Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”
| Вид материала | Книга |
- Федоте Евграфыче Васкове ему выпала нелёгкая доля быть командиром девушек. Зенитчицы,, 22.17kb.
- Интерактивно-образовательная программа Презентация новой музейной интерактивно-образовательной, 87.24kb.
- Положение о проведении регионального этапа историко-краеведческой викторины «Дорогами, 29.51kb.
- Его отец Дмитрий Константинович был командиром батальона 51-го Литовского полка. Дворянская, 229.51kb.
- Конкурса чтецов -2009 Тема «Дорогами русской славы», 41.74kb.
- «Дорогами войны». Историко-литературная композиция. Проект учащихся 8 класса. Учитель, 893.29kb.
- 3. руководство проведением, 22.05kb.
- Дорогами Бременских музыкантов!, 154.46kb.
- И его стойкий оловянный солдатик, 64.15kb.
- Реферат 5, 59.02kb.
Бій у Дахнові
Ввечері 21 листопада 1945 року повстанські чоти та рої сотні «М-1» командира «Бойка» (вживав також псевдо «Умань» – Ухань Михайло) підходять під село Дахнів. Тут згідно з наказом командира «Залізняка» сотня має атакувати та розгромити штаб польських «червоних» підрозділів, що розмістився в будинку мурованої школи.
Повстанська розвідка встановила, що будинок школи, побудований на краю села при дорозі до Чесанова, міцно укріплений, обведений довкола стрілецькими окопами. Вхід та вікна забезпечені мішками з піском і кулеметними гніздами, оснащені важкими кулеметами типу «максим».
Командир «Бойко» свідомий того, що важко прийдеться повстанцям, не подолати їм ворожої оборони, але завдання треба виконати будь-якою ціною.
В сутінках вечора сотня, розвернувшись лавою, підходить до села, де засів ворог. На близькій відстані повстанців запримітили ворожі застави та стійки, які відкрили вогонь. Однак повстанська зброя в цю мить також загриміла по всій лінії.
Повстанці підсуваються щораз ближче до ворожих позицій і гнізд, щораз ближче школи. Підбирають вигідне місце для старту повстанського стрільна-ракети.
Ворог безперервно сіє вогнем своїх кулеметів, до бою включаються й офіцери – мешканці школи.
Але повстанці атакують безупину, ворогам нема пощади. Під клекіт кулеметів підтягують своє «Ф-1» і займають позицію для його старту.
Коротке приготування, приціл – і ракета полетіла, дихнувши вогненним хвостом та гуркотом
попід небеса, до цілі. Вороги оніміли, все затихло. Ракета, на превеликий жаль, не вцілила в центр будинку, а вдаряє у ріг школи і розривається. Кільканадцять офіцерів та солдатів загинули. Проте завдання – знищити будинок школи і її мешканців – не виконане.
Тим часом ворог оговтався і знову загриміли кулемети та автомати на лінії бою.
Повстанці більше ракет зі собою не мають, отже по лінії йде наказ відступати. Сотня відходить до недалекого лісу.
Ворог втратив під час повстанської атаки біля 40 солдатів убитими і стільки ж пораненими.
Повстанські втрати: загинув бунчужний «Степовий» – Тилявський Мирослав, уродженець міста Любачева, та тяжко поранений повстанець спеціаліст від стрільна-ракети «Довбуш» – Григорій Денека, уродженець села Новий Люблинець. Через кілька тижнів цей хлопець від отриманих ран помер.
Цікаво, що ніхто не поспішив на допомогу своїм товаришам, які змагалися з українськими повстанцями в Олешичах (шість кілометрів від міста Любачева) та в Дахнові (три кілометри). А були це сили немалі, понад 1000 осіб, але не проявили вони найменшої військової відваги, не кажучи вже про геройство, яке оспівували пізніше їхні «поети» на замовлення.
Знищення залізничного мосту в Сурохові
Щоб зламати плани «червоних» загарбників, командир «Залізняк» вирішує знищити залізничний міст на ріці Скло недалеко від залізничної станції Сурохів, що на відстані 8 кілометрів від міста Ярослава.
Виконати це завдання він призначає повстанську сотню «Месники-3» під командуванням «Балая», яка оперувала на цій території.
«Залізняк» міркує, як знищити цей міст. Вирішив застосувати для цього повстанське стрільно-торпеду і сам особисто береться навести його приціл. Віддає відповідні розпорядження з цього приводу.
Ввечері 22 листопада 1945 року під прикриттям осінньої нічної темряви повстанська сотня УПА командира «Балая» займає висхідні бойові позиції у напрямку Сурохова.
В рядах стрілецтва – напруження, але немає вагань, страху чи непевності в юнацьких серцях. Та все ж думка не дає спокою: чи не підведе і тим разом «повстанська ракета» ?
Проте триває це тільки мить, адже веде їх сам курінний командир, їхній батько, найбільший повстанський авторитет «Залізняк», а з ним і вмирати не страшно. Твердо вірять, що виконають поставлене завдання.
А ворог міцно закріпився у бойових окопах, споруджених довкола залізничного мосту. Солдати оснащені важкими кулеметами «максим», протипанцерними рушницями і навіть гранатометами, не кажучи вже про легкі ручні кулемети та автомати.
Міст величезний, побудований зі сталевих конструкцій та залізобетону, майже такий, як на Сяні в Ярославі.
Йдуть останні приготування повстанців. Розпорядження командирам та стрільцям віддає чітко сам «Залізняк», перебравши командування в свої руки на час бойової акції. Неясностей жодних. Все зрозуміло.
На даний командиром «Залізняком» сигнал – вистріл червоної ракети – із стрілецьких грудей вирвалось могутнє «Слава! За Україну! Бий комуністичних гадів!».
І піднялась та рушила вперед повстанська лава, заклекотіли кулемети, автомати, бурею налетіли повстанці на ворожі гнізда та бункери.
