ЕКОНОМІКА ТЕРИТОРІЙ]
 Віктор Ткаченко
науковий співробітник Одеського філіалу
Національного інституту стратегічних досліджень
Спеціальні (вільні) економічні зони: чи ефективний такий інструмент регіонального розвитку (на прикладі Одеської області)
Від моменту свого створення (1999–2000 рр.) спеціальні економічні зони (СЕЗ) в Україні завжди були об’єктом пильної уваги з боку урядовців, учених і практиків. Але й дотепер немає одностайної думки щодо доцільності запровадження та ефективності використання такого механізму стимулювання розвитку територій. І якщо єдності серед учених важко очікувати апріорі, а практики поділялися на тих, кому вдалося створити такий собі ареал із спеціальним режимом діяльності у своєму регіоні, й тих, хто цього не зміг зробити, то різноголосся з-поміж високопосадовців, які, начебто, мали б спільно реалізовувати політику уряду, виглядало більше ніж дивним.
У будь-якому разі, і скептики, і оптимісти сходилися на тому, що для підтвердження чи спростування своєї точки зору, потрібен час. Існував загальноприйнятий погляд, що для підтвердження життєздатності та ефективності спеціальних економічних зон чи територій пріоритетного розвитку (ТПР) потрібно п’ять років їх практичної діяльності. Поточний рік є тим рубіконом, коли спливає визначений термін. До того ж питання доцільності подальшого існування СЕЗ і ТПР з приходом до влади нового українського уряду знову стало на порядку денному. Тож вважаємо за необхідне підсумувати результати перших п’яти років діяльності СЕЗ Одеської області, визначивши ті основні чинники, що сприяли або перешкоджали їх розвитку.
Спеціальні економічні зони як інструмент стимулювання розвитку окремої території в практиці державного управління відомий давно. Надаючи певні пільги та преференції підприємствам, що діють чи будуються на певній території, держава стимулює таким чином притік капіталу, активізацію ділових процесів, створення нових робочих місць із високою заробітною платою. Досить поширена думка, що з іноземним капіталом через СЕЗ надходять також і нові технології у виробництві та менеджменті. Окрім названих прямих вигод від існування СЕЗ, існують ще й опосередковані, до яких слід віднести збільшення надходжень до бюджетів різних рівнів та державних цільових фондів (оподаткування заробітної плати, нарахування на неї), завантаження суміжних підприємств, що обслуговують суб’єктів СЕЗ (транспорт, будівельні організації, порти), а також підвищення кваліфікації місцевого персоналу і розвиток інфраструктури, що обслуговує спеціальні економічні зони.
Саме такі відчутні та наочні результати діяльності СЕЗ побачила українська урядова делегація в Китаї під час робочого візиту в 1998 р. тодішнього прем’єр-міністра В. Пустовойтенка, що й надихнуло на створення спеціальних зон та територій пріоритетного розвитку в Україні. Досвід наших сусідів, зокрема Румунії, де подібні спеціальні інституції вже на той час існували, але досягненнями не вражали, до уваги прийнятий не був, хоч умови створення і діяльності СЕЗ тут були нам набагато ближчі, аніж у далекому Китаї.
Успіхи спеціальних територій Китаю стали останнім вагомим аргументом на користь започаткування СЕЗ в Україні. Але сама ідея стимулювання розвитку економіки шляхом створення спеціального режиму економічної діяльності з’явилася набагато раніше, ще до моменту розпаду Союзу РСР. Зокрема в Одесі й досі пам’ятають про статус «Порто-франко», вільного міста, наданий у XIX столітті, що, як вважається, послужило потужним поштовхом для розвитку самого міста і краю в цілому. Тому не дивно, що міською владою та громадськістю Одеси на початку 1991 р. був ініційований міський референдум щодо надання місту аналогічного статусу. Звичайно ж, підтримка виявилася майже стовідсотковою.
