Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
аспірант кафедри теорії держави і права ОНЮА
НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ В ЕПОХУ ПОСТМОДЕРНУ
Актуальність даного дослідження обумовлена необхідністю пошуку шляхів протидії глобальним і локальним кризовим явищам.
Метою дослідження є аналіз загальних причин негараздів і суспільно-політичної нестабільності в ряді країн світу, і зокрема в Україні, й окреслення основних засад забезпечення порядку і добробуту.
В загальному плані дослідженням проблеми удосконалення державного буття займалося чимало мислителів, починаючи з Платона, Н. Макіавеллі, Ж. Бодена, Т. Гоббса та ін. Серед сучасних дослідників слід назвати таких, як В.П. Горбатенко, А.Д. Керимов, В.В. Мадіссон, Ю.М. Оборотов, В.М. Співак, В.С. Філонич, Ф. Фукуяма, Ф. Хайєк, В.Є. Чіркін.
Слід сказати, що в епоху постмодерну глобалізація стає чи не основним викликом національній державі. Їй властиві грубий тиск транснаціональних корпорацій на розвиток національних економік і на процеси прийняття політичних й економічних рішень; постійний акцент уваги на суто фінансово-прибутковій діяльності і недооцінка соціальних аспектів; обмеження суверенітету держав і націй; втілення концепції ліберально-ринкової держави, що сприяє усуненню держав від реального впливу на ряд процесів (передусім економічного плану); зіткнення різноманітних міждержавних інтересів (В.М. Співак) тощо.
Глобалізація являє собою низку процесів, що утворюють єдиний світ (Р. Робертсон) і часто ототожнюється з американізацією, здійснюваною за допомогою демократизації, яка часто використовується США як привід для агресії (Вікіпедія). Т.ч., США є провідником глобалізації, яка виявляється близькою від неоімперіалізму. Останній може втілюватися у різноманітних формах: від поширення неопротестантських вірувань, закабалення держав і діяльності міжнародних організацій до відкритої збройної агресії тощо.
Вельми яскравим прикладом є Україна, де панує системна криза, третина віруючих підконтрольна неопротестантським церквам заходу, підірвано суспільну мораль і здоров’я нації, помаранчева революція привела до влади проамериканську силу, політика фритредерства загрожує економіці тощо.
Причиною бід в Україні є проведення реформ у дусі монетаризму (В.С. Філонич), який передбачає майже повне невтручання держави в економіку (Вікіпедія). Звідси маємо занепад економіки і суспільства, системну кризу, вульгаризацію, хаос і т.д., що дозволяє США маніпулювати і використовувати Україну у грі проти Росії, що створює небезпеку для слов’янських та ін. народів.
Тож, якщо держава хоче вистояти на світовій політичній арені, вона має бути сильною і протидіяти демократизації, американізації і глобалізації, найбільш придатною для поширення яких є ліберально-демократична модель держави.
Відповідно, сильною і насправді самостійною, спроможною протидіяти названим явищам є консервативна авторитарно-етатистська держава.
Консерватизм являє собою особливу психологічну установку індивіда, а також напрям соціальної філософії та політичної ідеології, які засновані на прагненні уникнути значних змін у культурі, соціальних відносинах та ін. способах людської діяльності, а також зберегти якомога більше значимих елементів повсякденного і суспільно важливого буття. Традиційні поступлати консерватизму є наступними: визнання важливої ролі релігії в житті суспільства; визнання суспільства плодом природного розвитку, а не довільного конструювання; не менша значимість інстинктів і почуттів людини, ніж розум; невід’ємність прав людини від її обов’язків перед суспільством; ієрархічність суспільства і нерівність людей відповідають їх природі, тому є необхідними; існуючий порядок краще ризикованих проектів перебудови суспільства; визнання важливої ролі держави у житті суспільства (С.В. Лінецький).
Тож, консерватизм необхідний для протидії американізації і превалюванню егоїстичних інтересів в умовах демократії, він забезпечує незмінність цінностей і соціального буття, дружбу традиційних союзників, духовну силу й єдність суспільства, впорядкованість на засадах аристократизму і державництва тощо.
Іншим важливим напрямом удосконалення сучасної держави є утвердження в ній авторитаризму, як найбільш ефективної форми влади.
Авторитаризм вважається виправданим і природним за умови краху старих соціальних структур, переходу до нових. Він є досить поширеним (певні монархії, диктаторські режими, військові хунти і т.п.), що пояснюється рядом його позитивних можливостей, особливо при проведенні радикальних реформ: забезпечення громадського порядку, проведення швидкої реорганізації соціальних структур, концентрація зусиль і ресурсів для виконання конкретних завдань (В.П. Горбатенко, В.В. Мадіссон) тощо. Як відзначає В.В. Бушанський: «Уже закономірність виникнення авторитаризму уможливлює його певне виправдання. Усвідомлення його функціональності показує, що авторитарні важелі управління варто використовувати, а не ігнорувати».
