Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”

Вид материала

Книга

Содержание Початок переселенських акцій Польська «червона» армія входить на Закерзоння Бій в Олешичах Бій у Новій Греблі

Подобный материал:

• Федоте Евграфыче Васкове ему выпала нелёгкая доля быть командиром девушек. Зенитчицы,, 22.17kb.
• Интерактивно-образовательная программа Презентация новой музейной интерактивно-образовательной, 87.24kb.
• Положение о проведении регионального этапа историко-краеведческой викторины «Дорогами, 29.51kb.
• Его отец Дмитрий Константинович был командиром батальона 51-го Литовского полка. Дворянская, 229.51kb.
• Конкурса чтецов -2009 Тема «Дорогами русской славы», 41.74kb.
• «Дорогами войны». Историко-литературная композиция. Проект учащихся 8 класса. Учитель, 893.29kb.
• 3. руководство проведением, 22.05kb.
• Дорогами Бременских музыкантов!, 154.46kb.
• И его стойкий оловянный солдатик, 64.15kb.
• Реферат 5, 59.02kb.

Початок переселенських акцій


А події літа 1945 року змінювали одна одну, як зловісні хмари на небі.

9 травня 1945 року капітулювала гітлерівська Німеччина.

Совєтські війська верталися на «родіну» з награбованим у Німеччині добром всіма дорогами. Не оминали вони і Закерзоння, але до сутичок з повстанцями УПА майже ніде не доходило.

Червоний ватажок з Москви видав розпорядження своїм прихвостням у Варшаві та Києві виселити українське населення з території Польщі, із Закерзоння, на совєтську Україну, де «плоти побудовані з ковбас, а дороги викладені салом». Подобається це українському населенню, хоче воно цього чи ні – указ належить виконати.

З болем у серці прийняло цю вістку українське населення на Закерзонні. Чи й справді прийдеться покинути рідні батьківські пороги, поля, луки і виїхати в невідоме, під покров «червоного гада»? Тут усе своє, рідне, кожна стежина, доріжка, ставок та річка, кожне деревце. І це все покинути, віддати чужим людям? Та тут наша і дідів наших історія, тут наші церкви та цвинтарі, де вічним сном спочивають рідні, близькі, наші славні Герої, які проливали кров та віддали своє юнацьке життя за цю землю-неньку, яка нас годувала віками. Це ж несправедливість, це наруга над нашими святощами. Чи щось таке може статися? – питали вони своїх рідних захисників, провідників, командирів та стрільців Української Повстанської Армії.

Повстанці заспокоювали людей:

«Українське населення Закерзоння добровільно не покине своїх батьківських хат та рідної землі. Якщо ворог для цього застосує силу, то українські повстанці збройно будуть захищати вас».

Командир «Залізняк», передбачаючи, що незабаром наплинуть на цю землю грозові хмари, негайно приймає заходи, щоб цьому протидіяти.

В першу чергу, організовує посилений бойовий вишкіл усього командного складу свого куреня – від командира рою до командира сотні включно.

Робить це поетапно, в кожній сотні зокрема на місці її розташування. Навчання проводить сам особисто. Використовує кожну хвилину цього теплого літа 1945 року.

А прихвостні у Варшаві та Києві також не дрімали.


Польська «червона» армія входить на Закерзоння


З початком місяця вересня 1945 року на територію Закерзоння входять перші регулярні частини польської «червоної» армії. Червоної тому, що майже всі командні пости в цій армії займають тільки совєтські старшини, добре підготовлені й вишколені в енкаведистських училищах та академіях.

Ця армія приходить на Закерзоння з подвійним завданням: по-перше, ліквідувати українські підпільні збройні формування, по-друге – переселити українське населення з цієї території до совєтського «раю», не виключаючи при тім застосування військової сили.

Їхні підрозділи розташовуються майже в кожному селі та містечку.

Їх багато, ціла III-тя Піхотна Дивізія, якою командує генерал Зайковскі.

На території Любачівщини та Ярославщини підрозділи цієї дивізії опинилися 5 вересня; 9 піхотний полк під командуванням підполковника Березовського розташувався:

– I батальйон – біля 300 солдат, у селі Великі Очі.