Відповідно до попиту часу існували й відповідні пропозиції. І якщо у XIX столітті статус «вільного міста» поширювався лише на його центральну частину, то наприкінці ХХ-го вже почали говорити про так звану «Велику Одесу». У межі цього утворення входили також міста Іллічівськ та Южний з їх виробничою і транспортною інфраструктурою, головною складовою якої були три найпотужніші в Україні порти. Пропонувалося запровадити на вказаній території не лише спеціальні умови провадження господарської діяльності з елементами експортно-виробничої, митної та офшорної СЕЗ, а й внести відповідні зміни в законодавство України, створити власні правоохоронні органи тощо. Тобто, фактично йшлося про екстериторіальність частини країни та виведення з-під державного впливу багатьох стратегічних підприємств. Беручи до уваги період, коли пропонувалися такі ідеї (ще не стерлася пам’ять про «республіканський госпрозрахунок», а відтак і «парад суверенітетів»), подібний шлях розвитку фактично був неможливий.
Тоді ж деякими вченими (Дергачов, 1994) висувалася ідея створення СЕЗ як вузлів транзитної торгівлі та спільного підприємництва. Серед таких вузлів називався Євразійсько-Понтійський, який, за думкою автора, повинен розташовуватися на перехресті торговельних шляхів «із варяг у греки» та зі Сходу на Захід. До складу названої зони вільного підприємництва мали входити Одеса, Придунав’є, Крим та Новоросійськ [8].
Очевидно, що реалізація подібних амбітних пропозицій потребувала узгоджень на міжнародному рівні – принаймні між Україною та Російською Федерацією, а також Грузією і, можливо, Румунією і Туреччиною. Для молодих незалежних держав пострадянського простору укладання таких угод було практично неможливим через причини дипломатичного, економічного та внутрішньополітичного характеру.
Результатом активного обговорення серед учених, практиків та широких верств населення ідей щодо стимулювання розвитку економіки, залучення інвестиційних ресурсів шляхом створення спеціальних (вільних) економічних зон стало прийняття Верховною Радою України у жовтні 1992 р. Закону «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон». Серед його основних положень таке: рішення про створення кожної СЕЗ ухвалюється парламентом шляхом прийняття окремого закону. Таким чином вищий законодавчий орган держави мав намір долати будь-які прояви сепаратизму чи надмірної економічної самостійності регіонів [1].
Лише через півтора року, у березні 1994-го уряд розробив Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні. Вважалося, що зазначений документ повинен стати методологічною основою для прийняття рішень у процесі створення конкретних СЕЗ. У Концепції наведено класифікацію типів СЕЗ, які можуть утворюватися в Україні, та деталізовано процедуру ініціювання та підготовки документів [4].
Попри те, що нормативно-правова база створення СЕЗ вже існувала, у середині 90-х років ця тема не дістала свого логічного продовження на державному рівні. У регіонах тривало напрацювання ідей, пропозицій та проектів, які, втім, не мали шляху «нагору». Причиною такого становища можна вважати непросту внутрішньополітичну ситуацію в державі, пов’язану з подоланням політичної кризи в Криму, укладенням Конституційного договору, підготовкою та прийняттям нової Конституції України. Увага політичної еліти нашої країни була прикута до цих життєво важливих подій.
Починаючи з 1997 року, керівники регіональної влади знову згадали про спеціальні зони. Їх запровадження в тому чи тому регіоні можна було вважати інструментом випробування власної ваги та впливу на державний рівень влади.
В Одеській області існувало п’ять конкретних проектів створення СЕЗ, підтриманих регіональною владою і поданих на розгляд уряду. Всі вони базувалися на використанні транспортно-транзитного потенціалу морських портів регіону. Віддаючи належне історії, пропонувалося заснувати спеціальну зовнішньоторговельну зону на території Одеського морського торговельного порту. Зони ескпортно-виробничого типу планувалося створити на базі Іллічівського рибного порту, навколишній території площею 250 га і біля порту Южний, використовуючи прилеглі ділянки загальною площею майже 500 га, зарезервовані під перспективний розвиток порту. У Придунав’ї СЕЗ планувалося також утворити, спираючись на потенціал та можливості найбільших на Дунаї Ізмаїльського і Ренійського портів.
Місцеві органи влади, які виступали ініціаторами створення СЕЗ, наводили досить стандартні аргументи на їх користь: залучення інвестицій, модернізація виробництва, створення нових робочих місць, додаткові надходження до бюджетів усіх рівнів.
