Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
асистент кафедри цивільного права ОНЮА
ДІЙСНІСТЬ ВСТАНОВЛЕНИХ УМОВ ПРИ УКЛАДАННІ ЗАПОВІТУ З УМОВОЮ
Цивільний кодекс України 2003 року (далі ЦК України) в перше передбачає окремо в ст. 1242 право на заповіт з умовою. Проблема можливості укладання заповіту з умовою та дійсності встановлених умов і межам їх виконання досліджувалися ще з дореволюційних часів, але навіть сьогодні ці питання не перестають бути актуальними.
Окремі автори юридичної літератури вважали недоцільним введення такої норми до спадкового права. Але відсутність законодавчого регулювання цього питання суперечило б свободі вільного розпорядження своїм майном і правами фізичної особи. Можливість складання заповіту з умовою є безперечним здобутком цивільного законодавства, та забороняти скласти такий заповіт було б нелогічно.
Доцільність складання заповіту з умовою була підтримана В.І.Серебровським, наприклад з такою умовою - громадянин може заповісти свою бібліотеку синові, якщо він матиме вищу освіту, якщо ж син не закінчить або взагалі не розпочне навчання |на момент відкриття спадщини, він не стане її власником. Допускав можливість складання заповіту з умовою В.К. Дроніков, але лише з такою умовою, яка повинна настати до моменту відкриття спадщини, наприклад підпризначення спадкоємців.
Відповідно до ст. 1242 ЦК України заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи (спадкоємця), призначеної у заповіті, наявність певної умови, яка може бути як пов’язаною з її поведінкою (наприклад, сестра заповідає все майно рідному братові, якщо він одружиться; мати заповідає дочці своє майно, якщо та закінчить вищий навчальний заклад, тощо) або непов’язаною (наприклад, заповідач пов’язує отримання спадщини дитиною з досягненням нею повноліття). Таким чином отримання спадкоємцями спадщини буде залежати від певної події, яка обов’язково настане, або може і не настати, чи від певних дій, які може вчинити спадкоємець чи інша особа.
Оскільки заповіт є різновидом одностороннього правочину, то деякі автори вважають, що на заповіт з умовою можуть застосовуватися загальні положення укладання умовних правочинів встановлені у ст. 212 ЦК України. Однак цю думку слід вважати помилковою. Особливість заповіту полягає в тому, що він є одностороннім правочином, а дана норма може бути застосована лише щодо правочинів, в яких беруть участь щонайменше дві сторони, оскільки в ній йдеться про волю, бажання і наміри сторін укласти правочин у майбутньому. Також у ст. 212 ЦК України передбачено два види умовних правочинів. Правочин, укладений під відкладальною умовою, в якому особи, які вчиняють правочин, зумовили настання або зміну прав та обов’язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні. Такий правочин породжує права та обов’язки лише з моменту настання такої умови. Та другий - правочин, укладений під скасуальною умовою, в якому особи, які вчиняють правочин, зумовили припинення прав та обов’язків залежно від обставини, щодо якої невідомо, настане вона чи не настане. Такий правочин припиняється при настанні визначеної правочином умови.
У правочинах з умовою, настання чи ненастання певних правових наслідків залежить від заздалегідь визначених обставин, щодо яких на момент вчинення правочину ще невідомо, настануть вони чи ні. В заповіті з умовою, заповідач також може вказати умову з настанням якої спадкоємець набуває спадщину. Тому нам потрібно з’ясувати, якими можуть бути умови встановленні у заповіті.
Щодо можливості складання заповіту з скасуальною умовою, то серед фахівців єдності у роз’ясненні цього питання не було. С.Н.Самарський допускав складання заповіту як з відкладальною, так і скасуальною умовою, наприклад, чоловік заповідає майно дружині з умовою якщо вона укладе новий шлюб, то вона може втратити право власності на спадкове майно; або ж майно заповідається з умовою, що ніхто із спадкоємців за заповітом не буде оспорювати заповіт. Якщо ж спадкоємці за заповітом оспорюють або спростовують дійсність заповіту, то вони втрачають право на заповідане майно. Проти складання заповіту з скасуальною умовою виступав Г.Ф.Шершеневич який вважав, що коли йдеться про успадкування права власності, то розпорядження допускає лише відкладальну, а не скасуальну умову, оскільки раз набуте право власності не підлягає повороту. Тому заповідальне розпорядження, за яким чоловік заповідає дружині майно з умовою якщо вона укладе новий шлюб, то втрачає спадщину, суперечить закону. Також не погоджувався з можливістю складання заповіту з скасуальною умовою В.І.Синайський, який зазначав, що не можна скласти заповіт на користь однієї особи з тим, щоб за відомою умовою, з часом, її змінив інший спадкоємець. В.К.Дроніков вважав, що допустимість складання заповіту з скасуальною умовою, збуджут суперечки. В.І.Серебровський висловлювався тільки відносно заповіту з відкладальною умовою.
Практично всі вчені дореволюційного, та сучасного періоду єдині в думці, та вважають недійсним заповіт з скасуальною умовою. Ми згодні з думкою вчених, які виступають проти складання заповіту з скасуальною умовою, оскільки надане право власності за заповітом з умовою, не можливо відняти, та передати другий особі. Наприклад, батько заповідає майно своєму синові-студенту, з умовою, що коли син почне самостійно заробляти, успадковане майно має буде передане у власність вдови померлого. Таку скасуальну умову заповіту слід вважати недійсною, тому що майно може бути передане спадкоємцеві тільки у власність, а не в тимчасове володіння.
Викладене дає підстав для висновку, що на заповіт з умовою не може поширюватися загальні положення укладення умовних правочинів встановлені у с. 212 ЦК України. По-перше, заповіт за своєю природою є одностороннім правочином, а дана норма застосовується лише щодо правочинів, в яких беруть участь щонайменш дві сторони, та йдеться річ про бажання і намір сторін укласти правочин в майбутньому. По-друге ч.2 ст. 212 ЦК України в який мова йдеться про правочин укладений під скасуальною умовою, також не може поширюватися на заповіт з умовою, тому що предметом заповіту з умовою не може бути тимчасова передача майна.
Пропонуємо внести доповнення до законодавства в ч.1 ст. 1242 ЦК України, яка буде мати такий зміст «1. Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної відкладальної умови, як пов’язаної, так і не пов’язаної з її поведінкою...»
Шевченко Н.М.
викладач кафедри цивільно-правових дисциплін МНЦ ОНЮА
здобувач кафедри підприємницького та комерційного права ОНЮА
АДМІНІСТРАТИВНО-ГОСПОДАРСЬКІ ШТРАФИ
Новелою Господарського кодексу України є закріплення адміністративно-господарських санкцій у главі 27, де зазначені основні положення щодо застосування адміністративно-господарських санкцій до суб’єктів господарювання, види цих санкцій, правила і строки їх застосування, а також гарантії прав суб’єктів господарювання у разі неправомірного застосування до них адміністративно-господарських санкцій.
