Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”
| Вид материала | Книга |
- Федоте Евграфыче Васкове ему выпала нелёгкая доля быть командиром девушек. Зенитчицы,, 22.17kb.
- Интерактивно-образовательная программа Презентация новой музейной интерактивно-образовательной, 87.24kb.
- Положение о проведении регионального этапа историко-краеведческой викторины «Дорогами, 29.51kb.
- Его отец Дмитрий Константинович был командиром батальона 51-го Литовского полка. Дворянская, 229.51kb.
- Конкурса чтецов -2009 Тема «Дорогами русской славы», 41.74kb.
- «Дорогами войны». Историко-литературная композиция. Проект учащихся 8 класса. Учитель, 893.29kb.
- 3. руководство проведением, 22.05kb.
- Дорогами Бременских музыкантов!, 154.46kb.
- И его стойкий оловянный солдатик, 64.15kb.
- Реферат 5, 59.02kb.
На мелодію „Нова радість стала“
Нова радість стала
Як УПА повстала,
Яка підлих комуністів
Знищила немало.
АКА помагає,
Бо вже добре знає,
Як антихрист, лютий Сталін,
Народи карає.
Ой, ти, Христе Боже,
І ти, УПА, тоже
Хорони нас від вивозу:
Нам і тут є гоже.
Лихая година
В нас панує нині,
Та вже скоро народиться
Воля Україні.
На мелодію „Бог ся рождає“
Бог ся рождає, люди веселіться,
Бо на Україні воля народиться.
Сталін з злости вуса рве:
Кінець царства бачить вже,
Бо комуну УПА б’є
І весело співає.
Ісусе на сіні, дай волю Вкраїні!
Боже, Боже, Боже, щастя дай.
Не сумуй, народе, ворогами битий,
Більше вже не будем у неволі жити.
Сталін з злости вуса рве:
Кінець царства бачить вже,
Бо комуну УПА б’є
І весело співає.
Ісусе на сіні, дай волю Вкраїні!
Боже, Боже, Боже, щастя дай.
Гноблені народи, получіться з нами,
Будем воювати із большевиками.
Щоб весело було всім,
Всі по свому говорім,
Ісусе на сіні, дай волю Вкраїні!
Боже, Боже, Боже, щастя дай.
На мелодію „Дивная новина“
Дивная новина,
Що нині за днина,
Проти війська виступає
Закерзонська Україна.
Не у людській хаті,
А поміж бидляти,
Так, напевно, виростали
Комуністи кляті.
Та діло погане,
Що польські фірмани
Получились в одну банду
Із большевиками.
Наче круків зграя,
В село налітають,
Граблять, нищать та плюндрують,
Людей виселяють.
Та для оборони
Повстанські загони,
Держать в страху і тривозі
Польські гарнізони.
А Різдво повстанці
Святкують в землянці,
Бо панують на Вкраїні
Вражі голодранці.
Всі підем за волю
У бій кривавий,
Другі свята відсвяткуєм
У своїй державі.
Сталінська демократія
Чи чули ви, люди добрі,
Таку чудасію?
Десь на сході народилась
Фальш-демократія!
І в Англії, в Америці
Бувають вибори,
Парляменти, депутати,
І партійні спори.
Дискутують, голосують,
Пишуть, вибирають,
Часом навіть кулаками
У сварках махають.
Однак босо там не ходять,
І не голодують,
Ніхто людей за думки їх
Не б’є, не мордує.
Кожний може, що захоче,
Собі говорити,
І писати, вибирати,
Вірити, любити.
Кожний має своє право
Бути чоловіком.
Потом серця, думки, слова
Вільним перед світом.
В нас на сході все інакше,
В нас „демократія“,
І ще в світі не бувала
Така чудасія.
У нас в Кремлі - ясне сонце,
Батько всіх народів,
А ми в нього - німі слуги,
Колгоспники голі.
У нас також голосують
Усі добровільно,
Працювати по шістнадцять
Й двадцять годин денно.
Добровільно всі працюєм,
Добровільно - гнемся.
Добровільно - голодуєм,
І на той світ премся.
Добровільно йдем на Сибір,
Соловки і в тундри,
Добровільно йдем в концлагри,
У військо і тюрми.