Слід відмітити ще кілька мотивів створення СЕЗ, які не дістали подальшого розвитку. Про функціональну курортну спеціальну зону, до якої б входили підприємства курортно-рекреаційного комплексного спрямування, говорилося як про бажане, але далі розмов і намірів справа не рушила. Значно більшого розголосу набула так звана міжнародна вільна економічна зона «Рені – Галац – Джурджулешти», яка мала б стати економічною основою єврорегіону «Нижній Дунай». Однак відсутність практичного досвіду в реалізації подібних проектів і складність узгодження інтересів України, Румунії та Республіки Молдова, кожна з яких дотримувалася власного законодавства з питань СЕЗ, зробили накреслені плани нереальними. Утім, не було й особливих сподівань на створення такої міждержавної СЕЗ. Насамперед прагнули запровадити спеціальну зону в Рені, що лобіювалася місцевою владою і розглядалася як «перший етап створення міжнародної СЕЗ».
Бажання регіональних еліт мати на своїй території оазис гіпотетичного економічного процвітання, підтримувані можливостями керівників або власників конкретних підприємств, які сподівалися скористатися результатами майбутньої діяльності СЕЗ, збіглися з повноваженнями, наданими Президенту України перехідними положеннями нової Конституції. Йдеться про право видавати укази з економічних питань, що не врегульовані чинним законодавством. З огляду на це до Кабінету Міністрів надійшли документи про створення понад 100 СЕЗ на території України. Проте через укази Президента були реалізовані лише деякі пропозиції місцевих органів влади, серед яких виявилася й СЕЗ «Порто-франко» на території Одеського морського торговельного порту.
У вересні 1999 р. уряд розробив окрему програму створення спеціальних економічних зон та ввів мораторій на подання документів до КМУ. Однак у березні 2000 р. парламент прийняв закони про створення на території Одеської області двох СЕЗ. Одна з них, «Порто-франко», на території Одеського морського торговельного порту формально вже існувала, створена Указом Президента України від 28 червня 1999 р., а СЕЗ «Рені» на базі Ренійського морського торговельного порту з’явилася навіть усупереч мораторію, оголошеному урядом. Ще через півроку Кабінетом Міністрів були затверджені Положення про названі СЕЗ і, таким чином, сформована основна нормативно-правова база їх діяльності.
Поза увагою залишилися пропозиції органів місцевого самоврядування Іллічівська, Ізмаїла та Южного, хоч у деяких випадках ішлося про дуже серйозні наміри й відповідне лобіювання.
Отже, в Одеській області вже протягом п’яти років діють дві спеціальні економічні зони – «Рені» та «Порто-франко». Оскільки кожна з них має власну специфіку, доцільно, на наш погляд, розглянути практику діяльності обох СЕЗ окремо.
Спеціальна (вільна) економічна зона «Порто-франко» займає 32,5 га території Карантинного молу Одеського морського торговельного порту. Мета створення – «залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для збереження існуючих та створення нових робочих місць, впровадження новітніх технологій, сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв’язків і підприємництва, завантаження потужностей портового комплексу та розвитку його інфраструктури, збільшення поставок високоякісних товарів і послуг, створення сучасної виробничої, транспортної та ринкової інфраструктури» [3]. Для впровадження зазначеної мети суб’єктам зони забезпечується спеціальний правовий режим підприємницької діяльності та спеціальний митний режим. Основні преференції: не стягується ввізне мито і податок на додану вартість на товари та інші предмети, що ввозяться на територію зони для використання в межах СЕЗ; податок на прибуток у перші три роки діяльності суб’єкта справляється за нульовою ставкою, потім ще три роки сплачується 50% діючої ставки оподаткування, далі – на загальних підставах. Термін дії спеціального режиму – 25 років, мінімальний розмір інвестиції – $1 млн.
За інформацією Головного управління економіки Одеської облдержадміністрації, у СЕЗ «Порто-франко» наразі реалізовуються такі інвестиційні проекти: «Перевантажувальний комплекс індустріальних мастил у тилу причалів № 5, 6» (ДП «Пріста Ойл Україна»); «Виробництво радіоелектронної апаратури» (ТОВ «Телекомунікаційні технології»); «Контейнерний термінал вільної економічної зони «Порто-франко» (Державне підприємство «Одеський морський торговельний порт») та «Універсальний перевантажувальний комплекс» (ТОВ «Олімпекс Купе Інтернешнл»).
