Міністерство освіти І науки України

Вид материала

Содержание

Список використаних джерел
Емоційна культура сучасного вчителя

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 31

Список використаних джерел

Братченко С.Л. Межличностный диалог и его основные атрибуты // Психология с человеческим лицом: гуманистическая перспектива в постсоветской психологии / Под ред. Д.А.Леонтьева, В.Г.Щур. – М.: Смысл, 1997. – С. 201 – 222.
Галицких Е.О. Диалог в образовании как способ становления толерантности: Учебно-методическое пособие. – М.: Академический проект, 2004. – 240 с.
Роджерс К., Фрейберг Д. Свобода учиться. – М.: Смысл, 2002. – 527 с.
Сериков В.В. Образование и личность. Теория и практика проектирования педагогических систем. – М., 1999. – 272 с.

Культурологічна освіта в контексті підготовки майбутнього вчителя

М.П.Ревуцький

Концептуальні засади розвитку педагогічної освіти України та її інтеграції в європейський освітній простір (затверджені наказом МОН України № 998, 2004 р.), а також основні принципи розвитку особистості в контексті Болонської конвенції передбачають поглиблення та професіоналізацію культурологічної освіти та її професійно-педагогічне спрямування, як основний зміст соціально-гуманітарної підготовки майбутнього вчителя.

Серед комплексу методологічних та методичних проблем викладання циклу дисциплін соціально-гуманітарного блоку у вищій школі однією з найважливіших є формулювання нової мети та завдань гуманітарної культурологічної освіти. Трактування цілей і завдань культурологічної освіти є принциповим питанням як для теорії, так і для практики педагогіки.

Сучасні педагоги ще не в повній мірі готові до реалізації стратегічної мети освіти – формування людини високої культури, як не готова до цього і вся система освіти ні в середній, ні вищій її ланках. Про це свідчить аналіз теоретичних джерел, результатів проведених досліджень українськими вченими (Є. Добрінская, В. Кремень, Н. Крилова, І. Лощенова, Ф. Михайлов, Є. Пассов, О. Савченко, І. Баранцова і ін.)

Підготовка майбутніх педагогів здебільшого має характер формальний і являє собою набір навчальних предметів, часто не пов’язаних між собою логікою культури. Як наслідок, здійснюється в основному фахова та загальнопедагогічна підготовка, а культурологічна її складова залишається поза належною увагою.

Методологічні та методичні проблеми гуманітарної культурологічної освіти в університетах активно розглядають учені - філософи і педагоги різних країн світу та України зокрема.

Основний масив праць, присвячених проблемам культурологічної освіти та культурологічної підготовки майбутніх учителів, характеризує методологічні засади формування майбутнього спеціаліста як фактор готовності вчителя до професійно-педагогічної, суспільно-політичної та соціокультурної діяльності, що визначає соціальну зрілість фахівця.

Розширення гуманітарної спрямованості вузівського навчання – одна з основних рис освіти. Метою соціально-гуманітарної підготовки в університетах повинна бути спрямованість на індивідуальний розвиток особистості, а метою культурологічної освіти - етичний розвиток особистості та формування „міжкультурної компетентності”, яка трактується як позитивне ставлення до розмаїття культур, мов, звичаїв, поглядів у всіх галузях життя. Завдання культурологічної освіти у вказаному аспекті визначаються як здатність до: а) спілкування з культурою і в культурі; б) відтворення культури; в) самовідтворення в культурі.

Культурологічна підготовка у ВНЗ повинна здійснюватися протягом усього навчання. На здійснення культурологічної підготовки спрямовані передусім загальноосвітні програми, мета яких полягає у подальшому духовному розвиткові молоді, допомозі їй в орієнтації в суспільстві та адаптації до суспільних змін, ознайомленні з культурною спадщиною людства.

Одним з основних завдань освіти на сучасному етапі вчені вважають виховання культури соціально відповідального рішення і вчинку, а, отже, активної творчої діяльності. Постійно наголошується, що освіта, спираючись на національні особливості культури й досвід різних соціальних і національних груп, має розвивати у студентів украй необхідне на сучасному етапі глобальне мислення.