Але ворог, здавалося, чекав на це і був готовий до атаки.
Відізвались і їхні важкі кулемети, розривалися мінометні снаряди, які, на щастя, великої шкоди повстанцям не заподіяли, бо падали вже за ними.
За цей час повстанське стрільно-ракета встановлене на призначеному місці. Біля нього порається кілька ракетників та сам курінний «Залізняк».
Коротка підготовка, перевірка та наведення оптичного прицілу особисто самим командиром «Залізняком» – і ракета відірвалась, полетіла в ціль, позначаючи свою дорогу довжелезним вогненним язиком та гуркотом страшенної сили, немов канонади.
Через кільканадцять секунд громовий вибух сповістив, що повстанське стрільно на цей раз не підвело, а влучило в саму середину сталевої конструкції мосту, який звалився вниз, у води ріки Скло.
Ворожі солдати остовпіли від несподіванки.
А в їхніх окопах та бункерах вже господарювали українські повстанці. Знищували все вороже й ненависне.
Солдати в паніці покидали свої позиції, зброю і рятувалися втечею. Не в силі були витримати повстанської атаки. На полі бою залишилось біля 100 ворожих солдат убитими та пораненими.
Повстанці здобули багато зброї, амуніції та боєприпасів.
Офіційні польські комуністичні джерела подають, що вбито там повстанцями 30 солдатів («Дрога до ніконд».– С. 531).
Також звільнено з переселенських таборів та повернено додому українських селян, призначених до депортації.
З повстанської сторони загинуло троє стрільців, а саме: вістун «Мурава» – Мричко, уродженець Нового Села, стрілець «Прут» – Порада Василь та стрілець «Гора» – Рибель Василь, обидва уродженці міста Любачева.
В тому часі, коли повстанська сотня «Балая» атакувала ворожу охорону мосту та залізничну станцію у Сурохові, інша повстанська сотня УПА «Шума» атакує підрозділ польських «червоних» солдатів, які заквартирували у селі Маковисько.
Село Маковисько розміщене на відстані 5 кілометрів від Сурохова, і розташований там підрозділ міг прийти на допомогу своїм колегам.
Отож сотня «Шума» атакує підрозділ польських «червоних» солдат у Маковиську рівночасно о тій самій годині, коли сотня «Балая» розпочинає атаку на Сурохів. Це створює велику паніку у рядах ворожих солдатів, які, відстрілюючись, криються поміж хатами.
По півгодиннім бою повстанці відступають без найменших втрат.
Ворог натомість має вбитих та поранених біля 15 солдат. Але вже не йде на допомогу до Сурохова. З Ярослава також не прийшли жодні сили підтримати їх.
Бій на «Кривій Палці»
В трикутнику лісового комплексу Старе Село – Липина – Бахорі є місце, яке місцеві жителі називають «Крива Палка».
Там-то восени 1945 року (кінець листопада) опинилася чота УПА сотні «Балая», якою командував «Калинович».
Місцевість ця знаходилася біля населених пунктів та дороги з пожвавленим транспортним рухом на Олешичі – Ярослав. Чота побудувала собі окопи та бойові укріплення, як і належить справжньому військовому підрозділу, наче відчуваючи, що таке укріплення скоро їм знадобиться.
26 листопада 1945 року чоту викрив і заатакував підрозділ польських комуністичних солдат. Ось що розповідає про цей день учасник подій стрілець «Луговий» – Кульчицький Петро.
Наша чота командира «Калиновича» дістала наказ знищити дерев’яний міст на Любачівці в Жапалові.
Вночі з 25-го на 26-те листопада 1945 р. чота біля 30 чоловік пилами та сокирами різала й рубала міст й пускала його за водою. Мене й кулеметника «Сума» поставили на заставі при шосе біля Вільки Жапалівської зі сторони Олешич. Друга застава стояла при шосе від Жапалова й Ярослава. Ніч була погідна й видна. Нам, на заставі, видалася дуже довгою.
Чота своє завдання виконала – міст знищила. Вертаючи від мосту, чотовий зняв нас із застави й всі разом попри село Щебивовки, що розкинулося під лісом,– тепер уже цього села немає – вернули до свого табору на відпочинок. Кілька стрільців, визначених ройовими, пішли на стійки – решта лягла спати в своїх ройових землянках. Були це три бункери, дуже солідно збудовані, сполучені критими тунелями, зі стрільничими віконцями й кулеметними гніздами. Бункери й тунелі прикривалися грубою верствою (біля 1 м) землі й відповідно замасковані. Ми наш табір називали «Калинівкою».
Ледве стало шаріти, як кухарі «Старий» і «Вишня» пішли до кухні готувати снідання. Кухня знаходилася не більше 50–80 м на схід від табору в густому молодняку. Зараз за кухарями подався в цю сторону ланковий «Олень» в своїй потребі. В тім часі вистріл стійкового заалярмував табір. Дорогою від Старого Села зближалося польське військо – йшло просто на табір. «Олень» і кухарі вже не мали змоги вернутися до табору, бо поляки перетяли їм дорогу й вони відбилися цілком від табору.
Після вистрілу стійкового командир чоти «Калинович» і ройові негайно поставили чоту на бойових становищах, і коли поляки підійшли вже близько, привітали їх кулеметним вогнем. Вороги, заскочені, задержалися й подалися назад. Стрілянина припинилася. Поляки, видно, робили розвідку щодо нас. Наші командири також спостерігали й наказали кожному добре стежити своє поле обстрілу та негайно повідомляти про всякі рухи ворога, а головне – не стріляти надармо, щадити набої, бо до вечора далеко й не знати як довго прийдеться нам тут воювати.
Невдовзі поляки почали
нас атакувати. Не так страшно, бо стріляли невідомо де – передусім зависоко. Сліди їх куль можна побачити ще сьогодні високо на деревах.
