Партизанськими дорогами з командиром “Залізняком”

Вид материала

Книга

Содержание Бойова акція на місто Тарногруд Весна 1947 року Виникнення повстанської сотні «Месники-4» Перші бої та сутички з новими окупантами

Подобный материал:

• Федоте Евграфыче Васкове ему выпала нелёгкая доля быть командиром девушек. Зенитчицы,, 22.17kb.
• Интерактивно-образовательная программа Презентация новой музейной интерактивно-образовательной, 87.24kb.
• Положение о проведении регионального этапа историко-краеведческой викторины «Дорогами, 29.51kb.
• Его отец Дмитрий Константинович был командиром батальона 51-го Литовского полка. Дворянская, 229.51kb.
• Конкурса чтецов -2009 Тема «Дорогами русской славы», 41.74kb.
• «Дорогами войны». Историко-литературная композиция. Проект учащихся 8 класса. Учитель, 893.29kb.
• 3. руководство проведением, 22.05kb.
• Дорогами Бременских музыкантов!, 154.46kb.
• И его стойкий оловянный солдатик, 64.15kb.
• Реферат 5, 59.02kb.

Бойова акція на місто Тарногруд


Але командування куреня «Залізняка» запланувало провести ще одну бойову акцію, щоб здобути вкрай необхідні ліки та медикаменти для всієї підпільної сітки на терені «Бастіону», однак не тільки.

В порозумінні з польською підпільною сіткою «ВІН» вибір упав на містечко Тарногруд, де аптека, як на той час, була досить добре забезпечена ліками. Містечко розташоване на північ від Синявських лісів на відстані 24–28 кілометрів, не мало польських військових підрозділів, а лише відділ міліції, який був тісно зв’язаний з польським підпіллям.

Грудневого пізнього вечора 1946 року повстанська сотня УПА «Месники-1» під командуванням «Калиновича» входить у невелике містечко Тарногруд.

Повстанці ставлять бойові застави на певних визначених точках та в’їздних дорогах. Функціонерам комуністичної міліції оголошують, що місто зайняли українські повстанці з певною метою і бажано, щоб міліція не втручалася у цю справу, інакше відділення буде ліквідоване повстанськими силами. Всі телефонні сполучення на цей час повстанцями перервані.

Згідно з планом, повстанська група, в складі якої сотенні та чотові санітари і районний лікар «Вітер» – Мирослав Семчук, уродженець м. Чесанова, входять до аптеки. Повідомляють про свій намір керівника аптеки, який здивовано, але спокійно приймає несподіваних гостей. Показує, де знаходяться готові ліки та медикаменти. Навіть радить повстанським санітарам та лікареві «Вітрові», які ліки їм найбільше можуть знадобитися. Повстанцям потрібні передовсім перев’язочні матеріали і ліки для гоїння ран. Є тут цього добра багато, і вони з задоволенням це все беруть з собою.

Відходячи, лишають керівникові аптеки довідку, що українські повстанці забрали безкоштовно необхідні їм ліки та медикаменти. Сердечні потиски рук – і повстанці залишають аптеку та її здивованого керівника.

Тимчасом інша повстанська група входить до місцевої крамниці, де забирає необхідні споживчі товари – цукор, муку, сіль, консерви, цигарки і т.п. І тут залишають записку, що забрали необхідні товари, і відходять уже цілою сотнею в бойовому порядку на свій терен, у Синявщину.

Тут повстанська сотня УПА «Месники-1» командира «Калиновича» перезимовує 1946/47 рік.

Як уже згадувалося, з наказу Головного Командування УПА ця сотня вже не проводить жодної бойової акції. Сотня розчленовується на чоти і далі перебуває у Синявських лісах, добираючи собі догідні місця недалеко населених пунктів, але в умовах глибокої конспірації. Чоти тримають постійно між собою зв’язок.