Закономірно виникає необхідність відображення в навчальних планах і програмах таких напрямів педагогічної діяльності, як виховання у студентів зацікавленості й поваги до культур народів світу, розуміння загальнолюдського і специфічного в цих культурах, виховання поваги до глобальних, загальносвітових подій, розуміння їх характеру й наслідків для долі народів світу, визнання рівноправними різних поглядів на світові явища і події, розвиток навичок системного підходу до вивчення світових процесів.

У навчальному процесі при вивченні культурологічних дисциплін представниками різних педагогічних спеціальностей пріоритет надається культурологічним та історичним аспектам, оскільки вважається, що знання історичних процесів і культур народів світу допомагає кращому розумінню сучасності, формуванню самостійного, творчого, універсального мислення, спрямовує на розуміння закономірностей суспільного розвитку.

Сучасний світ характеризується розвитком трьох феноменів цивілізації: підвищеного міграційного руху до високорозвинених промислових країн, взаємозв’язку прав людини й етнічних меншин з формуванням демократії в цих країнах, а також глобалізації взаємозв’язків у контактах між людьми.

Освіта, виконуючи важливу суспільну функцію - передачу соціокультурного досвіду людства, має бути спрямована у майбутнє, забезпечувати інтелектуальну основу його розвитку. Особливо актуалізується ця проблема на етапі становлення інформаційного суспільства як глобального явища. Майбутнє все більшою мірою залежить від інтелекту, соціокультурних, духовних факторів. До їх створення безпосередньо причетні педагоги, які за приналежністю до культурного процесу, специфікою діяльності відносяться до інтелігенції, яка є однією з найактивніших творців культурних цінностей. А саме культура завжди є основним ресурсом суспільного прогресу.

На думку багатьох дослідників, забезпечення єдності культури і освіти є надійним шляхом виходу із кризового стану суспільства в цілому, освіти - зокрема. Наприклад, проблема гуманізації освіти в Україні є ключовою і не може бути вирішена поза контекстом розширення культурологічної освіти. Гуманістичні відносини безпосередньо пов’язані з рівнем культури суб’єктів навчально-виховного процесу, адже глибина їх гуманності обумовлюється здатністю до культурної взаємодії, продуктивного діалогу, співтворчості на основі спільних культурних цінностей. За таких умов з’являється сприятливе середовище для розвитку справді культурної особистості, що і є інтегрованим показником якості освіти.

Характерною особливістю сучасної парадигми освіти є особистісно орієнтована педагогіка, яка визнає основною цінністю учня, студента, педагога. Розвиток особистості, її становлення як суб’єкта культуротворення у різних сферах життєдіяльності стає не лише основною метою освіти, але й найважливішою соціальною місією. Мета виступає системоутворюючим фактором діяльності, зокрема педагогічної. Вона визначає зміст і структуру, характер діяльності. Тому так важливо акцентувати увагу на визначенні стратегічної мети освіти. Вона ґрунтується на основній соціальній функції освіти - передачі наступним поколінням культурних надбань людства. Та з часом змінюється як зміст культури, так і способи її передачі дійсно новим поколінням, відмінним від попередніх. Отже, щоб допомогти вихованцям увійти у світ культури, вчитель має досконало володіти культурною компетентністю, що є неодмінною складовою його фахової підготовки, особистісної характеристики. Адже особистість педагога є загальновизнаним фактором впливу на становлення та розвиток вихованців.

Між тим, необхідність як загальнокультурної, так і безпосередньо культурологічної підготовки майбутніх вчителів обумовлена рядом факторів. Серед них:

1. Фактори, які пов’язані з глобалізацією суспільного життя. Розвиваються міжнародні зв’язки в усіх галузях діяльності. Це вимагає не просто знання іноземних мов, а й розуміння культур різних народів, їх національних традицій, особливостей полікультурного світу та вміння жити в ньому. Це значно підвищує конкурентоспроможність спеціаліста, його адаптованість до сучасного світу.

