основним засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, що визначаються парламентом України, шляхом концентрації науково-технічного потенціалу країни для розв’язання найважливіших природничих, технічних і гуманітарних проблем, створення принципово нових технологій, засобів виробництва, матеріалів, іншої наукомісткої і конкурентоспроможної продукції».
Можна стверджувати, що програми розуміються у нормативних актах насамперед у двох проявах – як певний документ та як комплекс або сукупність заходів (та завдань). Висловимо думку, що таке бінарне сприйняття програм є аналогічним двоїстості визначень бюджету, який водночас є документом (нормативно-правовим актом) та кошторисом прибутків та витрат. Тому можна стверджувати, що визначення програми, як комплексу заходів, не знімає питання про природу програми-документа. Це підтверджується і згадками про необхідність затвердження програм спеціальним актом владного органу, які містяться або у визначеннях програм, або у тексті нормативних актів, що регламентують процеси розроблення та ухвалення програм.
Програма як документ, відповідно до думок більшості дослідників має нормативний та правовий характер, що обумовлено як особливостями самих програм, так і програмними властивостями самого права. Особливу цікавість при цьому викликає співвідношення таких програмних правових актів та категорій правової норми і форми права, що, безумовно, має стати предметом спеціальних досліджень.
Кобець В.А.
аспірантка Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
ЛОКАЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В МЕХАНІЗМІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
Реформування соціально-економічної и політичної життєдіяльності суспільства породила необхідність зосередити першочергову увагу на правовому регулюванні, яке призване забезпечувати необхідну нормативно-правову базу для зазначених реформ.
Правове регулювання – це цілеспрямований вплив з боку держави на поведінку людей та суспільні відносини за допомогою всіх правових засобів (правові норми, правові відносини, суб’єктивні права та юридичні обов’язки, акти застосування норм права, заборони, пільги, заохочення, покарання тощо).
Механізм правового регулювання – це система всіх правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання, тобто владний вплив права на суспільні відносини.
Суспільні відносини, які необхідно врегулювати в локальному порядку, це відносини, які:
- являються правовими по характеру та потребують правового опосередкування; пов’язані з діяльністю підприємств різних форм власності; протікають в межах, окреслених відповідним законодавством, яке визначає правовий статус підприємства, в якому конкретизуються його цілі; відрізняються різноманіттям в межах конкретного колективу;
- не врегульовані централізовано або допускають можливість деталізації, конкретизації загальнодержавних норм.
Саме існування локального регулювання, як і його актуалізація в сучасних умовах, має ряд об’єктивних обставин, із яких відмітимо в першу чергу те, що локальне регулювання ближче до опосередкованих суспільних відносинам, воно раніше відчуває їх динаміку і може точніше її відобразити. При цьому, локальні акти враховують не тільки специфіку самих відносин, але і мікросферу, в якійці відносини відбуваються. В сфері локального регулювання значно сильніший «зворотній зв’язок», який дозволяє оперативно вносити корективи в систему локальних регуляторів, добитись їх найбільшої результативності. Все це робить локальне регулювання потенційно досить ефективним.
В. Швайковська з метою виділення певного виду правового регулювання трудових відносин, що діє на локальному рівні, пропонує використання терміна «локальне нормативно-правове регулювання», який вказує на рід регулювання – правове, вид правового регулювання –нормативне, а також рівень регулювання – локальний.
В науці трудового права локальне нормативно-правове регулювання праці відображається як складова частин загальної системи правового регулювання, виконує його кінцеву мету – урегулювання трудових відносин.
Р. Кондратьєв вважає, що поняття локального регулювання включає, як нормотворчу, так и правозастосовну діяльність адміністрації і профспілкового комітету. Включення правозастосовної діяльності в правовому регулюванні значно збагачує зміст останньої, хоча повністю її і не розкриває. Особливе місце в цьому процесі належить діяльності по забезпеченню практичної реалізації правових норм, чим досягається дотримання і виконання правових норм всіма суб’єктами, використання або надання прав, застосування норм права компетентними органами і посадовими особами, а також у випадку необхідності і державний захист прав у встановленому порядку з покладенням юридичної відповідальності на порушника.
Раніше локальне регулювання розглядалось як похідне від загальнодержавного регулювання, зараз ця взаємодія представляється значно складніше. Основи локального правового регулювання належить шукати не в діяльності держави, яка надає колективам підприємств права самостійно регулювати деякі види суспільних відносин, а в самій системі відносин, що складаються в рамках конкретного колективу і об’єктивно потребують правового опосередкування, максимально наближеного до умов підприємства в силу того, що самі ці відносини, хоча і являються в своїх основних рисах типовими, мають специфіку, яка не може бути врахована в загальнодержавних актах.