Крім Господарського кодексу України, низка законів та інших нормативно-правових актів, що регулюють господарські відносини, містять у собі норми, які передбачають окремі адміністративно-господарські санкції, порядок і підстави їхнього застосування. Разом з тим, ці закони не завжди погоджені з Господарським кодексом України, в них не чітко визначено, яким чином та в якому порядку адміністративно-господарські санкції застосовуються, не повністю розроблені правові механізми для приведення їх у дію з метою захисту господарсько-правових відносин від протиправної поведінки суб’єктів господарювання.
У ст. 239 ГК України серед видів адміністративно-господарських санкцій названо адміністративно-господарський штраф. Основні положення щодо штрафу як адміністративно-господарської санкції закріплено у ст.241 ГК. У ч.1 ст.241 ГК адміністративно-господарський штраф визначено як грошову суму, що сплачується суб’єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності. Його особливістю є те, що цей штраф стягується не на користь контрагента за договором, а до державного бюджету.
Адміністративно-господарський штраф може застосовуватися у визначених законом випадках одночасно з іншими адміністративно-господарськими санкціями, передбаченими ст. 239 ГК. Тобто, особливістю адміністративно-господарського штрафу є те, що його застосування не виключає одночасного застосування інших адміністративно-господарських санкцій.
Слід зазначити, що адміністративно-господарські штрафи передбачені у багатьох спеціальних законах, що регулюють ту або іншу сферу господарської діяльності. До них відносяться закони України: «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. (ст.22); «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» від 23.03.96 р. (ст.8); «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» від 06.07.95 р. в редакції Закону від 01.06.2000 р. (ст.17); «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р. (ст.52); «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.96 р. (ст.21); «Про природні монополії» від 20.04.2000 р. (ст.17); «Про захист прав споживачів» від 15.12.93 р.; «Про основи містобудування» від 16.11.92 р. (ст.25); «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» від 14.10.94 р. (ст.1) та ін.
Хоча господарсько-адміністративні штрафи стосуються різнорідних сфер відносин та істотно відрізняються за змістом і характером відповідних видів діяльності, однак слід враховувати те, що суть їх та ж сама - застосування практично однакових або подібних процедур, пов’язаних зі стягненням грошових сум, що сплачуються суб’єктами господарювання до відповідного бюджету при порушенні ними встановлених правил здійснення господарської діяльності.
Тому нормативно-правові акти, що передбачають стягнення штрафів як адміністративно-господарських санкцій, потребують уніфікації, зокрема усунення термінологічних розбіжностей, однаковості у позначенні правової природи санкцій за порушення встановлених законодавчими нормами правил здійснення господарської діяльності.
У результаті дослідження можна дійти таких висновків.
Господарсько-адміністративні штрафи можуть бути класифіковані залежно від конкретної сфери порушення законодавства:
- ліцензування та патентування окремих видів господарської діяльності;
- застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг;
- ціни та ціноутворення;
- реклама;
- захист економічної конкуренції;
- захист від недобросовісної конкуренції;
- природні монополії;
- містобудівництво;
- захист прав споживачів;
- оподаткування;
- використання та обіг готівки та валюти;
- цінні папери та ін.
Вважаємо необхідною уніфікацію господарського законодавства, що передбачає стягнення адміністративно-господарських штрафів, яка має бути спрямована на посилення впливу на відповідне коло господарських відносин, установлення державного контролю за здійсненням окремих видів господарської діяльності, які внаслідок властивих їм особливостей пов’язані з реалізацією важливих публічних інтересів.
При цьому повинен бути забезпечений принцип верховенства закону, і в кожній зі сфер господарювання, де встановлені адміністративно-господарські штрафи, саме закони, що регулюють відносини, у яких допущені правопорушення, мають визначати перелік порушень, за які з суб’єкта господарювання стягується адміністративно-господарський штраф, розмір і порядок його стягнення.
Юрченко О. Ю.
ассистент кафедры общего правоведения
Алексеевского филиала Белгородского государственного университета
СУРРОГАТНОЕ МАТЕРИНСТВО КАК ФОРМА РЕПРОДУКТИВНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ ПО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ РОССИИ И УКРАИНЫ
Благодаря быстрому развитию современных научных технологий расширились возможности защиты и реального обеспечения права человека на здоровую и благополучную жизнь. Одним из таких достижений является осуществление операций по искусственному оплодотворению и имплантации эмбриона. Но, несмотря на то, что проведение подобных операций дарит многим бездетным людям радость материнства и отцовства, их осуществление способно породить массу проблем, в том числе и юридического характера.
Суррогатное материнство представляет собой репродуктивную технологию, аналогичную зачатию в пробирке в целях помощи бесплодным парам получить потомство. Выделяют «частичное» (когда используется яйцеклетка суррогатной матери и семя «нареченного» отца) и «полное» суррогатное материнство (когда в матку суррогатной матери вводят зиготу (оплодотворенную яйцеклетку), которая была оплодотворена в пробирке и состоит из гамет генетических родителей). Сущность суррогатного материнства заключается в том, что между женщиной, согласившейся выносить ребенка, и супружеской парой, для которой будет рожден ребенок, заключается договор, в котором, как правило, предусматривают компенсацию расходов на медицинское обслуживание суррогатной матери, в том числе на питание, специальную одежду, её место проживание во время беременности, медицинское учреждение, где будет наблюдаться женщина, а также ответственность за передачу больного ребенка, если болезнь связана с поведением суррогатной матери во время беременности. Одним из пунктов договора может стать условие о вознаграждении женщине, которое определяется по согласованию между ней и генетическими родителями.
Ни в российском, ни в украинском законодательстве термин «суррогатная мать» не раскрывается. Так, Л. К. Трунова предлагает определять суррогатную мать как здоровую женщину, согласную на основе соглашения (договора) после искусственного оплодотворения выносить и родить ребенка для другой семьи.
Ключевым моментом в отношениях между суррогатной матерью и генетическими родителями является передача им ребенка. И этот вопрос в законодательстве двух государств решается по - разному. В Украине отцом и матерью ребенка, родившегося таким образом, записываются его генетические родители (п. 2 ст. 123 Семейного кодекса Украины). Женщина, согласившаяся на имплантацию в её организм зародыша, зачатого бесплодными супругами, никакого права на этого ребенка согласно украинским законам не имеет.
