Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”
| Вид материала | Книга |
- Федоте Евграфыче Васкове ему выпала нелёгкая доля быть командиром девушек. Зенитчицы,, 22.17kb.
- Интерактивно-образовательная программа Презентация новой музейной интерактивно-образовательной, 87.24kb.
- Положение о проведении регионального этапа историко-краеведческой викторины «Дорогами, 29.51kb.
- Его отец Дмитрий Константинович был командиром батальона 51-го Литовского полка. Дворянская, 229.51kb.
- Конкурса чтецов -2009 Тема «Дорогами русской славы», 41.74kb.
- «Дорогами войны». Историко-литературная композиция. Проект учащихся 8 класса. Учитель, 893.29kb.
- 3. руководство проведением, 22.05kb.
- Дорогами Бременских музыкантов!, 154.46kb.
- И его стойкий оловянный солдатик, 64.15kb.
- Реферат 5, 59.02kb.
Подальші дії повстанської сотні УПА «Месники-3» у 1946 році
Нагадаємо, що ця сотня провела бойову акцію на лікарню у Любачеві спільно з підрозділами повстанської сотні «Месники-2» командира «Шума».
Зиму 1945–1946 року сотня «Месники-3» перебула у своєму таборі у лісовому масиві, розташованому поміж селами Старе Село, Молодич, Жапалів, Нова Гребля та Суха Воля.
У цьому таборі підготували відповідне приміщення у землянці, куди привели з лікарні хірурга пана доктора Зигмунта Лєщинського, який зробив кілька складних операцій тяжкопораненому у бою відламком ручної гранати командирові «Бойку», що тоді командував повстанською сотнею «Месники-1».
Йшла весна 1946 року, а з нею посилились дії польських військових підрозділів. Відновилася так звана «переселенська акція», тобто депортування українців, а також викривалися місця перебування українських повстанців, де їх винищували. Отже, продовжували виконувати накази своїх верховодів із червоної Москви та Варшави.
Але не сплять повстанці. Адже вони клялися вести нещадну боротьбу із ненависним окупантом, боротися, доки поневолена батьківщина не стане вільною і нога жодного ворога не буде її топтати.
Командир «Балай» постановляє знищити залізничне сполучення, яке ворог відбудував після осінніх повстанських акцій і користувався ним як при депортації, так і при перетранспортуванні своїх бойових підрозділів. Призначає до цієі акції перший рій першої чоти своєї сотні, завдання якої – знищити залізничну лінію на дорозі Олешичі – Ярослав.
Ввечері 12 березня 1946 року повстанський рій під командуванням досвідченого бойовика командира «Вовка» підходить до залізничної станції недалеко села Бобрівка. Вибирають вигідне місце і спеціалісти приступають до роз’єднання залізничних рейок. Решта повстанців робить бойові застави та охороняє своїх друзів.
Через годину зі сторони Бобрівки показався поїзд із вантажними вагонами, пристосованими для перевезення пасажирів. Але перед локомотивом іде порожній вагон, так звана «льора», яка охороняє поїзд від вибуху міни. Поїзд їде з малою швидкістю, однак цього достатньо, щоб «льора», локомотив та перший вагон, заповнений польськими солдатами, зійшли з рейок і перевернулися.
Заграли тоді повстанські кулемети та автомати, але це тривало коротко. Військовим порядком повстанці відступили і подались у гущавину лісів, а за ними ще довго гриміли кулеметні черги ворожих солдатів.
Повстанці втрат не мали.
Бій під Бахорами
Повстанська та підпільна розвідки встановили, що 13 або 14 березня 1946 року ворог буде перевозити з Любачева до Ярослава заарештованих, переважно українських селян, яких підозрювали у сприянні українському підпільному рухові.
Командир «Залізняк» наказує повстанській сотні «Балая» («Месники-3») відбити і звільнити заарештованих.