При цьому необхідно враховувати і суб’єктивний фактор, який значно підвищує ефективність рішення, прийнятого самим колективом, по відношенню з тими, яке приймається зовнішніми органами управління та з’явившись як диктат вищестоящих органів, держиться в значній мірі на авторитеті влади, а не на розумінні його конструктивності і необхідності, визнання колективом. Це визначає необхідність децентралізованого регулювання деяких видів суспільних відносин.
Колосова О.О.
аспірантка кафедри історії держави і права ОНЮА
ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАЦІ МАЛОЛІТНІХ І ПІДЛІТКІВ У ДОБУ ДИРЕКТОРІЇ УНР
Доба Української революції 1917-1921 рр. активно досліджується в наш час. На сьогодні існує чимало наукових статей, опубліковані монографії, захищені кандидатські й докторські дисертації з різних галузей внутрішньої та зовнішньої політики національних урядів зазначеного періоду. Але й досі немає комплексного дослідження соціальної політики цих урядів, зокрема соціальної політики доби Директорії УНР. У цьому плані деякі аспекти висвітлювали у своїх працях Б. Андрусишин, Г. Журбелюк, С. Коник, Я. Радиш. Метою нашої розвідки є спроба розпочати наукове обговорення соціальної політики Директорії в юридичній площині. За предмет розгляду візьмемо такий невеликий, але важливий аспект, як правове забезпечення праці малолітніх і підлітків у зазначений період.
Отже, щодо державних органів соціальної політики в період Директорії Української Народної Республіки варто відзначити, що при Міністерстві праці (в департаменті охорони праці) діяло декілька відділів, серед яких були відділи охорони праці в промисловості, гірництві, транспорті та відділ охорони праці в рільництві, огородництві, лісництві. У фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОВУ) є чимало документів, присвячених питанням юридичного забезпечення праці малолітніх і підлітків зазначеного періоду.
Зокрема, «Положення про охорону праці малолітніх і підлітків» розповсюджувалося на всіх, хто користувався найманою працею: «фабрично-заводські, гірничі, гірничо-заводські, ремісничо-будівельні, транспортні заклади, постійні і торгуючі в районі в рознос і в розвоз торгівельні заклади, склади і контори, як приватні, так і суспільні і казенні, не залежно від кількості зайнятих в них по найму осіб». У положенні зазначається (ст. 2), що малолітні, які не досягли 14 років, до роботи не допускаються. А до підземних робіт забороняються допускати підлітків, які не досягли 17 років. При цьому вказувалося, що дія частини першої даної статті не розповсюджується на дітей, які досягли на 1 січня 1918 р. 13-літнього віку.
Було розроблено максимальне добове навантаження дітей. Так, підлітки не могли бути зайняті роботою у віці від 14 до 16 років більше 16 годин на добу, у віці від 16 до 17 років – більше 8 годин, не включаючи часу, який відводився для вживання їжі і на відпочинок. Робота підлітків не повинна була тривати більше чотирьох годин підряд, а перерва для відпочинку і харчування коливалася від одної до двох годин. Харчування, відпочинок, а також перебування підлітків у майстернях фабрично-заводських, гірничих і гірничо-заводських закладів у неробочий час не допускалися; в інших закладах, указаних у ст. 1 Положення, підліткам заборонялося вживати їжу і відпочивати. Як власне і знаходитися в неробочий час у тих робочих приміщеннях, котрі визнані розпорядженням відповідних осіб трудового нагляду непридатними для цього.
Підлітки не могли бути зайняті роботою між 7 годиною вечора і 6 годиною ранку, тобто у нічний час. А в закладах, в яких була введена шістнадцятигодинна безперервна робота двома змінами, нічний час, упродовж якого підлітки не повинні були допускатися до роботи, рахувався від 9 години вечора до 5 годин ранку. Також заборонялося використовувати роботу підлітків у неділю й у встановлені законом або обов’язковими постановами святкові дні і використовувати їхню працю надурочно, як у робочий, так і у неробочий для них час (у робочому приміщені і поза ним).
Підлітків, зайнятих роботою за наймом в одному закладі, заборонялося одночасно приймати на роботу в іншому. Причому вони мали надати посвідчення їхнього віку з метричних свідоцтв або виписок із церковних книг. Окрім того, дітей заборонялося допускати до роботи без довідки лікаря про те, що вони здорові й за станом свого здоров’я можуть бути допущені на ту роботу, на яку наймаються. Посвідчення лікарів, як і виписки про вік, зберігалися в конторі закладу і надавалися особам трудового нагляду за першою ж їх вимогою. Зазначені вище довідки могли видавати т. зв. «суспільні лікарі» (Земськими і Міськими), лікарі лікарських кас, або ж лікарі, занесені в особливі списки, які видавалися місцевими органами Міністерства праці.
