Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія

Вид материала

Документы

Содержание Правові підстави депортацій, проведених за релігійною ознакою Зміцнення правових засад толерантності в україні Правове становище швейцарських колоністів на півдні україни в хіх столітті Михаил николаевич гернет как историк российской пенитенциарной системы Деякі аспекти правового виховання студентської молоді в умовах розбудови правової держави Институт присяжных заседателей: историко-правовой аспект Дефініція поняття «догма права»: щодо постановки проблеми Удосконалення структури культурних прав громадян

Подобный материал:

• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
• Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
• Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
• Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
• Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
• Одеська національна юридична академія, 3983kb.
• Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.

Хаваджи Дінара Ремзіївна

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри теорії та історії держави і права

Кримського юридичного інституту

Одеського державного університету внутрішніх справ

ПРАВОВІ ПІДСТАВИ ДЕПОРТАЦІЙ, ПРОВЕДЕНИХ ЗА РЕЛІГІЙНОЮ ОЗНАКОЮ,

НА ТЕРИТОРІЇ СРСР У 40-50-х рр. ХХ ст.

Актуальність дослідження обумовлена необхідністю дотримання прав людини та соціальних (етнічних) груп, що закріплені міжнародними актами, встановлення меж примусового втручання держави у зміну території поселення національно-етнічних груп. В зв’язку з цим об’єктивно постає ретроспективна проблема правового регулювання депортацій народів з території СРСР у 40 – 50-х рр. ХХ ст. В умовах колишньої тоталітарної системи управління суспільством у СРСР ці питання замовчувалися. Лише в 90-ті роки ХХ ст. вчені нарешті отримали можливість звернутися до дослідження забороненої теми. В значній мірі зростанню наукового інтересу до питань депортації народів за так званою релігійною ознакою посприяло «відкриття» для широкого наукового використання архівних документів, що зберігалися довгі роки під грифом таємності.

Характеризуючи історіографію проблеми, слід звернути увагу, що певна кількість публікацій присвячена депортаціям за так званою релігійною ознакою на території України, Польщі, Литви тощо (праці Н.Ф. Бугая, Р. В. Дрозда, А.Н. Кічіхіна, А.И. Кокуріна та ін.).

Одним із різновидів масових депортацій, наряду з депортаціями за соціальною та національною ознаками, є, на нашу думку, депортації за так званою релігійною ознакою.

Так, наприклад, Л.Берія склав повідомлення Й.Сталіну, в якому вказував, що НКВС СРСР була виявлена антирадянська сектантська організація «ІПХ» (істинно-православні християни). Ця організація, на думку Л. Берії, складалася в основному з куркулів і раніше засуджених за антирадянську діяльність. Групи цієї організації існували в декількох районах Рязанської, Воронезької та Орловської областей. Сектанти вели паразитичний спосіб життя, негативно впливали на колгоспи. У своєму повідомленні Берія пропонував переселити учасників організацій разом з членами їхніх сімей до Омської, Новосибірської областей, Алтайського та Красноярського краю під спостереження НКВС. Переселення повинне здійснитися 15 липня 1944 р. за персональними списками, складеними УНКДБ Рязанської, Воронезької та Орловської областей, на підставі перевірених даних, що підтверджують приналежність переселених до організації.

Депортація охопила також греко-католицьке духовенство, добачаючи в цьому можливість ліквідації Греко-Католицької церкви в Польщі. Виступи проти цієї церкви були спричинені, з одного боку, рішенням львівського псевдособору (8 – 10 березня 1946 р.), який за наказом радянської влади скасував греко-католицький обряд, а з іншого – бажанням ліквідувати українське національне життя, в якому цій Церкві належала важлива роль. 25 червня 1946 р. було заарештовано ординарія Перемиської єпархії єпископа Йосафата Коциловського і вивезено до СРСР, де він і помер. Така ж доля спіткала Григорія Лакоту, який помер на засланні в Сібиру. У ході боротьби з українським релігійним життям було вбито біля 30 уніатських і православних священиків. Частину духовенства заарештовано і засуджено на кару від 4 до 10 років ув’язнення. До УРСР виселено біля 300 греко-католицьких священиків та православне духовенство, а також членів Консисторії Автокефальної Православної Церкви з Холма.

В історії Литви третя за масштабами депортація, у відповідності до постанови Ради Міністрів СРСР від 5 вересня 1951 р., була проведена в жовтні, її кодова назва «Осінь», коли виселялися родини так званих єговістів.

Таким чином, грунтуючись на теоретичному і емпіричному матеріалі, нами пропонується визначення ряду терміно-понять даної проблеми, зокрема, депортація, депортація за релігійною ознакою і наводяться їх дефініції. Дається наступне узагальнене поняття депортації – це суперечне нормам міжнародного права примусове переселення цілих народів і (або) груп населення з територій держав з різними видами політичного режиму, санкціоноване органами державної влади, застосоване як у воєнний час (для досягнення цілого комплексу стратегічних, політичних, ідеологічних цілей), так і у мирний час (висилка іноземців (трудящих-мігрантів), представників національних меншостей), з місць історичного, постійного або тимчасового проживання на невизначений строк, без права повернення в рідні місця, що тягне за собою конфіскацію майна, позбавлення цивільних і політичних прав.

Отже, депортація за релігійною ознакою – суперечне нормам радянських законів, санкціоноване органами державної влади примусове переселення представників духовенства й членів релігійних конфесій, з метою пропаганди наукового атеїзму і подолання так званих «релігійних забобонів у радянському суспільстві», з місць постійного проживання до інших регіонів країни, на невизначений строк і без права повертатися в рідні місця, що тягне за собою конфіскацію майна, позбавлення цивільних і політичних прав.


Ханстантинов В.О.

кандидат філософських наук, доцент,

докторант ЧДУ ім. Петра Могили

ЗМІЦНЕННЯ ПРАВОВИХ ЗАСАД ТОЛЕРАНТНОСТІ В УКРАЇНІ

У якості стратегічного напряму своєї політики Україна визначила курс на інтеграцію до європейських структур, до розбудови сучасного демократичного плюралістичного суспільства. Невід’ємною складовою цього є утвердження толерантності як принципа оперування з багатоманітністю, як норми та ознаки цивілізованого співіснування різних культур, релігій, мов, політичних ідеологій, соціально - побутових та життєвих практик.

