Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”

Вид материала

Книга

Содержание Бій у селі Дібча Діяльність сотні УПА «Месники-2» Бойова акція на Любичу Королівську Бойова акція на Угнів

Подобный материал:

• Федоте Евграфыче Васкове ему выпала нелёгкая доля быть командиром девушек. Зенитчицы,, 22.17kb.
• Интерактивно-образовательная программа Презентация новой музейной интерактивно-образовательной, 87.24kb.
• Положение о проведении регионального этапа историко-краеведческой викторины «Дорогами, 29.51kb.
• Его отец Дмитрий Константинович был командиром батальона 51-го Литовского полка. Дворянская, 229.51kb.
• Конкурса чтецов -2009 Тема «Дорогами русской славы», 41.74kb.
• «Дорогами войны». Историко-литературная композиция. Проект учащихся 8 класса. Учитель, 893.29kb.
• 3. руководство проведением, 22.05kb.
• Дорогами Бременских музыкантов!, 154.46kb.
• И его стойкий оловянный солдатик, 64.15kb.
• Реферат 5, 59.02kb.

Бій у селі Дібча


18 травня 1946 року, ввечері, о 18 годині до українського села Дібча в’їхало дві вантажні автомашини з польськими солдатами. А насправді був це 50-й особовий підрозділ бандитів із «НСЗ» того ж ватажка «Волиняка».

В’їхавши у село, вони відразу кинулися грабувати та вбивати українських селян, підпалюючи рівночасно їхні хати та господарські забудови.

У селі зчинився лемент і переполох. Селяни втікали та ховалися де хто міг. Але вороги вже встигли вбити кільканадцять осіб і далі вишукували нові жертви.

Одній дівчині вдалося вирватись з того пекла, щасливо добігти до повстанського табору і поінформувати повстанських командирів про події у селі.

Командир «Калинович» піднімає свою сотню. Повстанці у бойовому порядку налітають на село. Зав’язується бій із злочинцями, місцями навіть рукопашний, і за короткий час ворожий бандитський підрозділ розбитий. Деякі з них, добравшись до своєї машини, поспішно втікають. Другу автомашину повстанці підпалюють.

Ворог залишив на місці бою вісьмох бандитів.

Але злочинці встигли замордувати 18 мирних українських жителів цього села, серед яких – двоє дітей. Мордовано без винятку кого попало: чоловіків, жінок, дітей.

Такою була відповідь «Народних Сил Збройних» на мирні пропозиції українського підпілля. Коментарі тут, як кажуть, зайві.

І одні, і другі, тобто комуністи і націонал-шовіністи, об’єдналися, щоб учорашні раби та «хами» не стали рівноправними і вільними серед вільних, рівними серед рівних, а навпаки, щоб тягнули далі, як колись їхні діди та прадіди, яснєпанське ярмо, ярмо неволі та наруги.

І з такими кровопивцями змушена була вести нещадну боротьбу славна захисниця – Українська Повстанська Армія.


Діяльність сотні УПА «Месники-2»


Як уже згадувалося, командиром повстанської сотні УПА «Месники-2» став командир «Шум» – Іван Шиманський, уродженець села Люблинець Новий. Командування він перебрав з жовтня 1945 року і аж до літа 1947 року. Він постановив, що Різдвяні Свята 1946 року сотня проведе у Люблинці Новім. Прийняті відповідні заходи, і сотня з початком січня з’явилась у лісі за Новим Люблинцем, де нашвидкоруч отаборилась.

Різдвяні Свята український народ завжди святкував дуже урочисто. Така вже була міцна традиція, яка передавалася з покоління в покоління. Тому до цих Свят завжди готувалися грунтовно.

Готувалися тепер, може, дещо скромніше, ніж колись. Проте були всі страви, у тому числі і традиційна кутя. До цієї роботи залучилися станичні та весь підпільний актив довколишніх сіл. Вони ж і постаралися необхідних продуктів. Господині та дівчата готували все, що потрібно на святковий стіл для 250-ти повстанців.