Российская Федерации придерживается другой позиции нежели в Украине. Итак, в Российской Федерации для передачи ребенка генетическим родителям помимо договора суррогатного материнства, необходим еще документ, выданный медицинской организацией и подтверждающий факт получения согласия женщины, родившей ребенка, на запись супругов родителями ребенка. Согласие суррогатной матери необходимо получить только после рождения ребенка. Приоритет в решении вопроса о судьбе ребенка, отданный в России суррогатной матери, может породить массу проблем, в частности, может возникнуть ситуация, когда генетическим родителям будет отказано в отцовстве и материнстве. Закон не определяет, в течение какого времени суррогатная мать должна дать ответ на вопрос о том, кто будет записан родителями ребенка. Предполагаем, что этот срок определяется временем, в течение которого ребенок должен быть зарегистрирован в органах ЗАГС, т. е. в течение месяца со дня рождения ребенка (п. 6 ст. 16 Федерального закона «Об актах гражданского состояния»). Поскольку санкций за пропуск этого срока в законе не предусмотрено, ни что не будет мешать суррогатной матери принять решение о записи родителей при регистрации рождения ребенка по истечении месяца.
В России матерью признается именно женщина, родившая ребенка. Поэтому, если суррогатная мать передумает отдать ребенка и откажется быть записанной матерью, при регистрации рождения ребенка матерью все равно запишут её. Во избежание несерьезного отношения суррогатной матери к заключаемому договору было бы целесообразно на законодательном уровне закрепить её обязанность в случае отказа в передаче генетическим родителям ребенка возместить им все расходы, которые они понесли в связи с её беременностью. Но закрепление подобных обязанностей не решает проблемы, когда суррогатная мать по объективным причинам не смогла дать своего согласия, например, в случае ее смерти. Согласно п. 3 ст. 48 Семейного кодекса РФ (далее – СК РФ) в случае смерти матери отцовство лица, не состоящего в браке, с матерью ребенка, устанавливается по заявлению отца ребенка с согласия органов опеки и попечительства, а при отсутствии такого согласия – по решению суда. Еще одним важным моментом является вопрос о том, кто будет признан отцом ребенка, если матерью будет записана суррогатная мать. Исходя из п. 2 ст. 48 СК РФ им будет признан супруг суррогатной матери. А как быть, если он против? В этом случае налицо нарушение прав мужчины – супруга суррогатной матери. Во избежание этого представляется, что при заключении договора с суррогатной матерью необходимо получать согласие её супруга на вступление в подобные договорные отношения, которое он мог бы выразить в произвольной письменной форме. Если суррогатная мать не замужем, то запись об отце производится в порядке, установленном п. 2 ст. 51 СК РФ. При этом считаем необходимым законодательно закрепить невозможность суррогатной матери в случае оставления ребенка себе устанавливать отцовство в судебном порядке и требовать уплаты алиментов на содержание ребенка.
Более детальное регулирование вопросов суррогатного материнства в российском законодательстве позволит гарантировать соблюдение прав и законных интересов и генетических родителей и суррогатной матери, а главное будет способствовать реализации принципа, закрепленного в СК РФ – обеспечение приоритетной защиты прав и интересов ребенка.
Блошко В.В.
аспірантка ХНУВС
ПРОБЛЕМИ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА КВАРТИРУ
Житлова проблема була і залишається однією з найгостріших соціальних проблем. До перехідного періоду державна форма власності, переважаючи над іншими формами власності, була основним засобом забезпечення громадян житлом. Становище радянської держави як монопольної структури, яка вирішувала житлову проблему, стримувало розвиток індивідуального житлового будівництва. За радянських часів держава брала на себе соціально-економічну функцію забезпечення громадян житловими приміщеннями. Але, державна політика розвитку житлового фонду і розподілу квартир серед населення, яке потребувало житла, повністю не вирішувала житлової проблеми. У виконанні раніше передбачених програм комуністичної партії з підвищенням благоустрою населення і забезпечення кожної сім’ї до 2000 року окремим житлом - квартирою чи індивідуальним будинком, суттєвого успіху досягнуто не було. Більша кількість сімей так і залишилася стояти в черзі на поліпшення, розширення і отримання житла, проживаючи в поганих умовах і переущільнених квартирах. Очікування сімей, які потребували житла, перевищували і 10 років.
Як стверджував Іванов А.А., люди мали можливість вибору: або чекати «безкоштовної» квартири, або своєю працею заробити на неї. Принцип розподілу за працею повинен був не зупинятися на стадії виробництва, а поширюватися на всю сферу споживання. Але ж держава надаючи можливість громадянам набути квартиру чи будинок в особисту власність, встановлювала обмеження, які не дозволяли розвиватися житловому фонду.
Так, Конституція УРСР проголошувала, що в особистій власності кожного громадянина міг знаходитися житловий будинок. А Положенню про житлово-будівельні колективи та індивідуальних забудовників у містах і селищах міського типу УРСР встановлювало, що право власності на окрему квартиру в багатоповерховому будинку виникало у членів житлово-будівельного колективу індивідуальних забудовників на підставі участі у будівництві цього будинку. Але законодавством були передбачені обмеження щодо граничного розміру і кількості житла, яке могло знаходитися в особистій власності з метою запобігання отримання нетрудових доходів від експлуатації житлової площі. До того ж держава проголошуючи свободу купівлі-продажу житла, в той же час обмежувала кількість угод, які громадянин міг здійснювати в якості продавця.
Таким чином, держава взявши на себе обов’язок покінчити з житловою проблемою, виявилася не в змозі її вирішити. Супутникам адміністративно-планової системи забезпечення кожного житлом були багатомільярдні витрати і постійний дефіцит житла.
Визнання неефективності планово-розпорядчої системи задоволення житлових потреб громадян призвела до усвідомлення необхідності переходу до ринкових відносин житла.
Розвиток ринкових відносин охарактеризувався суттєвими змінами житлових відносин, які знайшли своє відображення в роздержавленні житлового фонду. З прийняттям Закону «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19.06.1992 року в приватну власність громадян перейшла більша частина житлового фонду. Основним завданням приватизації було задовольнити потреби громадян в житлі не за рахунок суспільних (громадських)фондів споживання, а за рахунок власних засобів учасників житлових відносин, але за підтримки держави.
Разом з проведенням тотальної приватизації житла, як зазначає Шишка Р.Б., виникла і низка проблем із збереженням житлового фонду, його відновленням, охороною житлових прав. На наш погляд, приватизація спричинила також ряд проблем щодо здійснення права власності на квартиру чи будинок, насамперед через недостатню законодавчу урегульованість відносин, що виникають в процесі приватизації державного житлового фонду. Так, до об’єктів приватизації увійшли квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у гуртожитках, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкали два і більше наймачів.
Разом з тим в процесі роздержавлення житлового фонду у власників багатоквартирного будинку виникла спільна сумісна власність на приміщення загального користування, опорні конструкції будинку та обладнання, яке обслуговує квартири. І тут виникає питання чи є квартира об’єктом права власності? Ч.1 ст. 382 ЦК України 2003 р визначає квартиру як ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживанні. Хоча Цивільний кодекс не дає визначення приміщення, проаналізувавши законодавство, можна дійти висновку, що помешканням є житловий простір, обмежений огороджуючими конструкціями будинку, тобто стінами, стелею, підлогою. А оскільки у власників багатоквартирного будинку опорні конструкції будинку знаходяться в спільній сумісній власності, можна припустити, що квартира не є об’єктом права власності. Об’єктом виступає простір, який визначений певними координатами.
