Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
НАЧАЛЬНИК ОРГАНУ ДІЗНАННЯ ЯК СУБ’ЄКТ ЗДІЙСНЕННЯ ФУНКЦІЇ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ВІДОМЧОГО КОНТРОЛЮ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
Традиційними (основними) кримінально-процесуальними функціями є обвинувачення, захист та вирішення кримінальної справи. Однак у літературі виділяються й інші напрями діяльності суб’єктів кримінального процесу, функціональну спрямованість яких не можна віднести до цих функцій. Саме тому у літературі виділяються основні, додаткові та допоміжні функції; основні та додаткові функції; основоположні, основні та додаткові функції. У зв’язку з цим система функцій потребує свого розширення, зокрема, включення до неї функції процесуального відомчого контролю.
Для ефективного здійснення будь-якої діяльності необхідне таке явище, як контроль. Кримінальний процес не є виключенням. Те, що контроль є явищем, іманентним кримінальному процесу, ніколи не заперечувалося. Контроль здійснюється на усіх стадіях кримінального процесу. Контроль являє собою постійну, яка має характер «процесу» процедуру порівняння з вимогами закону усіх процесуальних дій та рішень як на досудовому етапі провадження у справі, та і у судових стадіях (Т. Морщакова, І. Петрухін).
У літературі немає єдності щодо правової природи та сутності контролю, який здійснюється в межах органу, у якому працює слідчий або дізнавач. Так, цей різновид контролю отримав у доктрині кримінального процесу наступні назви: відомчий контроль (О. Ларін, А. Назаров, Л. Кирій); відомчий процесуальний контроль (В. Кальницький, А. Мінюков, П. Мінюков, С. Табаков); контроль у слідчому апараті та органах дізнання; процесуальний контроль начальника слідчого відділу та керівника органу дізнання (А. Калугін). Своєрідністю відзначається точка зору, що діяльність начальника слідчого відділу та начальника органу дізнання він відноситься до процесуального контролю у вузькому значенні. Відомчий контроль є непроцесуальним, і неправильно змішувати відомчий та процесуальний контроль, оскільки права начальника слідчого відділу мають не відомчий, а кримінально-процесуальний характер (Б.Я. Гаврилов).
Як уявляється, відомчий контроль має не тільки кримінально-процесуальну природу. Відомчий контроль здійснюється керівником відповідного відомства (наприклад, щодо слідчого органу внутрішніх справ – керівником органу внутрішніх справ), начальником слідчого відділу (відділення), начальником органу дізнання. Цей контроль за своєю правовою природою поділяється на два види: адміністративний контроль та процесуальний контроль, тобто поняття відомчий контроль є родовим відносно поняття процесуального відомчого контролю. Адміністративний (непроцесуальний) контроль проявляється, наприклад, у накладенні стягнень та інших управлінських та юрисдикційних повноваженнях. Тому процесуальним відомчим контролем є контроль начальника слідчого відділу (відділення) та начальника органу дізнання.
Начальник органу дізнання визнається суб’єктом відомчого процесуального контролю у КПК РФ та юридичній літературі Російської Федерації. Питання про можливість виділення процесуального відомчого контролю начальника органу дізнання у вітчизняній юридичній літературі в аспекті кримінально-процесуальних функцій взагалі не розроблено. Це пов’язано із тим, що історично дізнання розглядалося як діяльність, яка має не персоніфікований характер, а покладена на відповідний орган. Співробітники органу дізнання (начальник установи та особа, якій доручено провадження розслідування), функціонували як єдине ціле (С.А. Табаков). Однак певна диференціація повноважень органу дізнання та особи, яка провадить дізнання трансформує особу, яка провадить дізнання, у відносно самостійного суб’єкта, у зв’язку з чим і виникає питання про характер відносин між ним та начальником органу дізнання. Особливо явною це тенденція є з урахуванням положень проекту КПК №1233, у якому розмежовано повноваження начальника органу дізнання та особи, яка здійснює дізнання (ст. 42, 43 проекту). Тому слід погодитися із висловленою у літературі точкою зору, що відносини начальника органу дізнання, з особою, яка провадить дізнання, повинні будуватися на тій же підставі, що і відносини між начальником слідчого відділу і слідчим, і носити процесуальний характер (В. Іванов, Д. Письменний).