Де-не-де доходить інколи до дрібних сутичок та перестрілок з рейдуючими підрозділами польських «червоних» військ КБВ. В одній із таких сутичок на лісовій поляні поміж Цівковом і Дібчею гине стрілець «Дуб» та ще двоє інших невідомих повстанців. Усі – з чоти командира «Гая».


Весна 1947 року


Надходила весна 1947 року, а з нею – нові події на прадідівських землях українського Закерзоння.

28 березня 1947 року біля села Яблінки на Сяноччині від української повстанської кулі сотні командира «Хріна» гине польський генерал Кароль Свєрчевський.

Польські «червоні» верховоди у Варшаві вирішують остаточно розв’язати українське питання. З цією метою організується горезвісна «Акція-В-Вісла», про яку дещо ширше йтиме мова далі.

27 квітня 1947 року польські збройні формування почали виселяти та депортувати українське населення Любачівщини на терени північно-західних земель Польщі, так звані «Зємє Одзискане», які дісталися Польщі після розгрому гітлерівської Німеччини.

Перед повстанським командуванням постало питання, що робити далі і як вести себе в непередбаченій ситуації. З цією метою посилюються кур’єрські зв’язки та естафетні лінії, які переходять тільки їм знайомими дорогами та стежками, деколи лісовими гущавинами.

Однією такою естафетною лінією повстанського зв’язку весною 1947 року йдуть чотири повстанці сотні «Калиновича». Прямують вони із Синявських лісів у Равщину, де перебуває підпільний штаб Закерзонського Краю.

Це командир рою «Кіт» – Федір Комар, уродженець села Люблинець Старий, стрілець кулеметник «Заяць» – Іван Зола, також уродженець Люблинця Нового, стрілець амуніційний «Яструб» із Горайця та стрілець «Щирба», уродженець села Цетулі.

Ось що розказує про ці події ройовий «Кіт».

– Було це 25 травня 1947 року. Я із трьома стрільцями з моєї сотні одержали наказ перейти на зв’язок із нашим командуванням у Равщині.

Йшли ми вночі. В селі Улазові я спостеріг, що один із моїх стрільців «Щирба» від нас відстав, здогадуюсь, що напевно дезертирував. Але ми поспішили далі, бо хотіли ще до сходу сонця дійти до Люблинця. Я знав, що в моєму селі нема вже нікого з наших людей: їх ще в кінці квітня депортовано на північно-західні землі. Так дійшли ми втрьох під Люблинець Старий і присілок Мельники. Далі йти вже було неможливо – почало світати, а в селі залишились змішані родини, були вже нові польські колоністи.

Ми постановили день перебути в кущах, що росли в долині ріки на Кривулі. Ці місця я знав дуже добре, бо, будучи малим хлопцем, там пас корови. Називалося це місце Стара ріка, або Лози. Звідси нам було видно і Мельники, і Кут, і дорогу, яка веде до Чесанова. Кутом називали перші хати Старого Люблинця, розкидані над річкою Вировою.

Погода була дуже гарна, сонце піднялося вже досить високо та добре пригрівало. Ми по черзі трохи дрімали й слідкували за рухом на дорозі до Чесанова. Рух на ній був дуже великий, військові автомашини проїжджали то в одну, то в другу сторону.

Ми не підозрювали, що нас уже шукають, хоч були готові на все і зброю в руках держали кріпко.

Між 11 та 12 годиною дня почули команди польською мовою, зауважили, що зі сторони млина, понад річкою, вже розтягнулася ворожа колона і чистим полем почала на нас наступати.

Було їх десь 30–40 солдатів. Стало очевидним, що нас виявили. Приймаємо оборонні заходи і вирішуємо вступити в бій.

Мій кулеметник «Заяць» каже до мене: «Друже командире, ми пропали». Відповідаю хлопцям: «Ситуація дуже складна, але дорого продамо своє життя».

Кулеметник зайняв позицію та міцно держить «дєхтярьова» в руках. Маємо ще два автомати.