Командир «Балай», проаналізувавши ситуацію, постановляє цілим відділом зробити засідку на ворожий конвой під присілком Бахорі, що на дорозі Липина – Жапалів, яка пролягла через ліс.
Отож місце для засідки вигідне.
13 березня 1946 року сотня «Балая» наближається лісом до дороги, яка веде з Любачева до Ярослава. Стрільці займають бойові позиції, окопуються і маскуються. На відстані 500 метрів від місця засідки повстанці ставлять сильні бойові застави з обох сторін і в напруженні чекають появи ворога. Стоїть теплий, уже зовсім весняний день 1946 року. Сонце підноситься щораз вище і приємно зігріває повстанців, які залягли у своїх окопах та чекають на ворога, щоб дати йому безпощадний бій.
Години минають поволі, на дорозі тихо, майже порожньо, ніхто нею не йде ані не їде, лиш пробіжить заяць чи білочка та зловіщо закричить пролітаючий гайворон.
Так минув день. Ворог на цей раз не з’явився.
Командир «Балай» знімає застави, і повстанська сотня відходить у гущавину лісу.
14 березня 1946 року «Балай» скоросвіт знову піднімає свою сотню. Останні вказівки, поради та пояснення – і сотня вирушає.
Дійшовши до призначеного місця, повстанці займають свої бойові позиції, як і напередодні. На всякий випадок мінери закладають протитанкову міну, відповідно її замаскувавши.
Повстанці знову в напруженні чекають появи ворога. Сонце щораз вище, зігріває своїми проміннями холодну землю.
Біля години 14 здалека донісся гуркіт військових автомашин. А через кільканадцять хвилин на дорозі зі сторони Любачева з’являється танк середньої величини, який поволі наближається до місця, де залягли повстанці. За ним на відстані 500–600 метрів над’їжджають військові вантажні автомашини, заповнені ворожими солдатами. Більшість із них – большевицькі солдати та їхні офіцери, але є і польські солдати та старшини.
Автомашин – вісім, вони їдуть на відстані 50–70 метрів одна від одної, дотримуючись дистанції.
Тим часом ворожий танк наближається до місця, де залягли повстанці і заклали міну.
Танк проїхав. Міна підвела.
За танком наближаються до місця засідки ворожі автомашини. І нараз по лінії бойової засідки пронеслось грімке: «Слава! За Україну! Бий комуну!» – і загриміли повстанські кулемети та автомати.
Перші дві ворожі автомашини почали горіти. Пасажири задніх, вискочивши, нашвидкоруч організовуються і займають бойові позиції. Починають сіяти вогнем повстанців. Їхні автомашини тимчасом, розвернувшись, подались швиденько туди, звідки прибули.
Горять дві перші автомашини. Ворог організував уже оборону та відстрілюється. Завзято бороняться большевицькі солдати і їхні командири, навіть пробують іти у наступ.
Ось що розповідає про цей бій кулеметник «Зимний» – Дмитро Зінкевич. «Моя бойова позиція, звідки стріляв я з «дєхтярьова», була якраз навпроти палаючої ворожої автомашини. З неї вискочив большевицький майор, який з пістолетом у руках підбіг просто під дуло мого кулемета. Я тільки на це й чекав. Коротка черга – і большевицький майор звалився. Досьогодні згадую цю подію».
Бій гримить. Повстанці з окопів та стрілецьких позицій влучно цілять у ворога, сили якого щораз менші. Догоряють дві їхні автомашини.
Після завзятого бою все поволі стихає. Кілька ворожих офіцерів стоять на дорозі з піднесеними руками. Між ними – капітан та четверо лейтенантів.
До них підходять повстанці, забирають зброю, документи і ведуть їх до повстанського табору на «грабову гірку» – так називалося місце, де розташувався повстанський табір. По дорозі один із польських офіцерів з прихованого пістолета стріляє, влучає у двох стрільців і починає тікати. Але його наздоганяє повстанська куля.