Командування, очевидно, пам’ятало, що рік тому в часі Різдвяних Свят дійшло до бою та трагедії на близьких Тепилах, і тому відповідно підготувалося, щоб не дати себе заскочити ворогові. Розвідники працювали у всіх напрямках, ходили постійно зміцнені стежі, а повстанські застави та стійки пильно стежили, щоб ворог не напав на сотню.

Та ворог тим разом не пробував перешкодити повстанцям. Большевицьких спецвідділів уже тут не було, а польські комуністичні формування чулися ще досить слабкими, щоб вступати у бій з повстанцями. Не мали ще докладної розвідки про повстанські сили, не знали добре території, чекали на кращі часи.

На Святий Вечір у присілок Острівки та Дубрівку увійшли повстанці. Кожна чота та кожний рій мали заздалегідь, як це личить організованому війську, призначені хати, в які вони заходили. У кожній хаті при сім’ї була приготована святкова вечеря для кількох або й для кільканадцятьох стрільців.

У цей час стрілецькі застави, стійки та стежі були на визначених постах. Стрільці відчували родинний затишок, були ніби зі своїми батьками у своїй рідній хаті. До вечері приступали всі разом, вітаючи та щиросердечно бажаючи, щоб наступні Свята відзначати всім у своїх хатах, разом зі своїми рідними та у Вільній Незалежній Україні. А після вечері залунали у кожній хаті колядки. Колядували селяни, а з ними – і повстанці відомі всім колядки «Бог Предвічний», «Дивная Новина» та ін. Разом з тим повстанці співали ними самими складені колядки на актуальні теми. Ось такого змісту на мелодію «Бог ся рождає»:

Нині Рождество Божого Дитяти,

Браття повстанці йдуть його витати.

Приспів: Сталін в злості вуса рве,

Кінець царства бачить вже,

Бо комуну УПА б’є і весело співає,

Ісусе на сіні, дай волю Вкраїні,

Щастя, волю, долю, Боже, дай.

Ісусе маленький, бався разом з нами,

Із українськими тай повстанцями.

Приспів:


Або іншу колядку на мелодію «Нова радість стала»:

Чи ви чули, люди, про таку новину,

Закували у кайдани нашу неньку Україну.

В кайдани закули, в тюрми посаджали,

Люд невинний тисячами в сиру землю закопали.

Поможи нам, Боже, все це перебути,

Нашу неньку Україну з кайданів розкути.

З кайданів розкути, тюрми повалити,

Всіх невинних тисячами на волю пустити.

О Ісусе милий, змилуйся над нами нині,

Даруй Волю, даруй долю нашій ненці Україні!

А повстанські стежі та стійки змінювалися згідно із встановленим порядком, отож усі мали змогу відсвяткувати Свят-Вечір.

Колядки лунали у селянських хатах майже до ранку.

Вдосвіта повстанці відійшли у недалекий ліс, у якому напередодні приготували вівтар із лісового дерева та смерекових гілок. Прибули також мешканці Нового і Старого Люблинця, Жукова, які ще не були депортовані.

Повстанські стійки та застави стежили пильно, щоб ворог несподівано не порушив цього урочистого Свята.

Стрілецтво стало у трилаву перед вівтарем. Незабутній о. Адам Слюсарчик одягнув ризи, заспівав піднесено «З нами Бог» – і почалася святочна відправа у тихому лісовому закутку зимового дня 7 січня 1946 року.

Серед зібраних на тій поляні людей запанував святковий настрій. В знаменний день Різдва Христового український народ та його сини – українські повстанці, стрільці славної УПА, святкували це Різдво врочисто, але наче приховано, не в церкві, яка стояла пусткою у цей день, а далеко у лісових вертепах. Це робилося для того, щоб новий окупант не міг порушити церемонії обряду, який від віків був привілеєм усіх віруючих у Єдиного Бога-Спасителя. Прийшов новітній Антихрист, який потоптав усе, що пов’язувалося з Культом Бога Всевишнього, пропагуючи злочин і безвір’я.