Допущені до роботи підлітки повинні були проходити лікарський огляд одного із вище вказаних лікарів не рідше як 2 рази на рік (такий лікарський огляд проводився лікарями безкоштовно для підлітків або тих, хто несе за них відповідальність), а також на вимогу посадових осіб трудового нагляду. Результати лікарського огляду заносилися в особливу «шнурову книжку» закладу. Якщо лікар встановлював, що робота, на якій працює підліток, негативно впливає на його здоров’я, то заносячи свій висновок у книгу, повідомляв про це відповідальну посадову особу трудового нагляду, яка в свою чергу, видавала розпорядження про звільнення підлітка.
Заборонялося допускати підлітків до таких видів робіт, які, за своїми якостями були небезпечні та шкідливі для здоров’я підлітків або ж здійснювали поганий моральний вплив. Список таких робіт видавалися Головною Палатою праці.
Відповідно до Положення заборонялося допускати малолітніх у віці до 14 років в усі робочі приміщення вказаних у ст. 1 промислових закладів, а також на будівництво не допускали підлітків у віці до 17 років у ті робочі приміщення, де відбувалася повністю заборонена для підлітків робота.
Усіх працюючих в указаних уст. 1 закладах підлітків записували в особливу «шнурову книгу», скріплену печаткою посадової особи з трудового нагляду. У цій книзі мало бути зазначено: 1) ім’я, по-батькові та прізвище підлітка, 2) число, місяць і рік його народження, 3) місце проживання підлітка та його батьків, за відсутністю останніх, – осіб або закладів, які про нього піклуються, 4) відомості про отриману ним освіту, 5) час прийняття на роботу, 6) рід заняття підлітка, 7) час і причина вибуття або звільнення підлітка. У книзі мала бути особлива графа для зауважень посадових осіб трудового нагляду. Вона зберігалась у конторі закладу і за першою їхньою вимогою мали надаватися посадовим особам трудового нагляду. Дія цього Положення розповсюджувалася і на підлітків, зайнятих в підприємствах згідно договору навчання.
Отже, охорона праці малолітніх і підлітків у добу Директорії УНР була достатньо розроблена й закріплена відповідними нормативно-правовими актами. У них чітко регламентувалися умови прийняття підлітків на роботу, правила їхнього обліку, огляд стану їхнього здоров’я, умови, за яких дитина не допускалася до робочого місця. Фактично працювати в період Директорії дозволялося дитині, яка досягла 14-річного віку, в окремих випадках – із 13-річного віку. У цілому варто зауважити, що цю ланку соціальної політики уряд УНР часів Директорії намагався забезпечити відповідно до потреб громадян, вимог і обставин часу.
Лисакова Тетяна Володимирівна
аспірантка кафедри історії держави і права ОНЮА
СУДОВІ ОРГАНИ УКРАЇНСЬКОЇ СРР (1922-1941 рр.)
Новий етап становлення судової системи Радянської України пов’язаний з прийняттям постанови ВУЦВК «Про введення в дію Положення про судоустрій УСРР» 16грудня 1922 р. Згідно з цим Положенням з 1 лютого 1923 р. було введено єдину систему судів: 1) народний суд у складі постійного судді; 2) народний суд у складі постійного судді і двох народних засідателів; 3) губернський суд; 4) Верховний Суд у складі: президії, Пленуму, касаційних та судових колегій у цивільних і кримінальних справах. Судові колегії Верховного Суду розглядали справи по першій інстанції, а на касаційні колеги покладайся розгляд справ за касаційними скаргами, в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами. Тимчасово, до того, як розпочав свою роботу в 1924 р. Верховний Суд СРСР, Верховний Суд УСРР здійснював судовий нагляд і був касаційною інстанцією для всіх військових і військово-транспортних трибуналів. Верховний Суд УСРР складався з 13 членів суду. Голова Верховного Суду, його заступник і голови судових та касаційних колегій утворювали президію цього суду. Верховний Суд виступав як суд першої інстанції у кримінальних справах, які раніше були підсудні судовому відділу Верховного трибуналу УСРР, і в тих цивільних справах, у яких позивачем або відповідачем був Народний комісаріат чи центральна державна установа.