2. Інтеграція України у світовий освітянський простір, приєднання до Болонського процесу, з одного боку, - передбачає орієнтацію на фундаментальні цінності світової культури, а з іншого – збереження самобутності національної. Аналізу вимагає відповідність всіх ланок освіти як соціального інституту системі культурних цінностей, які закладено у зміст цілей та принципів Болонської декларації. Йдеться не про їх безумовне сприйняття, а саме про долучення, інтеграцію. Тобто, входження у європейський світ зі збереженням своїх кращих національних культурних надбань, які можуть збагатити цей глобальний, полікультурний, а, отже, – різноманітний світ. Носії цих багатств мають усвідомлювати, що всебічно оцінити свою культуру можливо лише у порівнянні з іншими, толерантно ставлячись до їх відмінностей. І, насамперед, маючи для цього достатні знання. Під глобальними знаннями слід розуміти всесвітню культурну грамотність. Формування її є нагальним завданням закладів освіти.

Список використаних джерел

Концептуальні засади розвитку педагогічної освіти України та її інтеграції в європейський освітній простір. Затверджено наказом МОН № 998 від 31.12.2004.
Баранцова І.О. Культурологічна підготовка майбутнього вчителя як стратегічне завдання освіти. Мелітополь. – 2005.
Зюзіна Т.О. Компаративний аналіз проблеми визначення цілей і завдань гуманітарної культурологічної освіти. – Київ. – 2004.
Настенко Л.Г. Педагогічні умови культурологічної підготовки майбутнього вчителя. Автореферат дис. Канд. педагог. наук., Київ. –2002.

ЕМОЦІЙНА КУЛЬТУРА СУЧАСНОГО ВЧИТЕЛЯ

О.М. Кормило

Формування педагогічної культури посідає особливе місце у підготовці майбутніх вчителів. Лише у культурному середовищі можуть сформуватися спеціалісти, здатні вільно й широко мислити, орієнтуватися у світі духовних цінностей і навколишньому середовищі, самостійно вибирати зміст своєї життєдіяльності, стиль поведінки, характеризуватися незалежністю суджень у поєднанні з повагою до поглядів інших людей, створювати інтелектуальні цінності, яких завжди буде потребувати суспільство.

На основі аналізу наукової літератури встановлено, що феномен „культура” багатозначний та характеризується багатовимірністю і складністю. Серед великої кількості визначень поняття „культура”, за даними В.Гриньової, можна виділити такі основні положення: суть культури – гуманістична, людинотворча, яка полягає в конкретизації загальнолюдських цінностей щодо кожної людини; продуктом і одночасно творцем культури є людина; головне джерело культури – діяльність людини; культура включає в себе способи і результати діяльності людини. Культура розглядається як механізм, що регламентує і регулює поведінку і діяльність людини, а сама людина є її носієм і ретранслятором, тобто культура – специфічно людський спосіб буття, який визначає весь спектр практичної та духовної активності людини, її можливої взаємодії з навколишнім світом і собою. Відповідно до З.Фрейда, культура – це сума усіх досягнень та інституцій, які дають змогу відрізнити наше життя від життя тварини. Базується на двох началах: оволодіння силами природи та на обмеженні людських потягів.

Виділення педагогічної культури як однієї з найважливіших складових культури суспільства зумовлене специфікою педагогічної діяльності вчителя, спрямованої на формування особистості, здатної в майбутньому відтворювати та збагачувати культуру суспільства. Через культуру вчителя віддзеркалюються його професійні цілі, мотиви, знання, уміння, якості, здібності, стосунки, педагогічна культура є феноменом вияву вчителем свого власного „Я” у професійно-педагогічній діяльності. Вчитель – це ідеал культури, інтелігент з досконалим рівнем сформованості культури.

Однією зі складових педагогічної культури вчителя є його емоційна культура. Педагогічна професія висуває високі вимоги до емоційної сторони педагога. Це „робота серця і нервів”, де вимагається щоденна і щохвилинна віддача душевних сил (В.О. Сухомлинський). За даними М.І. Педаяс, у процесі навчально-виховної роботи емоційність вчителя є важливим фактором впливу та взаємодії; від неї залежить успіх емоційного впливу, вона мобілізує учнів, стимулює їх до діяльності, активізує їх інтелектуальну активність.