На наш погляд, доцільно було б визначити квартиру як приміщення що має правовий режим спільної часткової власності. Адже в цьому випадку є логіка - право на допоміжні приміщення відчужуються разом з квартирою за правилами ст. 362 ЦК, спільний дах, спільні стіни, один вихід з будинку.
Володіна Валерія Володимирівна
здобувач кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права ОНЮА
ПОРЯДОК СПАДКУВАННЯ АВТОРСЬКИХ ПРАВ
Перехід України до нової ринкової економіки, розвиток нових економічних відносин, набуття державою статусу незалежної зумовило виникнення нових об’єктів спадкування, в тому числі таких як, авторські та суміжні права.
Ці питання у нашій країні ще не були достатньо досліджені, але за останній час неодмінно набули більшої актуальності.
Спадкоємні відносини регулюються Цивільним кодексом України. Серед законів про інтелектуальну власність лише Закон України «Про авторське право і суміжні права» містить статтю про спадкування авторських і суміжних прав у спадщину. Стаття 29 цього Закону «Перехід акторського права у спадщину» проголошує: «Майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право, переходять у спадщину. Не переходять у спадщину особисті немайнові права автора». Разом з тим спадкоємці відповідно до цього Закону наділяються правом захищати авторство на твір, протидіяти перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору, а також будь-якому іншому посяганню на твір, що може завдати шкоди честі та репутації автора.
Інші закони про інтелектуальну власність не містять норм про перехід майнових прав суб’єктів права інтелектуальної власності у спадщину, проте це зовсім не означає, що майнові права суб’єктів права інтелектуальної власності не можуть передаватися у спадщину.
Отже, авторські права поділяються на майнові та особисті немайнові. Закон чітко встановлює, що в спадщину переходять лише майнові права авторів та інших осіб, які мають виключне авторське право. Саме тому, як об’єкт спадкування доцільно розглядати ні права автора взагалі, а зокрема майнові авторські права.
Двома підставами для спадкування залишаються закон та заповіт.
Не допускається прийняття спадщини під умовами або із застереженнями. Спадкоємець не може які-небудь права або обов’язки прийняти, а від яких-небудь прав або обов’язків відмовитися: він повинен прийняти або всі, або від усього відмовитися. Тому про спадкування окремо авторських прав питання не стоїть.
Прийняття спадщини є правочином, тобто актом, що здійснюється у певній формі. Існує два способи прийняття спадщини: 1) шляхом спільного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем; 2) шляхом подання заяви про прийняття спадщини.
Для оформлення свідоцтва про право на спадщину нотаріусом перевіряються юридичні факти, які є підставою спадкування у осіб, що подали заяву про його одержання, – факти смерті спадкодавця, наявності родинних зв’язків певного ступеня, перебування у шлюбі зі спадкодавцем або на його утриманні протягом встановленого законом строку при спадкуванні за законом, факту складання заповіту при спадкуванні за заповітом, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво про право на спадщину. На підтвердження цих обставин нотаріус вимагає від спадкоємців відповідні документи.
За наявності у складі спадщини авторського права, окрім встановлених законом документів, нотаріус, як правило, вимагає від спадкоємця надання довідки, підтверджуючої той факт, що спадкодавець був автором. Таку довідку можна отримати в будь-якому видавництві, що публікувало твори автора.
Документом, підтверджуючим факт прийняття спадщини, є свідоцтво про право на спадщину, що видається нотаріусом у будь-який час після закінчення 6-місячного терміну з дня відкриття спадщини. Згодом даний документ буде підставою для того, щоб користувачі, що бажають використовувати твори спадкодавця точно знали, хто є правонаступником автора і, відповідно, з ким необхідно укладати договори.
На жаль, на практиці інколи доводиться стикатися з неправильним оформленням нотаріусами свідоцтв про право на спадкування авторського права. Наприклад, успадковується авторське право в цілому, а в свідоцтвах вказується, наприклад, лише право на здобуття винагороди за використання творів за кордоном та інше.
Такі документи, що завдають шкоди інтересам спадкоємців, необхідно переоформляти.
Реєстрацію авторського права в Україні здійснює Державний департамент інтелектуальної власності. Заявки на реєстрацію авторського права подаються в Українське агентство по авторських і суміжних правах, що є структурним підрозділом Департаменту. Подати заявку на реєстрацію авторського права може автор, його спадкоємець або їхній правонаступник, як фізична, так і юридична особа, як самостійно, так і через довірену особу. Розгляд заявки i прийняття рішення про реєстрацію авторського права здійснюється протягом місяця від дати надходження правильно оформлених документів заявки. Якщо заявка вiдповiдає встановленим вимогам, приймається рішення про реєстрацію авторського права. В іншому випадку заявнику надсилається обґрунтоване рішення про відмову в реєстрації. На пiдставi рішення про реєстрацію та за наявності документа про сплату збору за оформлення i видачу свідоцтва до Державного реєстру свідоцтв про реєстрацію авторського права на твір заносяться вiдомостi про реєстрацію авторського права на твір. Видача свідоцтва здійснюється Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України в місячний строк від дати реєстрації. Свідоцтво видається безпосередньо заявнику, його довiренiй особі або надсилається на адресу, зазначену в заяві.
Можна зробити висновки, що по-перше, при спадкуванні авторських прав в спадщину можуть переходити лише майнові права автора, по друге, законодавство встановлює лише загальний порядок спадкування такого об’єкту, не враховуючі його специфічні особливості. Отже, було б доцільно внести певні зміни в ЦК Країни та Закон України «Про авторське право і суміжні права», і встановити які саме права автора можуть переходити у спадщину.
Дятлова Олена
здобувач кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права ОНЮА
АУДІОВІЗУАЛЬНИЙ ТВІР ЯК СКЛАДНИЙ ОБ’ЄКТ АВТОРСЬКОГО ПРАВА
Стрімкий розвиток кіноіндустрії обумовлює необхідність детального правового регулювання відносин, що складаються у зв’язку із створенням таких об’єктів авторського права як фільми. Законодавче закріплення тих чи інших норм має ґрунтуватися на наукових дослідженнях та практиці, що склалася в даній сфері, що підтверджує актуальність даної теми.
Увагу проблемам авторського права на аудіовізуальні твори приділяли такі вчені-юристи як В.А. Дозорцев, О. Жилінкова, О. Іоффе, О. Підопригора та інші.