На полі бою ворог залишив дві спалені автомашини та біля 30 солдат убитими. Польські комуністичні джерела («Дрога до ніконд».– С. 532) подають, що вбито там повстанцями 17 солдат та офіцерів, большевицьких прикордонників. Насправді був це підрозділ військ НКВД.
Під час стрілянини заарештовані кільканадцять українських селян звільнились і поспішили до своїх домівок.
Смерть командира «Балая» (30.05.1946)15
Вже від 25 травня акції ВП у Милківських та Синявських лісах набирали чимраз більшої сили. ВП більшими частинами, 200–300 вояків, переходило розстрільною поодинокі, навіть дуже густі, секції лісу, шукаючи по них відділів. Сумерком кожного дня ВП, що квартирувало в підлісних селах чи присілках, висилало спеціальні розвідчі групи в глибину лісу, як рівнож робило засідки на лісних дорогах та леніях. Крім цього під селами робили застави, не випускаючи із села нікого. Вже до 30 травня провело ВП дві акції на Милківський ліс, підпалюючи знайдені табори відділу. Відділ на час акції був розчленований на підвідділи (чоти), які мали в своєму терені діяння робити засідки на ВП.
Сам к-р «Балай», в часі розчленування відділу, ходив від пвд. до пвд., даючи відповідні накази та розпорядження. З 29 на 30 травня к-р «Балай» прибув з почтом на зв’язок до зимового табору в Милківськім лісі. Від зв’язкового пвд. 534 довідався про невдалу засідку на ворожий танк на шосі Олешичі – Ярослав. По відправленню зв’язкових підвідділів з новими наказами та розпорядженнями сам к-р «Балай» враз з почтом залишився на ніч у зимовому таборі. Цілу ніч к-р «Балай» не спав, а ходив по табору, продумуючи нову тактику боротьби з ворогом. Вже світанком розбудив своїх друзів та вийшов з табору в глиб лісу. До полудня в лісі було тихо та здавалося, що день мине спокійно.
Около 12.00 год. к-р «Балай» довідався від розвідників, що на присілок Лихачі приїхала невелика частина ВП силою около 30 вояків, яка тероризувала та арештувала цивільне населення. К-р «Балай», додумуючися, що ця група ВП з арештованими українцями поїде на Олешичі через Старе Село, постановив зробити засідку в лісі біля Старого Села на дорозі Лихачі – Старе Село з метою відбиття арештованих. У зв’язку з цим вислав двох зв’язкових у напрямі на Лихачі з завданням провірити докладно ворожу силу та якнайскоріше вернутись на означене їм місце. Сам з бунчужним і двома зв’язковими подався в напрямі Старого Села. В лісі під Старим Селом, при дорозі Лихачі – Старе Село, к-р «Балай» обрав місце на засідку та зайняв з почтом становища, чекаючи зв’язкових.
Зв’язкові подалися бічними леніями в напрямі Лихачів. Не дійшовши ще на Лихачі, почули метушню на дорозі Лихачі – Старе Село. Відразу подалися в цьому напрямі. Коли наближалися до дороги, то побачили, що ВП розстрільною по обох боках дороги посувається в напрямі Старого Села, залишаючи їх позаду. Тоді зв’язкові далі бічними леніями намагалися повідомити к-ра «Балая» про загрозливу ситуацію. Однак ворог прямою дорогою скоріше дійшов до місця засідки. Зв’язкові чули тільки стріли й крики в цьому напрямі. На підставі знайдених тіл погиблих та відстріляних гільз можна ствердити, що к-р «Балай», почувши крики ВП, зорієнтувався приблизно у ворожій силі, відступав у глиб лісу з думкою пробитися крізь ворожу розстрільну. Одначе коли ворог запримітив нашу групу, почав її окружувати та затіснювати перстень. К-р «Балай», бачачи безвихідне положення, заліг враз з бунчужним «Скалою» та двома зв’язковими і почав відстрілюватися.