В Україні прийняті ряд важливих законодавчих актів на шляху до утвердження та зміцнення режиму прав і основоположних свобод людини як основи формування і забезпечення в суспільстві атмосфери толерантності. Фундаментом розгортання та реалізації загальноприйнятих демократичних прав і свобод людини виступає чинна Конституція, яка містить ряд ключових за своїм значенням положень щодо розвитку толерантності. Так, стаття 15 наголошує на тому, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Стаття 21 вказує на те, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах, а стаття 24 встановлює, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, майнового стану, за мовними та іншими ознаками. Стосовно цивільних правовідносин ці конституційні норми знайшли відображення у положеннях кодексів – Цивільного (ст. 12, 13) і Цивільного процесуального (ст.5, 10).

За роки незалежності ухвалена низка правових актів щодо зміцнення толерантності стосовно різних сфер та ділянок суспільного життя. Йдеться у першу чергу про такі закони: «Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки» від 09.01.2007 р., який, зокрема, гарантує усіляку підтримку з боку держави розвитку принципа багатоманітності стосовно сфер науки та культури; «Про національні меншини в Україні» від 25.06.1992р., в якому держава взяла на себе обов’язок підтримувати розвиток національної самосвідомості і самовиявлення всіх груп громадян і створення в органах законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування комісій, структурних підрозділів, дорадчих рад для врегулювання питань розвитку національних меншин (ст.5);» Про освіту», « Про загальну середню освіту», «Про позашкільну освіту», в яких проголошені гуманістичні принципи виховання підростаючого покоління; «Про об’єднання громадян», «Про політичні партії в Україні», де закріплені їхні права і свободи щодо пропагування та реалізації ідей та цілей, рівність їх перед законом, свобода від довільного втручання з боку влади та посадових осіб, право на господарську діяльність, майно і власність для реалізації статутних завдань; «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», яким встановлюються однакові для всіх мешканців цієї країни (громадян, іноземців, осіб без громадянства) свободи, права і обмеження на проживання та пересування її територією; «Про захист суспільної моралі», де за межі толерантного ставлення виводиться діяльність щодо виготовлення, поширення та пропаганди порнографії, фашизму, бузувірства, наркоманії, неповаги до релігійних святинь (ст.2) і в той же час упорядковується виготовлення та розповсюдження продукції сексуального чи еротичного характеру (ст.8).

Згідно з Угодою про партнерство і співробітництво від 14 червня 1994 року визначено пріоритетні напрями наближення законодавства України до законодавства Європейського Cоюзу. Указом Президента України від 30 серпня 2000 року № 1033 з метою координації діяльності органів державної влади з питань адаптації законодавства при Президентові України створено Національну раду з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Для упорядкування механізму входження України до чиного міжнародного та європейського правового поля парламентом ухвалений спеціальний закон «Про Концепцію Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» від 21 листопаду 2002 року. Прийняті у липні 2009 р. зміни до Регламенту Кабінету Міністрів передбачають опрацювання всіх проектів постанов уряду на відповідність європейським стандартам дотримання прав людини.

Проте, ефективність реалізації принципу толерантності залишається недостатньою. За період з 2004 р. до травня 2009 р. до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини звернулось близько 700 осіб щодо їхньої дискримінації внаслідок порушення принципу рівності за різними ознаками. Від іноземців та осіб без громадянства було понад 250 подібних звернень. За оцінкою Українською Гельсинської спілки, загалом стан справ з дотриманням прав людини в Україні у 2008 році погіршився. Головними проблемами, що вказані в щорічній доповіді Human Rights Watch за 2008 р., є тортури в тюрмах, дискримінація жінок на роботі, ворожість населення до біженців та мігрантів. Європейська комісія проти расизму та нетерпимості оприлюднила в травні 2009 року третю моніторингову доповідь щодо України, в якій висловлено занепокоєння низьким рівнем боротьби з расизмом та нетерпимістю. Досі не ухвалений комплексний пакет цивільного та адміністративного антидискримінаційного законодавства, а також не була виконана рекомендація змінити статтю 161 Кримінального кодексу для того, щоб полегшити переслідування будь-кого, хто підбурює до расизму і нетерпимості. Верховна Рада не відреагувала на звернення Парламентської Асамблеї Ради Європи 2006 р. провести дебати з питань свободи слова й поваги релігійних вірувань та доповісти про їхні результати Асамблеї.

Отже, Україна ще перебуває на початковому етапі втілення цінностей та принципів толерантності. Для подальшого просування цим шляхом їй потрібно приєднатися до низки міжнародних угод, наприклад, до Європейської коаліції міст проти расизму. Необхідно значно активізувати зусилля для подолання корупції, різних проявів дискримінації, розриву між вже ухваленими законами та рівнем їх здійснення. При обговоренні та ухваленні змін до Конституції України варто відповідним чином зміцнити інститут прав та свобод людини, посилити відповідальність за їх порушення. Цілком очевидною є потреба в сприянні розвиткові цінностей гуманізму, консенсусу, сучасної цивілізованої політичної культури.


Шевчук-Бєла Я.В.

к.ю.н., кафедра історії держави і права ОНЮА

ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ ШВЕЙЦАРСЬКИХ КОЛОНІСТІВ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В ХІХ СТОЛІТТІ

Швейцарські іммігранти прибували як з німецькомовних так і з франкомовних кантонів (з останніх – у меншій кількості). Серед них було багато ремісників, що спеціалізувалися на виробництві шовку, паперу та мусліну. Зруйнування економіки наполеонівськими війнами змушувало їх шукати нових місць, де вони могли б реалізувати своє вміння. Група колоністів із Цюріха заснувала поселення в Криму, за 16 км від Феодосії, і на честь своєї батьківщини назвала його Цюріхсталь. 1805 р. не менш як 49 швейцарських родин переселилися до Криму, величні та вкриті лісом гори якого мали нагадувати їм батьківщину. У будівництві нового життя їх також спіткали неймовірні труднощі. Будуючи свої стаціонарні споруди, вони мешкали в нетривких татарських хатках. Не маючи ринку для збуту мануфактурної продукції вони цілковито залежали від власних господарств, риболовлі та полювання. Однак обставини складалися сприятливо, і невдовзі Цюріхсталь уже приваблював колоністів, як з Німеччини, так і з Швейцарії. На 1820 р. у ньому існувало вже 145 господарств.