Так святкували Різдвяні Свята 1946 року селяни та повстанці сотні УПА «Месники-2» на Люблинецькій землі.

Після Різдвяних Свят повстанська сотня відходить у Равщину.

На початку березня 1946 року командир «Залізняк» наказує повстанським сотням «Шума» та «Балая» увійти у Любачів, захопити міську лікарню, щоб здобути трохи необхідних ліків та інших медикаментів. Належить рівнож захопити лікаря-хірурга для виконання

операцій важкопораненим стрільцям.

4 березня 1946 року сотня командира «Балая» («Месники-3») та дві чоти сотні командира «Шума» («Месники-2») під прикриттям вечірньої темряви входять у Любачів зі сторони села Дахнів.

Місто Любачів – це повітовий центр та місце скупчення ворожих формувань.

Повстанська розвідка встановила, що у місті перебуває гарнізон у кількості біля 300 чоловік, озброєні функціонери «УБ» та міліції біля 500 чоловік. Сили надто поважні, щоб не брати їх до уваги. Командир «Залізняк» про це добре знав, але постановив ризикнути. Вірив, що поляки не сподіватимуться «гостей» у повітовому місті і їхня чуйність буде послабленою.

Лікарня знаходилася на краю міста на вулиці Дахнівській, що вела у напрямку села Дахнів.

Повстанські об’єднані сили, увійшовши в Любачів, поставили сильні бойові застави в центрі міста, а решта подалась до лікарні. Увійшли туди без найменшого опору. Попросили головного хірурга підготуватися піти з ними у ліс, щоб провести кілька складних хірургічних операцій. Лікар погодився, хоча був немало здивований, що українські повстанці так відважно увійшли у повітове місто і причиною цього є його особа. Називався він Зигмунт Лєщинський. При тій нагоді повстанці також забрали з лікарні необхідні ліки, яких не вистачало санітарам. Це і було головною метою бойової акції.

Польські збройні формування, які на той час перебували у Любачеві, не спромоглися на найменшу протидію. Лише з казарм, де перебував міський гарнізон польських солдатів, пролунали постріли та черги з важких кулеметів. Йшли у гору світляні ракети та запальні кулі – оце й усе.

А повстанці тимчасом, забравши зі собою медикаменти, а головне, пана доктора З. Лєщинського, відійшли спокійно на своє місце постою.

Через кілька днів після проведення кількох складних операцій важкопораненим повстанцям пан доктор З. Лєщинський під охороною повернувся до лікарні в Любачеві.

Повстанців ніхто не затримував, усе відбулося без найменших ускладнень.


Бойова акція на Любичу Королівську


З приходом весни на терени Равщини та Томашівщини, де перебували повстанці сотні командира «Шума» («Месники-2»), ворог перекинув великі військові сили, завданням яких було проводити «переселенську акцію».

Сценарій «переселення» українського населення уже відомий. Відбувалося це так, як і восени 1945 року на Ярославщині та Любачівщині. Кого схоплено у селі, того силою, під дулами автоматів, відправлено на збірний пункт, а звідти вже депортовано до «большевицького» раю.

Одним із таких збірних пунктів на Томашівщині був залізничний вокзал у Любичі Королівській на лінії Томашів-Любельський – Рава-Руська. Там зігнали кількасот українських сімей, призначених до депортації.

Командир «Шум» постановляє розбити цей ворожий пункт. Визначає на цю акцію день – 8 березня 1946 року. У призначене місце ввечері прибувають повстанські чоти сотні «Шума» та стрільці Верхратського і Любицького СКВ і займають висхідні позиції для бойових дій.

На знак червоної ракети з могутнім «Слава! За Україну!» повстанці атакують ворожі становища та їхні застави.

Ворог не сподівався повстанської атаки, і їх опір був дуже слабким.