Перша атака полякам не повелася, як зрештою усі наступні. З кожною підходило їх щораз більше й ближче, а вертало на попереднє становище щораз менше. Однак раз поляки підтягнули досить близько – з 15 м – «максима». Побачивши це, один із молодших стрільців передав по зв’язку: «Друже командире, щось тут тягнуть!» – зараз же з’явився чотовий «Калинович» і положив обслугу «максима», заки вспіли прицілитися. Ворог атакував з усіх сторін, але кожний з нас стояв непохитно на своєму становищі й пильно стежив, що діється перед ним. Найбільше був атакований перший рій, тому що командир рою «Білий» занедбав вирівняти терен свого обстрілу – не засипав ям після викорчуваних пнях дерев і ці ями стали ворогові готовими становищами. На цьому найбільш загроженому відтинку весь час перебував командир чоти. I-му рою потрібна була поміч, і він наказав кулеметникові «Сумові» перейти з II-го рою до I-го. Атаку вдалося відбити, але при наступній «Сум» одержав тяжке поранення у голову біля шиї. Кулемети перейняв амуніційний «Муха». «Сум» до вечора помер.
Пополудні, між атаками, поляки почали нас шукати з допомогою гранатометів. Це нас трохи стривожило: гранатомети – грізна зброя, але, на щастя, гранати падали не дуже прицільно, а навіть перелітали на своїх, бо поляки трохи відступали. Бункери, як я вже згадував, були грубо прикриті землею й гранати не могли нам зашкодити, хіба би котрий впав під вікно самого обстрілу. Був ще легко ранений один стрілець – куля ледве черкнула йому шкіру біля вуха (псевда його не пам’ятаю). Мені за цілий день ворожа куля лиш раз вдарила в замок кріса й рикошетом сипнула піском по очах.
Весь час командир чоти підтримував нас на дусі. Надіялися, що, може, прийде нам поміч. Ми не знали, скільки є війська, але видно було, що їх набагато більше, ніж нас. Нас знаходилося в таборі 27 чи 28 стрільців, не більше.
Зближався вечір, а з ним надія, що виб’ємося з оточення. Чотовий скликав нараду з ройовими й радили, як це зробити найкраще. Врешті подали наказ, щоб приготувалися до виходу і в якому порядку. Вихід був можливий тільки через землянки другого й третього рою. Знову наказ: виходимо одразу після чергової атаки, давши вогню з цілої зброї чоти й тримаючи зв’язок між собою. Напрям – на захід від табору.
Всі нетерпеливо чекали на цю останню атаку, а коли прийшла, наказ був виконаний. Стемніло, й поляки взяли нас за своїх. Ми не відзивалися, тільки командир чотовий на: «Kto idzie?!» – відповідав: «Swуj!» або «Nie strzelaj, do cholery, na swoich». Так ми перейшли лінію оточення без жодного пострілу з нашого боку. Дорогою з Сурмачівки на Мачуги, котру ми мали перетяти, їхали якісь фірманки й чути було польську мову. Ми задержалися, притихли й, коли вози переїхали, перейшли дорогу. Ще якийсь час ішли на захід, а потім взяли напрям на північ і так дійшли аж до Волі Молодицької. Ми вже були далеко, а військо ще довго атакувало опущені бункери й десь біля 22 год. їх «здобуло» й спалило. Напевно були розчаровані, бо не знали, де ми поділися. Погоні за нами не було.
Вже після бою розвідка донесла, що польського війська було 1200 жовнірів. Біля табору лишили багато порожніх пляшок з-під горілки. Найбільше потерпіли Бахорі, бо військо забрало зі села всі подушки й перини для своїх поранених.
На Волі Молодицькій ми трохи відпочили, поживилися й над ранком дійшли до Милкова, де зустріли нашого «Оленя» з кухарями й ще когось з СКВ. Всі ми були дуже змучені й хотіли лиш спати.
Незабаром при допомозі місцевого СКВ і нашої чоти зробили домовину й поховали вбитого кулеметника «Сума» – недалеко табору з північної сторони при лісовій доріжці. На могилі поставили березовий хрест, а на хресті – вінець і тризуб із колючого дроту.
Вертаючи зі з’їзду політв’язнів у Перемишлі, був я 10-го жовтня 1994 року ще з трьома громадянами Жапалова, колишніми політв’язнями, на Кривій Палці. Віднайшли ми табір – землянки позападалися, але сам план табору згідний і ці постріляні сосни також. Місце поховання «Сума» я міг віднайти лише завдяки п. Лихачеві Ільку з Жапалова, який у п’ятдесятих роках побачив якусь могилу з хрестом і, здогадуючись, що це могила повстанця, зазначив місце, щоб не затерлося, на першій сосні за хрестом. Нині ця могила цілком зрівняна з землею, хреста на ній немає.
На з’їзді в Перемишлі я стрінув «Павлюка» й довідався від нього, що біля могили «Сума» зістали пізніше похоронені сотенний командир «Балай» і його розвідник «Орел».
Про бій на Кривій Палці повстанці склали пісню, яка збереглася в народній пам’яті до наших днів:
У темну ніч листопада двадцять п’ятого числа
Ляхи обступили це місце, де спала по трудах чота.
А як почало шаріти, ляхи кинулись мов вовки.
Щоб скорше твердиню здобути, повстанську твердиню в землі!
І годі їм було здобути, повстанців з землі.
П’ять разів ляхи наступали, п’ять разів відступали сумні!
А наш командир «Калинович», грізний він передав наказ:
«Гранати у наступ готовіть, гранати врятують нас!»
Ти, пісне, лети по Україні, про бій цей усім розкажи,
Де ліс ляхи своїм трупом вкрили, а з наших упав лиш один.
Зустріч з «Мевою», командиром відділу «НСЗ»
Як уже зазначалося, на терені Закерзоння від травня 1945 року діяло перемир’я, підписане представниками польського та українського підпілля.
