Geum.ru

«Регіональні інноваційні системи як сучасний інструмент регіонального розвитку»

Вид материалаДокументы

Содержание


Рис. 3. Алгоритм створення промислового кластера в рамках регіону або галузі
Рис. 4. Взаємодія елементів адаптивного промислового кластера
Акб “пумб”
Рис. 5. Пілотний проект адаптивного промислового кластеру
Кластеризація промисловості та регіональний розвиток
Постановка завдання
Таблиця 1. Нова класифікація підприємств за їх соціоекономічною роллю
Заходи державного регулювання
Створення мережі філій, відділень, влаштування нових робочих місць, розширення обсягів виробництва, зниження рівня безробіття
колишні військовослужбовці з низьким рівнем ринкової адаптації
екс-трудові мігранти
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16




          22. Рис. 3. Алгоритм створення промислового кластера в рамках регіону або галузі




    Управління розвитком економіки галузі (або регіону)

    Держаний рівень сприяння

    Обґрунтування основних напрямків діяльності промислового кластера

    Підготовка детальної програми розвитку промислового кластера

    Затвердження програми кластерного розвитку галузі

    Заходи практичної підтримки кластерної концепції розвитку галузі




    Галузевий рівень сприяння

    Адаптивний промисловий кластер


          1. Обслуговуючий блок




          1. Рис. 4. Взаємодія елементів адаптивного промислового кластера


    в рамках регіону або галузі


    Сервісний блок залежно від стратегії промислового кластера включає торгово-посередницькі організації, аудиторсько-консалтингові фірми, науково-технологічно-дослідні організації, підприємства логістичного сервісу і транспортного обслуговування.

    Стосовно паливно-енергетичного комплексу України до реалізації даної кластерної розробки в рамках промислового регіону або галузі можна ініціювати проект адаптивного промислового кластера з проектування, обслуговування, модернізації енергогенеруючих і енергопередаючих компаній (рис. 5).

    Учасниками адаптивного промислового кластера в рамках паливно-енергетичного комплексу є: елекропередаюча компанія ДЕС (НЕК: 750-220 кВ), а також підприємства які виконують енергорозподільчі функції. По факту компанії промислового блоку кластера здійснюють оптову/роздрібну реалізацію електроенергії споживачам. У фінансовому блоці адаптивного кластеру фінансові інститути (наприклад: АКБ “Перший український міжнародний банк”, АКБ “Донгорбанк”) розвиваються у рамках тісних взаємозв’язків, здійснюючи кредитування учасників кластера взагалі й надаючи кредити на відновлення технічної бази зокрема або застосовуючи різного роду лізингові схеми, а також СК “ВУСО” здійснює страховий захист учасників адаптивного кластера. Підприємства сервісного блоку кластеру: проектні фірми та будівельні фірми. Вони сприяють технологічному відновленню виробничої бази й у такий спосіб стимулюють підвищення продуктивності та інноваційний розвиток паливно-енергетичного комплексу.

    Інтеграція у рамках кластера відбувається на добровільній основі як сукупності юридичних осіб. Доцільно часткове об’єднання їх матеріальних і нематеріальних активів на основі договору про їх створення.

    Таким чином, виявлено, що складовими механізму формування адаптованого промислового кластеру в сфері ПЕК України є низка блоків, між якими повинен бути встановлений такий ступінь координації, який дозволить надавати повний спектр послуг споживачам, у тому числі в сфері промисловості.

    Міністерство палива і

    енергетики України

    Концепція розвитку промислових кластерів в галузі

    Концерн

    “Донбасенерго”

    енергогенеруючі

    компанії

    Промисловий блок

    Донбаська електроенергетична система (ДЕС)

    елекропередаюча компанія (НЕК: 750-220 кВ)

    Фінансовий блок


    АКБ “ПУМБ”

    АКБ “Донгорбанк”

    СК “ВУСО”

    Сервісний блок


    А. Проектні фірми:

    - “Укрпроектбуд”

    - “Укріндпроект-реконструкція”

    Б. Будівельні фірми:

    - “Енергобудсервіс”

    - “Сейл-буд”


    Міжгалузеві партнери: “Промбуд НДІ”; “Укрелектромережбуд”; Електромережпроект, Північна енергетична компанія, Черноморспецмонтаж; ВАТ “Промик”, ЗАТ “Содружество”, фірми “Бекон”, “ТОН”, “АЕК”; фірми постачальники будівельних матеріалів

    Споживачі

    Сервіс-Інвест (ДТЕК)

    ПЕС “Енергвугілля” (ДТЕК)

    Донецькобл-енерго

    Старобешев-ська ТЕЦ

    Компанії (220-35кВ)



          13. Рис. 5. Пілотний проект адаптивного промислового кластеру


    в рамках паливно-енергетичного комплексу регіону


    Кооперація, по суті може бути використана як мікромодель кластерних об’єднань, тому що являє собою добровільне об’єднання власності (різних об’єктів і форм), а також праці для досягнення загальних цілей у різних сферах господарської діяльності. Для умов процесу реструктуризації паливно-енергетичного комплексу у конкретному регіоні можна виділити особливості створення та функціонування кластерів на принципах мережевої взаємодії і міжгалузевої кооперації у будівельній галузі (рис. 6) з досвіду діяльності будівельного кластера в м. Хмельницький.