– II батальйон – біля 300 солдат, у селах Бігалі, Соплі, Мельники.

– III батальйон – біля 300 солдат, у селі Кобильниця Руська.

7 вересня II батальйон передислокується з Мельників до села Нова Гребля.

13 вересня – VII піхотний полк цієї дивізії розташовується у селах Улазів, Старий Диків та Цівків. Штаб полку – при II батальйоні в селі Старий Диків.

13 вересня VIII піхотний полк розташовується у селах Люблинець, Дахнів та Олешичі. Штаб полку

примістився у Чесанові.

VIII піхотний полк мав завдання «охороняти» репатріантів, тобто українських селян, яких уже заздалегідь заплановано виселити з села та зігнати на збірний пункт при залізничній станції в Олешичах.

Штаб III Піхотної Дивізії містився в Любачеві.

Проти українського підпілля та населення ворог кинув три піхотні полки – біля 3000 солдат. Разом із штабами полків та дивізії й іншими технічними підрозділами начислювалося біля 5000 ворожих солдат.

Протидіяти їм мав курінь УПА командира «Залізняка» в силі біля 400 бійців та бойовики підпільної сітки цієї території в кількості біля 100 осіб.

Командуванню польських «червоних» сил відомо, що тут, у лісових масивах, розташований повстанський курінь УПА «Залізняка». Майже щоденно вони посилають свої підрозділи в глибину лісів з метою відшукати повстанців та їх ліквідувати.

Але господарями на цій території є українські повстанці, яким добре знайома кожна лісова стежина. Повстанські розвідники пильно стежать за діями ворожих підрозділів та інформують своїх командирів про їх кожний крок. Повстанці маневрують по лісових просторах, уникаючи поки що сутичок, оскільки є такий наказ від вищого командування.

А ворог рівночасно посилює дії в іншому напрямку. З’являються на селах агітатори, як совєтські, так і польські, скликають людей на збори і намовляють до добровільного переселення, розмальовуючи «рай», який чекає їх у большевії.

Ці комісії працюють на селах під охороною та прикриттям солдатських багнетів. А охочих до переселення поки що нема. Зголошуються лише кілька осіб та сімей у деяких селах.

В цій ситуації ворог приступає до рішучих заходів проти мирного українського населення: не допомогли пояснення членів переселенських комісій, то допоможуть солдатські штики.

Великі підрозділи солдат входять у село і приступають до діла: повідомляють мешканців, що їм дається дві години на роздуми – або виберуться добровільно, або будуть викинуті силою з їхніх прадідівських хат. Рівночасно подаються підводи польських селян.

Термін минає. По визначеному часі солдати силою викидають з хат їх мешканців, завантажують на подані підводи деякі речі та дещо з харчів, щоб не поздихали з голоду в дорозі, і під озброєним конвоєм формують колони тих нещасників-переселенців.

Селом несуться зойки людей та рев худоби. В такий спосіб прийшлося корінним мешканцям цієї землі покидати її навіки. Так виглядало це «добровільне переселення», таке «щастя та добро» принесли нові «визволителі».

Сформовані переселенські колони відводяться під конвоєм на переселенські збірні пункти, які знаходилися на залізничних станціях, обведені колючим дротом.

Такими збірними пунктами на території дій повстанського куреня УПА «Залізняка» стали залізничні станції в Олешичах, Любачеві, Новій Греблі, Сурохові, Угнові, Любичі Королівській, Белзці та Ярославі. Довкола площі стоять озброєні солдатські пости: це, як пояснюють, на випадок несподіваної загрози з боку бандерівців, тобто українських повстанців. Комуністичні верховоди таку можливість передбачали і заздалегідь до цього готувалися. Вони добре знали, що так легко це все їм не пройде. І не помилились.

Командир «Залізняк» приступає до дії.

Він дає наказ своїм відділам негайно ліквідувати всі оті переселенські збірні пункти та розгромити їхніх «охоронців».

