Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”
| Вид материала | Книга |
- Федоте Евграфыче Васкове ему выпала нелёгкая доля быть командиром девушек. Зенитчицы,, 22.17kb.
- Интерактивно-образовательная программа Презентация новой музейной интерактивно-образовательной, 87.24kb.
- Положение о проведении регионального этапа историко-краеведческой викторины «Дорогами, 29.51kb.
- Его отец Дмитрий Константинович был командиром батальона 51-го Литовского полка. Дворянская, 229.51kb.
- Конкурса чтецов -2009 Тема «Дорогами русской славы», 41.74kb.
- «Дорогами войны». Историко-литературная композиция. Проект учащихся 8 класса. Учитель, 893.29kb.
- 3. руководство проведением, 22.05kb.
- Дорогами Бременских музыкантов!, 154.46kb.
- И его стойкий оловянный солдатик, 64.15kb.
- Реферат 5, 59.02kb.
Виникнення третьої сотні УПА «Месники-3»
Після переможного бою, проведеного 21 березня 1945 року з підрозділами військ КБВ в Люблинці Новім, сотня «Шума» відходить на терени Ярославщини, в Синявські ліси, і стає постоєм у лісовому масиві, розташованому поміж селами Дібча, Добра, Радава, Молодич та Цівків. У селах цих у більшості замешкувало українське населення.
Тут, у Синявських лісах, ще перед Великодними Святами в 1945 році командир «Залізняк» творить третю сотню УПА – «Месники-3».
Командиром нової сотні стає «Балай» – Булас Теодор.
Особовий склад цієї сотні становлять стрільці та підстаршини із сотні «Шума» і новобранці-добровольці з Ярославщини та Синявщини. Поповнюється новобранцями і сотня «Шума».
Новостворена сотня відходить у лісові масиви, розкидані поміж Олешичами, Нова Гребля та Жапалів. Перший постій має в лісі біля села Футори (Любачівщина).
Тут сотня продовжує поповнювати свій особовий склад та проходить інтенсивний бойовий вишкіл.
Великодні Свята бійці проводять у селі Суха Воля, на південь від міста Олешичі. Після Великодних Свят сотня відходить далі на захід і стає постоєм на присілку Полянка біля села Жапалова.
Таким чином на теренах Тактичного Відтинка ь 2 «Бастіону» діє вже три повстанські сотні УПА, які становлять курінь «Месники» і яким командує командир «Залізняк».
Дальші дії сотні УПА «Месники-1»
На теренах Ярославщини та Синявщини, куди перейшла сотня «Шума», підпільної сітки майже не було. Тому бійці мусіли допомагати організувати тут перші підпільні структури.
Однак Великодні Свята сотня «Шума» проводить все-таки в Люблинці Новім. Перш за все тому, що багато її стрільців походить із цього села.
Друга причина полягала в тому, що в Люблинці помер колишній сотенний командир східних теренів Равщини та Сокальщини куреня «Галайди» «Куліш». За кілька днів перед Великодними Святами відбувся бій повстанського відділу УПА «Галайда-II» з большевицькими спецвідділами НКВД під селом Сурмачівка, де «Куліш» був важко поранений. З поля бою перевезли його на парафію до села Люблинець Новий на лікування, але рана виявилася смертельною.
Хоронили командира з великими почестями, за участю кількох священиків та мешканців довколишніх сіл. Після відправи в церкві повстанці перенесли його домовину на місцевий цвинтар. Тут відбулось жалібне віче і стрілецькими залпами попрощали його вірні друзі та приятелі, сини та дочки українського народу, за волю якого він віддав своє молоде життя.
Після Великодня сотня «Шума» повертається у Синявські ліси.
В більших населених пунктах, таких як Радава, Молодич, із змішаним, польсько-українським, населенням, вже були зорганізовані відділення польської комуністичної міліції, при підтримці якої гуртувався злочинний елемент.