Після короткої стрілянини бій притих. Горіли тільки будинки залізничної станції та вагони, призначені для «переселенців». Звільнено всіх зігнаних сюди українських селян, які, подякувавши повстанцям, подались негайно до своїх домівок.

Всюди лежали трупи ворожих солдатів. Повстанці здобули багато зброї, амуніції та обмундирування. Втрат не мали жодних, було кілька жертв серед цивільного населення від випадкових куль.

А ось що пишуть про цю акцію польські комуністичні запроданці. У книжці «Взбужони Сан» («Розбурханий Сян».– С. 333) пан Владислав Шельонговскі інформує: «Вночі з 8 на 9 березня 1946 року о годині 23-ій відділ «Месники-2» і стрільці двох СКВ провели бойову акцію на Любичу Королівську. Здобуто залізничну станцію, спалено залізничні вагони, уможливлено поворот додому населення. Вчинено напад на військовий штаб і місце, де розмістилася переселенська комісія. Всі будинки спалено, а військовий штаб та комісію повністю ліквідовано. Не врятувався ніхто. У приміщенні, де був розташований штаб і переселенська комісія, вбито 7 осіб, знищено 5 телефонних апаратів і 5 друкарських машинок, забрано та знищено всю документацію. Під час бойових дій підпалено кілька будинків... Українські втрати – 11 убитих та 4 поранених. Польські втрати – вбитих 40 солдатів. Повстанці здобули два важкі кулемети, 5 автоматів, 6 крісів, 3 пістолі і 3000 шт. амуніції. Бойову акцію закінчено о годині 00 тридцять хвилин. У бою брали участь і стрільці сотні «Галайди».

Як бачимо, нераз і ворог декілька слів правди скаже.

В половині квітня 1946 року чота командира «Листка» (третя чота повстанської сотні командира «Шума») робить засідку на дорозі Угнів – Любича Королівська біля села Новосілки, якою часто проїжджають підрозділи польських солдатів. Дорогу повстанці заміновують артилерійським снарядом вагою 50 кілограмів, до якого примонтовують відповідний детонуючий механізм.

Через годину дорогою їде вантажна військова автомашина, заповнена ворожими солдатами. Секунда – і оглушливий вибух стрясає повітря. Ворожа автомашина зі своїми пасажирами злітає у повітря.

З того часу минуло півстоліття. Але людська пам’ять цупко зберігає усі ці події й факти, хай, зважаючи на тривалість часу, не зовсім повні й подекуди неточні, але цінні тим, що спогади – учасника цих акцій.

Про бій у Любичі Королівській

згадує «Сойка» – Євстахій Кметь.

Весною 8 березня 1946 року сотня командира «Шума» спільно з місцевим любицьким Кущем Самооборони і СБ в кількості біля 300 повстанців провели бойову акцію на мале містечко Любича Королівська, яке в час війни було напівзруйноване та спалене. В центрі міста ще зберігся повністю стародавній палац, збудований над річкою Солокією на залізничному шляху Красний Став – Рава-Руська. Це місто стало збірним пунктом польсько-московської переселенської комісії.

Зиму 1945–1946 року сотня «Шума» перебула у Люблинецькому лісі. З наближенням весни перейшли на терен Равщини у Верхратський ліс, але ненадовго, бо під кінець лютого сюди прибув батальйон польського війська. 500 бандитів було розквартировано у місті Любичі, біля 200 – у селі Тинетиська і 100 – у селі Князі. Командування УПА, щоб не наражати українське населення на небезпеку і переконати поляків, що на цьому терені нема відділів УПА, дало наказ частині відділу опустити цей терен і перейти у Гораєцький ліс. Штаб УПА розумів, що це не розв’яже ситуації, без сумніву: поляки хочуть пацифікувати українські села. Залишатись у Гораєцькому лісі повстанцям було цілком безпечно, але вони не могли залишити мирне українське населення на поталу ворогові. Не було іншого виходу, як недопустити до насильства, яке ворог міг вчинити над українським населенням цих сіл. Командування УПА вирішило перешкодити намірам ворога і знищити вороже кубло у місті Любича.

В перші дні бандити поводилися досить чемно, скликали мітинги, агітували людей, щоб добровільно зголошувалися на виїзд в Україну. Але вже через кілька днів почали навідуватися в сусідні села і грабувати українське населення. Прочісували ліс, робили засідки на дорогах. Ці села були головні у доставці харчів для УПА.

На початку березня сотня перейшла рейдом з Люблинецького лісу через села Люблинець, Гораєць, Лівча і затрималася на відпочинок у селі Молодові, де й повечеряла. Після вечері повстанці розійшлися роями по хатах на відпочинок. Над ранком, коли сонце ще не зійшло, повстанці тихо перейшли у місцевий ліс. Розкинули табір, розставили стійки та застави. Інструктори зайнялися вишколом. Обід, привезений із села, з’їли у лісі. Місцеве населення дуже прихильно ставилося до своїх оборонців і чим могло допомагало повстанцям. Після обіду продовжились теоретично-політичні лекції. Коли настав вечір, сотенний черговий скликав збір до вечірнього апелю. Апель провів Бунчужний і передав командирові сотні. Командир «Шум» привітав повстанців, зазначивши при тому, що зима вже закінчується, а з приходом весни треба ворогам дати відчути, що господарем на цій землі є український народ. Та основне завдання УПА – стати в його обороні. Під кінець повідомив, що сотня перейде на нове місце постою. На цьому апель закінчено.

Сотня готувалася до відходу. Замаскувавши місце перебування, повстанці вирушили у дорогу через села Гута Стара, Дагани, на вечерю зайшли до села Гута Любицька. Там повстанці повечеряли і розійшлись по квартирах на відпочинок. Зранку перейшли до Монастирського лісу, що знаходився за 5 кілометрів від міста Любича Королівська, у якому квартирував батальйон польського війська. Під вечір – збір та відмарш на вечерю, яку приготували мешканці Гути Любицької. Після вечері збір на майдані біля школи та похід у напрямку Любича.

Прийшов наказ заатакувати поляків о годині 2.30 ночі. Сотня озброєна була добре. Кожна чота мала по шість скорострілів – чотири «дєхтярьова» і два німецькі СМГ, 10 ППШ, чотири зарядки і тридцять п’ять крісів та біля сотні гранат. Амуніції мали достатньо, так що могли битися цілу добу. Відпрацьовано план акції, повідомлено населення, щоб залишали хати і ховалися в лісових таборах, у яких уже перебувала велика кількість людей. Українське населення дуже прихильно ставилося до повстанців, воно вірило їм і шанувало як своїх захисників, співпрацювало з ними.

Щоб розкрити наміри ворога, треба було здобути «язика». Бажаючих піти по «язика» виявилось багато. Командир «Шум» вибрав трьох місцевих повстанців – старшого вістуна «Вербу» і двох стрільців – «Сороку» і «Явора». Не минуло й години, як повернулися вістун «Верба», «Сорока» і «Явір» і привели з собою двох польських солдатів із зав’язаними ззаду руками й очима. Між ними знаходився капрал. Бандити тряслися від переляку, були бліді. Спочатку на запитання командира не хотіли відповідати, але як звільнили їх від шнурів, трохи заспокоїлися. Почалося переслуховування. Першим допитували капрала, щуплого молодого хлопця з риб’ячими очима, з дуже слабим заростом.

Звідки приїхали? З якої частини? Скільки вас? Яке мали завдання? – питав командир «Шум». Поляк сипав як з бочки. Був молодий і хотів урятувати своє життя, але повстанці жодному полякові, котрий виступав зі зброєю проти українського народу, не гарантували життя. Мусів загинути. У своєму зізнанні він розповів, що приїхали вони з Замостя і що їхній батальйон входить у склад корпусу експедиційного КБВ, котрим керує майор Міхальскі. До Любичі приїхав цілий батальйон КБВ (900 чоловік). По сусідству в селі Князі затрималося ще дві групи, біля 200 бандитів. Переселенню підлягали всі без винятку мешканці. Акція має розпочатися наступного дня о восьмій годині ранку.

Час вимагав негайних дій. Ворог розмістився у стародавньому палаці маєтку Сапєги, зайняли школу і залізничну станцію, виставили сильні застави. Поляків було біля 1000, значно більше, ніж передбачали. З такою силою треба було рахуватися. Тим більше, що ворог якби передчував якусь небезпеку, добре забезпечився і був дуже чуйним.

Повстанці поділилися на три

групи. Перша група, до якої входила перша чота з сотенним почотом та з групою повстанців Любицького Куща, дістала завдання перетяти телефонне сполучення, заатакувати та здобути залізничну станцію, спалити вагони, розігнати охорону, звільнити велику групу людей, які були примусово вигнані зі своїх хат і приречені на виїзд до СССР. Ці люди постійно перебували під ворожим конвоєм, і головним завданням було допомогти їм вернутися до свого місця замешкання. Друга група у кількості біля 150 бійців, в яку входили повстанці з місцевого Куща та члени СБ, дістала завдання заатакувати головний військовий штаб, знищити його приміщення, забрати урядові документи. Третя група – перекрити всі шляхи до Любичі, спалити мости, мінувати залізничні рейки та обстріляти села Князі, Тинетиська, заатакувати ворога з південної сторони, перейти біля села Князі і підійти під забудови Любичі.

Повстанці замаскувалися гіллям сосни у густих корчах на самій окраїні лісу. У визначений час почали потихеньку підходити до ворога, який зайняв південний край Любичі.

Польські застави, що прикривали місто, налічували біля двох роїв бандитів. Поляки викопали для себе невеликі укріплення. Деякі сиділи в них, а деякі крутилися біля будівель. Повстанцям треба було раптово напасти на ворога з якнайменшої відстані. Передали наказ: стрибками вперед, повзти сто метрів і лише тоді вдарити ураганним вогнем.

Поле бою було дуже вигідне, росли там верби та що крок розкинулися горбки і доли. Все це створювало добрі умови для маскування. Зрештою, повстанці протягом своєї боротьби багато навчилися з військового ремесла. Могли ходити тихо, як коти, драпатися безшумно по деревах, повзати на животі, як вужі, критися, вдаряти несподівано і відступати, коли було потрібно. Але бій на вулицях міста – це вперше. Бо до того часу УПА атакувала ворога із засідки, проводила наскоки на станції міліції та вела оборонні бої. По кількаденному вишколі, які провели військові інструктори, повстанці ознайомилися з тактикою боїв на вулицях міста, мали здати іспит в Любичі.

Вже о годині 2.20, за десять хвилин перед початком бою, повстанці зайняли позицію майже біля самої ворожої лінії. Набагато ближче, ніж передбачалося спочатку. Поляки поводилися досить вільно, більшість з них дивилась у напрямку Любичі. Туди, де за хвилину мав розпочатися бій – розплата за кривди, знущання над українським народом. Полякам наказано вважати, щоб жоден мешканець не опустив міста. Хто намагався б це зробити, вбивати на місці.

Підходив час наступу. Навколо запанувала цілковита тиша. Повстанці чекали сигналу. Постріл! Серця повстанців забилися гвалтовно. Рушили лавою у бій як блискавиця. Поляки були так заскочені, що не мали часу зайняти оборонні позиції. Залишили все і почали у безладді тікати.

Під час цього бою стався курйозний випадок. Старший вістун «Лютий» з чоти командира «Ёонти», як здавалося йому, вистріляв усі набої, аж тут з-за рогу будинку вискочив поляк. «Руки вгору!» – наказав «Лютий» і спрямував на поляка свій автомат. Ворог не підніс рук, а також спрямував свій автомат, але зброя мовчала з обох боків. На щастя, у цю мить пробігав стрілець «Сорока», який і вбив поляка.