Сотня УПА «Месники-3» командира «Балая» заатакує залізничний вокзал та переселенський пункт в місті Олешичах, що знаходиться в п’яти кілометрах від Любачева. В Любачеві стоїть гарнізон польської «червоної» армії та її штаб. Крім цього в Любачеві є великі формування польської комуністичної міліції та «УБ».

Сили противника набагато більші за українські повстанські сили, призначені для цієї акції, але командир «Залізняк» впевнений, що повстанці розгромлять ворога.

Так воно й сталося.


Бій в Олешичах


15 вересня 1945 року повстанські рої і чоти сотні УПА «Месники-3» командира «Балая» підходять під Олешичі та в сутінках займають висхідні бойові позиції.

Повстанська розвідка встановила, що залізнична станція і переселенський пункт охороняються силою біля 150 ворожих солдат, які окопалися в траншеях із вогневими позиціями. Стрілецьких окопів налічується три ряди.

Повстанці свідомі того, що перед ними вже не збирані банди грабіжників, а фронтовики з неабияким досвідом.

Як тільки стемніло, повстанці заатакували ворожі позиції всією наявною зброєю.

Ворог відповів ураганним вогнем важких та легких кулеметів і гранатометів.

Після короткого бою повстанці відступили, перегрупувались і з новою силою пішли в атаку. Під навалою вогню ворожі солдати почали покидати свої бойові позиції та втікати до своїх задніх окопів, але туди тільки дехто з них добіг...

Жодна сила вже не могла затримати цієї атаки. Хлопці налетіли як весняна буря – розбили ворога вщент.

Бій тривав біля двох годин.

Ворог втратив у тому бою майже 100 солдатів убитими та пораненими, ворожі трупи валялися скрізь. Решта розбіглася хто куди.

Повстанці здобули багато зброї: кілька важких кулеметів «максим», ручних «дєхтярьова», автоматів ППШ та інших трофеїв і боєприпасів.

З повстанської сторони загинуло чотирьох стрільців та кількох легко поранено. Загинули чотовий «Коваленко» – Козак Юрко, уродженець села Замх, санітар «Голота» – Грицько Іван, уродженець села Люблинець Новий та стрілець «Тосік» – на ім’я Михайло, уродженець села Смілківці.

Чотового «Коваленка», важко пораненого у груди, виніс з поля бою санітар «Голота», обидва загинули від вибуху гранатометного стрільна. Від цього ж самого вибуху були важко поранені командир чоти «Туча» – Тарабань Микола і бунчужний сотні «Гамалія» – Боднар Іван.

Зібраним на пересильному пункті українським селянам повстанці наказують вертатися до своїх домів, звідки були насильно вигнані ворожими солдатами.

Серед населення запанувала велика радість, люди висловлювали щиру подяку повстанцям та їхнім командирам за звільнення з неволі. З радістю та охотою вертаються до рідних батьківських хат.

Про цей бій та атаку українських повстанців на Олешичі згадує і пан Владислав Шельонговскі, один із командирів польських «червоних» підрозділів, які воювали на Закерзонні з нашими повстанцями, у виданій ним книжці «Розбурханий Сян» (с. 245). Він пише: «З південної сторони пронеслося «Слава!» і «Туча» підняв свою сотню в атаку. Загриміли кулеметні черги солдатів, які охороняли «репатріантів», але упівці (повстанці), як буря, влетіли до табору. Через кілька хвилин безнадійного опору солдатів упівці здобули залізничу станцію, облили її бензином та підпалили».

Отож і пан Шельонговскі визнає, що українським повстанцям не страшний був противник, бо вони свято вірили, що йдуть у бій за волю своєї поневоленої Батьківщини і ніхто та ніщо не зможе стати їм на перешкоді.

Інший повстанський підрозділ, сформований з повстанців сотень «М-1» та «М-3», атакував пересильний пункт при станції Нова Гребля. Розігнавши «охоронців», які пильнували зігнаних звідусіль українських селян, наказує їм вертатися до своїх залишених хат. І тут, як і в Олешичах, плач радості та гарячі слова подяки українським повстанцям за звільнення з комуністичної неволі. Через кілька хвилин площа, де перебували нещасні селяни, порожня.