Всі ці бандитські формування гнобили та тероризували в першу чергу мирне українське населення, яке навіть інколи не мало уяви, не те що контактів, про український підпільний рух. Захищати людей також не було кому. Не існувало підпільних структур, жодних українських збройних формувань.
Мирне українське населення під час нападів таких грабіжників залишало напризволяще свої хати і подавалось у глибину лісів.
Їхні хати та інші забудови злочинці підпалювали, щоб українці не мали куди повертатися. От і виходило: все, що польське, протистояло всьому, що українське. Діялося це переважно в околицях сіл Молодич, Мачуги, Бучина, Лихачі, Воля Молодицька, Гребля і т. п.
Таку ось ситуацію застали тут повстанці сотні «Шума».
Командир «Шум» постановляє припинити ці злочинні дії і захистити від грабіжників українське населення.
Є третя декада місяця березня 1945 року.
Згідно з опрацьованим планом, сотня командира «Шума» наступає на село Греблю, де засіло близько 120–150 грабіжників в добре озброєних та окопаних вздовж річки стрілецьких ровах і бойових позиціях. Противник б’є з кулеметів та іншої зброї. Глухо гудуть черги з важкого кулемета «максима».
Але повстанці УПА – це вже регулярна армія з певним досвідом. Після короткої перестрілки двоє повстанців заходять противникові збоку й обстрілюють його з кулемета та десятизарядки. Одним із тих повстанців є «Ангор» – Іван Артимович, уродженець села Старий Люблинець, відважний та безстрашний воїн УПА.
Повстанці ліквідують ворога та його позиції, звідки сіяв вогнем ворожий «максим».
Грабіжники розбігаються хто куди.
В повстанські руки попадає трофейний «максим», ручний кулемет взірця ЛМГ-42 та ще багато іншої вогнепальної зброї.
Горить село Гребля, село Молодич та Воля Молодицька. Це переважно забудови польських селян, які повтікали на інші польські села. Чинять такі акти українські селяни, які повернулися з лісу і хати яких раніше були спалені поляками.
Бандитське гніздо – село Гребля – розгромлене.
Потерпілих багато, передусім це українські селяни, яких пограбували і спалили їхні домівки, але на цей раз не минуло лихо і польських селян: одні й другі опинилися у розпалі боротьби.
Розгром відділень польської комуністичної міліції
Аналізуючи події останніх днів на Закерзонні, зокрема на теренах повітів Любачів, Ярослав та Томашів-Любельський, провід українського підпілля і командир куреня «Залізняк» дійшли висновку, що першим та найгрізнішим ворогом українського населення тут є відділення польської комуністичної міліції, навколо яких гуртується всякого роду грабіжницький та націонал-шовіністичний елемент.
Вирішено мобілізувати всі збройні підрозділи та формування УПА, Самооборонні Кущові Відділи, боївки й одним ударом у визначений час розгромити ці бандитські гнізда.
Як вирішено, так і зроблено.
Вночі з 27 на 28 березня 1945 року повстанські формування та підрозділи одночасно заатакували всі міліцейські відділення на вищезгаданім терені. Знищено майже всі бандитські гнізда.
Функціонери відділень не чинили великого опору повстанцям, вони просто не були до цього готові, не під силу було їм протидіяти добре вишколеним, організованим та загартованим у боях українським повстанцям.
Бойові акції провели:
1. Повстанська сотня командира «Шума» («Месники-1»). З допомогою СКВ та боївок розгромила й ліквідувала відділення міліції в Заліссю, Старому Селі, Улазові, Цівкові, Жапалові, Цетулі, Радаві.
2. Повстанська сотня командира «Балая» («Месни- ки-3»). З допомогою СКВ та боївок розгромила й ліквідувала відділення міліції в Соплях, Щуткові, Новій Греблі, Ляшках.
3. Повстанська сотня командира «Бойка» («Месники-2»). З допомогою СКВ та боївок розгромила й ліквідувала станиці в Горинці, Вільці Горинецькій, Брусні, Пугачах, Башні, Лівчі.