Одним з найбільш дискусійних питань у літературі є питання про затвердження начальником органу дізнання постанов особи, яка провадить дізнання. У КПК, за винятком затвердження протоколу при протокольній формі досудової підготовки матеріалів, це чітко не визначено. Відповідь на це питання залежить від того, які повноваження органу дізнання може здійснювати особа, яка провадить дізнання. У КПК України наявні два види повноважень при провадженні дізнання: повноваження органу дізнання (ст.ст. 521, 98, 99,104,106 та ін.) та повноваження особи, яка провадить дізнання (ст.ст. 21, 22, 26, 44, 46, 47, 49 та ін.). Враховуючи те, що за діючим кримінально-процесуальним законодавством орган дізнання – це керівник компетентного органу, установи або сам орган, установа в особі керівника, то начальник органу дізнання може делегувати особі, яка провадить дізнання, ті повноваження, здійснення яких покладено на органи дізнання. Однак при цьому процесуальні рішення та деякі протоколи (ст. 106 КПК України) мають бути затверджені начальником органу дізнання, оскільки, по-перше, саме він представляє орган дізнання та несе відповідальність за його діяльність, по-друге, здійснення цих повноважень покладено саме на орган дізнання, а особа, яка провадить дізнання, не є органом дізнання, а виконує лише делеговані йому начальником органу дізнання повноваження. Начальник органу дізнання може і не затвердити рішення особи, яка провадить дізнання, і запропонувати їй прийняти інше рішення. Органом дізнання є лише керівник органу, установи або сам орган, установа в особі керівника, і тому процесуальні рішення можуть вважатися актами органу дізнання, тільки якщо вони затверджені начальником органу дізнання, або винесені особисто ним. Тобто затвердження постанов дізнавачів є контрольним повноваженням начальника органу дізнання.
Таким чином, начальник органу дізнання є суб’єктом здійснення функції процесуального відомчого контролю у кримінальному судочинстві, яка полягає у процесуальному керівництві провадженням дізнання.
Жуманиязов М.А.
главный консультант Комитета по законодательству и судебно-правовой реформе
Мажилиса Парламента Республики Казахстан, кандидат юридических наук
ШТРАФ КАК ЭФФЕКТИВНЫЙ ВИД НАКАЗАНИЯ В СВЕТЕ КОНЦЕПЦИИ ПРАВОВОЙ ПОЛИТИКИ РЕСПУБЛИКИ КАЗАХСТАН НА ПЕРИОД С 2010 ДО 2020 ГОДА
Концепция правовой политики Республики Казахстан на период с 2010 до 2020 года, утвержденная Указом Президента Республики Казахстан от 24 августа 2009 года, говорит о том, что важнейшим звеном правовой политики государства является уголовная политика, совершенствование которой осуществляется путем комплексной, взаимосвязанной коррекции уголовного, уголовно-процессуального и уголовно-исполнительного права, а также правоприменения.
Дальнейшее развитие уголовного законодательства, как и прежде, должно осуществляться с учетом двухвекторности уголовной политики. Гуманизация должна касаться главным образом лиц, впервые совершивших преступления небольшой и средней тяжести, а также социально уязвимых групп населения – беременных и одиноких женщин, имеющих на иждивении несовершеннолетних детей, несовершеннолетних, людей преклонного возраста. Вместе с тем необходимо и впредь проводить жесткую уголовную политику в отношении лиц, виновных в совершении тяжких и особо тяжких преступлений, скрывающихся от уголовного преследования, а также при рецидиве преступлений.