    Рис. 6. Алгоритм взаємодії на принципах мережі промислового кластеру

    ПЕК і цільового будівельного кластеру


    Висновки:

    1. Регіональна промислова політика, яка базувалася на визначальній доктрині реформування й стабілізації за рахунок роздержавлення, приватизації та реструктуризації промислових підприємств у процесі реалізації, себе вичерпала. Перехід від стабілізації до зростання вимагає перегляду концептуальних основ державної промислової політики. Головною особливістю такої нової концепції має стати доктрина: розвиток регіональної економіки на основі формування перспективних промислових укладів, на прикладі формування виробничих мережевих структур нового типу, їх інтелектуалізації.
    2. Державна політика у сфері регулювання такої діяльності, як електроенергетика, повинна визначатися особливостями структури виробництва і розподілу енергії. Відповідно діяльність держави або органів регіональної влади щодо регулювання електроенергетики повинна бути направлена не на боротьбу з природною монополією, якою є паливно-енергетичний комплекс України, в на усунення неефективної конкуренції на ринках певного типу, оскільки транспортування енергії є сфера виняткова, і з економічної точки зору, винятковість означає виведення окремих сфер господарювання з під впливу суто ринкових, конкурентних механізмів саморегулювання, особливо на регіональному рівні.
    3. Перехід до сучасних методів управління інтегрованими мережевими структурами (як у розрізі холдингової компанії, так і кластерного об'єднання) нерозривно пов'язаний з мережевою їхньою організацією, мережевими організаційними структурами. У рамках мережевої взаємодії сукупність факторів, що враховують ефективність організаційно-економічних механізмів (на прикладі, розробленої автором концепції механізму стратегічного управління інтегрованою мережевою структурою, рівня галузі або регіону) регулювання й розвитку суб'єктів галузей мережі, визначає систему підприємницьких стратегій ІРМР, в рамках реалізації концепції підтримки управлінських технологій.
    4. Стосовно ПЕК України для рівня промислового регіону (наприклад, Донецька область) до реалізації представленої в роботі кластерної розробки в рамках взаємодії галузі та регіону можна ініціювати проект адаптивного промислового кластера з проектування, обслуговування, модернізації енергогенеруючих і енергопередаючих компаній.


    Література

    1. Франчук І.А. Державна політика розвитку енергетики в Україні: стан, тенденції, перспективи (Монографія) / І.А. Франчук / НАДУ. – Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2008. – 384 с.
    2. Дрожжин Д.Ю. Використання зарубіжного досвіду у сфері реформування електроенергетики / Д.Ю. Дрожжин // Актуальні проблеми державного управління: Зб. наук. пр. – Харків: вид-во ХарРІ УАДУ. – 2006. – № 2(29). – Ч.2. – С. 108-115.
    3. Яковлєв А.І. Напрями розвитку електроенергетичного комплексу України / А.І. Яковлєв, Д.Ю. Дрожжин // Вісник НТУ «Харківський політехнічний інститут»: Зб. наук. пр. – Харків. – 2005. – № 34. – С. 165-168.
    4. Длугопольський О.В. Організаційно-економічний механізм структурної корекції промислового виробництва регіону: автореф. канд. екон. наук: спец. 08.02.03 «Організація управління, планування і регулювання економікою» / О.В. Длугопольський. – Львів, 2003. – 23 с.
    5. Дудкіна К.А. Кластери як форма ринкової централізації в умовах сучасних світогосподарських відносин: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук: спец. 08.05.01 «Світове господарство і міжнародні економічні відносини» / К.А. Дудкіна. – Київ, 2004. – 19 с.
    6. Экономический механизм стратегии развития ТЭК Украины (Монография) / А.И. Амоша, С.В. Янко, Н.С. Сургай и др. / НАН Украины ИЭП. – Донецк, 2002. – 140 с.
    7. Ященко Ю.П. Стратегія енергетичної безпеки України: методичні пропозиції щодо опрацювання / Ю.П. Ященко // Экономика промышленности. – 2002. – № 1(15). – С. 3-8.
    8. Франчук І.А. Аналіз структури ринків електроенергії, диференційованих за видами діяльності і напрямах розвитку їх державного регулювання / І.А. Франчук // Економіка та держава. – 2008. – № 1. – С. 57-63.
    9. Бранский В.П. Теоретические основания социальной синергетики / В.П. Бранский // Вопросы философии. – 2000. – № 4. – С. 112-119.
    10. Микитенко В.В. Енергоефективність промислового виробництва (Монографія) / В.В. Микитенко / ОІЕ НАН України. – К.: Об’єднаний ін.-т економіки НАНУ, 2004. – 282 с.
    11. Закон України «Про електроенергетику» № 575/97-ВР від 16.10.1997 // ВВР. – 1998. – № 1. – Ст. 1.
    12. Закон України «Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу» № 2711-IV від 23.06.2005 // ВВР. – 2005. – № 33. – Ст. 430.
    13. Портер М. Международная конкуренция: Пер. с англ. / М. Портер / Под ред. и пред. В.Д. Щетинина – М.: Международные отношения, 1993. – 896с.
    14. Асаул А.Н. Развитие новых региональных производственных систем на основе самоорганизации / А.Н. Асаул // Нові виробничі системи і розвиток економіки України: Мат-ли економічного саміту / Ін-т конкурентоздатності МФСР. – Луцьк, Київ: вид. центр «Софія-А», 2003. – С. 68-80.