Вищеназвані відділення міліції були спалені та зруйновані. Забрано від них багато зброї, амуніції, обмундирування, що їм подарувала совєтська влада.
Багато функціонерів загинуло, дехто втік, але служити далі комуністам більше не наважувався.
Польська комуністична влада на цих теренах притихла.
Польські верховоди, як комуністичні, так і націоналістичні, глибоко задумалися над ситуацією, якою не слід було легковажити.
До їхньої свідомості нарешті дійшло, що з’явилася на цих землях сила опору, і це їх не на жарт стривожило. Відчули, що треба якнайшвидше шукати розв’язку українського питання й іншими шляхами, ніж вони йшли до цього часу. Зрозуміли, що українці – народ, нація, яка хоче, може і буде себе захищати.
Знайшлись і серед польських верховодів люди із здоровим глуздом, які нав’язали контакти з українським підпіллям, щоб покласти край цій безглуздій війні. Результати позначилися на мирному населенню обох сторін.
Відплатна бойова акція на В’язівницю
Заки дійшло до перших зустрічей та нав’язання польсько-українських контактів, зайшла ще одна подія, яка відсунула на деякий час переговори: большевицько-польські верховоди, які урядували в Любачеві, доконали ще одного огидного злочину на мирнім українськім населенню – так було в Люблинці та Горайці, а тепер в Кобильниці Руській, де вимордували понад 150 осіб, у тому числі жінок та дітей. Село згоріло дотла.
Довго не задумуючись, Провід та Командування українського підпілля вирішує відплатитись на вибраному населеному пункті, де проживає польське населення.
Вибір паде на село В’язівницю, що розкинулось над рікою Сян. Українських сімей там уже не було – малочисельні, вони вже виїхали до совєтського «раю».
Село В’язівниця розташоване між Ярославом та Синявою. Знаходилося там відділення польської комуністичної міліції, біля 150 функціонерів, та большевицький підрозділ військ НКВД – біля 50 осіб. В селі перебував ще підрозділ польських комуністичних солдатів, так звана «штурмувка» в кількості біля 200 осіб. Був це, правдоподібно, новосформований підрозділ військ КБВ.
Як правило, і тут згуртувався всілякого роду грабіжницько-злочинний елемент, який у першу чергу займався терором довколишнього українського населення, котре проживало в селах Монастир, Пивода, Цетуля, Добра та ін.
В’язівниця було великим селом. Проживало в нім біля 500 сімей. Крім міліції майже всі чоловіки мали при собі зброю. Село обведене стрілецькими траншеями та бойовими позиціями. Зі сторони лісу – оборонні бункери, міцно укріплені та озброєні.
Вночі з 24 на 25 квітня 1945 року повстанські об’єднані сили – сотні «Шума», «Балая», стрільці місцевих СКВ та боївки під особистим командуванням командира «Залізняка» (біля 450 бійців) – підійшли до села В’язівниця і зайняли висхідні бойові позиції від ріки Сян і вдосвіта відкрили вогонь по ворогові.
Загриміло та заклекотіло на всій лінії повстанської атаки. Хлопці відважно і безпощадно нищили ворогів. Це була відплата за грабежі, за сотні невинно вбитих українських селян, жінок і дітей в Люблинці, Горайці, Кобильниці та інших українських селах і містечках. Про це повідомляли заздалегідь підготовлені летючки.
Повстанці стріляють запальними кулями, від яких починають горіти хати та сільські будівлі. Бій гримить. Розбито відділення міліції, здобуто кілька укріплених бункерів з їхніми бойовиками. Але завзято відбиваються й большевицькі енкаведисти зі своїх позицій за мурами двірських забудов, проте і там їх сягають повстанські кулі. Ворожі трупи валяються всюди, де пройшла повстанська атака.