Емоції існують у свідомості поза знаннями. Вони мають вирішальне значення у актах самосвідомості, їх вважають самодостатнім виявом „Я” особистості. Емоції виступають регуляторами людського спілкування. Це мовлення без слів. Погляд, міміка, жести, поза свідчать про емоційний стан, який ми враховуємо під час спілкування. Окрім того, емоції заряджають енергією та організовують сприймання, пам’ять, мислення. Без емоцій немає творчого пошуку істини. Вони активізують вегетативну нервову систему, яка у свою чергу впливає на ендокринну та нервово-гуморальну системи. І найважливіше, емоційне ставлення людини до предметів, явищ, людей стають стійкими, формуються почуття, наприклад, любові, прихильності, відповідальності тощо, які є центром душевного життя, головними, провідними в характеристиці особистості. Але кожне почуття (моральне, естетичне, інтелектуальне, праксичне, батьківське тощо) реалізується в різних емоціях. Наприклад, почуття любові породжує цілий спектр емоцій: радість, смуток, гнів, страх, горе тощо.

Отже, вміння керувати своїми емоційними станами, емоціями, почуттями, оволодіння емоційною культурою одне з найважливіших завдань у професійній діяльності педагога.

Якісна емоційність вчителів-жінок (схильність до прояву емоцій різної модальності) вивчалась Т.Г. Сиріцо, що дозволило виявити чіткішу динаміку зміни емоційної сфери вчителів зі збільшенням їх педагогічного стажу. У перші роки роботи у школі схильність до переживання радості у молодих педагогів має тенденцію до зменшення, а до переживання гніву, страху збільшується. Пізніше, з набуттям досвіду та стажу роботи, картина змінються: схильність до переживання радості збільшується, а до переживання негативних емоцій зменшується.

Висока емоційність виявлена у вчителів початкових класів, що, можливо, пов’язано з контингентом учнів, їх безпосередністю у вираженні своїх почуттів, безоціночним ставленням, чутливістю до оточуючих.

В останні 20-30 років увагу науковців привернув специфічний вид професійного захворювання осіб, що працюють з людьми, - педагогів, психологів, лікарів, менеджерів і т.д. Власне мова йде про симптом поступової емоційної втоми і спустошення – симптом „емоційного вигорання”. Це процес поступової втрати емоційної, когнітивної і фізичної енергії, що проявляється в емоційному, розумовому виснаженні, фізичній втомі, особистісній відчуженості та зниженні рівня виконання роботи.

У сучасній психолого-педагогічній науці емоційне вигорання розуміють як механізм психологічного захисту, вироблений особистістю у формі повного чи часткового виключення емоцій у відповідь на психотравмуючі впливи. Виділяють три ознаки синдрому емоційного вигорання:

гранична виснажливість;
відчуженість від людей і від роботи;
відчуття неефективності і недостатності своїх досягнень.

Стимулює розвиток „емоційного вигорання” слабка мотивація до професійної діяльності. У такому випадку не проявляється співпереживання, інтерес до дітей, розвиваються крайні форми вигоряння – байдужість, душевна черствість.

Найбільше піддаються „вигоранню” ті особи, які реагують на напружені ситуації агресивно, нестримано, або ті, хто вирішив повністю віддатися роботі та працює до самозабуття.

Для зняття надмірної емоційної напруги у професійній діяльності велику роль відіграє систематична робота щодо підвищення рівня емоційної культури педагога. Важливими показниками якої є емоційна стійкість, емоційна чуйність та емоційна виразність.

Високий рівень емоційної стійкості дозволяє протистояти розвитку синдрому „емоційного вигорання” і емоційної напруги в професійній діяльності. Вчителю, що увесь час працює з дітьми, окрім емоційної стійкості необхідна емоційна чуйність, чутливість, швидке і різноманітне емоційне реагування на емоційні прояви дітей, тобто емоційна гнучкість. Емоційна гнучкість – це оптимальне поєднання емоційної експресивності й емоційної чуйності вчителя.

