Інформаційний вісник

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3 4

7. РЕОРГАНІЗАЦІЯ ТА ЛІКВІДАЦІЯ БІБЛІОТЕКИ

7.1. Реорганізація (злиття, приєднання, виділення, поділ, перетворення) та ліквідація Бібліотеки відбуваються у випадках та порядку, встановлених чинним законодавством України.

7.2. Ліквідація здійснюється ліквідаційною комісією. Порядок і терміни проведення ліквідації визначається згідно з чинним законодавством.

7.3. У разі реорганізації і ліквідації Бібліотеки працівникам, що звільнюються, гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до трудового законодавства України.

7.4. При перетворені Бібліотеки в інший заклад, який щойно виник, до нього переходять усі майнові права і обов’язки колишнього закладу.

7.5. Ліквідація Бібліотеки вважається завершеною і вона припиняє свою діяльність з моменту внесення запису до єдиного державного реєстру підприємств, установ і організацій України.

Юридична консультація

Чи має право керівник організації заборонити курити на території підприємства, установи, організації, на якій підставі, та чи не є ця заборона порушенням прав людини?

Керівник організації має право заборонити курити на підставі ст. 13 Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення», яка підтверджує заборону на куріння тютюнових виробів на робочих та в громадських місцях (за винятком спеціально для цього відведених), закріплену Законом України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 19. 12. 1995 р. Останній забороняє (за винятком спеціально відведених для цього місць) вживання тютюнових виробів у закладах охорони здоров’я, навчальних та освітньо-виховних закладах, в громадському транспорті (включаючи транспорт міжнародного сполучення), у закладах культури, закритих спортивних спорудах, ліфтах і таксофонах, на дитячих майданчиках, у приміщеннях органів державної влади та місце вого самоврядування, інших державних установ (ст. 15-2).

Факти про шкідливість і наслідки впливу на здоров’я вимушеного вдихання тютюнового диму свідчать про необхідність прийняття більш жорстких правил і законів на захист здоров’я людей, які не курять, особливо дітей (розділ 3 Комплексного плану «Профілактика та подолання тютюнокуріння в Україні на 2005 – 2010 роки», затвердженого 24. 06. 05 р.).

Конституція України проголошує невід’ємне право кожної людини на життя. Кожен має право на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ст. 27), на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50).

Верховна Рада України Законом України від 15. 03. 2006 р. ратифікувала Рамкову конвенцію Всесвітньої організації охорони здоров’я із боротьби проти тютюну (далі Конвенція ВООЗ), Преамбула якої визначає як пріоритетний захист здоров’я людей, наголошуючи на поширенні тютюнової епідемії як глобальній проблемі з руйнівними наслідками для здоров’я, пов’язаними із вживанням тютюну та його впливом, визнаючи сигарети та інші тютюнові вироби джерелом залежності, яка вважається окремим розладом, та підкреслюючи особливу шкідливість тютюнового диму для розвитку дітей та молоді.

Метою даної Конвенції ВООЗ є захист нинішнього та прийдешніх поколінь від руйнівних наслідків для здоров’я людей, а також соціальних, екологічних і економічних наслідків споживання тютюну й впливу тютюнового диму за допомогою забезпечення відповідних заходів боротьби проти тютюну, що мають здійснюватися на національному, регіональному й міжнародному рівнях, для того щоб постійно та істотно скорочувати поширеність уживання тютюну й впливу тютюнового диму (ч. ІІ ст. 3 Конвенції ВООЗ).

Ст. 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права від 16. 12. 1966 р. наголошує, що кожна людина має право на найвищий досяжний рівень фізичного та психічного здоров’я. Преамбула Статуту Всесвітньої організації охорони здоров’я визначає рівень здоров’я одним із основних показників дотримання прав людини, а високий рівень здоров’я неможливо собі уявити без боротьби проти тютюнопаління.

Згідно зі ст. 8 ч. ІІІ Конвенції ВООЗ, кожна Сторона ефективно приймає і здійснює заходи законодавчого, виконавчого, адміністративного і/або іншого характеру, що забезпечують захист від впливу тютюнового диму на робочих місцях усередині приміщень, на громадському транспорті й у закритих громадських місцях та у відповідних випадках в інших громадських місцях.

Закон України від 22 вересня 2005 року «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення» визначає громадське місце як частину будь-якої будівлі, споруди, яка доступна або відкрита для населення вільно, чи за запрошенням, або за плату, постійно, періодично або час від часу, а залежність від вживання тютюнових виробів як психічну та фізичну залежність особи від нікотину та інших інгредієнтів тютюнових виробів, що потрапляють в її організм внаслідок вживання нею тютюнових виробів (ст. 1).