Повстанці мають уже також убитих та поранених. Ще до цього, як на біду, затялось кілька повстанських кулеметів. Хлопці тут же, в розпалі бою, прилягають, чистять зброю, а вона мовчить як заклята.
До міста Ярослава недалеко, всього шість кілометрів. Там бачать дим над В’язівницею, доносяться й відголоси кулеметних черг та пострілів.
На підмогу заатакованим прибувають із Ярослава підрозділи бойовиків – біля 300 бійців. Сили нерівні, перевага на стороні ворога.
Командир «Залізняк» у вирі бою атакує та відбиває особисто ворожі контратаки. Його бистре око та набутий досвід добре вловлюють, що діється навкруги. Відчуває небезпеку оточення ворожими силами, які, побачивши підмогу, перегруповуються, організуються та починають сміливіше контратакувати повстанців.
«Залізняк» дає наказ відступати крізь ворожі укріплення та бункери до недалекого лісу.
Повстанські підрозділи збираються в кінці села і всіма силами атакують ворожі позиції. Налетіли як буря, змели все, що було на дорозі, і в бойовому порядку, організовано, відступають до недалекого лісу.
Втрати ворога великі. Вбитих та поранених – біля 500 осіб. Забудови спалені на 80 відсотків. Своє завдання повстанці виконали повністю.
Немалі і повстанські втрати: сім повстанців убитих та кілька поранених. Впали на полі бою:
1. «Мідь» – Митко Дмитро, уродженець с. Люблинець Новий.
2. «Муха» – Жук Семен, уродженець с. Борова Гора.
3. «Когут» – Кузик Петро, уродженець с. Нове Брусно.
4. «Видра» – Ваврикович Степан, уродженець с. Жуків.
5. «Гопак» – Гуль Степан, уродженець с. Нове Село.
6. «Литвин» – санітар Лижник Ілько, уродженець с. Суха Воля біля м. Олешичі.
7. «Дуб» – Дода Михайло, кулеметник I чоти сотні «М-1».
Поранені:
1. «Ангор» – Артимович Іван, уродженець с. Люблинець Старий.
2. «Чубатий» – Чабан Іван, уродженець с. Люблинець Старий.
3. «Корінь» – Ковалик Микола, уродженець с. Люблинець Старий.
Польсько-українські переговори та підписання перемир’я
Отож уже вкотре польські верховоди переконалися, що УПА – це сила і з нею належиться числитись та шукати доріг поєднання.
З приходом Червоної Армії не всі польські підпільні партизанські формування вийшли з лісу, тобто з конспірації. Не всі пішли на співпрацю з комуністичним режимом. Значна частина далі перебувала в підпіллі.
Були це збройні формування АК (Армія Крайова), націоналістичного спрямування, які в кінці 1945 року прийняли назву «ВІН» (Вольносць і Нєподлєглосьць).
Ця організація діяла на всій території Польщі, а особливо на терені Люблинського воєводства, до складу якого входили землі, де проживало українське населення,– повіти Томашів-Любельський, Грубешів, Холм, Влодава та Замость.
Отож керівництво польської підпільної організації «ВІН», штаб якої містився у Замості, першим нав’язало контакти з українським підпіллям.
До таких контактів та зустрічей дійшло на території Любачівщини. Переговори велись у Чесанові, Люблинці, Наролі та Руді Ружанецькій.
Ініціаторами та учасниками цих переговорів зі сторони українського підпілля були греко-католицький священик парох села Люблинець Старий о.др.Адам Слюсарчик та референт організаційний Другої Округи ОУН-УПА, Надрайону «Батурин», «Корнійчук», «Вир» (Микола Н.).
Вже 21 травня 1945 року в селі Руда Ружанецька зустрілись представники польської та української підпільних організацій в складі:
1. Юрій Лопатинський, «Шейк» – представник УГВР (Українська Головна Визвольна Рада).
2. Сергій Мартинюк, «Граб» – представник ОУН-УПА.
