Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ УКЛАДАННЯ ОХОРОННИХ ДОГОВОРІВ НА ПАМ’ЯТКИ АРХЕОЛОГІЇ
Стаття 53 Земельного Кодексу України відносить землі, на яких розташовані об’єкти археологічної спадщини до складу земель історико-культурного призначення. Законом України «Про охорону культурної спадщини» вiд 08.06.2000 р. встановлено особливий режим використання територій пам’яток культурної спадщини, одним із суттєвих елементів якого є укладання власниками та користувачами пам’яток охоронних договорів з відповідними пам’яткоохоронними органами.
Порядок укладання охоронних договорів та їхні типові форми затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 1768 від 28.12.2001 р. Зазначений нормативно-правовий акт не виокремлює особливостей укладення охоронних договорів з власниками (користувачами) пам’яток археології. Відповідно до його положень охоронний договір встановлює режим використання пам’ятки культурної спадщини чи її частини, у тому числі території, на якій вона розташована. Зокрема, серед обов’язків власників (користувачів) земельної ділянки зазначається обов’язок утримувати територію пам’ятки упорядженою, не допускати використання цієї території для нового будівництва та задоволення інших господарських потреб, що можуть зашкодити пам’ятці; не робити будь-яких прибудов до пам’ятки, не переробляти її як ззовні, так і всередині, а також не вести будь-яких земляних робіт на території пам’ятки без спеціального письмового дозволу органу охорони. У разі самовільного проведення користувачем (власником) робіт, пов’язаних з перебудовою чи переробленням, які призвели до спотворення пам’ятки, її території чи охоронних зон, їх наслідки повинні бути усунуті за рахунок користувача (власника) в терміни, визначені письмовим розпорядженням органу охорони. Крім того, зазначені особи мають сприяти і не перешкоджати доступу представникам органу охорони культурної спадщини для здійснення контролю за виконанням правил утримання зазначеної пам’ятки (її частини), її території та зон охорони або для її наукового обстеження. Дуже важливим положенням договору є встановлення органом охорони культурної спадщини розміру штрафних санкцій за порушення власником (користувачем) пам’ятки умов договору. Також, необхідно зазначити, що відповідно до ст. 46 Закону України «Про охорону культурної спадщини» особи, які ухиляються від підписання охоронних договорів на пам’ятки притягаються до адміністративної відповідальності.
Отже, на сьогоднішній день сформоване необхідне нормативно-правове підґрунтя, яке дозволяє належним чином застосовувати зазначений вид обмеження землекористування. Однак, практично по всій території України спостерігається ухилення власників та користувачів пам’яток від укладання охоронних договорів. На думку археологів та працівників органів охорони культурної спадщини різних регіонів саме відсутність охоронних договорів на пам’ятки археології є однією із найнебезпечніших загроз їх існуванню. За результатами звіту Рахункової палати України щодо аудиту ефективності використання коштів Державного бюджету України на збереження історико-культурної спадщини у 2008 р. Державна служба з питань національної спадщини інформацією щодо кількості укладених охоронних договорів в цілому по Україні не володіє. Впродовж 2005 - 2008 років з власниками пам’яток України укладено лише 20 та погоджено 50 охоронних договорів на пам’ятки, що свідчить про невиконання відповідної вимоги законодавства.
Серед вад правового регулювання, які перешкоджають здійсненню повноцінного контролю за виконанням зазначеного обов’язку власників (користувачів) пам’яток та їх територій необхідно відзначити відсутність визначення порядку державної реєстрації обмежень прав на земельні ділянки, як того вимагає ст. 111 ЗК України. Адже фіксація в охоронному договорі обмежень щодо використання земельної ділянки, на якій розташовано об’єкт культурної спадщини, не може вважатись державною реєстрацією обмежень прав на землю.
Не сприяє виконанню своїх обов’язків з боку власників (користувачів) пам’яток археології незначні санкції за порушення пам’яткоохоронного законодавства. Так, ст. 92 КпАП України за порушення правил охорони і використання пам’яток історії та культури встановлює альтернативну санкцію у вигляді попередження або накладення штрафу розміром від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У даному контексті доречно зазначити, що в зарубіжних країнах існують більш суворі фінансові санкції за дії, які створюють загрозу пам’ятці, наприклад, в Австралії розмір штрафів коливається від 140 184$ до 700 920$. У законодавстві Греції за недбале збереження пам’ятки її власником, яке призвело до загрози її існуванню, взагалі передбачається позбавлення волі до трьох років.