Згідно з ст. 5 Основ законодавства України про охорону здоров’я, державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов’язані забезпечувати пріоритетність охорони здоров’я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров’ю населення й окремих осіб. Обов’язок піклуватися про своє здоров’я та здоров’я дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян покладається на кожного громадянина України (ст. 10). Власники і керівники підприємств, установ і організацій зобов’язані забезпечити в їх діяльності виконання правил щодо охорони праці, передбачених законодавством, не допускати шкідливого впливу на здоров’я людей (ст. 28).

Згідно з Законом України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення», на державні органи влади покладено завдання проведення єдиної державної політики щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення, здійснення заходів щодо запобігання поширення тютюнокуріння серед населення, насамперед серед дітей та молоді.

За порушення цього Закону, згідно зі ст. 175-1. Кодексу України про адміністративні правопорушення, передбачена адміністративна відповідальність у вигляді попередження або штрафу.

Слід зазначити, що, згідно з Законом України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів», обмеження шкідливого впливу тютюнових виробів здійснюється шляхом реалізації правових (законодавчих), економічних, медичних та адміністративних заходів, а саме:

пропаганди здорового способу життя, вільного від вживання тютюнових виробів;

створення економічних та правових умов, що сприяють зменшенню вживання тютюнових виробів;

охорони права тих, хто не курить;

інформування про шкідливість надмірного вживання тютюнових виробів та тютюнового диму (ст. 15-1).

Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством (ст. 1).

Згідно зі ст. 9. данного Кодексу, правопорушенням (проступком) визнається протиправна вина (умисна або необережна), дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність, яка настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

Сценарій

З когорти вождів: історичний портрет Симона Петлюри

С. Поправка, головний бібліотекар відділу читальних залів

Черкаської ОЮБ ім. В. Симоненка

Допоміжна атрибутика: однойменна виставка документів, записи пісень про Україну, великоформатний портрет С. Петлюри.

Звучить пісня «Доля Вкраїни», слова В. Назаренка, музика О. Чухрая.

Перший ведучий.

«Ми вступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдино боротьбою, впертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її народ живе і бореться за своє право, за свободу і державну незалежність... Признаймося без гордощів і без зайвої скромності, що за час дволітньої нашої боротьби ми створили українську націю, яка й надалі активно боротиметься за свої права, за право самостійно і ні від кого не залежно порядкувати на своїй землі...», – ці слова належать Симону Петлюрі. І сьогодні ми поговоримо про життя і діяльність цієї неординарної людини, познайомимося з літературою, яка висвітлює його образ.

Протягом багатьох десятиліть тоталітарного режиму усе, що було пов’язане з цією людиною, фальсифікувалося. Радянські історики, в т. ч. українські, змальовували образ Петлюри лише чорними фарбами, а це зумовило створення хибного уявлення про життя і діяльність цієї постаті. Лише із здобуттям нашою державою незалежності з’явилася реальна можливість поглянути на Симона Петлюру без ідеологічних нашарувань.

Він був однією із найпомітніших і, водночас, найсуперечливіших постатей української революції. Довше, ніж будь-хто інший, він входив до найвищих державних установ Української Народної Республіки, був найвпливовішим, по суті – одноосібним лідером українського руху у 1919 – 1920 рр., зазнав гучних тріумфів і нищівних поразок. Навряд чи хто за все життя мав більше суперників і ворогів й до сьогодні має такий спектр оцінок – від надміру захоплень (вождь українського війська, української нації – мало не месія) до вкрай зневажливих і принизливих (політичний авантюрист, амбітний дилетант, неврастенік).

З великим ступенем імовірності можна висловити припущення, що одностайності в оцінці постаті Симона Петлюри, його діянь досягти не вдасться ще досить і досить довго.

Читець.

В великих людях – вільний дух,

До тіла людського прикутий...

Їх вабить крила розгорнути.

Їх кличуть простір, воля, рух.

Вони не заснуть і вночі!

Їх будить зойк і крик народній,

Вони то в небі, то в безодні.

Їм сниться слава і мечі.

Що стіни-мури? Розвалить!

Що скелі-гори їм? Розперти!

Перемогти, або умерти, –

Однаково: прекрасна мить!

Життя для них – це боротьба,

Вони родилися для чину,

Розкуть закуту Україну,

Звільнити вічного раба.

Це – зміст життя їх, це мета,

Це – їм призначена дорога,

А там за нею – перемога,

Квітки і брама золота.

(Олександр Олесь, «Терновий вінок»)

Другий ведучий.