Ще одним важливим напрямом удосконалення держави в епоху постмодерну є етатизація, тобто розбудова держави на засадах етатизму – ідеології, що є антиподом анархізму і розглядає державу як найвищий результат і мету суспільного розвитку, обґрунтовує необхідність її втручання в економічне і політичне життя суспільства і т.ін. (С.Л. Лисенков).
Етатизм в економіці виправдовується тим фактом, що у сучасності державний сектор розвинутих країн використовує близько 50-70% ВНП (Ф. Фукуяма), що означає загрозливість державного невтручання.
Політичний етатизм виправдовується сутністю держави, як спільноти, в основі якої лежать народ, територія, суверенна влада. При цьому, її его «розмите» тричленним єством, а сама вона – винахід, покликаний забезпечити добробут.
В основі сильної держави лежать володіння значним владним потенціалом, широка сфера впливу державно-владних структур, духовна влада, легітимність, здатність мобілізувати увесь народ і соціальні групи на вирішення суспільних задач, національна орієнтація і відповідальність еліти (А.Д. Керимов) тощо.
Тож, постмодерна держава повинна бути консервативною, авторитарною та етатистською, мати елітарну владу, суверенітет якої підкріплений легітимністю і добрим військом, аби здолати кризові явища й оптимізувати життя суспільства.
Зубенко А.В.
аспірантка кафедри теорії та історії держави та права
Інституту політології та права НПУ ім. М.П. Драгоманова
ПРИНЦИПИ ДОСЛІДЖЕННЯ АКТІВ ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА В СИСТЕМІ ПРАВОВИХ АКТІВ
Методологія теорії держави і права, будучи системною сукупністю особливих пізнавальних методів, засобів, прийомів вивчення держави і права, закономірностей їх виникнення та розвитку, базується на певних, притаманних їй принципах дослідження державно-правової дійсності. Принцип (лат. ргіnсіріut, фр. рrіnсіре – основа, начало) – основне вихідне положення теорії, вчення, науки, світогляду; центральне поняття, визначальна ідея, що поширюється на всі явища знань у галузі, де цей принцип абстрагований. Виражаючи найсуттєвіші її положення, принцип відрізняється значущістю, імперативністю та універсальністю. Для нього характерна властивість абстрактного відображення закономірностей соціального буття, що зумовлює його важливу роль у структурі широкого кола явищ. Теорії держави і права властива не так наявність будь-якого окремого принципу чи способу дослідження держави і права, як їх система. Чимало з них широко використовуються також у інших науках. Особливо це стосується принципів дослідження державно-правових та інших проблем, а також філософських підходів до них.
У науковій юридичній літературі існують різні підходи до визначення принципів, які стосуються теорії держави і права. Скажімо, принципи побудови її системи, закладені у ній ідеологічні принципи розглядаються з точки зору положень Конституції України про те, що «суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова». Отже, держава і право можуть вивчатися з різних філософських позицій. Але на першому місці у теорії держави і права як науки перебувають принципи наукового пізнання. Розглядаючи останні у своїх працях, теоретики науки про державу і право по-різному визначають їх кількість, та й назви цих принципів не завжди однакові. Це пояснюється тим, що майже кожний дослідник має власні прийоми використання методологічного інструментарію, власні погляди на ті чи інші проблеми і засоби їх вирішення. Поряд з цим у теорії держави і права існує ряд основних загальновизнаних положень і принципів, що характеризуються універсальністю, загальною значимістю, вищою імперативністю і відображають суттєві положення теорії, вчення, науки, системи права тощо. Лише за допомогою цих принципів можна здійснити істинне дослідження будь-якої правової категорії.
Відповідно до вищезазначеного, дослідження актів тлумачення норм права в системі правових актів також має ґрунтуватися на певних принципах. Пропонуємо детальніше зупинитися на їх характеристиці.
Принцип обґрунтованості, який дає змогу аргументувати будь-яке твердження, безперечно є досить важливим при дослідження актів тлумачення норм права. Усі дослідження і висновки щодо інтерпретаційних актів повинні ґрунтуватися на певному фактичному матеріалі, який повинен бути об’єктивним. Це означає, що вивчення проблем актів тлумачення має базуватися на взаємозв’язку з розвитком системи державно-правових явищ, поєднанні наукового й ціннісного підходів, надання пріоритету демократичним цінностям, які уособлюють у собі сучасний рівень розвитку світової цивілізації.
