Geum.ru

«Регіональні інноваційні системи як сучасний інструмент регіонального розвитку»

Вид материалаДокументы

Содержание


2. Інноваційні системи – як інструмент економічного росту 2.1. Інноваційна теорія та інноваційні системи
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

2. Інноваційні системи – як інструмент економічного росту

2.1. Інноваційна теорія та інноваційні системи


Висновок, що інновації є основним джерелом довгострокового економічного зростання було сформульовано в 1930-х рр. Й.Шумпетером. В подальшому ця ідея була розвинута М.Кондратьєвим, С.Кузнєцом та багатьма іншими науковцями світового рівня. В Україні перші публікації з інноваційної тематики з’явилися на початку 1990-х років (Ю.Бажал, А.Гальчинський, В.Геєць, В.Семиноженко). Сьогодні інноваційну тематику досліджують М.Ворончук, І.Єгоров, О.Корінний, І.Крючкова, В.Кузьменко, І.Макаренко, Б.Малицький, Ю.Полунєєв, Л.Федулова тощо.

Довідково:

Основні постулати сучасної інноваційної теорії виглядають наступним чином:
  • інновація – це:
  • джерело розвитку людства (оновлюючого руйнування, переходу до нових історичних (економічних) епох, технологічного прогресу, науки і т.д.);
  • товар (продукт), технологія, процес, нова виробнича функція, форма організації діяльності (зміна конфігурації факторів виробництва);
  • результат:
  • творчого підходу;
  • високої кваліфікації та рівня освіти;
  • впливу інституційного оточення та ефективного управління;
  • діяльності великих корпорацій та малих і середніх підприємств;
  • ринкової орієнтації;
  • інноваційна діяльність – це діяльність щодо створення, освоєння, розповсюдження та використання інновацій; результатом якої є нові або додаткові товари чи послуги із новими властивостями;
  • інноваційний процес – це інституційно-оформлений процес, що забезпечує:
  • створення, розповсюдження, та використання інновацій;
  • перетворення нових видів і способів людської життєдіяльності в соціально-культурні норми та зразки, що забезпечують їх інституційне оформлення, інтеграцію та закріплення у культурі суспільства;
  • зростання граничної корисності і продуктивності, що розподіляються в національній економіці, а також підвищують рівень та якість життя населення.

У період після Другої світової війни на Заході. панувала так звана «лінійна модель інновацій», в рамках якої система науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (далі – НДДКР) розглядалася в якості основного і єдиного джерела інновацій на національному рівні. Під впливом досягнень науково-технічної революції та появи нових галузей економіки (наприклад: електронна, ракетно-космічна промисловість), починаючи з 1960-х років цей погляд поступово змінювався. Спочатку ринковий попит на продукцію окремих секторів економіки почав розглядатися як детермінанти інновацій. Потім емпіричні дослідження, в яких давалася порівняльна характеристика інноваційної діяльності в США, Японії, Європі та СРСР, змусили західних економістів прийти до висновку про те, що поява інновацій, їх поширення і зростання продуктивності залежать, крім НДДКР, від великої кількості інших факторів в рамках національних наукової та освітніх систем. Що ж до Радянського Союзу, як антипода США та західного ринкового світу, то в умовах адміністративно-командної системи управління науково-технічним прогресом було просто неможливо оцінити як ефективність самих інновацій, інноваційних процесів, так і доцільність їх серйозного вивчення та впровадження, оскільки були відсутніми ринкові механізми.

Основи теорії системної інноваційної діяльності були сформульовані Б.Лундваллом (Швеція) та К.Морганом (Великобританія), що наголошували на взаємодії різних суб'єктів інноваційного циклу та на інституційних формах інноваційних процесів. Крім різних типів установ та організаційних структур, інституційна сформованість передбачає макроекономічне, науково-технічне, освітнє, соціальне та інше оточення, в якому здійснюється інноваційна діяльність. Щодо системної взаємодії, то, незалежно від організаційної структури установи, вона вже перебуває рамках різноманітних мереж (наприклад, елементарних: постачальники сировини – виробники продукції – реалізатори – кінцеві споживачі). Будь-яка організація, для виживання та успішності в умовах ринку, вимушена розробляти різні підходи для підвищення ефективності своєї діяльності, просування в напрямку комерціалізації її результатів. Для ринкових умов це є природнім явищем.

Оскільки провідну роль у формуванні сприятливого системного середовища для розвитку інновацій відіграє держава, то таке бачення інноваційного процесу закріпилося наприкінці 1980-х років в категорії «національна інноваційна система» (далі – НІС).