Позитивне, комфортне спілкування вчителя з учнями можливе при відповідному рівні розвитку вміння грамотно пропонувати учням свої почуття, емоції, свій внутрішній світ. Емоційна пасивність вчителя, відсутність яскравої емоційності, виразності мови, міміки, пантоміми є однією з причин неуважності учнів на уроці, небажанням вчитися, а, отже, провокує появі конфліктних ситуацій.

Важливо знати та помічати особливості власної експресії: скутість чи відкритість жестів, одноманітність чи гнучкість інтонації, свободу руху тощо. У психологічній науці розрізняють наступні форми експресії: м’яку, в’ялу і жорстку.

М’яка експресія є прийнятною для оточуючих. Людина, для якої характерний такий вид експресії, прекрасно володіє мімікою обличчя, на ньому домінують спокійні форми, не спостерігаються різкі рухи очей, губ, брів. У той же час обличчя достатньо рухливе та виразне, тембр голосу спокійний. Рухи голови, рук, тулуба стримані, відповідають смислу мови та подіям. Хода м’яка, красива, граціозна.

В’яла експресія відрізняється недостатнім емоційно-інформаційним навантаженням і комунікативністю. Зазвичай оточуючим важко розрізнити емоції такої людини. В’яла експресія проявляється у невиразній міміці, одноманітності голосової інтонації, скованому руху тіла.

Жорстка експресія характеризується одноманітною мімікою обличчя. Голос звучить на одній ноті – високій чи низькій. Корпус тіла, руки, голова або напружені чи малорухливі, або характеризуються різкими рухами. Емоційна енергія не виходить назовні, а супроводжується сильним навантаженням на різні групи м’язів і внутрішніх органів.

Міміка ж педагога повинна бути рухливою, різноманітною і динамічною. Ненависть, роздратування, презирство не можуть мати місця у змісті мімічного образу, оскільки вони впливають на міміку дітей. Їм передається стан агресивності, емоційної неврівноваженості, настороженості. Експресивно виражена доброзичливість, щира і відкрита усмішка сприяє діалогу, встановленню позитивного контакту з дитиною.

Емоційна гнучкість проявляється у здібності виявляти багатство емоційних переживань і адекватно зовні їх виражати. З іншої сторони, емоційна гнучкість – це здібність вчителя правильно розуміти, щиро приймати переживання учнів, виявляти до них емпатійні якості. Зокрема, доброзичливість, повагу до дітей, чуйність, турботу, емоційну сприйнятливість, розуміння тощо.

Отже, емоційна культура вчителя відображає рівень професійної майстерності, емоційну зрілість особистості та впливає на імідж педагога. У ній повинні бути присутні педагогічний такт, самоконтроль емоційного стану і зовнішньої експресії, емпатійні якості особистості. У результаті позитивного, емпатійного ставлення зі сторони педагога формується адекватна самооцінка дитини, відбувається профілактика конфліктних ситуацій і стресових станів вчителя і учня в процесі навчання.

Список використаних джерел

Гриньова В. Аксіологічний підхід до проблеми педагогічної культури майбутнього вчителя // Шлях освіти. – 2002. №2. – С. 2-6.
Митина Л.М. Учитель на рубеже веков: психологические проблемы // Психологическая наука и образование. – 1999. №3-4. – С.5-19.
Психологія особистості: Словник-довідник / За редакцією П.П. Горностай, Т.М. Титаренко. – К.: Рута, 2001. – 320 с.
Семенова Е.М. Тренинг эмоциональной устойчивости педагога: Учебное пособие. – М.: Изд-во Института психотерапии, 2005. – 256 с.

Чуйність як морально-психологічний компонент

професійної культури вчителя

Галина Свідерська

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова, м. Київ

Педагогічна праця – один із найскладніших видів людської діяльності. Її ефективне здійснення потребує не лише оперування широкими і різнобічними професійними знаннями та вміннями, а й вимагає наявності певних психологічних якостей. Проблема визначення професійно значимих якостей педагога є досить актуальною, оскільки компоненти, що характеризують особистість учителя та його педагогічну культуру, забезпечують не тільки виконання професійних функцій, але і дають можливість на відповідному рівні взаємодіяти з учнями як учасниками навчально-виховного процесу.