Перстень почав чим більш звужуватися. Вже від перших ворожих стрілів був тяжко поранений бунчужний «Скала» та зв’язковий «Орел». Важко поранений бунчужний ще відстрілювався, коли ззаду один з ВП підсунувся до нього та вдарив його прикладом кріса по голові. Бунчужний непритомніє. За це важко поранений «Орел» дострілюється. К-р Балай» відстрілюється далі, аж доки не затявся йому ППШ. Тоді відкидає від себе зброю, виймає з торби гранату, кладе її на груди, а торбу з документами на гранату. В моменті, коли наближається ворог, розриває себе. Поранений зв’язковий «Мотика» здається в полон. Непритомного бунчужного «Скалу» ворог забрав з собою. Тіла впавших знайдено за чотири дні, підібрано їх з поля бою та поховано в лісі біля Щебиволок.
Післі смерті командира «Балая» керівником сотні стає «Туча» – Тарабань Микола, який був аж до її ров’язання.
Розстановка польських комуністичних сил влітку 1946 р. на Закерзонні
Як ми вже згадували, на території ТВ «Бастіон» від вересня 1945 до квітня 1946 року діяли формування польської «червоної» армії та підрозділи так званої Третьої Піхотної Дивізії.
5 квітня 1946 року польські «червоні» верховоди у Варшаві визнали незадовільними дії цієї Дивізії та її формувань і їх перевели в Люблінське воєводство.
На їхнє місце прийшли підрозділи польської «червоної» армії ГО-Жешув (Група Операційна «Жешув»).
Цю ГО сформовано з підрозділів 8-ї та 9-ї Піхотної Дивізії, які до цього часу діяли на теренах Перемищини і Сяноччини. Були це 14-й та 30-й Піхотні Полки, які закватирували в Любачеві, і 26-й Піхотний Полк та 40-й Артилерійський Полк, які зупинились у Ярославі.
Разом із допоміжними підрозділами та формуваннями зв’язку, постачання, штаби та їх охорона становили майже 5000 солдат.
Перед цими формуваннями поставили такі завдання:
1. До 1 липня 1946 року переселити, тобто депортувати, українське населення Любачівщини, Ярославщини, Перемищини та Сяноччини.
2. Від 8 до 10 липня 1946 року масованим ударом знищити курінь «Залізняка» («Дрога до ніконд».– С. 402–403).
В першу чергу ворог приступив до депортації мирного українського населення.
Якщо восени 1945 року йому вдалося силою виселити та депортувати до «большевії» біля 30 відсотків українського населення із Закерзоння, то вже весною 1946 року, очевидно, під дулами солдатських автоматів та штиків, ворог викинув та депортував 40 відсотків населення цих теренів до совєтського «раю».
Але ліквідувати повстанські сили, а саме – курінь «Залізняка», не вдалося. Навпаки, під час сутичок та боїв ворог зазнавав усе більших втрат.
Подальші дії сотні УПА «Месники-1»
У середині червня 1946 року командир «Калинович» розробляє план нападу на польські військові формування, які щораз сміливіше ходили у глибину Синявських лісів, де діяла сотня «Месники-1», прочісуючи їх з метою ліквідувати українських повстанців. У цих лісах перебували також і місцеві Самооборонні Кущові Відділи (СКВ), боївки СБ і рейдуючі повстанські підрозділи з Львівщини, як-от сотня УПА командира «Бриля» та ін.
«Калинович» визначає для бойової акції дві повстанські чоти із своєї сотні – чоту командира «Гая» та чоту командира «Ігоря».
Розробляється детально план операції. Ці дві чоти мали засісти в лісі у двох різних місцях, віддалених між собою за 2000–2400 метрів, так, щоб під час бою повстанські кулі не досягали своїх. План передбачав втягнути ворожі сили в пастку-кліщі та завдати їм нищівного удару. Коли ворог нав’яже бій з однією чотою, тоді друга заатакує ворога з тилу, чого напевно він не буде сподіватися.