Майбутній Головний Отаман війська України, голова Директорії УНР народився 10 травня 1879 року в Полтаві у сім’ї полтавських міщан Ольги Олександрівни та Василя Павловича Петлюр. Новонародженому дали не дуже поширене на Полтавщині ім’я Симон. Батько його був їздовим – возив архієрея. Але не цим пишався Симон – щуплий, сутулуватий юнак з русявим чубом і ясними променистими очима. Не раз у гурті ровесників він захоплено розповідав, що його діди і прадіди були козацького роду.

Будучи вихідцем з незаможної багатодітної родини, Симон здобув досить непогану для того часу освіту. Після закінчення Полтавської бурси у 1895 р. він вступив до Полтавської духовної семінарії. Окрім архаїчних предметів, Симон жваво цікавився історією, культурою, музикою, гарно співав, непогано грав на скрипці, разом з товаришами влаштовував вистави.

Важливу роль у формуванні юнака та його товаришів у дусі незалежності відіграло багато факторів – і Шевченків «Кобзар», і безсмертні твори Івана Котляревського, і історична література.

Велике враження на молодого Петлюру справив виступ на Шевченкових роковинах у Полтаві 19 лютого 1900 року основоположника українського націоналізму Михайла Міхновського, який відверто закликав українців до безпощадної боротьби проти гнобителів, насамперед проти Москви. Семінарист Петлюра ловив кожне слово Міхновського. Ідеї останнього щодо національної самостійності України на початку XX століття сприяли створенню Революційної Української Партії (РУП) – першої політичної партії в Україні. Петлюра став одним із її активістів.

У 1901 р. Петлюру і кількох його друзів виключили із семінарії за те, що він відверто виявляв свої українські симпатії, зокрема, під час вшанування в місцевому театрі композитора Миколи Лисенка.

Перший ведучий.

1902 р. С. Петлюра ненадовго переїжджає до Львова, працює там у «Літературно-науковому віснику», що редагувався Михайлом Грушевським. Згодом опиняється на Кубані. Спочатку дає приватні уроки в Катеринодарі, а потім потрапляє до експедиції професора Ф. А. Щербини, який досліджував історію південних районів тогочасної Росії. Петлюра здебільшого працював над архівними документами, допомагаючи професору складати історію Кубанського війська. Однак, юнак жваво цікавився і поточним політичним життям. Він брав активну участь у роботі Чорноморської вільної громади, що входила до складу РУП. За це у грудні 1903 року Симон Петлюра був заарештований і лише у березні наступного року звільнений. Вийшовши на волю, він поїхав до Києва, а потім перебрався до Львова, де співробітничав у газеті «Селянин».

На цьому етапі поліція втратила з поля зору піднаглядного і в жовтні 1904 р. розіслала по Росії циркуляр з його прикметами. Цей документ містить перший детальний опис молодого Симона Петлюри. У ньому, зокрема, вказується: «росту 166 см, будова тіла середня, зовнішність інтелігентна, серйозна, має звичку відставляти ліву ногу вперед і тримає руки попереду, волосся на голові русяве, довге, пряме, проділ з правого боку, на бровах і вусах також русяве. Борідка рідка, рудувата, очі сірі, великі, короткозорий; при вечірньому освітленні читає за допомогою окулярів» (Нар. армія. – 1999 – № 165. – С. 4).

З вибухом революції 1905 року С. Петлюра прибув до Києва і помітно активізував політичну діяльність. Після розколу РУП і утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) він бере активну участь у її діяльності. В основному займається літературними та видавничими справами, працюючи в газетах «Слово», «Рада» журналах «Україна», «Вільна Україна». У численних публікаціях молодий революціонер продемонстрував своє бачення проблем, сформулював власні, хоча подекуди наївні висновки щодо їх розв’язання, закликав маси до боротьби за національне та соціальне визволення. Показовою є видана ним у 1906 р. брошура «Добра порада в лиху годину». У цій брошурі Петлюра заявив: «Коли вже боротись, то боротись треба так, як слід. Царський уряд бореться з нами силою: проти його сили ми маємо поставити свою. Тільки той, хто виходить проти свого ворога з тією зброєю, яку має ворог, може сподіватися, що він не загине, а одержить побіду над ворогом» (Нар. армія. –1999. – № 165. – С. 4).

Другий ведучий.

Лідер тогочасних соціал-демократів М. Порш з теплотою говорить про людські якості молодого Симона: «Петлюра був прегарний товариш, певний і вірний в усіх перипетіях мінливої долі. Надзвичайно лагідний супроти кожної людини та толерантний, він не судив легковажно людей за їхні погляди та вчинки.

