Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
кандидат юридичних наук, дцент,
зав. кафедрою господарсько-правових дисциплін ХНПУ ім. Г.С.Сковороди
ПОНЯТТЯ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ І ПРОБЛЕМИ ЇЇ КОМПЕНСАЦІЇ У ТРУДОВОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ
Останнім часом в юридичній літературі і судовій практиці все більшу увагу привертає поняття «моральна шкода» і проблеми її компенсації. Моральна шкода представляє собою сукупність моральних та/або фізичних страждань особи. Згідно із ст. 23 ЦК України моральна шкода – це негативні наслідки (втрати) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких фізична особа зазнала у зв’язку з посяганням на її права та інтереси.
Спробуємо більш детально проаналізувати поняття «компенсація моральної шкоди». Воно складається з трьох елементів, поєднання яких у межах однієї правової категорії, дає уявлення про конкретні юридично значущі дії суб’єктів, спрямовані на захист або відновлення порушених прав, або на усунення тих негативних наслідків, що були спричинені правопорушенням. По-перше, під шкодою розуміються матеріальні втрати, збиті; негативні наслідки, що були спричинені протиправною поведінкою. По-друге, поняття «моральна шкода» є ключовим елементом у межах інституту компенсації моральної шкоди. Мораль – це одна з форм духовного життя, один із найдавніших універсальних способів соціальної регуляції. Моральні норми реалізуються у стосунках між індивідами та виражають суспільні зв’язки між ними. Це дозволяє говорити про мораль як об’єктивне соціальне явище. Узагальнюючи поведінку людей (практику), мораль виробляє певні вимоги, веління (імперативи) «як має бути», які підтримуються громадською думкою та (або) власною совістю людини (переконаннями). Тому мораль, перш за все, виступає як система вимог, норм і правил поведінки людини, що історично склалися і дотримання яких має добровільний характер. Гуманність як стрижень моралі є одночасно принципом права і регулювання суспільних відносин з точки зору фундаментальних засад демократичної правової соціальної держави. Поняття «моральної шкоди» з позиції теорії права є інститутом захисту «морального інтересу» особи та розуміється як страждання та позбавлення (обмеження) фізичні або моральні, що були спричинені особі неправомірними діями правопорушника. По-третє, поняття компенсація походить від латинського compensatio – відшкодовувати, compensare – урівноважувати (англійський варіант – compensation).
Більшість дослідників вважали, що поняття моральної шкоди було пов’язане насамперед з потерпілою особою, з її душевними стражданнями, переживаннями та ін., що були спричинені неправомірними діями або бездіяльністю інших суб’єктів, що у свою чергу призвело до порушень суб’єктивних прав. Думається, що поняття «компенсація моральної шкоди» безпосередньо вказує на особу, що спричинила своїми діями шкоду, та визначає сутність конкретного механізму поновлення або максимального відновлення порушених прав іншого суб’єкта. Спробую пояснити свою позицію. Компенсація це спосіб покриття витрат або зрівноваження у правах, яке повинно бути здійснено заподіювачем шкоди та за її рахунок. А дії особи щодо компенсації (відшкодування) негативних наслідків своєї неправомірної поведінки повинні розглядатися як її соціальний моральний обов’язок. Саме таке розуміння поняття компенсації моральної шкоди випливає із загального поняття делікту та деліктного зобов’язання – такого зобов’язання (обов’язку), виникнення якого було спричинено нанесенням шкоди. При цьому, обов’язок виникає у особи, що завдала шкоду своїми неправомірними діями.
Ст. 237-1 КЗпП України містить в собі перелік юридичних фактів, що складають підстави виникнення правовідносин щодо роботодавцем моральної шкоди працівникові. Першим таким юридичним фактом є порушення власником законних прав працівника. До того ж до юридичного складу, що є підставою правовідносин по відшкодуванню моральної шкоди, входять моральні страждання працівника, втрата нормальних життєвих зв’язків, необхідність додаткових зусиль для організації свого життя. Обов’язок роботодавця по відшкодуванню моральної шкоди виникає за умови, якщо страждання працівника стали наслідками порушення законних прав працівника. Вина власника не названа серед юридичних фактів, що входять до юридичного складу, який є підставою правовідносин по відшкодуванню моральної шкоди. Але ж в статті 237-1 КЗпП України не закріплено і протилежного положення. Зараз, при наявності чітких встановлених правил у ЦК України, до трудових відносин при вирішенні спору застосовуються приписи цивільного законодавства.