Вихідці з франкомовної Швейцарії оселилися на правому березі річки Дністер, у Буджаку. Відомий ботанік Луї-Вінсент Тардан попередньо вивчив район і порадив колоністам розташувати поселення па ділянці, витягнутій вздовж річки поблизу Аккермана. На його думку, земля там була винятково придатною для виноградарства. Французькі швейцарці назвали своє поселення Шабо - від турецькою аshаЬа, що означало «нижні сади». Кожна родина одержала по 60 десятин землі, а всій громаді було виділено ще 700 десятин. Це поселення було одним із найменших на південноукраїнських землях, однак його господарство виглядало процвітаючим. Навіть у 1960-х рр. у цьому районі можна було зустріти нащадків швейцарських поселенців. Вони зберегли французькі імена й розмовляли французькою мовою, володіючи при цьому російською, українською, молдавською та німецькою, що свідчило про близькі стосунки з сусідами.

Найуспішливішими серед усіх колоністів були меноніти. За повідомленнями згаданої місіс Ґолдернесс, меноніти, які мешкали поблизу Перекопу в Криму, були вдатними, обізнаними в ділових стосунках, розсудливими й підприємливими. Вони розбудували великі господарства, займалися садівництвом, вирощували розлогі сади, розводили племінну худобу, а також вирощували величезну кількість пшениці. За її словами, «вони складали найпідприємливішу й побожнішу групу людей і заслуговували на високу оцінку». Згідно з даними, наведеними в « Journal d Odessa» за січень 1828 р., у 65 колоніях проживало 11 714 менонітів. Вони славилися своїми ошатними будинками, чистотою, чудовими садками, добробутом та гостинністю. Меноніти заслуговують найвищої відзнаки за перетворення пустелі на землю,сповнену молоком, овочами, фруктами і високоякісною пшеницею.

Колоністи були взірцем ведення господарства для місцевих селян. Це був один із напрямів поселенської політики, проте наслідки її були незначними. Як адміністративно, так і культурно колонії лишалися відірваними від основної маси населення. Спочатку вони безпосередньо підпорядковувалися міністру внутрішніх справ, який управляв ними через центральні власті (зосереджені спершу в Катеринославі, а згодом в Одесі), а також через систему постійної інспекції. Пізніше їх було переведено під керівництво міністра державних володінь. Однак у цілому вони були позбавлені юрисдикції нормального адміністративного управління, навіть генерал-губернатор Новоросії не мав безпосередньої влади над ними. Тому не існувало і єдиної цілісної політики щодо колоністів, такої, що могла б привести до певного культурного обміну. За словами О.Й. Дружиніної, «хоча поселенці мали російське громадянство, проте в переважній більшості їх називали «іноземними колоністами». Вони були відокремлені від оточуючого населення мовно, релігійно, звичаєво, надто ж - за своїм особливим юридичним статусом».

Новоросія була унікальною територією, адже допускала винятковість іноземних поселень у системі загального управління. У Сполучених Штатах та Канаді етнічні та релігійні групи теж були зосереджені в окремих районах, однак оселившись, вони повністю підпорядковуються загальним управлінським законам. Юридична винятковість новоросійських поселень сприяла збереженню культурної самобутності. Колонії впродовж тривалого часу зберігали свою мову, релігію, звичаї та успішно протистояли процесам асиміляції.


В.В. Щукин

кандидат істориних наук,

доцент кафедри гуманітарних дисциплін МНЦ ОНЮА

МИХАИЛ НИКОЛАЕВИЧ ГЕРНЕТ КАК ИСТОРИК РОССИЙСКОЙ ПЕНИТЕНЦИАРНОЙ СИСТЕМЫ

Имя М.А. Гернета достаточно широко известно среди историков российского права, судебной и пенитенциарной системы. Биографические очерки, общие обзоры его жизни и научной деятельности осуществлены А.А. Герцензоном, М.Д. Шаргородским, Е.А. Прянишниковым, М.Д. Захаровым. В.П. Кашеповым, сведения о нем помещены в советских и современных справочных и энциклопедических изданиях. Большинство биографов справедливо акцентируют внимание на вкладе М.Н. Гернета в развитие отечественной криминологии и криминалистики, в разработку проблем социальных истоков преступности и др., что едва следует подвергать сомнению, учитывая то, что в научное наследие ученого составляют более 350 работ в области криминалистики, уголовного права и уголовной статистики. При этом несправедливо обойденной вниманием биографов оказывается наиболее фундаментальная работа исследователя – пятитомная «История царской тюрьмы». Едва ли не единственное исключение – рецензия на данное исследование, автором которой является профессор А.А. Пионтковский, опубликованная в 1964 г. в журнале «Советское государство и право» (№ 10) вскоре после выхода последнего 5 тома исследования. Следует, хотя бы частично исправить эту несправедливость.

«История царской тюрьмы» стала последней и самой крупной работой автора. Он приступил к написанию исследования в середине 30-х гг. ХХ в. (хотя документы и иные источники собирались на протяжении всей предыдущей жизни) и продолжал эту работу до своей смерти в 1953 г. Изложение истории царской тюрьмы автор начинает с 60-х гг. XVIII столетия. Параллельно с раскрытием истории развития пенитенциарной системы дается характеристика уголовной политики и тюремного законодательства российского самодержавия со ІІ половины XVIII до начала XX вв. В работе приводится большое количество конкретных примеров судебной практики, применения смертной казни, телесных и иных видов наказаний. Отдельно и обстоятельно исследователь излагает историю создания, и тюремный режим Петропавловской и Шлиссельбургской крепостей, монастырских и общеуголовных тюрем.

История развития российской пенитенциарной системы исследуется автором в тесной взаимосвязи с генезисом основных явлений социально-политической истории России XVIII – начала Х вв. Как справедливо отмечает он во введении: «Тюремная политика – очень большая и важная часть уголовной политики, а эта последняя тесно и неразрывно связана со всей общей политикой государства». Ученый демонстрирует широкую общеисторическую эрудицию и знание основных тенденций развития отечественного уголовного права. По сути своей это исследование не только истории формирования тюремных учреждений, но и процесса исторической трансформации репрессивных функций российского уголовного права. Кроме того, обращение к истории политических судебных процессов и политической тюрьмы ХІХ в. не может не наводить на мысль об аналогиях с современными автору событиями 30-х гг. ХХ в. В этом контексте трудно не согласиться с замечанием профессора В.П. Кашепова: «История тюрьмы под пером М.Н. Гернета превратилась в своей значительной части в историю российского общества. Через тюрьмы Петропавловской крепости, Шлиссельбурга, Орловского централа в ХІХ – ХХ вв. прошли лучшие люди России. Их судьбы неразрывно связаны с историей общественной жизни и духовного развития, в частности правовых воззрений и теории уголовного права».