Врешті-решт, у пошуках кращої долі і спокою від місцевої охранки Петлюра від’їздить з України, де, за влучним висловом одного із біографів, «для нього були відкриті двері всіх політв’язниць». Він їде до Петербурга і влаштовується працювати в приватному транспортному товаристві. Тут познайомився із молодими земляками, які гуртувалися навколо українського клубу. Петлюра вже тоді мав авторитет, вирізнявся організаційними та ораторськими здібностями. Вперше публічно він виступив на вечорі-концерті з нагоди 50-тих роковин смерті Т. Шевченка, який відбувся в залі Купецького (Дворянського) зібрання. Петлюра читав вступний реферат, говорив гаряче, емоційно, галицько-українською мовою, чим схвилював багатьох слухачів.

Перший ведучий.

Політика посідала головне місце у діяльності Петлюри, але він був людиною різнобічною, цікавився літературою, живописом, особливо любив театр. У 1907р. він написав, мабуть, найкращу свою статтю, присвячену 25-річчю акторської діяльності Марії Заньковецької.

Перечитуючи спадщину С. Петлюри, не можна не відзначити неабиякий його літературний талант: 1913 р. С. Петлюра написав кілька критичних нарисів про видатних українських літераторів: І. Франка, І. Карпенка-Карого, М. Коцюбинського, Т. Шевченка та ін. Ці нариси вийшли друком у 1918 р. під загальною назвою «Незабутні».

Літературна діяльність С. Петлюри тривала майже 25 років. Від перших кореспонденцій – статичних звітів – до розлогих описів українського політичного життя та блискучих за методологією та якістю есе про Марію Заньковецьку (1907) та Івана Франка (1913).

Авторські роботи: «До ювілею М. К. Заньковецької», «Пам’яті Коцюбинського», «Іван Франко – поет національної честі», «Вчіться у Шевченка», «Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)» – представлені у книзі «Петлюра Симон. Статті» (К.,1993).

Проте в Петербурзі С. Петлюра довго не затримався. 1909 р. він оселився у Москві, почав працювати бухгалтером. Тут же одружується із Ольгою Більською. У молодого подружжя народилася донька Леся – єдина дитина Симона Петлюри. Залишаючись скромним бухгалтером, Петлюра в українській колонії був людиною вельми авторитетною – з ним радилися щодо всіх поточних справ. Його репутація додатково покращилась, коли він з 1912 р. почав видавати журнал «Украинская жизнь». Журнал був розрахований на українців, що проживали в Росії, і видавався російською мовою.

Другий ведучий.

Винятковість і можливості С. Петлюри означив московський академік Федір Корш, який був із ним у дружніх стосунках: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра – видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Петлюра вищий за те, що про нього думають. Він із породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями. Живе він при несприятливих умовах, не може виявити себе. Та хто знає, чи не зміниться все навкруги нас? А коли зміниться – буде він вождем народу українського. Така його доля» (Наука і суспільство. – 1993. – № 7 – 8. – С. 26). Ці пророчі слова були сказані за часів Першої світової війни, коли ніхто й гадки не мав, якими будуть її наслідки та що це означатиме для України.

Після Лютневої революції 1917 р., в умовах розгортання в Україні національного руху і боротьби за власну державність під проводом Центральної Ради, почалося стрімке сходження Петлюри на політичну арену, до високих військових і державних посад. Симон Петлюра посів помітне місце серед діячів – борців за свободу народу і незалежність держави.

Петлюра з властивою йому енергією поринає у справу українізації армії. Його направляють делегатом на Всеукраїнський військовий з’їзд, що відбувся на початку травня 1917 р.

Читець.

...Ми станемо в лави під стягом Петлюри,

Щоб зникла сваволя, неволя понура.

Петлюра наш символ, наш світоч ідей,

Щоб шлях осіяв у вітчизни едем.

Під стяг синьо-жовтий ми станемо в лави

Із Хусту, Кубані, Стрия і Полтави,

Одна в нас вітчизна – ми кровні брати,

Один і тягар нам судилось нести.

Мета наша – Вільна Вкраїнська держава,

Не – яструб двоглавий, не зірка кривава,

Що нею півсвіту Москва ставрувала,

Як сонце нам сяє Тризуб золотий

У сяйві його ми ідем до мети...

(Андрій Легіт, «Пам’яті Симона Петлюри»)

Перший ведучий.