Але це не стосувалося націонал-шовіністичного угруповання «НСЗ».
Їхні бойові формування перебували у польських селах Ярославщини. Вони передусім грабували і мордували мирне українське населення, спалювали їхні хати та господарські забудови, як це трапилось у селі Добра на Зелені Свята 1945 року, про що вже була мова.
Повстанські підрозділи змушені були їм протидіяти, щоб захистити українське населення.
Українське підпілля постановляє за всяку ціну дійти до порозуміння з командирами цих збройних формувань та переконати, що їхні напади на українські села викличуть аналогічні дії з боку УПА проти польського населення. А це знову призведе до дальшого, нікому не потрібного, напруження польсько-українських відносин та зайвих жертв з обидвох сторін.
Вирішено вислати підрозділ УПА, який шукатиме контактів з формуваннями «НСЗ».
Під кінець 1945 року сотня УПА «Месники-1» ввечері входить у бойовому порядку в село Теплиці, що розташувалося за 10–12 кілометрів від містечка Синява.
Село було змішане, в ньому жили українці і поляки, але на даний час українці, тероризовані польськими бандами, були вже депортовані до Совєцького Союзу. Їхні хати та господарства обсіли нові власники – польські поселенці.
Повстанці входять у село, розмовляють польською мовою. Їм назустріч виходять кілька озброєних чоловіків, відрекомендовуються як члени «НСЗ». Їх п’ятеро. Повстанські командири пропонують їм розмову, на що ті погоджуються.
Під час бесіди українські повстанці зголошуються, що вони – з куреня командира «Залізняка». Стараються переконати поляків, що нема сенсу продовжувати напади та грабувати мирне українське населення. Заявляють, що коли «НСЗ» не покладе край своїм злочинним діям в українських селах, УПА буде змушена застосувати протидію на польські села.
Поляки погодилися з такими думками і запевнили, що поставлять до відома про вимоги УПА своє командування.
Після зустрічі повстанська сотня відійшла на своє місце постою – у Синявські ліси.
Як встановлено пізніше, одним із співрозмовників повстанців був «Мева» – командир збройного підпільного відділу «НСЗ». Його відділ уже в роках 1946 та 1947 припинив свої злочинні дії.
Та не дався переконати інший ватажок цих формувань, що також діяв на цьому терені,– «Волиняк». Про нього піде мова далі.
Повстанська сотня УПА «Месники-2» та її діяльність у 1945 році
Після Йорданських Свят 1945 року повстанські сотні розділяються. Сотня «Месники-1» під командуванням «Шума» залишається у Синявських лісах, а сотня «Месники-2» під командуванням «Біса», розчленована на рої, подається на збірний пункт до села Молодівці, що біля Гути Любицької на Равщині.
Рої йдуть різними дорогами і населеними пунктами через терени Любачівщини.
Після прибуття останніх роїв на призначене місце сотня у повному складі переходить до села Гута Любицька і тут стає постоєм, де перебуватиме тривалий час.
Протягом двох тижнів сотня та її командний склад готуються приймати урочисту присягу.
Останні приготування, чищення зброї та обмундирування. Командири роїв та чот дають стрільцям особисті вказівки і поради. В третій декаді місяця лютого 1945 року в селі Гута Любицька, населення якої повністю українське, сотня приймає урочисту присягу на вірність Україні. Піднесено звучать слова, що випливають з глибини сердець, гордо несуться аж попід небеса, немов хочуть сповістити цілому світові: тут зібралися і стоять на рідній прадідівській землі вірні сини України, молоді юнаки зі зброєю у руках, та свято клянуться, що не жалітимуть свого життя в ім’я захисту своєї рідної землі та її мешканців від ненависних окупантів. Присягають здобути волю або загинути у боротьбі за Вільну Незалежну Соборну Українську Державу.
На урочистості присутній весь командний склад куреня «Месники» на чолі з командиром «Залізняком».
Гарно презентують себе молоді хлопці-повстанці, які присягають вибороти волю Україні. Але не знали бідолашні, що через кілька днів майже 70 із них загине геройською смертю у нерівнім бою з переважаючими силами большевицьких спеціальних військ НКВД.
Формується командний склад повстанської сотні.
Командиром першої чоти стає «Ёонта» – Ёіль Іван, уродженець с. Вербиця.
Командиром другої чоти «Дим» – Дмитришин Василь, уродженець с. Дениська.
Командиром третьої чоти призначається «М’яч» – Мазур Олекса, уродженець с. Карів.
Бунчужним стає «Пуд» – Піддубчишин Василь, уродженець с. Карів.
Політвиховник – «Сніг».
Польовим жандармеристом стає «Коваль» – Кіт Василь, уродженець с. Люблинця Нового.
Після присяги сотня УПА «Месники-2» розділилася на чоти і розійшлася на місця призначення – в лісові масиви Равщини.
Бій з большевиками на Мриглодах та Грушці
Повстанська чота командира «Дима» розташувалась у хатах на присілку Грушка, а чота командира «М’яча» – у хатах села Мриглоди.
На присілку Грушка проживало кільканадцять українських родин. Присілок цей знаходився у не дуже густому лісі. За 1500 метрів знаходилося село Мриглоди, в якому мешкало 25–30 українських родин.
Вдень чоти виходили у ліс, де проводили стрілецькі навчання, а ночувати поверталися до сільських хат. Не спали тільки стійки та стрілецькі застави, які несли службу на краю села.
На початку березня 1945 року стояв сильний мороз, гуляла зловіща сніжна завірюха. Мело снігом так, що світу не було видно.
А в недалекій Раві-Руській большевики готувалися до остаточної розправи з українськими «бандьорами». Сексоти та донощики повідомили їм, що на присілку Грушка та Мриглодах перебувають українські повстанці куреня «Залізняка», що їх дуже багато і що вони добре озброєні.
Ворог зібрав біля 3000 своїх солдатів та вирушив уночі в напрямку згаданих вище сіл.
Ввечері 1 березня 1945 року до чоти командира
«Дима», яка перебувала на присілку Грушка, прийшла повстанська боївка – кільканадцять стрільців, що перейшли польсько-большевицький кордон і розташувалися в хатах біля українських повстанців. Усі вони були в совєтських уніформах, озброєні совєтською зброєю.
Большевики мали добрих проводирів, які, незважаючи на сильні сніговії, привели їх до місця, де перебували повстанці.
Обидва ці села большевики оточили тісним кільцем і скрізь поставили свої бойові застави.
Большевиків провадив сексот, український селянин, який проживав у недалекому селі Горай і добре знав, де стоять повстанські стійки та застави, отож ворог зміг непомітно ті застави обійти.
Вдосвіта, біля 4 години, 2 березня 1945 року большевицькі сили пішли атакою на повстанців.
Заторохкотіли ворожі кулемети та автомати. Не дивлячись на несподівану ворожу навалу, повстанці зуміли створити оборонну лінію.
Боївка, яка напередодні ввечері прийшла з-за кордону, долучилася до повстанців, що після довготривалого бою, відстрілюючись, почали відступати в ліс. Згуртувавшись та перегрупувавшись у лісі, група повстанців відчайдушно атакує большевиків, вдираючись знову до села.
Большевики починають відступати, але їм на допомогу прибувать свіжі сили, нові підрозділи.
Оговтавшись, вони з подвійною силою атакують наших бійців, яким уже не під силу перемогти таку орду. Бій продовжується, гримлять черги та постріли на всій території сіл Грушки та Мриглодів. Повстанські сили щораз слабші, щораз їх менше, хоч і ворог має значні втрати.
В боях у селі Мриглоди полягли наступні стрільці 1 чоти сотні «Месники-2»:
1. «М’яч» – Мазур Олекса, командир.
2. «Цікай» – Ціп Олекса, політвиховник.
3. «Кріпак» – Клачко Микола, ройовий.
4. «Пень» – Пушкар Микола, ройовий.
5. «Пуд» – Піддубчишин Василь, ройовий.
6. «Ас» – Артимович Микола, стрілець .
7. «Банада» – Козій Олекса, стрілець.
8. «Бук» – Бориско Ілько, стрілець.
9. «Бульчак» – Гутинь Михайло, стрілець.
10. «Вівчар» – Ванкевич Маркіян, стрілець.
11. «Вільховий» – Ференц Микола, стрілець.
12. «Гак» – Горбачевський Володимир, стрілець .
13. «Галушка» – Гриняк Михайло, стрілець.
14. «Гук» – Курат Іван, стрілець.
15. «Дуб» – Санайко Григорій, стрілець.
16. «Заруба» – Зборовський Гриць, стрілець.
17. «Зимний» – Шмір Теодор, стрілець.
18. «Кіт» – Кобрин Володимир, стрілець.
19. «Костій» – Комар Дмитро, стрілець.
20. «Куб» – Кунк Олекса, стрілець, розвідник.
21. «Купак» – Гринишин Василь, стрілець.
22. «Левко» – Ферніла Михайло, стрілець.
23. «Лісний» – Зінко Микола, стрілець.
24. «Ліщина» – Кулочик Микола, стрілець.
25. «Максим» – Дробецький Єфрин, стрілець.
26. «Махно» – Молодівець Степан, стрілець, санітар.
27. «Медвідь» – Фах Дмитро, стрілець.
28. «Перо» – Гавриляк Григорій, стрілець, санітар.
29. «Сад» – Судин Григорій, стрілець.
30. «Скрипка» – Скриль Степан, стрілець.
31. «Сорока» – Скрипець Петро, стрілець.
32. «Стецяк» – Сташко Іван, стрілець.
33. «Харченко» – Ханас Микола, стрілець.
34. «Хомик» – Липач Осип, стрілець.
35. «Шолом» – Шиманський Андрій, стрілець.
36. «Шурай» – Литвин Михайло, стрілець.
37. «Юрків» – Юрейко Олекса, стрілець, кулеметник.
38. «Яцко» – Ярема Дмитро, стрілець.
У Мриглодах перебувало ще кілька підпільників цивільної спілки ОУН-УПА, які також загинули. В боях у селі Грушка полягли наступні стрільці II чоти сотні «Месники-2»:
1. «Дим» – Дмитришин Василь, командир.
2. «Кір» – Козак Матвій, ройовий.
3. «Комар» – Карвацький Степан, ройовий.
4. «Суслик» – Сидор Микола, ройовий.
5. «Армата» – Артимович Гриць, стрілець.
6. «Бас» – Білий Григорій, стрілець.
7. «Береза» – Борівець Іван, стрілець, зв’язковий.
8. «Клен» – Козій Дмитро, стрілець.
9. «Коблик» – Кобак Василь, стрілець.
10. «Козар» – Козій Григорій, стрілець.
11. «Козачук» – Митко Дмитро, стрілець.
12. «Крутій» – Мудрий Михайло, стрілець.
13. «Курас» – Гарасимович Михайло, стрілець.
14. «Кущак» – Кузьо Микола, стрілець.
15. «Лис» – Бучко Ілько, стрілець, кулеметник.
16. «Любас» – Лихач Дмитро, стрілець.
17. «Новий» – Ігнаш Дмитро, стрілець.
18. «Орел» – Савчук Володимир, стрілець.
19. «Орлик» – Вороняк Дмитро, стрілець, санітар.
20. «Птах» – Піпка Петро, стрілець.
21. «Риба» – Рошко Іван, стрілець.
22. «Різун» – Фус Євген, стрілець.
23. «Хмара» – Хомиця Михайло, стрілець.
24. «Шрам» – Шавара Володимир, стрілець.
Всього загинуло тоді біля 70 повстанців.
Втрати ворога обчислюються біля 200 солдат убитими та близько 270 пораненими, яких ворог забрав до Рави-Руської заздалегідь підготовленими підводами і саньми.
Нерівний бій на присілку Грушка та Мриглодах тривав біля 5 годин. Повстанська боївка, яка прийшла з-за кордону попереднього вечора, мала тільки двох поранених стрільців. Вона якимсь чином (правдоподібно, помогли їм совєтські уніформи) вирвалася з оточення і пішла на іншу територію.
Донощика, який поінформував большевиків про місце постою наших повстанців, скоро викрили. Він признався, що тривалий час співпрацював з большевиками-енкаведистами з Рави-Руської. Тому большевики зібрали такі великі сили, ще й тримали у резерві стільки ж, щоб остаточно розгромити отих проклятих «бандьорів» куреня «Залізняка».
В деякій мірі їм це вдалося – зліквідували повністю дві повстанські чоти.
Командир куреня «Залізняк» у той час перебував у недалекому селі Гуті Любицькій з іншою чотою сотні «Месники-2». Крім того недалеко, на Даганах, перебувала тоді чота так званого «барвінку» з куреня «Залізняка», якою командував «Бич» – Чорній Василь, уродженець села Прісся (Равщина), та стрільці з невідомого відділу, що проходив рейдом з Львівщини.
У тому «барвінку» налічувалося 30 хлопців з куреня «Залізняка», які чим-небудь провинились. Очевидно, не були це важкі провини, бо за важкі провини в УПА була одна кара – розстріл. Вони на відгомін пострілів із присілка Грушки та Мриглодів звернулися до «Залізняка», щоб дозволив їм першими піти у бій та заатакувати большевиків. Командир «Залізняк» на це сказав хлопцям: «Я високо ціню вашу відвагу та посвяту, але ми не енкаведисти і таких методів не застосовуємо. В бій підемо, але всі разом».
Зібравши всі сили, які були під руками, «Залізняк» поспішає з допомогою. Але большевики поставили довкола цих сіл сильні бойові застави з важкими кулеметами, відбивали всі атаки повстанців, які рвалися на допомогу своїм побратимам.
За словами очевидців та учасників боїв, хлопці з «барвінку» йшли у бій безстрашно, боролися з ворогом як молоді леви, ліквідували не одного большевицького гада, але пробитися до оточених не змогли.
Після бою командир «Залізняк» висловив тим хлопцям щиру подяку за їхню мужність, відвагу і зняв з них достроково покарання за порушення дисципліни.
А на Закерзонні пізніше з’явилася пісня про Героїв боїв на присілку Грушки та Мриглодів, яку присвятили своїм побратимам їхні друзі-повстанці:
Всю ніч не вгавала страшна завірюха,
Шуміли скрізь грізно ліси,
Кати большевицькі підкрадались тихо
Крізь села, в ліси, у яри.
Було їх багато, як чорної хмари,
І ждали світанку в лісах,
Щоб кинути в села великі пожари,
І грітись тоді на вогнях.
Ось як розповідає про бій на Мриглодах і Грушці «Хроніка сотні «Месники-2».2
28 лютого 1945 р.
Переставлено місце постоїв чот. На Мриглоди пішла I чота на місце II, на Грушку – II на місце I. Вночі була пробна чотова тривога та вправи.
1 березня 1945 р.
Вночі до Верхрати прибув бронепотяг. 2–3 дні тому назад боївка знищила, близько наших постоїв, в одному селі польського коменданта станиці міліції, старосту села та 3-х міліціонерів. Пройшов через границю к-р «Орест» (Онишкевич Мирослав – командир УПА в Польщі.– Ред.) зі своїм почтом і це зауважили пограничники, які пустились в погоню. Про це все не було повідомлено к-ра «Залізняка» (Шпонтак Іван.– Ред.), який не міг застосуватися відповідно до цих обставин, що пізніше викликало страшні наслідки. На Гуту Любицьку прибув командир «Орест».
2 березня 1945 р.
О 4 год. 30 хв. ранку більшовики обстріляли стійки II чоти на Грушці. Це дало змогу чоті приготовитись до бою та зайняти становища. Чота вступила в культуру, яка була з півдня від села біля 50 метрів від нього. 1-ий рій «Усміха» на становища вискочив першим і самовільно зав’язав бій з більшовиками. В цій культурі чота тримала бій 15–20 хвилин. Згодом, коли наступ більшовиків був сильніший, 2 рої на чолі з командиром «Димом», відбиваючись поза хатами від ворога, перебігли село і зайняли становища в більшому ліску в напрямку північно-східному. Тут 2 рої боронилося протягом 4-х годин. 1-й рій був оточений і пробивався власними силами з перстеня, не міг пізніше приєднатися до чоти. Цілий рій був цілком розпорошений і знищений після вичерпання всіх можливих засобів оборони. 2 рої з командиром «Димом» були змушені відступити. Під час відступу згинув к-р «Дим», діставши серію куль у груди. Весь час к-р «Дим» не лягав на землю, був спокійний і відважний, проходив від становища до становища і підбадьорював стрільців. Стрільці поводились в бою дуже добре. Підносились до таких чинів відваги, чого не можна було від них сподіватись раніше. Бій вели з великим захопленням.
В цей час, коли згинув к-р «Дим», підвідділ натрапив на вогонь ворожої застави, що і розділило його на дві частини. 1-ша частина з ройовим командиром «Марченком» та чотовим політвиховником «Незалежним» прорвалась з оточення і просиділа день у лісі під с. Пеньки. Друга групка була розпорошена і згинула безвісти. Згинуло в бою: вбитих 6 чоловік, пропало безвісти – 18, поранених – 4. Наступаючі сили ворога були невідомі. Вбитих та поранених ворогів обраховується 10 підвод і 2 авта. Тіло к-ра «Дима» більшовики взяли з собою. З тіл полеглих стрільців та командирів більшовики постягали взуття і верхній одяг. Зброю забрали також.