Усі люди добровільно
Усе виповняють,
Самі собі добровільно
Пута накладають.
От така то, люди добрі,
В нас демократія,
На червоно мальована
Московська тиранія.
Розвеселімся
Розвеселімся всі разом нині:
Христос родився в бідній яскині,
Хвалу віддаймо
І заспіваймо.
Хай пісня лине до небес!
Хай пісня лине до Бога-Сина,
Нехай розкаже, як Україна
Цілі століття
Ріжні страхіття
Рабства проклятого терпить.
Столиця Київ у румовищах,
А з наших сіл й хат та погарища,
Та без вагання
Знов до змагання
За свою волю ми встаєм!
Великий Христе, Боже єдиний,
Над безталанням згляньсь України.
В борні за волю,
За кращу долю
Допоможи її синам.
Як уже згадувалося, до повстанського куреня УПА командира «Залізняка» прибували добровольці з околиць Любачівщини та Ярославщини.
Між іншими із Синявщини прийшла група повстанців-добровольців у кількості 12 осіб зі зброєю та ручним кулеметом німецького зразка ЛМГ-42, яку також включили до повстанського куреня.
Група ця не витримала режиму повстанського табору. Однієї ночі, змовившись, усі вони дезертирували. Очолював групу «Буйтур» – Леонід Дубер, уродженець села Дибків, що на Синявщині, колишній студент ветеринарії у Львові.
Пізніше виявилося, що він мав зв’язки з працівниками НКВД – був їхнім співпрацівником та донощиком. За його інформацією вранці 8 січня 1945 року спецвідділи енкаведистів напали на повстанців СКВ «Трембіта», які перебували в Тепилах1. Тоді в Тепилах перебували також члени Проводу ОУН-УПА, надрайону «Батурин».
Після короткого та нерівного бою в Тепилах загинули:
1. «Гармаш» – Грабець Іван, 30 років, уродженець Нового Села, Надрайоновий Провідник ОУН-УПА.
2. «Шрам» – Шиманський Петро, 25 років, уродженець Люблинця Нового, Районовий Провідник ОУН-УПА.
3. «Чорнота» – Комар Іван, 25 років, уродженець Люблинця Нового, командир СКВ «Трембіта».
4. «Моргун» – Санайко Михайло, 23 роки, уродженець Люблинця Нового, стрілець СКВ «Трембіта».
5. «Шугай» – Шиманський Михайло, 20 років, уродженець Люблинця Нового, стрілець СКВ «Трембіта».
6. «Тихий» – Левкович Андрій, 23 роки, уродженець Люблинця Нового, стрілець СКВ «Трембіта».
7. «Осипенко» – Готюр, 26 років, уродженець м. Любачева, лікар-хірург.
8. «Селянин» – повітовий господарчий.
9. «Мак» – Митко Іван, 23 роки, уродженець Люблинця Нового, стрілець сотні «М-1».
10. «Шаж» – N.N. стрілець УПА.
11. «Шугай» – Євстахевич (ім’я невідоме), уродженець міста Олешичі, стрілець сотні «М-1».
12. «Васильовський» – N.N. стрілець сотні «М-1».
Поранений стрілець «Карпо» – Атанасій Кас’ян, уродженець села Люблинець Старий.
Дізнавшись про бій у Тепилах, командир «Залізняк» посилає на допомогу дві повстанські чоти, а решта куреня стоїть у таборі на стрілецьких позиціях. З одною чотою йде «Шум», адже в Тепилах проживали його два рідні брати, Михайло та Петро Шиманські.
Чота, розвернувшись лавою, прискореним маршем доходить до Тепил. Але бій уже стих, лежать убиті вищеназвані члени підпільної сітки. Большевики, побачивши повстанців, почали швидко відступати попід ліс у напрямку села Замх.
Там на них чекала друга повстанська чота УПА, вислана командиром «Залізняком». Чота ця пройшла скоренько лісом від сторони села Борівець і поставила бойові застави на всіх прохідних місцях.
Отут і привітали повстанські кулемети большевиків як годиться, чого вони ніяк не сподівалися. Загриміло на цілій повстанській лінії, а з другої сторони на большевиків ударила перша чота, з якою був командир «Шум». Таким чином большевики опинились у вогні з обох боків.