Підпускаємо ворога на відстань біля 100 метрів і за моїм наказом відкриваємо вогонь по ворожому ланцюгові. Кількох із них вже впало, але решта вперто посувається стрибками вперед.

Захищаємося завзято, стріляємо короткими чергами, але прицільно. Щораз більше ворожих солдат лягає мертвими перед нашою лінією, на нашій Люблинецькій землі.

Кулемет наш стріляє запальними кулями, і від них починають горіти на Мельниках хати.

Ворог ніби затих, але йому через деякий час приходить допомога: з Чесанова приїхало 6 військових вантажних автомашин, з яких вискакують ворожі солдати і формують нову колону вже на дорозі Мельники – Чесанів. Колону їхні офіцери розвертають на нас.

І все ж духа та надії не тратимо, хоч розуміємо, що наші справи кепські.

Вирішуємо відступати руслом річки Вирови в напрямку села Німстів, а там уже недалеко до лісу. Щоправда, береги річки Вирови не дуже високі, але все ж таки якийсь захист дадуть.

Ворог рішучої атаки на нас поки що не піднімає. Кричать, щоб ми здавалися, бо мають нас у руках. У відповідь посилаємо гарячі повстанські кулі.

Попід берегами прямуємо в сторону села Німстів. Ворог іде слідом за нами, а навіть старається випередити, щоб відтяти нам дорогу. Кілька хат польських колоністів, яких називали «лугові мазури», від наших куль запалюються.

Сонце гріє щораз сильніше. Ворог наступає, старається обійти нас, конечно хоче взяти живими. Їхній офіцер на коні перетинає нам дорогу недалеко Німстова. Клякаю, прицілююсь – і ворожий офіцер летить із коня.

У ворожих рядах – замішання.

Використовуємо момент та віддаляємось від ворога досить далеко. Горять уже деякі хати в Німстові, бо і звідти почали у нас стріляти. Посилаємо в тому напрямку кілька запальних куль із нашого кулемета.

Обливаємось потом, але добігаємо до перших хат у Німстові, які ще не горять. Допадаємо до криниці і жадібно п’ємо воду. Та ворог нас наздоганяє. Йому приходить допомога, намагаються нас оточити.

Наш амуніційний стрілець «Яструб» падає, тяжко поранений, і розриває себе гранатою. При нім залишились ще диски з патронами до нашого кулемета.

Нас залишилося тільки двоє, відстрілюємось і прямуємо в сторону лісу.

До лісу залишається 700–800 метрів. Ворог пробує перейти нам дорогу вже і зі сторони лісу. Здогадується, що ми готові на все, що смерть нам не страшна, що ми сильні вірою та духом і зброя у наших руках працює грізно.

Ноги нам омлівають, піт заливає очі, але все ж добираємося до перших дерев лісу.

Даємо ще кілька черг із нашого «дєхтярьова» та автомата і прямуємо в гущавину лісу. Тут ми вже пани ситуації, ліс наш батько, і ворог не наважується нас переслідувати.

Ми чудом вийшли з цього оточення. Жаль, що втратили вірного друга. Патронів залишилось дуже мало, адже ми пройшли десь 6–8 кілометрів рікою та чистим полем, весь час відстрілюючись. Був це останній переможний бій повстанців сотні «Калиновича» з переважаючими силами ворога на Люблинецькій землі, повстанців-юнаків, уродженців села Люблинець.


Виникнення повстанської сотні «Месники-4»


Влітку 1945 року «Залізняк» організує повстанську сотню УПА «Месники-4». Командиром сотні стає «Яр» – Ярмола Василь, народжений 1915 року в селі Вербиця на Равщині. Це колишній командир третьої чоти першої повстанської сотні УПА «Месники», організованої «Залізняком» весною 1944 року.

«Яр» добирає собі командирів чот та роїв із усіх трьох сотень куреня «Месники». Ними стають:

1. «Зенко» – командир I чоти.

2. «Америка» – командир II чоти.

3. «Мирон» – командир III чоти.

Діяла ця сотня в Любачівському повіті та на частині терену південно-східної Ярославщини.