Принцип об’єктивності пов’язаний з принципом історизму, адже зміст актів тлумачення норм права можна зрозуміти тільки за умови розгляду їх у генезисі та розвитку, у конкретних історичних умовах та взаємозв’язках. За допомогою цього принципу можна сформулювати концептуальні засади теорії інтерпретаційних актів, з’ясувати причини виникнення та розвитку, які обумовили сутність і зміст, шляхи реалізації актів тлумачення норм права та їх вплив на суспільні відносини; визначити, які соціальні, економічні чи політичні чинники вплинули на виникнення та розвиток інтерпретаційних актів, та як це відобразилося на розвитку держави і права загалом.
Дослідження інтерпретаційних актів повинно також базуватися на поєднанні історичного і логічного. Останній принцип за допомогою законів формальної логіки дозволяє розмежувати акти тлумачення норм права з нормативно-правовими актами, іншими джерелами права, дослідити внутрішню будову інтерпретаційних актів.
Само собою зрозуміло, що принцип усебічності дослідження сприяє пізнанню якомога більшої кількості властивостей актів тлумачення норм права, їх зв’язків з іншими правовими явищами шляхом вивчення існуючих поглядів на дану проблему, застосування всієї сукупності методів з метою отримання різноаспектних характеристик інтерпретаційних актів.
Отже, проведений аналіз принципів дослідження актів тлумачення норм права свідчить про їх особливо важливе значення як невід’ємної складової частини методології дослідження інтерпретаційних актів. Використання основних принципів теорії держава і права при дослідженні інтерпретаційних актів сприяє одержанню об’єктивних, достовірних, всебічних наукових знань про досліджуваний об’єкт. Важливість наукового дослідження актів тлумачення норм права полягає в тому, що від правильного тлумачення норм права, ефективної дії та впливу інтерпретаційних актів на всі сфери суспільного життя в цілому залежить порядок у суспільстві, законослухняність його членів, результатом чого є підвищення рівня законності і правової культури суспільства. Всебічне дослідження актів тлумачення норм права з використанням основних принципів теорії держави та права може стати дієвим засобом формування юридичної свідомості українського суспільства, яка так необхідна в умовах здійснення політичних, економічних і правових реформ.
Капталан Іван Михайлович
пошукач кафедри цивільного права ОНЮА
ЕТАПИ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ
Свідчення про об’єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникали різноманітні громадські об’єднання, що певною мірою впливали на суспільно-політичний розвиток суспільства. До таких слід віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об’єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу.
Виникнення громадських об’єднань як суб’єктів цивільних відносин -процес об’єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об’єднання особа досягає особистої свободи.
Перші згадки про політичні партії зустрічаються ще у мислителів стародавнього світу. Так, грецький філософ Аристотель писав про боротьбу в VI сторіччі до н.е. в м. Аттиці між партіями педіеїв (великі землевласники, мешканці рівнини), параліїв (торговельно-ремісниче населення побережжя) і діакріїв (селяни, жителі гористої місцевості).
У Давньому Римі точилася боротьба між партією оптиматів (представники патриціанської знаті) і партією популярів (представники переважно сільських плебеїв).
У середні віки існуючі політичні угруповання – «партії» - виступали тимчасовими об’єднаннями. Їх виникнення було наслідком боротьби між різними верствами суспільства. Так, боротьба між Священною Римською імперією і папством у ХІІ -ХV сторіччях вилилася у боротьбу між партією гвельфів (представники інтересів торговельно-ремісничих верств, прихильники світської влади римського папи) і партією гіббелінів (захищали інтереси феодалів, виступали за підтримку сильної імператорської влади).
Прототипи сучасних політичних партій виникли у період ранніх буржуазних революцій. Проте повністю вони сформувалися у часи Великої Французької революції - конституціоналісти, жирондисти, якобінці. У США, після проголошення незалежності наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ сторіччя виникли партії федералістів і антифедералістів. 1916 року в Росії діяли 244 політичні партії. За підрахунками історика Д.В. Яневського, в Україні влітку 1917 року активно діяли понад 30 політичних угрупувань різних напрямків, кожне з яких висувало власну програму з блоком демократичних гасел. Проте українські партії не зуміли прийти до взаєморозуміння і з цієї, а також й інших причин, зазнали краху.
Перші політичні партії на Україні виникли наприкінці ХІХ - на початку ХХ сторіччя.
Відчутну політичну діяльність в Україні вели також партії соціалістичного спрямування, зокрема, Революційна українська партія (РУП) (з 1900 року), яка 1905 року була перейменована на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
З 1906 року в Україні функціонує Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), яка після певної перерви у квітні 1917 року знову відновила свою діяльність і набула великої популярності, особливо серед українського селянства.