За станом на 1 січня 2005 року, діяльність спеціальної (вільної) економічної зони «Порто-франко» характеризується такими результатами.
Згідно з договорами (контрактами), на реалізацію інвестиційних проектів у СЕЗ «Порто-франко» надійшло інвестицій загальним обсягом $29 578,1 тис.; суб’єктами господарювання СЕЗ залучено в економіку області інвестицій на суму $19 334,5 тис. (з яких $6 994,2 тис., або 35%, – іноземні), у тому числі в січні-грудні 2004 р. – $5 081,8 тис. Підприємствами – суб’єктами СЕЗ за весь період діяльності освоєно інвестицій на загальну суму 94 067,8 тис. грн., сплачено до бюджетів усіх рівнів податків та обов’язкових платежів розміром 5 570,5 тис. грн., створено 197 нових робочих місць та збережено 204 [9].
Отже, на перший погляд, певного результату досягнуто – на відміну від деяких СЕЗ та ТПР, де й дотепер не зареєстровано жодного проекту. Проте, чи відповідає отриманий ефект очікуваному, особливо якщо порівнювати з економічною ситуацією за межами СЕЗ? Питання щодо пільг і сплачених податків можна було б поминути, оскільки, відповідно до законодавства, суб’єктами СЕЗ вважаються лише новостворені підприємства. Наприклад, стосовно інвестиційних проектів «Перевантажувальний комплекс індустріальних мастил у тилу причалів № 5, 6» та «Виробництво радіоелектронної апаратури» інвестори однозначно заявили, що наявність пільг і преференцій стало основним чинником на користь вибору СЕЗ «Порто-франко» для розміщення їхніх підприємств. Іншими словами, без наданих пільг узагалі не було б надходжень до бюджету.
Проте слід зазначити, що Одеський морський торговельний порт є настільки привабливим для інвесторів через своє вигідне розташування, наявну інфраструктуру та налагоджену практику співпраці з інвесторами в рамках так званих підприємств спільної діяльності, що можна з упевненістю говорити: навіть і без наданих пільг та преференцій знайшлися б охочі побудувати на цій території аналогічні чи інші перевантажувальні комплекси. І працювали б вони на загальних умовах, сплачуючи всі належні податки та збори. До того ж питання часу для порту не стояло: вільні майданчики на території СЕЗ «Порто-франко» використовуються для тимчасового складування і зберігання вантажів, за що вантажовласник сплачує порту непогані гроші. Окрім того, обсяг вантажів, залучений суб’єктами СЕЗ, є дуже незначним, і вирішальної ролі для порту не відіграє. Наприклад, лише проектом № 1 СЕЗ «Порто-франко», за яким на її території побудовано комплекс для перевантаження мінеральних добрив, передбачалося залучення 1,1 млн. тонн вантажів щорічно. Однак із мінеральними добривами не склалося, і комплекс був перепрофільований в «універсальний». Основним його завданням мало стати перевантаження зерна. Чи можна назвати це добросовісною конкуренцією відносно двох підприємств аналогічного виробничого напряму, які вже діють у порту (до речі, одне з них державне), – питання риторичне. Перевантажувальний комплекс індустріальних мастил має проектну потужність 300 тис. тонн на рік у довгостроковій перспективі, що для порту з обсягом вантажопереробки в 30 і більше мільйонів тонн є мізерним вантажопотоком. Отже, питання «завантаження потужностей портового комплексу та розвитку його інфраструктури, .створення сучасної виробничої, транспортної. інфраструктури» для порту навіть у період створення СЕЗ не було надто гострим.
Залучення іноземних інвестицій – ще одна «священна корова», коли мовиться про спеціальні економічні зони і території пріоритетного розвитку. У СЕЗ «Порто-франко» за 2000–2004 рр. надійшло 2,2% всіх іноземних інвестицій міста Одеси та 1,4% – усієї області. З наведених даних можна зробити висновок, що радикальних змін в інвестиційній сфері регіону із заснуванням СЕЗ не відбулося.