Так і сталося.
Настав теплий літній день місяця червня 1946 року.
Вже вдосвіта повстанські чоти прибувають на місце запланованої засідки – в лісовий масив, що розкинувся поміж селами Цівків та Дібча, де розташовані ворожі підрозділи, звідси вони часто прочісують Синявські ліси.
Повстанці займають бойові позиції, окопуються, будують нашвидкоруч кулеметні гнізда та стрілецькі траншеї, маскують їх відповідно гілками сосни та смереки. З напруженням і нетерпінням чекають появи ворога,
стискаючи міцно зброю у руках.
Під обідню пору ворожі підрозділи увійшли в ліс. Одна їхня частина вийшла із села Цівків і першою підійшла до повстанської засідки. Ворожий підрозділ в складі одного батальйону (десь біля 300 солдатів), прочісуючи лісовий масив, посувався безладною юрбою, не сподіваючись пастки; йшов безпечно.
Раптом загриміли повстанські кулемети та автомати. Серед ворога зчинилася паніка, і значна частина їх кинулася відступати. Та тут ворожі солдати потрапили в другу повстанську засідку, де їх також привітали вогнем.
Ворог зовсім розгубився. З двох сторін косили його повстанські кулі.
Тим часом друга ворожа група солдат прочісувала лісовий масив зі сторони села Дібчі. Силою дорівнювала першій, тобто приблизно 300 чоловік. Почувши постріли, поспішила на допомогу своїм колегам.
Сили стали нерівними: українських повстанців налічувалося біля 70 стрільців, а ворогів – вдесятеро більше. Але повстанці були в своїй хаті, на своїй рідній батьківській землі, де кожна доріжка чи стежина, кожне дерево чи кущ їм знайомі, дорогі та близькі. Ворожі солдати тут чужинці, зайди, окупанти. Українські повстанці бились із самопосвятою, а ворожі солдати йшли з наказу червоної Москви та Варшави, під командою большевицько-російських офіцерів.
Згодом ворогові вдалося зорганізувати деяку оборону і навіть почати наступ на повстанські позиції.
Але план повстанських командирів був чітким та цілеспрямованим: вступити в бій з ворогом, нанести йому значних втрат і відступити в знайомі лісні вертепи, доступні лише повстанцям.
Після двогодинного бою стрілецькі чоти бойовим порядком відступили.
У тій сутичці ворог втратив біля 20 солдатів убитими та стільки ж пораненими.
Втрати повстанців – поранений сотенний санітар «Війт» – Іван Вальницький, уродженець села Люблинець Новий.
Наступного дня підрозділ польських солдатів чисельністю біля 100 чоловік знову входить у лісові масиви Синявщини з метою виявити та ліквідувати повстанців.
На цей раз повстанської засідки не було. Але чота командира «Мирона» саме проходила лісом на нове місце постою. Проходила лісовою поляною у гущавину лісу. Коли вже останні стрільці залишали поляну, з протилежної сторони раптом почулися крики та команда російською мовою. І в цю мить на поляні з’явився большевицький майор у польській уніформі, який намагався своїм прикладом надихнути польських вояків на наступ проти повстанців. Але польські солдати не виконували його наказу.
Повстанці це все бачили. Старий вояка, добрий стрілець «Буш» – Бульвінський, уродженець міста Перемишля, приклякнув біля дерева, прицілився – і в ту ж мить большевицький майор, поцілений повстанською кулею, змахнувши руками, повалився на землю.
Польські солдати без жодного пострілу, забравши майора, відійшли.
Боротьба за хліб
Йшло літо 1946 року, а з ним
наближалися жнива на всьому терені Закерзоння.