Концепцией определено, что уголовная политика государства должна быть направлена на определение штрафа как одного из эффективных видов уголовных наказаний и возможности расширения его применения.
В этой связи проведем анализ санкций статей Особенной части УК Республики Казахстан на предмет возможности расширения сферы установления штрафа, как основного вида наказания.
Исследованием установлено, что в Особенной части УК Республики Казахстан штраф предусмотрен в 237 статьях (322 санкции).
Основу санкций статей Особенной части УК РК содержащих штраф, составляют экономические преступления (38 статей, где штраф предусмотрен в 56 санкциях); преступления против порядка управления (25 статей – 35 санкций содержат штраф); преступления против правосудия и порядка исполнения наказаний (19 статей – 28 санкций содержат штраф); экологические преступления (16 статей – 23 санкции); преступления против конституционных и иных прав и свобод человека и гражданина (15 статей – 25 санкций); коррупционные и иные преступления против интересов государственной службы и государственного управления (10 статей – 23 санкции); преступления против здоровья населения и нравственности (14 статей – 18 санкций), а также за преступления против личности (12 статей – 20 санкций) и собственности (11 статей – 20 санкций); преступления против общественного порядка и общественной безопасности (12 статей – 12 санкций)
Меньше всего штраф представлен в транспортных преступлениях (8 статей – 9 санкций); преступления против семьи и несовершеннолетних (7 статей – 8 санкций); преступления против основ конституционного строя и безопасности государства (4 статьи – 6 санкций); преступления против интересов службы в коммерческих и иных организациях (3 статьи – 7 санкций) и в преступлениях против мира и безопасности человечества (2 статьи и 4 санкции).
Исследование названных категорий преступлений позволяет выделить некоторые особенности, присущие отдельным их группам.
Первая группу составляют преступления небольшой и средней тяжести сопряженные с причинением значительного материального ущерба личным, общественным или государственным интересам (39 %). Наибольший процент (23 %) таких преступлений содержится в главе 7 «Преступления в сфере экономической деятельности», (10%) в главе 11 «Экологические преступления» и (6%) в Главе 13 «Коррупционные и иные преступления против интересов государственной службы и государственного управления»
Вторую группу составляют преступления, посягающие на порядок управления и интересы правосудия (28%).
Третью категорию составляют преступления, посягающие на личность, нравственность и иные конституционные свободы человека (26%), к ним относятся преступления против личности, преступления против здоровья населения и нравственности и преступления против конституционных и иных прав и свобод человека и гражданина
Четвертую группу составляют категория корыстных преступлений небольшой и средней тяжести. Виновные в их совершении стремятся к достижению материальной выгоды, наживы, обогащению. К данной категории относятся преступления против собственности (7%).
Таким образом, законодатель отводит штрафу роль средства, способного составить достаточно ощутимую альтернативу таким видам наказания как арест, лишение свободы в случаях, когда ответственность установлена за совершение преступлений небольшой или средней степени тяжести. Это свидетельствует о том, что штраф достаточно широко распространен в санкциях статей УК РК (почти в 67% от всех санкций). Более того, значительно увеличив объем штрафных санкций в Особенной части УК РК, законодатель предполагал его широкое внедрение в судебную практику. За счет этого предполагалось сокращение назначения лишения свободы.
В качестве основного вида наказания штраф предусмотрен в 196 статьях УК (в 292 санкциях). В то же время на наш взгляд, законодатель, увеличив объем штрафных санкций за различные виды и категории преступлений, предпринял попытку отойти от стереотипа, который сложился в отношении штрафа как наказания, которое следует назначать только за преступления небольшой степени тяжести. Законодатель расширил сферу применения этого наказания, не связывая его назначение с категорией совершенного преступления. То есть штраф признается законодателем целесообразным наказанием не только за корыстные, но и за иные категории преступлений – экономические, экологические, когда цели наказания могут быть достигнуты без ограничения или лишения свободы.