2 березня 1945 р. (другий зошит).
О 5 годині ранку підвідділи більшовиків-пограничників напали на I чоту «М’яча» в с. Мриглоди, зробивши засідки по лісах, які є навколо села. Чота, прикриваючись вогнем, відступила з села і дісталась до ліска на віддаль 100 метрів, площею біля 1, 5 га. В цьому ліску чота боронилася 2 години. Коли більшовицький наступ посилився, чота відступила з цього ліска і намагалась неглибоким ровом, що був серед поля, дістатися до більшого лісу, що був від неї на віддаль 1 км. Противник, давши змогу чоті виповзти на віддаль 100 метрів від лісу, відкрив сильний кулеметний вогонь, що був замаскований в лісі з півдня. Тут розгорівся шалений, нерівний бій. Згинули всі до одного наші стрільці та командири. К-р «М’яч» був поранений. До нього підбіг більшовицький капітан. Тоді к-р «М’яч» звівся на руки і з пістоля тяжко поранив капітана, який помер у дорозі. Сам к-р «М’яч» дострілився. Його тіло взяли більшовики і разом з тілом полеглого к-ра «Дима» скинули під селом Потоки, зробивши біля них засідку. Вбитих було 23 чол., пропало безвісти 10 чол., поранений один. Решта долучила до відділу. З вбитих поздіймали взуття, ліпший одяг та забрали зброю. Вбитих більшовиків 28, поранених 36 чоловік.
IV чота. Було сповіщено про бій I та II чоти о 8 год. ранку. Відразу чота, сотенна команда, ланка гранатомету та відділ «Піонерів»3 вирушили скорим темпом на поміч. В 8 год. 40 хв. підвідділ був у лісі під Мриглодами. Розвідка донесла, що більшовики є в селі та в лісі під селом. Підвідділ зайняв становище в лісі на підвищенні. 1-й рій був висланий на засідку. По 15-и хвилинах від роя прибув гінець і попросив гранатомету. Дано для помочі гранатомет та ще один кулемет. Дано також наказ командирам відкрити вогонь по ворогові. Через 10 хвилин почулися стріли, але не з гранатомету. Як пізніше довідалися, це були стріли ворога, що помітив наближення нашого роя. Рій, щоб не попасти в оточення, мусив відступити в глибину лісу, але долучити до нас не міг, позаяк ворог уже наступав на нас з півдня, з тієї сторони, звідки був ліс. Бій тривав до 1,5 години, в якому ми відступали на більшу гору. Вважаючи за непотрібне тримати більше рій, ми відступили далі на північ, зайшли на досить високу гору і попрямували в напрямі заходу. В цей час шаліла велика буря, курилося і на 2 кроки нічого не було видно. Лісами, полями ми дісталися під Гуту Любицьку. Вислали розвідку до села, яка донесла, що більшовики, в кількості 20 чоловік, були в селі та арештували кількох мужчин і 3 жінки (дівчат-зв’язкових). З-під Гути ми пішли в ліс під Дагани, де мала бути III чота «Ёонти», к-р «Залізняк» та к-р «Орест» зі своїм почтом, а також різні підпільні формації. Втрати в бою: 3 вбитих, 1 поранений. Більшовики втратили: 10 вбитих, поранених невідомо.
О 2 год. пополудні ми прибули в ліс на Дагани і получили до III чоти. В бою відзначились відвагою к-р «Циган» та к-р «Бень»4.
III чота квартирувала на Даганах, жодного бою не мала. Зранку була вона в бойовій готовності, о 8 год. відступила в ліс із села.
Цю акцію проводило 350 більшовиків та 200 чол. польського війська і поліції, що тримали фронт із заходу. Більшовики докладно знали про місце постою наших чот і їхні сили. Загальні втрати наші: вбитих 32 чол., пропало безвісти 28 чол., поранених 6 чол. Наші великі втрати пояснюються заскоченням більшовиків, якого не могли передбачити чотові к-ри.
Поляки палили села: Монастир – спалили 40 хат, вбили 8 чоловік, а багато подушилося по криївках від диму, Гуту Стару – спалили кілька хат і забили 11 чол., Дагани – перші і другі, спалили до 20 хат, вбили 4 чол., одну жінку, яку пізніше кинули у вогонь, Гуту Любицьку – де спалили 2 хати і провели арешти. Арештованих дівчат возили на поле коло впавших стрільців, щоб їх пізнавали, і глумились над ними (веліли лягати на трупи наших стрільців, та дівчата відмовлялись). Увечері всі формації розійшлись в різні сторони. Ми відійшли на хутір Гори, де заночували. К-р «Орест» відійшов також.
3 березня 1945 р.
Вдень були в селі. Чоти тепер є разом. Був великий сніг і мороз. Кілька розвідників повертались до нас з I та II чот. Квартируємо по хатах і стодолах.
4 березня 1945 р.
О 4 год. відійшли до лісу, де перебули цілий день. Був мороз, падав невеликий сніг, вітер. Увечері політвиховник «Волош» та бунчужний «Умань», взявши з собою рій стрільців, ходили закопувати вбитих стрільців. Ми прийшли ввечері до місця бою. В ліску світилося. То мриглодські чоловіки копали ями для полеглих. Ми прибули, зробили схему могили і тіла поклали верствами, занотовуючи їхнє місце. Більшість воїнів дістали кулі в голову, 1 був обпалений. В одній могилі було 34 чол., в другій – 8, а разом – 44. Не вірилось, що це були наші друзі, які ще вчора мріяли про волю і відплату. Висипавши могилу, політвиховник «Волош» виголосив коротку промову над могилами. І тоді ми залишили їх. Нічліг на хуторі Гори.
А ось як подає бій на Мриглодах і Грушці Оперативний звіт ТВ «Бастіон»5.
Одна з подій, яка відіграла важливу роль в нещаснім мриглодськім бою. 1 березня 1945 р. чота «М’яча» прибула на Мриглоди, чота «Дима» на Грушку. Того самого дня о 15-ій год. зі смерком чота «М’яча» провела вправи на новім постою з метою ознайомлення з оборонними можливостями нового постою. Такі вправи проведено і чотовий «М’яч» вирішив в крайнім випадку вийти в недалекий від села протитанковий рів, звідки буде можна добре боронитися. Як звичайно в нас практикувалось, вислано на ніч розвідувальні стежі, які все вертались на світанку, підтримували самовпевненість і спокій чоти. Коли всі стежі повернулись, тільки полуднева з напряму Горая не вернулась і на декілька крісових стрілів з південного напряму заалярмована чота зробила бойову готовність. Це було о 5-ій год. Стежа для перевірення південного напрямку не повернулася.
Зі світанком за сильної заметілі наскакують більшовики чоту на Мриглодах. Зорова віддаль
виносила около 10 м. Що сталося з [...]6 розвідкою на південь від постою, коли південна стежа в силі двох стрільців 2 березня 1945 р. о 1-ій год. ствердила у Верхраті прибуття авта з [...]7 більшою кількістю більшовиків. По дорозі, повертаючи на постій, вступили до Горая, де полягали спати. Стр. «Дмитро» зі Сухої Волі пере[...]8 бійця «Мирона» на відпочинок у Гораю. Стр. «Мирон» не хотів лягати спати, тільки сушив собі онучки. О 4-ій год. до хати впали більшовики, заставши двох наших зі зброєю, лише спитали, хто вони є. Стр. «Мирон» відповів, що це польська міліція із с. Селиська. Більшовики їх роззброїли і забрали з собою. В дійсності більшовики не знали кого придержали. Тільки як стр. «Мирон» по дорозі їм втік, зорієнтувалися, що це не є польська міліція. Притиснений стр. «Дмитро» цілком зрадив постій чоти і їх оборонні приготування.
Про самого стр. «Дмитра» за [...]9 слідуюче: ще пізно восени 1944 р. після арештування його більшовиками та після кількатижневого арешту був звільнений. До того він виступав як організований на становищі санітаря при Суховільськім кущі. До жовтня 1945 р. ми мали інформацію, що цей самий «Дмитро» [...][...]10 веде провокаційну працю.
2 березня 1945 р. від 7-ої до 14-ої год. «М-2» звів розчленованими чотами оборонний бій з більшовиками в с. Мриглоди і Грушка.
Сили власні: 170 стр.
Сили ворожі: 700 стр.
Розположення сил власних: Мриглоди 40 стр., Грушка 40 стр., Гута Любицька 40 стр., Дагани 40 стр.
Розположення сил ворожих: Мриглоди 200 стр., Грушка 200 стр., Гута Стара 300 стр.
Вже до світанку розпочалася сильна заметіль. О 6-ій год. наскочили більшовики на відступаючу із села чоту. Чота відступала в поблизький рів за селом, думаючи там прийняти бій, не знаючи, що вже є обставлений «максимами». Більшовики планово в цей рів витискали чоту. Мав бути не[...]11 продиратися дальше в ліс, бо 2 діхтярщики й 5 стр. прорвались, а решта чоти не рішилася вилазити з рова, бо вже вогонь «максимів» сильно придушував рухи. Більше разів більшовики мусили наступати, щоб здобути рів. Коли більшовики підійшли до рову, жив тоді ще тяжко поранений чотовий «М’яч». Коли зауважив поміж більшовиками найстаршого рангою, з нагана вбив його і себе дострілив у голову.
Заалярмована чота «Дима» Мриглодами ввійшла в ліс на південь від Грушки, де стрінулась з більшовиками. Розпочався рухомий бій. Два рази чота проривалась з перстеня, третій раз прориваючись був вбитий чотовий к-р. Після цього повстало в чоті замішання, рої розбіглися і так більшовикам стало легше знищувати самостійні рої. О 8-ій год. з Гути Любицької в напрямі Мриглод йшла на поміч 4-та чота. Зустрівшись у полі з більшовиками, після
одногодинної перестрілки, повернулася на постій.
Втрати власні: 62 вбитих, 3-ох поранених, 1 захоплений. Поранених підібрано, вбитих підібрано по кількох днях, 2 кулемети, 53 кріси, 7 автоматів, 10 700 шт. крісової амуніції.
Ворожі втрати: 120 вбитих, около 150 поранених.
Після цих трагічних боїв сотня УПА «Месники-2» поповнюється новобранцями-добровольцями і незабаром має вже повний особовий склад, тобто три чоти.
Командиром сотні стає «Бойко» – Ухань Михайло, уродженець Закарпаття.
Командиром другої чоти – «Листок» – Янковський, уродженець села Новосілки.
Командиром третьої чоти стає «Сурма» – Бабик Дмитро, уродженець села Монастир.
І знову як у війську та на війні буває. Командири чот та роїв формують свої ланки, рої та підрозділи і проводять з ними інтенсивний бойовий вишкіл у лісах, розташованих поміж селами Лівча, Гораєць, Брусно, Верхрата та Гута Любицька.
У звіті ТВ «Бастіон»12 за час від 27 березня до 11 квітня 1945 р. подано, що 11 квітня 1945 р. в оборонному бою сотні «Месники-2» під командою «Біса» і Лівчанського куща з відділом НКВД у лісі біля Молодівців загинули: чотовий санітар, вістун «Сян» і стрілець «Заяць». Їх псевдоніми встановлені на основі хроніки сотні «Месники-2».