Українські селяни, які покинули свої рідні землі восени 1945 року, залишили на них засіяну озимину. Переважно були це поля з житом та пшеницею. Менше було посівів з весни 1946 року, тобто вівса та ячменю, картоплі.
Збіжжя на полях дозрівало, хоча їхні господарі були вже вивезені за лінію Керзона.
Знав про це ворог, знали також про це українські провідники та командири. Вирішено зробити все можливе, щоб зібрати з поля урожай і відповідно його зберегти, аби був на зиму хліб.
Ворог залучив до цієї акції свої військові формування та підрозділи і розпочав жнива. Нерідко заганяв до цього і цивільне населення, як польське, так і українське. Зібране й вимолочене збіжжя вантажили на військові автомашини та відправляли у центральну Польщу. Військові підрозділи охороняли «женців», супроводжували машини з хлібом.
Повстанці також не дармували. Залучено всі наявні сили до збирання врожаю. Отож ворожі солдати збирали українське збіжжя з піль, розташованих біля великих населених пунктів та доріг, а повстанці жнивували у більш віддалених місцях. «Женців» також охороняли повстанські чоти та рої. Будували спеціальні землянки-криївки, в яких зберігали зібране збіжжя. Так як більшість повстанців була із сіл, то жнива пройшли швидко й успішно.
Протягом усієї жнивної кампанії відбувалися дрібні сутички та бої з ворожими формуваннями.
В місяці серпні 1946 р. у Великому Лісі, біля присілків Тимці та Гримаки, що недалеко м. Любачева, відбувалась нарада політвиховників та пропагандистів надрайону «Батурин». Учасників наради нараховувалось біля 40 осіб. Учасники розташувались у невеликому ліску, де росла переважно грабина, ліщина та вільха. Нараду охороняла вишкільна чота сотні «Яра» («М-4»). При чоті перебував тоді рівнож і командир «Яр». Нараду вів обласний референт пропаганди та політвиховання «Лаврів», студент Львівського університету.
Перший день наради пройшов спокійно. Ввечері пішли стежі у навколишні села – Башня, Нове Село, Хотилюб, Подемщина. Майже у всіх тих селах квартирували польські солдати, які збирали збіжжя по виселених українських селах.
Розвідники повернулися у табір, не зустрівши поляків, за винятком Нового Села. Туди пішли у розвідку провідник «Лаврів» та референт пропаганди і політвиховання «Богун» – Кущак Дмитро із IV району (Любачівщина). На узліссі недалеко Нового Села вони попали у засідку. Загарчав ворожий кулемет та автомати. Наші повстанці, відскочивши за грубі смереки, вдарили по ворогові з автоматів. Ніч була темна і наші повстанці відступили та щасливо вернулись у табір. До табору було біля 3–4 км.
У таборі про цю подію доповіли командирові «Ярові», зрештою, у таборі чули відгомін кулеметних та автоматних черг. «Лаврів» висловив думку, що поляки вдень підуть у ліс, щоб нас відшукати, отже необхідно змінити місце постою на більш придатне для оборони. Командир «Яр» цю пропозицію відхилив, мовляв, дамо собі з ними раду.
Другого дня, після обіду, стійковий повідомив, що дорогою з Нового Села прямує в напрямку табору досить численна група польських солдатів. Повстанці взялися за зброю, але поляки вже показались поміж дерев. Провідник «Лаврів» подав команду: «Вогнем по проклятих ворогах» – і перший ударив з автомата, клякнувши на коліно. За його прикладом сипнув чергою з автомата і «Богун» та інші повстанці. Затріскотів десь збоку і повстанський кулемет. Перші ворожі солдати повалилися, декотрі вже навіки, але їм на підмогу поспішили їхні колеги. Загарчали і ворожі кулемети та автомати.