3. Микола Н., «Корнійчук» – референт організаційний Другої Округи ОУН-УПА.
4. Капітан Мар’ян Голембйовський, «Стер» – начальник Замостьської Округи Делегатури Збройних Сил польського підпілля.
5. Капітан Ян Туровскі, «Норберт» – командир Збройних формувань того ж підпілля на Томашівщині.
6. Капітан «Туря» – заступник «Стера», та ще п’ять офіцерів польського збройного підпілля.
Після кількагодинної гострої дискусії підписано польсько-український договір про перемир’я, в якому зазначалося:
– припинити та не допускати до бойових дій між українським та польським підпіллям. Спільними силами намагатись поборювати всі комуністичні структури;
– не відбирати продуктів та інших речей у польського та українського населення;
– встановити клички, гасла і місця зв’язку для подальшої співпраці обох сторін на теренах повітів Любачів, Томашів, Грубешів, Холм.
Підкреслювалося також, що дається воля українському підпіллю щодо поборювання бойових формувань «НСЗ» (Народове Сіли Збройне) – польської підпільної організації, яка базується на фашистсько-шовіністичній ідеології.
Такі переговори та встановлення мирних відносин між українським і польським підпіллям велись успішно на всій території Закерзонського краю. В основному всі постанови та рішення договору дотримувались обома сторонами аж до горезвісної акції «Вісла», яку українському народові на Закерзонні підступно нав’язав комуністичний режим. Але про це мова йтиме на подальших сторінках нарису.
За словами польських комуністичних дослідників А. Щесняка та В. Шота («Дрога до ніконд»), конференція представників польського та українського підпілля, яка відбулася 21 травня 1945 року, відіграла дуже важливу роль у полагодженні різних непорозумінь між українцями та поляками на території Закерзоння.
Безпосередній обмін політичними поглядами обох сторін вказав на необхідність їх зближення і спільної боротьби проти комуністичних структур.
Рішення та зобов’язання, прийняті на цій конференції,– припинення взаємної боротьби, збройних нападів на мирне населення – засвідчували перспективу воєнних дій проти спільного ворога – комунізму.
Цей день започаткував наче іншу епоху на цьому терені. З полегшенням зітхнуло як польське, так і українське мирне населення.
Не було вже міліції та інших збройних комуністичних формувань.
Українські повстанці пересувалися майже вільно через усі населені пункти як удень, так і вночі. Звісно, все це відбувалося за встановленим порядком та відповідними кличками.
Так само поводилось і польське підпілля та його збройні підрозділи, за винятком збройних формувань «НСЗ».
Таким чином заіснувала на Закерзонні мала Українська Повстанська Республіка.
2 червня 1945 р. у засідці під Косопудами біля Жукова, влаштованій польською боївкою під керівництвом «Качура» – Антона Ваврува, загинули повстанці, вислані на розвідку: стрілець «Бистрий» – Кордупель Андрій та старший стрілець «Лис» – Антохів Дмитро з сотні «М-3».
Терористичні акції «НСЗ» – «Волиняка»
Але ворог не спав. З’явився він на території північно-східної Ярославщини.
Були це збройні підрозділи та формування польської націонал-шовіністичної підпільної організації «НСЗ», про які вже згадувалося раніше. Їхньою базою стало село Майдан Синявський з переважаючим польським населенням. Вони також базувалися в селах Рудка та Адамівка.
В цих селах їхні бойовики тероризували мирне українське населення, грабували, підпалювали житлові будинки і вбивали мешканців українських сіл на близькій їм території Ярославського повіту.
Їхній ватажок носив псевдо «Волиняк».
В перший день Зелених Свят 1945 року в селі Добра, що на відстані 4–5 кілометрів від села Рудка (Синявщина), опинився 100-особовий відділ УПА командира «Перемоги», який переходив так званим пропагандистським рейдом з околиць Львівщини по території Закерзоння.