У цьому бою загинули ройовий «Вах» – Ваврикович Григорій, уродженець села Жукова та стрілець «Чуприна» – Головка Ярослав, уродженець села Дахнів; поранений стрілець, прізвище якого невідоме, уродженець Нового Села. Втрати ворога невідомі.


Бій у Новій Греблі


Ось у такий спосіб дійшло до перших бойових сутичок повстанських відділів УПА з польською «червоною» армією. Армією, яка прийшла викидати силою з рідних прабатьківських земель...

Почалась священна боротьба не на життя, а на смерть з найманцями червоної Москви, проти насильного переселення.

Командир куреня «Месники» – «Залізняк» планує подальші бойові акції на захист українського населення, проти депортування його до совєтського «раю».

На початку жовтня місяця 1945 року повстанська сотня «Шума» та сотня «Балая» одержують наказ підготувати та провести бойову акцію на Нову Греблю, знищити залізничний міст і ворожий штаб, що розташувався у будинку школи, а також повністю розгромити охорону залізничної станції і пересильний пункт біля неї. Мета операції – паралізувати систему залізничних комунікації у цій місцевості, якою користується ворог при виселенні українських селян.

Залізнична станція та вузол Нова Гребля, віддалена від міста Любачева на 11 кілометрів, від міста Олешичі – 10 кілометрів, становила важливий збірний пункт, до якого ворог звозить, як і до Олешич, українських селян, призначених до депортації.

Охорону залізничного мосту на ріці Любачівці і залізничної станції з пересильним пунктом несуть біля 350 ворожих солдат польської «червоної» армії. Споруджені навколо мосту бункери і вогневі позиції оснащені важкими кулеметами зразка «максим». У центрі села у мурованій школі знаходився штаб цього підрозділу. Будинок школи укріплений стрілецькими траншеями. У вікнах – мішки з піском та кулеметні гнізда.

Ввечері 6 жовтня 1945 року повстанська сотня командира «Балая» пробирається до місця призначення, тобто під Нову Греблю. Коротка нарада, останні вказівки – і сотня займає бойові висхідні позиції, звідки атакуватиме ворожі укріплення.

На даний командиром «Балаєм» умовний знак повстанці кидаються в бій та атакують ворога.

Пронеслось голосне «Слава!», заграли повстанські кулемети та автомати. В нічній темряві, час від часу освітлюваній спалахами ракет та вогнями пострілів і кулеметних черг, повстанці навально тиснуть на ворожі лінії.

Пішли в рух і ручні гранати, якими повстанці закидують ворожі кулеметні гнізда та бункери, місцями доходить до рукопашного бою. Але повстанці невпинно, крок за кроком просуваються вперед.

Ворог, оснащений найновішою совєтською зброєю, борониться завзято. Але і це йому не допомагає – повстанці вдираються в окопи та бункери, пішли в рух штики, багнети і навіть саперські лопатки.

Ворог скоро зорієнтувався, що перед ним – українські повстанці, які смерті не жахаються за будь-яких умов, кидає зброю та окопи і тікає з місця бою.

Повстанські мінери закладають міни під залізничний міст і через кілька хвилин гучний вибух сповіщає, що мосту вже немає – злетів під небеса. Палають будинки залізничної станції та товарні залізничні вагони, якими повинні були вивозитися люди до совєтського «раю».

В той час, коли підрозділи сотні «Балая» штурмували залізничну станцію Нова Гребля, повстанська чота командира «Гая» з сотні «Шума» підступає під будинок школи в селі Нова Гребля.

Будинок школи належить знищити ракетою, яку повстанці називають «скрипачем». Такі ракети до цього часу на території ТВ «Бастіон» не застосовувалися.

Дещо коротко про цю повстанську зброю. Ракета німецького виробництва серії Ф-1. Ці ракети-стрільна захопили українські повстанці чи то у відступаючих німецьких військ, чи потрапили разом з хлопцями Дивізії «Галичина», що прийшли в ряди повстанців.