Анализ санкций статей Особенной части УК РК, содержащих штраф свидетельствует о том, что последний устанавливается за совершение преступлений небольшой и средней степени тяжести, а также за отдельные тяжкие преступления.
Так по категориям преступлений штраф представлен следующим образом: за преступления небольшой степени тяжести штраф предусмотрен в 157 статьях УК, в преступлениях средней степени тяжести в 74 статьях и в 6 тяжких составах преступлениях (ч.2 ст.164 УК, ч.2 ст.168 УК, ч.2 ст.170 УК, ст.243 УК, ч.3 ст. 307 УК, ч.3 ст.308 УК), за особо тяжкие преступления штраф не предусмотрен.
Законодатель, устанавливая штраф в качестве меры наказания за совершение определенного круга преступлений, исходит из того, что реализация целей наказания в этих случаях может быть достигнута посредством применения штрафа.
Однако нам непонятно каких целей добивался законодатель, устанавливая штраф в качестве основного вида наказания за такие тяжкие преступления, предусмотренные ч.2 ст.164 УК (Возбуждение социальной, национальной, родовой, расовой или религиозной вражды); ч.2 ст.168 УК (Насильственный захват власти или насильственное удержание власти либо осуществление представителями иностранного государства или иностранной организации полномочий, входящих в компетенцию уполномоченных органов и должностных лиц Республики Казахстан); ч.2 ст.170 УК (Призывы к насильственному свержению или изменению конституционного строя либо насильственному нарушению единства территории Республики Казахстан); ст.243 УК (Незаконный экспорт технологий, научно-технической информации и услуг, используемых при создании оружия массового поражения, вооружения и военной техники).
Мы убеждены в том, что штраф, установленный в данных преступлениях малоэффективен. Вряд ли для виновных, которые например, умышлено и со специальной целью – насильственно захватить или удержать власть либо изменить конституционный строй Республики Казахстан, штраф будет достаточным наказанием для достижения целей наказания. Мы полагаем, что нет. В этой связи считаем целесообразным исключить штраф из санкций статей ч. 2 ст.164 УК; ч.2 ст.168 УК; ч.2 ст.170 УК; ст.243 УК.
Вместе с тем, не смотря на то, что законодатель достаточно расширил штраф в санкциях статей Особенной части УК РК, проведенный нами анализ всех категорий преступлений от небольшой тяжести до особо тяжких, привел к убедительному выводу о том, что штраф по непонятным причинам задействован не в полную силу в преступлениях небольшой и средней тяжести. И еще есть резерв для совершенства.
В этой связи предлагаем законодателю расширить сферу штрафа как основного вида наказания в преступлениях небольшой степени тяжести: ч. 2 ст.223, ч.2 ст.224, ч.2 ст.226, ч.1 ст. 254, ч.2 ст. 278, ч.2 ст. 279 УК ч.2 ст. 281, ч.2 ст. 286, ч.2 ст. 305, ч.1 ст. 325, ч.1 ст. 328, ч.1 ст. 331 ч.1 ст.346, ст. 359, ст. 360, ч.3 ст. 362 УК.
Предусмотреть штраф как основной вид наказания в следующих преступлениях средней степени тяжести: ч. 3 ст. 117, ч.3 ст.129, ч.1 ст. 131, ч.1 ст. 132 УК, ч.2 ст. 155, ч.1,2 ст. 172 УК, ч.3 ст.184, ч.2 ст.185 УК, а также многих других статьях, где штраф не предусмотрен.
Мы убеждены в том, что вполне возможно расширить сферу применения штрафа как основного вида наказания и за отдельные тяжкие и особо тяжкие преступления, которые не влекут смерть человека, причинение ему тяжкого вреда здоровью, либо угрозы причинения такого вреда, а также возможности наступления массовой гибели людей.
В этой связи предлагаем законодателю предусмотреть штраф как основной вид наказания в следующих тяжких преступлениях: ч.2 ст. 134 УК (Подмена ребенка); ч.2 ст. 147 УК (Фальсификация избирательных документов, документов референдума или неправильный подсчет голосов); ч.2 ст. 174 УК (Уклонение от призыва по мобилизации); ч.3 ст.175 УК (Кража); ч.3 ст.176 УК (Присвоение или растрата вверенного чужого имущества); ч.3 ст.177 УК (Мошенничество); ч.2, 3 ст.178 УК (Грабеж); ч.1 ст.180 УК (Хищение предметов, имеющих особую ценность); ч.3 ст.185 УК (Неправомерное завладение автомобилем или иным транспортным средством без цели хищения); ч.2 ст.191 УК (Незаконная банковская деятельность); ч.2 ст. 250 УК (Контрабанда изъятых из обращения предметов или предметов, обращение которых ограничено); ч.1 ст.255 УК (Хищение либо вымогательство оружия, боеприпасов, взрывчатых веществ и взрывных устройств); ч.1 ст. 260 УК (Хищение либо вымогательство наркотических средств или психотропных веществ); ч.2,3 ст. 261 УК (Склонение к потреблению наркотических средств или психотропных веществ); ч.2 ст. 262 УК (Незаконное культивирование запрещенных к возделыванию растений, содержащих наркотические вещества); ч.2 ст. 270 УК (Вовлечение в занятие проституцией); ч.2 ст.292 УК (Уничтожение или повреждение лесов); ч.2,3,4 ст.311 УК (Получение взятки); ст.345 УК (Заведомо незаконное освобождение от уголовной ответственности); ч.2,3 ст. 351 УК (Заведомо ложный донос); ч.2 ст.352 УК (Заведомо ложные показание, заключение эксперта или неправильный перевод).
Предусмотреть штраф как основной вид наказания в следующих особо тяжких преступлениях: ч.2 ст. 180 УК (Хищение предметов, имеющих особую ценность); ч.3 ст.206 УК (Изготовление или сбыт поддельных денег или ценных бумаг).
Загурський О.Б.
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри кримінального права
Юридичного інституту
Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника
ПРО КОНЦЕПЦІЮ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В СФЕРІ БОРОТЬБИ ЗІ ЗЛОЧИННІСТЮ
Сучасна наука характеризується радикальними змінами самої системи наукового пізнання. Розмиваються чіткі межі між практичною і пізнавальною діяльністю. В системі наукового пізнання відбуваються інтенсивні процеси диференціації і інтеграції знань, розвиваються комплексні і міждисциплінарні дослідження, розробляються нові способи і методи пізнання, методологічні установки, з’являються нові елементи картини світу, виділяються більш складні типи об’єктів пізнання, які характеризуються історизмом, універсальністю, складністю самоорганізації, що раніше не піддавалися теоретичному моделюванню.
В цей же час, злочинність продовжує змінюватися кількісно і якісно. Політичні аргументи також часто-густо беруть верх над здоровим глуздом і логікою подій. Сюди слід віднести ознаки системної кризи в України на початку і в кінці 90-х років, зокрема, системи боротьби зі злочинністю, багато з яких мали місце і на початку XXI ст. Адже, сучасна політика у сфері боротьби зі злочинністю – це системне віддзеркалення стану речей у даній сфері в нашій державі.
На нашу думку, теорія політики в сфері боротьби зі злочинністю покликана досліджувати ці процеси, виявляти закономірності і розробляти ефективні методи сучасного «антикризового» управління в даній сфері, а також запропонувати таку модель забезпечення правопорядку і впливу на злочинність, яка б адекватно відповідала сучасним умовам життя суспільства. У зв’язку з цим, виникає необхідність дослідження загальних, концептуальних питань політики в сфері боротьби зі злочинністю.
В юридичній літературі використовуються різні терміни: «кримінальна політика»; «антикриміногенна політика», «політика держави у сфері протидії злочинності», «політика у сфері боротьби зі злочинністю», причому різні автори вкладають в нього різний зміст, а це, в свою чергу, призводить до підміни понять. Як відомо, вживаність терміну аж ніяк не свідчить про його адекватне розуміння.
Тривалий час у вітчизняній науці (і не тільки вітчизняній) для її визначення застосовувався термін «кримінальна політика». Однак при буквальному його тлумаченні він повинен «розшифровуватись» як «злочинна політика» або «політика розвитку злочинності», що абсолютно не відповідає його змістовному навантаженню і пропонує використовувати термін «політика у сфері боротьби зі злочинністю».
Політика у сфері боротьби зі злочинністю – це елемент внутрішньої державної політики. Вона є пріоритетною і головною по відношенню до кримінально-правової, кримінально-процесуальної, кримінально-виконавчої та кримінологічної політики. Дана політика не є довільною, вона жорстко обумовлена цілим комплексом взаємодіючих факторів, які визначають соціальну спрямованість, основний зміст і перспективи подальшого розвитку правової системи:
1. держава визначає політико-правову складову політики у сфері боротьби зі злочинністю і забезпечує через правоохоронні органи її здійснення при підтримці учасників усіх організованих форм українського суспільства;
2. при розробці основних напрямів політики у сфері боротьби зі злочинністю необхідно враховувати стан справ в областях та АРК в сфері забезпечення правопорядку, боротьби зі злочинністю і безпекою особи;
3. кінець XX ст. і початок XXI ст. характеризується збільшенням числа і підвищенням суспільної небезпеки цілого ряду злочинів – тероризм і міжнародний тероризм, наркоманія і незаконний обіг наркотиків, різні форми організованої злочинності;
4.виконуючи внутрідержавні і міжнародні зобов’язання щодо забезпечення національного і міжнародного правопорядку, протидії злочинності і охороні прав і свобод людини, необхідно опиратися тільки на органи кримінальною юстиції.
Таким чином, на нашу думку, сучасне суспільство вже готове до того, щоб політика в сфері боротьби зі злочинністю стало прозорою, чітко сформульованою. З політичною стабілізацією відносин в Україні повинна бути вироблена така політика в сфері боротьби зі злочинністю, про зміст якої можна буде судити по її концептуальних положеннях, а не здогадуватися по тексту окремих норм. Настав час розробити і прийняти в Україні ефективну національну доктрину політики в сфері боротьби зі злочинністю.
Козаченко Олександр Васильович
кандидат юридичних наук, доцент,
завідувач кафедри кримінально-правових дисциплін МНЦ ОНЮА
ЮРИДИЧНА ПРИРОДА АЛЬТЕРНАТИВНИХ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ ЗАХОДІВ
Дослідження проблеми альтернатив кримінальній відповідальності вимагає однозначної відповіді на питання фактичної наявності такої альтернативи в діючому кримінальному праві. Відповідь на питання, чи існують альтернативи кримінальній відповідальності в умовах існування сучасного українського кримінального права, може бути виключно негативною. В сучасному кримінальному праві України відсутні альтернативи кримінальній відповідальності в цілому, а кримінально-правові заходи мають альтернативний характер тільки по відношенню до кримінального покарання, як окремої форми кримінальної відповідальності, якою зміст кримінальної відповідальності не вичерпується.
Правова природа заходів альтернативного, по відношенню до кримінальної відповідальності, характеру не достатньо досліджена у зв’язку з відсутністю уваги науковців саме до проблем нормативного визначення заходів, які мають кримінально-правову природу, але не характеризуються ознаками кримінальної відповідальності. Пропонується такі засоби впливу на поведінку особи визначати як «інші кримінально-правові заходи», під якими слід розуміти передбачені Кримінальним кодексом (Загальною і Особливою частинами) засоби впливу на поведінку особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння з метою відновлення порушеного права, надання медичної допомоги, перевиховання. Однак, не всі інші кримінально-правові заходи мають альтернативний, навіть по відношенню до кримінального покарання, характер.
До кримінально-правових заходів загального рівня, які мають альтернативний до кримінального покарання характер відносяться виключно, по-перше, примусові заходи виховного характеру, які застосовуються до осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності, але яким не виповнилося вісімнадцяти років на момент вирішення питання про застосування примусових заходів виховного характеру, по-друге, примусові заходи медичного характеру, які застосовуються до осіб, визнаних обмежено осудними.
Що стосується можливості застосування альтернативних заходів на одиничному рівні – рівні окремого складу злочину, то вона діючим законодавством не передбачена, оскільки заохочувальні норми з елементами дійового каяття не мають альтернативного характеру, а застосовуються на засадах імперативності. Не визначаються альтернативним характером і заходи, які призначаються відповідно до санкцій окремих статей поряд з покаранням.
Нормативне визначення альтернативних, по відношенню до кримінальної відповідальності, форм впливу на злочинця повинно розглядатися як однин з напрямків гуманізації кримінального законодавства і вдосконалення принципу адекватності застосування кримінально-правових заходів відповідно до тяжкості вчиненого злочину і особистості злочинця. Оптимізація зазначеного принципу кримінального права в умовах сучасності вимагає відмовитися від погляду на кримінальну відповідальність як на єдину відповідь з боку держави на факт вчинення злочину і вимагає нормативного забезпечення застосування інших заходів, які не характеризуються ознаками позбавлень, притаманних кримінальній відповідальності.
Альтернативні заходи за своєю юридичною природою визначаються певною амбівалентністю нормативного змісту, яка знаходить відображення в положеннях матеріального і процесуального характеру. Таким чином, інститут альтернативних, по відношенню до кримінальної відповідальності, заходів має комплексний характер оскільки його зміст визначається положеннями як кримінального, так і кримінально процесуального законодавства.
Матеріальна складова характеризується визначенням підстав відмови від застосування кримінальної відповідальності за умови застосування інших кримінально-правових заходів. При цьому кримінально-правові заходи і кримінальна відповідальність мають однопорядковий характер, визначений їх правовою суттю, яка полягає в тому, що і притягнення до кримінальної відповідальності, і застосування інших кримінально-правових заходів, які не характеризуються ознаками позбавлень, притаманних відповідальності, виступають законними формами реагування держави в особі повноважних органів на факт вчинення злочину.
Процесуальна складова визначається дискреційними засадами діяльності суб’єктів кримінального процесу, серед яких виключно суд має можливість приймати рішення на власний розсуд, тобто на дискреційних засадах. Вказаних можливостей на сьогодні позбавлені органи досудового розслідування і прокурор, які не можуть приймати рішення про закриття провадження у кримінальних справах з нереабілітуючих обставин, що виноситься на засадах дискреції, а наявні повноваження здійснювати закриття кримінальних справ з реабілітуючих обставин реалізуються на імперативних засадах, оскільки, наприклад, відсутність складу злочину виключає можливість подальшого провадження взагалі і ніякого права вибору на прийняття того або іншого рішення не породжує.
Процесуальне підґрунтя застосування альтернатив кримінальній відповідальності вимагає подальшої оптимізації судової дискреції шляхом розширення сфер її застосування. Корегування положень матеріального права, якими визначаються умови застосування альтернативних, по відношенню до кримінальної відповідальності заходів, повинно здійснюватися за двома напрямками, які можна умовно визначити як новели і традиції. До найбільш потенційно перспективних новел кримінального законодавства слід віднести інститут медіації, який отримує в якості новели значне поширення в постсоціалістичних державах і має традиційний характер у більшості європейських країн, що свідчить про його універсальність та значний правозастосувальний потенціал. Що стосується використання вже закладеного в діюче кримінальне законодавство потенціалу по більш широкому застосуванню альтернативних заходів, представляється можливим розширення меж застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які вчинили необережні злочини не залежно від ступеня тяжкості такого злочину.