На Петлюру розраховували Михайло Грушевський та Володимир Винниченко, адже на той час їхні погляди, принаймні в основному, збігалися. Це виявилося вирішальним і в тому, що «військового урядовця», як іменували Петлюру, було обрано не лише членом Українського Військового комітету, а й його головою. І під час формування Генерального Секретаріату Центральної Ради посаду Генерального секретаря військових справ (за сучасною термінологією – міністра оборони) обійняв саме Симон Васильович Петлюра, розгорнувши в чомусь навіть галасливу діяльність із створення українських збройних сил.

Після Жовтневого перевороту в Петрограді та проголошення радянської влади в Україні в грудні 1917 р. найсерйознішу небезпеку для свободи і незалежності українського народу Симон Петлюра вбачав у більшовиках. Тому повів з ними непримиренну і рішучу боротьбу. Обрані позиції він не зрадив ніколи.

Тим часом посилилися розходження з лідерами Центральної Ради в поглядах на поточну політику. Петлюра все частіше наражався на нерозуміння, а відтак виявляв незалежність і відверто конфліктував з ними. Тому в грудні 1917 р. він був вимушений залишити посаду Генерального секретаря військових справ і стати на чолі Українського Гайдамацького коша Слобідської України. Кіш на початку 1918 р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ та в ліквідації повстання більшовиків на заводі «Арсенал».

Другий ведучий.

Після гетьманського перевороту наприкінці квітня 1918 р. Симон Петлюра відійшов від військових і державних справ, оскільки перебував в опозиції до політики, яку проводив Скоропадський. Він очолив всеукраїнський Союз Земств, керував Київським губернським земством.

Друзям коштувало немалих зусиль умовити Симона Васильовича погодитися на обрання його Головою Управи Київського земства. Різнобічною була діяльність нового голови управи, однак, на перше місце він – єдиний з державних мужів – поставив турботу і піклування про Шевченкову могилу. Декілька державних комісій (дві з них – під головуванням Симона Петлюри), вивчивши всі проблеми Тарасової гори, ухвалили: «негайно вжити всіх заходів щодо спорядження і дальшої охорони могили Батька України Т. Г. Шевченка як ВЕЛИКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕЛІКВІЇ».

Більш детально з інформацією про Симона Петлюру і Шевченкову могилу можна ознайомитись у газеті «Українське слово» за 2004 р., №№ 20 – 23. Це дослідження сучасної берегині Тарасової могили, історика, краєзнавця, літературознавця Зінаїди Тарахан-Берези.

Перший ведучий.

Під час діяльності у Союзі Земств С. Петлюра особливо дбав про добробут бідніших верств населення. Його ім’я набуває популярності на селі, бо Петлюра порушив питання проведення земельної реформи й обмеження прав великих землевласників. Саме після цієї заяви на вимогу німецького штабу і кількох осіб з гетьманського оточення Петлюру було заарештовано і ув’язнено на чотири місяці. Лише згодом, після ультиматуму міністрів-українців в уряді Скоропадського, С. Петлюру було звільнено.

Петлюра вийшов із в’язниці в день обрання його до Директорії, яка покликана була замінити уряд гетьмана Скоропадського, і перебрався до Білої Церкви. Того ж дня він зустрівся з військовиками. Під час зустрічі було прийняте рішення: якщо гетьман не відмовиться від маніфесту про федерацію з Росією і не згодиться на створення в уряді національного міністерства, – С. Петлюра очолить українське військо і розпочне бойові дії проти гетьмана. Скоропадський вимог не виконав, і з Білої Церкви Петлюра оголосив антигетьманське повстання, призначивши себе його Головним Отаманом. На заклики С. Петлюри та Директорії до військ УНР вливалися сотні і тисячі вояків із повстанських загонів. У результаті зародилося явище, що отримало назву «Отаманщина». І 14 грудня 1918 р. полки УНР під командуванням Симона Петлюри рушили на Київ. Після важких боїв з військами гетьмана вони увійшли до Києва. Скоропадський передав владу Директорії і, боячись розправи, виїхав до Німеччини.

Другий ведучий.

Початок 1919 року ознаменувався наступом частин Червоної Армії на Україну. Ряд колишніх лідерів УНР вважали, що більшовицька Москва припинить агресію проти України, якщо прийняти «совєтську платформу». Проти цього різко виступив Симон Петлюра.

Військам Директорії довелося воювати і з більшовиками, і з Денікіним, і з Махном, і з поляками. Найнебезпечнішою силою були більшовики. На початку 1919 р. вони здобули ряд перемог і почали наступ на Київ. Директорія змушена була евакуюватися спочатку до Вінниці, а потім — до Кам’янця-Подільського. Тут 11 лютого Симон Петлюра став Головою Директорії і дедалі більше зосереджував владу у своїх руках, а відтак відповідав за долю УНР, української революції.