Компенсація моральної шкоди є видом відповідальності роботодавця. Вважаємо, невдалим визначати цю компенсацію як «відшкодування». Природа моральної шкоди така, що її відшкодування в прямому сенсі цього слова практично неможливе: неможливо повернути втрачене здоров’я, душевний спокій та рівновагу, швидко відновити ділову репутацію та ін. - внутрішнє самопочуття людини, що існувало до порушення його прав. Тому термін «компенсація», що вживається в цивільному законодавстві, представляється точнішим.
На сьогоднішній день доводиться констатувати відсутність в юридичній науці єдиної позиції щодо галузевої належності відносин по компенсації шкоди у трудових відносинах: одні вчені відносять їх до цивільно-правових, інші - до трудових. Необхідно відзначити, що відношення по матеріальній відповідальності роботодавців і працівників у сфері праці віднесені до відносин, безпосередньо пов’язаних з трудовими, а отже, входять в предмет правового регулювання трудового права. Хоча правова категорія моральної шкоди носить міжгалузевий характер, той факт, що поняття моральної шкоди міститься в ЦК, не може бути ні єдиним аргументом, ні безумовною підставою, що дають можливість розглядати відношення по компенсації шкоди як цивільно-правові. Відносини, пов’язані із спричиненням моральної шкоди працівникові, є предметом трудового права, оскільки виникають у зв’язку з реалізацією громадянином конституційного права на працю, на підставі і (або) у зв’язку з виконання трудового договору.
Компенсація моральної шкоди є одним з найбільш дієвих способів захисту прав особи, що використовується для відновлення порушеного права. Компенсація морального збитку (шкоди) сприяє згладжуванню негативних наслідків правопорушення, представляє можливість придбати замість втраченого блага – інше. Сам факт захисту законом прав особи за допомогою компенсації моральної шкоди має позитивний вплив на психічний стан потерпілого, вселяє віру в справедливість.
Книш Віталій Васильович,
кандидат юридичних наук, доцент
Навчально-консультаційного центру ОНЮА у м. Івано-Франківську
ОБ’ЄКТ ДІЇ ПРИНЦИПУ ЯК ЕЛЕМЕНТ МЕХАНІЗМУ ДІЇ ПРИНЦИПІВ ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Механізм дії принципів земельного права, виходячи з механізму дії досліджуваних раніше загального та родового понять та враховуючи особливості земельного права, включає в себе:
об’єкти – це відносини з приводу землі в межах території України, земельних ділянок та прав на них, у тому числі прав на земельні частки (паї), що випливає з ч.3 статті 2 Земельного кодексу України;
- суб’єкти – учасники земельних відносин, які підпадають під дію конкретного принципу земельного права. Відповідно до ч.2 статті 2 Земельного кодексу України, до них належать громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади;
- зміст – це суть вимог, закономірностей, правомочностей, втілених у принципах земельного права;
- форма – це зовнішній вираз, спосіб відображення принципів земельного права у правових нормах, спосіб звернення до суб’єктів земельних відносин. За способом відображення форма може бути текстуальна (принципи земельного права буквально відображаються у земельно-правових нормах, наприклад, стаття 5 Земельного кодексу України) та змістова (принципи земельного права виводяться зі змісту земельно-правових норм). Залежно від способу звернення до суб’єктів форма виразу є категорична (у вигляді юридичного обов’язку) та рекомендаційно-стимулююча або диспозитивна (принципи земельного права можуть пропонувати альтернативні варіанти вибору певної поведінки, стимулювати вчинення певних дій).
Об’єктом механізму дії принципів земельного права, як уже зазначалось, є земельні відносини. При визначенні цих відносин як об’єкта дії принципів ми виходили з наступних положень:
1) земельні відносини регулюються земельним правом;
2) одним із засобів правового регулювання, за допомогою якого земельне право впливає на ці відносини, є принципи земельного права;
3) отже, земельні відносини є об’єктом дії принципів земельного права, які, як зазначалось при дослідженні ознак цих принципів, врегульовують їх з вищих позицій, ніж звичайні норми.