    Міжмуніципальне співробітництво як інноваційний інструмент в реалізації державної регіональної політики та забезпеченні конкурентноспроможності громад та регіонів: досвід Європи та уроки для України і Севастопольського регіону


    ТОЛКОВАНОВ В’ячеслав Вікторович,

    радник Віце-прем'єр-міністра України

    з питань регіональної політики,

    кандидат юридичних наук, доктор права


    Едуард РАХІМКУЛОВ,

    магістр державного управаління

    експерт з питань міжмуніципального співробітництва


    В контексті вироблення нових підходів до реалізації державної регіональної політики в Україні відбувається пошук нових інструментів та механізмів для забезпечення конкурентноспроможності громад та регіонів. У зв’язку з цим особливого значення набуває міжмуніципальне співробітництво (IMC), яке є характерним для децентралізованої територіальної адміністративної системи. Чим вищою є ступінь автономії муніципалітетів2, тим більше вони потребують співпраці і тим більше вони можуть cпівпрацювати.


    У централізованій державі, у якій повноваження та ресурси муніципалітетів є обмеженими, потреба у спільних діях є незначною. Більшість завдань, які постають на місцевому рівні, вирішується безпосередньо центральним урядом. Коли ж муніципалітети отримують більший обсяг повноважень, коли вони можуть вільно і на власний розсуд організовувати надання послуг громадянам та виконувати адміністративні функції, співпраця з іншими муніципалітетами часто може бути дуже корисною.


    Муніципалітети можуть об’єднувати свої ресурси, якщо це допомагає їм покращити їх eфективність. Вони можуть обмінюватися власним досвідом у наданні певних послуг; вони можуть прийти до висновку, що ефективне надання окремих послуг є можливим на території, яка за площею перевищує територію окремого муніципалітету; можуть навіть існувати законодавчі вимоги щодо надання певних послуг (напр., утилізація відходів, водопостачання, транспорт та економічний розвиток) саме у форматі IMC.


    Реформи місцевого врядування у пострадянських державах у Європі інколи супроводжувалися територіальною фрагментацією; муніципалітети прагнули більшої незалежності, особливо, по відношенню до колишніх “районів”. Як би парадоксально це не було, але це прагнення до незалежності тепер необхідно врівноважити можливостями для співпраці.


    Участь у певній формі співпраці часто є адекватною відповіддю на виклики, які стоять перед муніципалітетами. Але цей шлях може бути нелегким через певні перепони, зокрема, політичні розбіжності між муніципалітетами, складність юридичних процедур та форм IMC, брак фінансових ресурсів та досвіду.


    Порівняльний аналіз засвідчує, що IMC застосовується частіше, ніж можна подумати тому, що багато муніципалітетів насправді співпрацюють між собою дуже прагматично та не привертають до такої співпраці надмірної уваги. Вони не залучають для цього додаткові ресурси та навіть не називають таку співпрацю ІМС. Але усі розуміють, що така співпраця може стосуватися дуже важливих питань, тому існує потреба у виробленні національної політики стосовно ІМС, оснащеної спеціальними юридичними інструментами та засобами сприяння її розширенню.


    Перш за все, центральний уряд та місцеві адміністрації повинні розуміти користь, яку муніципалітети та їх громадяни можуть отримати завдяки IMC. Також необхідно розуміти, яким саме чином можна її отримати.


    IMC має особливе значення, тому що воно є муніципальним. Муніципалітети в усіх країнах мають важливі функції, які визначають якість життя громадян та їх колективний добробут. Ці функції стосуються дорожнього господарства та транспорту, водопостачання, шкільної освіти та дитячих садків, утримання центрів охорони здоров’я, спортивних об’єктів, збору та утилізації відходів, музеїв, театрів та концертних залів, кладовищ.


    Mуніципалітети та громади є найменшими територіальними одиницями публічного управління та складають перший рівень місцевого самоврядування. Це не означає, що вони завжди є занадто малими або слабкими, але дуже часто вони не мають достатнього розміру та ресурсів для виконання усіх функцій, які від них вимагаються. Найкращим засобом посилення ресурсної бази муніципалітетів є пaртнерство та співробітництво.


    Співробітництво є дуже важливим для добробуту та розвитку будь-якого суспільства та є звичним засобом роботи для публічних установ. Міністерства співпрацюють з університетами та лабораторіями, а регіони співпрацюють з іншими регіонами. Муніципалітети та місцеві відділення центральних органів влади щодня взаємодіють між собою у таких галузях, як освіта та водопостачання. Ця “вертикальна співпраця” є абсолютно необхідною тому, що різні державні органи обслуговують одну і ту саму територію та, відповідно, ті самі групи населення. При цьому різні функції дублюють або доповнюють одна одну.


    Теоретично, кожний муніципалітет є незалежним від своїх сусідів та має право на самостійне управління. Тому не дивно, що стосунки між місцевими органами влади інколи можуть бути обмежені, тому що у них немає спільних завдань; вони також можуть мати лише одне спільне завдання (напр., постачання води з однієї системи); у деяких випадках їх спільні завдання можуть мати нерегулярний характер (напр., боротьба з наслідками стихійного лиха).


    Проте, досвід показує, що муніципалітети ніколи не є абсолютно самодостатніми, незалежно від їх площі та чисельності населення.


    Тому IMC є актуальним для усіх викликом та водночас звичною для багатьох практикою. ІМС є логічним рішенням для нейтралізації наслідків неоптимального розподілу функцій та ресурсів або недосконалих кордонів між муніципалітетами.


    Муніципалітети дуже сильно пов’язані з історією, а також з географічними, демографічними та культурними характеристиками своєї країни. Вони є продуктами політичної та адміністративної організації колишніх поселень у суспільствах аграрного типу, промислових районів або міст з традиційними політичними або комерційними функціями. Але суспільство змінюється дуже швидко завдяки:

    • новим технологіям (напр., транспорт та комунікації);
    • новим економічним стосункам (напр., зменшення ролі сільського господарства та промисловості, менш тісний зв’язок між місцем проживання та місцем роботи);
    • новому культурному розвитку (напр., телебачення, школи та університети, інтернет);
    • змінам у способі життя (напр., відходи життєдіяльності, потреба у більшій кількості суспільних послуг);
    • змінам у демографічному розвитку, за якого відбувається міграція з сільських районів до міст майже без врахування адміністративних кордонів.


    Традиційні обмеження, які стосуються місцевого врядування, вже не відповідають цій новій реальності.


    Муніципалітет більше не є місцем, де відбувається усе життя тієї чи іншої родини. Він також вже не є місцем, де громадяни можуть отримати усі необхідні для них послуги та об’єкти інфраструктури. Підприємства, на яких працюють громадяни, можуть знаходитися в одному місці, а їх домівки, улюблені крамниці та школи, де вчаться їх діти, – у іншому. Все відчутнішою стає обопільна залежність між різними територіями та між населенням різних адміністративних одиниць. Це має вплив на уявлення громадян про їх політичне оточення та про те, як саме мають функціонувати муніципалітети.


    IMC є частиною загальної еволюції сучасних суспільств. Мова при цьому йде не лише про технічні або юридичні аспекти оптимального розміру адміністративних одиниць. ІМС є радше відповіддю на різноманітні ситуації. ІМС являє собою складне явище задля вибору оптимальної форми якого необхідно враховувати політичні, економічні, юридичні, фінансові, демографічні, культурні, технічні та організаційні аспекти.


    Можуть існувати різні форми ІМС та різні підстави для його заснування, але деякі риси залишаються загальними. IMC існує, коли два або більше муніципалітетів3 погоджуються співпрацювати для виконання будь-якого зі своїх завдань задля отримання обопільної вигоди.

    IMC – це відносини між двома або кількома місцевими органами публічного управління (тобто, органами першого рівня територіального врядування), які мають статус юридичних осіб та мають політичну, юридичну та фінансову автономію (відповідно до Європейської хартії місцевого самоврядування4).


    Ми можемо виділити наступні характеристики ІМС:

    • IMC – це дві або, частіше, кілька муніципалітетів, які співпрацюють між собою.
    • Муніципалітети-партнери погоджуються спільно працювати та надавати певні ресурси для отримання обопільної користі, яка була б недосяжною у разі їх самостійної ізольованої діяльності.
    • Спільні зусилля можуть стосуватися однієї або кількох галузей, які належать до визначеної компетенції муніципалітетів. Законом може бути визначено, що певні функції муніципалітетів не можуть бути предметом IMC (напр., державні функції, делеговані меру).
    • Співробітництво має свою ціну для кожного з муніципалітетів-партнерів: воно потребує зусиль, фінансування та спільного використання ресурсів (кадри, земля, обладнання, будівлі тощо).
    • IMC є результатом осмисленого рішення, а не лише механічним виконанням відповідних нормативних актів. Угода про співпрацю є добровільною, вона не нав’язується законом, хоча у деяких випадках закон може наполегливо рекомендувати або навіть спонукати муніципалітети до пошуку шляхів співпраці.
    • Нові вигоди для муніципалітетів-партнерів можуть бути різними, наприклад: створення ресурсів для надання послуг, які є недоступними для малих муніципалітетів, заощадження витрат при наданні послуг, підвищення якості послуг, краща координація у плануванні майбутнього розвитку, більш ефективна та прозора політика розвитку.
    • Співпробітництво не є фрагметнальним – воно розраховано на певний період, а у більшості випадків зумовлюється постійною угодою без визначеної дати закінчення її дії.

    Постійний трансфер місцевих завдань та компетенцій відсутній; муніципалітети зберігають непрямий контроль над рішеннями та послугами, які є результатом співробітництва.


    У будь-якій країні, багато муніципалітетів не надають певні види послуг, хоча вони належать до сфери їх компетенції, або вони надають ці послуги недостатньо ефективно. Неадекватне фінансування або недостатні ресурси часто згадуються серед причин низької якості публічних послуг.


    Окрім цього, багато муніципалітетів є занадто малими, аби викликати зацікавленість з боку приватних інвесторів.


    У Вірменії понад 93% громад (муніципалітетів) мають менше, ніж 5000 мешканців. Така фрагментація призвела до велетенської різниці у стані розвитку громад. Їм не вистачає адміністративних та фінансових ресурсів. Це є серйозною перепоною для розвитку місцевих послуг, сталого розвитку регіонів та подальшої децентралізації.


    Усі муніципалітети, які стикаються з подібними проблемами, завдяки ІМС отримують можливість об’єднуватися та співпрацювати між собою. Рішення про співпрацю ухвалюються не через політичну актуальність ІМС і не через те, що ІМС рекомендується до застосування міжнародними організаціями або є популярним у інших країнах; причина застосування цього інструменту полягає у тому, що IMC є вірним засобом для отримання позитивних результатів, необхідних для муніципалітетів та громадян.


    Сутність політики ІМС полягає не у наявності спеціальних юридичних форм або механізмів фінансування. Вираженням політики ІМС є його цілі: підвищення якості послуг, створення інфраструктури, а також підвищення ефективності роботи у порівнянні з самостійною роботою окремих муніципалітетів. Головним мотивом, який спонукає керівництво муніципалітетів до ІМС, є саме потреба у підвищенні якості надаваних послуг або у створенні певної інфраструктури.


    Слід зазначити, що питання розвитку міжмуніципального співробітництва набуває особливого значення для Севастопольського регіону, зокрема, в контексті розробки окремого закону «Про статус міста-героя Севастополь», як цього вимагає Конституція України. Стає все більш і більш зрозумілим, що задля забезпечення сталого розвитку цього регіону слід впроваджувати більш ефективні та інноваційні інструменти співробітництва між власне містом Севастополь та громадами, які розташовані навколо цього міста.


    У зв’язку з цим є доцільним розглянути різні форми розвитку IMC, які використовуються в інших європейських країнах та суттєво відрізняються між собою. Деякі з цих відмінностей пояснюються культурними особливостями, традиціями та особливостями розвитку.

    • У деяких країнах автономія муніципалітетів є досить молодою, а ІМС розвивається головним чином як ініціатива окремих мерів, а не як результат політики уряду (напр., Угорщина та Болгарія);



    • у деяких країнах автономія муніципалітетів є сильною завдяки історичним та політичним традиціям. При цьому, ІМС розглядається як єдина можливість для малих муніципалітетів ефективно надавати численні послуги (напр., Франція);



    • у деяких країнах муніципалітети є великими за розміром, а ІМС відіграє лише незначну роль (напр., Великобританія);



    • у країнах, які пройшли через певні внутрішні конфлікти, розвиток IMC може бути особливо складним та може потребувати ініціатив, спрямованих на встановлення довіри.


    Проте, можна також констатувати наявність численних спільних рис ІМС у різних країнах Європи. Ми можемо визначити чотири досить розлогі категорії ІМС.


    Неформальне IMC

    Численні відносини між муніципалітетами є неформальними; вони не потребують детального юридичного оформлення тому, що вони не передбачають ухвалення обов’язкових для виконання рішень. Зустрічі мерів, керівних службовців або технічні комітети можуть вирішувати чимало проблем та можуть покращити координацію політик між різними муніципалітетами. Таке співробітництво може мати наслідки для важливих питань, до яких належать, зокрема, економічний розвиток, міське планування та захист довкілля.


    Слабко формалізоване IMC

    Цей вид ІМС може базуватися на угодах або контрактах. Наприклад, контракт може охоплювати численні проекти ІМС зі спільного надання адміністративних послуг (наприклад, обробка даних та закупівлі).


    IMC у сфері діяльності комунальних підприємств

    Такий вид IMC стосується головним чином менеджменту публічних послуг технічного характеру (напр., водозабезпечення, утилізація відходів, водовідведення), інфраструктури (напр., дороги) або комунальних закладів (напр., культурні установи, спортивні об’єкти, центри охорони здоров’я). Структури, які забезпечують реалізацію такого виду ІМС, можуть бути публічними установами, мати певну «юридичну ідентичність», а також можуть мати власні бюджет та майно. Як наслідок, вони потребують відповідний юридичний статус.


    Створення таких структур потребує політичних дебатів та спеціальних рішень, а їх належне функціонування вимагає кваліфікованого управління та компетенції у технічних питаннях. Ці структури можуть бути моноцільовими (надавати лише одну послугу) або багатоцільовими.


    Послуги, які надаються такими функціональними «підприємствами», можуть сплачуватися зборами з користувачів; придбання обладнання може бути профінансоване за рахунок внесків відповідних муніципалітетів відповідно до об’єктивних критеріїв.


    Муніципалітети можуть створювати муніципальні «підприємства» публічно - або приватно-правової форми. Приватно-правова форма передбачає ведення спільної комерційної діяльності, власниками акцій (часток) таких підприємств є муніципалітети, які їх створили. Якщо закон це дозволяє, приватні акціонери також можуть долучатися до участі у таких підприємствах у форматі публічно-приватного партнерства.


    З іншого боку, кілька муніципалітетів можуть доручити надання тих чи інших послуг приватній компанії. Такий спосіб аутсорсингу для IMC застосовується дуже часто. У Східній Європі публічні послуги на місцевому рівні часто надаються «комунальними підприємствами» приватно-правової форми; наразі існує тенденція до розширення діяльності таких підприємств на території багатьох муніципалітетів.


    Подібні «асоціації приватно-правової форми» особливо часто використовуються муніципалітетами під час культурних заходів (напр., фестивалі) та у соціальній роботі (напр., забезпечення громадян похилого віку житлом). Інколи муніципалітети делегують таким асоціаціям інші функції.


    IMC як модель інтегрованого територіального співробітництва

    Деякі форми IMC нагадують органи самоврядування другого рівня. Вони мають власну юридичну «ідентичність», а також багатопрофільну компетенцію у питаннях стратегічного значення (напр., економічний розвиток, міське планування, дороги, громадський транспорт). Вони мають сильні політичні структури та певний ступінь фінансової автономії (інколи вони навіть мають право ухвалювати податки та стягувати їх).


    Таким чином, ми можемо зробити висновок про те, що міжмуніципальне співробітництво є ефективним інструментом для забезпечення конкурентоспроможності громад. Разом з тим, ІМС не є легким вибором; воно може бути складним та має певні ризики. Одночасно у ньому є потенціал, який може бути дуже корисним для забезпечення сталого розвитку, зокрема, й Севастопольського регіону.


    Кластеризація промисловості та регіональний розвиток

    Сорока Роман Юрійович,

    Віце-Президент «Конфедерації ділових кіл Львівщини»

    Вступ. Еволюція цивілізацій, конкурентоспроможність економічних систем, регіоналізація пріоритетів розвитку — все це пов’язано з ефективністю застосування нових знань, нового досвіду, нових підходів до реагування на нові виклики та нові потреби суспільства. Міста, регіони, держави та союзи держав вишукують логічні схеми, механізми та ресурси для отримання більших конкурентних переваг в світі, який прискорено глобалізується. Одночасно з вічним пошуком відповіді на запитання — для чого і як, інтелектуали відволікаються для розв’язання більш прагматичних завдань, зокрема, як досягнути отримання вищої норми доданої вартості в умовах дефіциту ресурсів та всезростаючих стандартів життя. Транснаціональні корпорації, потужні фінансово-промислові групи та, частково, вертикально–інтегровані національні компанії, переважно володіють можливостями для інноваційного розвитку та розумінням гострої необхідності цього процесу. Органи державної влади, як правило, промислово розвинених країн вибудовують механізми підтримки інноваційного розвитку бізнесу, включно з фінансовою мотивацією його учасників. Системні дії влади, які супроводжують трансформаційні процеси у реальному секторі економіки, і є промисловою політикою держави.

    Розуміючи важливість підтримки інноваційної діяльності компаній, які не входять до складу транснаціональних корпорацій та фінансово–промислових груп, і, таким чином, позбавлені потужної корпоративної системи забезпечення, центральні та регіональні органи влади ЄС все більше зусиль скеровують на розв’язання цього завдання через кластеризацію економіки. Перш з все, кластерна промислова політика фокусується на підвищенні конкурентоспроможності та впровадження інновацій. Зростання популярності виробничих кластерів в ЄС унаочнюється постійним ростом кількості організацій та ініціатив у їх підтримку. Більшість статистичних звітів базується на результатах досліджень Європейського Кластерного Огляду, започаткованого Європейською комісією як ініціатива INNOVA у співпраці з Європейським Кластерним Альянсом та INNO-Policy Trend Chart, в рамках PRO INNO Europe Initiative, а також Global Claster Initiative Survey в Cluster Initiative Green Book готують періодичні огляди кластерного розвитку поряд із публікаціями ОБСЄ та великою кількістю академічних досліджень. Результатом активного обговорення та вивчення взаємозв’язків кластерних утворів та перспектив кластерної політики групою провідних експертів високого рівня став укладений у листопаді 2007 року Європейський Кластерний Меморандум [11]. Цей важливий документ був надісланий органам регіональної влади та агенціям територіального розвитку ЄС для широкого обговорення. Підсумкова дискусія щодо концепції кластеризації промисловості відбулася в січні 2008 року на міжнародній Стокгольмській конференції, уточнивши деякі поняття пов’язані з кластерними системами. Сам кластер сьогодні розглядають як реальний економічний феномен, який має економічні параметри, географічну концентрацію та інноваційну спрямованість.

    Постановка завдання. Кластерна політика фокусується як на підтримці вже існуючих кластерів, так і створенні нових. Кластерна ініціатива розглядається як практична дія для посилення кластерного розвитку. На сьогодні в ЄС зафіксовано більш як 2000 регіональних кластерів, які класифікуються за зірковістю. Так, 1* кластери складають 8%, 2* — 26% та 3* — 66%. Зірковіть кластерів визначається за наявністю в них трьох визначних чинників: розміри, спеціалізація, фокус. На основі аналізу діяльності кластеризованих фірм напрошується декілька узагальнень:
    • кластеризовані фірми є більш інноваційно–спрямованими, ніж некластеризовані;
    • інноваційні кластеризовані компанії більш ніж вдвічі охочіше замовляють дослідження в інших фірм, університетів та дослідницьких центрів, ніж в середньому у Європі;
    • кластеризовані фірми набагато частіше патентують інноваційні продукти та торгові марки ніж інші інноваційні компанії;
    • більше половини кластеризованих компаній згідні з тим, що належність до кластера стимулює розширення меж їх активності;
    • зв’язки між кластерами та інноваціями на регіональному рівні є менш складними для реалізації.

    За сучасною європейською класифікацією існують 3 типи кластерної політики:
    • політика сприяння;
    • політика розбудови мереж;
    • політика зростання.

    До механізмів управління кластерною політикою, які застосовуються органами влади ЄС відносяться:
    • організаційні заходи, ініціативні зустрічі;
    • зміцнення іміджу регіональних кластерів;
    • полегшення інформаційного обміну між бізнес–середовищами;
    • пряме фінансування окремих проектів;
    • полегшення зусиль виробників щодо формування спільних мереж з науковими установами та адміністративними органами;
    • сприяння у формуванні виробничих мереж;
    • полегшення бюрократичних процедур;
    • сприяння транснаціональним зв’язкам з іншими кластерами чи регіонами;
    • забезпечення офісними приміщеннями та іншими об’єктами інфраструктури;
    • сприяння розвитку бізнес–інкубаторів;
    • послаблення податкового навантаження на інноваційну діяльність, дослідження та впровадження нових продуктів;
    • послаблення фіскального навантаження на бізнес в позаінноваційній сфері діяльності.

    Згідно матеріалів Європейської Комісії (2006 р.) на перші три місця бізнес ставить проблему боротьби з бюрократією, фінансову та інформаційну підтримку, а також податкову редукцію [10].

    ЄС мотивує просування кластерної стратегії на схід. Так, 11 регіонів Центральної та Східної Європи працюють спільно в CEE – Cluster Network сформованою у Брюсселі в листопаді 2007 року [11]. Для України нові можливості транскордонної кооперації пропонує Інструмент сусідства та партнерства: Програма транскордонної співпраці Польща—Білорусь—Україна.

    Результатом кластерної політики ЄС стало те, що більш ніж 500 кластерів сьогодні ефективно функціонують у Європі. У світовому вимірі Claster Initiative Survey ідентифікує більш ніж 1400 ефективнодіючих кластерних утворів. Встановлено ряд ключових критеріїв, які визначають успіх діяльності кластерного об’єднання:
    • менеджер кластера повинен володіти широкою мережею контактів та мати мультипрофільну компетенцію, прослідковується тенденція до вищої професіоналізації кластерних організацій та їх менеджерів;
    • необхідна широка поінформованість суспільства про потреби потужних кластерних об’єднань, що розбудовуються ;
    • найважливішим для кластеризації економіки є створення спільних міжнародних мереж;

    Світова спільнота виробила ряд міжнародних мережевих стратегій:
    • встановлення контактів з іншими мережами і кластерами без наступної спеціалізації;
    • закладання внутрішньо коопераційних проектів з членами інших мереж і кластерів без наступної спеціалізації;
    • відсутність майбутніх стратегічних планів чи концепцій розвитку;
    • конкретні плани щодо входження в бажані цільові ринки та знаходження корисних партнерів;
    • участь в бізнес поїздках;
    • встановлення контактів з іншими мережами для створення об’єднаних технологічних платформ;
    • встановлення контактів з агенціями розвитку бізнесу.

    На основі результатів багаторічного аналізу діяльності кластерів визначено основні бар’єри в кооперації мереж:
    • відсутність взаємної довіри між партнерами;
    • конфлікт інтересів з партнерами по кластеру;
    • відсутність фінансування та фінансових мотивацій;
    • відсутність часу та можливостей;
    • відсутність точок дотику, спільних ідей;
    • географічна віддаленість;
    • мовні та ментальні бар’єри;
    • відсутність спільної технологічної бази.

    За оцінками експертів ЄС прогнозуються наступні тенденції в реалізації кластерної політики:
    • краща пріоритезація державної кластерної стратегії у відповідності до потреб найвищого рівня європейських кластерів;
    • ефективніше оперування державною та регіональною владою об’єктивною та достовірною інформацією про кластери;
    • глибша та краща співпраця на політичному рівні між адміністративними органами держав – членів ЄС;
    • краща інноваційна інтеграція підприємств малого та середнього бізнесу в інтересах розвитку кластерів у стратегічних напрямах;
    • зростання рівня кластерного менеджменту у суспільстві.

    Отож, промислова політика Європейського Союзу виглядає зрозумілою, послідовною та прозорою, а механізми її застосування достатньо ефективними, з огляду на стійкість економіки ЄС до впливу світової фінансової кризи, яка так нещадно вразила українську промисловість [8].

    Чи можемо ми скористатися найбільш результативним досвідом країн ЄС? Відповідь на це питання лежить у площині світоглядних позицій українського суспільства і вимагає певного консенсусу бізнес–середовищ.

    Перш за все необхідно ідентифікувати види виробничих мереж та встановити їх соціоекономічну роль у формуванні валового національного продукту, працевлаштування населення та технологічної еволюції (табл. 1). Можна розрізнити наступні види виробничих мереж:
    • транснаціональні корпорації, побудовані на приватній формі власності (ТНК);
    • вертикально–інтегровані національні компанії, сформовані на державній формі власності (ВІНК);
    • фінансово–промислові групи — переважно приватна форма власності (ФПГ);
    • державні казенні підприємства — на базі некорпоратизованої державної власності (ДКП);
    • об’єднання акціонерних товариств — змішана форма власності (ОАТ);
    • кластерні системи, сформовані переважно на основі приватної форми власності (КС).

    Всі ці мережі, а також окремо діючі підприємства формують конкурентне середовище і змагаються на ринку товарів та послуг. Власне кластерні системи сьогодні знаходяться в Україні лише в зародковому стані, проте кількість підприємств, які вони можуть охопити набагато більша від загальної кількості суб’єктів господарювання, які об’єднують перші 5 видів виробничих мереж. За обсягом створюваного валового національного продукту кластерні мережі в майбутньому можуть стати порівняльними з ТНК, ВІНК та ФПГ. Потенціал кластерних систем є величезним. Кластерні системи можна класифікувати за трьома рівнями (табл. 2):
    • національні інноваційні кластери на стратегічних напрямках розвитку держави, які охоплюють всю територію України (ініціатива створення за державними інституціями та НАНУ) і покликані формувати стратегічні технологічні платформи;
    • регіональні виробничі кластери, побудовані на базі пріоритетів регіонального розвитку, охоплюють область або групу областей (ініціатива створення за регіональними бізнес-середовищами), покликані формувати програми соціально–економічного розвитку регіонів.
    • локальні кластери для розвитку міст, районів, груп населених пунктів є корисні в плані створення інкубаторів кластерних мереж (ініціатива створення за органам самоврядування та територіальними громадами), покликані структурувати економічне поле та сформувати пріоритети розвитку територій свого розташування.



    Таблиця 1.
    Нова класифікація підприємств за їх соціоекономічною роллю




    Групи підприємств за їх соціоекономічною роллю у вирішенні проблем

    І проблема – зайнятість/безробіття
    ІІ проблема – бюджетонаповнення
    ІІІ проблема – конкурентоспроможність, інноваційний розвиток

    Підприємства – основні роботодавці виконують суспільну роль працевлаштування та переорієнтування громадян - адаптерів фондів соціального захисту в працевлаштованих донорів бюджету

    Підприємства – основні платники податків виконують суспільну роль наповнення держбюджету, формування товарно-грошових потоків, розбудовують територіальну інфраструктуру

    Підприємства та об’єднання – рушії прогресу, виконують суспільну роль інноваційного поступу, формування творчих середовищ, підвищення конкурентоспроможності регіону

    Заходи державного регулювання

    Створити мотиваційні умови для розширення підприємствами групи своєї діяльності
    Усунути фіскальний тиск, мінімізувати перевірки, забезпечити промоційну діяльність та іміджеву підтримку
    Створити мотиваційні фінансові механізми для інноваційного розвитку виробництва, передачі високих технологій в інші сфери промисловості

    Очікувані результати

    Створення мережі філій, відділень, влаштування нових робочих місць, розширення обсягів виробництва, зниження рівня безробіття
    Зростання бюджетних надходжень підприємств – фінансових лідерів, розширення експортно-імпортних операцій, підвищення ефективності використання регіонального ресурсного потенціалу
    Досягнення високого рівня конкурентоспроможності регіону, підвищення середньої заробітної плати, розроблення нових ринкових продуктів, забезпечення постійного зростання доданої вартості, яка створюється в регіоні

    Цільові групи фізичних та юридичних осіб

    - колишні військовослужбовці з низьким рівнем ринкової адаптації;


    - випускники шкіл, які призупинили подальше навчання;

    - працівники збиткових та збанкрутілих підприємств;

    -службовці, що потрапили під скорочення;

    - спеціалісти незатребуваних ринком праці професій та кваліфікацій;

    -"професійні" безробітні;

    -екс-трудові мігранти
    - підприємства – державні монополісти;

    - оператори регіональних природних ресурсів;

    - регіональні постачальники;

    - стратегічні підприємства резиденти територій;

    -кластеризовані підприємства;

    -регіональні підрозділи вертикально-інтегрованих національних компаній
    -малі та середні інноваційні фірми;

    -науково-дослідні інститути; конструкторські бюро та дослідні лабораторії;

    - науково-дослідні підрозділи вищих навчальних закладів;

    -спеціальні економічні зони, технопарки, дослідні виробництва, бізнес-інкубатори;

    -структуровані творчі середовища;

    - агенції територіального розвитку, консалтингові групи