Лунає пісня «Господи, помилуй нас», слова і музика

Т. Петриненка. На фоні пісні звучить вірш А. Легіта.

...У грозяні дні, як Вкраїна повстала,

Як гади сповзались, наставили жала,

Ульянов, Денікін, Юденич, Колчак,

Петлюра був нам, як на морі маяк.

Він звав на мечі переплавити рала,

Дихнути огнем у лице канібалу.

Він соколом линув на штурм «Арсеналу»,

І був у походах й димах контратак

Козак й отаман, отаман і козак.

Хоч кат і для душ не жаліє отрути,

Ми знаємо, хто ми, ким й за що закуті.

Діждемось величних і радісних свят,

Розіб’є кайдани закований брат...

(Андрій Легіт, «Пам’яті Симона Петлюри»)

Перший ведучий.

Успіхи Червоної Армії на території України призвели до того, що Петлюра змушений був залишити українські терени і опинився у Варшаві, сподіваючись у поляків знайти союзників у боротьбі за визволення України. І знайшов: 22 квітня 1920 року був підписаний Варшавський договір. За цим договором, С. Петлюра поступається Польщі Західною Україною, а натомість польська армія разом із залишками української армії піде в Україну для повалення радянської влади і відновлення правління Директорії. Проте через місяць радянські війська розбили об’єднані сили Польщі і УНР. Петлюра робить спробу власними силами боротися з Червоною Армією. Однак ця боротьба була абсолютно безнадійною. У жовтні 1920 р. Польща уклала перемир’я з радянською Росією, яка тепер цілком розпоряджалася українською територією. Петлюру та війська УНР, які у листопаді 1920 р. залишили Україну, прихистила Польща, але на вигідних для себе умовах.

Відтоді, аж до трагічної смерті, Симон Петлюра перебував в еміграції.

Уряд радянської України у 1923 р. звернувся до польських властей з вимогою видати йому Петлюру. Після цього Симон Васильович змушений був переїхати до Угорщини, а потім до Відня і Женеви. У 1924 р. він разом з дружиною Ольгою та дочкою Лесею оселився у Парижі. Тут він продовжував гуртувати навколо себе українських патріотів, готував їх до нових боїв за свободу і незалежність Батьківщини.

Біограф писав: «Коли в спогадах за 1919 – 1920 рр. ми читаємо про Петлюру як про людину неспокійну, що палить багато цигарок, що іноді годинами сидить, низько схилившись на стільці і вислухує звідомлення – щоб потім зірватися і давати накази, бігти до авта, поспішати на першу лінію фронту... – то на вулицях Парижа ми зустрічаємо його зовсім зміненим... У скромнім двокімнатнім мешканні на вулиці Тенар, біля Сорбони, йшла велика кипуча діяльність. Між тим приватне життя мешканців цієї квартири: С.Петлюри, його дружини і доньки – було скромне і просте» (Наука і суспільство. – 1993. – №№ 7 – 8 – С. 28).

За розповідями сучасників, Симона Петлюру часто можна було бачити на вулицях Парижа. Ходив зазвичай сам, байдужий до самоохорони. Зовні він виглядав спокійним, врівноваженим. Проте очі видавали в ньому людину, що багато пережила і багато чим переболіла.

Другий ведучий.

С. Петлюра не полишав журналістсько-публіцистичної діяльності, спрямованої на висвітлення недавніх українських визвольних змагань, писав про перспективні завдання української еміграції і становище України під владою більшовиків. Багато таких матеріалів було опубліковано у часописі «Тризуб». У день свята української державності, 22 січня 1926 р., він, зокрема, зазначав: «...Шлях звільнення кожної нації густо кропиться кров’ю. Нашої – так само. Кров’ю чужою і своєю. Ворожою і рідною. Кров закінчує глибокі процеси національних емоцій, усвідомлень, організаційної праці, всього того, що нація... використовує для створення свого права на державне життя. Кров, пролита для цієї величної мети, не засихає. Тепло її все теплим буде в душі нації, все відограватиме ролю непокоючого, тривожного ферменту, що нагадує про нескінчене і кличе на продовження розпочатого...» (Московська воша: Оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з ними треба робити. – К., 1993. – С. 69 – 70).

Звучить пісня «Гетьманський заповіт», слова Р. Братуня, музика О. Загороднюка.

Перший ведучий.