М.Н. Гернет несколько десятилетий собирал архивные, иллюстративные материалы, статистку, мемуаристику и иные источники, что позволило сделать исследование достаточно аргументированным и интересным. Огромной его заслугой является введение в научный оборот значительного массива ранее неизвестных источников, выявленных им при подготовке к написанию исследования. Автор щедро и подробно цитирует их, что несколько перегружает работу, а иногда он настолько увлекается этим, что уводит читателя достаточно далеко от предмета исследования. Но нельзя не признать, эта особенность работы способствует тому, что исследование утрачивает узкоспециальный характер и становится интересным для достаточно широкого круга не только профессиональных исследователей, но и для обычных читателей, интересующихся отечественной историей.

Судьба пятитомного исследования сложилась своеобразно. Первый том вышел в свет в 1941 г., второй – в 1946 г. За эти 2 тома автору в 1947 г. присуждена Государственная премия. Третий том опубликован в 1948 г., после чего в 1951 – 1952 гг. осуществлено переиздание всех трех томов работы. Четвертый и пятый тома изданы после смерти автора в 1954 и 1955 гг. Затем Всесоюзным институтом юридических наук подготовлено полное пятитомное издание, опубликованное в 1960 – 1963 гг. К моменту его выхода в свет в окончательном варианте, в советской исторической литературе развернулась борьба против сталинского наследия. Большинство авторов, писавших в 30 – 50-х гг., достаточно быстро «перековывались» в соответствии с новыми идеологическими требованиями. В силу этого, работа М.Н. Гернета не вписывалась в общий контекст историко-правовых исследований 60-70-х гг. ХХ в. и оказалась своеобразной «фигурой умолчания», а тема исследования до конца столетия признавалась неактуальной. Книга более не издавалась, при этом быстро стала библиографической редкостью, к счастью, она попала в фонды большинства научных библиотек. Всплеск интереса к научному наследию М.Н. Гернета наблюдается с начала ХХІ в.

Фундаментальность исследования и авторитет автора сыграли и определенную негативную роль. Большинство современных исследователей не всегда решаются высказывать мнения, не совпадающие с концепцией М.Н. Гернета. В частности, до сих пор не подвергнуто объективному научному обсуждению достаточно спорное мнение ученого об отсутствии единой системы управления тюремными учреждениям в Российской империи до середины XIX в. Спорной представляется и оценка деятельности «Попечительного о тюрьмах общества», которое, по мнению исследователя, было органом, осуществлявшим общественный контроль за состоянием тюремной системы. Между тем, на местах отделения этих обществ находились под полным контролем и фактическим управлением местной администрации (в том числе и тюремной). Их состав жестко регламентировался, в силу чего на практике они чаще оказывали различную практическую помощь тюремной администрации (что само по себе было очень полезным делом), чем осуществляли контроль за деятельностью тюремных учреждений и настроениями в них. Есть и другие вопросы, требующие нового осмысления на основе современной источниковой и методологической базы.

Обращает на себя внимание своеобразный авторский стиль изложения. Его можно определить как публицистичный, иногда он напоминает выступление адвоката на судебном процессе. К сожалению, лаконичность не была присуща автору. Подобный стиль не характерен для научных исследований историко-правового направления. В определенной мере, это можно объяснить рядом факторов: во первых, сказывался многолетний опыт преподавательской работы и живого общения со студенческой аудиторией; во вторых, т.к. автор в период создания работы ослеп, текст диктовался и, помимо желания ученого, выстраивался в расчете на слуховое восприятие; в третьих, учитывая политическую ситуацию 30-40-х гг. ХХ в., такой стиль, с элементами «эзопова языка» позволял обойти цензурные запреты.

По своей глубине, широте охвата и фундаментальности данная работа не имеет аналогов в российской и украинской историко-правовой литературе. Ее сложно признать эталонной, но изучающий ее, несомненно, подпадает под неповторимое обаяние личности автора, будет покорен его логикой и аргументацией и едва ли сможет избавиться от ощущения некоторой недосказанности, незавершенности.

В целом же, жизнь и научная деятельность М.Н. Гернета еще ждут своих исследователей и заслуживают создания серьезной монографической работы.


Глущенко Катерина

ст.викладач,

Національний університет державної податкової служби України

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ В УМОВАХ РОЗБУДОВИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Формування правосвідомості студента – складний процес, який потребує творчого підходу з боку всіх науково - педагогічних працівників вищого навчального закладу.

Правове виховання – це послідовний і систематичний вплив на студентську молодь з метою формування і розвитку їх правової культури. Для того, щоб ефективно здійснювати управління процесом правосвідомості молоді необхідно створити систему правового виховання студентів протягом всього періоду їх навчання.

Основна мета правового виховання – дати молодій людині необхідні в житті юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень.

Важлива психологічна особливість молодої людини, яка стала студентом,- її готовність до інтенсивної інтелектуальної праці, до набуття глибоких спеціальних знань. В більшості випадків вищий навчальний заклад виступає продовженням освітнього процесу, який починається ще в середній школі, але в той же час вступ до вищого навчального закладу тягне за собою зміни в організації розумової праці молодої людини. Ці зміни проявляються, насамперед, в збільшенні інтелектуального навантаження, практичної направленості навчального процесу. На накопичення, засвоєння комплексу необхідних спеціальних знань, орієнтована вся організація життєдіяльності студента.

При організації правовиховної роботи у вищому навчальному закладі дуже важливим є врахування змін в способі життя студентів, їх психології. В спеціальній літературі змістовно вивчені особливості психології студентів різних курсів, мотивація їхньої діяльності, в залежності від чого і обираються форми роботи з ними. Так, наприклад, на першому курсі, в умовах пристосування абітурієнта до нових форм колективного життя, адаптації до нової обстановки поведінка студентів відрізняється тим, що ними набагато легше управляти.