Враховуючи той факт, що правовідносини, які виступають об’єктом дії принципів, відзначаються різноманітністю, то виникає потреба у класифікації об’єктів. На нашу думку, класифікація об’єктів дії принципів може бути здійснена за наступними критеріями:
1) за колом відносин – загальний, родовий або безпосередній. Загальним об’єктом, на нашу думку, виступають, відповідно до ч.3 ст. 2 ЗК України, відносини з приводу землі в межах території України, земельних ділянок та прав на них, у тому числі прав на земельні частки (паї). У даному випадку об’єкт дії принципів та предмет регулювання земельного права в основному співпадають у повному обсязі. Родовим об’єктом виступає той чи інший тип земельних відносин, на які впливають принципи земельного права. У порівнянні із загальним об’єктом родовий об’єкт має більший ступінь конкретизації. І, нарешті, безпосереднім об’єктом дії принципу виступає певна група земельних відносин, що належить до того чи іншого типу однорідних відносин. Це, на наш погляд, найвищий ступінь конкретизації об’єкта. Наприклад, загальним об’єктом дії принципу забезпечення рівноправності суб’єктів земельних відносин є усі земельні відносини, пов’язані із забезпеченням паритетного правового статусу цих суб’єктів. Родовими об’єктами виступатимуть, по-перше, регулятивні земельні відносини з приводу забезпечення рівноправності цих суб’єктів, як у процесі набуття прав на землю, так і у процесі реалізації земельних прав, а, по-друге, охоронні земельні відносини з приводу забезпечення рівноправності у процесі захисту земельних прав. Тобто тут мова йде про вищий ступінь конкретизації об’єктів. У свою чергу, регулятивні відносини з приводу набуття прав на землю, при яких мають бути забезпечені паритетні умови для суб’єктів, можна диференціювати на відносини з приводу набуття права власності на землю (земельну ділянку) та відносини з приводу набуття права користування землею (земельною ділянкою). Регулятивні відносини з приводу реалізації прав на землю можна поділити на відносини по здійсненню каталогу своїх правомочностей власниками земельних ділянок та землекористувачами; відносини з приводу припинення прав на землю та ін. Охоронні земельні відносини з приводу забезпечення рівноправності у процесі захисту земельних прав поділяються, на нашу думку, на відносини по встановленню і використанню загальнодоступних способів та меж захисту земельних прав та відносини по встановленню ефективної процедури захисту земельних прав. Це безпосередні об’єкти дії принципу забезпечення рівноправності суб’єктів земель відносин, які володіють найвищим ступенем конкретизації;
2) за територіальною спрямованістю – загальний, регіональний та локальний (місцевий). За цим критерієм загальним об’єктом дії принципів виступають земельні відносини у загальнодержавному масштабі, регіональним об’єктом – земельні відносини на рівні областей, Автономної Республіки Крим та на рівні районів, локальним (місцевим) об’єктом – земельні відносини на рівні сіл, селищ, міст. Наприклад, загальним об’єктом принципу забезпечення пріоритету вимог екобезпеки є відносини по забезпеченню екобезпеки у використанні земель на загальнодержавному рівні, регіональним об’єктом –відносини по забезпеченню екобезпеки в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, локальним (місцевим) об’єктом – відносини по забезпеченню екобезпеки на рівні сіл, селищ та міст.
В цілому, диференціація об’єктів дії принципів земельного права має значення для забезпечення системного впливу цих принципів на регулювання земельних відносин.
Лавріненко О.В.
кандидат юридичних наук, доцент, полковник міліції,
професор кафедри цивільного права та процесу
Донецького юридичного інституту
Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка
ПЕРВИННИЙ ЕЛЕМЕНТ СИСТЕМИ СПЕЦІАЛЬНОГО ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА ПРО СЛУЖБУ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
(дискусійні питання загальної теорії)
Як відомо, система права – це внутрішня форма права, його побудова за галузями та правовими інститутами, а система законодавства є зовнішньою формою права, себто системою нормативно-правових актів, у яких структуруються галузі та об’єктивуються правові інститути. Означені внутрішня й зовнішня форми нероздільне пов’язані, не існують одна без другої. Систему права й систему законодавства не слід ні протиставляти, ні ототожнювати. Вони діалектично пов’язані. Норми «обслуговуються» нормативними актами, які вводять їх у правову систему, забезпечують їхню зміну або скасування. Тому охарактеризувати норми, якими регламентується порядок та умови виникнення, зміни та припинення службово-трудових відносин під час проходження служби в органах внутрішніх справ України, можна лише через характеристику змісту, структури та характеру співвідношення нормативно-правових актів, актів чинного законодавства, у яких вони розміщені. Розгляд «права» і «законодавства» в єдності дозволяє прослідкувати, як реалізується механізм становлення, розгортання правової реальності від норм та відносин фактичного характеру до закріплення їх у законодавстві. У цьому контексті привертає увагу та обставина, що в науковій доктрині відсутня єдність поглядів дослідників стосовно первинного елемента системи законодавства. Так, деякі вчені визнають таким первинним елементом норму права (А.