Після короткого, але запеклого бою большевицька спецгрупа була розгромлена. Відібрано зброю та документи, які большевики забрали у наших загиблих повстанців на Тепилах.
Здобуто в тім бою багато зброї і кілька теплих кожухів, які мали на собі енкаведисти. Три кінні підводи, якими приїхали большевики, були захоплені повстанцями, а їхні пасажири ліквідовані. Загинуло 25 енкаведистів, а кільканадцятьох захоплено живими та відправлено у штаб командира «Залізняка».
Переможний бій 9 січня 1945 року
Програвши битву першого дня, тобто 8 січня 1945 року, большевики не хотіли визнати своєї поразки.
Їм на підмогу наступного дня, 9 січня, прийшли великі сили спецвідділів НКВД, які розташувались у Люблинці, а також в інших довколишніх селах. Привезли навіть гармати, з яких, щоправда, вони не скористались, але таким чином пробували залякати мирне українське населення, мовляв, ось яку ми маємо армію, а ви хочете з нами воювати.
Перегрупувавшись, ворог сформував нові підрозділи, забезпечені найновішою автоматичною зброєю, включно з групою снайперів, і пішов у наступ на повстанський табір командира «Залізняка».
Повстанці вже з самого ранку чекали непрошених гостей у стрілецьких ровах та на бойових позиціях.
В обідню пору большевики розпочали наступ. Загарчали ворожі кулемети та автомати. Їм у відповідь загриміла повстанська зброя. Обороною особисто командував «Залізняк». Большевики підсувалися щораз ближче до повстанських позицій, сміливіші з них та снайпери позалазили на дерева, але звідти валили їх влучні кулі.
Повстанський табір, як уже згадувалося, був обведений стрілецькими ровами, вогневими точками, а навколо замінований протитанковими та протипіхотними мінами. Ворог, мабуть, здогадуючись про це, рішучої та безпосередньої атаки не робив. Ох і полетіли б москалики до неба!
Однак стрільба поновлювалась з новою силою з усіх сторін. Большевики відкрили ураганний вогонь з усієї зброї по повстанських окопах. Стріляли кулями «дум-дум» – вони розривалися в галузках дерев, які падали на повстанців. Блиск вогню з кулеметів освітлював большевицьку лінію на відстані 100 метрів. Але гуркотять і повстанські кулемети, кріси, автомати та інша зброя. Бій гримить... Чути крики з большевицької сторони: «Бандьори, здавайтєсь, ви окружени, здєсь вам будєт канєц».
А по повстанській лінії йде наказ: «Хлопці, держись! За Україну! Бий большевицько-московських гадів!»
Блиски пострілів освітлюють лінію бою. Бій не слабне, навпаки, посилюється. Повстанські командири цікавляться, чи є поранені. Але, на щастя, поранених немає.
Большевики перегруповуються і нападають на табір зі сторони, де була побудована кухня. Та повстанці завзято відбивають ворожі атаки.
Командир «Залізняк» всюди разом зі своїми хлопцями. З’являється там, де посилюється вогонь та атаки з большевицької сторони. Своєю відвагою показує приклад, як бити ненависного ворога, додає сили своїм завзяттям і скріплює дух у святій боротьбі із ненависним відвічним ворогом українського народу.
І знову ураганний вогонь та крики большевицьких солдатів. Атакують то в одному, то в іншому місці. Знову блиски пострілів освітлюють ліс. Але всюди на большевиків уже чекають повстанці та відбивають атаки. Не під силу большевикам зломити повстанську лінію оборони.
По кількагодинній запеклій битві з приходом ночі бої починають слабнути і поволі зовсім стихають. Большевики, підібравши своїх убитих та поранених, відступають.
Протягом 8 та 9 січня 1945 року, саме в Різдвяні Свята, большевики втратили в боях на Тепилах та в атаках лісного повстанського табору біля 100 солдат убитими, приблизно стільки ж було поранених.
Сили большевицькі становили біля 700 осіб, у тому числі 100 осіб польської комуністичної міліції.