Другий курс – період самої напруженої учбової діяльності студентів і процес адаптації до вищого навчального закладу вцілому припиняється.

Третій курс – це початок спеціалізації, закріплення інтересів до наукової роботи як відображення подальшого розвитку і поглиблення професійних інтересів.

Четвертий курс характеризується грунтовним знайомством зі спеціальністю у формі проходження виробничої практики. Основним в мотивах діяльності студентів поступово стають мотиви спеціальної підготовки.

На п’ятому курсі перспектива швидкого закінчення вищого навчального закладу і початок праці за спеціальністю формує чіткі практичні установки відносно конкретного напрямку майбутньої трудової діяльності.

Всі вищеназвані характеристики необхідно пам’ятати, тому що без їх врахування при організації правового виховання важко розраховувати на який-небудь результат.

Правове навчання і правове виховання органічно пов’язані між собою. Навчання, що виховує, припускає безупинний взаємозв’язок процесів цілеспрямованого формування свідомості молодої людини, включаючи моральні ідеали, правові установки і ціннісні орієнтації, спеціальні, професійно необхідні характеристики. Вкрай важливо сформувати відповідну мотивацію – позитивне відношення до пізнаного змісту й потреби до постійного розширення й поглиблення правових знань. Правове навчання й виховання є частиною всього процесу духовного формування особистості, без якого неможливо обійтися, реалізуючи ідею побудови в Україні правової держави.

Необхідною вимогою до організованої і ефективної правовиховної роботи є визначення конкретної мети, яку потрібно досягти. Метою правового виховання студентів у вищій школі є формування у студентів, молодих спеціалістів шанобливого ставлення до правової системи держави, відношення до права як до важливої зброї, за допомогою якої держава підтримує стійкий порядок в суспільстві. Вищим результатом цієї дільності є вироблення активно-ціннісного відношення до права, коли людина не тільки визнає його цінність, вміє грамотно використати юридичні засоби для задоволення своїх потреб і інтересів, а тоді, коли вона готова до активного захисту існуючого правового порядку в державі. Надбані правові знання повинні переходити в ціннісні установки, стати внутрішнім переконанням, отримати емоційне забарвлення, закріпитися в правових звичках.

Правове виховання – складна, і багатоаспектна система діяльності. Звичайно, багато правових цінностей, маючи основу і походження в моральних нормах, засвоюються особистістю в процесі різноманітної соціальної практики, через інші, не правові форми і канали формування суспільної свідомості. Однак правове виховання передбачає створення спеціального інструментарію для донесення до кожної молодої людини правових цінностей, перетворення їх в особисті переконання і внутрішній орієнтир поведінки.

Рівень правової культури є результатом правового виховання. Однак є і зворотній зв’язок – правовиховна діяльність сама повинна бути досконалою, тобто відповідати цільовому та фактичному стану правової культури суспільства в цілому.

Враховуючи все вищезазначене, можемо сказати, що важливим напрямом становлення та розвитку як правової культури суспільства в цілому, так і правової культури студентської молоді є правове виховання, так як висока правова підготовка в умовах сучасного ринку праці є необхідною характеристикою для спеціаліста, випускника вищого навчального закладу.


Прокопчук Людмила Игнатьевна

старший преподаватель

кафедры теории и истории государства и права

економико-правового факультета ОНЮА в г. Симферополе

ИНСТИТУТ ПРИСЯЖНЫХ ЗАСЕДАТЕЛЕЙ: ИСТОРИКО-ПРАВОВОЙ АСПЕКТ

Одной из форм реализации суверенитета народа выступает участие представителей народа в отправлении правосудия, что нашло закрепление в ст.124 Конституции Украины. Вопрос введения данного института в Украине сегодня достаточно дискуссионный. Как противники, так и защитники данного института ссылаются на практику деятельности суда присяжных в России и неоднозначной ее оценки в обществе, а также мировой тенденции сокращения рассмотрения дел судами присяжных.

Действительно, на протяжении ХIХ-ХХ веков от суда присяжных отказались практически во всех европейских странах, за исключением Бельгии и Норвегии. Однако, в 1993г. суд присяжных был возрожден в России, а в 1994г. – в Испании. В Украине институт присяжных заседателей не функционирует, поскольку нет соответствующей нормативно-правовой базы, хотя введение института присяжных заседателей предусматривалось проектом Уголовно-процессуального кодекса Украины.

С точки зрения обоснования необходимости введения данного института в Украине актуальным является проведение его историко-правового исследования.

Возникновение суда присяжных связано с судебной реформой 1864г. в России. Первым, кто предложил еще в 1858г. в крестьянском комитете в числе других реформ и суд присяжных был А.М. Унковский.

Также на необходимости создания в России суда присяжных настаивал Д.А. Ровенский, который вместе с С.И. Зарудным занялись разработкой института присяжных заседателей. Они подготовили записки о суде присяжных, в которых всесторонне обосновали целесообразность его введения.

В октябре 1861 года, при Государственной канцелярии была создана специальная комиссия, в состав которой вошли К. Победоносцев, Н. Стояновский, С. Зарудный Н.А. Буцковский, Д.А. Ровинский и другие. Результатом работы комиссии стали «Основные положения реформы судебной части в России», которые 29 сентября 1862 года были переданы императором для опубликования. В этих положениях фиксировались такие новые институты и принципы, как отделение суда от администрации, выборный мировой суд, присяжные заседатели в окружном суде.

В конце 1862 г. в судебные инстанции был разослан проект «Основных положений судоустройства». Одновременно дискутировался вопрос о моделях суда присяжных. Какую выбрать – континентальную или английскую. Была выбрана первая модель. Суд присяжных был построен по образцу французского суда ассизов. Коронный состав его складывался из трех членов суда, один из которых председательствовал в судебном заседании. Скамья присяжных заседателей состояла из 12 очередных присяжных и двух запасных, которые могли заменить выбывших ввиду болезни очередных присяжных.

На основании данных положений со временем был подготовлен Устав уголовного судопроизводства, где в делах связанных с тяжкими обвинениями, вводился суд присяжных. В мае-июле 1864 г. проекты судебных уставов были внесены на обсуждение в Государственный совет, одобрены им и 20 ноября утверждены императором Александром II.

