Держава І право: de lege praeteritA, instante, futura міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія
| Вид материала | Документы |
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія, 2707.55kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 1255.33kb.
- Міністерство освіти І науки україни одеська національна юридична академія на правах, 2618.62kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 6297.95kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни національний університет «одеська, 5488.92kb.
- Національний університет внутрішніх справ, 324.82kb.
- Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни одеський технічний коледж, 1368.13kb.
- Україна міністерство освіти І науки україни одеська національна морська академія, 32.42kb.
- Одеська національна юридична академія, 3983kb.
- Міністерство освіти І науки україни національна академія наук київський університет, 717.4kb.
ДИРЕКТИВИ – ГОЛОВНИЙ ЕЛЕМЕНТ ГАРМОНІЗАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ З ОХОРОНИ ПРАЦІ З ЗАКОНОДАВСТВОМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
На сьогодні в Україні вже триває процес гармонізації директив ЄС, але деякі ще лишаються не гармонізовані, наприклад Директива Європейського Парламенту та Ради № 2002/44/ЄЕС щодо мінімальних вимог до безпеки та охорони здоров’я працівників від ризиків, пов’язаних із фізичними чинниками (вібрація).
В українському законодавстві гігієнічна оцінка вібрації здійснюється згідно з ДСН 3.3.6-039-99 «Державними санітарними нормами виробничої загальної та локальної вібрації» № 39 від 01 грудня 1999 р., ГОСТ 12.1.012-90 «Вібрація. Загальні вимоги безпеки», з «Санітарними нормами вібрації робочих місць» № 3044 від 15 квітня 1984 р. та «Санітарними нормами й правилами при роботі з машинами та обладнанням, що створюють локальну вібрацію, яка передається на руки працівників» № 3041 від 13 червня 1984 р.
У Європейському Союзі питання захисту працівників від шкідливого впливу вібрації на робочих місцях викладені у Директиві Європейського Парламенту та Ради № 2002/44/ЄЕС щодо мінімальних вимог до безпеки та охорони здоров’я працівників від ризиків, пов’язаних із фізичними чинниками (вібрація) та міжнародних стандартах ISO 5349-1 (2001). Механічна вібрація. Керівництво щодо вимірювання і визначення впливу локальної вібрації. Частина 1», ISO 5349-2 (2001). «Механічна вібрація. Керівництво і визначення локальної вібрації. Частина 2», ISO 2631-1 (1997) «Визначення впливу загальної вібрації на людину. Частина 1. Загальні положення», Конвенція МОП № 148 про захист працівників від професійного ризику, спричиненого забрудненням повітря, шумом та вібрацією га робочих місцях.
Вібрація (лат. Vibratio – коливання, тремтіння) – механічне коливання. Згідно статті 3 розділу І Конвенції МОП № 148 про захист працівників від професійного ризику, спричиненого забрудненням повітря, шумом та вібрацією га робочих місцях, яка досі залишається не ратифікованою Україною, поняття «вібрація» охоплює будь-яку вібрацію, яка передається людському тілу твердими тілами і яка є шкідливою для здоров’я чи небезпечною в іншому плані.
Згідно розділу 2 пункту 2.1. ДСН 3.3.6-039-99 «Державними санітарними нормами виробничої загальної та локальної вібрації» № 39 від 01 грудня 1999 р. залежно від способу дії вібрації на тіло людини її поділяють на місцеву (локальну) вібрацію, яка передається через руки людини, та загальну, яка передається на тіло стоячої або сидячої людини через ноги.
В статті 3 Директиви Європейського Парламенту та Ради 2002/44/ЄЕС щодо мінімальних вимог до безпеки та охорони здоров’я працівників від ризиків, пов’язаних із фізичними чинниками (вібрація), закріплені два способи впливу вібрації на працюючого: «hand-arm vibration» - (дослівно з англ. «рука руки» – механічна вібрація, що передається людині через руки та спричиняє ризики для здоров’я і безпеки працівників, зокрема судинний, кістковій системі організму, неврологічні або мускульні розлади; «whole-body vibration» - (дослівно з англ. «все тіло» - механічна вібрація, що впливає на тілу людини в цілому та спричиняє ризики для здоров’я і безпеки працівників, зокрема веде до захворюваності або травми хребта.
Необхідно зауважити, що норма ISO 5349-1 (2001) щодо методики вимірювання загальної вібрації для положення працівника «лежачи» не закріплена ні в Директиві ЄС, ні в Державних санітарних нормах України.
Взагалі положення Директиви, стандартів ISO, Конвенції МОП № 148 враховані в нормативно-технічному актів України, окрім таких: положення щодо визначення робочих рівнів вібрації, а не тільки граничних; відсутня норма щодо підбору та своєчасної заміни відповідного механічного устаткування, яке знижає можливість травмування, наприклад робоче крісло, яке ефективно знижує рівень вібрації; відсутнє положення про умови, коли перебування працівника на робочому місці, де він зазнає впливу вібрації, протипоказано з медичного погляду, має бути вжито всіх заходів, щоб перевести заінтересованого працівника на інше підхоже місце роботи (стаття 11 пункт 3 Конвенції МОП № 148).
Дуже велика увага в Директиві № 2002/44/ЄЕС та міжнародних стандартах ISO приділяється інформуванню працівника та проходження ним спеціального курсу підготовки, де це положення гарантує роботодавець, на відміну від ДСН 3.3.6-039-99 «Державними санітарними нормами виробничої загальної та локальної вібрації» № 39 від 01 грудня 1999 р. та ГОСТ 12.1.012-90 «Вібрація. Загальні вимоги безпеки», з «Санітарними нормами вібрації робочих місць» № 3044 від 15 квітня 1984 р. Норми українських державних стандартів закріплюють попереджувальний нагляд, тобто у нормативній документації на машини, які створюють вібрацію, розробником вказуються технічні норми вібрації (розділ 9 «Попереджувальний нагляд» пункт 9.1.).
На підставі проведеного порівняльно-правового аналізу доцільно внести зміни до чинних нормативно-правових актів України:
- Врахувати положення ISO 5349-1 (2001) щодо методики вимірювання загальної вібрації для положення працівника «лежачи» в розділі 2 «Класифікація виробничої вібрації» ДСН 3.3.6-039-99 «Державними санітарними нормами виробничої загальної та локальної вібрації» № 39 від 01 грудня 1999 р.