Пункт 1 статті 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів, до творів, що охороняються, відносить кінематографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним кінематографії, яким би способом і в якій формі вони не були виражені.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про авторське право та суміжні права», аудіовізуальний твір – це твір, що фіксується на певному матеріальному носії (кіноплівці, магнітній плівці чи магнітному диску, компакт-диску тощо) у вигляді серії послідовних кадрів (зображень) чи аналогових або дискретних сигналів, які відображають (закодовують) рухомі (як із звуковим супроводом, так і без нього), сприйняття якого є можливим виключно за допомогою того чи іншого виду екрану (кіноекрану, телевізійного екрану тощо), на якому рухомі зображення візуально відображаються за допомогою певних технічних засобів.
Згідно із статтею 3 Закону України «Про кінематографію» фільм – це аудіовізуальний твір кінематографії, що складається з епізодів, поєднаних між собою творчим задумом і зображувальними засобами, є результатом спільної діяльності його авторів, виконавців і виробників.
Цивільний кодекс України не дає визначення аудіовізуального твору, а лише відносить його до об’єктів авторського права.
Досліджуючи фільм як твір мистецтва, стає зрозумілим, що у його створенні приймає участь велика кількість творчих і не тільки творчих працівників, які займаються різними видами діяльності. Так, у створенні фільму приймає участь сценарист, композитор, актори, художники, режисер та інші. Кожний з них створює свій твір, на який має авторські права (права виконавця), але всі разом вони створюють новий єдиний твір, що має свою правову охорону. Специфікою фільму є те, що, об’єднуючи в собі кілька самостійних об’єктів авторського права, він втрачає свій естетичний вигляд і художній задум, якщо вилучити з нього один складовий об’єкт-елемент або замінити його на інший, а іноді вилучення такого елементу неможливо, оскільки втрачається основа кінематографічного твору.
Отже, аудіовізуальний твір – це об’єкт авторського права, який у свою чергу складається із декількох об’єктів авторського права. Правовий режим такого комплексного об’єкта повинен наділятися суттєвими особливостями.
В.А. Дозорцев зазначає, що якщо розглядати фільм як класичний об’єкт авторського права, авторство конкретної фізичної особи на фільм встановити неможливо. Фільм – це єдиний твір, всі результати творчої діяльності окремих осіб, що входять до його складу повинні мати єдиний правовий режим, єдиний строк охорони і т.д. Різний правовий режим зробив би неможливим використання фільму, його комерційну експлуатацію, нормальну підприємницьку діяльність продюсера.
В науковій літературі для визначення таких об’єктів авторського права пропонується термін «складні об’єкти». Законодавство України такого терміна не містить. Особливості правового режиму фільму, взаємовідносини суб’єктів авторського права на цей твір не мають достатнього нормативного регулювання.
Стаття 1240 Цивільного кодексу Російської Федерації «Використання результату інтелектуальної діяльності у складі складного об’єкта» відносить кінофільм та інші аудіовізуальні твори до складних об’єктів.
О. Жилінкова зазначає, що складний твір – це твір, що складається з різнорідних частин (творів різних галузей мистецтва), кожна з яких не є головною відносно інших частин, які первинно створюються як елементи цілого об’єкта авторського права, але після досягнення творчого результату можуть використовуватися як окремі об’єкти авторського права.
Закон України «Про авторське право та суміжні права» містить вичерпний перелік авторів аудіовізуального твору: режисер-постановник; автор сценарію і (або) текстів, діалогів; автор спеціально створеного для аудіовізуального твору музичного твору з текстом або без нього; художник-постановник; оператор-постановник. Передбачається договірне регулювання відносин між авторами.
Тимчасовим положенням про мінімальні ставки гонорару та авторської винагороди за фільми, що створюються за державним замовленням на кіностудіях України, визначається, що співавтори – автори фільму (представники одного фаху), результатами спільної творчої праці яких є фільм.
В науковій літературі немає єдиної точки зору щодо правового визначення зазначеної співпраці. Відсутність єдиної позиції з приводу визначення правової категорії яка б належним чином характеризувала спільну творчість із створення такого складного твору як фільм вказує на необхідність більш детального вивчення цього питання. Створення фільму потребує значних матеріальних витрат, тому ця невизначеність може призвести до фінансових спорів творців аудіовізуального твору. Так, С. Бурлаков, Л. Закорецька вказують на спільну діяльність із створення кінематографічного твору. В.А. Дозорцев зазначає, що діяльність зі створення фільму має розглядатися як співпраця. Аналогічної позиції дотримуються Б. Антимонова та Е. Флейшиц. Деякі автори, такі як Дроб’язко В.С., Дроб’язко Р.В. вважають діяльність із створення аудіовізуального твору співавторством.
Отже, аудіовізуальний твір є результатом діяльності декількох осіб, направленої на створення саме єдиного цілісного складного твору, що складається з окремих частин, що покликані слугувати існуванню єдиного твору, єдиного об’єкта авторського права.
Дослідження аудіовізуальних творів є надзвичайно важливим та необхідним для правової підтримки відродження українського кіно та збільшення кількості національних кінематографічних творів.
Еннан Руслан Євгенович
аспірант кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права ОНЮА,
магістр інтелектуальної власності
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ГЕОГРАФІЧНИХ ЗАЗНАЧЕНЬ
Серед об’єктів права інтелектуальної власності, що належать до інституту правових засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг, особливе місце посідає надзвичайно цікавий об’єкт, який навіть не отримав єдиного визначення, поняття, єдиної термінології – це географічне зазначення, зазначення про походження товару, найменування місця походження товару. В системі права інтелектуальної власності України цей об’єкт є досить новим, оскільки ще донедавна українське законодавство цей об’єкт не згадувало. Проте в країнах з розвинутою ринковою економікою він існує вже досить давно, однак тривалий час не знаходив і до сьогодні не знаходить спеціальної правової регламентації, хоча у належній правовій охороні географічних зазначень зацікавлені виробники товарів, споживачі та держава.
Географічне зазначення для позначення товарів як соціальна реальність з’явилась з появою поділу праці, є історично найбільш ранньою формою зазначень виробів, що дозволяє вирізняти вироби одного і того самого виду, які походять із різних місцевостей. Завжди існували певні райони, регіони, місцевості, що вирізнялися своїми природними багатствами серед інших місцевостей. З появою товарообміну поглибився процес поділу праці, почали формуватися певні традиції виробництва, певні секрети виготовлення товарів, що передаються із покоління в покоління. Масовий випуск однорідних товарів, розвиток торгівлі та посилення конкуренції призвели до посилення ролі найменувань місць походження, як засобів індивідуалізації та реклами, що вказують на особливі властивості товарів. Україна здавна славиться географічним місцями, з яких походять або виробляються товари з особливими властивостями.
Система захищених назв місця походження виникла з усвідомлення потреби в забезпеченні правового захисту проти шахрайської комерційної практики, пов’язаної з походженням сільськогосподарських продуктів, зокрема продуктів виноробства. Хоча ця практика, можливо, є такою поширювалася у періоди дефіциту певних продуктів, як це було з деякими винами під час криз, пов’язаних з філоксерою на виноградниках частини Європи в XIX столітті.