Необходимо отметить особенность становления суда присяжных в России, обусловленную тем, что реально деятельность суда присяжных началась с 1866г. С 20 ноября 1864г. проходила лишь подготовительная работа: открывались окружные суды (в том числе, Харьковский и Одесский), создавались Временные комиссии, которые составляли и публиковали в «Губернских ведомостях» общие, очередные и запасные списки присяжных заседателей. Сфера компетенции суда присяжных согласно «Уложению о наказаниях уголовных и исправительных» 1845г. была значительной и регламентировалась более чем 400 статьями.

На долю присяжных заседателей в окружных судах в 1873-78г. в среднем по стране приходилось 75,8 % всех решенных дел, коронные суды разбирали 24,2 %. Репрессивность суда присяжных составляла в 1873-1978г. – 64,3 %, репрессивность коронного суда – 72,6%. В дальнейшем данные цифры постепенно сравнивались. Однако, по делам о преступлениях служебных и против порядка управления оправдательные приговоры составляли 58%, что можно было объяснить сложностью и запутанностью служебных преступлений, невысоким уровнем грамотности состава присяжных (особенно в провинциях), небрежностью деятельности временных комиссий по составлению списков присяжных заседателей, куда нередко заносились сумасшедшие, умершие, слепые, состоящие под судом и т.д.

Необходимо отметить, что законодатель, разрабатывая Уставы уголовного судопроизводства, допускал возможность существования судебных ошибок в суде присяжных, в связи с чем в соответствии со ст.818 УУС устанавливалось «Если Суд единогласно признает, что решением присяжных заседателей осужден невиновный, то постановляет определение о передаче дела на рассмотрение нового состава присяжных, решение которых почитается уже во всяком случае окончательным». Более того, это право не подлежало кассационному обжалованию. Согласно статистике ст. 818 применялась судами в 1867г.- 937 раз; в 1870.г – 2633 раза; в 1881г. - 5578 раз. Данные факты свидетельствуют, что суду присяжных отнюдь не был свойственен оправдательный уклон и не дает повода для утверждения, что «преступники остаются на свободе».

К концу 1870-х годов накопленный практический материал диктовал необходимость реорганизации суда присяжных с целью улучшения его деятельности. Ситуация усугублялась и несовершенством российского законодательства – несоответствия «Уложения о наказаниях уголовных и исполнительных 1845г. Судебным уставам 1864г. Немаловажную роль в судебных преобразованиях 1870-1880г. сыграли и политические факторы. Это, прежде всего общеизвестные судебные процессы политического характера, в которых суд присяжных выносил обвиняемым оправдательный вердикт (дело Веры Засулич 1878г.). После чего был принят закон «О временном изменении подсудности и порядка производства дел по некоторым преступлениям» от 9мая 1878г., временно изъявший из ведения суда присяжных с передачей в судебные палаты с сословными представителями все дела «о явном восстании против власти». Наряду с данными преступлениями были изъяты дела по ряду преступлений, с которыми суд присяжных просто не справлялся. Значительные изменения были связаны с формированием состава присяжных, устанавливался ценз грамотности, изменен порядок составления списков. Необходимо отметить, что грамотные в составе присяжных в 1883г. в столичных и губернских уездах составляли более 86%, в остальных уездах более 50%. После 1889г. присяжным заседателям остаются только чисто уголовные дела. В целом в середине 1890г. суд присяжных в России функционировал аналогично судам присяжных других стран.

Анализ исторического опыта функционирования суда присяжных позволяет сделать вывод об определенных недостатках данного института, но этих недостатков не лишены и профессиональные суды. Сегодня, по нашему мнению, оптимальным является сочетание в судебной системе профессионального (коронного) суда и суда с участием присяжных заседателей. На наш взгляд, институт народных заседателей может оказаться целесообразным при внедрении ювенальной юстиции. Народные заседатели при рассмотрении уголовных дел относительно несовершеннолетних могли бы обеспечить оценку обстоятельств по делу с точки зрения их жизненного опыта, что обеспечило бы справедливость принятого решения.


Сидоренко Олена Михайлівна

здобувач кафедри теорії держави і права ОНЮА,

старший викладач кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ДЕФІНІЦІЯ ПОНЯТТЯ «ДОГМА ПРАВА»: ЩОДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ

Право має три образи, в якому воно виступає перед людьми. По-перше, у вигляді загальнообов’язкових норм, законів, діяльності судових та інших юридичних установ – юридичних реалій, з якими стикається кожна людина у своїй практичній діяльності. По-друге, у вигляді особливого, складного соціального утворення – своєрідного і великого підрозділу, підсистеми в суспільстві, яка має свою особливу природу і логіку. По-третє, у вигляді явища всесвітнього порядку – одного з основ і проявів життя розумних істот, людей. Юридичні реалії, з якими зустрічається людина у своїй практичній діяльності отримали назву «догми права».

У юриспруденції прийнято говорити про те, що практикуючі юристи й вчені правознавці мають справу з «догмою права». У поняттях «догма права», «догматична юриспруденція» виражений специфічний предмет юридичних знань, особливий сектор соціальної дійсності – юридичні норми, закони, прецеденти, правові звичаї, відособлені відповідно до потреб юридичної практики в якості основи вирішення юридичних справ.

Питаннями догми права в різний час займалося багато вчених юристів і філософів. Так у Давньому Римі на основі приватного права одержала розвиток юридична догматика. Її досягнення знайшли відображення в Кодексі Юстиніана (VI ст.н.е.), особливо в основній частині, тобто Дигестах або Пандектах.

Надалі досягнення аналітичної юриспруденції Риму, що одержали в Кодексі Юстиніана систематизоване законодавче закріплення, стали основою для інтерпретаційної роботи середньовічних юристів, а в сучасну епоху знайшли узагальнене вираження в законодавстві, стали основою для розгортання юридико-аналітичних проробок, необхідних для потреб юридичної практики і правового навчання, а також наукових досліджень.

Дослідженню догматичної юриспруденції, юридичного позитивізму присвятили свої роботи такі відомі вітчизняні та зарубіжні науковці, як С. Муромцев, Г. Шершеневич, Б. Чічерін, Й. Покровський, А. Венедиктов, Б. Черепахін, М. Райхер, О. Йоффе, О. Міцкевич, Д. Гримм, Р. Ієрінг, С. Алексєєв, М. Козюбра, О. Скакун та ін.

Основні концепції догми права були закладені Дж. Остіном (Великобританія), Меркелем, Берлінгом і Зомло (Німеччина), для яких визначальним об’єктом вивчення виступали правові норми. Правова норма, на їх погляд, є засобом регулювання, яке односторонньо впливає на суб’єктів засобами примусу. Великий внесок у розробку цього питання внесли відомий правознавець Й. Покровський, а також такі цивілісти й фахівці в області теорії юридичної догматики як А. Венедиктов, М. Райхер, Б. Черепахін та інші. У ХХІ сторіччі цією проблемою займалися О. Міцкевич, П. Рабінович, Б. Шейндлін.

В умовах глобалізації та інтегративних процесів для юриспруденції ця тема залишається актуальною, оскільки в сучасному світі швидка зміна подій накладає відбиток на розвиток правової сфери життя і суспільства.

У юридичній літературі науковці поняття «догми права» визначають по-різному.

Згідно із концепцією С. Муромцева догма права це дослідження будь-якого діючого права з метою застосування його на практиці та вважається мистецтвом. Погодитися з С. Муромцевим щодо того, що догма права це – дослідження, діяльність, досить складно. Тому, що будь-яка діяльність це – динамічний процес, а догма права є статичною.

У роботі Д. Гримма «Лекции по догме римского права» автор зазначає, що в основі догматичного курсу повинно бути закладено сучасне право. Дійсно, який інтерес і яку користь може подати детальне догматичне вивчення таких інститутів, які давно віджили (наприклад, інститут рабства).

Науковець В. Нерсесянц визначає догму права як загальноприйняті в юриспруденції (правовій доктрині чи юридичній школі) вихідні основні положення про позитивне право, його встановленні і дії.

Професор Ю.М. Оборотов вказує, що догма права – правова цінність, що втілює властивості права, основа юридичного навчання і юридичної практики, що виражена в правових нормах, правових актах, правових відносинах. У контексті даного визначення вважаємо, що правові відносини не можуть вважатися складовим елементом догми, так як правові відносини є найменш стійким елементом догми права, вони також динамічні.

Р. Ромашов доводить, що догма права об’єднує в рамках даної правової системи юридичні поняття, принципи, технології що характеризують право як інструмент регулятивно-охоронного впливу. Технології теж складно віднести до догми права, так як це теж динамічний компонент правової реальності.

Російські науковці М. Сальников та В. Румянцева, зазначають, що використовуючи методи формальної логіки, догма права здійснює завдання діючого законодавства, правового порядку, систематизації принципів права тощо.

У юридичній енциклопедії вказується, що догма права (від грецьк. δόγμα – думка, вчення) – положення правового характеру, що приймається без доказів, на віру. Але, все те що приймається без доказів на віру є правовою аксіомою.

У спробі надати власне визначення догми права необхідно звернути увагу на те, що догма відповідає за стабільність права, але вона не повинна гальмувати правовий розвиток. Таким чином, догма права це – основа юридичного навчання і юридичної практики (ядром якої є норма права), що встановлює стабільність, усталеність, впорядкованість, ефективність правового розвитку (правової системи). Саме істотне в тім, що термін «догма права» визначає твердість і незаперечність самої основи, відповідно до якої вирішуються всі юридичні питання, тому що право, виражене в законі, інших джерелах з’являється перед людьми і перед державою в якості твердої, незаперечної підстави для поводження людей і дій держави.


Бєлкіна Ю.Л.

асистент кафедри теорії та історії держави і права

університету економіки і права «Крок»,

Лауреат премії Академіка П.П.Михайленка

УДОСКОНАЛЕННЯ СТРУКТУРИ КУЛЬТУРНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН

Загальна декларації прав людини та Конституція України визначають культурні права людини і громадянина як складову загальних прав людини. Культурні права та свободи віднесені до найменш систематизованих, хоча і надзвичайно багатогранних за суттю, змістом, формами і гарантами. У доповіді Всесвітньої комісії культурного розвитку (ВККР) при ЮНЕСКО «Наша творча різноманітність» (1996р.) поставлено завдання - створити перелік (invеntorу) культурних прав. Але і дотепер воно не реалізовано.

Структура культурних прав на законодавчому рівні в цілому в Україні визначена статтею 5 Основ законодавства України про культуру (далі – «Основи»): громадяни у сфері культури мають право на свободу творчості; вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів; здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва; створення закладів, підприємств і організацій культури; об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури; збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв; доступ до культурних цінностей; захист інтелектуальної власності; здобуття спеціальної освіти.

Крім того, згідно ст. 54 Конституції України, яка розміщена в розділі II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина», культурна спадщина охороняється законом. Як вказано в згаданій вище доповіді ВККР при ЮНЕСКО «Наша творча різноманітність», доступ до культурної спадщини є культурним правом. Таким чином, Конституція України додатково визнає таке право людини і громадянина, як охорона культурної спадщини.

Стаття 5 Закону України «Про захист суспільної моралі» гарантує право на інформаційний простір, вільний від матеріалів, що становлять загрозу фізичному, інтелектуальному, морально-психологічному стану населення. Авторка відносить це право до культурних прав, оскільки його порушення суперечить такому принципу культурної політики в Україні, проголошеному в ст. 2 «Основ…», як естетичне виховання громадян.

Окремо в якості культурного права пропонується визнати право власності в галузі культури. Таке право окремо виділене, наприклад, в «Основах законодавства Російської Федерації (РФ) про культуру». В Україні зазначене право перетинається між статтями 41 та 54 Конституції України: стаття 54, гарантуючи свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, одночасно гарантує і захист інтелектуальної власності, авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Одночасно стаття 41, спеціально присвячена реалізації прав власності, передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

В закордонній літературі та нормативно-правових актах виділяється такий вид культурних прав, як академічні свободи. Згідно сайту mic.ru/dic.nsf/lower/12836, академічні свободи – загальноприйнята назва групи специфічних прав і свобод особи, що реалізовуються в області освіти і наукових досліджень. В українських правових джерелах на рівні закону поняття «академічні свободи» не використовується. Відомо тільки згадування про це право в Рішенні Колегії Міністерства освіти i науки України від 01.02.2008р. «Про впорядкування діяльності відокремлених структурних підрозділів вищих навчальних закладів».

Проголошення будь-яких прав виглядало б ефемерним, якщо б користувач цими правами не мав прав і можливостей захистити свої права. Отже, сама концепція правової держави закладає об’єктивні передумови для конструювання й аналізу специфічного права людини на ефективний державний захист її культурних прав. Крім того, дане право людини гарантується низкою міжнародно-правових документів, які формулюють його, зазвичай, як право людини на ефективний національний юридичний засіб захисту.

Зведена таблиця культурних прав наведена в таблиці, де звичайним шрифтом наведені права із ст.. 5 «Основ…», а напівжирним – доповнення.

Літ.	Культурне право
a	свобода творчості
b	вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення долі своїх творів
c	здійснення професійної та аматорської діяльності на індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою будь-яких форм посередництва
d	створення закладів, підприємств і організацій культури
e	об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, інші громадські об’єднання, які діють у сфері культури
f	збереження і розвиток національно-культурної самобутності, народних традицій та звичаїв
g	доступ до культурних цінностей
h	охорона культурної спадщини
i	захист інтелектуальної власності
j	здобуття спеціальної освіти
k	сприятливий інформаційний простір
l	право власності в галузі культури
m	академічні свободи
n	право на захист культурних прав

Вахненко В.В.

асистент кафедри держави та права ОНЮА

СТАНОВЛЕННЯ САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНОГО ЗАКОНОДАВСТВА В РОСІЙСЬКІЙ ІМПЕРІЇ У ХІХ ст.

Багаточисельні випадки зараження інфекційними хворобами, які забирали життя мільйонів людей, змушували владу Російської імперії розробляти комплексні заходи боротьби з епідеміями. На перших порах це була лише систематизація обрядів та звичаїв народної медицини, та наукові праці видатних вчених-медиків, але на початку ХVIII ст. ці заходи набувають законодавчого характеру. Боротьба з епідеміями виходить на державний рівень, про що свідчать укази та розпорядження уряду в цій галузі.

У першій половині XIX ст. комісія, за участю М.М. Сперанського, здійснила кодифікацію законодавства, результатом якої стало створення Повного зібрання законів і Зводу законів Російської імперії. Кодифікація допомогла побудувати систему нормативно-правових актів, що регулювали санітарно-епідеміологічну та санітарно-гігієнічну діяльність. Ці нормативно-правові акти являли собою велику кількість законів, указів, постанов, правил, які досить часто суперечили один одному, що становило труднощі їхнього застосування.

«Свод Учреждений и Уставов врачебных по гражданской части», який увійшов до т. ХІІІ Зводу законів Російської імперії 1832 року, був першим систематизованим джерелом правового регулювання лікувальної та санітарно-епідеміологічної діяльності в Російській імперії у другій третині ХІХ ст.

Доповнював, а деякою мірою дублював цей акт «Свод Учреждений и Уставов о общественном призрениии», норми якого регламентували діяльність лікарень відомства «Приказов общественного призрения», який також увійшов до т. ХІІІ Зводу законів Російської імперії. Отже, існування двох Зводів, які регулювали одне й те саме питання, ускладнювало процес гармонізації лікувального та санітарно-епідеміологічного законодавства та його застосування.

Процес систематизації лікувального та санітарно-епідеміологічного законодавства продовжувався, і два вище згадуваних Зводи були трансформовані у 1857 р. в «Устав врачебный». Його редакції 1857, 1892, 1905 рр. відображали зміни, які проходили в системі державного управління в цілому (земська реформа 1864 р., введення нового Положення про губернські та повітові земські установи 1890 р.) та, звісно, у сфері організації лікувальної та санітарно-епідеміологічної справи.

Устав передбачав: 1)Загальні заходи з охорони народного здоров’я, такі як охорона чистоти повітря та безпечність продуктів харчування, обмеження вживання отруйних речовин, захоронення померлих за встановленими правилами; 2) Спеціальні заходи, які передбачали віспо прищеплювання як профілактичний захід, вказані в законі дії місцевого начальства, лікарів, хазяїв готелів, трактирів, постоялих дворів у випадках виникнення захворювань; 3) Карантинні заходи, які вживалися для охорони кордонів імперії від проникнення інфекцій, а також у випадках виникнення епідемій.

Перша пандемія холери (1817-1823 рр.) та багаточисельні випадки зараження цією інфекцією з-за кордону, примусили законодавчі установи звернути увагу на побудову прикордонних карантинів, які підрозділялися на центральні та приватні карантини, сухопутні та берегові застави.

У Карантинному Уставі від 20 жовтня 1832 р., який містив спеціальний розділ «О мерах к прекращению чумной заразы при появлении оной вне карантинных мест внутри государства», викладалися заходи, які слід було приймати у випадку виникнення чуми в межах Російської імперії. Уряд розглядав прикордонні карантини не тільки як установи, передбачені для попередження проникнення особливо небезпечних хвороб та інфекцій через державні кордони, але й як організації, зобов’язані приймати участь в боротьбі з епідеміями в середині країни. Разом з Карантинним Уставом в 1832 р. було видано «Положение о карантинной службе» - перше в законах Російської імперії згадування про прикордонні війська. В Карантинному Уставі 1841 р. питання управління карантинами, порядок проведення карантинних заходів, правове положення службовців карантинів регламентувалися більш повніше.

У другій половині ХІХ ст. санітарно-епідеміологічна охорона кордонів імперії перейшла на новий рівень і з урахуванням міжнародних договорів в цій сфері, почала регулюватися міжнародними конвенціями. У 1866 р. було прийнято «Устав о карантинах», в якому були враховані рекомендації Міжнародних санітарних конференцій. Карантинні установи мали тепер стежити не лише за проникненням чуми, але й за проникненням інших особливо небезпечних для здоров’я людини хвороб та інфекцій. У випадках епідемій запроваджувалося керівництво однієї особи – керівника, замість колегіального управління. Згідно з Уставом усі прикордонні карантини були поділені на морські та сухопутні. До морських відносилися карантини та карантинні агенції, які в свою чергу складалися з карантинного порту та карантинного дому. До сухопутних належали карантини та карантинні застави.

Таким чином можна константувати, що у ХІХ ст. в Російській імперії відбулося становлення санітарно-епідеміологічного законодавства, яке досить успішно сприяло боротьбі з епідеміями чуми та холери.