Довідково:

Вперше поняття НІС було використано К.Фріменом (Великобританія) у його дослідженні технологічної політики Японії (1987). НІС він визначив як «мережу взаємопов’язаних інституцій в державному та приватному секторах чия діяльність і взаємодія ініціюють, привносять, видозмінюють та розповсюджують нові технології». Б.Лундвалл визначив НІС як «елементи та зв’язки, що взаємодіють у виробництві, розповсюдженні та використанні нових, економічно корисних знань … та розташовані в, або походять з національних держав, обмежених кордонами». Р.Нельсон (США) сформулював визначення НІС як «сукупності інституцій чиї взаємодії визначають інноваційні характеристики … національних фірм». Доповнюючи К.Фрімена, Б.Лундвалла, Р.Нельсона та інших теоретиків інноваційних систем ОЕСР наголосила на важливості потоків знань, технологій і інформації серед людей, підприємств та установ, а також взаємозв’язків між ними. Спочатку самостійно, а потім спільно з ЄС, ОЕСР формалізувала підходи щодо НІС у ряді документів, що набули статусу системи стандартів (National Innovation Systems (1997), Managing National Innovation Systems (1999), Oslo Manual: Guidelines for Collecting and Interpreting Innovation Data (2002, 2005), Frascati Manual (2002)).

Однозначної думки щодо того, чи адекватний термін «національна» по відношенню до інноваційних систем немає. Багатьма авторами було відзначено, що система інститутів, які підтримують технологічні інновації в одній галузі, суттєво відрізняється від аналогічної системи, характерної для іншої. Крім того, в окремих технологічних областях інноваційна система може бути транснаціональною або, навпаки, охоплювати тільки конкретний регіон всередині країни. Тому можна говорити про галузеві, або секторальні інноваційні системи, а також регіональні та транснаціональні інноваційні системи. Однак, як зазначає шведський економіст Ч.Едквіст (1997), застосування терміна "національна інноваційна система" все-таки виправдане з двох причин. По-перше, дослідження НІС в конкретних країнах дозволяють зробити висновок про наявність значних відмінностей між інноваційними системами окремо взятих країн, оскільки кожна з НІС спрямована на вирішення свого комплексу питань. По-друге, державна політика, спрямована на стимулювання інновацій, реалізується здебільшого на національному рівні. Аналіз інноваційних систем на національному рівні дозволяє не втратити роль держави в інноваційному процесі.

Здійснені впродовж 1990-х років дослідження дали можливість визначити основні елементи НІС. З одного боку, це комплекс інститутів, що беруть участь у генерації, використанні та передачі знань (фірми та їх мережі, наукова система, установи з НДДКР, елементи економічної інфраструктури). З іншого – компоненти, що впливають на інноваційний процес (середовище, що створюється макроекономічною політикою та іншими формами державного регулювання; система освіти та професійної підготовки; особливості товарних та інших ринків, зокрема, факторів виробництва; особливості ринку праці, система фінансування інновацій; комунікації і т.д.). Потоки знань, технологій та інформації між людьми, підприємствами та науковими закладами відіграють ключову роль в інноваційному процесі, а технологічний розвиток є результатом складного комплексу взаємозв'язків між учасниками системи – державою, підприємствами, університетами, науковими установами тощо.

НІС, здебільшого, розглядають як інструмент, що застосовується для прискореного економічного зростання.

Довідково:

Теоретичні концепції формування та діяльності інноваційних систем не є формальною теорією, оскільки базуються на міждисциплінарному підході. Він не дає чітких і стабільних співвідношень між змінними, однак створює основи понятійного мислення та аналітичних досліджень для виявлення різних факторів, які впливають на інноваційний процес.

В той же час, в країнах ЄС (зокрема, після Лісабонського саміту (2000)), цей інструмент насичений практичним змістом – Еврокомісією та Євростатом запроваджена система індикаторів оцінки інноваційної політики держав. Крім країн ОЕСР, активізація діяльності урядів та профільних відомств щодо розвитку інноваційної діяльності, впровадження, або підвищення ефективності інноваційних систем з початку ХХІ ст. спостерігається в країнах БРІК (Бразилія, Росія, Індія, Китай), в країнах СНД (Білорусі, Казахстані, Киргизії), Мексиці тощо. В Азійсько-Тихоокеанському регіоні питання інноваційних систем та політики розбудови технологічних можливостей з 2006 р. стоїть у порядку денному регіональної Комісії ООН з економічних та соціальних питань. Про актуальність інноваційних систем різного рівня, їх практичне значення в частині прискорення соціально-економічного зростання окремих макрорегіонів, країн та їх регіонів свідчать численні публікації в економічній літературі та електронних засобах масової інформації.