Такий засіб індивідуалізації як зазначення походження товару виник ще в період античності. Його появу можна пояснити загальним процесом розвитку торгівлі давніх народів та особливостями географічних місць їх розташування. Вироби та природні ресурси, яких не існувало на інших територіях, становили основний предмет торгівлі. Товари для посвідчення її походження з відповідної території таврувалися спеціальним позначенням. Так, ще 3000 років тому індійські ремісники мали звичай ставити свої підписи на художніх творіннях перед їх відправленням до Ірану. Промисловці з Китаю збували товари із зображенням своїх клейм у райони Середземномор’я понад 2000 років тому.
Незважаючи на виникнення та широке застосування зазначень походження товару вже у період античності, надання їм правової охорони відбулося пізніше інших засобів індивідуалізації. Причиною достатньо пізнього закріплення за ними статусу самостійного об’єкту права стала їх схожість з торговельними марками та, як наслідок, використання єдиного правового режиму для регулювання обох засобів індивідуалізації законодавством про фабричні та торгові клейма.
Правова охорона зазначень походження товару періоду Середньовіччя забезпечувалася системою регламентації таврування продукції цеховими клеймами. У подальшому правове регулювання зазначень походження товару здійснювалося законодавством про фабричні та торгові клейма. Вперше зазначення походження товару, як самостійний об’єкт права, на міжнародному рівні розглядається Паризькою конвенцією про охорону промислової власності 1883 р.
У Російській імперії зазначення походження товару не отримало самостійного правового регулювання. Його правова охорона забезпечувалася загальними положеннями законодавства про фабричні та торгові клейма. Вже перший російський указ 1744 р., що стосувався таврування матерій індивідуальними клеймами, містив обов’язок «вытыкать по всякой штуки на обоихъ концахъ литеры Россійскія, чьей именно фабрики и въ которомъ городъ дъланы». Указ Катерини ІІ 1783 р. також передбачав позначення дорогих матерій особливим штемпелем, «дабы по оному узнать можно было, что тъ товары суть рукодълія Россійскаго и на чьей именно фабрикъ сдъланы». Обов’язкові вимоги до змісту фабричного клейма містив указ 1830 р. На ньому мало зазначатися ім’я та прізвище фабриканта, принаймні початковими літерами та місце знаходження фабрики. Тому, слід підкреслити, що аналіз нормативних джерел ХVIII-XIX ст. про таврування продукції свідчить, що охорона зазначень походження товару здійснювалася через систему правового регулювання товарних знаків шляхом позначення у формі торгових та фабричних клейм місця виготовлення продукції на виробах російських промисловців. Але вже російській Закон 1896 р. через систему диференціації процедурного оформлення виникнення виключних прав на товарні знаки та позначення місцезнаходження виробника, створив нормативні передумови для законодавчого виокремлення зазначення походження як самостійного правоохоронного об’єкту.
Як і в дореволюційному законодавстві, правова охорона зазначення походження товарів у Радянському Союзі здійснювалася через систему правової регламентації товарних знаків. Вже перші нормативні акти, що стосувалися маркування виробленої продукції націоналізованими підприємствами містили правило про зазначення найменування та місцезнаходження виробника на виготовленому виробі. Так, Інструкція ВРНГ 1919 р. «Про товарні знаки державних підприємств» зазначала, що останні повинні містити найменування підприємства, позначення відповідного державного органу у підпорядкуванні якого воно перебуває та зображення державного герба. Зберігається це правило і в Декреті СРСР від 18 липня 1923 р. Лише приєднання Радянського Союзу до міжнародних угод про охорону промислової власності, зокрема, до Паризької конвенції 1 липня 1965 р. стало причиною виокремлення серед інших засобів індивідуалізації «вказівок про походження товару» та «найменування місця походження», які відповідно до ст. 1 конвенції визнаються об’єктами промислової власності. Проте внаслідок відсутності економічної потреби у розвитку правового регулювання засобів індивідуалізації, нормативний механізм їх охорони не був розроблений.
Після проголошення Україною незалежності, набула актуальності проблема створення національної системи законодавства про охорону інтелектуальної власності. В Україні правове регулювання відносин, пов’язаних з охороною географічного зазначення передбачено Цивільним кодексом України від 16 січня 2003 р. (глава 45, статті 501-504) та Законом України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р. Крім того, правове регулювання відносин в цій сфері передбачено законами України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про рекламу», «Про захист від недобросовісної конкуренції», «Про захист прав споживачів» тощо.
Колобродова О.В.
аспірантка Інституту держави і права ім. В.М. Корецького при НАН України
СТАН ІНСТИТУТУ ПЕРЕГЛЯДУ СУДОВИХ АКТІВ У ЗВ’ЯЗКУ З НОВОВИЯВЛЕНИМИ ОБСТАВИНАМИ У ВІТЧИЗНЯНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ
Згідно із ч. 1 ст. 361 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПКУ) рішення або ухвала суду, яким закінчено розгляд справи, що набрали законної сили, а також судовий наказ можуть бути переглянуті у зв’язку з нововиявленими обставинами. Даний перегляд є самостійним видом перевірки законності та обґрунтованості судових рішень.
Цей спосіб перевірки вводить в орбіту судового розгляду нововиявлені обставини, які не були його предметом з незалежних від суду та осіб, які брали участь у справі, причин для встановлення можливого впливу на результати розгляду справи і скасування судових рішень, що не відповідають об’єктивній істині, правам і обов’язкам сторін.
Виявлені обставини мають бути не просто нововиявленими, а повинні мати таке значення, що якби вони були подані суду, який розглядав справу по суті, то він, вірогідно, виніс би інше рішення. Інакшими словами, очевидність помилковості прийнятого рішення має бути достатньо високою.
Підстави перегляду судових постанов у зв’язку з нововиявленими обставинами закріплені в систематизованому вигляді в ч. 2 ст. 361 ЦПКУ. Однак в чинному законодавстві відсутнє узагальнене визначення нововиявлених обставин, що викликає їх різне тлумачення в теорії і практиці цивільного процесу і призводить до помилок при їх застосуванні, а, отже, й до порушення прав осіб, які брали участь у справі. Тому, автор вважає необхідним нормативно закріпити таке визначення нововиявлених обставин – юридичні факти, які існували на момент розгляду справи та які мають важливе значення для їх вирішення, що не були і не могли бути відомі ні заявнику, ні суду.
Слід звернути увагу на те, що нововиявлені обставини повинні бути наявними в об’єктивній дійсності під час розгляду і вирішення справи. Якщо вони виявляються після розгляду справи, то це вже будуть нові або змінені обставини, які не є підставами для перегляду рішення суду вказаним способом.