Бій за місто Любичі вдався, ворог був розбитий. Повстанці спалили приміщення, забрали урядові документи, списки людей, призначених на примусовий вивіз, звільнили ув’язнених, здобули багато зброї.


Бойова акція на Угнів


Ворог не припиняє своїх злочинних дій. Укріплює свої підрозділи новими поповненнями та далі проводить облави на українських селян. Зловлених силою і під ескортом солдатських штиків зганяють тепер на збірний пункт до містечка Угнева, що на Равщині. Тут нещасних розміщають на площі біля залізничної станції, де їх охороняють вдень і вночі озброєні солдатські ватаги.

Командири «Залізняк» та «Шум», порадившись, вирішують розгромити цей залізничний вузол, ліквідувати ворожих охоронців.

Повстанська розвідка встановила, що в Угневі перебуває біля 400 ворожих солдат та офіцерів, які проводять «переселенську» акцію. Також тут знаходиться «переселенська» комісія, у склад якої входять большевицькі офіцери-енкаведисти та їхня охорона.

Для цієї акції назначено день 22 квітня, тобто день римо-католицьких Великодних Свят. Участь в акції візьмуть сотня УПА «Месники-2» (командир «Шум») та стрільці СКВ сіл Корні, Любичі та Дениськ, а також місцеві боївки СБ, сотня командира «Яра».

Акцією на Угнів командували особисто «Залізняк» та «Шум».

Ввечері 22 квітня 1946 року повстанські сили підійшли під Угнів. Коротка нарада командирів чот та роїв, необхідні у такій ситуації вказівки та пояснення.

З міста, зі сторони, де стояли ворожі солдати на своїх постах, лунали час від часу поодинокі постріли, а навіть і кулеметні та автоматні черги, якими вороги додавали собі відваги, стріляючи на «віват», тобто Богові у вікна.

На даний червоною ракетою знак повстанські сили рушили у бій. Загриміли, заклекотіли кулемети, автомати та вся інша повстанська зброя. Хлопці йшли мов буря, яку вперше приносить із собою весна та очищає землю від усяких зимових брудів. Так і повстанці змітали все вороже, що стояло на їхній дорозі. Не було таких сил, щоб спинити їх.

Ворог не сподівався атаки, був заскочений, як місяць тому у Любичі Королівській. Польські солдати та офіцери спокійно святкували Великдень, більшість була у нетверезому стані. Без найменшого опору ліквідовано ворожі кулеметні гнізда та бойові застави.

Інша повстанська група заатакувала збірний пункт біля будинку станції, розгромила його охоронців і звільнила зігнаних туди українських селян, які, дякуючи своїм визволителям, негайно подалися до рідних хат.

Завдання повстанці виконали. Вони здобули багато зброї, у тому числі 2 важкі кулемети «максим», 6 кулеметів «дєхтярьова», 25 автоматів ППШ та багато амуніції, обмундирування, інших боєприпасів.

Ворожі втрати – понад 30 солдатів убитими та кільканадцять пораненими. Повстанські втрати – 1 убитий та 1 легкопоранений стрілець, яких повстанці забрали зі собою.

В кінці квітня 1946 року повстанська чота командира «Ёонти» сотні командира «Шума» робить засідку на дорозі Плазів – Наріль, яка проходить лісом, отже, місце для бойової акції вдале. Розвідка встановила, що цією дорогою часто проїжджають з Любачева до Томашева-Любельського військові автомашини як польських, так і большевицьких солдатів із енкаведистських спецвідділів. На території цій проживало населення змішане, і ворог почував себе безпечно, не сподіваючись зустріти повстанців, бо вони тут рідко з’являлися.

Весняного ранку повстанська чота підходить до визначеного місця, займає вигідні бойові позиції.

Стрільці окопуються, маскуються сосновими, смерековими гілками і нетерпеливо чекають.

Мінери тимчасом швидко закладають протитанкову міну на дорозі. Незабаром з’являється бронетанкетка, а на ній – большевицькі солдати. Вони їдуть нічого не передчуваючи, однак їхні очі пильно вдивляються у гущавину лісу.

Бронетанкетка наїхала переднім лівим колесом на міну. Громовий вибух стряс повітря. Машина, перевернувшись, почала горіти.

Декілька большевиків ще спромоглися вискочити на дорогу, пробували чинити опір. Вони залягли в ровах при дорозі і відкрили вогонь з кулемета та автоматів.

Але українські повстанці не дармували. Заграли їхні кулемети, автомати і після короткого бою ворога розбито. Він втратив 15 солдатів, у тому числі одного капітана, трьох лейтенантів та рядових солдатів. Після перевірки документів виявилося, що це був підрозділ большевицьких енкаведистів, призначених для боротьби з українським підпільним рухом.

Повстанці втрат не мали жодних. Здобуто зброю, амуніцію та різні документи. Бронемашина згоріла на місці бою.

Через три дні таку ж засідку зробила на дорозі Гребенне – Потоки повстанська чота командира «Сурми» сотні «Шума».

Дорога також вела через ліс, отже, сприятлива для засідки. Цією дорогою з Рави-Руської до Томашева-Любельського часто проїжджали ворожі автомашини. Їздили дещо обережно, бо це була повстанська територія, але все-таки командир «Шум» постановив ризикнути.

Чота підійшла на край лісу та зайняла бойові позиції. Стрільці окопалися і відповідно замаскувалися смерековими гілками. Була 14 година. На дорозі з’явилася військова автомашина, заповнена ворожими солдатами. Тільки-но зрівнялася з місцем, де була засідка, як у ту ж мить загриміли повстанські кулемети та автомати. Автомашина з’їхала на бік дороги і загорілася. Большевицькі солдати почали вискакувати з неї, відстрілюючись і шукаючи вигідних місць для оборони. Але повстанці мали вигідніші позиції і їхні кулі влучно цілили у ворожих солдат.

На місці бою ворог залишив десять солдат убитими та десять пораненими. І цим разом це був підрозділ військ НКВД.

Повстанці втрат не мали жодних. Здобули при тім зброю й амуніцію.

4 червня 1946 р. військове авто наїхало на міну, заложену роєм II чоти сотні «Шума» на дорозі Махнів – Вілька Вербицька. Внаслідок вибуху міни загинуло 6 жовнірів Війська Польського, 10 було поранених. Військо влаштувало облаву на Вербицький ліс, у якій загинуло 4 вояків УПА, 1 був поранений. В оперативному звіті14 за червень 1946 р. так описано смерть вояків цього роя: Оточений рій пробивався крізь ворожу розстрільну. Вив’язався короткий бій. Чотовий політвиховник і стрілець «Жук» відбиваються від роя і відступають в напрямі ворожих застав. Наткнувшись на заставу, обидва гинуть. Решта стрільців пробилася крізь ворожу розстрільну. В тому часі був поранений кулеметник «Клим», якого к-р «Турчин» замаскував в кущах враз з кулеметом, а сам старається долучити до своїх стрільців. Поцілений ворожою кулею, падає вбитий. Під час погоні, яку розпочав ворог, гине ще один стрілець.

Влітку 1946 року повстанські чоти сотні командира «Шума» переходять на терени Любачівщини. Тут розташовуються у районі сіл Коровиця, Синявка та Будомир.

З цих сіл ворогові вже вдалося «переселити» значну частину українського населення до совєтського «раю», але залишились після них обсіяні озимими та весняними посівами поля, переважно жита і пшениці.

Підпільний провід, командування повстанських сил постановили вжити необхідних заходів, щоб урожай зібрати. Повстанські чоти та рої приступили до жнив.

А спеціалісти-будівельники зайнялися будівництвом відповідних криївок, у яких можна було б зібране збіжжя переховувати через зиму.

Серпень у цьому році був дуже погідним та сприятливим для збирання урожаю, і повстанці постаралися це використати сповна.

Після закінчення жнив повстанські чоти та рої відійшли назад у Равщину, тобто на місце свого постійного перебування.