Сотня поповнює свій особово-стрілецький склад новобранцями з вищезгаданих теренів. Наполегливо та інтенсивно проходять новобранці свій бойовий вишкіл під наглядом досвідчених повстанських командирів.

Коротко проіснувавши, сотня під командуванням «Яра» не провела значних бойових операцій самостійно, як бойовий підрозділ. Але поодинокі її чоти брали активну участь у бойових акціях інших сотень куреня «Залізняка», як-от у боях в Олешичах, Новій Греблі та Угнові.

Пізно восени 1945 року сотня проходить новий етап реорганізації. Командиром сотні стає Григорій Левко, псевдо «Крук», народжений у селі Кобильниці в 1917 році, дотеперішній командир сотні «М-5», який творить нову сотню із стрільців обох сотень і приймає назву «Месники-4». Під його командуванням сотня поповнюється новобранцями переважно з Ярославщини, замість стрільців, які перейшли до сотні «Калиновича» та «Шума». Рівнож і тут командир «Крук» добирає собі командирів чот та роїв з інших сотень повстанського куреня «Месники». Командиром чот стають:

1. «Володко» – Степан, уродженець села Малковичі – командир I чоти.

2. «Горинь» – Фещин Микола, уродженець села Кобильниці – командир II чоти.

3. «Зенко» – уродженець села Дубрівка Руська – командир III чоти.

Добирає також командний сотенний почот та командирів роїв.

Завдання сотні – проводити бойові акції на відкритому терені, тобто на місцях з невеликою кількістю лісів, з перевагою населених пунктів. Тому її стрільці повинні були добре володіти тактикою і технікою вуличних боїв.

До перших успішних бойових акцій цієї сотні належить ліквідація відділень польської комуністичної міліції в селі Млини на Ярославщині та Кобильниці Руській на Любачівщині.

Оба ці відділення повстанська сотня повністю розгромила та ліквідувала наприкінці грудня 1945 року, без найменших втрат для себе. Здобуто при тім багато зброї та амуніції.


Перші бої та сутички з новими окупантами


9 квітня 1946 року повстанська сотня «Крука» та дві чоти сотні «Балая» опинились одного ранку на присілку Мельники Млинські, що розташований поміж селами Млини та Кобильницею.

Стрілецтво по цілонічнім марші примістилось хто де зміг, аби трохи відпочити. Не спали тільки стійкові та бойові застави.

Біля 11 години, коли вже сонце піднялося досить високо, зі сторони польсько-большевицького кордону з’явилася група бійців. Були це большевицькі прикордонники, які завжди старалися допомогти своїм польським червоним колегам у боротьбі з українськими повстанцями.

Большевики взяли напрямок якраз на Мельники, де зупинилися повстанці. Розвернувшись розстрільною, вони сторожко підходили щораз ближче села.

Але повстанські стійки, заздалегідь розпізнавши ворогів, підняли стрілецтво на ноги. Повстанці нашвидкоруч зайняли бойові позиції між хатами і зі зброєю у руках чекали.

Повстанські командири дали наказ підпустити ворога якнайближче.

Нічого не передчуваючи, большевицькі солдати доходили вже майже до самих хат, коли на них посипався град куль із повстанських кулеметів та автоматів. Большевики залягли і радіостанцією викликали допомогу. Через кілька хвилин, з’ясовуючи ситуацію, над воюючими з’явилися два літаки По-2.

Після годинного бою большевицька група була вже повністю розгромлена. На полі бою валялося 18 большевицьких трупів. Як з’ясувалося пізніше, тільки одному з них вдалося втекти.

Повстанці забрали зброю та амуніцію. За даними оперативного звіту за квітень 1946 року подано, що 3 загинуло і 3 поранено. Втрати НКВД: біля 17 вбитих. Тіла полеглих повстанців поховано в лісі на полі бою17.


Тоді загинули повстанці: ройовий «Комар» – Іван Смагай, вістун «Диль» – Йосиф Дідух та стрілець «Хміль» – Іван Романик.