Зі сторони повстанців участь у цих боях взяло 400 осіб. Повстанські втрати разом із вбитими на Тепилах – 12 осіб та кілька поранених. Після цілоденного бою у лісі большевики відчули страх та пошану перед загонами УПА. Тієї ж ночі курінь «Залізняка», який за свідченнями мешканців Замху, складався з кількох тисяч бійців, подався у Синявські ліси. Підрозділи енкаведистів не наважились зачепити повстанців.
Бій під Дібчею
Опинившись у Синявських лісах, повстанський курінь командира «Залізняка» отаборюється в лісовому масиві недалеко села Дібча.
Тисне сильний мороз, повстанці будують землянки та забезпечують новий табір стрілецькими окопами і вогневими позиціями. Сподіваються «непрошених гостей» і на цій території, адже большевицькі спецвідділи розгулюють за лінією фронту, шукаючи та винищуючи відділи УПА.
Підпільна сітка цих теренів, до якої приєднався і священик зі села Добра разом зі своїми вірними, постаралась роздобути деяких харчів та доставила їх до місця постою куреня.
Народ вітав українське військо з перемогою 9 січня у бою з большевиками у Люблинецькому лісі.
Вістка про цю перемогу рознеслася блискавично по всій території Закерзоння. Це була велика радість для українського населення.
14 січня 1945 р., на сам Новий Рік, большевицькі підрозділи спецвідділів військ НКВД знову віднайшли місце перебування повстанського куреня. Насамперед вони вислали до табору своїх розвідників. Трьох із них наші повстанці зловили живими, і виявилося, що це ті самі підрозділи, які напали на повстанський курінь 9 січня в Люблинецькому лісі.
Табір допомогли викрити большевицькі льотчики-розвідники, які часто кружляли над лісовими масивами «кукурузниками», вишукуючи місця постою повстанців. У даному випадку вони побачили дим і закидали табір гранатами, але великої шкоди не завдали.
Під вечір ворог напав на повстанський табір.
І знову загарчали большевицькі кулемети та автомати. Куль не шкодували. Їм у відповідь відізвалась повстанська зброя. Знову, як у Люблинецькому лісі, большевики заревли свою пісеньку: «Бандьора, здавайсь, ви окружени, здєсь вам
будєт канєц», але їхні атаки вже не були такими сміливими. Повстанську самопожертву та безмірну відвагу большевики добре запам’ятали.
А на повстанській лінії оборони час від часу лунало: «Слава! За Україну, бий комуну!»
Командир «Залізняк» був завжди зі своїми стрільцями на кожній бойовій позиції, де ворог навально атакував. Своєю появою кріпив віру та надію, що перемога буде на стороні повстанців. І не помилявся, як і ті, котрі в нього повірили.
Ввечері, коли вже стемніло, большевики припинили вогонь і відійшли з лісу. Ворог втратив тоді близько 30 солдат убитими та стільки ж пораненими. Повстанці здобули зброю, кілька кулеметів «дєхтярьова», десятизарядки, автомати ППШ та багато боєприпасів.
Повстанці втрат не мали жодних.
Одразу після бою курінь переходить у Диківські ліси і стає постоєм біля лісничівки недалеко села Диків.
Там повстанці 19 січня 1945 року стрічають Свята Йорданські.
На лісничівці підпільна сітка ОУН-УПА та місцеве населення разом відсвяткували Свято Водохрещі, яке споконвіку українським народом святкується дуже врочисто.
Радісно було стрілецтву після проведених двох переможних боїв святкувати спільно з українським населенням. Це одночасно була й моральна підтримка, яка додавала їм впевненості у своїй правоті, адже вони захищали життя своїх людей, рідну землю від поневолювачів, боролися за волю свого народу, жертвуючи своїм молодим життям.
Після Йорданських Свят повстанський курінь розділяється.
Сотня «Месники-1» командира «Шума» повертається у Люблинецькі ліси, де розташовується на краю лісового масиву, в спаленому і залишеному його мешканцями присілку Облісі.
Сотня «Месники-2» командира «Біса» подається на схід і стає постоєм у Футорянських лісах недалеко села Футори.