Як свідчить аналіз психолого-педагогічної літератури, пошук найголовніших, найвизначніших особистісних якостей учителя, на які спирається вся педагогічна діяльність і які визначають його професійну культуру, призвів до створення цілої „колекції” таких ознак. Назвемо лише ті якості, які найчастіше зустрічаються на сторінках наукових видань: емоційність (А.О.Прохоров, В.П.Трусов), комунікабельність (Н.В.Кузьміна, В.І.Гінецинський), здатність розуміти учнів та керувати ними (Є.А.Гришин, Ф.Н.Гоноболін), соціальна зрілість особистості (І.О.Зязюн, Н.І.Поспєлов). Загалом можна виявити більше ніж сімдесят професійно важливих якостей [5, 67]. Проте, як зазначає Л.Мітіна, структура особистості вчителя „набуває гармонійності не на основі співмірного та пропорційного розвитку усіх її якостей, а в результаті максимального розвитку тих здібностей, які створюють домінуючу спрямованість особистості вчителя, котра, в свою чергу, надає смислу усьому його життю та діяльності” [6, 26].

Ця гармонія забезпечується педагогічно-гуманною спрямованістю особистості, тобто спрямованістю на дитину, на безумовне її прийняття, а отже, залежить від наявності таких професійно значимих для вчителя якостей, як гуманність, чуйність, доброзичливість, повага гідності інших, вміння бути співчутливим, здатним відгукуватись на дитячі проблеми та радощі, допомагати. Тобто, з точки зору основного змісту та найзначніших результатів, професійну діяльність учителя треба визначати, за висловом С.Максимець, як прояв індивідуалізованої педагогічної допомоги вихованцям, милосердя та гуманізму [5, 68].

Дослідження вітчизняних і зарубіжних учених (П.Блонського, М.Данильченко, Ф.Зіятдінової, Н.Якобс та ін.) показують, що уявлення абсолютної більшості учнів і батьків про ідеального вчителя пов’язані перш за все з його людськими, особистісними якостями: любов’ю до дітей, добротою, великодушністю, толерантністю, вмінням співчувати, співпереживати. Потім перевага надається професіоналізму, який теж неможливий без порядності, честі та гідності. Тобто емоційно-оцінні відносини вчителя складають основу його моральності та моральності його вихованців. Тому особливо важливо, щоб учитель оволодів прийомами пізнання людини в процесі „живого взаємозв’язку” [4, 7], однією із форм якого є чуйність.

Ми розглядаємо чуйність як морально-психологічну якість, що характеризує ставлення людини до інших і передбачає: уважність до оточуючих, їхніх почуттів, інтересів та проблем; тактовність, делікатність, турботу, піклування про потреби і бажання інших, готовність надати необхідну допомогу. Чуйність виступає морально-психологічним феноменом, який ґрунтується на здатності людини безпосередньо відчувати душевний стан іншого та адекватно відгукуватись на нього (співчувати, співпереживати). У цьому сенсі вона нагадує емпатійність. Проте, на відміну від емпатії, яка є лише психологічним явищем, чуйність – це морально-психологічний феномен та учинкова категорія.

У педагогічній діяльності вчинок-чуйне ставлення проявляється через уважність до душевного стану учня, тактовність та доброзичливість у спілкуванні з ним, здатність учителя враховувати його інтереси та потреби.

У структурі професійної культури педагога чуйність може і повинна розглядатися як стійка індивідуальна якість, спрямованість особистості, що виявляється в готовності вчителя проявити емоційне тепло, співпереживання, співчуття, сприяння учневі, уважність до його психологічного стану та турботу про нього. Зрозуміло, що така душевність педагога допомагає йому розвивати душевність школяра. Таким чином, чуйність необхідно розглядати як одну із провідних характеристик особистості педагога, а відтак, як одну із найважливіших складових його професійної культури.