Курінь «Залізняка» отримав їх кільканадцять штук із зброярні УПА на Холмщині. Там був сконструйований так званий торпедник, при допомозі якого ці стрільна вистрілювалися. Довжина їх сягала біля двох метрів, важили вони 80–120 кілограмів.

Летіла така ракета-стрільно до трьох кілометрів, але добрий ефект давала на відстані 500–1000 метрів. Пробивала вона найгрубший мур і в середині будинку розривалася. Після старту за нею тягнулась велика смуга вогню враз із страшенним гуркотом, немовби небо валилося на землю. Поляки називали пізніше ці стрільна-ракети «ревучими коровами» (ричонце крови).

Це була нагода випробувати та продемонструвати стрільно-ракету на ворогові.

Коротка затримка, нарада, останні вказівки та поради – і повстанці вдаряють у будинок школи. Ворог відповідає шквальним вогнем, але це не триває довго, бо вже повстанська «ракета» полетіла до визначеної цілі. Громовий гуркіт пронісся над школою, де розташувався ворожий штаб.

На жаль, цього разу стрільно-торпеда оминула будинок школи, лизнувши тільки своїм вогненним хвостом її стіни. Проте через хвилину у вікнах школи з’явилися білі полотнища – ворог здається.

З будинку виходить польський капітан, до нього наближається повстанський командир «Гай». Коротка розмова між ними. Ворожий офіцер запитує, чиї повстанські сили тут діють – польські чи українські. Командир «Гай» інформує, що це воїни УПА куреня «Залізняка». Капітан стверджує, що він і його штабники не хочуть воювати з українськими повстанцями, просить гарантії збереження їм життя, якщо вони складуть зброю.

Українські повстанці його в цьому запевняють і через кілька хвилин біля 25 «червоних» польських офіцерів з піднесеними руками виходять із будинку школи. Складають особисту зброю та всі штабні документи.

Особливо цінним для повстанців було військове майно та боєприпаси, а також кілька скринь з медикаментами і військові підводи.

Всю цю здобич повстанці негайно відправляють у штаб куреня разом з військовополоненими.

У штабі куреня після перевірки документів військовополонених виявилося, що пан капітан має сім’ю, яка проживає в США. Доказ цього – листи від рідних, які капітан мав при собі, та американські гроші.

Встановивши, що ці полонені не брали участі в злочинних діях проти українського народу, їх усіх негайно відпустили додому, провівши відповідну роз’яснювальну розмову про завдання та мету боротьби УПА, що є господарем цієї землі, правовим її спадкоємцем та захисником.

Ворог під час цієї бойової акції втратив кілька десятків солдатів убитими та пораненими.

Зі сторони повстанців загинув стрілець «Лісовий» – Павло Кіт, уродженець села Золочівка Бережанського повіту, та кілька поранених. Повстанці здобули багато зброї, амуніції, медикаментів, обмундирування та інших боєприпасів.

Ось що розказує про цей бій стрілець «Мурин» – Маркевич Степан, один із охоронців командира «Залізняка».

Стояла осінь 1945 року. Терени Ярославщини були під повним контролем УПА й адміністративної сітки ОУН. Ворог у Ярославі підсилив свої військові з’єднання, сподіваючись нападу відділів УПА. А щоб заспокоїти своє керівництво у Варшаві і можновладців у Москві, щокілька тижнів робив наскоки на українські села, вбивав та грабував людей. Про кількість убитих складав довгі звіти своєму начальству, як про знищених бандитів УПА. Насправді боїв з відділами УПА оминали. Такий стан тривав протягом 1944, 1945 аж до весни 1946 року. Згодом прибуває сюди полк війська під командою відомого капітана ще довоєнної Польщі. Вони вибирають село Нова Гребля недалеко від Ярослава і в цьому селі планують створити базу, з якої будуть підпорядковувати собі дальші терени, що досі перебували під повним контролем УПА. До села вони зайшли пополудні одним куренем і для свого командного складу зайняли муровану школу, кругом неї викопали шанці і виставили кулеметні гнізда. Наших людей від дітвори до дідусів вважали ворогами. Вже ввечері стали проводити допити й розшуки.