Нові окупанти – польські прислужники Москви
Аналізуючи з перспективи часу вищенаведені факти та події тих днів, тобто осені 1944 та зими 1945 років, можна впевнено стверджувати, що на території Закерзоння, яке Сталін подарував своїм комуністичним польським лакеям та посадив їх на «престол» у Варшаві, панували різні совєтські комендатури, а підтримували їхню діяльність збройні формування спецвідділів всемогутнього НКВД. При їхній всесторонній матеріальній і кадровій допомозі на території Закерзоння почали формуватися та організуватись підвалини польської комуністичної адміністрації.
Творились передовсім відділення польської комуністичної міліції, а в повітових містах, таких як Любачів, Ярослав, Перемишль, так звані УБ (Уженди Безпєченьства) – Уряди Безпеки, які по суті були відповідниками большевицького НКВД.
На всіх керівних посадах як у міліції, так і в УБ стояли большевицькі старшини та різного роду інструктори, які свій професіональний досвід набували очевидно в училищах московського НКВД.
Москва дала своїм польським прислужникам зброю, обмундирування та спеціалістів високої кваліфікації для гноблення власного народу, але ще більше народу українського.
Відділення польської комуністичної міліції організувались майже в кожному селі, де проживало польське населення, і навіть там, де населення було змішане, тобто польсько-українське. Таке відділення становило нерідко 50–80 чоловік, а як подають польські комуністичні джерела, в місті Любачеві служило 500 осіб, стільки ж в УБ (А. Філяр. «Коли замовкли гармати».– С. 161).
В ті структури йшов усякий елемент, переважно злочинний та запеклі націонал-комуністи. Створювались вони в першу чергу для тероризування мирного українського населення та поборювання українського підпільного руху. Це була їх основна мета.
Кільканадцять таких функціонерів приходили в українське село і там проводили обшуки. Забирали селянам усе, що можна було забрати, передусім взуття, одежу, збіжжя, свиней, курей, гусей, качок.
Часто при тій нагоді заарештовували молодих чоловіків, брали їх до відділення поліції і там під час допитів немилосердно били і мучили, часом до смерті.
Селянам цинічно заявляли, що сконфісковані речі потрібні армії, яка воює з гітлерівцями на фронті.
Була це очевидна брехня, бо пограбовані речі ставали власністю функціонерів та їхніх сімей.
Українське населення не мало жодного захисту, воно попросту було здане на ласку нових окупантів та загарбників і терпіло такі знущання, як колись під час монголо-татарської навали.
А де ж було українське підпілля?
Воно поки що не мало змоги збройно протистояти, щоб боронити свій народ. Як бачимо з вищеописаних подій та фактів, це підпілля почало щойно організовувати свої збройні структури та формування власними силами. І вже в тому часі ці новосформовані повстанські підрозділи УПА вимушені були проводити запеклі бої з большевицькими підрозділами та спецвідділами.
Але в народі кажуть: «Збан доти носить воду, поки вухо не відірветься».
20 березня 1945 року різні польські комуністичні формування під керівництвом командирів НКВД та УБ проводять пацифікацію чисто українських сіл Новий та Старий Люблинець, що на Любачівщині. В результаті було вбито в цих селах понад 100 осіб, переважно чоловіків, але були серед жертв й жінки та діти. Селян пограбували, забрали все, що ще можна було взяти, – коні, корови, збіжжя, одяг, взуття і т. ін.
Одним словом, люди залишились голі, босі та голодні, ще й без даху над головою, бо село згоріло на 90 відсотків. Як кількасот років тому за часів татарського лихоліття. Врятувався тільки той, хто вчасно втік до лісу.
А повстанська сотня УПА командира «Шума», що начислювала біля 150 чоловік, та місцевий підрозділ СКВ кількістю 50 чоловік стояли край лісу недалеко села і стискали до болю зброю в руках. На їх очах відбувалася трагедія їхнього рідного українського села.
Командир «Шум» – уродженець Нового Люблинця (біля 30 відсотків особового складу його сотні – також із Люблинця) вирішує провести відплатну акцію на мешканцях польського села Руда Ружанецька, з якого походили функціонери комуністичної міліції, що брали участь у пацифікації села Люблинець. Але на це не погоджується районний провідник ОУН-УПА «Луг» – Олександр Лашин, також мешканець села Новий Люблинець. На очах майже 200-особового підрозділу УПА повністю знищено два українські села, провиною мешканців яких було тільки те, що проживали вони там, на своїх рідних землях, з діда-прадіда і були українцями.