Але повстанці змушені були скоро відступати, тому що зі сторони кордону з’явилася велика колона ворожих автомашин з большевицькими солдатами – біля 40. Вони поспішали на допомогу. Розвернувшись ланцюгом, большевики підійшли до Мельників, але там уже повстанців не застали.

Большевики забрали своїх загиблих солдатів і повернули назад.

Через кільканадцять днів після переможного бою на Мельниках із території, де діяли повстанські сотні «Крука» та «Балая», відправляється валка підвод (біля 40 фірманок) з харчами на терени північно-східної Ярославщини, тобто в Синявські ліси та села, де діяла повстанська сотня «Калиновича». Харчі були призначені для мирного українського населення, яке було пограбоване ворожими підрозділами та всякого роду грабіжницькими бандами.

Підводи ці конвоювали дві повстанські чоти, одна із сотні «Крука», друга – із сотні «Балая». Всього біля 60 стрільців-повстанців.

Довізши харчі на призначене місце, на зворотній дорозі обі чоти зупинилися вдосвіта у селі Сурмачівці, де постановили трохи відпочити. Але не судилося.

Буквально через кільканадцять хвилин на дорозі із Жапалова з’явилася група польських червоних солдат (біля 70–80 чоловік), відразу вступили в бій. Та на перешкоді була річка Любачівка, яку мусіли перепливати; повстанці знаходилися на вигідніших позиціях – поміж хатами на другому боці ріки.

Після годинного бою ворог був розбитий ущент. Встановлено, що втратив він тоді біля 60 солдат убитими.

Повстанські втрати – шість стрільців убитих, між іншими стрілець «Тигрис» – Булат Пантелеймон, уродженець села Заліська Воля, і десять поранених, у тому числі стрілець «Нечай» – Павло Дмитришин, уродженець села Заліська Воля.

Повстанці здобули багато зброї та амуніції і бойовим порядком відійшли.

В місяці червні 1946 року повстанська чота командира «Володка» перебувала на присілку Халупки, що недалеко Заліської Волі. Несподівано напав на них підрозділ польських червоних солдат (біля 150 осіб), обстрілюючи їх з гранатометів. При цьому був поранений стрілець «Залізняк» – Пона Петро, уродженець села Хотинець.

Повстанці були змушені прийняти бій, але, відстрілюючись, почали відступати до недалекого лісу. Пораненого повстанця несуть на плащ-палатці його друзі. І раптом вороже стрільно із гранатомета вдаряє в оцю групку. Було вбито чотирьох повстанців: Булата Михайла, Булата Петра та Бурого Івана, усі – уродженці села Заліська Воля. Четвертий убитий у цьому бою – стрілець «Сокира», Вархоміка Іван, уродженець села Лази. Пораненого хлопця снаряд не зачепив. Його підхопили інші повстанці і щасливо винесли з поля бою.

Ворог втратив тоді біля 15 солдат убитими та стільки ж пораненими.

У серпні 1946 року командир чоти «Володко» бере чотирьох стрільців, відважних бойовиків, і підводою у білий день в’їжджає у село Лази, де майже постійно перебувають підрозділи польських червоних солдат.

Повстанці в уніформах польського війська, а сам «Володко» – з відзнаками польського поручника.

Саме є неділя, гарний сонячний літній день на Закерзонні. Мешканці цього села пізнають, що це українські повстанці.

Але хлопці спокійно під’їжджають до будинку, де примістились ворожі солдати. Перед будинком стоїть вартовий, якого інформують, що вони нібито такого і такого підрозділу, і питають про їхнього командира. Вартовий пояснює, що пан поручник знаходиться у приміщенні, і пропускає повстанців. Двоє хлопців лишається на подвір’ї, а з двома іншими «Володко» входить до будинку. Віддавши честь польському поручникові, «Володко» миттю витягує пістолет і, націлившись у пана офіцера, наказує йому скласти зброю. Ворожий офіцер виконує наказ «Володка», віддає свою зброю.

А надворі хлопці-повстанці вже обеззброїли вартового і привели його до приміщення. Через кільканадцять хвилин решта польських солдат, які прогулювалися селом, вертають до свого штабу. Тут їх також роззброюють наші повстанці. Усіх їх 10 солдатів і пан поручник.

Були це солдати, що приїхали сюди на збирання хліба з українських земель, залишених селянами, яких депортовано до большевії.

З тими ж роззброєними солдатами командир «Володко» проводить «товариську» розмову, пояснюючи мету боротьби, яку ведуть українські повстанці на прадідівській землі з різними окупантами та загарбниками.

Після розмови повстанці вантажать на підводу всю зброю, яка дісталася, та спокійно від’їжджають на своє місце постою.

11 грудня 1946 року командир чоти «Зенко» та 15 інших стрільців подалися вночі до криївки-землянки, що знаходилась у лісі між селом Млини та Кобильниці. Тоді впав сніг, і повстанці залишили свої сліди, по яких польські червоні солдати пішли раненько і викрили криївку.

Повстанець стійковий, який побачив ворожих солдатів, вистрілом попередив своїх друзів про небезпеку, а сам відступив у гущавину лісу, врятувавшись таким чином від певної смерті. Це був стрілець «Клен», уродженець села Млини.

А ворожі солдати негайно оточили кільцем повстанську криївку, відкрили по ній кулеметний вогонь і закидали гранатами.

Повстанці відбивалися завзято. Бій тривав майже цілий день. Клекотіли кулеметні та автоматні черги як ворожої, так і повстанської зброї, розривалися гранати по обох сторонах лінії бою.

Але ворогів було майже вдесятеро більше. Повстанці знаходились у безвихідному становищі. Кого оминула ворожа куля, той сам розривав себе гранатою чи вбивав пострілами з пістолета.

Загинуло тоді біля трьох десятків ворожих солдатів, але й загинули всі хлопці-повстанці. А були це:

1. «Зенко» – Задорожний Осип, командир II чоти.

2. «Луг» – Литвин Андрій, командир II рою II чоти сотні «М-4», уродженець с. Хотинець.

3. «Худ» – Хіта Іван, командир I рою III чоти, уродженець с. Футори.

4. Стрілець Хруник Іван, уродженець с. Ляшки.

5. «Грушка» – (прізвище невідоме), стрілець.

6. «Денис» – (прізвище невідоме), стрілець.

7. «Завірюха» – (прізвище невідоме), стрілець.

8. «Лісний» – (прізвище невідоме), стрілець.

9. «Мокрий» – Вальвиць Олекса, командир III чоти.

10. «Морава» – Келлєр Морава, стрілець, уродженець с. Корні.

11. «Хмара» – (прізвище невідоме), стрілець.

12. Стрілець Гардибала Іван, уродженець с. Ляшки.

13. «Чех» – Сухожак Павло, командир II рою II чоти, уродженець с. Залізна Воля.

Й ще декілька інших невідомих ні псевдами, ні прізвищами стрільців сотні «М-4».

З оперативного звіту ТВ «Бастіон»18 довідуємося, що 11 грудня 1946 р. рій пвд. 541 звів оборонний бій в ліску біля с. Млини. Цього дня ранком падав малий сніжок. Згаданий рій був цілу ніч при магазинуванні збіжжя, а ранком вийшов з Млинів та пішов до ліска на відпочинок. До роя прилучилися командири підвідділів: «Зенко» і «Мокрий» та зв’язковий «Хут». Рій квартирував у криївці. Вояки й командири полягали спати, виставляючи в ході стійку з кулеметом.