Наступного дня раненько повстанська розвідка у деталях звітувала штабові УПА про ворожий стан та їхнє розміщення. Першу ніч ворог переночував спокійно. Вранці під наглядом капітана велась наполеглива розбудова бази, а ввечері до них прибуло ще два курені війська.

Ворожої бази в центрі наших відділів ніяк не можна було допустити, тому командування 6-ої Воєнної Округи запланувало цю базу негайно знищити.

Вже по півночі наше вояцтво тихо підходить під село Нова Гребля. Знає тут кожну стежину, кожну хату і дерево. План командира «Залізняка» був такий: відтяти ворожу командну кватиру від решти війська, прогнати ворогів з нашої території і при змозі здобути якнайбільше зброї та амуніції. План здобуття цієї бази виявився знаменитий, бо навіть присутність ще двох куренів ворожого війська не зірвала його. Кожна сотня, чота і рої виконали своє завдання чітко, як запланували. Вони підійшли непомітно під самі ворожі оборонні пункти і блискавично напали на ворога. За кілька хвилин ворожий штаб і його охорона були оточені. Кільце звужувалося щораз більше, а на допомогу повстанцям ще долучилися бійці СКВ (куща) і навіть селяни, які були монолітом у визвольній боротьбі.

Постріли, вибухи гранат, крики та зойки поранених ворожих солдат.

Повстанці усвідомлювали, що лише раптовість забезпечить успіх при найменших жертвах, тому рішуче просувалися вперед.

Ворог почав панічно тікати і, не знаючи, що він оточений, попадав у руки.

Час на акцію був також добре визначений. Коли надворі почало світати, надійшов наказ стримати вогонь і до ворога долетіло: «Кидайте зброю і виходіть на дорогу!»

Із шкільного будинку показалася на крісі біла шмата, і ворог групами почав виходити на дорогу, а між ними і їхній командуючий – капітан.

Тим часом у селі пролунали ворожі постріли. Зв’язковий сотні «Балая» повідомляє: в селі вороже військо.

Командир «Залізняк» наказує забрати всіх поранених та загиблих, зброю, амуніцію і відступати до лісу.

Вгору злітає ракета на знак відходу.

Цей бій, в якому ворог мав більші втрати, був болючий і для повстанців: кількох убито і багато поранено (деяких – важко). Вояцтво мовчазно несло своїх побратимів. Деякі, вже перев’язані, при допомозі своїх друзів також поволі посувалися за відділом. Відділ ішов польовою дорогою, розтягнувшись ланцюгом, два-три кроки один від одного, більш як на кілометр.

Немає у світі кращих друзів як бойові, що разом ділили незгоди і біди, нераз до відчайдушності, по-геройськи, рятували один одному життя у несподіваних бойових обставинах. Тепер деякі найкращі друзі – мертві, по другій стороні доріжки ідуть полонені, які вбили їх. Серце обливається кров’ю. Та, крім ненависницького погляду, жодних побоїв чи знущань над полоненими не було, та й не могло бути. Знущання над роззброєним вояком повстанці вважали зневагою самопошани.

Сотня затрималася в лісі біля невеликої поляни, яку перетинала лісова доріжка. Навколо поляни встановили охорону на випадок ворожого нападу і почали розташовуватися по роях.

Щойно тепер спостережливе око ворожого капітана та інших полонених могло зауважити зорганізування повстанського життя.

На місці збірного пункту куреня вже чекало кілька возів з персоналом, а між ними – дівчата з Червоного Хреста. Відразу розпочали догляд поранених. Недалеко на траві лежали полеглі герої. Інтенданти розподіляли привезені на возах харчі, а ройові кухарі розкладали вогнища і варили сніданок. Згодом санітари оглянули легкопоранених полонених, бо тяжкопоранених залишили на полі бою. Важкопоранених вояків повезли до криївок-шпиталів, а здобуту зброю – до магазинів-сховищ.

Сьогоднішній постій куреня розкинувся на відстані двох-трьох кілометрів від місця акції, тому відділ добре себе забезпечив з усіх сторін, а вартові стежили на деревах, що діється навкруги.