У практиці і теорії цивільного процесу відсутня єдина думка з приводу необхідності включення до складу нововиявлених обставин, перелічених у п. 2 ч. 2 ст. 361 ЦПКУ, перекручення або неправильності фактичних даних, які сталися внаслідок добросовісної помилки свідка, експерта, неумисної помилки в тексті документа, неумисного пошкодження їх, підміни тощо, оскільки вони не встановлюються вироком суду, який набрав законної сили. Постає питання, як належить діяти коли вирок не міг бути постановлений через відсутність складу злочину в діях зазначених осіб, коли факт суспільно-небезпечного діяння не може бути встановлений вироком суду через закінчення строків давності, внаслідок акту амністії, помилування, недосягнення віку кримінальної відповідальності, у зв’язку зі смертю? В законодавстві відповіді на те, як діяти в такій ситуації, немає. Є міркування, що вказівка закону на вирок повинна підлягати розширенню і охоплювати не тільки вирок, а й інші судові та прокурорсько-слідчі акти. Крім того до п. 2 ч. 2 ст. 361 ЦПКУ слід додати, ще одну підставу – злочинні діяння суддів, вчинені при розгляді справи, встановлені вироком суду, що набрав законної сили.
Ч. 2 ст. 365 передбачено, що розглянувши заяву про перегляд справи у зв’язку з нововиявленими обставинами суд своєю ухвалою або задовольняє заяву і скасовує рішення, ухвалу суду чи судовий наказ, або відмовляє у її задоволенні у разі необґрунтованості. Вважається, що така практика не є припустимою, оскільки при постановленні такої ухвали суд має враховувати ті процесуальні наслідки, які породжуватиме відповідна ухвала. Тобто не повинна взагалі виноситися будь-яка ухвала, що скасовуватиме рішення до вирішення справи по суті.
Згідно ч. 1 ст. 366 ЦПКУ ухвала суду про задоволення заяви про перегляд судового наказу, заочного рішення, рішення або ухвали у зв’язку з нововиявленими обставинами оскарженню не підлягає.
Виходить, що така ухвала стає остаточною і ні суд апеляційної, ні касаційної інстанцій не можуть переглядати зміст цієї ухвали на предмет її відповідності закону. Навіть Верховний Суд України не може надалі скасувати ухвалу судді першої інстанції про задоволення заяви та скасування рішення. Але від цього вона не повинна бути такою, що не може бути ніколи оскаржена. Таке положення може на практиці призводити до порушення прав осіб, а також не відповідати загальному праву особи на звернення до суду, коли діями судді порушуються її права. А оскільки такий вид перегляду покликаний бути додатковою гарантією законності та обґрунтованості судового рішення, така практика є неприпустимою. Автор вважає за доцільне надати можливість оскаржувати таку ухвал та визначити нормативно порядок такого оскарження.
Надаючи істотні повноваження судам першої інстанції, законодавець ніяк не враховує складність таких справ, тобто такі справи розглядаються суддею одноосібно, якщо ним було постановлено рішення одноосібно, хоча відповідне порівняння зі складом апеляційної та касаційної інстанції повинно було б вплинути на цю категорію справ. Отже, існує думка, що дана категорія справ повинна розглядатись колегіально.
Крім того, вважається, що справи цього виду провадження мають переглядатися іншим судом, а не тим, що постановив первісне рішення і буде зацікавлений у «приховуванні власних помилок».
З вищезазначеного вбачається, що стан вітчизняного цивільного законодавства, а саме інституту перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими обставинами потребує вдосконалення та більш детального врегулювання.
На думку автора є позитивним факт існування інституту перегляду судових актів у зв’язку з нововиявленими обставинами у вітчизняному цивільному процесі, оскільки у багатьох розвинених Європейських країнах існує такий спосіб перегляду судових рішень з метою забезпечення законності та обґрунтованості судових актів.
Але не зважаючи на певний досвід існування такого інституту в нашій державі, законодавцю є над чим працювати.
Закон повинен бути викладений так, щоб його не потрібно було тлумачити, він повинен однозначно сприйматися усіма суб’єктами його застосування.
Кравцов С.О.
аспірант кафедри цивільного процесу
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого
ТЛУМАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «МІЖНАРОДНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ АРБІТРАЖ»
Практика міжнародного економічного і науково-технічного співробітництва свідчить про те, що більшість розбіжностей і спорів, які виникають при виконанні зовнішньоекономічних договорів, вирішуються міжнародним комерційним арбітражем, який отримав широке визнання не тільки на теренах Європи, а й у всьому світі.
Міжнародний комерційний арбітраж (далі – арбітраж, МКА) – це приватний, зазвичай конфіденційний, процес вирішення суперечок між сторонами, які обирають його за взаємною згодою до виникнення суперечки або після такої, письмово або шляхом обміну письмовими повідомленнями з метою отримання остаточного зобов’язального вирішення спору.
Термін «міжнародний» у цьому сенсі має відносне значення. Адже арбітражний трибунал створюється у відповідності з національним правом і послуговується в своїй діяльності національним процесуальним правом.
Термін «міжнародний» у визначенні арбітражу завжди використовується у широкому значенні, а саме для того щоб звернутися до будь – якого арбітражу з іноземним елементом. Для прикладу, сторони можуть мати місця бізнесу в різноманітних державах і хочуть винести рішення в одній із цих держав чи третій державі, чи вони можуть проживати в ті й же самій державі, але хочуть щоб рішення було винесено в іншому місці.
Закон України «Про міжнародний комерційний арбітраж» (далі - Закон) від 24.02.1994 р. застосовується до міжнародного комерційного арбітражу, якщо місце арбітражу знаходиться на території України. В окремих випадках існують інше розуміння визначення «міжнародний». Це спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, що виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін знаходиться за кордоном, також спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України, якщо сторона має більше ніж одне комерційне підприємство, комерційним підприємством вважається те, яке має найбільше відношення до арбітражної угоди та коли сторона не має комерційного підприємства, береться до уваги її постійне місце проживання (ст..2 Закону).
Щодо тлумачення поняття «комерційний» в юридичній теорії та практиці значний час не було чіткого визначення та ставала реально серйозною проблемою. В одних правових системах термін «комерційний» - суто технічне визначення в загальному значенні. В інших правових системах даний термін не має ніякого юридичного значення. Не дивлячись на намагання регламентувати дане визначення на рівні національного законодавства, вперше згадування цього терміну було при ратифікації Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року. Хоча «комерційний» не був визначений, але було зазначено, що: «конвенція застосовується до арбітражних угод як фізичних так юридичних осіб про вирішення в порядку арбітражу спорів, які виникають при здійсненні операцій по зовнішній торгівлі». Не залежно від широкої інтерпретації «зовнішньої торгівлі», значна кількість економічної діяльності здавалось би не було включені. Перед питанням того, що саме повинно охоплювати визначення «комерційний» вперше стояли на протязі підготовки Типового закону про міжнародний комерційний арбітраж, який був прийнятий 11 грудня 1985 року. В той час були значні суперечності делегацій певних держав відносно типів угод які повинні охоплюватись визначенням «комерційний» з метою значного розширення його визначення. Компроміс був досягнутий у вигляді окремого рішення, де було зазначено, що: «Терміну «комерційний» потрібно дати більш широку інтерпретацію, для того щоб охопити всі питання, які є результатом всіх відносин комерційного характеру чи договірного. Відносини комерційного характеру включають, але не обмежують наступні угоди: будь-які торговельні угоди про поставку товарів, або надання послуг, чи обмін товарами або послугами; угоди про розподіл, торгове представництво; факторні операції; лізинг; інжиніринг; будівництво промислових об’єктів; надання консультативних послуг; купівлю-продаж ліцензій; інвестування; фінансування; банківські послуги; страхування; угоди про експлуатацію або концесії; спільні підприємства та інші форми промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів та пасажирів повітрям, морем, залізничними та автомобільними шляхами та ін.».