Змушений шукати притулку за кордоном, С. Петлюра потрапив під зливу нападок не лише з боку радянських істориків як ворог радянської влади, але й колишніх своїх соратників по боротьбі за суверенну Україну, насамперед В. Винниченка, М. Грушевського та ін. Москва таврувала його ім’я, звалюючи на нього свої злочини проти українського народу. Ворогів у Петлюри було багато. Він це знав і вів боротьбу з ними – через пресу, шляхом дискусій тощо. Мабуть, швидкої смерті, та ще й від кулі, не чекав.

10 травня 1926 року Петлюра зайшов з друзями до російського ресторану, щоб скромно відзначити день народження. За одним із столиків сидів Нестор Махно в оточенні якихось незнайомих людей. Один з них відразу потупив очі в підлогу і через кілька хвилин вийшов з ресторану. Не затримався там і Махно. Легендарний батько мав бути вдячним Петлюрі, адже той у 1923 р. у Польщі врятував йому життя, коли петлюрівські офіцери, звинувативши Махна в тому, що він перешкоджав боротьбі за створення самостійної України, хотіли розправитися з ним. Петлюра не міг знати, що цього разу у ресторані батько Махно відмовляв єврея Самуїла Шварцбарда від задуму вчинити замах на колишнього Головного Отамана, щоб помститися за численні єврейські погроми в Україні.

25 травня 1926 р. Симон Петлюра попрямував пообідати до ресторану Шартьє на вулиці Расін, який розташовувався за три квартали від його помешкання. Там він пробув близько години. О 14 годині 15 хвилин він вийшов із ресторану і зупинився біля столика з книжками на розі вулиць Расін і Сен-Мішель. Саме в цей час до нього наблизився чоловік, одягнений у білу робочу блузу і без шапки. Він запитав: «Пан Петлюра?». Останній не відреагував. «Чи Ви є пан Петлюра?» – перепитав незнайомець. Не почувши відповіді, він вихопив револьвера і почав стріляти в Симона Петлюру, вигукуючи: «Вбивця! Це за різанину! Це за погроми!». Від першої кулі, що потрапила у праве плече, Петлюра втратив рівновагу і впав на тротуар. Нападник продовжував стріляти в лежачого. Смертельною виявилася п’ята куля, що влучила у груди жертви, пробила легені і серце, викликавши великий вилив крові. Ще дві кулі пройшли мимо, потрапивши у бруківку. О 14 годині 40 хвилин, так і не прийшовши до пам’яті, Симон Петлюра помер у лікарні. Поховали його 30 травня під жовто-блакитним прапором на кладовищі Монпарнас.

Читець.

Ще мить тому – весна і цвіт,

Чужинний май в співучім сонці…

І вже щось чорне криє світ

–І де ж ви, друзі, оборонці?

Наївний рух крилатих рук,

Ні! Свисту куль не заперечить.

І тіло падає на брук.

І ось тріпочуть груди й плечі.

І очі гасить смертна мла.

Сім хижих куль влучили в тіло.

Знялись над мертвим тілом крила.

І дійсність легко попливла,

Як марний, як минулий вияв,–

Бо за повіками тремтів

Співучий степ, пшеничний спів,

Полтава, прапори і Київ.

(Євген Маланюк, «На смерть Симона Петлюри», 25 травня 1926 р.).

Другий ведучий.

Сповіщаючи цю трагічну звістку, емігрантська преса в один голос твердила, що Петлюру вбив московський посланець. В інших джерелах вказується, що це була помста Головному Отаману за численні єврейські погроми в Україні в роки громадянської війни. На першому ж допиті в поліції затриманий С. Шварцбард назвав своє ім’я і заявив, що Петлюру він убив свідомо, бажаючи помститися за єврейські погроми в Україні у 1919 – 1920 рр., під час яких загинула вся його рідня. Така версія була досить вигідною, бо в роки громадянської війни єврейські погроми були досить частими, і здійснювали їх усі без винятку воюючі сторони – і білі, і червоні, і петлюрівці. Симон Петлюра, як свідчать документи, намагався боротися проти антисемітизму і карав погромників, але через розгул «отаманщини» у своєму війську часто не міг відвернути єврейські погроми.

Про це більш повно йдеться в книзі Тараса Гунчака «Симон Петлюра та євреї» (К., 1993).

Суд над убивцею Петлюри, що відбувся у Парижі восени 1927 р., виправдав С. Шварцбарда. Велику роль у цьому відіграв той факт, що процес досить кваліфіковано і філігранно вів адвокат Анрі Торес. Він зумів відвернути увагу суду від звинуваченого, а зосередився на злочинах і вбивствах, скоєних під час погромів. А. Торес наголошував, що Петлюра як голова держави і керівник армії повинен відповідати за те, що відбувалося на підвладній йому території. Захист був побудований так успішно, що французький суд присяжних визнав Шварцбарда невинним.

Ряд сучасних істориків стверджують, що Петлюру було вбито за планом, розробленим ОДПУ СРСР, а сам процес над убивцею проводився необ’єктивно.

Перший ведучий.

Від дня трагічної загибелі Симона Петлюри спливло понад сім десятиліть. Стежка до скромного надгробку на Монпарнаському кладовищі не заростає: зарубіжні земляки-брати йдуть уклонитися могилі Головного Отамана. А ще проводять наукові конференції, вечори, організовують виставки, бібліотеки його імені. Про це можна прочитати в книзі Василя Михальчука «Українська бібліотека імені Симона Петлюри в Парижі» (К., 1999), а також у виданні «У 70-річчя паризької трагедії. 1926 – 1996: Збірник пам’яті Симона Петлюри» (К., 1997).

Час усе поставив на свої місця. Ім’я полум’яного патріота, як не намагалися витруїти його з народної пам’яті, пережило навіть саму імперію.

Смерть Симона Петлюри стала глибокою і болючою втратою для українського національно-визвольного руху. Але це не послабило його. Уже діяла військова Організація українських націоналістів, яка продовжувала визвольну боротьбу українського народу.

Читець.

Його ім’я у шелесті колосся,

У міці гір, у розквіті садків,

Воно у землю заплелося

Незримих сонмами віків.

Воно дзвенить над степом непокірним,

Вроста у грім, у блискавиці бур.

Йому пісні широт безмірних

Склада Славута-Трубадур.

І лун-громи акордом величавим

Прядуть із них мелодію про те,

Що не сади довкруг Полтави –

То слава Симона цвіте.

Другий ведучий.

Історики по-різному розглядали й оцінювали державницьку і політичну діяльність Симона Петлюри. Але як би критично вони не підходили до його особи, важко було не визнати, що він був великим державним діячем.

Головний Отаман ніколи не зневірювався. За два тижня до своєї трагічної смерті він писав до колишнього українського вояка у Канаду: «Я знаю нашу історію, знаю сили розпорошені, не підперті працею поколінь і віків. І не роблю собі ілюзій щодо легкості, з якою ідеал соборної України може бути здійснений... У мене немає розчарування ні в нашому народі, бо він такий, яким його зробили обставини, часом сильніші за нього, ні в його здатності до самостійного життя, бо ця здатність буде розвиватися і зміцнювати його. Ситуація, в якій він опинився сьогодні, не є вічною чи безнадійною».

«Він присвятив себе великій ідеї, ототожнив себе з нею, – говорив про Симона Петлюру адвокат Кампінчі, виступаючи на судовому процесі Шварцбарда, – це ідея визволення 40-мільйонної нації з московського ярма. Переслідуваний, вигнаний зі свого краю... він ніколи не зрікався тієї грандіозної мрії, ніколи від неї не відходив і ніколи не втрачав віри у майбутнє України».

Таким був Симон Петлюра – голова Української держави і Головний Отаман.

Читець.

Молюсь за вас, нащадки України,

Кому в прийдешньому належить нас змінити,

Щоб розладу не було між своїми

І незалежність вміли боронити.

Молюсь за вас, щоб всіх єднала воля,

Діла і помисли завжди у вас були єдині.

І щоб для всіх була щаслива доля,

Служіть, нащадки, рідній Батьківщині.

(В. Квітневий).

Лунає пісня «Горнусь до тебе, Україно!», слова М. Бакая, музика. В. Прокопика.

Перший ведучий.

«Я повернуся...» – не раз писав Симон Петлюра у своїх наказах, відозвах, листах. Треба було мати незламну віру у свій народ, щоб у важких умовах до останнього подиху вірити у торжество незалежності України. І нині він повертається до нас. А ми, можна сказати, повертаємось до нього. Бо його життя і діяльність – то джерело сил і мужності для кожного, хто прагне утверджувати нашу державність і непорушно стояти на сторожі національних інтересів України.

Звучить пісня «Горнусь до тебе, Україно!»

БІБЛІОСВІТ

Інформаційний вісник № 4 (24)

Редакційна колегія: Г. Саприкін (голова редкол.), Т. Сопова

(відп. ред.), С. Чачко, Т. Якушко

Редактори: С. Чачко, В. Кучерява

Засновник – Державна бібліотека України для юнацтва

Виходить чотири рази на рік

Підписано до друку 27. 03. 08. Зам. № 97. 74 стор. Тираж 60 пр.

Просп. Перемоги, 60, м. Київ, 01057

ссылка скрыта

E-mail:inform@4uth.gov.ua

Blog

Інформаційний вісник

Содержание