Ще одне основне завдання аналізованого нами механізму стимулювання розвитку території – «збереження існуючих та створення нових робочих місць». Таких, як уже зазначалося, у СЕЗ «Порто-франко» за період її діяльності створено 197 та збережено 204. Чи мало це якесь вирішальне значення для мільйонного міста? Та й узагалі, чи є проблема зайнятості актуальною, коли в Одесі на 1 січня 2005 р. офіційно зареєстровано лише 1 794 безробітних, а навантаження на одне вакантне робоче місце становить 0,7 одиниці, тобто пропозиція на ринку праці перевищує попит.
Таким чином, жодна із задекларованих цілей створення спеціальної (вільної) економічної зони «Порто-франко» за п’ять років функціонування реально не була досягнута.
Спеціальна (вільна) економічна зона «Рені» мала аналогічні цілі створення: «залучення інвестицій у пріоритетні галузі виробництва для збереження існуючих та створення нових робочих місць, впровадження новітніх технологій, сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв’язків і підприємництва, завантаження потужностей портового комплексу та розвитку його інфраструктури, збільшення поставок високоякісних товарів і послуг, створення сучасної виробничої, транспортної та ринкової інфраструктури» [2]. СЕЗ утворювалася на території Ренійського морського торговельного порту (93,4 га) на термін 30 років. Умови провадження підприємницької діяльності дещо інші, ніж у СЕЗ «Порто-франко»: прибуток суб’єктів СЕЗ «Рені» оподатковується за ставкою 20%, але на весь термін дії зони; пільги з ПДВ і ввізного мита – аналогічні одеським, однак мінімальний розмір інвестиції має становити $200 тис.
Водночас, варто відзначити, що ситуація, яка склалася на той час у Ренійському районі та м. Рені, була набагато гіршою, ніж в Одесі. Ренійський морський торговельний порт, найбільший на Дунаї, наприкінці 90-х років минулого століття працював лише на 12–15% своєї потужності. Орієнтований на обслуговування вантажів для країн колишньої РЕВ, із розпадом останньої він практично втратив гарантовані вантажопотоки. Балканська криза, а за нею економічна блокада колишньої Югославії з перекриттям Дунаю остаточно підірвали діяльність порту. Звільнення працівників, хронічні збитки, розпродаж обладнання – такими тоді були реалії основного бюджетоутворювального підприємства району і міста. Тож цілком логічним кроком для подолання кризового становища уявлялося застосування такого механізму стимулювання розвитку регіону, як спеціальна економічна зона. Ініціатива місцевих керівників була підтримана регіональною владою, а згодом і Верховною Радою – 23 березня 2000 р. ухвалено Закон України «Про спеціальну економічну зону «Рені».
За півдесятка років, які минули відтоді, у СЕЗ «Рені» досягнуто певних результатів: виконкомом Ренійської міської ради затверджено п’ять інвестиційних проектів, з яких реально функціонують три – «Реконструкція діючого перевантажувального комплексу кам’яновугільної смоли в Ренійському порту» (ДП «Укрчем»), «Зерновий комплекс з перевалки зерна та виробництва комбікормів» (ТОВ «Рені – Лайн») і будівництво перевантажувального комплексу зрідженого газу (ТОВ «Лагуна – Рені»). Інвестиційні проекти «Будівництво підприємства з переробки сої» та «Виробництво клеєного брусу і паркету» є фактично нереальними, однак Ренійський міськвиконком уперто відмовляється скасувати їх реєстрацію, незважаючи на те, що всі зобов’язання, передбачені контрактами, давно не виконуються. Останні два проекти «накрутили» обсяг запланованих інвестицій на суму близько $30 423,2 тис., а фактично залучено лише $3 284,2 тис., з яких $3 092,2 тис. (94,2%) – іноземні інвестиції.
Сплачено до бюджетів усіх рівнів податків та обов’язкових платежів розміром 612,6 тис. грн. (у тому числі податків – 386,6 тис. грн.), нараховано пільг на загальну суму 462,9 тис. грн. [9].
Фактично повторюється та сама ситуація (хоч і в дещо менших масштабах), що склалася в СЕЗ «Порто-франко»: інвестиції мізерні, значних вантажопотоків не залучено. Важливе питання для регіону – подолання безробіття – теж не вирішується: попри 1 124 офіційно зареєстрованих у районі безробітних створено лишень 23 нових робочих місця і збережено 27. Отже, і в цьому випадку такий механізм територіального розвитку, як спеціальні економічні зони, не спрацював.
У чому ж причини недостатньо ефективної діяльності СЕЗ Одеського регіону?
Перше. На поверхні лежить передусім чинник нестабільності правового поля, в якому весь час функціонували спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку. Дискусії щодо доцільності їх запровадження, що почалися задовго до створення СЕЗ, продовжуються й донині. Із завидною регулярністю звучать заяви державних діячів найвищого рівня (Президент, Прем’єр-міністр, міністри) про шкідливість для економіки подібних утворень, кримінальну складову діяльності суб’єктів СЕЗ та необхідність припинити їх функціонування взагалі. При цьому начебто забувається, що кожна СЕЗ чи ТПР утворена окремим законом, прийнятим Верховною Радою України, і, відповідно, може бути скасована лише в законодавчому порядку. Однак потенційні іноземні інвестори, які навряд чи є великими знавцями тонкощів української владної системи, серйозно цікавляться політичною та економічною ситуацією в державі майбутнього розміщення власного капіталу.
Друге. Слід розуміти, що стратегічний інвестор потребує не пільг і преференцій, які будь-коли можна скасувати (живий у пам’яті скандал із відміною пільг для спільних підприємств), а насамперед чітких та прозорих правил гри. Але їх встановлення можливе тільки в країні зі стабільним економічним і політичним кліматом, де панує верховенство закону, а не сьогочасна доцільність. Постійні «вдосконалення» нормативно-правової бази функціонування СЕЗ і ТПР насправді є абсолютно дестабілізуючим чинником, що лише погіршує та ускладнює умови роботи діючих суб’єктів СЕЗ і відлякує нових.
Третє. Запроваджуючи дедалі жорсткішу процедуру контролю над діяльністю суб’єктів господарювання СЕЗ, держава, в той же час, не спромоглася забезпечити формування належної нормативної бази. Наприклад, стосовно спеціальної економічної зони «Рені» Державною митною службою України так і не був затверджений «Порядок митного оформлення вантажів», що надходять для використання в межах СЕЗ.
Четверте. Несприятливі чинники діяльності та розвитку СЕЗ, що сформувалися на державному рівні, посилюються такими, що мають суто суб’єктивний характер і проявляються на регіональному рівні управління СЕЗ. Наприклад, для «Порто-франко» законодавець визначив органом управління, що затверджує інвестиційні проекти для реалізації на території СЕЗ, обласну державну адміністрацію. Для об’єктивного і всебічного розгляду наданих проектів при голові облдержадміністрації створена експертна рада, до складу якої входять керівники всіх органів державного управління, що прямо або опосередковано причетні до діяльності СЕЗ, у тому числі екологічного спрямування. На підставі кваліфікованої експертизи та за відсутності заперечень у будь-кого із членів експертної ради голова облдержадміністрації видає розпорядження про затвердження інвестиційного проекту.
Зовсім інша процедура затвердження інвестиційних проектів визначена для СЕЗ «Рені». Тут проведення експертизи та схвалення проекту контролює міськвиконком. Зважаючи на ресурсний, організаційний та кадровий потенціал міськвиконкому, апарат якого складає півтора десятка людей разом із технічним персоналом, говорити про кваліфікований та якісний відбір проектів не доводиться. Тому й затверджуються до реалізації сумнівні проекти. Дивно, що законодавець надає основні повноваження з управління СЕЗ органу влади найнижчого рівня, а відповідальність за діяльність СЕЗ покладає на всі наступні рівні органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, не передбачивши при цьому практично жодних важелів впливу на ситуацію.
П’яте. Негативно відбивається на функціонуванні СЕЗ відсутність чітко сформованої та офіційно затвердженої стратегії розвитку. Такий документ повинен розробити орган господарського розвитку і управління СЕЗ, якими стосовно зон Одеської області є Одеський та Ренійський морські торговельні порти. Базуючись на довгостроковій програмі розвитку порту, стратегія для СЕЗ мала б визначити їх місце і призначення в діяльності підприємства, а також напрями розвитку, бажані інвестиційні проекти тощо. Для цього необхідно було б провести зонування території СЕЗ, визначити розташування конкретних, потрібних для порту перевантажувальних комплексів чи виробництв і вже потім вести пошук інвестора під визначену мету. На жаль, у більшості випадків ситуація абсолютно протилежна – орган управління СЕЗ чекає, що до нього прийде інвестор та запропонує свою ідею. Але при цьому вже він диктуватиме свої умови стосовно термінів введення об’єкта в дію, його виробничої спрямованості, заробітної плати персоналу тощо.
Такий підхід до управління СЕЗ істотно знижує ефективність іміджевих заходів (виставки, презентації, інвестиційні форуми), в яких беруть участь спеціальні зони. Демонструючи можливості, але не виявляючи намірів і планів, важко знайти партнера для ефективної та плідної співпраці.
Підсумовуючи сказане вище, можна зробити висновок, що спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку України не стали активним і дієвим механізмом стимулювання розвитку окремих територій. Було допущено низку помилок як на стадії формування нормативно-правової бази, так і на етапі практичної діяльності СЕЗ. Але головна причина невдач, на наш погляд, полягає в тому, що застосування спеціального режиму господарської діяльності визначалося не реальними потребами території, а бажанням та можливостями регіональних еліт лобіювати таке рішення на державному рівні. СЕЗ і ТПР стали показником реальної ваги окремого регіону в державі, його спроможності диктувати та просувати свої умови. Відповідно і діяльність СЕЗ та ТПР у перші роки їх функціонування була спрямована не на забезпечення динамічного розвитку регіонів, а на задоволення потреб і бажань тих груп людей, зусиллями яких постали до життя ці утворення.
Оскільки заснування СЕЗ та ТПР було зумовлено передусім політичною, а не економічною доцільністю, зрозумілим є бажання нової влади навести лад у цій сфері. Діяти тут треба в напрямі встановлення прозорості та законності функціонування спеціальних зон, а не банальної помсти. Детальний, неупереджений аналіз діяльності СЕЗ і ТПР, позбавлений впливу тих самих регіональних еліт та зацікавлених суб’єктів господарювання, дасть можливість об’єктивно виявити допущені помилки і визначити заходи з їх виправлення. Відтак інвестори прийдуть у нашу країну й без пільг та преференцій.
1. Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» від 13 жовтня 1992 р. № 2673-XII // Відомості Верховної Ради. 1992. № 50. С. 676.
2. Закон України «Про спеціальну економічну зону «Рені» від 23 березня 2000 р. № 1605-III // Відомості Верховної Ради. 2000. № 26. С. 196.
3. Закон України «Про спеціальну (вільну) економічну зону «Порто-франко» на території Одеського морського торговельного порту» від 23 березня 2000 р. № 1607-ІІІ // Відомості Верховної Ради. 2000. № 26. С. 208.
4. Постанова Кабінету Міністрів України «Про Концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні» від 14 березня 1994 р. № 167 // Урядовий кур’єр. 1994. № 66—67.
5. Постанова Кабінету Міністрів України «Про заходи щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності» від 24 вересня 1999 р. № 1756 // Офіційний вісник України. 1999. № 39. С. 1940.
6. Постанова Кабінету Міністрів України «Про спеціальну (вільну) економічну зону «Порто-франко» на території Одеського морського торговельного порту» від 27 серпня 2000 р. № 1345 // Офіційний вісник України. 2000. № 35. С. 1497.
7. Постанова Кабінету Міністрів України «Про спеціальну економічну зону «Рені» від 27 серпня 2000 р. № 1344 // Офіційний вісник України. 2000. № 35. С. 1496.
8. Дергачов В. О. Международный инвестиционный проект ЕВРАГЕЙТ. Стратегия развития свободных экономических зон. Одесса: Логос, 1994. — 56 С.
9. a.gov.ua
|
|