А тимчасом повстанська чота з невідомих причин, а з нею і командир «Яр», стрілецьким порядком швидко почала відступати в напрямі присілка Гримаки, не прийнявши бою. Решта повстанців, переважно політвиховники та пропагандисти, відстрілюючись, рівнож почали відступати слідом за чотою, яка вже майже повністю перейшла лісову поляну – луку шириною біля 500 м. За тією поляною кілька повстанців вогнем своєї зброї почали стримувати атаку поляків, прикриваючи відступ решти повстанців, по яких сікли ворожі кулемети. Але поляки перед відкритим тереном трохи затримались, і це дало змогу повстанцям відступити у гущавину лісів. Польських солдатів нараховувалось біля 150 чоловік. Наші сили – біля 100 повстанців.
На поляні загинули: «Морозенко» – Солій Степан та «Дах» – Дева Василь.
Після тієї події вишкільну сотню розв’язано, командир «Яр» відійшов на Грубешівщину, а більшість стрільців поповнила новостворену сотню командира «Крука».
За даними оперативного звіту ТВ «Бастіон»16 за липень 1946 р.: «...Під час відступу крізь відкритий терен в прогалині зістав тяжко поранений скорострільчик «Довбуш» (N.N.– Ред.) та бунчужний «Морозенко» (Степан Солій.– Ред.). Скорострільчик залишає скоростріл, а сам ховається в кущах. Тяжко пораненого бунчужного «Морозенка» добивають прикладом кріса. Погонь за відділом триває далі. Вже за лісовою прогалиною зістав заскочений зв’язковий відділу «Дах» – Василь Дева, який мимо ворожих закликів: «poddaj się!», боронився завзято. Тяжко поранений не здається ворогові, а далі відстрілюється аж поки друга ворожа куля не перетяла нитки його життя».
Після жнив послабились бойові дії як польських військових формувань, так і повстанських сил. Не було це наслідком слабості однієї чи іншої сторони. Справа полягала в іншому.
Польські «червоні» верховоди у Варшаві дійшли висновку, що методи та засоби, якими планувалось викривати та ліквідовувати повстанські сили, виявились малоефективними. Під кінець жовтня 1946 року Групу Операційну «Жешув» вивели з цих теренів.
Її місце зайняли нові підрозділи військ Корпусу Безпєченьства Вевнентшнего (КБВ), які організувались на зразок большевицьких військ МВД (МВС). Це були спеціально вишколені та підготовлені до боротьби з повстанськими силами й підпіллям підрозділи. Командири та інструктори – виключно большевицькоросійські спеціалісти. Вони прийняли іншу тактику боротьби з українським підпіллям.
Їхні підрозділи в кількості 50–100 солдатів розбрелись по всьому терені Закерзоння. Розташувались вони у різних населених пунктах, часто їх змінюючи. Були оснащені найновіших зразків автоматичною зброєю та боєприпасами.
Першим та головним їхнім завданням було передовсім ознайомитися з місцевістю та її мешканцями. Збирали найдрібнішу інформацію як про українців, так і про поляків. Робили маршрути, як вдень, так і вночі, всіма дорогами та стежками. Заходили до хат, перевіряли їхніх мешканців, вишукували підозрілих осіб, а при нагоді нав’язували близькі контакти з місцевим населенням і таким способом вербували собі інформаторів та донощиків.
Де тільки було можливо, робили засідки та бойові застави, переважно вечорами та ночами.
Одним словом, старалися за всяку ціну паралізувати дії підпілля. Подекуди їм це вдавалося, але українські повстанці, як уже згадувалося, були у себе вдома, знали усі дороги, стежки та переходи і, маневруючи, обминали ворожі засідки та застави. Але бувало, що часом хтось і натрапив на їхню засідку.
Підпільний провід та командування повстанських сил наказувало категорично не входити в сутички та бої з ворожими підрозділами, хіба що у власній обороні, коли ворог їх викриє та заатакує.
Українське підпілля в тому часі готувалося до зимування в умовах глибокої конспірації, не планувало поки що бойових дій.