Термін «арбітраж» - будь-який арбітраж (третейський суд) незалежно від того, чи утворюється він спеціально для розгляду окремої справи, чи здійснюється постійно діючою арбітражною установою, зокрема Міжнародним комерційним арбітражним судом або Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України (додатки № 1 і № 2 до цього Закону). Згідно Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 року термін «арбітраж» тлумачиться як розгляд спорів як арбітрами, які призначені по кожній окремій справі (арбітраж ad hoc) так і постійними арбітражними органами.
Проаналізувавши вищевикладене, можна дійти до висновку, що терміном «міжнародний комерційний арбітраж» визначається три взаємопозв’язанних поняття, які відображають різноманітні аспекти єдиного соціального явища.
Кузьменко Т.С.
здобувач кафедри права інтелектуальної власності та корпоративного права ОНЮА
ДОДАТКОВІ КОМПОНЕНТИ БРЕНДУ
На сьогодні у юридичній літературі не сформовано поняття «бренд», не визначено його зміст та значення для учасників цивільного обороту товарів та послуг. Різноманітні точки зору та, зокрема, твердження що це не юридичний термін, а маркетинговий, який з правової точки зору не має смислового навантаження, вносять плутанину у юридичну теорію. Незважаючи на відсутність цього терміну у законодавстві України, слід звернути увагу, що це поняття зі сфери маркетингу означає «засіб індивідуалізації конкретного товару чи послуги».
Питання визначення сутності бренду, успішного позиціонування товару на ринку відображені у окремих працях відомих маркетологів, економістів та юристів, таких як: Ф. Котлер, С. Бредбері, Ч.Р. Петтіс, Д. Огілві, Г. Андрощук, В. Базилевич, О. Власенко, Т. Коташевська, Н. Норіцина, М. Римаренко, В. Сахаров, Є. Тіллінг. Більшість з вказаних вчених визначали цей термін з позиції маркетингу чи економіки, що підтверджує актуальність визначення даної категорії у теорії права інтелектуальної власності.
Розглядаючи бренд як складний засіб індивідуалізації, слід звернути увагу на його структурні компоненти та режим їх правової охорони. Метою даного дослідження є визначення компонентів бренду, їх класифікації та визначення режиму правової охорони.
У юридичній літературі існують чисельні погляду на визначення структурних компонентів бренду. Як правило перераховуються різноманітні об’єкти інтелектуальної власності: торговельні марки, найменування, зображення, рекламні салогани, оригінальні форми упаковок, пляшок та інш.
Серед цих компонентів доцільно розрізняти основні та додаткові компоненти бренду.
Особливість основних компонентів бренду полягає в тому, що вони безпосередньо визначені законодавцем та визнані у юридичній практиці як засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів та послуг: це торговельні марки, комерційні найменування та географічні зазначення. Їх охорона передбачається нормами міжнародного законодавства, Цивільного кодексу України та спеціальних законів.
Крім торговельних марок, комерційних найменувань, важливе місце у структурі бренду також належить додатковим компонентам: слогану (девізу), фірмовому персонажу (корпоративному герою), музичним творам, кольоровим поєднанням, та інших об’єктів права інтелектуальної власності.
Інші компоненти бренду є додатковими. Їх значення для індивідуалізації підприємців не менше, ніж основних компонентів. Різниця полягає тільки в тому, що для них існує певна специфіка режиму правової охорони. Їх охорона може перебувати одночасно в декількох правових режимах як об’єкту авторського права та як засобу індивідуалізації, чи як промислового зразка та як засобу індивідуалізації.
Як відомо, при створенні нового бренду, найчастіше, одним з його компонентів є слоган. Лаконічні фрази, що відображають сутність діяльності компанії чи переваги тих чи інших товарів, товарних лінії позитивно впливають на сприйняття людиною рекламної інформації. На сучасному ринку товарів та послуг використовують слогани у рекламних кампаніях різноманітних товарів та послуг.
Кожен з них відображає певні якості товару, робіт (послуг) та ставлення компанії до споживачів. Створення слоганів, вимоги, яким вони повинні відповідати, оформлення та передання прав, недопущення неправомірного використання слоганів конкурентами чи перешкоджання застосування порівняльної методики у слоганах є одними з актуальних питань, що виникають у в процесі використання слоганів для просування товарів, робіт (послуг) на споживчому ринку.
Одним з додаткових атрибутів бренду у сучасних рекламних кампаніях виступають корпоративні герої. Як правило, вони є їх «обличчям», втілюють індивідуальність бренда, зближують його на емоційному рівні зі споживачами. Значення використання корпоративних героїв у брендах важко переоцінити, адже саме ці герої заманливо обіцяють «веселе свято у фаст-фуді», манять з собою «в світ пригод, в дивовижну країну мужніх ковбоїв» або «сяючої блиском квартири», гарантують «білосніжність білизни без виварювання» та інш. Такі герої символізують собою турботу компанії про споживачів, втілюють імідж компанії, відтворюють відчуття клієнтів у випадку вибору певних товарів чи послуг або втілюють мрії, які ніби-то можна досягнути при споживанні такої продукції. Як правило корпоративні герої можуть просто привертати до себе увагу споживача своїми якостями або створювати образи, досягти які так прагнуть споживачі.
Метою створення корпоративних героїв та включення їх до складових бренду є необхідність додаткової персоніфікації товару. Якщо мова йде про дітей чи емоційно чутливих осіб виробники реклами, товарів, робіт (послуг) звертають увагу на емоційний асоціативний зв’язок, що виникає у споживача. Завдяки корпоративному герою споживач стає більш прихильним до продукції, йому подобається не власне продукція, а безпосередній зв’язок, ідентифікація героя та продукції. Застосування корпоративного героя у складі бренду може суттєво вплинути на імідж товару та відповідно на рівень його продажу.
Розглядаючи додаткові компоненти бренду слід визнати, що їх перелік не є вичерпним та визначається власне самою компанією, як власне і режим охорони цих корпоративних героїв.
Куценко А.О.
аспірантка кафедри господарського права
Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого