Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 ... 7 8 9 10 11 12 13 14 ... 19

Акція «Вісла»

Як відомо, 28 березня 1947 року загинув біля Балигороду на Сяноччині польський «червоний» генерал, досвідчений енкаведист, Кароль Свєрчевскі. Влучила в нього повстанська куля, коли проїжджав гірськими дорогами і потрапив на засідку повстанської сотні УПА командира «Хріна» – Степан Стебельський.

У відповідь на це польський «червоний» уряд у Варшаві постановляє остаточно розв’язати «українське питання»: організовує велику збройну операцію під назвою «Акція «Вісла».

Мета та головне завдання цієї акції:

1. Виселити з території Закерзоння корінне українське населення та депортувати його на північно-західні землі, приєднані до Польщі після розгрому гітлерівської Німеччини (так звані Зємє Одзискане).

2. Ліквідувати українське підпілля та його збройні сили, тобто Українську Повстанську Армію.

Приводом депортації українського населення стала його співпраця з підпіллям. І ворог негайно приступив до виконання свого плану.

Звернемось до праць польських комуністичних істориків та дослідників цих подій Іёнаци Блюма, Антоні Б. Щесняка та Вєслава Шоти. Ось що вони пишуть.

17 квітня 1947 року приступила до дії Операційна Група «Вісла».

Головнокомандуючим групи призначено генерала бригади Стефана Моссора, його заступниками стали полковник Ёжегож Корчиньскі, полковник Юліуш Гібнер та ще два полковники.

Територію дій поділено на дві частини.

Перша частина «С» – Сяноччина.

Друга частина «Р» – Ряшівщина.

Військові бойові формування, дислоковані на теренах Сяноччини, становили: 6-та Піхотна Дивізія; 7-ма Піхотна Дивізія; 8-ма Піхотна Дивізія та одна дивізія військ КБВ (Корпус Безпєченьства Вевнентшнего). Отже, разом 4 дивізії.

Військові бойові формування території Ряшева становила 9-та Піхотна Дивізія, поповнена комбінованими полками 3-тої, 5-тої та 14-тої Піхотної Дивізії. Крім цього ще один полк 4-тої Піхотної Дивізії і один полк 12-тої Піхотної Дивізії, відділ міліції в складі 700 чоловік.

Також до цього формування увійшли: полк саперів чисельністю 500 солдатів, полк автомашин у складі 6 рот по 50 автомашин, одна летунська ескадра (один «Дуглас» та 9 По-2 – «кукурузник»).

Під командуванням генерала Моссора знаходилися ще формування військових округів Кракова та Любліна.

Отже, проти українського підпілля ворог об’єднав військові сили чисельністю 90–100 тис. солдат. Поза тим ще чеські й большевицькі прикордонні війська блокували кордони з Польщею та кожної хвилини готові були надати допомогу польській армії, що й робили.

Сили повстанців, за даними тих же істориків та дослідників, становили в тому часі близько 2500 бійців діючих куренів та відділів УПА і кілька тисяч членів підпільної сітки ОУН–УПА.

Це означає, що на одного українського бійця ворог виставив своїх 18–20 солдатів, на озброєнні яких була новітня техніка і навіть літаки.

Само собою зрозуміло, що з такою навалою ворожих сил українські повстанці не мали найменшого шансу на перемогу. Але, як згадувалося раніше, вже восени 1946 року українське підпілля та його збройні формування готувалися до глибокої конспірації.

Польські «червоні» верховоди у Варшаві були про це заздалегідь поінформовані. Знали, що загроза з боку підпільних формувань щораз менша. Але розуміли також, що зменшується «час» до розв’язання «українського питання».

А розв’язання «українського питання» за сценарієм тих верховодів полягало в тому, щоб під загрозою нібито українських збройних формувань для комуністичного уряду та поляків депортувати все українське населення з цих теренів: мовляв, воно підтримує українських повстанців і забезпечує їм базу постачання та джерела інформації військового характеру.

Згідно з інструкціями та вказівками з червоної Москви і батька «всіх народів», «українське питання» розглядалося на Пленумі Політбюро ЦК ПОРП. Там його детально обговорили та затвердили ще до вбивства генерала К. Свєрчевського.

Смерть генерала стала підставою до негайного здійснення цього ганебного та злочинного плану, за яким усе українське населення, яке залишилось на Закерзонні, мало бути знищене та асимільоване. Таким чином, після цього можна було б стверджувати, що для нової Польщі питання національних меншин не існує.

В 1970-х роках польські комуністичні верховоди у Варшаві видали розпорядження про зміну назв усіх населених пунктів на Закерзонні, які звучали по-українськи, на назви, які б звучали чисто по-польськи. Але згодом від виконання цього розпорядження відступили. Сталося це під тиском польських прогресивних сил, а також під тиском міжнародної думки.

А тимчасом на Закерзоння хлинула величезна хвиля ворожих формувань та бойових підрозділів. На всій території оголошено воєнний стан.

Одна частина тих підрозділів приступила до насильного викидання українських селян з їхніх прадідівських хат та земель. Нещасних гнали під конвоєм на збірні пункти. Тут усіх реєстрували, підозрілих відразу заарештовували і транспортували до концтабору у Явожно, що біля Кракова.

Решту нещасних людей завантажували у залізничні товарні вагони і під конвоєм відправляли на північно-західні землі в Ольштинське, Гданське, Кошалінське, Щецінське, Зеленогірське та Вроцлавське воєводства, тобто на території німецьких земель.

Згідно з розпорядженням варшавських верховодів, у нових місцях поселення належало так розселити українських селян, щоб в одному селі кількість новопоселених не перевищувала 10 відсотків всього населення села.

Заборонялося також поселяти українців у прикордонній смузі із Совєтським Союзом, яка сягала б 50 кілометрів, та 30 кілометрів у приморській смузі. Категорично заборонялося поселяти українців у містах, навіть найменших.

За польськими комуністичними джерелами, депортовано із Закерзоння біля 170000–180000 українців. За нашими підсумками та кількість сягає біля 450000 осіб.

Місцеве польське населення прийняло прибулих вороже. Називали їх бандитами та різунами. Виділяли їм знищені, без вікон та дверей, хати, залишені депортованим німецьким населенням. Одним словом, поневіряння, чужина, кругом вороги і неприятелі.

Діти могли навчатися тільки в польській школі, молитися тільки в костелі, святкувати тільки польські свята, розмовляти тільки польською мовою – були приречені на повну асиміляцію, полонізацію, цілковиту загибель як український народ, що жив колись на своїй українській з діда-прадіда землі, ім’я якій Закерзоння.

Але грубо помилялися варшавські прислужники червоної Москви.

Український народ був, є і буде невмирущим, хоч як би його не винищували, екстермінували, гнобили та депортували. Нація відроджується, постає як Фенікс із попелу, а верховоди приходять і відходять.

Що ж сталося з українським підпіллям, зокрема його збройними формуваннями?

На час прибуття ворожих формувань та підрозділів, підпорядкованих командуванню «Акції-В», повстанці перебували у місцях свого розташування. Повстанські стежі та розвідники постійно інформували своїх командирів про дії ворожих підрозділів.

На теренах Перемищини та Сяноччини ворог сконцентрував великі військові сили і почав прочісувати лісові масиви. Та оскільки на цих теренах сили оперували цілими сотнями, почалась там справжня війна. Велися щоденні завзяті бої. Звичайно, були великі жертви з обох сторін.

А як це виглядало на території ТВ «Бастіон»?

Тут, у лісових масивах Ярославщини, Любачівщини, Синявщини та Томашівщини, знаходилися повстанські сотні «Калиновича» («М-1»), «Тучі» («М-3»), «Крука» («М-4») – усі з куреня командира «Залізняка». Крім цього – місцеві СКВ та боївки Служби Безпеки.

Повстанська сотня «Шума» («М-2») діяла на теренах Равщини та Томашівщини, теренах, де лісові масиви відсутні. Тому чоти та рої командира «Шума» розташувалися в селах та присілках, де заздалегідь підготували собі земляні криївки.

На цій території базувався і Підпільний Штаб та Головний Провід українського підпілля на Закерзонні. Тут майже постійно перебував Крайовий Провідник ОУН–УПА Закерзонського Краю «Стяг» – Ярослав Старух, Головнокомандуючий Збройними Силами УПА на Закерзонні «Орест» – Мирослав Онишкевич та інші їхні співпрацівники.

Територіальну охорону Штабу виконувала повстанська сотня УПА «Месники-2» командира «Шума».

Ворожа контррозвідка за допомогою різних донощиків та зрадників орієнтувалася, на якій території знаходиться Підпільний Штаб, але точне місце його перебування ворогам було ще не відоме. Тому в першу чергу ворог посилив свої бойові дії саме на цьому терені.

Почалось докладне та систематичне прочісування місцевості. Ворожі підрозділи розмістились у кожному населеному пункті. Вдень і вночі чатували засідки та бойові застави на всіх дорогах та стежках. Залізними довгими штиками проколювали клаптик за клаптиком, крок за кроком кожне підозріле місце, шукаючи криївки-приміщення Головного Штабу ОУН–УПА.

Виселено та депортовано все населення з цієї території, як українське, так і польське, щоб мати чисте поле для своїх оперативних дій.

Одним словом, блоковано та паралізовано повністю рух і дії українського підпілля, його збройних підрозділів. Навіть миш не змогла б пробратися через вороже кільце. Ворог поставив собі за мету виявити та знищити повстанські криївки.

Так, уже в червні 1947 року була викрита криївка першої чоти командира «Ёонти» в селі Журавці. Повстанці боронились завзято, відбивали атаки ворогів, але вирватися не змогли. В нерівнім бою загинув «Ёонта» та ще кільканадцять його стрільців.

Подібна доля спіткала і чоту командира «Листка»: вони загинули в бою з переважаючими силами ворога на полях-торфовищах біля села Річиця.

На початку червня 1947 року в селі Вербиця загинув цілий рій повстанців чоти командира «Ёонти».

І вже зовсім трагічною виявилась доля сотні УПА «Месники-2», тобто командира «Шума».

Було це на початку вересня 1947 року. Командир «Шум» та його вірні бойові друзі, між іншими бунчужний «Орлик», політвиховник «Сніг» та ще кільканадцять стрільців його особистої охорони, перебували в криївці у лісі біля села Монастир, що на Равщині.

5 вересня «Шум» посилає двох довірених стрільців до Гораєць з наказом принести з відомих їм складів-криївок нафти. Були це стрільці «Левко» (Іван Лашин, уродженець села Жуків) та «Запорожець» (Михайло Гах, уродженець села Гораєць). Тоді ж вийшли із криївки політвиховник «Сніг» та ще один стрілець, які таким чином врятувалися від ворожої пастки.

А тим часом стрільці «Левко» та «Запорожець» здалися полякам. Поляки нашвидкоруч зорганізували сильну бойову групу і негайно вирушили до місцезнаходження повстанців. Очевидно, провадили їх зрадники «Левко» та «Запорожець».

Підійшовши до криївки, вони відкрили вхід і крикнули: «Виходіть усі, бо ми сюди прийшли з польським військом».

Звичайно, повстанці не вийшли, тоді ворожі солдати закидали криївку гранатами.

За свідченням учасника цих подій стрільця «Карого» – Крупського Дмитра, уродженця села Люблинець Старий, все розвивалося блискавично. Коли ворог закидав криївку гранатами, у відчаї командир сотні УПА «Шум» – Шиманський Іван, вийняв пістолет і вистрілив собі в голову.

Так закінчив життя один із славних повстанських командирів куреня «Залізняка», великий патріот України.

Отож було там дві криївки, одна біля одної, і перебувало в них на той час 12 осіб, тобто по 6 осіб у криївці. Коли їх викрито і закидано гранатами, повстанці почали відкопувати т. з. аварійний вихід, яким мали намір вийти в тил і заатакувати ворога. Але польські солдати поспішились і закидали наших повстанців гранатами з паралітичним газом, здобули ці землянки-криївки і полонили повстанців.

Отруєних газом повстанців відвезли до Любачева. Тут на подвір’ї лікарні їм надали медичну допомогу, щоб опритомніли.

Попали там у лабети польських червоних солдатів:

1. «Орлик» – Стецишин Євген, бунчужний, уродженець с. Лукавець.

2. «Сурма» – Бабик Дмитро, командир III чоти, уродженець с. Монастир.

3. «Лев» – Левчишин Іван, сотенний жандарм, уродженець с. Верхрата.

4. «Карий» – Крупський Дмитро, чотовий жандарм, уродженець с. Люблинець Старий.

5. «Дунай» – Паламар Семен, стрілець, уродженець с. Башня.

6. «Богун» – Черна Йосип, стрілець, уродженець с. Горинець.

7. «Вій» – стрілець, уродженець с. Грушів.

8. «Галамай» – стрілець, уродженець м. Любачів.

9. «Орел» – Дуда Олександр, уродженець с. Верхрата.

Та ще двоє невідомих стрільців і командир «Шум». Із вищезгаданих засуджено на смерть та страчено у Ряшеві 28 листопада 1947 року:

1. Бунчужного «Орлика».

2. Пол. жандарм. «Лева».

3. Стрільця «Богуна».

4. Члена ОУН «Орла».

Решта повстанців загинула, отруєна газом, врятувався лише «Карий», якого засуджено на довічне ув’язнення. Через кілька днів, 17 вересня 1947 року, ворогові вдалося викрити

криївку-землянку підпільного Проводу ОУН–УПА Закерзонського Краю, яка знаходилася недалеко села Монастир. В цей час перебував у ній Крайовий Провідник ОУН–УПА «Стяг» – Ярослав Старух та кілька стрільців із його охорони. Після важкого бою провідник та повстанці розірвали себе гранатами...

За свідченнями Івана Вальницького, перебіг подій був такий.

Ще кілька місяців перед трагедією стрілець «Левко» (який зрадив) признався командирові «Шумові», що він бачив тут недалеко в лісі «Стяга». Командир «Шум» сказав «Левкові»: «Бійся Бога, не говори про це нікому, бо тебе повісять». Очевидно, «Левко» дав зрозуміти, що «Стяг» має тут свою криївку.

«Левко» свої спостереження передав полякам. Про дальші події І. Вальницькому розповідав польський поручник, який з ним перебував деякий час в одній камері. Цей поручник був учасником і очевидцем цих подій.

«Левко» разом із польськими солдатами увійшов у ліс і показав місце, де він приблизно бачив «Стяга». Поляки оточили кільцем територію цього лісу, обвели його колючим дротом, за яким густо поставили бойові застави. Протягом двох тижнів солдати громадили граблями всю визначену місцевість, шукаючи криївку. Вороги були впевнені, що криївка знаходиться таки тут, тому що кілька ночей підряд повстанці пробували вийти з оточення, але ворожі застави завертали їх знову у пастку. Одного дня вороги, проходячи лісом, зауважили, що в одному місці порушилась смерічка-ялівець, і таким чином викрили вхід до криївки. До входу підійшло кілька польських офіцерів і переконували повстанців, щоб вони не стрілялись: до них негайно прибуде на переговори міністр Безпеки з Варшави пан Станіслав Радкевіч.

Через деякий час дійсно приземлився військовий літак, яким прибув вищеназваний міністр. Він підійшов у супроводі своїх співпрацівників та охоронців до входу криївки і кликав «Стяга» на розмову. «Стяг» з’явився при вході криївки. Пан міністр запевнив «Стяга», що відпустить його живим, якщо той відмовиться від збройного опору, віддасть полякам усі архівні документи. На роздуми дали дві години. «Стяг» повернувся до криївки і через деякий час звідти показався дим і пролунали два постріли. «Стяг» підпалив архівні документи і випив отруту.

Коли польські солдати увірвалися до криївки, троє повстанців були вже мертвими. Вороги погасили вогонь водою, і таким чином вдалося їм забрати частину підпільного архіву та важливих документів. Усе це військовими автомашинами відвезли до своїх штабів.

Польські комуністичні джерела («Дрога до ніконд».– С. 467) писали, що разом із «Стягом» загинув «Орлан» – Василь Галаса, заступник провідника «Стяга» і референт по пропаганді. Насправді Василь Галаса був заарештований 11 липня 1953 р. в Кременецьких лісах. Тепер проживає в Києві.

Усіх мертвих польські солдати також привезли на подвір’я лікарні в Любачеві, щоб втішатися їхнім посмертним виглядом.

Тимчасом запроданці «Левко» та «Запорожець» розгулювали по місті Любачеві. Одягнені в польські уніформи та озброєні, допомагали комуністам виловлювати повстанців.

А як проходила «Акція-В» на території розташування інших повстанських сотень куреня командира «Залізняка»?

Отже, сотня «Калиновича» («М-1») перебувала в лісових масивах Синявщини.

Тут також ворожі підрозділи приступили до прочісування лісів від ранку до пізньої ночі. На ніч стягалися у більші групи, ставили по всіх дорогах сильні бойові застави та засідки. Але тут, як уже згадувалося, повстанці знаходилися у себе вдома. Щоправда, сотня була розчленована на чоти та рої, але тримала між собою та іншими сотнями постійний, знаними тільки їм способами, зв’язок. Стрільці не перебували в криївках, як на Равщині, але зі зброєю в руках чатували на ворога, щоб дати йому рішучу відсіч.

Ночами, коли ворожі солдати відпочивали, повстанці обережно переходили їхні бойові лінії і відходили у ворожі тили. Так, маневруючи, по-партизанськи, перебули цей важкий для них час.

Таким чином повстанська сотня командира «Калиновича» з мінімальними втратами перенесла «Акцію-В» аж до вересня 1947 року.

В такий же спосіб перебули цю акцію сотня «Тучі» («М-3») та сотня «Крука» («М-4») повстанського куреня УПА командира «Залізняка» в лісах Любачівщини та Ярославщини, розчленовані на чоти та рої. Тут також мали місце поодинокі, дрібні на загал, сутички та бої з ворожими підрозділами, з деякими втратами з обох сторін.

Такий стан тривав аж до місяця вересня 1947 року.

На початку вересня цього року Підпільний Провід та Головне Командування ОУН-УПА на Закерзонні прийняло рішення про розпуск українських збройних формувань та підрозділів на цьому терені.

Відповідні накази та розпорядження довели до відома усіх повстанських підрозділів у місцях їхніх постоїв.

В наказі зазначалося: зважаючи на політичну обстановку, яка склалася на території України та її корінних землях, українське підпілля постановляє вести подальшу боротьбу за незалежність України в умовах глибокої конспірації. Всі члени підпілля та повстанських збройних формувань вільні у виборі своєї долі. Наголошувалося при тому, що хто відчуває в собі сили вести дальшу боротьбу з ворогами в глибокій конспірації, тому будуть надані завдання, умови і форми ведення такої боротьби.

Всім іншим дозволяється вибрати собі місце поселення як на території Польщі, так і за її межами. Польське підпілля допоможе в оформленні відповідних документів та нав’язування потрібних зв’язків.

На території ТВ «Бастіон» такі розпорядження видавав командирам повстанських сотень особисто сам Провідник Надрайону цих теренів «Крим» – Микола Радейко.

З болем серця прийняли цю звістку повстанці.

Після багатьох років важких випробувань, боїв, бурлацького життя прийшлось їм назавжди покидати рідні прадідівські землі, на яких залишали свіжі могили своїх побратимів, котрі віддали за цю землю своє молоде життя.

Нелегко було повстанцям змиритися з думкою, що не здійснились їхні мрії, плани та задуми. Важко було погодитись з тим, що не виконали свого завдання, завдання, яке поставив їм український Народ, українська Нація. Воно звучало як наказ Всевишнього: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї».

Це було найбільшим ударом для них. Як тепер показатися на очі своєму Народові, своїм батькам та матерям, сестрам і братам, яких ворог загнав у тяжку неволю?

Як і в 1918–1920 роках, так і тепер «встояти не було сили», як згадується у відомій пісні.

Значна частина повстанців вирішила не складати зброї. Згуртувавшись у невеликі групи, подалась на північно-західні землі з наміром з’єднатися зі своїми родинами, яких туди депортовано. По кількаденних маршах вони, пройшовши майже 600–700 кілометрів, віднайшли свої родини і залишились разом з ними.

Друга частина перейшла польсько-большевицький кордон, також віднайшла свої сім’ї на Львівщині та Тернопільщині і там залишилася жити.

Найбільш витривалі і підготовлені повстанці не склали зброї, подались через територію Польщі до її західних кордонів. Вони перейшли Чехословаччину та Австрію і, дійшовши до американської окупаційної зони у Західній Німеччині, здались американським військам.

Епілог

По-різному склалася подальша доля демобілізованих вояків-повстанців.

Командир повстанського куреня УПА «Залізняк» – Іван Шпонтак разом із двома своїми охоронцями подався в Словаччину, у Великі Капушани, де проживала його сестра Анна. Там побудували собі криївку, у якій перезимували, а весною 1948 року хлопці-охоронці подались на Захід. «Залізняк» вирішив не емігрувати, хотів бути ближче до України. Не втрачав надії, укладав плани подальшої боротьби за визволення українського народу. Залишився жити у В. Капушанах. У 1959 році чехословацький комуністичний уряд заарештував і видав польським комуністам «Залізняка». У Перемишлі поляки провели великий судовий процес, на якому «Залізняка» засудили до кари смерті. Цю кару замінено на довічне ув’язнення. Покарання відбував Іван Шпонтак у польській тюрмі у Стшельцах Опольських. Після 20-річного перебування у тюрмі з цілковито знищеним здоров’ям вийшов на волю. Останні роки життя провів у своєї сестри. Помер 1989 року.

Командир повстанської сотні «Калинович» – Григорій Мазур («Месники-1») з групою повстанців зі зброєю в руках подався рейдом у Західну Європу, до американської окупаційної зони. Під час переходу польсько-чехословацького кордону біля містечка Рабка попав у засідку чехословацьких прикордонників. Розпочався бій, у якому його важко поранили і схопили живим у полон. Чеський комуністичний уряд видав «Калиновича» польським комуністам. Його засуджено до кари смерті та страчено.

Слід згадати, що під час акції «Вісла» група повстанців куреня «Залізняка» потрапила живими у ворожі лабети. Всіх схоплених тоді на території Закерзоння судив спеціальний воєнний трибунал. Він виніс тяжкі вироки – від 10 літ до смертної кари включно. На смерть засуджено та страчено біля 700 молодих українських повстанців, у тому числі біля 40 осіб куреня «Залізняка». Вироки смерті виконані переважно того самого дня.

Командири повстанських сотень «Туча» – Михайло Тарабань («Месники-3») та «Крук» – Григорій Левко («Месники-4») також невеликими групами зі зброєю у руках пішли рейдом у Західну Європу та склали зброю в американській окупаційній зоні. Там знайшли опіку та місце для проживання, але пізніше розбрелись вони по цілому світі – Німеччині, Англії, Канаді, США і навіть у далекій Австралії, де і проживають по нинішній день.

Велика частина з’єдналась із своїми сім’ями на північно-західних землях Польщі і почала адаптовуватись у нових обставинах.

Але не судилось їм там спокійно прожити своє дальше життя: вислуговуючись перед польськими комуністичними прислужниками червоної Москви, запроданці почали вишукувати українських повстанців і продавати їх ненависному ворогові.

На Кошалінщині, у Валецькому повіті, діяв польський комуністичний агент Іван Тимець, українець за національністю, уродженець села Новий Люблинець, який розшукував і продавав своїх односельчан за юдині срібняки.

Під час слідства та судових процесів він завжди фальшиво свідчив проти своїх жертв. За його доносами та неправдивими свідченнями польські комуністичні суди винесли важкі вироки кільком десяткам осіб від 10 років до довічного ув’язнення. Робив також доноси та наклепи на людей і молодь, часто зовсім непричетних до співпраці з українським підпіллям.

Завжди носив при собі пістолет, який видали йому комуністи. Іван Тимець, 1928 року народження, в УПА не служив.

Другим, ще грізнішим, зрадником був Василь Жук, уродженець села Дахнів, що на Любачівщині. Служив він у курені командира «Залізняка». Опинившись у місцевості Бані Мазурські біля Венгожева на північних землях, де поселили українських селян, він також почав розшукувати і видавати повстанців. Діяв у повітах Венгожево, Гіжицько, Кентшин, тобто майже на всій території Ольштинщини. Також озброєний, роз’їжджав із працівниками комуністичного Уряду Безпеки по всій цій території, вишукуючи свої жертви. За його доносами та свідченнями польські комуністичні суди винесли важкі вироки,

від 10 літ позбавлення волі до довічного ув’язнення, колишнім воякам-повстанцям та членам українського підпілля.

Різною була доля засуджених. Карались вони у польських комуністичних тюрмах у Ряшеві, Кракові, Вісьнічу, Равічу, Штумі, Вронках, Новогарді, Грудзьондзу, Голеньові, Барчеві, а також у далекому Сибірі, Воркуті та Караганді.

Більшість із них після ув’язнення на 8–10 літ, стративши здоров’я, повернулась.

Велику ціну заплатила українська молодь, старше покоління за те, що, взявши у руки зброю, боролись з ворогами та окупантами за прадідівську землю, за рідні батьківські пороги, за поневолений Народ, за Волю та Незалежність своєї Батьківщини!

Blog

Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”

Содержание