Цього дня ранком о 6.00 год. з с. Ляшки до с. Млини приїхало ВП в силі 150 вояків. ВП привезло зі собою дезертира «Сірка» (з СКВ), який мав показувати магазини та криївки в селі. В селі ВП натрапило на сліди роя, за яким розстрільною пішло в ліс. В лісі, далі за слідами, знайшло криївку. Стійковий з виходу завважив ВП, вискочив з криївки та зі скоростріла відкрив по ВП вогонь. По кількох серіях скоростріл йому затявся. Тоді він кинув скоростріла, забрав свою десятизарядку і почав втікати. Ворог відкрив за ним вогонь. Легко поранений стрілець зник ворогові з очей.

На перші стріли рій зірвався на ноги і вхопив за зброю. За стійковим вискочили з криївки к-р «Зенко» і зв’язковий «Хут», які, поцілені ворожими кулями, гинуть при вході криївки. Решта стрільців з ройовим та командиром пвд. «Мокрим» почали оборону з виходів криївки. ВП викопало собі становища довкола криївки та обстрілювало її виходи. Опісля ВП силою нагнало з присілка Фельдбах польських цивільних мужчин з лопатами, яким наказано розкопувати криївку. Перелякані цивілі двостороннім вогнем не дуже радо бралися за роботу. Тоді ініціативу розкопування криївки перебрало в свої руки ВП. Воно вкопалося глибокими ровами до криївки. Вже під вечір ВП почало викопаними ровами обстрілювати стіни криївки.

Ситуація була вже безвихідна. Мимо кількакратного накликування повстанців поручником ВП, щоб піддатися, отримував він завжди одну і ту саму відповідь: «Не думайте, вислужники Москви, зрадники свого народу, що ми, українські повстанці, жаліємо вмирати за Україну. Кожен з нас радо кладе своє життя на жертовник Батьківщини!» Один з наймолодших повстанців у хвилині, коли його друзі дострілювалися і розривалися гранатами, виставив голову з виходу криївки і сказав: «Хоч броджу в крові по коліна, але буде Україна». Опісля стрілець-герой розірвав себе гранатою.

По цілоденнім бою десять повстанців-героїв згинуло в підземеллі (у криївках.– Ред.) маленького ліска біля Млинів. Ворог дістався до криївки по їхніх трупах. Криївку ВП облило бензиною та запалило.

Недалеко від місця трагедії, в тому самому ліску в криївці, квартирував рій пвд. 541 з командиром вд. «Круком». К-р «Крук» чув стріли, одначе, не знаючи до кого стріляють і яка ворожа сила, з криївки не виходив. Сумерком виліз з криївки враз із стрільцями. Було ще чути в тому самому напрямі стріли і туди подався рій з командиром «Круком». Вже на віддалі кількасот метрів к-р «Крук» побачив вогонь

і почув крики ВП. Рій розстрільною посувався далі. З дуже близької віддалі по ВП відкрито вогонь. Ворог, що був вже у відмарші, знову зайняв становища. ВП почало стріляти сильним скорострільним вогнем, обстрілюючи горіючу криївку. Рій з командиром «Круком» непомітно подався назад, обстрілюючи далі ворожі рухи. По кількахвилинній стрілянині ВП розстрільною вийшло з лісу і відійшло через Млини в напрямі Ляшок.

По докладному провіренню ліска рій з командиром «Круком» підійшли до криївки. Тут побачив к-р «Крук» ворожі становища, багато гільз та розриту криївку в вогні. К-р «Крук» дав наказ гасити криївку. По кільканадцяти хвилинах вогонь загашено. Опісля к-р «Крук» з кількома стрільцями увійшли до криївки. В криївці і в її виходах лежали тіла героїв. К-р «Крук» дав наказ позносити тлінні останки в одне місце, де їх похоронено в спільній могилі в тому самому місці. Пізно ввечері рій відійшов на своє місце призначення.

Втрати власні: 10 вбитих (командира «Зенка» і «Хута» забрало зі собою ВП і похоронило в Ляшках), 1 скоростріл, 3 ППШ, 6 крісів, 560 шт. крісової амуніції, 360 амуніції до ППШ.

Втрати ворожі: 1 вбитий, 1 поранений.