Полонених перевели в глиб лісу, в одне із табірних приміщень. Служба Безпеки і Польова Жандармерія зайнялися ними.

Та найцікавіша подія цього дня відбувалася по другій стороні повстанського табору, під високими деревами. Тут з одного боку сидів ворожий капітан, а напроти нього – повстанські старшини. Я приніс із кухні великий горщик ячмінної кави з цикорієм, – продовжує «Мурин»,– і наливаю в горнятка командирові 6 Воєнної Округи «Орестові», двом іншим старшинам з його штабу, командирові «Залізняку», провідникові цього терену «Жанові» і полоненому капітанові, при цьому стараюсь вловити

кожне

слово їхньої розмови. Полоненого розпитували про стан ворожих сил, їхні плани, боротьбу з АК, співпрацю з москалями та багато іншого. Я бачив, що наші не були задоволені з капітанових відповідей, він був дуже стриманий і ставав щораз більше насторожений.

Командир «Залізняк» не задавав питань. Він сидів, слухав і весь час ламав патички на малі кусочки, щось думаючи. Ламати патички було його звичкою. Не раз так сидів під деревом, плануючи бойові акції, і ламав патички.

Нараз підійшов черговий старшина по куреню, віддав вояцький салют і сказав командирові «Залізняку»: «Друже командире, ми готові і чекаємо на вас!» Старшини відійшли. З полоненим капітаном залишилось двоє з Польової Жандармерії і я.

Через кільканадцять хвилин почулися три залпи крісових пострілів. Капітан дуже стурбувався і зблід. Насторожено почав слідкувати за подіями в таборі. Згодом до нас повернулися командир «Залізняк» і провідник «Жан». Сказали друзям із ПЖ відійти, а ми втрьох залишилися з полоненим.

Я далі наливав каву, «Жан» допитував капітана, а цей часто споглядав на «Залізняка». Я, спостерігаючи їх, не міг зрозуміти, якої думки наш командир про полоненого офіцера.

Раптом капітан мішаною польсько-російсько-українською мовою питає «Залізняка»:

– Пане довудцо! Чи ви всіх наших розстріляли? – і дивиться запитально.

Командир «Залізняк» глянув на полоненого і зрозумів його побоювання. Він встав і сказав йому:

– Пане капітане, ходіть зі мною, я вам щось покажу!

Вони пішли в долину, де величезні букові дерева закривали небо, а під ними сиділи полонені вояки і слухали лекцію політвиховника «Волоша». Побачивши свого командира, наказав полоненим встати, поставив їх на струнко і звітує:

– Друже командире! Я проводжу політичну лекцію з полоненими!

В зворотній дорозі «Залізняк» пояснив капітанові, що постріли, які він чув,– це почесний салют в останню дорогу нашим героям, які загинули минулої ночі. Коли повернулися, полонений офіцер виглядав набагато спокійнішим, а деколи навіть усміхався. Розмову тепер продовжив командир «Залізняк».

– Пане капітане! Яка була ваша думка про нас і чи ви сьогодні дещо її змінили?

– Я донедавна був переконаний, що ви – прислужники Гітлера, а тепер не маєте виходу і змушені з нами воювати. Відтак цей погляд допоміг мені дещо змінити мій брат, який був старшиною в Армії Крайовій на терені Кракова. Він розказував мені про ваші бої і давав вашу літературу, яку мав змогу читати. Рівнож мої кревні, які живуть у США, часто мене про це інформують.

Звичайно «Залізняк» ніколи не говорив із полоненими, цим займалися люди з його штабу, та сьогодні мають полоненого високого рангу, і командир особисто хотів дещо від нього довідатися. На закид ворожого капітана, що ми агенти Гітлера, він глянув на нього скоса і дав йому грунтовне пояснення:

– Пане капітане! Як же ви можете вести своє вояцтво до бою, не маючи елементарного поняття про свого ворога! Це ж основне для кожного військового стратега. Чи ж не ви були першими, що пішли разом з Гітлером на поділ Чехії і привласнили собі терени Заолжя? Чи ж не ви, допомагаючи Гітлерові і мадярам, нищили нашу Закарпатську Україну? А ми? За що ж ми мали співпрацювати з німцями? За виморення голодом мільйонів нашого вояцтва, яке здавалось у полон з надією піти в бій проти окупанта-москаля? Хіба невідомо вам, що німці сотнями вішали наших патріотів на площах наших міст? Що наш Провід сидів у німецьких концтаборах, а ми вже від 1942 року воювали з німотою. То за що ж ми мали б їм служити?