Варто зазначити, що вихованню чуйності вчителя важливого значення надавали відомі педагоги та психологи. Так, на думку В.О.Сухомлинського, турбота про благополуччя інших людей – одна із найголовніших. В умінні „відчувати душу” іншої людини, у здатності розуміти її душевний стан - одна із найважливіших характеристик особистості. В окресленому ним ідеалі педагога перша і визначальна риса – гуманізм, моральність. Чуйність проявляється у тих емоційних ситуаціях, коли, говорячи словами В.О.Сухомлинського, „людина серцем відчуває найтонші рухи серця іншої людини і відповідає на них власними душевними рухами” [8, 270].

Педагогом-гуманістом стає лише людина з розвинутим почуттям жалю, взаємодопомоги. У налагодженні гуманних стосунків учителя з учнями важливу роль відіграє його здатність проникати в духовний світ дитини, співчувати її, перейматися її почуттями. В.О.Сухомлинський радив педагогам формувати вміння відчувати себе в іншій людині й людину в самій собі. Без взаємного розуміння, допомоги, підтримки неможливе встановлення добрих стосунків учителя з учнями. На думку Василя Олександровича, завдання учителів – „пізнавати серцем усе, чим живе, що думає, з чого радіє й чим засмучується вихованець” [9, 424].

Неодноразово до проблеми чуйності, доброти, людяності звертається у своїх працях Ш.О.Амонашвілі. Уся його педагогічна система пронизана гуманізмом, любов’ю і повагою до вихованців. Шалва Олександрович говорить про чуйність як „тепло серця”, як „дар відчування іншої людини”. У наукових працях „Психологічні основи педагогіки співробітництва”, „Особистісно-гуманна основа педагогічного процесу” автор підкреслює, що чуйність як особистісна риса педагогів є обов’язковою умовою для формування у дітей здатності „відчувати іншу людину” [1], [2].

Отже, чуйне ставлення до учнів – це компонент істинної педагогічної культури, це риса справжнього учителя.

Проте вміння зрозуміти іншу людину, співпереживати, співчувати їй, бути уважним до її душевного стану, тактовним та делікатним у стосунках із нею – ці якості ще не стали особистісними якостями усіх без винятку вчителів.

Науковці відзначають, що сьогодні проблема чуйності є досить актуальною в учительському середовищі. Так, згідно досліджень Т.Василишиної, тільки 27,5% вчителів мають високий рівень емпатії [3, 37]. Викликають занепокоєння і дані нашого анкетування серед учнів 10-11 класів ліцею (Тернопільський педагогічний ліцей), які показують, що, на думку учнів, лише 2,04% педагогів проявляють до них чуйне ставлення [7, 136].

Здавалось би, не потребує доказів той факт, що від професійної майстерності, культури педагогічного спілкування, важливим компонентом якої виступає чуйність, залежить не тільки сьогодення шкільного життя, але і можливість гуманізації суспільства в цілому. Тому важливо, щоб учитель цілеспрямовано формував у собі не тільки педагогічні знання, уміння і навички, але і відповідні професійні якості, в тому числі у сфері спілкування.

Справжнє виховання людини людиною можливе тільки за умови гуманної взаємодії учасників педагогічного процесу, де турбота про зростаючу особистість, прагнення допомогти їй стати довершеною, сповна виразити, реалізувати себе, відчути себе людиною, громадянином – воістину найвища, найгуманніша мета. Гуманістично спрямована особистість, якою повинен бути кожний учитель, сенс свого життя і діяльності вбачає у творенні людяних, моральних учинків – у практичному втіленні відповідних психологічних якостей у взаємодії з учнем. Тому вся педагогічна діяльність учителя – це максимум людяності у професійному виконанні. Саме такий підхід, виступаючи одним із дійових шляхів гуманізації освіти, сприяє розвитку вільної, високоморальної, самодостатньої особистості, яка успішно реалізує власний потенціал у сучасному світі.

Blog

Міністерство освіти І науки України

Содержание