Переможний бій у Новому Люблинці
Пізно ввечері того ж дня до відділу командира «Шума» прибуває заалярмований подією командир куреня УПА «Залізняк». Вислухавши звіт командира «Шума», дає йому в присутності всієї сотні догану за те, що спокійно спостерігав, як гинуло українське село, і не рішився на збройну протидію ворогові.
Рівночасно наказує сотні ввійти в село для захисту населення перед наскоками комуністичних банд.
На світанку 21 березня 1945 року повстанська сотня УПА «Месники-1» командира «Шума» входить у село Новий Люблинець та займає бойові позиції на присілку Мельники, зі сторони міста Чесанова.
Головне завдання відведено першій чоті командира «Крука», дві інші стоять у резерві.
Ось розповідь про події цього дня колишніх воїнів УПА сотні «Шума» Івана Вальницького – «Війт», Олександра Бабляка – «Брилько» та Федора Комара – «Кіт», а також мешканців села Люблинець.
Вже зранку з Чесанова над’їхали три підводи озброєних грабіжників. Повстанська застава підпустила їх досить близенько і за наказом командира відкрила вогонь по грабіжниках, які, зорієнтувавшись, що перед ними українські повстанці, втекли назад до Чесанова.
Повстанці негайно послали зв’язкового до штабу повідомити командирів «Шума» та «Залізняка» про першу сутичку з поляками.
На підмогу «Шум» посилає другу чоту командира «Гая». Повстанці передбачали, що ворог збере сили та зробить нову спробу нападу. Повстанська чота увійшла в Мельники і зайняла бойові позиції на Зарічці зі сторони Чесанова. Таким чином тут готові були до бою дві чоти, про наявність яких ворог не здогадувався. Повстанці мали по два кулемети на кожний рій та іншу вогнепальну зброю – десятизарядки (СВТ), автомати та кріси. Особовий склад чоти становив у середньому до 50 стрільців.
З боку Чесанова була значно зміцнена застава і створено бойову лінію від дороги до річки, що протікала з Жукова та Косопуд.
Десь біля 12 год. з’явилася
на дорозі з Чесанова валка підвод, на якій їхали «здобувати славу та перемогу» комуністичні польські посіпаки. Підвод налічувалося майже 12, на кожній з них – 8–10 «стшельцуф». Була це збиранина: голота та грабіжницько-бандитський елемент, який, дірвавшись до зброї, умів тільки грабувати, тероризувати та стріляти курей, гусей, качок, а нерідко й мирних людей.
На них чекали українські повстанці. Підпущено ворога на відстань 100–150 метрів.
Пролунав наказ: «Вогонь по бандитах!» – і загриміло на всій лінії повстанської оборони.
На дорозі, якою їхали грабіжники з Чесанова, зчинились паніка і переполох. Такого сильного вогню ворог не сподівався, не думав, що стріне опір. Перед ворогом стояли на своїх бойових позиціях стрільці УПА, добре озброєні, загартовані в боях з гітлерівськими окупантами та большевицькими загарбниками. Це була вже регулярна частина Української Повстанської Армії.
Перші шість фірманок, якими приїхали бандити, були цілковито розбиті. Підводи, які їхали позаду, негайно завернули до Чесанова.
В ровах при дорозі залишились ті, що йшли «здобувати славу», залишились там навіки-вічні. Було їх біля 25–30 бандитів. Хлопці, які їх закопували, розказували, що багато з них замість онуч мали на ногах вишивані рушники, вочевидь, украдені в українців, адже поляки вишиваних рушників не мають.
Повстанці здобули багато зброї, амуніції та інших трофеїв.
А зі сторони ворога тоді не пролунало жодного пострілу, так бандити розгубилися.
На відгомін бою на Мельники приходить ще третя чота, а з нею і командири «Шум» та «Залізняк». Люди з радістю та надією споглядали на українське військо, але, перестрашені різнею попереднього дня, яку вчинив комуністичний окупант, хапали в руки що ще залишилось і тікали в сторону лісу. Адже було очевидним, що заноситься на справжню і то неминучу війну.
Третя чота зміцнила повстанські бойові позиції. Усі командири, як роєві, так і чотові, були зі стрільцями на передній лінії.
Десь біля години 14-ої на дорозі від Чесанова з’явилося вісім вантажних автомашин, заповнених ворожим військом.
Тільки-но машини виїхали із «сосінок» (так називався лісок, що розкинувся при дорозі з Чесанова до Люблинця), як зупинилися, і «стшельци» почали зіскакувати з них і формуватись у колону. Ворожий ланцюг розсипався полями поміж дорогою до Чесанова та присілком Косопуди. Було це весною, сніг танув і вода стояла в борознах на полях та луках, отож солдатам було «м’яко» посуватися вперед.
Повстанці спостерігали за ворогом зі своїх позицій на краю присілка Мельники, що знаходився дещо на підвищенні. Повстанська лінія оборони розтягнулася метрів на 1200–1500. Три повстанські чоти, майже 140 повстанців УПА, готові були прийняти бій з ворогом. На одну чоту припадало біля п’ять-шість кулеметів, також мали ще й іншу вогнепальну зброю, отож зрозуміло, що такий потік вогню противникові важко подолати. Ворожі командири подали знак, ланцюг рушив на повстанські позиції. Повстанцям наказано підпустити ворога якнайближче – і загриміло, заклекотіло на всій повстанській оборонній лінії...
Ворожа лава захиталась і повалилася на землю. Не маючи жодного прикриття, командири гнали солдатів, як стадо баранів, на загибель. Повстанські кулеметні диски та стрічки були заряджені що четвертою фосфоризуючою кулею, повстанці добре бачили, куди попадають їхні кулі, отож у прицілі помилок не було.
Ворог так і не спромігся більше піднятися в атаку. Більшість «червоних лицарів», які залишились живі, старались, повзучи назад, втекти з поля бою.
Автомашини, які привезли ворожих солдатів, відразу після перших же пострілів завернули до Чесанова, кинувши своїх пасажирів напризволяще.
На повстанській лінії оборони лежало біля 40–50 стрільців, уродженців села Новий та Старий Люблинець, які з тих позицій не відступили б ціною свого життя. Вони боронили своє село, в якому народилися, виросли і де від віків жили їхні діди-прадіди.
Бій тривав до приходу ночі.
Коли стемніло, повстанці відійшли зі своїх позицій, а ворог під прикриттям ночі відступив до Чесанова.
У цьому бою ворожі втрати – біля 80 солдатів убитими та приблизно стільки ж пораненими.
Повстанці тим разом не мали жодних втрат. Здобули багато зброї, амуніції, обмундирування та інші трофеї.
А польські комуністичні джерела («Дрога до ніконд».– С. 372) змушені були визнати, що 21 березня 1945 року 240 солдатів із 2-го Самодіяльного Операційного Батальйону з Любачева, війська КБВ («Корпус Безпєченьства Вевнентшнего» – відповідник спецвідділів большевицького НКВД) та міліціонери вчинили акцію на село Старий Люблинець. В результаті бою і сильного опору бандерівців цей відділ відступив, залишивши на полі 9 убитих та 11 поранених солдатів. Акція проводилась тому, що нібито на той час у Люблинці знаходився штаб УПА.
Звичайна примітивна брехня, яка завжди була притаманна большевицькій пропаганді.
Насправді ж ворог був цілком розбитий.
В Чесанові, Любачеві та інших місцевостях, де проживало польське населення, запанував переполох. Утікачі з поля бою розказували про кільканадцятитисячну українську повстанську армію, яку зустріли в Люблинці і якій немає сили протидіяти. Прогнозували, що ця армія піде негайно на Чесанів та Любачів.
Коли б командування УПА тоді видало такий наказ, УПА зліквідувала б усі ворожі бандитські гнізда на цілій Закерзонщині без найменших втрат для себе.
Тим часом ворог, перегрупувавши свої сили, 6 квітня 1945 року напав на село Гораєць, що на Любачівщині. Замордовано в цьому селі понад 150 осіб, в тому числі 42 жінки та 32 дітей від 6 місяців до 14 літ. Село згоріло дотла.