- Врахувати статтю 5 «Положення, які направлені на виключення або зниження впливу вібрації» Директиви № 2002/44/ЄЕС щодо своєчасної заміни відповідного механічного устаткування, яке знижає можливість травмування, наприклад робоче крісло, яке ефективно знижує рівень вібрації в розділі 8 «Основні організаційно-технічні та лікувально-профілактичні заходи щодо обмеження несприятливого впливу виробничої вібрації на працюючих» ДСН 3.3.6-039-99 «Державними санітарними нормами виробничої загальної та локальної вібрації» № 39 від 01 грудня 1999 р.
- Врахувати в розділі 8 «Основні організаційно-технічні та лікувально-профілактичні заходи щодо обмеження несприятливого впливу виробничої вібрації на працюючих» ДСН 3.3.6-039-99 «Державними санітарними нормами виробничої загальної та локальної вібрації» № 39 від 01 грудня 1999 р. положення Конвенції МОП № 148 про захист працівників від професійного ризику, спричиненого забрудненням повітря, шумом та вібрацією на робочих місцях про умови, коли перебування працівника на робочому місці, де він зазнає впливу вібрації, протипоказано з медичного погляду, має бути вжито всіх заходів, щоб перевести заінтересованого працівника на інше підхоже місце роботи.
- Ратифікувати Конвенцію МОП № 148 про захист працівників від професійного ризику, спричиненого забрудненням повітря, шумом та вібрацією га робочих місцях.
Могила Д.В.
здобувача кафедри трудового права та права соціального забезпечення ОНЮА
ТРУДО-ПРАВОВІ ТА ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВІ ФОРМИ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН З УЧАСТЮ КЕРІВНИКІВ ПІДПРИЄМСТВ
1. Сучасні реалії життя досить часто ставлять власників підприємств перед вибором способів убезпечити себе від збитків, що можуть виникнути в процесі провадження господарської діяльності, та отримати максимально можливий прибуток. Центральною тут є проблема пошуку правових форм, за допомогою яких буде здійснюватись регулювання відносин між власником підприємства та керівником цього підприємства.
Власник підприємства здебільшого прагне уникнути від небажаних наслідків непрофесійної, а іноді й відверто злочинної діяльності деяких керівників. Саме тому викликає інтерес використання різних правових форм організації відносин між власниками та керівниками підприємств, що перебувають у власності держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад, а також у приватній власності.
2. Вітчизняний досвід радянської пори не передбачав істотної диференціації правового регулювання трудових відносин з участю керівників підприємств як працівників порівняно з іншими працівниками. Тому трудові договори з керівниками підприємств укладались так само, як і з іншими працівниками. При укладенні трудового договору майбутній керівник підприємства подавав заяву про прийняття на роботу, а відповідний державний орган видавав наказ про прийняття на роботу. У такій спосіб виникали трудові правовідносини між власником підприємства та його керівником. Але природа зазначеного наказу була невизначеною. Це спонукало керівника оформляти свої правовідносини з підприємством шляхом видання власного наказу, в якому вказувалось на те, що він приймає на себе обов’язки керівника підприємства. Таким чином, визначалась, зокрема дата вступу на посаду, яка могла відрізнятися від дати винесення відповідним державним органом про призначення керівника підприємства. Діяльність керівників підприємств при цьому регламентувалась нормами чинного на той час трудового законодавства.
3. Перехід до ринкової економіки стимулював пошуки правових форм, які б регулювали відносини між власником підприємства та керівником цього підприємства. Зокрема, до Цивільного кодексу України була включена глава 30 «Управління майном». До цієї глави було включене положення, відповідно до якого предметом управління майном може бути підприємство як єдиний майновий комплекс (ст. 1030 Цивільного кодексу України). Управитель, отримавши підприємство як єдиний майновий комплекс в управління, зазвичай не позбавляється права призначити керівника, з яким буде укладений трудовий договір. Але управитель і сам має можливість здійснювати функції керівника.
Така форма правової організації відносин між власником підприємства та керівником цього підприємства є привабливою, однак і має багато тонкощів, що ускладнюють її використання. Так, передача в управління підприємства як єдиного майнового комплексу, можлива лише суб’єкту підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 1033 Цивільного кодексу України). Таким чином, обов’язковою умовою укладання договору управління майном є наявність особливого статусу у управителя.
Як показує практика і власники майна і потенціальні управителі майна – фізичні особи уникають укладання договорів управління підприємством як єдиним майновим комплексом. Слід, однак, звернути увагу на ту обставину, що у такій правовій формі управління підприємством управитель може отримати (в разі професійного та ефективного ставлення до своєї роботи) винагороду, що передбачена договором про управління підприємством. Розмір такої винагороди може бути значно більшим від розміру заробітної плати керівника, що працює за трудовим договором.
4. Оскільки радянський досвід правового регулювання трудових відносин з участю керівників підприємств як працівників в умовах ринкової економіки не міг бути ефективним, а передання підприємств як єдиних майнових комплексів в управління фізичним особам стало для вітчизняної практики мало прийнятним навіть психологічно, законодавець передбачив укладання з керівниками підприємств трудових договорів у формі контракту. Така можливість встановлювалася ст. 16 «Про підприємства в Україні». Після втрати цим Законом чинності можливість укладення контрактів не зникла. Вона передбачена ст. 65 Господарського кодексу.
Що стосується правового режиму трудових контрактів, то він визначається Кодексом законів про працю. Відповідно до ст. 21 КЗпП трудовим контрактом може передбачатися не тільки строк його дії, а ще й обов’язки та відповідальність сторін, в тому числі матеріальна відповідальність працівника, умови розірвання контракту та інше. У контрактах власники підприємств намагаються викласти здебільшого умови дострокового розірвання контрактів з керівниками. Встановлення відповідальності керівників підприємств є проблематичним, оскільки відповідно до ст. 9 КЗпП не допускається погіршення умов праці працівника порівняно з законодавством про працю України. Однак слід визначити, що ч. 3 ст. 21 КЗпП допускає встановлення в трудовому контракті відповідальності керівників підприємств. Правда, наука трудового права, як правило відмовляється кваліфікувати правила ч. 3 ст. 21 КЗпП у відношенні до ст. 9 КЗпП як таку, що встановлює спеціальні правила. Єдине, що визнають науковці – це можливість встановлення додаткових підстав дострокового розірвання контракту. Тому і судова практика пішла таким самим шляхом. Ця практика суперечить ст. 21 КЗпП і підлягає зміні.
Прилуцька Марина Олександрівна
заступник начальника Головного управління юстиції
у Луганській області – начальник відділу державної виконавчої служби
СПІВВІДНОШЕННЯ НОРМ ТРУДОВОГО ТА ІНШИХ ГАЛУЗЕЙ ПРАВА В РЕГУЛЮВАННІ СЛУЖБОВО-ТРУДОВИХ ВІДНОСИН
Виділення держслужбовців в окрему категорію працівників з погляду особливого правового статусу, відбулося в Україні лише в 90-х р. XX в. Особливістю регулювання відносин державної служби стало те, що даний інститут носить комплексний характер і включає в себе по суті норми різних галузей. У правовій науці державна служба визначається як вид трудової діяльності, яка здійснюється на професійній основі працівниками державних органів з метою виконання завдань та функцій держави. При такому підході до визначення державної служби виділяються з одного боку, завдання та функції держави, які вона виконує завдяки функціонуванню державних органів і службовців, а з іншого - трудова діяльність посадових або службових осіб по здійсненню даних функцій. Державну службу можна трактувати і як вид суспільно корисної діяльності людей, що функціонують у всіх сферах життєдіяльності держави і суспільства: управління соціально-культурною сферою; управління економікою; управління адміністративно-політичною сферою та ін.
Правове регулювання праці державних службовців здійснюється нормами службово-трудового права, яке формується в даний час, і включає в до свого складу низку нормативних актів різної юридичної сили і галузевої приналежності: одні поширюються на всіх державних службовців, інші - на окремі групи осіб, найчастіше зайнятих у конкретній галузі, на конкретному рівні державного управління.
Трудове право стосовно питань функціонування державної служби регулює: порядок та умови працевлаштування до державної служби; юридичне оформлення відносин між державним службовцем та державною установою; робочий час та час відпочинку; нормування та оплату праці; дисципліну праці; перепідготовку та підвищення кваліфікації державними службовцями; матеріальну та відповідальність немайнового характеру; встановлення державних гарантій реалізації та захисту прав посадових осіб; пільги для поєднання праці з навчанням; охорону праці; умови та порядок припинення трудових відносин; пенсійне забезпечення державних службовців та інші соціальні пільги; трудові спори та порядок їх розв’язання; обмеження прав осіб у зв’язку з виконанням трудових обов’язків. Але професійну діяльність державних службовців не можна повністю прирівнювати до трудової діяльності найнятих працівників. Особливістю їх трудової функції є служіння інтересам суспільства та держави. Правовий статус держслужбовців включає деякі обмеження (наприклад, заборону займатися підприємницькою діяльністю, приймати участь у страйках та ін.), певні вимоги щодо службової поведінки, які не пред’являються до інших працівників. Юридична відповідальність державних службовців теж має відмінності, які не дозволяють повністю ототожнити її з іншими галузевими видами відповідальності (наприклад, відповідальність за порушення етичних норм).
Важливе практичне значення має розв’язання питання про співвідношення трудового договору і службового контракту, посилання на який з’явилося у спеціальному законодавстві, що регулює трудову діяльність окремих видів державних службовців. Контракт, який є підставою виникнення відносин державного службовця із державою, визначає суспільні відносини, що за своїм змістом є аналогічними відносинам, що зазвичай регламентуються трудовим договором. При цьому традиційними ознаками трудового договору є: наочність (виконання роботи по певній спеціальності, кваліфікації, посаді); організаційність (підлеглість виконавця внутрішньому розпорядку роботодавця); майновий характер відносин (оплата праці по заздалегідь встановлених ставках). Крім перелічених, думається, ще однією ознакою трудового договору (контракту) з державними службовцями є включення особи, що уклала такий договір, до особового складу державного органу - роботодавця для виконання визначених посадових (трудових) функцій.
Виходячи з аналізу змісту норм, що регулюють порядок укладання контракту з деякими видами державних службовців, наприклад, Типової форми трудового договору з працівником, діяльність якого пов’язана з державною таємницею, службовий контракт не є цивільно-правовим договором, або будь-якою іншою угодою: по-перше, предметом і основним змістом відносин, врегульованих «службовим контрактом», виступає процес праці, тоді як в цивільно-правовому договорі предметом є результат праці; по-друге, відповідно до контракту службовець зобов’язаний виконувати посадові функції по певній спеціальності, кваліфікації, посаді, тоді як в цивільно-правових відносинах праця пов’язана з виконанням індивідуально-конкретного завдання; по-третє, тільки у межах трудових відносин особи включаються до складу трудового колективу організації, де він зобов’язаний виконувати відповідні посадові обов’язки (трудові функції) і т.д. Укладаючи трудовий договір (контракт) про службу в державному органі, державний службовець, знаходячись в службово-трудовому правовідношенні з державою, вступає в правовідношення і з представником наймача (керівником державного органу). Відношення виникає з приводу виконання державним службовцем обов’язків по відповідній посаді в даному конкретному державному органі. Припинення цього відношення, наприклад, призначення на іншу вищестоящу посаду до іншого державного органу, не тягне за собою припинення службово-трудового правовідношення.
Отже, держслужбовець є суб’єктом трудових відносин в частині «внутрішньо колективних відносин» з організацією-наймачем і з рештою держслужбовців. З іншого боку, державний службовець виступає і як суб’єкт адміністративного права в частині відносин державно-управлінського характеру за межами «внутрішньо колективних відносин». Таким чином, проблема співвідношення адміністративного і трудового права в регулюванні відносин державної служби це проблема індивідуального службово-трудового відношення, що складається між громадянином, який працює на посаді державного службовця, і державою, від імені якої виступає відповідний державний орган. Поступаючи на державну службу, громадянин вступає в службово-трудове правовідношення з державою. Держава залишається стороною цього правовідношення на всьому протязі його існування.
Розділ VI
КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО, КРИМІНАЛЬНИЙ ПРОЦЕС, КРИМІНАЛІСТИКА, КРИМІНОЛОГІЯ, КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ПРАВО
Тищенко В.В.
д.ю.н., профессор, зав.кафедрой криминалистики ОНЮА
ОПРЕДЕЛЕНИЕ ОБСТОЯТЕЛЬСТВ, ПОДЛЕЖАЩИХ УСТАНОВЛЕНИЮ ПО ДЕЛАМ ОБ ОРГАНИЗОВАННОЙ ПРЕСТУПНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ
Определение и анализ обстоятельств, подлежащих установлению по расследуемому уголовному делу, имеет не только уголовно-правовое и уголовно-процессуальное значение, но и криминалистическое значение, поскольку позволяет следователю избрать правильное направление расследования, провести его полно, всесторонне и объективно. При разработке методик расследования важно учесть следующий принцип: прежде чем рассматривать проблему средств, приемов и методов расследования, необходимо определить круг решаемых задач и обстоятельств, подлежащих установлению по данной категории уголовных дел.
Преступление может считаться раскрытым только в том случае, когда правильно и полно установлены сущность расследуемого события, его обстоятельства и причастные к нему лица. В общем виде обстояте5льства, подлежащие доказыванию, перечисляются в ст. 64 УПК Украины и конкретизируются применительно к каждому виду и разновидности преступлений, поскольку уголовный закон наделяет их многими существенными признаками, при установлении наличия или отсутствия которых производится надлежащая квалификация расследуемого преступления. При этом нужно учитывать не только признаки составов преступлений, содержащихся в Особенной части УК Украины, но и признаков, указанных в его Общей части: стадий преступного деяния, форм соучастия, повторности, совокупности; обстоятельств, исключающих преступность деяния, смягчающих и отягчающих ответственность лица и др.
Необходимо обратить внимание, что круг обстоятельств, подлежащих установлению по уголовному делу, включающему единичное преступлений, и по уголовному делу, включающему совокупность преступлений, т.е. материалы расследования преступной деятельности, будет различным. Преступная деятельность в наиболее развитой форме представляет собой предварительно спланированную систему действий лица, а чаще – организованной группы лиц по подготовке, совершению и сокрытия серии преступлений для достижения постоянных преступных результатов и рассчитанную на продолжительный период как специфическую форму жизнедеятельности. Такая деятельность нередко сопряжена с различными методами противодействия расследованию, включая налаживание коррумпированных связей с должностными лицами органов государственной власти.
Таким образом, расследование организованной преступной деятельности требует выделение более широкого круга обстоятельств, подлежащих установлению. К ним следует отнести:
- наличие одной из форм организованной преступности – преступной группы или преступной организации;
- время ее формирования и начало преступной деятельности;
- содержание преступной деятельности (базовые, вспомогательные, сопутствующие преступления) и ее основная направленность;
- количество преступных эпизодов, их последовательность и взаимосвязь;
- содержание деятельности по подготовке каждого эпизода преступной деятельности;
- способы и орудия совершения каждого преступления, их изменение и совершенствование;
- способы сокрытия каждого преступления и преступной деятельности в целом, содержание действий по противодействию расследованию и уклонению от ответственности;
- содержание результатов каждого преступления и преступной деятельности в целом;
- численность и персональный состав формирования, его изменения, пополнения и утраты;
- организационная структура преступной группы, кто ее возглавлял, руководил ее преступной деятельностью, роль каждого участника в подготовке, совершении и сокрытии каждого преступления и осуществлении такой деятельности в целом;
- содержание инфраструктуры, обеспечивающей и поддерживающей преступную деятельность формирования;
- наличие и характер связи с другими преступными формированиями, их соподчиненность, размежевание по функциям и сферам преступной деятельности;
- обстоятельства, способствовавшие осуществлению и прикрытию преступной деятельности данного формирования.
Таким образом, круг обстоятельств, подлежащих установлению по делам об организованной преступной деятельности, включает совокупность обстоятельств, относящихся к каждому из совершенных в данной деятельности преступлений, а также к специфическим обстоятельствам, присущим всей преступной деятельности конкретного формирования в целом. Именно такое понимание системы обстоятельств, подлежащих доказыванию по данной категории преступлений, позволяет полно и всесторонне раскрыть и расследовать различные формы организованной преступной деятельности.
Аркуша Л.І.
кандидат юридичних наук, доцент,
доцент кафедри криміналістики ОНЮА
ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ОРГАНІЗАЦІЇ ВИЯВЛЕННЯ ОПЕРАТИВНИМИ ПІДРОЗДІЛАМИ ОВС УКРАЇНИ ЛЕГАЛІЗАЦІЇ (ВІДМИВАННЯ) ДОХОДІВ, ОДЕРЖАНИХ ЗЛОЧИННИМ ШЛЯХОМ
Рівень економічного зростання сучасного суспільства нерозривно пов’язаний із запобіганням різноманітним загрозам, небезпека яких зростає у період реформування економічної системи. Найнебезпечнішими для нашої держави є тіньова економіка (особливо її кримінальна складова), організована злочинність, яка проникає у систему економічних відносин, корупція на усіх щаблях державного управління, переміщення капіталу за кордон за наявності дефіциту інвестиційних ресурсів.
Особливе місце серед зазначеного посідає відмивання коштів як механізм забезпечення функціонування тіньових економічних відносин, відтворення економічного потенціалу організованої злочинності.
Діяльність оперативних підрозділів ОВС України щодо виявлення злочинів, пов’язаних з відмиванням коштів, є комплексною і водночас складною проблемою. На її ефективність певним чином впливає зміст чинного кримінально-процесуального та оперативно-розшукового законодавства, що регламентують діяльність щодо збирання первинної інформації, заведення оперативно-розшукової справи, порушення кримінальної справи, застосування окремих оперативно-розшукових заходів.
До елементів діяльності оперативних підрозділів ОВС України слід віднести такий елемент як планування оперативно-розшукових заходів. Адже управління суспільними процесами та явищами неможливе без визначення цілей та засобів їх досягнення, без планування, яке здійснюється у різноманітних формах.
Плани - це завчасно намічена система організаційних, оперативно-розшукових, профілактичних та інших заходів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю з визначенням порядку послідовності, строків проведення (реалізації) цих заходів та осіб, які відповідають за їх виконання. Зокрема, це: вербування та розстановка негласного апарату, організація оперативного обслуговування об’єктів та осіб, які становлять оперативний інтерес, проведення оперативно-розшукових заходів у справах оперативного обліку, вдосконалення оперативно-розшукових обліків та систем оперативного інформування, налагодження взаємодії та координації роботи працівників усіх служб ОВС у боротьбі зі злочинами з легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом.
Зміст планування оперативних підрозділів ОВС України полягає у: постановці основних завдань на плановий період; визначенні комплексу заходів з урахуванням доцільності їх використання, здійснення яких забезпечить виконання завдань; встановленні строків виконання запланованих заходів та виконавців.
План - це різновид управлінського рішення, змістом якого є система взаємопов’язаних, поєднаний загальною метою конкретно визначених завдань та заходів, які потрібно здійснити у зазначеній послідовності і встановлені строки конкретно визначеним виконавцям.
Аналітична робота є невід’ємною і найважливішою складовою частиною управлінської діяльності і виступає не якимось епізодичним, короткочасним актом, який здійснює спеціально призначений працівник, а функціонуванням усіх ланок системи. Аналітична робота _ це безперервний процес вивчення оперативно-розшукової та іншої інформації.
Інформація про злочини ц сфері легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, може бути отримана оперативними підрозділами ОВС України: від Державного комітету фінансового моніторингу у вигляді узагальнених матеріалів; у ході розслідування інших злочинів, які є предикатними до даного виду злочинів, зокрема, незаконного обігу наркотичних речовин; здійснення економіко-лравового аналізу сфери економічних відносин структурними підрозділами правоохоронних органів; від громадян та організацій, які не є суб’єктами фінансового моніторингу.
Процес вивчення оперативної інформації про злочини з легалізації (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом, - це низка послідовних і логічно пов’язаних етапів, а саме: збирання інформації на об’єктах обслуговування та здобування додаткових відомостей з агентурних джерел про зовнішні та внутрішні умови функціонування кримінальних структур; обробка зібраної інформації, що характеризує оперативну обстановку, та її аналіз; оцінка змін стану оперативної обстановки порівняно з базовим (попереднім) періодом; оцінка реалізації поставлених завдань, планових заходів та відхилень від прогнозів; формулювання висновків за результатами аналізу, підсумкова оцінка оперативної обстановки.
Важливе значення для виявлення злочинів з легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, має взаємодія правоохоронних органів щодо обміну інформацією про зміст злочинної діяльності та сліди злочину,
Взаємодія здійснюється з урахуванням повноважень та компетенції кожного з учасників, а також специфіки сил, засобів та методів, що застосовуються ними. Працівники оперативних підрозділів, на яких покладені основні обов’язки щодо розкриття злочинів з легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, зобов’язані знати повноваження та компетенцію інших служб і повною мірою використовувати їх можливості.
Отже, до елементів організації діяльності оперативних підрозділів ОВС України з виявлення доходів, одержаних злочинним шляхом, слід віднести такі: аналіз та оцінка оперативної інформації; планування дій оперативних підрозділів ОВС України, залежно від оперативної інформації, яка надійшла у конкретний проміжок часу, розстановка оперативно-розшукових сил з метою виявлення осіб, підприємств, установ, організацій, які можуть бути причетні до злочинів, пов’язаних з легалізацією доходів, одержаних злочинним шляхом, або виношують намір вчинення таких злочинних дій; взаємодія оперативних підрозділів ОВС України між собою, міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, установами, громадськими організаціями; контроль за діяльністю оперативних підрозділами ОВС України.
Батюк О.В.
кандидат юридичних наук,
доцент кафедри права
Луцького інституту розвитку людини університету «Україна»
Рябіїк Ірина Миколаївна
студентка 4 курсу спеціальності правознавство
Луцького інституту розвитку людини університету «Україна»
ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ І БАЗ ДАНИХ У ХОДІ РОЗСЛІДУВАННЯ ЗЛОЧИНІВ
Актуальність теми дослідження є очевидною, оскільки на сучасному етапі розвитку суспільства перед правоохоронними органами постають завдання щодо розробки нових теоретичних підходів до вирішення проблем та конкретних практичних заходів щодо удосконалення їх діяльності. Саме освоєння та впровадження у практичну діяльність правоохоронних органів сучасних наукових розробок, поряд з іншими заходами, буде сприяти вирішенню основного завдання боротьби із злочинністю. Варто зазначити, що саме ефективне використання слідчими, оперативно-уповноваженими працівниками, експертами слідової інформації про обставини вчинення злочину можливе за умови її декодування, дешифрування.
Аналіз практики виявлення та розслідування злочинів вказує на значні недоліки в організації інформаційного забезпечення цього процесу. Статистичні дані свідчать по те, що значна кількість зареєстрованих злочинів залишається не розкритою (майже 40%). Окремі категорії злочинів, в тому числі і вчинені у місцях позбавлення волі, значний час залишаються не виявленими. Практика ОВС свідчить, що у більшості випадків злочинна діяльність щодо вчинення злочинів у місцях позбавлення волі є латентною.
Особливу актуальність у зв’язку із зазначеним отримають питання криміналістичних обліків та в цілому криміналістичної реєстрації, організації інформаційно-довідкового забезпечення діяльності щодо виявлення та розслідування злочинів. Головною метою сучасних наукових досліджень у цьому напрямі повинна бути розробка теоретичної концепції вчення про криміналістичну реєстрацію та формування відповідних практичних рекомендацій на основі пізнання закономірностей прояву інформаційних наслідків вчинення злочину. Саме, зазначена проблема повинна бути досліджена у двох напрямах: 1) інформаційний аспект злочинної діяльності (закономірності виникнення слідів); 2) зміст діяльності правоохоронних органів щодо актуалізації інформаційних носіїв про вчинений злочин (виявлення, фіксація, криміналістичне дослідження, оцінка та використання доказової інформації у ході вирішення конкретного завдання розслідування).
Дослідження проблем інформаційно-довідкового забезпечення діяльності щодо виявлення та розслідування злочинів тісно пов’язано із криміналістичною характеристикою та в цілому із інформаційною моделлю злочинного діяння. Криміналістична характеристика у такому разі є джерелом даних для автоматизованих інформаційно-пошукових систем, криміналістичних обліків. Зазначене також сприяє вибору відповідних напрямів діяльності правоохоронних органів у зборі необхідної інформації про сліди злочину та особу злочинця. Ефективність криміналістичної інформації збільшується у разі використання у цьому процесі автоматизованих систем, які дозволять збільшити швидкість пошуку необхідної інформації та встановити кореляційні залежності між об’єктами реєстрації.
Питання інформаційного забезпечення у наукових дослідженнях розглядалися у різних аспектах: аналіз змісту окремих криміналістичних обліків; визначення місця криміналістичної реєстрації у системі науки криміналістики; безпосередня організація криміналістичної реєстрації; проблеми формування та використання окремих автоматизованих обліків (банків даних); забезпечення проведення окремих слідчих дій та в цілому розслідування злочинів. Криміналістична реєстрація як приватна криміналістична теорія до предмету свого вивчення повинна включати об’єктивні закономірності збору, обробки та використання інформації, яка стосується до події злочину, та які засновані на пізнанні таких закономірностей, засоби, методи та способи інформаційно-довідкового забезпечення діяльності щодо виявлення та розслідування злочинів.
Як висновок варто зазначити, що поряд із криміналістичними обліками, які традиційно ведуться підрозділами органів внутрішніх справ (слідотеки, картотеки, колекції тощо) у діяльності правоохоронних органів може використовуватися інша інформація, яка не пов’язана із подією злочину. Така інформація може бути використана у ході кримінального судочинства опосередковано – через результати діагностичного дослідження. Наприклад окремим напрямом у діяльності щодо виявлення та розслідування злочинів вчинених у місцях позбавлення волі є використання криміналістично неупорядкованих банків даних, інформація яких певним чином пов’язана зі слідовою інформацією злочинної діяльності. Такі дані можуть бути структуровані, що дозволяє створити основи методики пошуку криміналістично значимої інформації. У цьому напрямі існують спеціальні наукові дослідження та практичні напрацювання (зокрема, автоматизована інформаційно-пошукова система «Барс»).
Биленчук Петр
кандидат юридичних наук, доцент,
профессор кафедры досудебного росследования
Киевского национального университета внутренних дел
Волик Юлия
заведующая лабораторией судебных экспертиз
Центра криминалистических исследований
КОНЦЕПТУАЛЬНЫЕ ОСНОВЫ ГОСУДАРСТВЕНОЙ ПОЛИТИКИ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ ТЕРРОРИЗМУ: ПРАВОВОЙ И ПСИХОЛОГИЧЕСКИЙ АНАЛИЗ
В последние годы ряд государств проявляет все большую заинтересованность в активации сепаратистских тенденций на Кавказе, создавая тем самым благоприятные условия для «серых зон». Этот регион является своего рода линией соприкосновения российских интересов с интересами ведущих государств мира.
От того, какую форму приобретает это соприкосновение – взаимодействия, сочетания или противоборства, – во многом зависит ситуация на Кавказе.
В формировании и укреплении «серых зон», как правило, участвуют и коррумпированные чиновники различных государственных структур. Так оформляется социальный союз продуктов и агентов разложения, гниения государства, да и просто легальной власти, с одной стороны, с агентами процессов внелегализации и асоциализации, приватизации власти – с другой.
Слабость государственного аппарата часто провоцирует игру и манипулирование по отношению к террористическим организациям со стороны отдельных политиков, политических партий и даже органов безопасности, в обязанности которых входит борьба с террористами.
Так, Евно Азеф в течение ряда лет вел двойную игру, будучи одновременно платным агентом царской полиции и руководителем террористической организации, которая в то же время совершила ряд террористических актов в России в начале XX в. Агент царской полиции Богров совершил убийство премьер-министра П. А. Столыпина в Киевском театре на глазах публики и царя Николая П. Это убийство прервало проведение в России крупных реформ. Впрочем, в нынешней смуте порой трудно сказать кто хозяин, а кто марионетка: «кукла» вдруг оказывается «кукловодом», и наоборот. Ситуация меняется, и не просто решить, кто кого использует в данный момент: чеченские бандиты своих покровителей в Москве, или наоборот. В период обострения террористической деятельности в Чечне, а также проведения террористических операций чеченскими террористами в 1990-х гг. некоторые журналистские расследования указывали на связи ведущих российских предпринимателей, политиков, сотрудников разведки и контрразведки с чеченскими террористами.
Чеченский терроризм (и в целом терроризм этого типа) – терроризм лишь по форме. По сути же это война, с одной стороны «серой зоны» – сильного, сплоченного и хорошо организованного бандсоциума, сумевшего подмять под себя все или, по крайней мере многое некриминальное в своем этнонациональном организме или заручиться его нейтралитетом, а то и пассивной поддержкой, хищника, стремящегося стать коллективным эксплуататором и выступающего в таком качестве, с другой – слабеющей, разрушающейся под ударами извне и изнутри неповоротливой и кадрово бездарной, продажной квазицентрализированной властью.
В борьбе с крупными хорошо законспирированными террористическими организациями силовые структуры делают нередко успешные попытки использовать показания одного из руководителей террористического центра, по разным причинам вставшего на путь сотрудничества с органами правосудия. Происходит разыгрывание многоходовой комбинации, победа правосудия в которой нередко оказывается пирровой.
И по сей день на Сицилии существуют целые районы, где введено чуть ли не военное положение. Даже в Палермо – столице острова – можно увидеть дома известных политиков, адвокатов, судей, банкиров, окруженные мешками с песком и под усиленной охраной карабинеров, словно осажденные крепости. Война идет нешуточная, и до сих пор ее жертвами ежегодно становятся десятки, сотни людей. Мафия жестока. Она не щадит не стариков, ни женщин, ни детей. Старая сицилийская пословица гласит: «Уничтожай даже семя врага своего».
Томмазо Бушетта был арестован в Бразилии. Крестный отец сам скрывался от своих соратников, которые начали борьбу за раздел сфер влияния. Он настолько боялся прежних друзей, что даже сделал пластическую операцию, изменившую до неузнаваемости его лицо. Возвращение в Италию, где с одной стороны его ждало правосудие, а с другой – наемные убийцы, не предвещало ничего хорошего, и Бушетта предпринял несколько попыток самоубийства, но судьба улыбнулась крестному отцу.
Два следователя из Палермо Джованни Фальконе и Паоло Борселино предложили Бушетте сделку: в случае, если он будет сотрудничать с властями, государство гарантирует ему полную защиту до конца его дней. Бушетта, припертый к стенке, согласился. На основании его показаний в одну ночь по всей Италии были арестованы сотни членов «Коза ностры». В феврале 1986 г. начался процесс века. Для его проведения рядом с тюрьмой «Уччардоне» в Палермо был сооружен специальный бетонный бункер, оборудованный сигнализацией, десятками телекамер и окруженный двойным забором. В этом бункере, охраняемом карабинерами в пуленепробиваемых жилетах, не только шли судебные заседания, но и содержались подсудимые.
Процесс длился почти два года. Девятнадцать главарей мафии были приговорены к пожизненному заключению. Еще 334 обвиняемых осуждены в общей сложности на 2665 лет тюрьмы. Но более ста фигурантов по делу были оправданы за недостатком улик.
Сам Томмазо Бушетта получил менее четырех лет. После процесса он благополучно исчез из всеобщего ноля зрения. Следователи не обманули его. Он до последних дней находился под защитой итальянского правосудия. Говорят, на его содержание тратились миллионы долларов.
На основании его показаний была создана так называемая «теорема Бушетты», давшая представление о мафии как о монолитной, четко структурированной организации с железной дисциплиной. Отныне правоохранительные органы получили возможность арестовывать преступников за само членство в мафии, без наличия дополнительных обвинений. Бушетта также лично свидетельствовал против экс-премьера Италии Джулио Андреотти, который обвинялся в связях с сицилийской мафией.
Однако этим игра правосудия с итальянской мафией не закончилась. Наступила вторая серия, которая длилась несколько лет. За предательство Бушетты заплатила вся его семья: мафиози убили его жену, трех сыновей и 33 родственников Бушетты. Следователи Фальконе и Борселино, нанесшие первый ощутимый удар по мафии и ставшие в Италии национальными героями, в отличие от Бушетты, умерли не своей смертью. В начале 1990-х гг. они были зверски убиты в Палермо.
Біленчук Петро
кандидат юридичних наук, доцент,
професор кафедри досудового розслідування
Київського національного університету внутрішніх справ
Шульга Олександр
відповідальний секретар
Української фундації політико-правових досліджень
ПРАВОПОРУШЕННЯ ХХІ СТОЛІТТЯ: КІБЕРЗЛОЧИНННІСТЬ І КІБЕРТЕРОРИЗМ
Широке впровадження комп`ютеризованих інформаційно-технологічних систем (автоматизованих комп`ютерних інформаційних систем, баз даних та телекомунікаційних технологій) на світовому рівні поряд з налагодженням тісної взаємодії між окремими людьми, спільнотами, народами, суспільствами, державами виявляє багато проблем, які потребують своєчасного наукового дослідження і швидкого практичного вирішення.
Проблема інформаційної безпеки виявилася нерозривно пов’язаною з усіма іншими аспектами безпеки, зокрема, особистою безпекою, безпекою держави і суспільства. Інформаційна зброя, яка зараз тільки з’являється і розвивається, може стати дуже небезпечною.
Особливе занепокоєння серед спеціалістів викликає вразливість комп’ютерних систем, підключених до Інтернет. Відомий американський інститут System Administrator and Network Security (SANS) і Центр із захисту національної інфраструктури (NІРС) при ФБР США зробили спільну заяву, в якій йдеться про те, що Інтернет поки що не готовий до кібератак і найближчим часом їх кількість зростатиме. 12 вересня 2001 р. Сенат США провів екстрене засідання, присвячене одному лише питанню: «Чи вразливі інформаційні системи, відповідальні за підтримання працездатності життєво важливих ресурсів, до кібератак?».
Оскільки комп’ютерні системи, підключені до Інтернет, становлять «ядро» інфраструктури держави, це питання – у полі зору громадськості і правоохоронних органів. Не випадково, що ще помічник Президента США з національної безпеки Кондоліза Райс, виступаючи на форумі з комп’ютерної безпеки, акцентувала увагу і заявила: «Практично кожна галузь у господарстві країни, включаючи енергетику, транспорт, зв’язок і банківський сектор, використовує комп’ютерні мережі і, відповідно, залежить від їх працездатності. Порушивши роботу цих мереж, можна паралізувати країну».
Зараз комп’ютерна злочинність і кібертероризм в Україні перебуває на рівні ситуації в США початку 80-х років. Але темпи і розвиток високотехнологічних злочинів в світі не можуть не насторожувати українське суспільство. Оцінюючи загрозу кібертероризму (світову і регіональну), слід ураховувати деякі особливості нашої країни. Це, по-перше, високий потенціал і професійний рівень програмістів, послугами яких охоче користуються навіть такі флагмани програмної індустрії, як Майкрософт. По-друге, здатність молоді швидко і оперативно опановувати технічні новинки, про які ще вчора вони не мали жодної уяви. Враховуючи той факт, що обчислювальна техніка постійно дешевшає, можна очікувати, що буде зростати й кількість користувачів Інтернет у нашій країні. По-третє, хоча ще слабкий, але вже помітний підйом економіки неодмінно викличе зростання автоматизації, комп’ютеризації, інформатизації і ще на один-два кроки наблизить нас до країн з розвиненою високотехнологічною інфраструктурою, що зробить загрозу кібертероризму цілком реальною і небезпечною.
Події 11 вересня 2001 р. підводять до трьох основних висновків щодо характеру сучасних війн у кіберпросторі: (1) вони не є виявом хакерства, справою одинаків-дилетантів, а характеризуються усіма ознаками системно організованих з єдиних центрів дистанційних програмно-математичних впливів, (2) за формою і змістом організації, а також перебігом подібні кібератаки є терактами неоголошеної інформаційної війни, що передують, зазвичай, політичним конфліктам і війнам, супроводжують і завершають їх; (3) суб’єктами й винуватцями інформаційних війн і кібератак дедалі частіше стають «неурядові актори» типу – терористичної організації, причетної до подій 11 вересня 2001 р.
Кібертерористи вже мають досвід вторгнення до системи керування військовим супутником (Великобританія) та атомною електростанцією (Російська Федерація). Таким чином, світ входить у століття руйнівних війн у кіберпросторі майже непідготовленим, оскільки в світовій Мережі немає системи міжнародної безпеки, міжнародних договорів або структур, здатних зупинити мілітаризацію Інтернету чи хоча б не допустити масштабного використання військової сили. Водночас Інтернет дедалі частіше використовують з метою психологічного та економічного тиску на опонента.
Підсумовуючи викладене слід зазначити, що у наш час людство переживає бурхливий розвиток автоматизації, інформатизації і комп’ютеризації всіх сфер життя. Так за даними Nua Internet Surveys кількість користувачів глобальної мережі Іпtегnеt з 80 тис. у 1988 р. зросла до 400 млн. на кінець 2000 р., і понад один міліард у 2008 році, серед яких станом на 2008 рік близько 7 млн. - в Україні.
Проведений теоретичний аналіз вищеназваних проблем дозволив нам сформулювати концепцію убезпечення безпеки інформації в інформаційному просторі. Основні положення цієї концепції викладені у навчальних посібниках «Філософія права», «Транснаціональна злочинність», «Зброєзнавство», «Балістика» і «Комп’ютерна злочинність», які опубліковані раніше та широко застосовуються при підготовці фахівців правоохоронних органів. У даному дослідженні розроблений нами відповідний математичний апарат підтримки прийняття рішення в типових і екстремальних ситуаціях життєдіяльності.
Тісна співпраця США, Франції, Великобританії, Німеччини і України дозволяє сформулювати на урядовому рівні пріоритетні напрямки запобігання, протидії і розслідування комп’ютерних злочинів та актів комп’ютерного тероризму. Ці питання нещодавно були предметом спеціального обговорення з послом США в Україні Вільямом Тейлором. Результати даного діалогу на найвищому рівні дозволили намітити чіткі шляхи співпраці фахівців обох країн у боротьбі з комп’ютерними злочинами та кібертероризмом. На даній зустрічі йшлося, зокрема, по-перше, про створення в МВС України за сприяння США Управління боротьби з комп’ютерними злочинами, по-друге, про можливість стажування українських правоохоронців у США.
Г.О. Ганова
доцент кафедри підтримання державного обвинувачення
Національної академії прокуратури України
ДО ПРОБЛЕМ ЗАСТОСУВАННЯ РОЗ’ЯСНЕНЬ ПЛЕНУМУ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ ЩОДО КВАЛІФІКАЦІЇ ДІЙ ВИКОНАВЦІВ УМИСНИХ ВБИВСТВ, ВЧИНЕНИХ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ ЗМОВОЮ ГРУПОЮ ОСІБ
При розслідуванні і вирішенні кримінальних справ про умисні вбивства, вчинені групою осіб за попередньою змовою, слідчі і судді стикаються з певними складнощами у зв’язку із суперечливістю деяких роз’яснень Верховного Суду України нормам матеріального права. П.16 постанови Пленуму Верховного суду України від 7 лютого 2003 року №2 «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи» розширено тлумачить поняття виконавців умисних вбивств, скоєних групою осіб за попередньою змовою, вказуючи, що ними вважаються не тільки особи, які безпосередньо застосовували насильство до потерпілого, а і ті, які усували певні перешкоди, що в конкретній ситуації заважали іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнювали це, надавали цій особі конкретну допомогу під час учинення вбивства у вигляді порад, передачі зброї, вели спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед убивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу учасників групи, яка об’єдналася з метою вбивства.
На нашу думку, така позиція суперечить принципу індивідуальної відповідальності і покарання за злочин. Спільна участь винних осіб у злочині може відбуватися у різних видах і формах, а учасники злочинної групи, що діє з метою вбивства, можуть виконувати різні з правової точки зору функції - як співвиконавців, так і інших співучасників. На наш погляд, наділяти всіх учасників злочинної групи ознаками виключно виконавця вбивства недопустимо. Залежно від ролі, яку учасник групи виконував під час скоєння вбивства згідно попередньої домовленості, його діям необхідно надавати відповідну правову оцінку, керуючись положеннями ст.27 КК України, яка містить вичерпний перелік дій, виконуваних різними видами співучасників для досягнення єдиного злочинного результату.
Виникає питання, чи можливо визнати виконавцем вбивства особу, яка безпосередньо не заподіювала смерть потерпілому? Законодавець у ч.2 ст.27 КК України визнає виконавцем (співвиконавцем) злочину особу, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений Кримінальним кодексом України. Для відповіді на питання, чи є співучасник виконавцем злочину, необхідно звернутися до характеристики об’єктивної сторони діяння, тобто його зовнішнього вираження. Зовнішнім вираженням умисного вбивства є протиправне застосування до потерпілого фізичного або психічного насильства, суспільно небезпечними наслідками якого є смерть людини. Зміст насильства складають такі протиправні дії винної особи, якими завдається шкода фізичному або психічному здоров’ю потерпілого всупереч його волі, тобто такий негативний вплив на організм людини, наслідком якого є її загибель (П.Ф.Тельнов). Отже, виконавцем (співвиконавцем) умисного вбивства, вчиненого групою осіб за попередньою змовою, слід визнати особу, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, завдає шкоду фізичному або психічному здоров’ю потерпілого всупереч його волі з метою заподіяння йому смерті. Для того, щоб визнати учасника групи співвиконавцем вбивства, необхідно довести, що він вчинив дії, які безпосередньо призвели до загибелі потерпілого, тобто відповідно до висновку судово-медичної експертизи стали причиною його смерті. На наш погляд, до змісту такого насильства слід віднести і дії, спрямовані на фізичне або психічне подолання опору потерпілого при заподіянні йому смерті іншими співвиконавцями, оскільки вони є невід’ємною частиною негативного впливу злочинцями на організм людини з метою позбавлення її життя, тобто певною частиною об’єктивної сторони умисного вбивства. Слід погодитись з М.І.Пановим в тому, що непереконливо визнавати співвиконавцями умисного вбивства осіб, які усували перешкоди, що заважали іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно це ускладнювали, надавали допомогу у виді порад, передачі зброї, навіть під час вчинення вбивства, спостерігали за потерпілим або іншими особами чи обстановкою з метою реалізації спільного умислу на вбивство. Ч.5 ст.27 КК України наділяє такими функціями пособника злочину, тобто особу, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особу, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину. Але винна особа, що безпосередньо не застосовує насильство до потерпілого, є учасником злочинної групи, діє згідно попередньої домовленості, об’єднує свої зусилля із зусиллями інших співучасників шляхом сприяння позбавленню життя потерпілого виконавцем злочину, у тому числі і усуненням певних перешкод, які заважають тому скоїти злочин або надає допомогу у виді порад, передачі зброї, спостерігає за потерпілим або оточуючою обстановкою. Незважаючи на те, що учасники злочинної групи виконують різні з правової точки зору ролі під час скоєння вбивства, їх дії є спільними, об’єднаними єдиним умислом, спрямованим на досягнення єдиного для співучасників злочинного результату – смерті іншої людини, тому в діях обох співучасників є всі ознаки умисного вбивства, вчиненого групою осіб за попередньою змовою.
Отже, пропонуємо роз’яснення Пленуму Верховного Суду України у п.16 постанови №2 від 7 лютого 2003 року викласти у редакції: «Скоєним за попередньою змовою групою осіб (п.12 ч.2 ст.115 КК України) вважається умисне вбивство, вчинене двома чи більше суб’єктами злочину, які заздалегідь, тобто до його початку, домовилися про спільне позбавлення потерпілого життя, незалежно від ролі, яку вони при цьому виконували. Як виконавець (співвиконавець) цього злочину відповідає особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, завдає шкоду фізичному або психічному здоров’ю потерпілого всупереч його волі з метою позбавлення його життя або вчиняє дії, спрямовані на фізичне або психічне подолання його опору при заподіянні смерті іншим виконавцем (співвиконавцями)».
Гловюк І.В.,
к.ю.н., старший викладач кафедри кримінального процесу ОНЮА