Таким чином, доводиться констатувати, що основною причиною неефективності даного механізму є не стільки якість правового регулювання укладення охоронних договорів, скільки проблеми забезпечення виконання відповідних норм. Однією із головних причин залишається недостатнє фінансове забезпечення, необхідне як для безпосереднього укладення охоронних договорів на пам’ятки археології, так і для завершення паспортизації пам’яток, без якої неможливим уявляється і саме укладення даних договорів. Також, оскільки пам’ятки археології можуть перебувати тільки у державній власності, тягар укладання та виконання положень охоронних договорів лягає на плечі місцевої влади, яка найчастіше немає достатніх ресурсів для створення належних умов охорони усіх пам’яток археології на своїй території. Разом з тим, у дев’яти областях досі не створено спеціальних місцевих органів охорони історико-культурної спадщини, що просто унеможливлює укладання охоронних договорів навіть свідомими землевласниками.
Отже, окрім удосконалення правового регулювання укладання охоронних договорів на пам’ятки ефективність цього механізму залежить від зміни принципів та обсягів фінансування та належного інституційного забезпечення охорони культурної спадщини. На наш погляд, варто звернути увагу на використання у зарубіжній практиці фінансового стимулювання власників пам’яток до укладення охоронних договорів. Сприятливий режим оподаткування та часткове фінансування органами охорони культурної спадщини пам’яткоохоронних заходів при укладанні охоронних договорів спонукають власників пам’яток та їх територій до добровільної співпраці.
Богославець Сергій Володимирович
викладач кафедри цивільно-правових дисциплін, господарського та трудового права
Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди
ПЕНСІЙНИЙ КОНТРАКТ ЯК ПІДСТАВА ВИНИКНЕННЯ ПРАВОВІДНОСИН З НЕДЕРЖАВНОГО ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ПЕНСІЙНА СХЕМА
Значення пенсійного контракту як підстави виникнення відносин із недержавного пенсійного забезпечення в період становлення та розвитку третього рівня пенсійної системи, важко переоцінити. Проведений аналіз наукової та практичної літератури, дозволяє зробити висновок відносно відсутності ґрунтовних досліджень у цій сфері. За результатами дослідження питання правової природи пенсійного контракту, як підстави виникнення правовідносин із недержавного пенсійного забезпечення, було сформовано ряд висновків.
Пенсійний контракт є угодою між вкладником та адміністратором пенсійного фонду, в якому викладені усі суттєві умови цивілістичного договору, включаючи такий суттєвий регулятор взаємовідносин, передбачених контрактом, як пенсійна схема.
Спробуємо визначитися з приводу природи контракту як регулятора суспільних відносин.
Контракт (від латинського слова «contractus» – договір) – це угода двох чи більше сторін з метою встановлення, зміни чи припинення правових відносин.
Враховуючи, що контракт за своєю суттю є договором, угодою, то його можна визначити як юридичний факт, правомірну дію його сторін, що спрямована на встановлення, зміну або припинення взаємних прав та обов’язків. Серед ознак договору (контракту) можна виділити наступні: в ньому виявляється воля його сторін, причому волевиявлення цих сторін повинно збігатися та відповідати одне одному; контракт можна визначити як спільну дію його сторін, спрямовану на досягнення певних цілей, які є необхідними та правомірними на шляху до досягнення соціально-економічного ефекту.
Серед функцій договору, за класифікацією О.О. Красавчикова, можна виділити наступні: ініціативну, програмно-координаційну, інформаційну, гарантійну та захисну.
Виконання зобов’язань за контрактом для недержавного пенсійного фонду – це досягнення визначених цілей, що можна визначити як здатність у будь-який момент виконати свої контрактні зобов’язання. Гарантією виконання зобов’язань пенсійного фонду за контрактом перед своїми учасниками є його платоспроможність.
Законодавством передбачені певні гарантії захисту прав учасників при укладенні пенсійного контракту. Зокрема, до таких можна віднести:
- заборону необґрунтованої відмови особі в укладенні пенсійного контракту з пенсійним фондом відкритого типу;
- пенсійний контракт повинен бути укладений виключно у письмовій формі в трьох примірниках – по одному для кожної з сторін (у випадку, якщо вкладник та учасник – ці різні особи), чи у двох примірниках (якщо вкладник та учасник – одна й та сама особа);
- пенсійний контракт містить повинен містити істотні умови, без наявності яких контракт може бути визнано недійсним (серед таких інформація щодо паспортних даних вкладника фонду та його ідентифікаційний номер; паспортні дані учасника фонду та його ідентифікаційний номер Державного реєстру фізичних осіб – платників податків та інших обов’язкових платежів; посилання на обрану вкладником фонду пенсійну схему; строк дії пенсійного контракту, умови його зміни та розірвання; порядок розрахунків та ін.).
Отже, пенсійний контракт можна визначити як певну структуровану сукупність умов договірного характеру, які визначають правовий статус та обсяг взаємних прав та обов’язків його сторін.
Через весь процес недержавного пенсійного забезпечення між учасником, адміністратором та вкладником укладаються пенсійний контракт, договір про виплату пенсій на визначений строк, договір страхування довічної пенсії та договір депозитного рахунку. Причому пенсійний контракт, як видно із зазначеного вище, регулює відносини з прийняття, акумуляції, інвестування та розподілу інвестиційного доходу на базі коштів учасників фонду, а безпосередня виплата пенсій регулюється іншими, зазначеними вище, договорами, залежно від обставин та бажання учасника фонду.
Однією із істотних умов пенсійного контракту є пенсійна схема. ЇЇ можна визначити як документ, який є додатком до пенсійного контракту та містить у собі інформацію про умови та порядок недержавного пенсійного забезпечення, що здійснюється пенсійними фондами. Пенсійні схеми розробляються керівними органами пенсійного фонду (Радою) з дотриманням вимог норм чинного законодавства. Після розробки пенсійна схема підлягає затвердженню шляхом реєстрації органами Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України.
Однак обмежень у застосуванні кількості пенсійних схем пенсійними фондами не встановлено. Тобто пенсійний фонд може застосовувати декілька пенсійних схем, які будуть надані учасникам (вкладникам) для вибору за умови, що ці пенсійні схеми зареєстровані в установленому в законі порядку. Зміни до пенсійної схеми вносяться та реєструються у тому ж порядку, що й початкові варіанти. Однак є випадки, коли пенсійні схеми підлягають обов’язковим змінам або анулюванню. Серед таких підстав можна виділити наступні: відсутність пенсійних контрактів, укладених за пенсійними схемами, що змінюються або анулюються; отримання письмової згоди всіх вкладників фонду, з якими укладені пенсійні контракти за пенсійною схемою, яка змінюється.
Змістом пенсійної схеми передбачена велика кількість питань. Насамперед, це питання, пов’язані з порядком сплати пенсійних внесків, строки та розміри пенсійних виплат, права та обов’язки учасників та вкладників фонду й т.д. Пенсійна схема звичайно має юридичне значення. Як документ, що більш детально описує межі правового статусу учасника та вкладника пенсійного фонду, пенсійна схема є невід’ємною частиною пенсійного контракту.
Для України оптимальним є вибір такої моделі регулювання діяльності недержавних пенсійних фондів, коли держава безпосередньо прагне забезпечити високий рівень гарантованості платоспроможності пенсійних фондів та сприяє досягненню і підтриманню стабільності умов їх інвестиційної діяльності.
Больбот Анна Володимирівна
асистент кафедри трудового права та права соціального забезпечення ОНЮА
ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ, ЙОГО СПІВВІДНОШЕННЯ ІЗ СОЦІАЛЬНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ДЕРЖАВИ
Право на соціальне обслуговування є невід’ємною частиною гарантованого Конституцією (ст. 46) права громадян на соціальний захист.
У сучасній науковій та навчальній літературі існує чимало варіантів визначення соціального обслуговування. Переважно всі вони виходять із того, що соціальне обслуговування є діяльністю соціальних служб, яка спрямована на соціальну підтримку та надання різного виду послуг і матеріальної допомоги, проведення соціальної адаптації та реабілітації громадян, які перебувають у важких життєвих обставинах.
Аналогічне визначення соціального обслуговування закріплено законодавцем у Законі України «Про соціальні послуги», де соціальне обслуговування розглядається як система соціальних заходів, що передбачає сприяння, підтримку і послуги, які надають соціальні служби окремим особам чи групам населення для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу та повноцінної життєдіяльності.(ст. 1)
Але, слід зазначити, що послуга – це одна із форм соціального обслуговування. Тож ототожнення більш широкого поняття «соціальне обслуговування» з однією з форм його надання – послугою (у значенні вчинення корисної дії однією особою чи спеціальним органом для задоволення певної потреби іншої особи) є недоцільним. Також дане законодавче визначення терміну не розкриває його суті, адже не уточнено який зміст законодавець вклав у поняття «заходи», «сприяння», «підтримка», які не можуть бути складовими терміна «соціальне обслуговування». Створення чи розширення мережі соціальних служб є заходом, а не обслуговуванням. Сприяння може бути лише передумовою для виникнення соціального обслуговування. А підтримку, у широкому розумінні слова, можна розглядати як соціальну допомогу, а не соціальне обслуговування.
Більш доцільним визначити соціальне обслуговування, як підгалузь права соціального забезпечення, що містить норми про надання відповідними соціальними установами конкретним соціально незахищеним категоріям громадян, які потребують сторонньої допомоги, безкоштовно або на пільгових умовах визначених законодавством натуральних видів забезпечення у вигляді: послуг (побутових, медичних, психологічних, та ін.), пільг; повного або часткового утримання; тимчасового притулку; майна; продуктів харчування, тощо.
Кожна людина має права та обов’язки перед державою, громадянином якої вона є, або в якій вона проживає. Однак і держава має права та обов’язки перед людиною та громадянином. На сьогоднішній день більшість європейських держав є соціально спрямованими, про що свідчать положення основних законів держав щодо соціальної держави, соціального захисту та соціального забезпечення людини та громадянина.
Статтею 1 Конституції України проголошено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Тим самим держава бере на себе зобов’язання перед її громадянами щодо спрямованості своєї діяльності у напрямку захисту їх прав та інтересів, створення гідних умов життя та підтримки у разі настання соціальних ризиків.
Таке тлумачення понять «соціальна держава» та «правова держава» випливає із ст. 3 Конституції України: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. … Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».
Реалізацію цих положень Основного Закону України покладено на державу, яка задля цього здійснює соціальну політику.
Соціальна політика – це система програм, служб та заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей (підтримання відповідного рівня доходу, рівня життя населення, забезпечення функціонування установ соціальної сфери, запобігання соціальним конфліктам).
Зважаючи на те, що надання соціальних послуг є діяльністю держави з підтримки незахищених категорій громадян, які потребують сторонньої допомоги, можна зробити висновок, що соціальне обслуговування є безпосередньо одним з напрямків соціальної політики, а, отже, і різновидом соціальної діяльності держави, що здійснюється переважно через мережу соціальних служб, які взаємодіють між собою задля досягнення соціальних цілей (підвищення рівня якості життя та реалізації конституційних прав людини).
Таким чином, соціальне обслуговування є втіленням та реалізацією соціальної політики держави, направленої на досягнення кожною людиною такого життєвого рівня, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї.
Бомбергер Інна Леонідівна
аспірант ЛНУ ім.І.Франка,
викладач НАДПСУ ім.Б.Хмельницького
ЩОДО МОЖЛИВОСТІ ЗБІЛЬШЕННЯ ПЕНСІЙНОГО ВІКУ В УКРАЇНІ
Значне місце серед питань соціального захисту займають питання захисту прав і інтересів працівників у сфері пенсійного забезпечення. І це закономірно, адже кожен працюючий в майбутньому стає пенсіонером, а пенсія є основним видом матеріального забезпечення непрацездатних громадян, чисельність яких становить майже третину населення – 14 млн. осіб. В цілому в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, що перейшли від адміністративної до ринкової економіки, ситуація в соціальній сфері залишається складною, а саме, значно ускладнилися демографічні проблеми через прискорене старіння населення і відповідне зростання співвідношення кількості осіб пенсійного віку та працездатного віку.
Дискусії з необхідності підвищення пенсійного віку тривають і донині, однак усе частіше науковці сходяться на думці, що насамперед необхідно встановити однакову межу пенсійного віку для жінок і чоловіків, тобто підвищити пенсійний вік жінок до 60 років.
Нині в більшості країн ЄС встановлено однаковий пенсійний вік для жінок і чоловіків – зазвичай 62 -65 років, у деяких країнах – 60 років. В Естонії, наприклад, на заслужений відпочинок йдуть у 63 роки, в Угорщині в 62, у Польщі і Румунії чоловіки в 65, а жінки в 60. Науковці посилаються на те, що шляхом збільшення пенсійного віку йде більшість зарубіжних держав. При цьому, майже всюди (виключення складають головним чином постсоціалістичні країни, встановлено рівний вік виходу на пенсію для чоловіків і жінок. Середня тривалість майбутнього життя жінок після досягнення 55 віку – 23 роки, а середній страховий стаж 35 років, однак про різке підвищення пенсійного віку, як це було зроблено в Грузії, не може бути і мови. Варіанти повинні бути м’якими: на півроку, або на три місяці на рік, при цьому не постраждає ринок праці і не зросте безробіття. Так, у більшості економічно розвинутих країн пенсійний вік, на 5-7 років вище, ніж в Україні. Однак встановлення імперативної норми, яка збільшує пенсійний вік приведе до того, що багато громадян України не зможуть реалізувати своє право на пенсію, тому що тривалість життя скорочується. Заслуговує на увагу і вимагає детального вивчення пропозиція про проведення гнучкого пенсійного віку; що дозволить іти на пенсію у встановленому проміжку від 60-65 років, зі скороченням розміру пенсії пропорційно кількості недопрацьованих років.
Якщо у законодавстві нічого не змінювати, то до 2045-2048 кількість людей пенсійного і працездатного віку практично зрівняється, тобто кожен працюючий своїми внесками буде фінансувати пенсію більш, ніж одного пенсіонера.
Одним з першочергових завдань пенсійної реформи в України э сприяння продовження працездатного віку з метою послаблення демографічного навантаження на фінансову основу пенсійного забезпечення.
Завдяки продовженню трудового періоду життя жінок, навіть за умови стагнації повікових коефіцієнтів участі на сучасному рівні, кількість платників внесків у 2040 році буде більшою на 0,7 млн осіб, а кількість пенсіонерів – на 1,2 млн меншою. Відповідно, навантаження пенсіонерами на платників внесків буде значно нижчим: 99,9% проти 112,7% без зміни пенсійного віку.
Фактично, Програма пенсійної реформи в Україні пішла іншим шляхом. Замість збільшення пенсійного віку передбачається запровадження матеріального заохочення виходу на пенсію в пізнішому віці. Питання про упорядкування пенсійного віку варто вирішувати тепер, щоб людина могла планувати періоди роботи, а головне – щоб Пенсійний фонд міг фінансувати пенсії на належному рівні.
В цілому, пенсійний вік можна диференціювати на загальний та на спеціальний. Спеціальний пенсійний вік встановлюється окремими Законами для призначення пенсії з більш раннього періоду у зв’язку з виконанням особою певних видів робіт, або за станом здоров’я (Список №1; Сисок №2). Спеціальний пенсійний вік може визначатися у так званому пенсійному контракті, яким регулюється призначення пенсії у недержавній пенсійній системі. Тут пенсійний вік визначається учасником недержавного пенсійного фонду, але при цьому він не може бути меншим за загальний пенсійний вік або перевищувати його більше як на 10 років.
На нашу думку, доцільно відмовитись від пенсійного віку, як підстави виникнення у особи права на страхову пенсію. Визначальним фактором, що обумовлюватиме право на страхову пенсію, повинен стати страховий стаж. Конституція України закріплює право громадян на соціальний захист у разі старості (ч.2 ст.46) власне старості, а не досягнення пенсійного віку, оскільки це різні за змістом поняття. Проте медична наука не знайшла критерію правильного нормування чи припинення праці відповідно до фізіологічного стану і біологічної активності людини.
Таким чином, вік припинення трудової діяльності є індивідуальним і не завжди пов’язаним із законодавчо встановленим пенсійним віком, як підставою виникнення права на пенсію. Саме тому, надзвичайно важливо організовувати пенсійну систему таким чином, щоб у суспільстві – як серед самих пенсіонерів, так і серед інших груп населення – не виникало думки про те, що пенсіонери є утриманцями, тягарем або навантаженням для працюючих чи держави. Відмова від пенсійного віку як юридичного факту при призначенні пенсії дозволить розширити простір диспозитивності (свободи) в сфері пенсійного забезпечення, підвищуючи при цьому відповідну роль страхового стажу кожної окремої особи, набувши мінімального страхового стажу самостійно вирішувати продовжувати їм працювати чи звертатись за пенсією. Однак питання про упорядкування пенсійного віку варто вирішувати тепер, щоб людина могла планувати періоди роботи, а головне – щоб Пенсійний фонд міг фінансувати пенсії на належному рівні, адже пропозиції щодо збільшення пенсійного віку в Україні є вкрай непопулярним серед населення країни.
Гордеюк А.О.
викладач,
Харківський національний аерокосмічний університет
ім.М.Є. Жуковського «ХАІ»
ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ПРЕМІЮВАННЯ В УКРАЇНІ
В сучасних умовах ринкової економіки в Україні, ефективна система заохочення працівників, зокрема система преміювання створена на підприємстві, може бути достатньо потужним чинником розвитку їх трудової активності. Однак для того, щоб цей інструмент застосовувався роботодавцями з максимальною ефективністю, необхідно мати чітке уявлення про механізм поведінки людей і формування системи преміювання, яка б задовольняла як їх інтереси, так і інтереси працівників.
Аналіз історичного досвіду правового регулювання оплати праці, у тому числі преміювання свідчить, що проблема створення ефективної системи преміювання була актуальною в різні історичні періоди. Подолати цю проблему намагалися на законодавчому рівні шляхом зміни методу правового регулювання. Переймалися її вирішенням і фахівці в галузі трудового права (М.Г. Александров, А.Є. Пашерстник, С.С. Карінський, О.Д. Зайкін, С.І. Шкурко, Р.З. Лівшиць, О.І. Процевський, М.І. Кучма, В.Я. Гоц, В.Г. Ротань та ін.).
Останнім часом дослідження окресленої проблеми набуло ще більшої актуальності, оскільки економічний розвиток змушує шукати нові підходи до управління персоналом (працівниками). Цьому, імовірно, також може посприяти й запропонована нижче система перетворень, які, на наш погляд, зможуть забезпечити створенню ефективних заохочувально-преміальних систем на підприємствах України.
У першу чергу є нагальна потреба створити належну законодавчу підтримку субінституту преміювання працівників, норми якого можуть бути важливим орієнтиром при формування ефективної заохочувально-преміальної системи. На цьому шляху необхідним бачиться введення окремого параграфа, присвяченого преміюванню в проекті Трудового кодексу України, та включення в нього норм, які мають регламентувати процес організації преміювання шляхом установлення принципових положень. При цьому детальне регулювання преміювання встановити на локальному рівні. Норми параграфа мають визначати поняття преміювання та премії, установлювати заохочувально-преміальні системи, які передбачають виплату різних видів премій, визначати умови та показники преміювання, а також підстави депреміювання.
Другий напрямок перетворень має стосуватися вдосконалення локального (колективно-договірного) порядку правового регулювання преміювання в сучасних умовах у зв’язку з тим, що основним методом правового регулювання оплати праці, зокрема й преміювання, згідно з нормами чинного трудового законодавства, є саме колективно-договірний. Без позитивних змін у цій сфері інші пропозиції втрачають сенс. Основними завданнями, які мають бути вирішені в цьому напрямку, є: подолання недоліків локального регулювання оплати праці, у тому числі преміювання; визначення в проекті ТК України трудового колективу як суб’єкта трудових відносин.
Із метою забезпечення ефективності локального правового регулювання як інституту оплати праці в цілому, так і субінституту преміювання, слід подолати формальний підхід до розробки положень колективного договору і положення про преміювання як додатка до нього та встановити постійний контроль державних органів за дотриманням умов колективних договорів.
Друга проблема щодо удосконалення правового регулювання преміювання на локальному рівні пов’язана з перспективою прийняття ТК у тому варіанті, що пропонується нині, де трудовий колектив не визначений суб’єктом трудових відносин. На наш погляд, такий підхід законодавця може негативно позначитися на формуванні ефективної системи захисту трудових прав і соціально-трудових гарантій на локально-правовому рівні, на захисті їхніх законних інтересів, зокрема щодо заохочувальних відносин.
Третій напрямок щодо перспектив розвитку преміювання пов’язаний із використанням зарубіжного досвіду у створенні заохочувально-преміальних систем на підприємствах (фірмах, компаніях) України.
У сучасних умовах на українських підприємствах актуальною є проблема неефективного використання трудового потенціалу працівників у зв’язку з відсутністю досвіду практичного застосування зарубіжних методик. Кожному підприємству, ураховуючи зарубіжний досвід, є сенс створити систему власних бенефітів, яку ще інакше називають компенсаційним пакетом (далі КП). КП – це економічно зумовлений набір матеріальних благ, які підприємство дає своїм працівникам як компенсацію за витрачений час, енергію та сили.
Складовою КП є заохочувальна система, яка повинна передбачати премії за проміжні результати, премії за кінцевий результат, які залежать від кількісних показників роботи підприємства (компанії) в цілому й нараховуються при розподілі прибутку. У США, наприклад, виплата премій (bonuses) за кінцевими результатами роботи визначається в різних формах: грошова винагорода (Різдвяні премії), у вигляді акцій, відсотку від прибутку компанії тощо. У межах КП можна визначити заохочення за роботу не обов’язково у вигляді грошей, а й, наприклад, таке, як: надання мобільного телефона з оплатою послуг мобільного зв’язку, надання службового автомобіля, придбання продукції підприємства зі значною знижкою тощо.
Зарубіжний досвід підтверджує виняткову корисність залучення працівників до управління підприємством. Зокрема цей досвід може стати в пригоді при визначенні повноважень трудового колективу або його представників або створених трудовим колективом органів у проекті ТК. Так, наприклад, своєрідною є система залучення працівників до управління, що склалася в Німеччині. Вона включає: спільну участь у наглядових радах фірм представників капіталу та найманої праці; наявність «робітника-директора»; створення на підприємствах рад, до яких входять тільки робітники. Такі ради створюються на підприємствах, що мають не менш 5 постійних найманих працівників із правом голосу (вік – 18 років, стаж роботи не менше 6 місяців). При цьому роботодавці зобов’язані надавати працівникам і раді підприємства відповідну інформацію, приймати від них запити та пропозиції, вивчати та враховувати думку ради з питаннями соціально-економічного розвитку.
Отже, зарубіжний досвід створення системи заохочувально-преміальних виплат (incentive system) може бути доцільним і корисним у створенні аналогічних систем в Україні, сприяти їх ефективності, якщо в них будуть враховані інтереси та потреби працівників.
Колєснік-Омельченко Т.В.
викладач кафедри методики викладання правових дисциплін
Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди
ПОНЯТТЯ, ОСНОВНІ РИСИ, ТА ВИДИ ПРИНЦИПІВ ПРАВА СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
Принципи права за своєю сутністю є узагальненим відображенням об’єктивних закономірностей розвитку суспільства і виникають при наявності відповідних об’єктивних умов. На відміну від конкретних приписів законів принципи права діють подвійно: опосередковано (через конкретні приписи, знаходячись у них, так би мовити «незримо») і безпосередньо, тобто як чітко закріплені в нормі права. Принципи права є більш стабільними та незмінними категоріями, ніж норми права. Зазвичай норми права мають порівняно коротке життя, їх скасовують або замінюють іншими нормами.
В юридичній науці загальноприйнятим є розподіл принципів права на: загальні, міжгалузеві і галузеві. Так, до загальних принципів права відносять такі визнані всіма загальнолюдські начала: свободу, рівність, соціальну справедливість, демократію, гуманізм, законність.
Під принципами права соціального забезпечення слід розуміти зумовлені природними правами людини основні положення, які виступають орієнтирами у правовому регулюванні суспільних відносин у сфері соціального забезпечення фізичних осіб та визначають суть, зміст і механізм функціонування цієї галузі права.
Фахівці в галузі права соціального забезпечення наступним чином трактують принципи цієї галузі права. Так, К. М. Гусов під принципами права соціального забезпечення має на увазі основні ідеї, керівні начала, які, з одного боку, характеризують внутрішню єдність даної галузі права, а з іншого – вказують основні тенденції її розвитку. З точки зору В. Ш. Шайхатдінова, принципи права соціального забезпечення – це закріплені в нормах даної галузі права керівні основи, що виражають сутність і зміст галузевих норм, які регулюють суспільні відносини щодо надання громадянам матеріальних благ і послуг із суспільних фондів споживання в індивідуальній формі. І. М. Сирота пише: «Принципами правового регулювання соціального забезпечення є основні ідеї, вихідні начала, положення, які відображені у самих правових актах, що регулюють соціальне забезпечення. Вони визначають сутність і напрямок розвитку правових норм у конкретній сфері суспільних відносин».
Т. З. Гарасимів під принципами права соціального забезпечення має на увазі об’єктивні засади власне права, які містяться в надрах загальносоціального права, існують незалежно від права як юридичного феномену та визначають сутність та закономірність розвитку цієї галузі. Слід зазначити, що науковець поряд із принципами права соціального забезпечення виокремлює і правові принципи права соціального забезпечення, які, на його думку, на відміну від принципів права, безпосередньо закріплені в положеннях законодавства як норми-принципи, або ж їх зміст випливає із системи норм. Слід зауважити, що, хоча позиція Т. З. Гарасиміва досить цікава і нова для науки права соціального забезпечення, такий розподіл певним чином розмиває категорію принципів права соціального забезпечення, що, безперечно, є неприпустимим.
Стосовно системи галузевих принципів права соціального забезпечення серед вчених спостерігається певна різноманітність думок. Наприклад, В. С. Андрєєв до галузевих принципів права соціального забезпечення відносить такі: принцип загальності соціального забезпечення; принцип всебічності і різноманіття його видів; принцип забезпечення за рахунок державних і суспільних засобів; принцип забезпечення у великих розмірах, які відповідають сформованому рівню задоволення потреб громадян на даному етапі розвитку суспільства. З точки зору А. Д. Зайкіна, система принципів права соціального забезпечення повинна мати такий вигляд: поширення соціального забезпечення на всіх громадян; численність форм і видів соціального забезпечення громадян; здійснення соціального забезпечення за рахунок суспільства; єдність і диференціація соціального забезпечення громадян; здійснення соціального забезпечення в розмірах, що задовольняють основні матеріальні і духовні потреби громадян; участь трудящих у реалізації права на соціальне забезпечення; стимулювання трудової діяльності інвалідів і людей похилого віку; охорона права громадян на соціальне забезпечення. На думку І. М. Сироти, в систему принципів права соціального забезпечення повинні входити наступні принципи: здійснення соціального забезпечення на умовах обов’язкового соціального страхування всіх працюючих громадян; різноманіття підстав, форм і видів соціального забезпечення застрахованих працівників (у всіх страхових випадках); диференціація (розходження) умов і норм соціального забезпечення в залежності від характеру і тривалості трудової діяльності, рівня заробітної плати і розмірів страхових внесків працівників; забезпечення пенсіями і допомогами на рівні прожиткового мінімуму; фінансування соціального забезпечення за рахунок обов’язкових страхових внесків, державного бюджету і недержавних фондів; державне управління соціальним забезпеченням; охорона і захист права і законних інтересів громадян на соціальне забезпечення.
Така широка паліітра принципів права соціального забезпечення, свідчить про те, що серед науковців не існує єдиної думки, щодо класифікації принци- пів права соціального забезпечення. Цей факт свідчить про необхідність створення кодифікованого нормативного акту (Соціального кодексу), з метою упорядкування галузевих принципів права на законодавчому рівні.
В. В. Марченко
аспірант кафедри цивільно-правових дисциплін, господарського та трудового права Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди