Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”

Вид материала

Книга

Содержание Переможний бій з большевиками під Брусном Ліквідація переселенської комісії у Новім Селі Подальші дії та бої сотні УПА «Месники-2» Розділ III

Подобный материал:

• Федоте Евграфыче Васкове ему выпала нелёгкая доля быть командиром девушек. Зенитчицы,, 22.17kb.
• Интерактивно-образовательная программа Презентация новой музейной интерактивно-образовательной, 87.24kb.
• Положение о проведении регионального этапа историко-краеведческой викторины «Дорогами, 29.51kb.
• Его отец Дмитрий Константинович был командиром батальона 51-го Литовского полка. Дворянская, 229.51kb.
• Конкурса чтецов -2009 Тема «Дорогами русской славы», 41.74kb.
• «Дорогами войны». Историко-литературная композиция. Проект учащихся 8 класса. Учитель, 893.29kb.
• 3. руководство проведением, 22.05kb.
• Дорогами Бременских музыкантов!, 154.46kb.
• И его стойкий оловянный солдатик, 64.15kb.
• Реферат 5, 59.02kb.

Переможний бій з большевиками під Брусном


В кінці травня 1945 року повстанська розвідка встановлює, що на терені, де розташована сотня «Месники-2», з’явилися підрозділи большевицьких солдат, так звана «червона мітла».

Були це майже повністю спецвідділи НКВД і залучені громади українських червоних «стрибків» з-поза лінії Керзона. Вони не мали ніякої інформації про повстанські сили. Большевики розташували свої підрозділи в селах Лівча, Брусно, Горинець та Верхрата і почали прочісувати лісові масиви.

Але цього разу повстанське командування вжило всіх заходів, щоб знову не бути несподівано заатакованим, як це трапилось у присілку Грушка та Мриглодах.

В лісовому масиві недалеко села Брусна та при дорозі Верхрата – Брусно залягли стрільці сотні «М-2».

Підрозділ совєтських спецвійськ, який стояв у Брусні, вийшов з села і, розвернувшись бойовим порядком, вирушив у напрямку Верхрати. Їхні солдати пройшли повз бойові порядки повстанців, не запримітивши їх. Цього разу повстанці пропустили ворога, оскільки командир куреня «Залізняк» вирішив вступити з ним у бій, коли підрозділ вертатиметься назад.

Сотня підсувається ближче дороги, на край лісу. Стрільці окопуються, маскуються гілками. Чекають нетерпляче ворога.

Весна, навкруги все зеленіє, пахне лісом та весняними травами. Гарний сонячний день місяця травня 1945 року.

Біля години 16-ої большевики, не стрінувши повстанців на своїй дорозі, спокійно вертаються до Брусна. Йдуть безладно, то групами, то поодинці, покурюють і весело розмовляють.

А повстанські очі пильно стежать за просуванням ворожої колони. У багатьох із них це перша зустріч віч-на-віч з ненависним окупантом та відвічним ворогом українського народу.

На повстанській лінії наказ: «Підпустити ворогів якнайближче». Не передчуваючи жодної небезпеки, ворог підходить на 50–70 метрів до бойових порядків повстанців. Командир «Залізняк» дає команду розпочати бій. Загриміло, заклекотіло на всій повстанській лінії-засідки. Відстань від ворога невелика, приціл добрий. За лічені хвилини поле бою вкрите вбитими ворожими солдатами. Дехто з них намагається тікати. Але з тилу чекала втікачів смерть з дул самих большевицько-енкаведистських автоматів. На очах повстанців большевицький офіцер власноручно з пістолета розстрілює сімох солдатів, які намагалися відступити з поля бою. Але і його також не минула повстанська куля.

Большевики спасували, дехто з них пробував відстрілюватися, але його скоро поцілила повстанська куля. Врятував життя лиш той, кому вдалося втекти з поля бою.

Таким був большевицький «героїзм», оспівуваний їхніми поетами та пропагандистами, які писали на замовлення.

На полі бою большевики залишили біля 60 убитих та поранених.

Повстанці здобули багато зброї та амуніції. Зброя – найновішого зразка, переважно легкі ручні кулемети «дєхтярьов», самозарядки СВТ та автоматичні пістолі ППШ.

У повстанців убитий був стрілець «Верес» з чоти «Ёонти».

Щоб налякати ворога, «Залізняк» дає наказ негайно одночасно підійти до кількох населених пунктів, де розміщені большевицькі підрозділи, та обстріляти їхні бойові застави, дати ворогові зрозуміти, що господарем на цій землі є український народ та його вірні сини – українські повстанці, а зайди та окупанти повинні якнайскоріше цю землю покинути.

З цією метою повстанські рої сотні «Бойка» («Месники-2») підходять одного вечора та обстрілюють в один і той же час большевицькі застави в селі Лівча, Верхрата, Горинець. Большевики відкривають кулеметний вогонь по повстанцях, але не наважуються вже йти у ліси. Отже урок, який здобули у попередній зустрічі з повстанцями, таки добре запам’ятали. Незабаром залишають ці терени і подаються за лінію Керзона.

Після бою під Брусном та обстрілу большевицьких підрозділів у вищезгаданих селах у червні 1945 року сотня переходить у лісові масиви біля села Коровиці, що на Любачівщині.

Таким чином, перша чота командира «Ёонти» отаборюється у лісі біля села Новий Люблинець.

Друга чота командира «Листка» – у лісах між Горинцем та Коровицею.

Третя чота командира «Сурми» – у лісах біля Верхрати.

Ще перед відходом з цих теренів чота «Сурми» ліквідовує відділення польської комуністичної міліції в селі Коровиця та забирає зброю і боєприпаси.

Нагадаємо, що після ліквідації польських відділень міліції та підписання перемир’я між польським і українським підпіллям від весни до вересня 1945 року запанував тут спокій, доки не з’явилися перші військові підрозділи польської «червоної» армії.


Ліквідація переселенської комісії у Новім Селі


З приходом польської «червоної» армії знову появилися польсько-совєтські переселенські комісії. Їхнім завданням було виселити українців, корінне населення цих теренів, і звільнити ці землі під заселення поляками.

Одна така комісія виникла на Любачівщині. Складалася вона з кількох большевицьких агітаторів, які добре володіли українською мовою. Вони роз’їжджали по українських селах та містечках, організовували збори та мітинги, на яких агітували українців на добровільний виїзд до Совєтського Союзу. Обіцяли при цьому «золоті гори».

Очолював цих агітаторів, як виявилося пізніше, старий большевицький апаратник, колишній майор НКВД Пилипенко (справжнє його прізвище було Цекін, очевидно, рафінований москаль). Охороняло цю комісію 20 енкаведистів.

Під прикриттям «переселенської» діяльності ця висока комісія займалася розвідкою і розкриттям повстанської підпільної сітки та її збройних формувань, до чого намагалися залучати і місцевих людей.

З початком жовтня 1945 року повстанська розвідка дізнається, що майор Пилипенко (Цекін) перебуває разом зі своїми охоронцями у селі Нове Село, що біля містечка Чесанова, в якому розмістився штаб 8 піхотного полку 3-ої дивізії польської «червоної» армії.

В кожному селі були також розташовані підрозділи цієї дивізії, отже майор Пилипенко почував себе дуже безпечно.

Командир «Залізняк» наказує повстанській сотні УПА «Бойка» («Месники-2») негайно ліквідувати «високу переселенську комісію», що знаходиться в Новім Селі. До цієї бойової акції «Бойко», який очолив командування сотнею «Месники-2», призначає чоту командира «Ёонти».

Командир «Ёонта» розробляє план бойової акції, до якої залучає ще стрільців гораєцького СКВ та боївку СБ 4-го району.

Ввечері 9 жовтня 1945 року об’єднані повстанські підрозділи входять у Нове Село, займають бойові позиції довкола хати, де перебували большевицькі «комісари» зі своїми охоронцями.

На повстанський заклик вийти з хати з піднесеними руками большевики відкривають вогонь з кулеметів та автоматів.

Їм у відповідь посипалися черги повстанських кулеметів. Розгорівся завзятий бій. Большевики знали, що пощади їм не буде, тому боронилися до останнього патрона.

Повстанські запальні кулі підпалили будинок, в якому перебували большевицький майор та його «комісари», і вони всі згоріли.

Слід зазначити, що у довколишніх селах у цей час розміщувалися підрозділи польської «червоної» армії. Так, у містечку Чесанів стояв штаб 8-го піхотного полку з великою охороною, але ніхто не поспішив до Нового Села, яке знаходилося на відстані одного кілометра, рятувати большевицьких комісарів.

Після цієї акції припинилася на деякий час агітація за добровільний виїзд українців зі свойого батьківського краю – Любачівщини та Равщини.


Подальші дії та бої сотні УПА «Месники-2»


З початком вересня 1945 року на теренах, де перебували чоти повстанської сотні УПА «Месники-2», тобто на східні землі Любачівщини та південні Томашівщини, також увійшли військові підрозділи польської «червоної» армії, які розмістились у великих населених пунктах Горинець, Лівча, Верхрата та Любича Королівська.

Але на цій території вони поки що не готувалися до переселенської акції, як це мало місце у Західній Любачівщині та Ярославщині. Тільки демонстративно пересували свої підрозділи від села до села, щоб переконати українців у повноті польської влади.

Одного жовтневого дня 1945 року перший рій третьої чоти командира «Сурми» робить засідку на цих «лицарів» на польовій дорозі за пагорбами з Брусна до Верхрати біля присілка Медвежа.

Місце для засідки добре, круті повороти та пагорби, дикі кущі при самій дорозі.

А підрозділ польських «червоних» солдатів у кількості 50 чоловік, нічого не підозрюючи, марширує тою дорогою, співаючи пісеньку для підкріплення своєї відваги.

При наближенні поляків командир дав знак розпочати бій. Противник, заскочений несподіваною атакою, чинив дуже слабий опір. Більшість тих «лицарів» почала стрімголов тікати, не слухаючи команди своїх старшин.

Після півгодинного бою на полі залишилося 15 убитих польських солдат та 17 поранених, яких відпустили.

Здобуто багато зброї, амуніції та інших боєприпасів.

З повстанської сторони загинув стрілець «Шум», тіло якого віднайдено у лісі аж весною 1946 року.

4 грудня 1945 року чота командира «Сурми» робить засідку на лісовій дорозі Верхрата – Брусно.

Розвідники дізналися, що цією дорогою ворог перевозить автомашинами боєприпаси для своїх солдатів.

На визначеному відрізку лісової дороги чота командира «Сурми» займає бойові позиції. Для засідки на ворожий автотранспорт призначається рій командира «Старого», уродженця міста Любачева, дуже відважного бійця УПА.

Через годину на дорозі з’являються ворожі автомашини. Їх десять. Їдуть поволі, не поспішаючи та нічого не передчуваючи.

Тільки-но зрівнялися з лінією засідки, як на них посипалися кулеметні черги повстанців. Перші автомашини змогли ще вирватися з пастки, але шість наступних попало у руки повстанців, яким цього разу дуже пощастило: автомашини наповнені були різними боєприпасами, обмундируванням, амуніцією, харчами і великою кількістю цигарок. Усе це добро хлопці забирають на заздалегідь приготовані підводи у недалекому селі і відправляють до повстанського табору. Захоплених ворожих кільканадцять солдатів відпускають, забравши у них зброю. Автомашини спалено на дорозі.

Зимою 1945–1946 року повстанська сотня «Месники-2» переходить у Равщину, ця територія – її постійне місце призначення. Сотня розташовується чотами.

Перша чота командира «Ёонти» розташовується в околицях села Журавці.

Друга чота командира «Листка» – в околицях сіл Річиця – Губинок.

Третя чота командира «Сурми» – на околицях сіл Монастир – Верхрата.

Ось так виглядають підсумки боїв другої половини 1945 року, проведених повстанським куренем УПА «Месники» на території ТВ ь 2 «Бастіону», яким командував «Залізняк», із підрозділами польської «червоної» армії, а точніше 3-ої Піхотної Дивізії цієї армії, яка з’явилася на початку вересня 1945 року на теренах Любачівщини та Ярославщини.

Метою і головним завданням цієї дивізії були цілковитий розгром повстанського куреня УПА «Месники», депортація мирного українського населення до большевії.

Ворог для боротьби з повстанцями виділив 5000 солдатів польської армії, яка нібито у боях з гітлерівськими добірними частинами домагалася тільки перемоги.

Ці 5000 солдат «фронтовиків» протистояли 400 бійцям повстанського куреня, отже, співвідношення на користь ворога становило 1:12. І все ж, ворожі сили зазнали великої поразки у боях, проведених з українськими повстанцями.

Однак ворогові вдалося, помимо труднощів та перешкод, під дулами автоматів та солдатських штиків депортувати до совєтського «раю» біля 30 відсотків українського населення з цих теренів.

Але повністю ворожі сили свого завдання не виконали – не ліквідували повстанського куреня, при цьому потерпівши велику поразку у боях з його підрозділами.

В результаті план переселення на цей час було зірвано.


Розділ III


Рік 1946-й


Різдвяні Свята 1946 року повстанська сотня УПА «Месники-1» проводить у Синявських лісах, у своєму таборі біля присілка Храпи, що недалеко села Молодич.

Зима цього року була гострою – сильні морози, випали великі сніги. Повстанці спорудили собі заздалегідь вигідні землянки, які огрівали деревом у майстерно виготовлених бляшаних печах.

Довкола табору, як правило, були викопані стрілецькі рови та обладнані вогневі позиції. У визначених місцях стояли стрілецькі стійки і бойові застави,– постійно несли службу повстанські стежі.

Було це майже так, як співали повстанці у створеній ними пісні:


Там стійка, друже командир,

А там заставу дати,

І стежа лісом щоб пішла,

Всі решта клались спати.


Ворожі солдати поки що не ходили у глибину лісів. Робили тільки демонстраційні рейди-переходи, затримуючись інколи на день чи кілька у тому чи іншому селі.

Звичайно, когось пограбували, когось заарештували, а нерідко когось і вбили під приводом, що тікав до лісу.

15 лютого 1946 року повстанська розвідка донесла, що підрозділ польських солдат увійшов і заквартирував на присілку Заставні, що розташоване при дорозі Синява – Молодич. 40 із них розмістилось у будинку школи. Солдати почали грабувати селян.

Командир сотні «М-1», «Підкова», посилає чоту командира «Байди» в кількості 50 стрільців III чоти та двох роїв I та II чоти сотні «М-1» з наказом ліквідувати грабіжників.

У сутінках вечора повстанська чота входить у присілок Заставні, тихо підходить під будинок школи. Вартівник, якого взяли живим, на допиті повідомив, що дійсно у школі є біля 40 солдатів, але по сільських хатах розмістилося ще біля 200, які прибули ввечері.

Командир «Підкова» свого наказу не відміняє.

Чота іде в бій. Лунають постріли та кулеметні черги. Польським солдатам надходить значна допомога воїнів, які квартирували у недалекому селі Радава, приблизно 300 чоловік. Перед такою силою повстанські чоти змушені були, відстрілюючись, відступити, втративши при тім чотирьох убитих і одного пораненого стрільця.

Загинули командир чоти «Байда» – Мозіль Микола, уродженець села Олешичі, старший стрілець «Ярко» – Бловицький Дмитро та стрілець «Горошко» – Головатий Роман, уродженці Нового Села, стрілець Поцюх Степан, уродженець села Люблинець Новий. Поранений стрілець «Рудий» – Равський Микола, уродженець села Люблинець Старий.

Втрати ворога – біля 20 солдат убитих та поранених.

Після бою та відступу повстанців польські солдати розстріляли дев’ять невинних українських селян та, пограбувавши інших, від’їхали.

Внаслідок цієї поразки командира «Підкову» було знято з поста командира сотні, а на його місце призначено командира «Калиновича», колишнього командира чоти відділу командира «Балая» («Месники-3»). Це Мазур Григорій, 34 роки, уродженець села Карів.

«Калинович» буде вже командувати цією сотнею аж до її розв’язання, тобто до вересня 1947 року.

З приходом весни польські «червоні» солдати розпочали знову так звану «переселенську акцію». Відбувалося це за відомим сценарієм осені 1945 року.

Входив підрозділ ворожих солдат до села, ловили його мешканців і під дулами автоматів доставляли нещасних на збірний пункт Ярослава, звідки депортовано їх поїздом через Перемишль (в Сурохові був зірваний залізничний міст) за лінію Керзона.

Українське населення не проявляло найменшого бажання добровільно виїздити до обіцяного «раю». І вдосвіта громади людей подались у глибину лісів, прихопивши дещо з собою. Хати залишились спустошеними, лиш де-не-де можна було стрінути старенького дідуся чи бабусю. Нагадувало це часи татарського лихоліття, коли орди налітали на українські села, грабували та забирали мирних селян у ясир-неволю. Ситуація повторилась і в ХХ столітті, з тією лиш різницею, що тепер це були орди «червоної» Москви, вишколені та оснащені найновішою технікою і зброєю, але форми насильства та терору були подібні.

Селяни перебували у лісах цілими днями. Ввечері дехто подавався у село до своєї хати, прихоплював що мав ще заховане, переважно продукти,– і знову у ліс. Очевидно, в таких умовах не могло бути мови про додержання конспірації. Сліди таких утікачів вказували, де перебувають їхні власники. І польські солдати почали за тими слідами проникати у глибину лісів. Відшукали один такий табір селян біля села Лехмани. Звичайно, пограбували їх та під дулами автоматів погнали просто на збірний пункт, а звідти вже пряма дорога до обіцяного «раю».

Друга частина солдат вийшла на край лісу і почала ділити між собою награбоване в українських селян майно.

Повстанська сотня командира «Калиновича» до цього часу не вела боїв з рейдуючими підрозділами польських «червоних» солдат, але повстанські вартові безперервно стежили за їхніми діями. І коли поляки увійшли в ліс та забрали українських селян, командир «Калинович» вирішує діяти.

Повстанські чоти «Гая» та «Мирона» підходять непомітно до місця, де польські «лицарі» ділили між собою награбоване майно, і вступають з ними у бій. Ворог розгубився, не сподівався атаки, не думав, що тут можуть бути українські повстанці. Їхні командири намагалися чинити опір, але даремно. Ворожі солдати тікали стрімголов, покидаючи награбоване майно, в село Добра, звідки прийшли і де був їхній штаб. На місці бою лишилося біля 30 вбитих.

Все це тривало не більше однієї години. Повстанці здобули багато зброї, амуніції та інших боєприпасів. Втрат не мали жодних. Це був місяць квітень 1946 року.

Подібна ситуація повторилася через кілька днів. Польські підрозділи не припиняли своїх рейдів у гущавину лісів та на українські села. Тепер вони вже ставили сильні бойові застави на дорогах. На таку заставу натрапила чота командира «Гая», яку ворог обстріляв, вживаючи при цьому навіть гранатомети.

Та чота відступила, не приймаючи бою.

Отже, з приходом весни настала пора нових боїв та сутичок з ворогами в ім’я захисту мирного українського населення.

Надійшли Великодні Свята.

Повстанські інтенданти та кухарі приготували все, щоб стрільці почували себе так, немовби знаходились у рідних домівках у мирний час зі своїми рідними та близькими. Повстанські політвиховники подбали, щоб стрілецтво було спокійне та раділо разом із християнським світом і вірило, що так як воскрес Христос-Спаситель, так воскресне і наша Батьківщина, наша багатостраждальна мати-Україна із вікової неволі.

В цей день до повстанського табору прибули і стрільці СКВ, провідника «Сірого», відомі як «Похвальончики», які оперували в селах Сурмачівка, Радава, Пивода, Цетуля. На лісовій поляні приготували місце і побудували польовий вівтар, який прикрасили смерековими гілочками.

На світанку стрілецтво та командири стали у трилаву біля вівтаря, при якому відправляв у святкових ризах о. Рожак, парох села Молодич.

І понеслося лісами так усім нам знане і близьке, могутнє «Христос Воскрес». А стрілецький хор під керівництвом Григорія Макушки, відомого на Любачівщині діяча та диригента, відспівав урочисту Службу Божу.

Після Служби Божої стрілецтво зі своїми командирами та о. Рожаком засіли до спільної Великодньої Паски. Бажали собі взаємно, щоб наступні Свята всі святкували разом із своїми рідними, у своїх домівках, у Вільній Незалежній Україні.

Військовим порядком місце святкування і табір охоронявся стійками та бойовими заставами. Пішли у ліс та на околиці повстанські стежі, які відразу після урочистого сніданку повідомили, що у недалекому селі Пискори розмістився підрозділ большевицьких солдат у кількості 100 чоловік. Був це, звичайно, спецвідділ большевицьких військ НКВД. Прибули вони з віддаленого села Висоцько і планують збройний напад на повстанців у їхньому таборі в лісі. Мовляв, повстанці будуть святкувати Великдень і не сподіватимуться загрози з боку своїх противників.

Командир «Калинович» вирішує негайно першим піти у наступ. Повстанські чоти поспішають на край лісу і займають бойові позиції. До села біля 200 метрів. Повстанська передня стежа (шпіца) виходить на чисте поле, прямуючи до села.

Частина большевиків уже пішла в ліс, решта залишилась у селі і починає стріляти у наших повстанців. Падають убитими стрілець «Птах» – Іван Пилипець, уродженець села Новий Люблинець, командир рою «Зубатий» – Пука Василь та стрілець «Сук» – Красуляк Іван, уродженці міста Любачева, вістун «Кучма» – Куровський Євстахій, уродженець міста Львова, стрілець «Вітер» – Мацько Дмитро, уродженець Нового Села.

Але повстанська лава, незважаючи на кулеметний вогонь ворога, зривається і з могутнім «Слава!», «За Україну!» влітає у село та починає бій з большевиками вже поміж хатами.

Большевики відстрілюються й обороняються завзято.

Жодна сила не могла стримати повстанської атаки. Били ворогів нещадно. Коли спецвідділи енкаведистів побачили, що їм не під силу перемогти у цьому бою, вони відступили.

На полі бою большевики залишили вбитими 30 солдатів, поранених забрали із собою.

Повстанці здобули зброю та інші боєприпаси.

В оперативному звіті ТВ «Бастіон»13 за квітень 1946 р. подано, що зачіпний бій з відділами НКВД у лісі біля прис. Пискорі та в Пискорах звели о год.10 три чоти I сотні «Калиновича» враз з трьома відділами СКВ: Цього дня Вд.97 і 3 СКВ спільно зійшлися в зимовому таборі сотні біля прис. Храпи для відсвяткування Свята Христового Воскресіння. В часі останнього пункту святочної програми, о год. 9.30, відізвались скоростріли з напряму Храп і Пискорів. К-р вд. зарядив гостру готовність. В між часі обсервація донесла, що на прис. Храпи і Пискорі знаходяться більшовики. Рівнож донесено командирові вд. «Калиновичові», що на прис. Пискорі залишено важливі документи і матеріали теренової сітки, які за всяку ціну треба було забрати.