Ф. Шебанов та ін.), інші – уважають, що зовнішнім вираженням норми права є стаття нормативно-правового акту, яка й слугує первинним елементом системи законодавства (А.С. Піголкін та ін.), дехто вважає таким елементом нормативний акт (С.В. Полєніна та ін.). Натомість, за думкою А.В. Міцкевича, первинну роль у структурі системи законодавства відіграє «нормативний (правовий) припис», під яким розуміється те або інше логічно завершене положення, прямо сформульоване в тексті акта державного органу, що містить обов’язкове для осіб та організацій рішення державної влади. Із часом останній концептуальний підхід розвинув у своїх працях А.П. Парфентьєв, який виходив із того, що «норма права» і «нормативний припис» є різними поняттями, позаяк норма права може формуватись декількома нормативними приписами. До змісту «норми права» відноситься: вказівка на орган, який установив припис; адресат припису, тобто суб’єкт права; характер взаємозв’язку суб’єктів права; види об’єктів права; види заходів примусу; види юридичних фактів; засоби для досягнення правового результату; методи впливу на суб’єктів; правові цілі, а змістом «правового припису» є правовий характер; юридична сила; нормативність; приписуючий характер; характер дії та регулювання; дія припису в просторі; імперативність та диспозитивність. Схожу позицію обстоював і С.С. Каринський, коли, зокрема, наголошував, що трудове законодавство – це самостійна галузь законодавства, яка відрізняється однорідністю та цілісністю свого складу. Вона охоплює всю сукупність нормативних приписів, що регламентують трудові, а також похідні тісно пов’язані з ними відносини. Сучасний теоретик права О.Ф. Скакун своєю чергою зазначає, що первинний елемент системи права – це сама норма права зі своєю структурою: гіпотеза, диспозиція, санкція, а первинний елемент системи законодавства, відповідно, – стаття закону, яка містить нормативне розпорядження. Нормативне розпорядження, за твердження цього автора, уявляє собою текст граматично й логічно завершених частин нормативного акта, у якому безпосередньо виражаються зміст і структура правових норм), котре, як правило, не містить у собі всі три структурні елементи логічної правової норми. Нормативне розпорядження, також зауважує О.Ф. Скакун, нерідко складається лише з гіпотези й санкції; диспозиція може міститися або в іншій статті даного закону (відсильний спосіб викладу), або в іншому правовому акті (бланкетний спосіб викладу).
Віддаючи належне наведеним сентенціям різних авторів, гадаємо, що наразі слід керуватися передовсім тим, що структура будь-якого суспільного явища являє собою внутрішню будову, закономірну організацію змістовних компонентів (елементів) системного цілого. Система трудового законодавства загалом та про службу працівників органів внутрішніх справ України зокрема, на відміну від системи тієї чи іншої галузі права, що містить правові норми, становить собою сукупність нормативно-правових актів, у яких означені норми закріплені. А тому первинним елементом системи законодавства слід уважати саме акти трудового законодавства. «Норма права», «нормативний припис», «нормативне розпорядження», «стаття нормативного акту» тощо, безумовно, у той чи інший спосіб характеризують систему законодавства, але опосередковано – крізь призму обов’язкового включення їх до змісту нормативно-правового акту. Законодавство, його система структурно складається з відповідних нормативно-правових актів (актів законодавства), а перелічені поняття апріорі охоплюються змістом такого акту. Як відомо, не існує законодавчого чи підзаконного акту без відповідних норм права, нормативних приписів (розпоряджень) чи, скажімо, статей, пунктів, частин тощо. Змістовно значущими компонентом (елементом) структури системи законодавства узагальнено є нормативно-правовий акт, незалежно від його юридичної сили, а його ті чи інші іманентні складові (норми права, статті, пункти, нормативні приписи тощо), як на нас, наразі не мають принципово значення. Перелічені поняття слід використовувати під час характеристики не системи законодавства в тій чи іншій сфері правового регулювання, а насамперед «системи права» загалом та, відповідно, системи тієї чи іншої галузі права зокрема. З такого розуміння, на наш погляд – цілком обґрунтовано виходять сучасні правники (М.С. Кельман, О.Г. Мурашин, А.А. Снєгур та ін.) у своїх наукових розробках, у тому числі під час дослідження структури системи спеціального трудового законодавства про порядок та умови проходження служби в органах внутрішніх справ, а також особливостей реалізації службово-трудових відносин працівників міліції.
Локтєва-Маклашова Н.В.
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри аграрного, земельного та екологічного права ОНЮА
ОСОБЛИВОСТІ РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ
Переважна більшість нормативно-правових актів вказують на необхідність раціонального використання природних ресурсів, але, на жаль, в них не наводиться законодавче визначення поняття раціонального природокористування. Через це раціональне використання природних ресурсів, як і раніше, має оцінювальний характер, що ускладнює забезпечення реальної раціоналізації. Наукові дослідження юридичних аспектів раціонального природокористування ведуться давно. Насамперед до них слід віднести наукові праці фундаторів української еколого-правової науки професора І. Каракаша, В. Мунтяна, академіка Ю. Шемшученка та інших відомих вчених-юристів.
Гостра потреба в раціоналізації природокористування у нашій країні виникла у зв’язку з розширенням екстенсивного способу використання природних ресурсів для відновлення зруйнованого війною народного господарства. Раціональне використання природних ресурсів водночас є засобом заощадження природних об’єктів. Чим менше природних компонентів споживається в процесі виробничо-господарської діяльності, тим більше природних багатств зберігається. Крім того, раціональне природокористування забезпечує природне відновлення відтворюваних природних об’єктів.
Нормативно-правовими актами водного законодавства має забезпечуватися комплексна реалізація основних принципів водогосподарської діяльності (раціональне використання, відтворення і охорона водних об’єктів) та економічного механізму водокористування. У концептуальному плані раціональне й ефективне природокористування розглядається як природоохоронна і середовище захисна діяльність. Раціональне й ефективне водокористування означає економічно необхідне й екологічно обґрунтоване водокористування, при якому одночасно враховуються економічні й екологічні інтереси людини і суспільства. Раціональне водокористування слід розуміти як максимально ефективне використання водних об’єктів та їх ресурсів у процесі виробничо-господарських та інших видів діяльності з урахуванням закономірностей функціонування взаємозалежних природних систем, забезпечення охорони вод та відтворення водних ресурсів. Використання водних ресурсів повинно носити водоохоронний характер і бути направленим на відтворення водних ресурсів. Це дає підстави розглядати раціональне використання водних ресурсів як засіб їх ефективної охорони.
Як відновлюваний природний ресурс води України потребують збереження, науково обґрунтованого раціонального використання, поліпшення їх стану, охорони від забруднення, засмічення та вичерпання. За умов нарощування антропогенних навантажень на природне середовище, зокрема на водні ресурси, виникає необхідність розробки і додержання особливих правил користування водними ресурсами, раціонального їх використання та екологічно спрямованого захисту. З метою забезпеченню екологічної безпеки населення в Україні необхідно, щоб водне законодавство, яке в комплексі із заходами організаційного, економічного та правового характеру було б здатне забезпечувати ефективне використання вод, їх відтворення та охорону. Праву водокористування притаманні загальні принципи: економне використання водних ресурсів; цільове використання вод; дотримання встановлених нормативів скидання забруднюючих речовин та встановлення лімітів забору води; платність спеціального водокористування та безоплатність загального водокористування; недопущення засмічення, забруднення та вичерпання водних об’єктів; обов’язкове відшкодування збитків, завданих внаслідок порушення водного законодавства та ін.
З метою раціонального використання і охорони водних ресурсів від забруднення і виснаження необхідно: широко впроваджувати заходи щодо економного використання води, створення замкнутих (безстічних) систем водозабезпечення; запроваджувати ефективні й економічні методи очищення стічних вод; запобігати забрудненню поверхневих водойм і підземних вод відходами виробництва, мінеральними та органічними добривами, пестицидами, іншими речовинами; науково обґрунтовувати раціональне використання води для меліорації; передбачати здійснення комплексних заходів по відтворенню водності річок, включаючи малі річки і джерела, та по захисту ресурсів підземних вод від виснаження; розробляти інженерні заходи для попередження аварійних скидів неочищених стічних вод, досягнення екологічно безпечної експлуатації водозабірних споруд і водосховищ.
Дотримання принципу раціонального й ефективного в цілому природокористування забезпечує максимальний економічний результат при одержанні корисних властивостей природних об’єктів. Критерієм раціонального й ефективного використання природних ресурсів є забезпечення їх невичерпності при споживанні. Раціональне й ефективне природокористування означає економічно необхідне й екологічно обґрунтоване природокористування, при якому одночасно враховуються економічні й екологічні інтереси людини і суспільства.
Таким чином, раціональне використання водних ресурсів слід визначити як використання водних ресурсів, що має водоохоронний характер і є направленим на відтворення водних ресурсів, а також є екологічно, економічно, соціально та технологічно виправданим.