Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
ПИТАННЯ ВІДМІННОСТІ МІЖ ПРАВОВИМ МЕНТАЛІТЕТОМ І ПРАВОСВІДОМІСТЮ
Проблема відмінності між правовим менталітетом і правосвідомістю є надзвичайно цікавою і не повністю дослідженою. Саме тому у нашій статті розглядається це питання.
Історично склалося так, що у кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувалися особливості правового менталітету. Чинниками, що впливають на процес українського менталітету є: державність, релігійність і мова. Чіткого визначення поняття «правовий менталітет», зокрема і у філософії права немає. Вітчизняна теорія правового менталітету перебуває на стадії концептуального оформлення, коли «очевидні лише деякі ідеї та підходи». Значний вклад у формування теорії правового менталітету зробили такі російські вчені-правознавці як Р.С. Байніязов, Л.М. Карнозова, А.Ю. Мордовцев, М.В. Рац. Повільні темпи становлення у вітчизняній юриспруденції теорії правового менталітету пов’язані, передусім, із пануючою у нашому суспільстві парадигмою нормативно-позитивістського праворозуміння, відповідно до якої право розглядається у якості системи загальнообов’язкових норм, встановлених та санкціонованих державою, а не як «базова регулятивна форма культури, ціннісний продукт саморозвитку цивілізації, нації, етносу, закономірний наслідок їх буття».
Зрозуміло, що для становлення та розвитку теорії правового менталітету важливе значення має теоретична розробка самої категорії «правовий менталітет». Реалізація цього завдання ускладнюється наступною обставиною. Так, деякі вчені (наприклад, І.А. Іванніков) взагалі вважають за недоцільне введення у науково-правовий обіг «красивого, але цього часу багатьом незрозумілого терміну «менталітет («ментальність»)» у зв’язку з наявністю у теорії права категорії «правова культура», що на його думку, абсолютна тотожна з правовим менталітетом. Крім того, у теорії права існує таке споріднене з правовим менталітетом поняття як «правосвідомість», що, на думку деяких вчених, теж обмежує використання у науковому обігу терміну правового менталітету.
На нашу думку, на формування самосвідомості особистості найбільш ефективно впливає правове виховання населення. За теперішніх умов воно полягає у цілеспрямованому формуванні певної системи правових знань, умінь, навичок, правового мислення, правових почуттів, які регулюються правом і охороняються Конституцією України.
Актуальність даної проблеми підтверджується ще й фактом корінної кількісної і якісної зміни структури й характеру злочинності в суспільстві.
У рамках даної статті слід відзначити, що правовий менталітет характеризується за допомогою ознак етнічної приналежності, латентності ментально-правових структур, особливості правового світогляду, який проявляється у вигляді конкретної правової поведінки, що у підсумку і становить певну ідентичність (неповторність) правової системи. На фоні правової системи правовий менталітет виступає у якості основоположної матриці, яка визначає усю правову «колоритність» національної правової дійсності. Саме категорія правового менталітету дозволяє глибше проникнути у духовну правову «тканину», властиву для певного суспільства з тим, щоб зрозуміти його усталені поведінкові стереотипи у сфері права. На основі порівняльного аналізу правового менталітету та правосвідомості, можливо, на наш погляд, встановлення домінантів відповідної національної правової системи, виходячи із яких проводиться ідентифікація останньої. Оскільки виявлення домінантів українського правового менталітету сприятиме визначенню пріоритету подальшого культурно-правового розвитку України, яка після проголошення незалежності знаходиться у пошуку адекватних підстав національної правової дійсності, що позначиться у остаточному приєднанні або до Західної, або до Східної традиції права. Що ж стосується поняття «правосвідомості», то, на за сучасних умов розвитку українського суспільства це насамперед нове правове мислення, компонент нової правової і загальної культури людини і суспільства, що охоплює майже всю систему уявлень, знань, ідей, оцінок, почуттів людини та окремих соціальних груп про нове право, законодавчі акти, про практику реалізації правових норм, правомірність або протиправність тих чи інших вчинків, рішень тощо. Тобто, за допомогою правосвідомості здійснюється взаємодія людини із законом, правом, а через них з економікою, політикою, умовами життя, побутом тощо.
Основним завданням у дослідженні відмінностей правового менталітету та правосвідомості є закріплення його результатів у вигляді певної типології, класифікації. Типологізація зводиться до виявлення у процесі зіставлення порівнюваних об’єктів ознак та властивостей, які характерні для національного правового суб’єкта, які можуть бути як подібними, так і відмінними. Якщо вони подібні, то це свідчить про спільний правовий ментальний тип, що пов’язано з однаковими цивілізаційними та історико-культурними умовами становлення та розвитку.
Кормич А.І.
кандидат історичних наук, доцент,
кафедра теорії держави і права ОНЮА
ПРАВОВА КУЛЬТУРА ЯК ФАКТОР ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ
Становлення і розвиток України як демократичної правової держави передбачає суттєві зміни в правовій культурі та правовій свідомості громадян, наголошуючи на неухильному дотриманні кожним законодавства і кваліфікованому його застосуванні. Правове супроводження особистості на всіх етапах життя є нагальною потребою суспільного розвитку.
Поступово втілюються принципи гуманізму і демократії, соціальної і правової захищеності, соціальної справедливості і верховенства права, визначаючи таким чином основні напрями формування сучасної моделі правової культури.
В свою чергу ця модель набуває ознак одного з базових структурних елементів розбудови правової держави, утверджуючи в свідомості та культурі міжнародні та національні стандарти в галузі прав людини і основні положення міжнародного гуманітарного права.
Правова культура формується як множина норм, принципів, установок і ціннісних орієнтацій, що визначають поведінку людини в суспільстві.
Рівень розвитку правової культури взаємопов’язаний з правовим полем, законодавчим забезпеченням функціонування держави, суспільства в цілому і окремої людини, зокрема. При цьому сутність такого функціонування полягає в реалізації інтересів особистості завдяки ефективній діяльності державних т громадських інститутів. На цих засадах і формується відкрите суспільство, здатне до розвитку і трансформації своєї структури.
Кожному етапу розвитку соціального устрою притаманний конкретний тип політичної та правової культури, що базується на певних принципах і нормах природного чи позитивного права. В залежності від політичного режиму по-різному реалізується відношення до закону. В демократичному воно утверджується на доброчесності, в автократичному на честі, в тоталітарному на страхові. Але за всіх умов складність системи обумовлює розвиненість правового поля, що регулює процес її функціонування.
Сучасна політична система розвивається, спираючись на правове регулювання всіх аспектів технологій суспільного життя: поділ влад, виборчі технології, об’єднання громадян, місцеве самоврядування тощо. І це означає, що нормативно-регулятивна функція виступає за цих умов як основна функція правової культури, завдяки чому унеможливлюється стихійний процес суспільної діяльності.
Ставка робиться саме на аспектах правової регламентації і артикуляції, що потребує розуміння певних закономірностей розвитку, недотримання яких може привести до руйнівних наслідків. При цьому слід зауважити, що перебіг таких процесів набуває глобальної, а не національної розмірності. Звідси їх внутрішньодержавна особливість визначається характеристиками належності до всесвітньої інфраструктури. Саме тому в правовому полі, що забезпечує певний порядок, діють в рівній мірі як національні так і міжнародні норми і принципи, перед усім щодо прав людини.
Центром суспільного життя, яке реформується у тісному взаємозв’язку із змінами правової культури, виступає Конституція, що уособлює фактично зміст і дух життєдіяльності суспільства.
Конституція як своєрідна відкрита структура є водночас продуктом впливу правової культури і в свою чергу втілюється у різні форми правової культури, яка реалізується в процесі повсякденної суспільної практики. Конституційні положення виступають як напрацьовані правовою думкою і разом з тим відкривають нові перспективи суспільної практики, являючись трансформаційною формою політичної культури. Завдяки цьому генеруються нові можливості розвитку конституційного процесу.
Подібний взаємозв’язок підкреслює ще одну важливу рису: саме через правову культуру реалізуються і запроваджуються в практику різного роду запозичення. І лише як наслідок застосування можна оцінити реальність впливу цього фактора.
В зв’язку з цим важливою є проблема створення інтегративної ідеології суспільства. Адже відродження завжди пов’язане з оновленням суспільних ідеалів, утвердженням нової системи цінностей тощо.
Але не слід забувати, що демократичне суспільство базується на принципі ідеологічного плюралізму, гарантуванні права всіх його суб’єктів (індивідуальних та колективних) на безперешкодну пропаганду та втілення в життя різних ідей, теорій та поглядів, звісно якщо це не порушує прав інших осіб. Таким чином формування інтегративної ідеології українського суспільства повинно бути природним процесом, який є результатом ненасильницького демократичного поєднання «приватних» ідеологій. І в цьому аспекті негативним фактором є будь-які намагання його прискорити чи спрямувати «згори», як це нерідко робиться. На нашу думку, ключовими цінностями при формуванні інтегративної ідеології повинні стати гуманізм, соціальна справедливість, патріотизм, демократія.
Для розв’язання проблем. які стоять на шляху утвердження реальної демократії, необхідні зусилля як з боку держави так і з боку самого суспільства, при чому ключовим в цьому є позиція останнього в особі як окремих громадян так і соціальних груп, рівень їх соціальної та громадської активності, правової та політичної культури і свідомості, бажання та готовність відстоювати власні права.
Кравчук Валентина Миколаївна
к.ю.н., викладач Тернопільського національного економічного університету
ЗНАЧЕННЯ РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ДЛЯ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ
Історичний досвід державного будівництва засвідчує, що будь-яке державне утворення лише тоді мало шанс на існування, коли опиралося на підтримку свідомих громадян. Сьогодні людина опинилася у вирі невизначеності, у незахищеному просторі, де треба мати волю до життя, власні орієнтири, особисту відповідальність і здатність робити вибір. Людей охоплюють почуття розчарування, відчаю та втрати віри у майбутнє. Суспільством оволоділо почуття соціальної апатії. Позитивною тенденцією у цьому контексті на сьогодні є поширення культурно-релігійних організацій, які покликані задовольнити насамперед духовні потреби особистості. Це має велике значення для розбудови в Україні правової держави і громадянського суспільства, оскільки найважливішою передумовою і разом з тим ознакою громадянського суспільства є особистість, від характеристик якої залежить якість самого суспільства. Формування особистості, її основних рис, підвищення її культури, виховання моральних якостей, розвиток самоцінних індивідів – це одне із завдань, що притаманні культурно-релігійним організаціям.
Громадянське суспільство, яке в ідеалі прагне до вільної комунікації між людьми (що і є його основним підґрунтям), в тій чи іншій формі відмовляється від характерного для традиційних суспільств принципу пропонованої або обов’язкової віри. В громадянському суспільстві сфера релігійних відносин є сферою факультативною, коли віруюча частина громадян – саме через свою свободу – приймає на себе ті чи інші конфесійні зобов’язання. У цій непримусовості, факультативності зі сторони суспільства – особлива значимість і сила релігійної сфери в контексті громадянського суспільства. Саме вільні релігійні об’єднання відіграють у сучасному суспільстві незамінну роль стримування сваволі і корупції, підтримки соціально знедолених, організації систем гуманітарної допомоги, підтримки та відновлення історичних пам’ятників культового мистецтва, історико-релігійних наукових досліджень тощо. До кола їхніх завдань належить також виховання релігійної толерантності, терпимості, милосердя; допомога і сприяння в життєвій переорієнтації особам, які втратили моральні орієнтири або відкинуті суспільством. Тобто культурно-релігійні організації беруть участь і підтримують усе те, що складає незмінне духовне та змістовне багатство сучасного суспільства. Релігійна сфера виявляється особливим, невичерпним джерелом творчої динаміки людського життя. Причому цій динаміці характерно переростати свої вихідні конфесійні і догматичні рамки, створюючи можливості і передумови спілкування і взаємодії між людьми. Роль церкви, крім того, є особливою, оскільки вона відділена від держави і економічно є досить незалежною, щоб відстоювати принципи громадянського суспільства.
Все вказане дозволяє пояснити виникнення та активізацію діяльності релігійних громадських організацій в період розбудови Української правової держави, які реалізують свою діяльність на правових засадах взаємодії з державою та іншими інститутами громадянського суспільства. Правові основи діяльності релігійних організацій, їх взаємодії з державою закріплено в Конституції України, Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації». Конституція України відокремлює діяльність церкви від держави, але надає кожній людині право на свободу віросповідання, світогляду та релігійну діяльність.
Проте, незважаючи на позитивне сприйняття релігійних організацій, держава, на наше переконання, за наявності достовірної інформації про порушення законодавства, прав і свобод людини або за наявності інших підстав, повинна контролювати діяльність керівників і членів добровільних релігійних об’єднань. Специфіка і потужність впливу релігійної організації на свідомість людини інколи може призвести до трагедій масового масштабу, коли ця організація має приховану протиправну мету. Під дією заборонених і соціально-небезпечних прийомів психічного впливу на свідомість і підсвідомість людини її психіка швидко порушується, людина опиняється під значним контролем псевдорелігійних діячів. Це шкодить не тільки самій людині, а також її сім’ї та суспільству в цілому. Прикладом таких випадків може служити діяльність так званого «Білого братства».
Незайвим було б надання права представникам релігійних традиційно існуючих організацій здійснювати сумісно з державними органами, органами місцевого самоврядування й іншими добровільними організаціями соціальний контроль за діяльністю нетрадиційних для національної культури сект, спільнот, груп релігійного напрямку з метою захисту права громадян на збереження психічного здоров’я шляхом створення постійних експертних груп, які складаються з висококваліфікованих фахівців з психології, психотерапії, інформаційної біофізики.
Доцільним вважаємо спрямування діяльності громадських релігійних організацій у потрібне для суспільства русло. Так, можна надати право релігійним організаціям у місцях позбавлення волі, а також у спеціальних навчальних установах для дітей і підлітків здійснювати духовно-виховну роботу з метою поліпшення психологічного клімату серед цих осіб, контролювати умови життя і здоров’я засуджених, їх дозвілля і духовний стан. Можна уповноважити релігійні організації на створення центрів реабілітації та психологічної допомоги засудженим після відбуття покарання, надати їм право утворювати притулки для неповнолітніх безпритульних та для осіб без постійного місця проживання, здійснювати соціальний контроль за утриманням хворих у лікарнях, в тому числі за діяльністю будинків для осіб похилого віку, інвалідів тощо з активним упровадженням духовно-просвітницької діяльності.
Отже, в умовах недостатнього розвитку інституціонального рівня громадянського суспільства, церква є структурою, яка поєднує багато зв’язків у соціальній системі і взаємодіє з державою у сфері культури, екології, охорони здоров’я, виховання, просвітництва, профілактики правопорушень тощо. Участь релігійних організацій у громадському житті є надзвичайно важливою, однак, нажаль, належними матеріальними нормами ця ідея не підкріплена. Релігійні організації не відокремлені від громадського життя і мають право користуватися поряд із іншими громадськими організаціями загальнодемократичними правами, серед яких – право представляти й захищати свої законні інтереси в органах державної влади, вносити пропозиції до органів державної влади та місцевого самоврядування, висловлювати своє ставлення до чинних нормативних актів, вносити пропозиції про їхнє удосконалення, проте ці їх права в жодному законодавчому акті не відображені. Таким чином, ці питання потребують доопрацювання і відповідного нормативного закріплення.
Микола Кравчук
кандидат юридичних наук,
доктор права УВУ, доцент,
завідувач кафедри теорії та історії держави і права
Тернопільського національного економічного університету
РОЗВИТОК ВІЙСЬКОВОГО БУДІВНИЦТВА УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ ТА ЙОГО ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАКРІПЛЕННЯ
Значимість власної армії для Української нації як і для будь-якої країни та її суспільства є надзвичайно важлива. Адже збройні сили визнані основним гарантом захисту національного суверенітету. Підвищує вагу представленого дослідження і нагальна потреба в історичному досвіді державотвореня. З цього приводу Президент України В. Ющенко підкреслив: «…не оминаємо жодної важкої сторінки нашої історії і саме так – відновлюємо правду, за якою стоїть великий і соборний подвиг Українського народу – народу, який переміг смерть і врешті утвердив свою державу. ...Відродження історичної правди означає для нас спільний рух вперед – як єдиного суспільства, як єдиної нації, як великого світового народу».
З огляду на чітко визначену пацифістську політику соціалістично налаштованого державного проводу Української Народної Республіки в особах М. Грушевського, В. Винниченка, М. Порша та інших державників, які заперечували організацію регулярної Армії, необхідно констатувати їх позицію як великий політичний прорахунок з трагічними наслідками. У період після Ультиматуму Раднаркому Росії, коли над Україною нависла загроза інтервенції на засіданні Малої Ради УЦР 3 січня 1918 р. ухвалено Закон «Про створення народного війська», відповідно до якого в УНР для національної оборони від зовнішнього ворога запроваджено народне військо (народну міліцію). Генеральному секретарству з військових справ доручено негайно приступити до організації і набору кадрів інструкторів для заведення народної міліції, які об’єднати у повітах та губерніях за територіальним принципом у військові частини та округи. Інструкторами набирати громадян України 19 річного віку на умовах договору вільного найму з оплатою праці 100 крб в місяць та повільно проводити демобілізацію сучасної армії за роками служби, після проведення якої регулярна армія повністю касувалася. Дорого заплатила Україна за нехтування обороною рідного краю. Тільки у Києві, після його захоплення радянським військом, 26 січня 1918 р. внаслідок червоного терору було знищено до 5 тис. киян.
Здобувши чотирьохмісячний досвід державотворення та військового будівництва й зазнавши трагічних уроків на завершальному етапі державного будівництва, 24 квітня 1918 року Українська Центральна Рада розробила законопроекти «Про загальні основи формування Української Армії» та «Про старшин і козаків та відносини між ними», які віднайдені у фонді 1064 (журнал засідання Ради Народних Міністрів - оп. 2, спр. 20, арк. 20-26) ЦДАВОУ. У першому законопроекті передбачалося, що Армія Української Народної Республіки повинна бути постійною з обов’язковою військовою повинністю. Для всіх військовозоб’язаних строк дійсної служби в піших та гарматних, крім кінно-гарматних та фортефікаційних частинах, становить 2 роки. В решті частин війська – 3 роки. Відстрочка від призову була дозволена тільки для завершення середньо-шкільної освіти не пізніше 22-х років та у зв’язку з фізичними вадами – відповідно до окремого розпису. Не підлягала призову до військової служби особа, яка була єдиним працюючим в сім’ї, відсутність якого позбавляла сім’ю жодних засобів до існування. Особи обмежені в призові до служби, мали право вступу до війська за власним бажанням, на загальних підставах з правом вибору військової частини. Термін перебування на службі в запасі армії в піших і гарматних частинах, крім кінно-гарматних, фортефікаційних, протягом 16 років, а всіх інших частинах – 13 років. Козаки, в ході ведення війни, віком до 45 років включно, у випадку нагальної потреби з наказу Військового міністра могли закликатися для несення вартової служби та служби в робітничих частинах армії. Запас відповідно до Основ поділявся на 2 розряди: в першому розряді перебували козаки 2-х річної дійсної служби – 10 років, 3-х річної – 8 років; у 2 розряді вважати козаків решту часу перебування в запасі. Всі козаки, які перебувають в запасі розпорядженням Військового міністра мали закликатися на навчальні збори за весь час перебування в 1 розряді запасу Армії – тричі, по 4 тижні кожний раз; козаки 2 розряду запасу Армії призову на навчальні збори не підлягали.
У пояснювальній записці до цього проекту підкреслювалося, що держава не може існувати без армії, її самостійність і облаштоване функціонування перебуває у прямому зв’язку зі станом Армії. З іншого боку, утримання найманої армії було не посильним для народу, тому задля організації модерної і надійної армії з мінімальними затратами необхідно мати постійну Армію, позаяк міліція не може бути надійною опорою для УНР. З метою полегшення військової повинності народу, збільшення піднесення серед вояків та проходження при цьому якомога більшої кількості людей в рядах армії, введено 2-х річний строк дійсної служби в піхоті, гарматній артилерії і 3-х річний строк – у кіноті та решті війську, при цьому звернути увагу на зменшення пільг, котрі передбачені державною службою і відстрочки для завершення освіти та пільги після освіти. Залучати до несення військової служби на скороченні строки вчителів всіх шкіл. Визначно обмежити пільги духовенству. Вказані заходи ствердили демократичні принципи сучасного устрою та будування армії; ідеї озброєння народу та освіти і навчання більшої кількості людей, наблизили інтелегенцію до народу та армії, забезпечили армію великою кількістю інтелегентних, військово-підготовлених сил на випадок мобілізації. З огляду на скоречення строку дійсної служби збільшені права Військового міністра щодо призову старшин, урядовців та козаків в час перебування в запасі до 4-х разів по 6 тижнів на учбові збори.
Істотно сконцентрував увагу на покращання військової дисципліни Закон УНР «Про старшин і козаків та відносини між ними», яким стверджувалося, що Армія може існувати і виконувати свої обов’язки тільки тоді, коли вона скована міцною дисципліною, не втручається в громадянські справи і на неї не мають впливу громадянські процеси. Озброєний натовп людей може називатися армією тоді, коли між ними є старшина, що має право видавати накази, вимагати виконання цих наказів, а підлеглі під страхом важкої кари повинні виконувати накази без їх обміркування, як обов’язок перед Батьківщиною.
Вище вказаний аналіз вказує, що пацифістська політика УЦР у військовій сфері динамічно послідовно змінювалася в напрямку переваги формули – «озбоєння власного народу». Державтворчий досвід у першій четверті ХХ ст. переконливо довів, що без сучасної модерної, професійної армії суверенна, незалежна держава існувати не може. Жаль, що і сьогодні серед українських політиків є прихильники позиції початкового етапу військового будівництва провідників УЦР, які передбачають у бюджеті України третину коштів від потреби. Взамін бюджету «розвитку» частіше затверджують бюджет «розвалу».