Так відсвяткували перший день Великодних Свят повстанські сотні УПА «Месники-1» командира «Калиновича».

Вже весною 1946 року українські повстанці почали відчувати нестачу продуктів. До цієї пори харчі організовувала та постачала підпільна сітка ОУН-УПА з того терену, де перебувала сотня. А харчів забракло тому, що українське населення з приходом Червоної Армії постійно грабували різного роду грабіжницькі банди та елементи, які становили передовсім польське злочинне шумовиння.

З приходом польської «червоної» армії на цю територію число грабіжників зросло, і українське населення ставало щораз бідніше. Відчули це і повстанці.

Провід та командування ОУН-УПА вирішило, згідно з постановами підписаного польсько-українського перемир’я та договору у сфері взаємодій, вдатися на польські села із зверненням про допомогу харчами.

В кінці квітня 1946 року повстанська чота командира «Гая» («Месники-1») входить у село Красне, що на Синявщині, у якому переважало польське населення.

Чота зупиняється край села, кілька повстанців ідуть у село та, відшукавши солтиса, наказують йому нав’язати контакт з представниками польського підпілля. Через годину з’являється чоловік у товаристві солтиса і відрекомендовується як представник місцевої підпільної сітки «НСЗ». Під час розмови з повстанцями пильно спостерігає, скільки бійців відважилось увійти на контрольовану «НСЗ» територію.

Командир «Гай» спокійно інформує його, що це передній авангард повстанських сил УПА куреня командира «Залізняка», які прибули на Синявщину. Заявляє, що повстанці вимагають негайно від польського населення продуктів для 400 бійців на цілий тиждень, які належить через 24 години доставити у те місце, де зараз ведуться розмови.

Представник польського підпілля запевняє, що вимоги українських повстанців постарається негайно передати своєму вищому командуванню і харчі у визначений час будуть доставлені на вказане місце.

На другий день у село Красне входить уже вся сотня на чолі з командиром «Калиновичем». Але харчів на визначеному місці не знайшли. Село наче вимерло, не видно нікого.

Командир «Гай» бере зі собою кількох

стрільців, які були верхи на конях, і подається у сусіднє село Адамівку, також з населенням змішаним.

В Адамівці біля будинку школи зібрався гурт людей, які приготували хліб, муку, м’ясо.

Повстанці зауважують підозрілий рух і метушню поміж хатами, озброєних людей.

До них підходить учорашній співрозмовник та ще кілька чоловік, представники нібито польського підпілля. Перепрошують, що харчі не доставлені на домовлене місце з різних об’єктивних причин, і запрошують їх до будинку школи на розмову і скромний почастунок.

Командир «Гай» заявляє, що бачить поміж хатами озброєних людей, і попереджає: якщо буде хоч один постріл, то повстанські гранатомети, які стоять за селом, знищать усе довкола.

Поляки запевняють, що жодної загрози немає.

Повстанці сходять з коней, в’яжуть їх біля школи і входять у приміщення. Тут вітають повстанців представники польського підпілля. Їх кілька. Вони ще раз перепрошують, що харчі не доставлені до Красного. Запевняють повстанців, що будуть дружньо співпрацювати та спільно громити комуністів.

Після розмови на столі з’являється пляшка з горілкою та перекуска. На закінчення зустрічі приятельський потиск рук, і повстанці, забравши харчі, відходять до лісового табору. Відходячи, залишають полякам розписку, що тим разом українські повстанці скористалися з допомоги польського мирного населення.

Як встановлено пізніше, співрозмовником від польської сторони був особисто ватажок підрозділу «НСЗ», який відзначився грабунками та вбивствами мирного українського населення, славнозвісний «Волиняк».

А через кілька днів після «приятельської» зустрічі цей ватажок показав своє справжнє обличчя.