Певний вплив на політичне життя українства справляла й Українська партія соціал-федералістів (УПСФ), створена 1905 року. На виборах до Установчих зборів Росії отримала близько 100 тисяч голосів.
Серед інших політичних партій, які виникли та діяли в дореволюційний період, слід назвати також Українську соціалістичну партію (УСП), Революційну українську партію (РУП), Українську народну партію (УНП), Товариство українських поступовців (ТУП) та ін.
У революційний 1917 рік в Україні виникло чимало нових політичних партій та активнішою стала діяльність існуючих. До складу Центральної Ради входили представники майже всіх 17 політичних партій, які діяли на той час.
Досить зазначити, що у 20-30 роки у Галичині, Буковині, на Закарпатті діяло близько 30 українських національних партій.
Хвиля появи нових політичних партій в українській діаспорі, насамперед у Західній Європі, припадає на 1945-1955 роки.
В нашій державі з 1989 по 2009 рік зареєстровано понад 130 політичних партій.
Клименко Л.С.
аспірантка НПУ ім. М.П. Драгоманова
МОВНА ПОЛІТИКА У СФЕРІ СУДОЧИНСТВА ТА ДІЛОВОДСТВА
Законодавче регулювання мовної політики у сфері судочинства здійснюється на основі таких законів України: Конституції України, «Про судоустрій», «Про статус суддів», «Про Вищу раду юстиції», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», Цивільного і Кримінального процесуальних кодексів, Кодексу адміністративного судочинства та ін. Перш за все слід зазначити, що вимога володіння державною мовою, згідно із чинним законодавством України, висувається до найвищої особи в державі та до представників юридичних спеціальностей: «Відповідно до Конституції України володіти державною мовою зобов’язані Президент України (ст. 103), судді Конституційного Суду (ст. 148) та судді судів загальної юрисдикції (ст. 127).
Президент України є гарантом додерження Конституції України (частина друга ст. 102 КУ). А рішення Конституційного Суду України «є обов’язковим до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (частина друга ст. 150 Конституції України). Невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду України тягнуть за собою відповідальність згідно із законом (частина четверта ст. 70 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Однак, ця вимога ні до кого більше не висувається.
Отже, мовне питання для працівників суду, зокрема володіння державною мовою, є вкрай важливим. Так, ст. 7 Закону України «Про статус суддів» регулює вимоги, які висуваються до претендентів на зайняття посади судді: «На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою».
До вересня 2005 року мовна політика в Україні щодо судочинства відбувалася згідно із законом «Про мови в Українській РСР» 1989 року. Так, у ст. 18 даного закону зазначено: «Судочинство в Українській РСР здійснюється українською мовою. У випадках, передбачених у частині другій статті 3 цього закону, судочинство може здійснюватись національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, - мовою, прийнятною для населення даної місцевості». Питання використання мови у судочинстві регулює також Закон України «Про судоустрій» 2002 року. Так, ст. 10 даного закону стверджує: «Судочинство в Україні провадиться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.
Варто зазначити, що 14 грудня 1999 р. Конституційний Суд України прийняв рішення у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України.
Конституційний Суд України витлумачив положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова» таким чином: українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п’ята ст. 10 КУ). Поряд з державною мовою можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України.
Однак, дане рішення не створює жодних додаткових норм для використання державної мови в Україні. Цим рішенням Конституційний Суд України лише витлумачив ст. 10 Конституції України, за якою «державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя».
Проте з 2004 року у сфері мовної політики щодо судочинства відбулися значні зміни. Набули чинності новий Цивільний процесуальний кодекс і Кодекс адміністративного судочинства, які передбачають ведення судочинства на всій території України державною українською мовою. Так, згідно ст. 7 ЦПК: «Цивільне судочинство здійснюється державною мовою... Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в порядку, встановленому цим Кодексом... Судові документи складаються державною мовою». Отже, в нових кодексах уже не вживаються такі терміни як: «мова, прийнятна для населення даної місцевості; національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості».
Таким чином, аналіз мовної ситуації в судочинстві показує, що часто вона відходить від основних засад мовної політики щодо судочинства. Так, на нашу думку, Закон України «Про мови в Українській РСР» потребує змін, а саме у галузі мови судочинства. У даному законі наявні невизначені загальні терміни, такі як «мова, прийнятна для більшості населення даної місцевості», які не мають чіткої дефініції. Водночас нові редакції Цивільного процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства пропонують вживати термін «рідна мова». Тому відповідні зміни мають бути внесені до закону про мови, оскільки виникає неузгодженість між законами.