Капітан, проковтнувши докори командира «Залізняка», ставить йому друге запитання:

– Чому ваше вояцтво у безвихідному стані не здається у полон, а чинить самогубство?

– Чоловічку! – каже вже дещо піднесеним голосом командир.– Ви що, з Марса впали? Чи вам невідомо, які тортури переносять наші поранені, котрі живими попадають у ваш полон? Чи вам невідома масакра наших поранених під час здобуття повстанських шпиталів-бункерів? І ви питаєте, чому вояцтво не здається у полон? Невже ж ви – культурний, цивілізований народ, який додержується міжнародних конвенцій? До того ж, ви тепер вірне знаряддя азіатської озвірілої Москви. Хіба невідомі вам масові розстріли наших патріотів москалями? Хіба не знаєте історії польських полонених старшин у Катиню? Та чи лишень у Катиню? А яка доля спіткала німецьких полонених? А доля варшавського повстання, а морди ваших патріотів і борців з АК проти Німеччини?

Капітан, знаючи, у чиїх руках його доля, старався полегшити атмосферу і запитав:

– Ну а яка мета вашої боротьби, на що надієтесь?

Командир усміхнувся іронічно.

– То ви думаєте, що ваші вояки, які полягли в бою сьогодні вранці, воювали за правду, і боротьба була необхідною, а наша – ні, і наші вояки полягли даремно? Перегляньмо ж дещо історію: ваше плем’я розвивалося під охороною нашої сильної держави, яка здержувала монгольські та інші азіатські наскоки сотні літ. Ця сильна держава заснувала тут своє місто, розбудувала його і назвала іменем свойого князя Ярослава. Ці терени були заселені нашими племенами аж під Краків. У той час на місці, де стоїть Варшава, ще паслися дикі кози, а сьогодні ви разом з москалями вирішили цілковито знищити наш народ на його прадідівській землі. Пане капітане! Чи не продовжуєте ви нісенітниці вашого Сєнкевича? Сьогодні їх уже можна б пристосувати навпаки. Бо чи ж не наші повстанці гнали вас, як «бидло»? А уявіть собі, як виглядали б наші народи, коли б ваш Пілсудський, якому ми допомогли відвоювати Польщу у москалів, нас не зрадив і не пішов з тими ж москалями проти нашої держави? Цим оминув би нове поневолення Польщі. Чи можете собі уявити, як виглядала б московська імперія без багатої України і Польщі? І лише з надією, що ви колись зрозумієте та змудрієте, ми вас сьогодні звільняємо.

Польський офіцер не відповів нічого, тільки розвів руками. «Жан» поставив йому ще одне запитання:

– Якщо ми вас звільнимо, ви й надалі будете воювати проти нас?

На це питання відповів одразу командир «Залізняк».

– Жодного командування проти нас він більше не поведе! Від сьогодні москалі вже не будуть вірити йому!

Ввечері полонених і капітана наша ПЖ вивела на доріжку і показала напрям на місто Ярослав, а на прощання було сказано:

– Ви всі повинні йти воювати в ряди АК, бо коли повернете до польської «червоної армії» і ми вас зловимо, тоді вас чекає кара смерті!

Капітан ішов останнім, дуже задуманий, і на прощання не сказав нічого, лиш міцно потиснув руку командантові ПЖ.

Однак, не дивлячись на значні втрати, ворог продовжував переселенські акції. Відбудовував знищені залізничні споруди, зганяв на збірні пункти до залізничних станцій українських селян, призначених до депортації. В зв’язку з цим на цих українських теренах восени 1945 року повстанський курінь УПА командира «Залізняка» веде нещадну боротьбу з польськими «червоними» формуваннями, які проводили ці акції.