До цього села також направлено чоту підстаршинської школи, організованої надрайоном ОУН-УПА «Батурин», та місцевий СКВ. Разом там перебувало цього дня 200 бійців УПА. А недалеко, за якихось 5–6 кілометрів, у лісі стояв постоєм повстанський відділ командира «Шума».
Був гарний весняний день місяця травня 1945 року.
Місцевий провід підпільної сітки ОУН-УПА постановив використати цю нагоду та продемонструвати польським мешканцям села Рудка, де формувався підрозділ «Волиняка», силу та боєздатність українських повстанців. Провід розраховував на підтримку сотні УПА «Перемоги» і «Шума», які на той час були недалеко в лісі.
Але командир «Шум» не був поінформований про плани та наміри місцевої підпільної сітки.
З цією ж метою з Доброї направлено в Рудку місцевих повстанців із СКВ та чоту підстаршинської школи, які ще бойового досвіду майже не мали.
Біля 11 години підрозділ, сформований нашвидкоруч у селі Добра, увійшов в село Рудка. Мешканцям наказали сходитися на сільські збори.
Село завмерло, притихло, а через кілька хвилин на українських повстанців посипалися з вікон хат та горищ кулеметні, автоматні черги і постріли.
Як виявилося пізніше, саме в цей момент у Рудці перебував підрозділ «НСЗ» в кількості 200 бойовиків та сам їхній ватажок «Волиняк». Вони швидко зорганізувалися й відкрили вогонь по українських повстанцях.
Почався важкий і запеклий бій. Командири, зорієнтувавшись, наказують негайно відступати в напрямі села Добра. Клекотять та сіють вогнем ворожі кулемети. Повстанці, відстрілюючись, відступають.
На полі бою залишається кілька убитих повстанців місцевого СКВ.
Поранених друзі забирають із собою.
Однак один із стрільців СКВ несподівано переходить
добровільно до поляків та зраджує кличку цього дня – трикратне підняття кріса вгору.
«Волиняк» використовує цей момент. Один із його підрозділів атакує відступаючих з Рудки повстанців, а решта бойовиків відважно входить в Добру з другого кінця села, подаючи зраджену кличку стрільцям бойової застави сотні «Перемоги».
Увійшовши таким способом у село, поляки несподівано відкривають вогонь по наших повстанцях. Село починає горіти, бій ведеться вже поміж хатами, гинуть мешканці.
Командир «Перемога» наказує своїм повстанцям відступати в ліс, що на відстані 3–4 кілометри. Сотня залишає місце бою, забираючи зі собою кількох поранених друзів.
На другому кінці села бій ще не вщух: то стрільці місцевого СКВ та підстаршинської школи, відступаючи з Рудки, переорганізовуються та, зайнявши бойові позиції, стримують своїм вогнем бандитів, що наступають. Згодом, зорієнтувавшись, вони також відступають у напрямку лісу.
А бандити, пограбувавши українських селян, попаливши їхні хати та господарські забудови, відійшли назад, до села Рудка, вбивши по дорозі кільканадцять невинних селян.
Таким був результат непродуманих дій деяких верховодів українського підпілля.
Взагалі, можливості українських повстанців у цей час були набагато більші, ніж поляків, але через неорганізованість та відсутність єдності дій вони програли бій, і потерпіло при тім мирне українське населення.
А недалеко в повстанському таборі, в лісі біля присілку Стежки, перебував постоєм відділ УПА командира «Шума» – понад 160 бійців, відділ «Перемоги» – 100 бійців, чота підстаршинської школи – 50 бійців, стрільці СКВ та інші бойовики підпільної сітки – 100 осіб, разом вони становили бойову силу в кількості біля 400 осіб. Але битва програна з наполовину меншою чисельністю польських формувань. Поразка була гіркою.
З підрозділом «НСЗ», а точніше відділом командира «Меви», ще стрінуться українські повстанці сотні «Шума» пізньої осені 1945 року, але вже при інших обставинах, про що мова йтиме далі.