23 жовтня 1925 р. друга сесія ВУЦВК дев’ятого скликання прийняла нове Положення про судоустрій Української СРР. Цим положенням встановлювалась єдина судова система: народний суд, окружний суд. Верховний Суд республіки, в Автономній Молдавській СРР - народний суд і Головний Суд АМСРР, а також спеціальні суди (надзвичайні сесії Верховного Суду УСРР, Головного Суду АМСРР). у справах про військові злочини - військові трибунали, у справах про порушення закону про працю і спорів між робітниками, службовцями та їх наймачами трудові сесії народних судів. У складі Верховного Суду УСРР було створено дисциплінарну колегію. У 1927 р. був прийнятий новий Кримінально-процесуальний кодекс УСРР, який значно розширив права органів дізнання, передавши їм функції, що раніше належали слідчим органам, і вніс багато нового у діяльність судів, а 11 вересня 1929 р. Положення про судоустрій УСРР, яким регламентовано діяльність судових органів. Згідно з цим Положенням Верховний Суд УСРР залишався єдиним судом, який мав право переглядати вироки, ухвали й рішення судів республіки, що набрали законної сили, в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами. У складі суду діяли дві судові колегії - в цивільних і кримінальних справах. У 1929 р. прийнятий новий Цивільний процесуальний кодекс УСРР, за яким значно збільшено кількість категорій позовів, у яких до пускалось видавати судові накази, розширено перелік справ, які віднесено до розгляду народним суддею одноособово. У зв’язку з прийнятнім 20 травня 1932 р. постанови ВУЦВК і РНК УСРР про заміну в організації судових органів в Україні створюються обласні суди, які розглядали по першій інстанції віднесені до їх підсудності цивільні і кримінальні справи, а також як суди другої, касаційно-ревізійної інстанції – справи, вирішені народними судами. Народний суд, який складався із судді та двох народних засідателів, був основною ланкою судової системи і розглядав більшість цивільних та кримінальних справ. Формування тоталітарного режиму призвело до створення позасудових карально-репресивних органів. Значною мірою це відбувалось у зв’язку а тим, що суди чинили опір репресіям. Починаючи з 1930 р. в обласних центрах України створювалися «трійки», «двійки» – каральні позасудові органи. Вони могли брати до свого провадження будь-яку кримінальну справу і розглядати її без свідків, без участі захисника та ознайомлення з її матеріалами обвинуваченого. Вироки «трійок» і «двійок» оскарженню не підлягали. 12 грудня 1934 р. ЦВК СРСР прийняв постанову, згідно з якою встановлювався виключний порядок судочинства у справах про терористичні акти. При розгляді цих справ термін попереднього слідства становий лише десять днів, а обвинувачення вручалось обвинуваченому за добу до судового розгляду. Обвинувач і захисник усувалися від участі в розгляді справи судом. Оскарження вироків у таких справах скасовувалося. У 1934 р. почали створюватися особливі наради у складі першого секретаря обласного комітету партії, прокурора та начальника НКВС, які, порушуючи норми закону, розглядали справи про державні злочини. У другій половині 30-х років репресивна діяльність позасудових органів набула масового характеру. Суди перетворилися в надійний інститут влади. Конституція УРСР 1937 р. стала юридичною базою для розвитку судової системи. Згідно з Конституцією Верховний Суд УРСР обирався Верховною Радою УРСР терміном на п’ять років, обласні суди - обласними Радами депутатів трудящих на той самий строк, народні судді обиралися населенням районів на три роки. 16 серпня 1938 р. був прийнятий Закон «Про судоустрій Союзу РСР, союзних і автономних республік, за яким судова система поділялась на суди СРСР і суди союзних республік. До перших належали Верховний Суд СРСР і спеціальні суди. Судами УРСР були народні й обласні суди, а також Верховний Суд УРСР. Верховний Суд УРСР як вищий судовий орган республіки здійснював нагляд за діяльністю всіх судових органів УРСР і АМРСР У складі Верховного Суду України діяло дві судові колегії: в кримінальних справах і в цивільних справах, а спеціальна колегія, президія і Пленум ліквідувалися. Відповідно до зазначеного Закону 1938 р. військові трибунали, лінійні суди залізничного транспорту і водно-транспорті: і суди віднесено до судових органів Союзу РСР, тобто вони підлягали Верховному Суду СРСР. Нагляд за судовою діяльністю всіх судових органів УРСР здійснював Верховний Суд СРСР. У червні 1941 р. розвиток держави, права й судочинства в Україні був перерваний війною, яку розпочала фашистська Німеччина. Територія України була окупована. Війна поставила перед судовими органами нові завдання, насамперед забезпечити твердий порядок і всі необхідні умови для перемоги над загарбниками.